Размещено на http://allbest.ru

Севастопольский інститут банківської справи

Української академії банківської справи

Національного банку України

Кафедра економічної кібернетики

РЕФЕРАТ

на тему:

«ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ»

Виконав: студент групи МЕ-31

В. Р. Якупов

Перевірив: д.е.н., професор

Н. Ю. Емельянова

Севастополь - 2014



ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОБЛЕМ СУЧАСНОЇ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

2. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ МЕТАЛУРГІЙНОГО КОМПЛЕКСУ

3. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЩОДО ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ МЕТАЛУРГІЙНОГО КОМПЛЕКСУ

4. ПРОБЛЕМА ВЛАСНОСІ В ПРОМИСЛОВСТІ УКРАЇНИ

5. ПРОБЛЕМА ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ

6. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ХІМІЧНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Промислова політика є одним із основних напрямів економічної діяльності держави, що являє собою систему заходів, спрямованих на якісні й кількісні перетворення промислового сектора та пов'язаних з ним секторів. Реформування і модернізація галузей промисловості спрямовані на розвиток промислового комплексу країни, на створення таких видів виробництва, які сприяли б переходу промисловості на нову технологічну основу.

Вирішення такого роду завдань можливе лише за умови нарощування промислового потенціалу регіонів і формування регіональних промислових комплексів в умовах розвитку інтеграційних відносин.

Саме ці цілі мають бути покладені в основу розробки державної промислової політики, перш за все, орієнтованої на стратегічні пріоритети промислового розвитку і стимулювання галузей з мультиплікаційним ефектом зростання виробництва і зайнятості.

Чинниками, що визначають необхідність ефективної державної промислової політики є: наявність проблем у виробничій сфері, вирішення яких можливе в рамках науково обґрунтованої державної та регіональної промислової політики, постійний розвиток інтеграційних відносин у промисловості тощо.

Розглядаючи сьогоднішній скрутний стан економічного розвитку України, треба нагадати, що свого часу наша держава була однією з найбільш індустріально і науково розвинутих республік колишнього СРСР.

Її промисловий, аграрний і науково-технічний потенціал був найпотужнішим у сфері добувної промисловості та металургії, в агропромисловому та військово-промисловому комплексах.

Випуск в УРСР основної промислової та сільськогосподарської продукції, а також продовольства сягав однієї п'ятої частини загальносоюзного виробництва, а за видобутком залізної та марганцевої руд, виплавкою металу, виробництвом різноманітних металовиробів, олії та цукру, створенням окремих видів машин та устаткування вона займала одне з провідних місць у загальносоюзному масштабі.

Проте добробут українського народу ледве утримувався на середньо союзному рівні, а іноді був значно нижчий від нього, що, природно, породжувало незадоволення, підривало мотивації до більш продуктивної праці та ефективного господарювання.

Зараз економіка України перебуває в стані дуже глибокої, затяжної кризи. Усю сукупність причин нинішнього соціально-економічного становища в Україні можна поділити на три основні групи:

- проблеми, що були успадковані нашою державою від колишнього СРСР;

- проблеми, що були зроблені так званими реформаторами з часу проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року;

- проблеми, зумовлені необхідністю трансформації неефективної економічної системи, яка існувала в нашій державі. перехідний період для такої трансформації, як показує досвід інших країн, не може не відбуватися інакше, ніж через кризи і потрясіння.

Найбільш згубною помилкою було ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки України не тільки порівняно з країнами Центральної та Східної Європи, а й навіть з Росією.

Своєрідність цих умов визначалася насамперед браком на час здобуття незалежності цілісної системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації економіки.

Не були враховані й особливості функціональної структури економіки України -- висока концентрація базових галузей виробництва та галузей ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на обслуговування потреб не лише загальносоюзної економіки, а й економіки країн колишньої РЕВ і за своєю природою виключали можливість швидкого входження в режим ринкового саморегулювання.

Ці та інші обставини зумовлювали необхідність використання на початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації за одночасного здійснення широкого комплексу організаційних заходів, які б забезпечили утвердження сильної виконавчої влади та ефективних важелів державного регулювання економічних процесів. Насправді сталося протилежне.

