Еволюція форм власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки ,молоді та спорту України

Індивідуальна науково-дослідна робота

З предмету «Політична економія»

на тему: «Еволюція форм власності»

План

Вступ

1. Типи, види й форми власності

1.1 Індивідуальна власність - як вихідна форма власності

2. Історичні форми власності

3. Еволюція відносин власності в Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відноcини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображає, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, та з іншого - спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.

В економічному житті існують різні форми відносин, тому наявність різних форм власності - закономірне явище.

Кожна з форм власності має свої особливості, свої плюси та мінуси. Тому дослідження даного питання "Форми власності" є вкрай важливим і необхідним. Особливо актуальним його дослідження є в Україні, де природа власності мала і має складний характер. Особливо малодослідженою є така форма власності як приватна.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства. Як же історично цей розвиток відбувається та які тенденції в ньому можна відзначити?

1. Типи, види й форми власності

В процесі свого історичного розвитку суспільство використовує два основних типи власності - суспільний і приватний.

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва й виробленого продукту. Можна виділити два основних види цієї власності:а)власність народу в цілому, зокрема в Україні такою власністю поки що залишається земля; б)власність окремих колективів.

Реальними формами суспільної власності є загальнонародна, державна, кооперативна, акціонерна, власність господарських товариств, громадських організацій тощо.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, й вироблений продукт, належать приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності - трудову й нетрудову.

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім'ї. власність приватний суспільний економічний

Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник виступають в одній особі. Йому ж належить і вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий робітник), а безпосереднього робітника (найманого) - від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник і робітник - це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва.

Формами нетрудової приватної власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична.

1.1 Індивідуальна власність - як вихідна форма власності

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її праці та специфічний об'єкт її індивідуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності полягає у тому, що вона є невід'ємною ланкою суспільної природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою, використовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці як з історичної, так і логічної точки зору характеризує сутнісну основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпретації відносини власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут ще відсутні ті ланцюги, які пов'язують власність з усією системою економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні власність розглядається поза специфічними характеристиками, як "річ у собі".

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індивідуальна власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути відокремленою від продуктивної праці. Вона формується і реалізує себе лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності характеризується як вияв одного з фундаментальних законів економічної теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень економічної теорії - положення про трудовий характер власності та як наслідок цього об'єктивну обумовленість поєднання в одній особі працівника і власника; по-друге - виключне право кожного працівника на присвоєння, користування і розпорядження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого процесу, його підпорядкування безпосереднім інтересам виробника і власника. Однак у цьому разі йдеться лише про загальний стрижень еволюційного процесу, який на кожному історичному етапі розвитку має своє специфічне втілення. Останнє реалізується через процес формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

2. Історичні форми власності

Первісні форми власності. Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних благ, послуг а отже, і форм власності.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор -- землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності. Історично першим суб'єктом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення землі в об'єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.

Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох основних форм: азіатська (східна), антична (греко-римська) і германо-слов'янська форми земельної власності. За азіатської форми вся земля розподілялась між общинами, а індивіди (окремі сім'ї) продуктивно користувались земельним наділом. Общини перебували під владою верховного правителя, деспотичної держави і не були самостійними власниками, община та її члени відчужували деспотичній державі частку продукту у формі данини, податків, а також виконували інші обов'язки на користь держави і насамперед громадські роботи по землеустрою та іригації. У цьому разі не існувало ніякої приватної земельної власності, хоч існувало як приватне, так і общинне право користування землею.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала в розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, парцели, які оброблялись окремими сім'ями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-слов'янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна общинна власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності. Антична і германо-слов'янська форми власності відрізнялись відношенням індивідів до общинної землі, але були близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.

Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об'єктами власності рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні відносини як усередині класу феодалів (сеньорів і васалів), так і між земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому володарюванні і підкоренні. Як за рабства, так і за феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип замкнутого натурального господарства, де обмін товарами був відсутнім.