Політичним керівництвом країни було взято абсолютно помилковий курс на самоусунення держави від регулювання процесів ринкової трансформації економіки.



1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОБЛЕМ СУЧАСНОЇ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Зазначимо, що без дійової державної політики, спрямованої на розвиток цивілізованих ринкових відносин, які б сприяли зростанню ефективності підприємництва та підвищенню продуктивності праці, активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, подолати затяжну й гостру кризу в Україні неможливо.

Необхідно якомога скоріше позбутися ілюзорних та поверхових уявлень про глибинну сутність сучасної ринкової економіки. Це не є, як дехто вважає, «саморегулююча» система «вільного» ринку, що уявляється нам у знайомому вигляді стихійної «товкучки». такою вона, може, і була колись -- понад дві сотні років тому. Зараз ситуація у світовій економіці зовсім інша.

Сучасні ринкові моделі економічно розвинутих країн (таких, наприклад, як країни «великої сімки») характеризуються іншими за своєю складністю та ступенем розвитку структурами, принципово іншими методами та способами економічного управління і регулювання. Ці моделі ефективно функціонують не завдяки вільній ринковій кон'юнктурі, а завдяки існуванню науково обґрунтованої системи раціонального управління, відповідного регулювання складних та суперечливих процесів, які відбуваються в економіці на макро- та мікрорівнях.

З цією метою держава створює, з одного боку, вільне конкурентне середовище, відповідні правові умови і правила конкурентної гри для великого, середнього та малого бізнесу, а з іншого -- спрямовує підприємницьку діяльність на структурні зміни, покликані до життя новітніми науковими відкриттями і технологічними досягненнями. З цією метою на державному рівні розробляються і реалізуються відповідні національні, а на регіональному -- регіональні програми з наданням для цього необхідних фінансових, матеріальних та природних ресурсів.

Розвиток ринкових відносин у розвинутих країнах супроводжується жорстким регулюванням та надійним контролем процесів грошового обігу. Для цього держава за допомогою законів та відповідних органів ретельно контролює банківсько-кредитну, фінансову та податкову системи, доходи й видатки федерального бюджету, а також зміни платіжного балансу. Отже, ринкового хаосу в цивілізованих державах немає, а тому і нашим політикам треба остаточно відмовитися від ілюзій щодо можливості успішного «саморегулювання» стихійних ринкових процесів.

Глибоке вивчення зарубіжного досвіду свідчить, що розуміння й використання способів і методів державного управління та економічного регулювання у високо розвинутих західних країнах є обов'язковою передумовою успішного здійснення ринкових реформ в Україні.

До головних чинників, що сприяли виникненню і закріпленню структурних диспропорцій у промисловому комплексі, належать:

- загальний спад виробництва в усіх сферах економіки;

- цінова політика держави, яка формувалась без урахування пріоритетів економічного розвитку всередині країни з орієнтацією на ціни світового ринку, що призвело до цінового міжгалузевого диспаритету і порушення міжгалузевих пропорцій у виробництві;

- різні можливості адаптації виробників до нових умов господарювання; пасивна роль держави у здійсненні структурних перетворень в економіці, а також посилення дії зовнішніх факторів економічного розвитку.

Технологічне удосконалення та модернізація в основних галузях промисловості за останні 10-15 років здійснювалося дуже повільно. В результаті склалася ситуація, коли основні засоби за своєю структурою, якісним, кількісним і віковим станом не відповідають вимогам структурної перебудови економіки і не спроможні задовольнити зростаючі потреби внутрішнього і зовнішнього ринків. Велика кількість підприємств потребує масштабної реконструкції, технічного і технологічного переоснащення. Перевага сировинної та складової у структурі продукції призводить до відповідної орієнтації експорту, що робить промисловість надзвичайно залежною від кон'юнктури зовнішніх ринків та коливань курсу національної валюти.

Аналіз основних показників діяльності промисловості за час незалежної України свідчить, що реальні темпи зростання обсягів промислового виробництва менші у чотири рази, а в машинобудуванні -- у 2--2,5 разу, ніж заплановано.

Починаючи з 2006 року, Україна має від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами. Обсяги експорту та імпорту товарів за січень--серпень 2009 року впали, відповідно, до 50,6 та 46,2% від обсягів аналогічного періоду попереднього року. Низькою є частка продукції машинобудування у структурі експорту продукції (на рівні 10%). Уперше за останні 15 років зменшився на 28% обсяг експорту продукції військового призначення підприємствами Міністерства промислової політики України.

Не відбулося кардинальних змін у динаміці зростання продуктивності праці, які забезпечили б основний приріст промислового виробництва (майже 80%), як це було передбачено. Сьогодні на один долар заробітної плати середньостатистичний український робітник виробляє втричі менше кінцевої продукції, аніж робітник у США.

Україна не наблизилася за ефективністю праці до провідних країн світу. Погодинна оплата праці в Україні менша у 1,75 разу, ніж у Болгарії, уп'ятеро -- ніж у словаків, у 6,25 разу -- ніж у Польщі та у 37,5 разу -- ніж у Німеччині та Франції. Та чи можна змінити цю ситуацію, коли частка витрат на оплату праці у структурі витрат на виробництво промислової продукції залишається на рівні 10%?

За останні роки лише 4,5% загальної кількості підприємств випускали високотехнологічну продукцію. Майже 45% підприємств переробної промисловості застосовують технології, вік яких становить до десяти років, а 37% -- від 11 до 30 років. Більшість підприємств, що застосовують технологічні процеси, середній вік яких не перевищує п'яти років (23,9% загальної кількості таких підприємств), працюють у сфері виробництва харчових продуктів і напоїв. У результаті в рейтингу використання технологій та інновацій серед країн світу Україна посіла 83-тє місце, а за здатністю адаптувати нові технології через залучення прямих іноземних інвестицій -- лише 97-те.

Слабкою залишається інвестиційна підтримка промисловості. Частка інвестицій в основний капітал за рахунок коштів державного бюджету та коштів іноземних інвесторів у середньому становить 4--6%. Реально більше половини загального обсягу інвестицій здійснюються підприємствами з власних коштів.

З початку реалізації Програми не відбулися й позитивні інституційні зміни. Практично застигли процеси консолідації підприємств, зокрема призупинені процеси корпоратизації та консолідації підприємств основних галузей машинобудування, які мають важливе значення для забезпечення обороноздатності держави.

2. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ МЕТАЛУРГІЙНОГО КОМПЛЕКСУ

Функціонування галузі в рамках обраної на початку 2000-х років моделі розвитку (нарощування експортного виробництва сталевих напівфабрикатів і традиційних простих видів прокату) слід визнати в цілому успішним щодо прибуткової торгівлі сталевою продукцією. Попри технологічну відсталість, існування технічно застарілих і надлишкових потужностей, високу матеріало- та енергоємність виробництва, невеликий обсяг інвестиційних ресурсів металургійним підприємствам після руйнівних кризових 90-х років минулого століття вдалося відновити виробничий потенціал, досягнути оздоровлення і стабілізації фінансового стану. За мінімального обсягу інвестицій і практично технічного оновлення провідним підприємствам вдалося створити технічні передумови для поліпшення якості продукції, що підтверджено міжнародними сертифікатами і національними стандартами багатьох країн. Це дало змогу розгорнути у великих масштабах випуск експортної металопродукції, що зробило Україну провідним виробником продукції чорної металургії (8-ме місце у світі) і великим світовим оператором з продажу металургійної продукції (10,7 % світової торгівлі чорними металами).