У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, не пов'язана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно відокремлені приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї праці. Тому власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби, базувалась не на володінні землею, а на володінні знаряддями праці. Приватна власність ремісників уже безпосередньо пов'язана з товарним виробництвом і обміном, тому вони формують нову соціальну спільність -- товаровиробників.

Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності незалежних товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первісне нагромадження капіталу прискорило настання епохи буржуазних революцій, які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну, систему власності.

Капіталістична власність. За економічним змістом капіталістична власність принципово відрізняється від попередніх систем: по-перше, для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці; по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою; по-третє, реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили; по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників; по-п'яте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності дрібних ремісників.

За сучасних умов розвитку продуктивних сил нові організаційні форми капіталістичного виробництва істотно трансформують економічні відносини, а разом з ними і систему власності. Поступово буржуазна економіка трансформується в систему змішаної економіки, де відбувається заперечення буржуазної власності і розвиваються перехідні форми власності нового способу виробництва.

Тут важливо підкреслити особливості трансформації відносин власності з точки зору їх економічного змісту і юридичної форми. Оскільки економічною основою нових відносин власності виступають нові організаційні форми безпосереднього виробництва, то економічний зміст власності трансформується адекватно організаційним формам виробництва, тобто еволюційно, за винятком епох науково-технічних революцій.

В еволюційному поступі відпрацьовуються кращі варіанти управління новими відносинами протягом багатьох років і десятиріч. Практика господарського життя робить відбір прогресивних форм, методів і юридично закріплює їх економічним законодавством. Звичайно, еволюція може мати і тупикові відгалуження, які служать людству негативним прикладом. Проте з історичної точки зору еволюція є всезагальним законом розвитку природи і суспільства.

Революція настає тоді, коли стара форма не в змозі пристосуватись до нового змісту і їх розбіжність переростає в суперечність, конфлікт і, зрештою, у революційний вибух. Але якщо стрибкоподібні революційні зміни у формах власності здійснюються з волі політичних уподобань вождів чи партій без визрівання необхідних для цього економічних та історичних умов, то такі зміни можуть призвести до негативних, а іноді й до катастрофічних наслідків. Нові відносини вимагають нових методів управління, способів організації і стимулювання виробництва, нових принципів розподілу національного продукту. Проте емпірична революційна практика за браком часу об'єктивно не здатна всі ці параметри нової економічної системи органічно взаємозв'язати і створити ефективний господарський механізм.

3. Еволюція відносин власності в Україні

Економічна теорія, в тому числі політична економія, для з'ясування ролі людини вдаються до різних характеристик: суб'єкт продуктивних сил і економічних відносин (виробничих), робоча сила, особистісний фактор виробництва, людський капітал, людина економічна тощо. Пошуки вчених тривають кілька століть, створено різноманітні теорії щодо місця людини в економічному та соціальному прогресі.

У марксистській політичній економії, незважаючи на проголошену тезу про людину як головну продуктивну силу, політико-економічні проблеми, закони розвитку людини та її роль у відносинах економічної власності (крім тези, що вона є суб'єктом таких відносин) практично не розглядалися. Розкриття соціально-економічної сутності людини, ролі людини-працівника і людини-власника, значення економічного мислення та закону зростання потреб дає змогу зрозуміти, що саме людина є вирішальною рушійною силою соціально-економічного прогресу.

Кожна людина -- це надзвичайно складна система, в якій поєднані земні й космічні сили, природний і духовний світи, гени її пращурів і генофонд майбутніх поколінь тощо. Так, ще у XVII ст. нідерландський учений Христіан Гюйгенс (1629--1696) пов'язував діяльність людини з Космосом; цю ідею розвинув вітчизняний учений Володимир Вернадський (1863--1945) у концепції ноосфери. Різні аспекти людини вивчають природні і суспільні науки, спеціальні наукові установи. Найпростішу узагальнену характеристику людини пропонує філософія, визначаючи її як біосоціальну і духовну істоту, тобто істоту, в якій суперечливо поєднуються біологічна та соціальна сторони, що взаємообумовлюють, взаємозаперечують, взаємопроникають тощо, тобто взаємодіють між собою. Тому український філософ Григорій Сковорода (1722--1794) розмежовував у людині внутрішню (духовну) і зовнішню (матеріальну) природу. Характеризуючи сутність людини, М. Туган-Барановський називав людську особистість верховною метою в собі.