Стратегічним напрямом посилення вертикальної інтеграції для провідних вітчизняних металургійних компаній стало придбання активів із виробництва як готового високо - технологічного прокату в низці країн Західної і Східної Європи, так і сировини (Росія, США). У результаті це забезпечило галузі один із найбільших в Україні виробничих потенціалів - вона стала вагомим донором Державного бюджету, стратегічною частиною національного виробництва. Проте у 2005-2007 рр. стало очевидним, а ситуація у 2008-2009 рр. ще сильніше виявила те, що існуюча модель розвитку галузі вже не відповідає новим реаліям світового ринку сталевої продукції та умовам економічного розвитку. По-перше, процес глобалізації світового ринку сталі призводить до посиленої диференціації національних виробників за рівнем техніки і технологій, закріплення їх місця в загальній системі світового виробництва. Тому країни з низьким технічним рівнем і застарілими технологіями, як, наприклад, Україна, остаточно залишаються постачальниками лише напівфабрикатів і рядової сталі та практично втрачають можливості прорватися в майбутньому на ринки складної високотехнологічної сталевої продукції, де домінують провідні країни.

По-друге, щорічне збільшення обсягів матеріальних витрат унаслідок подорожчання всіх видів сировинних ресурсів усе більше нівелює основну конкурентну перевагу українських виробників - відносно низьку собівартість продукції. У цьому відношенні загрозливий характер мають наступні чинники:

- стрімке подорожчання протягом трьох останніх років імпортного природного газу, що унеможливлює подальше існування технологій, де його витрати найбільші - у доменному і мартенівському виробництві сталі. Проте істотне скорочення виробництва за такими технологіями відбудеться не найближчими роками, а принаймні в середньостроковій перспективі;

- існує системний конфлікт між металургійними і рудними підприємствами внаслідок монополізації гірничорудної галузі держави структурами практично однієї фінансово-промислової групи. Тому складається парадоксальна ситуація: незважаючи на балансовий профіцит залізорудної сировини в цілому по країні, частина українських підприємств, які або взагалі не володіють рудними активами, або мають рудні ресурси в недостатньому обсязі, вимушені весь час вирішувати проблему забезпечення своїх потреб у сировині за прийнятними цінами.

До середини 2008 р. ціни на підготовлену залізорудну сировину на внутрішньому ринку України стрімко зростали і подекуди перевищували експортні. Зниження цін у першому півріччі 2009 р. зумовлено виключно зменшенням попиту і падінням обсягів виробництва металургійних підприємств, проте з пожвавленням ситуації на зовнішніх ринках і активізацію вітчизняних виробників ціни на сировину знову почали зростати;

- зростаюче з кожним роком падіння видобутку коксівного вугілля в Україні і погіршення його якості призводить до стабільного дефіциту якісного коксівного вугілля та збільшення його імпорту. Ця проблема стала знову актуальною у кінці 2009 р. у зв'язку із пожвавленням виробництва металопродукції. Імпорт коксівного вугілля становив 7,2 мли т, або 30 % усього обсягу вугілля для виробництва коксу у 2009 р.

По-третє, зберігається технологічна відсталість металургійного виробництва України, що перешкоджає досягненню головної мети -- істотного зменшення сировинних і енергетичних витрат у виробництві як стратегічного чинника зниження собівартості продукції і підвищення її якості, освоєння виробництва високотехнологічних видів прокату, посилення конкурентоспроможності української металопродукції на світових ринках. До того ж здійснювана модернізація має низку суттєвих недоліків:

- відсутність зв'язку вітчизняної металургійної науки з виробництвом;

- слабкий розвиток і сповільнення останніми роками інноваційного процесу.

По-четверте, визначальним фактором конкурентоспроможності української металопродукції на зовнішніх ринках залишається ціна продукції, а не ії якісні показники. Проте розвиток світової металургійної галузі останніми роками показав, що цього вже недостатньо для прибуткової роботи на зовнішніх ринках.

Споживачі на основних металоринках світу в умовах існування надлишкових світових потужностей з виробництва сталі більшою мірою орієнтуються на якісні показники сталевої продукції. В умовах зниження глобального попиту на сталь стало також очевидним, що схема роботи вітчизняних компаній, коли українські заготовки поставляються на підприємства європейських держав для виробництва прокату і його збуту в цих країнах, не завжди є стабільною і прибутковою.

Головним стратегічним напрямом подальшого розвитку галузі є проведення системної модернізації виробництва, посилення її інноваційної складової. Адже це є стратегічним чинником зниження собівартості виробництва в перспективі, що дасть змогу вітчизняним виробникам втримати позиції на зовнішніх ринкових рамках реалізації цього напряму, на мою думку, необхідно:

- на законодавчому рівні створити систему митних пільг і фіскальних преференцій підприємствам, які запроваджують інновації, установити пільговий тариф оподаткування імпорту саме найсучаснішого обладнання із жорстким контролем виконання з боку держави.;

- на законодавчому рівні створити умови для посилення інтеграції вітчизняних науково-дослідницьких закладів і металургійних підприємств та формування відповідних організаційних структур для запровадження перспективних вітчизняних наукових розробок у виробництво. Такі організаційні структури повинні акумулювати фінансові кошти для здійснення наскрізного інноваційного процесу.

3. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЩОДО ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ МЕТАЛУРГІЙНОГО КОМПЛЕКСУ

Треба пам'ятати, що без участі держави неможливо вирішити таку важливу проблему, як розробка довгострокової стратегії розвитку транспортної інфраструктури країни, зокрема морських портів.

Це необхідно як для вирішення проблем підприємств у забезпеченні імпортними сировинними ресурсами, так і для сприяння експорту готової продукції і загалом для зміцнення потужності вітчизняних компаній і подальшого їх розвитку з придбанням виробничих активів у далекому зарубіжжі. Внаслідок дефіциту в Україні якісного коксівного вугілля, в перспективі зростатиме імпорт цієї сировини з країн далекого зарубіжжя (США, Австралії, Бразилії).

Якщо держава не має коштів на масштабну модернізацію транспортної інфраструктури, доцільно розглянути можливість створення спільних підприємств із участю державного і приватного капіталу, або вивчити досвід Росії, де, незважаючи на сильні позиції державного капіталу в ключових секторах економіки, уже здійснено акціонування і приватизацію портів.

Як результат, порти отримали і фінансові ресурси для вирішення власних потреб, і збільшення вантажопотоків великих підприємств. Збудовані також сучасні перевантажувальні комплекси для металургійної продукції.

Металургійна промисловість України залишається і в перспективі експортноорієнтованою галуззю, тому державна політика повна спрямовуватися і на підтримку вітчизняного експорту за такими напрямами:

- стимулювання державою експорту продукції більш високого ступеня переробки;

- фінансові і митні преференції виробникам, що освоюють виробництво нових видів складної високотехнологічної експортної продукції;

- підтримка державою українських виробників у налагоджуванні та зміцненні зв'язків із зарубіжними торговельними партнерами.

Для посилення стабільності роботи металургійних підприємств необхідна системна державна політика щодо розвитку внутрішнього ринку, а саме:

- створення для галузей споживачів металу (машинобудування, будівництво, транспорт, паливно-енергетичний комплекс) сприятливих умов розвитку. Зокрема, для машинобудування - це стимулювання модернізації та оновлення виробництв, підтримка експорту продукції вітчизняних машинобудівників, допомога держави v просуванні їх продукції на зовнішні ринки, налагодження і посилення зв'язків із торговельними зарубіжними партнерами;

- посилення ролі держави як системного координатора у процесі узгодження програм розвитку металоспоживаючих галузей економіки з можливостями металургії для збалансування структури внутрішнього попиту і виробництва металопродукції;

- стимулювання вітчизняних металовиробників для збільшення відвантаження металопродукції на внутрішній ринок;

- штрафні санкції проти тих підприємств, що пропонують на внутрішньому ринку ординарні види прокату звичайної якості за завищеними цінами;

- тарифне обмеження імпорту звичайних видів прокату, що в достатній кількості виробляється в Україні;

- використання всіх можливостей для фінансування інфраструктурних проектів;

- припинення практики не завжди обґрунтованих заходів щодо держрегулювання, які призводять до різких стрибків цін на продукцію, і послуги природних монополій. Необхідно також кардинально вирішувати нагальні завдання соціального характеру, упроваджувати масштабні екологічні програми.

4. ПРОБЛЕМА ВЛАСНОСІ В ПРОМИСЛОВСТІ УКРАЇНИ

Практика останнього періоду переконливо засвідчила, що необхідна корекція процесу реформування відносин власності.