Соціальна сутність людини -- комплекс суспільних видів її діяльності, що грунтуються на збереженні позитивних сторін сучасної людини економічної (людини-працівника нового типу і людини-власника) в поєднанні з її біологічною стороною.

Людина як біологічна істота є творінням Божим, на якому постійно позначався вплив природи. Вона наділена насамперед природними силами, які формуються і відтворюються у процесі праці. Тому праця з фізичного погляду -- це здійснення певних функцій людського організму, кожна з яких -- затрати мозку, нервів, мускулів, органів чуттів та ін. Відтворення людини передбачає збереження і підтримання індивіда як біологічного явища.

Люди повинні також задовольняти свої екологічні потреби. Природа і виробляє, і безпосередньо задовольняє їх. Вона є першоосновою фізичного, психічного та емоційного здоров'я окремої людини і суспільства загалом. Ігнорування законів природи погіршує екологічне середовище, деформує особистість. Так, за даними американських учених, у США до 9 % смертності населення пов'язано з підвищенням вмісту шкідливих речовин у повітрі. Сильний шум (понад 66 децибел) прискорює старіння та скорочує тривалість життя на 8--12 років.

Науково-технічна революція ставить підвищені вимоги до природної сторони людини (її нервової системи, органів чуттів, психології тощо). Зокрема, зростають інтенсивність праці (насамперед розумової), емоційні, нервові, психологічні навантаження на людський організм. Оскільки людина є частиною природи, необхідно враховувати додаткові критерії гуманізації та екологізації техніки з передбаченням близьких і віддалених наслідків її впливу на природу (навколишні ліси, ґрунтові та наземні води, урожайність полів, повітря, можлива зміна радіаційного фону, тепловий ефект, хімічний фон та ін.).

Висновок

Отже, власність визначає характер функціонування всієї системи виробничих відносин.

Власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах повинні починатися з відповідних перетворень у відносинах власності.

Тобто, можна констатувати, що власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, чим визначається її місце в системі виробничих відносин.

Приватизація в Україні дала неоднозначні результати. З одного боку, вона стимулювала приватну ініціативу і була одним з важливих чинників виходу країни з глибокої системної кризи 1990-х років. З іншого - приватизація не виправдала очікувань, у багатьох випадках її результатом не стала поява ефективного власника, а часом вона створила серйозний дисбаланс приватних і суспільних інтересів, зумовлений невиконанням інвесторами взятих на себе зобов'язань, концентрацією майна в руках олігархічних структур. Серйозною проблемою залишається недостатня легітимність створеного приватного капіталу, що формувався в умовах численних порушень чинного законодавства.

Список використаноi лiтератури

1. Г.І.Башнянин, П.Ю.Лазур, В.С.Медведев. Політична економія. Частина 1. Загальна економічна теорія. - Київ, 2000;

2. Гальчинський А.С. Україна: Поступ у майбутнє. - Київ: Наукова думка, 2000. - 220 с.;

3. Украинская приватизация: плюсы и минусы / Под. ред. А.И. Пасхавера. - К.: Центр экономического развития, 2001.;

4. Алимов А., Емченко В. Приватизация: стратегия завершающего этапа // Экономист. № 202. - 2003. - С. 28-32.;

5. Лоскутов В.И. Организация, управление, собственность. - Мурманск, 1994. - С. 50 - 51.;

6. Дементьев В.В. Мотивація домінуючих власників і система економічної влади в перехідній економіці - 10 серпня 2004 р.;

7. Корнійчук О.Е. Етичні аспекти економічного мислення . Актуальні проблеми економіки.

8. Буряк П.Ю , Гупало О.Г. Політична економія курс лекцій, 2013;

Размещено на Allbest.ru