Не варто було механічно повторювати помилковий російський досвід приватизації державного майна, суть якого звелася до простого скуповування ваучерів за безцінь меншістю населення, тобто дальшого пограбування знедоленої більшості громадян держави. Необхідно мати на увазі, що приватизація -- це дуже складний і водночас суперечливий процес трансформації всієї системи соціально-економічних відносин. Оскільки цей процес зачіпає інтереси всіх соціальних верств населення, то до нього треба ставитися з надзвичайною обережністю.

Суспільний досвід показує, що приватизацію необхідно завжди проводити поступово, формуючи і підтримуючи нові, справді високоефективні та конкурентоспроможні господарські системи, засновані на приватній і колективній формах власності. Ринкова конкуренція з часом засвідчить, які системи і форми господарювання життєздатні, а які -- банкрути. Слід особливо наголосити, що процес приватизації має бути не тільки економічно, соціально і політично обґрунтованим, а й простим і зрозумілим для кожного трудівника.

В Україні, де вже втрачено понад 60% промислового виробництва, не може далі безконтрольно відбуватись розбазарювання й вибуття промислового потенціалу з виробничого обороту. Акціонування та аукціонну торгівлю промисловими підприємствами необхідно здійснювати за їхньою справжньою балансовою вартістю, проводячи її індексування за весь період інфляції за мінусом амортизації. Такий підхід дасть змогу встановити гарантовану ціну об'єкта, який продається на аукціоні, з дальшим її підвищенням відповідно до ринкової кон'юнктури.

Слід зазначити, що великої шкоди процесу приватизації завдають нечувані раніше хабарництво й порушення чинного законодавства, що дискредитує ринкові реформи. Будь-який аукціонний продаж і оренду державних підприємств треба дуже ретельно готувати. Для суспільства і держави також дуже важливо, щоб виробничі об'єкти потрапляли не до рук злодіїв та шахраїв, які нажили капітал кримінальним шляхом, а до надійних господарів і фахівців, які вміють управляти сучасним виробництвом та успішно займатися виробничим та торговельним бізнесом на законних підставах.

Необхідно звернути увагу ще на одну помилку щодо відносин власності, а саме -- на бажання перетворити все і вся тільки у приватну власність, чого вперто вимагають прихильники «дикого» капіталізму минулого століття. певні політичні сили хочуть бачити в Україні лише приватні форми власності та господарювання і продовжують наполягати на необхідності розподілу державної власності, включаючи землю та надра, порівну на кожну душу населення.

Здійснення таких непродуманих проектів остаточно підірве економіку держави і призведе до утворення маси дрібних підприємств з примітивною технологічною базою, які не зможуть конкурувати з високорозвинутими зарубіжними фірмами.

А щоб дрібновласницькі структури еволюційним шляхом переросли в інтегровані на новітніх технологіях господарські системи, знадобиться кілька десятиріч і величезні інвестиції. Ось чому в нашій державі необхідно створювати сприятливі економічні й правові умови для швидкого розвитку малого та середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнення великих промислових і аграрних підприємств. Якщо цього не зробити, країна на тривалу перспективу втратить можливості розвитку великого бізнесу і прискорення науково-технічного прогресу. Саме держава має законодавчо регулювати, а ринок -- стимулювати і «підштовхувати» реформування відносин власності через оптимальні співвідношення різних її форм.

5. ПРОБЛЕМА ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Визначальним завданням державної політики є максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів для рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. За експертними оцінками, нині частка тіньової економіки фактично зрівнялася з офіційною. Зростають масштаби нелегального експорту капіталу та позабанківського грошового обігу: якщо в 1994 р. частка неконтрольованої грошової маси становила 24,7%, то нині -- 44,4%.

Тіньова економіка призводить до значних утрат бюджетних ресурсів, глибокого розмежування людей за рівнем доходів, унеможливлює створення сприятливого інвестиційного середовища, дестабілізує грошовий обіг, керованість соціально-економічними процесами.

Найнебезпечнішим є зрощування тіньового капіталу з державним апаратом, зростання корумпованості останнього. Посилюється вплив тіньового капіталу на різні сфери політичного життя, зокрема на діяльність партій, народних депутатів, регіональних владних структур та органів місцевого самоврядування, на засоби масової інформації. Усе це підриває авторитет системних перетворень, міжнародний імідж держави, загрожує національній безпеці.

Проблему подолання тінізації економіки та її корумпованості не можна розв'язати разовими, епізодичними заходами. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на викорінення причин та передумов цих явищ та процесів. Не можна також покладатися виключно на силові методи, які дають лише тимчасовий ефект.

6. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ХІМІЧНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Протягом останнього десятиліття невирішеними проблемами залишаються:

- структурна недосконалість: переважання фондо- і енергоємних виробництв основної хімії (понад 50 %) у випуску продукції при майже монопольній залежності від імпорту енергоносіїв; надзвичайна низький рівень наукоємних виробництв і технологій, відсутність завершених технологічних циклів виробництва продукції кінцевого Споживання;

- імпортна залежність функціонування низки галузей хімічної, нафтохімічної та хіміко-фармацевтичної з широкого спектру сировини та напівпродуктів, яка сягає 75-80 %, що позначається на збереженні від'ємного сальдо в зовнішньоторговельному обороті галузі;

- недосконалі або відсутні технології переробки власної мінеральної сировини: калієвої, ільменітової та апатитової руди, йодоброммісткої води, крейди, бішофіту, цеолітів тощо;

- недосконала система державної підтримки наукових досліджень і впровадження наукових розробок у виробництво, а також система поєднання досліджень науки, технології, виробництва і ринку;

- значні питомі витрати сировини та енергоресурсів, низький рівень технологічності, що обумовлює більш високу витратність виробництва і відповідно собівартість продукції;

- реальні інвестиційні вкладення не відповідають потребам в інвестиційних ресурсах, необхідних для прискореного вирішення проблеми технологічної і технічної конкурентоспроможності галузі.

До основних напрямів розв'язання нагальних проблем розвитку хімічного комплексу слід віднести наступні:

- технічне переозброєння більшості виробництв з метою зменшення енергоємності технологій, зниження собівартості, підвищення якості і конкурентоспроможності продукції, активне виведення з експлуатації надлишкових потужностей найбільш енергоємних виробництв;

- технологічна модернізація виробництва, збільшення частки промислових виробництв новітніх технологічних укладів з поглибленою переробкою сировини та випуском продукції кінцевого споживання, яка відповідатиме міжнародним стандартам GMP та ISО-9001-2000 і ISO-14001;

- розробка і впровадження енергоощадних технологій та апаратури нового покоління для процесів синтезу базових продуктів хімічної та нафтохімічної промисловості (аміаку, метанолу, азотної, сірчаної, оцтової кислоти, мінеральних добрив, бензолу, олефіну), спрямованих на зменшення витрат природного газу і використання альтернативних джерел енергії (шахтного метану, синтез-газу тощо);

- підтримка суб'єктів підприємницької діяльності, що здійснюють видобуток вітчизняної природної сировини та виробництво імпортозамінюючих товарів;

- більш широке використання наукоємних, ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій у діючих та новостворюваних виробничих потужностях;

- створення за участю галузевих наукових установ системи прогнозування технологічного розвитку, моніторингу пріоритетних напрямів технологічного переоснащення виробництв;

- розробка системи державної підтримки наукових досліджень і впровадження нових наукових розробок у виробництво та ефективної системи поєднання досягнень науки, технології, виробництва і ринку;

- забезпечення більш повного використання результатів фундаментальних і прикладних досліджень, науково-дослідних та проектно-конструкторських розробок галузевих установ при формуванні та реалізації науково-технічних програм усіх рівнів; налагодження ефективної співпраці галузевих науково-дослідних установ з установами Національної академії наук України;

- здійснення комплексу заходів щодо захисту вітчизняного виробництва і товарного ринку хімічної й нафтохімічної продукції, опрацювання механізму запобіжного регулювання та коливання внутрішньої і зовнішньоекономічної кон'юнктури;

- відновлення платоспроможного промислового попиту за всіма переробними ланцюгами та споживчого попиту на кінцеву товарну продукцію.

економіка ринковий інновація



ВИСНОВКИ

Дослідженнями стану, проблем і перспектив розвитку промисловості України виявлено, що суттєвий, а деколи й визначальний вплив на формування і розвиток промисловості здійснює промислова політика як складова загального державного регулювання економічних процесів. Отже, системне подолання негативних наслідків поточної кризи і досягнення нових стратегічних цілей у промисловому виробництві можливі лише на основі активної, послідовної, науково обгрунтованної державної промислової політики, пріоритетом якої має стати інноваційний розвиток галузі. Стратегічною метою розвитку промисловості є формування високотехнологічного, конкурентоспроможного та інтегрованого в глобальну економічну систему промислового комплексу. Пріоритетними напрямами розвитку промисловості мають стати:

- оптимізація галузевої, технологічної, продуктової структури виробництва та прискорений розвиток високотехнологічних галузей;

- зменшення ресурсо- та енергоємності виробництва, екологічно чистих та безпечних технологій;

- інноваційно-технологічна модернізація всіх видів промислової діяльності, в першу чергу тих, які визначають спеціалізацію України на світових ринках;

- широке використання вітчизняних науково-технічних розробок та результатів фундаментальних і прикладних досліджень з урахуванням водночас переваг інтеграції в глобальну економіку;

- перехід від політики деконцентрації промислового виробництва до підтримки створення горизонтальних і вертикальних інтегрованих структур, здатних здійснювати весь комплекс робіт -- від наукових досліджень до збуту готової продукції.

Реалізація стратегії інноваційного розвитку промисловості вимагає розбудови відповідної системи державного стимулювання, складовими якої є нормативно-правові, організаційні, фінансово-економічні заходи. По-перше, це вдосконалення існуючої нормативно-правової бази інноваційної діяльності та забезпечення її повноцінної реалізації.

По-друге, важливою складовою системи стимулювання інноваційної діяльності є організаційні заходи, тобто розбудова мережі установ інноваційної інфраструктури.

По-третє, найбільш впливовим чинником активізації інноваційного розвитку промисловості є його фінансове забезпечення.

В умовах обмеженості фінансових ресурсів найбільшу підтримку доцільно надавати галузям, які базуються на використанні переважно власної сировино-мінеральної бази і мають освоєні ринки збуту (металургійна, хімічна і нафтохімічна, деревообробна промисловість, виробництво екологічно і біологічно чистих харчових продуктів), наукоємним спеціалізованим виробництвам, завдяки яким Україна вже мае високі конкурентні переваги в регіональному і глобальному масштабах (авіаційна і ракетно- космічна галузь, суднобудування, виробництво високотехнологічного обладнання для добувної і металургійної промисловості, сучасних видів озброєння та військової техніки, енергетичне і транспортне машинобудування, тощо), а також галузям з низьким конкурентним потенціалом, але необхідним для забезпечення національної безпеки або соціальної стабільності (виробництво електроенергії, в тому числі на основі відтворювальних і нетрадиційних ресурсних джерел, добувна, зокрема вугільна, легка промисловість тощо). На нашу думку, викладені в монографії аналітичні матеріали, концептуальні положення і рекомендації можуть бути науковим обґрунтуванням ухвалення органами державної влади важливих управлінських рішень у сфері промислової політики, спрямованих на забезпечення подальшого зростання життєвого рівня громадян та виведення держави на рівень передових індустріальних країн світу.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Промисловість України: тенденції, проблеми, перспективи : [монографія] / Н. В. Тарасова, Л. П. Клименко, В. М. Ємельянов та ін. - Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. - 320 с.

2. Производительные силы: проблемы развития и размещения[підручник] / Алімов А.Н. - М.: Экономика, 1981. - 288 с.

3. Розміщення продуктивних сил [підручник] / За ред. Є.П. Качана. - К.: Вища школа, 1999. - 314 с.

Размещено на Allbest.ru

...