Політики валютного курсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Політики валютного курсу

Граючи важливу макроекономічну роль, номінальний валютний курс неминуче стає інструментом макроекономічної політики. Існують два можливих підходи до політики валютного курсу. Валютний курс може або використовуватися в загальному руслі інших заходів економічної політики і змінюватися відповідно до змін цін і заробітної плати, або бути орієнтиром для них. Перший з цих підходів називають політикою «реальних цілей», яка передбачає, що зміна номінального валютного курсу пов'язана зі зміною реальних економічних показників і курс має адаптуватися до інших заходів економічної політики. Другий підхід, який називається політикою «номінального якоря», припускає, що валютний курс використовується як активний інструмент антиінфляційної політики і виконує роль свого роду обмежувача для внутрішньої економічної політики.

Важливо підкреслити, що, говорячи про валютний курс як інструмент економічної політики, ми тим самим припускаємо, що держава чинить цілеспрямований вплив на валютний курс через ступінь його фіксації. При незалежному плаванні валютного курсу він перестає бути власне інструментом політики, а лише відображає своєю динамікою зміну інших макроекономічних показників.

Політика «реальних цілей» використовує номінальний валютний курс разом з іншими інструментами економічної політики для досягнення, зокрема, необхідного рівня сукупних внутрішніх витрат на вітчизняні товари і послуги (внутрішня рівновага) і з погляду загальних завдань економічного розвитку, стану балансу поточних операцій (зовнішня рівновага). Оскільки в даному випадку передбачається, що номінальний інструмент політики може забезпечити досягнення реальних цільових показників (обсяг ВВП і рівень зайнятості), то теоретичне обґрунтування цього підходу до політики валютного курсу є переважно кейнсіанським. Крім того, цей підхід припускає, що державі може бути довірене використання валютного курсу (як і інших інструментів політики), тобто немає необхідності в будь-яких обмеженнях втручання держави в економіку. Нарешті, політика «реальних цілей» припускає, що номінальний валютний курс є особливим самостійним інструментом економічної політики, що відрізняється від інструментів внутрішньої грошово-кредитної і бюджетно-податкової політики, хоча він і має використовуватися разом з цими інструментами.

Те, що валютний курс в даному випадку розглядається як інструмент політики, який відрізняється від внутрішньої грошово-кредитної політики, є особливо важливою умовою, оскільки це означає, що цілі щодо номінального валютного курсу можуть бути досягнуті за допомогою стерилізованих інтервенцій, тобто Центральний банк, проводячи інтервенції на валютному ринку, не допускає одночасної автоматичної зміни грошової маси. Це означає, що для недопущення надмірного відпливу і припливу капіталу використовується валютний контроль або інші заходи.

Альтернативний підхід до валютного курсу як до «номінального якоря», з погляду його теоретичного обґрунтування, є версію монетаризму і часто називається «міжнародним монетаризмом». Валютний курс у цьому випадку використовується для того, щоб прив'язати темпи внутрішньої інфляції до темпів інфляції в країнах - торговельних партнерах (тобто впливати на номінальні показники). При цьому можливо, що валютний курс корегується на основі будь-якої заздалегідь визначеної шкали, щоб змінити різницю в темпах інфляції.

Такий підхід до валютного курсу накладає обмеження на внутрішню грошово-кредитну політику (а в тих країнах, де має місце монетизація бюджетного дефіциту, і на бюджетно-податкову політику). Валютний курс у цьому випадку визначає зміни інших номінальних змінних (внутрішні ціни, рівень заробітної плати й ін.), а не змінюється разом з ними. Крім того, така політика валютного курсу накладає обмеження на державну політику, тобто вона посилає чіткі і недвозначні сигнали приватному секторові щодо перспектив розвитку інфляції. Таким чином, сутність політики «номінального якоря» полягає в тому, що, одержуючи такі сигнали, реальний сектор економіки буде приймати адекватні рішення й здійснювати необхідне корегування.

1.1 Політика «реальних цілей»

Щоб оцінити можливості і наслідки використання політики валютного курсу для досягнення реальних цілей, необхідно показати, як повинен змінюватися рівень номінального валютного курсу у відповідь на «реальні» зміни в економіці, наприклад, на зростання сукупного попиту в результаті проведення стимулюючої бюджетно-податкової політики шляхом розширення державних витрат (чи скорочення податків).

При аналізі наслідків різних заходів економічної політики реальний валютний курс () можна представити як співвідношення цін товарів реалізованих тільки на внутрішньому ринку і товарів, що є об'єктом зовнішньої торгівлі, тобто співвідношення між внутрішніми і світовими цінами:

(9.2)

де - номінальний валютний курс; - ціна товарів, реалізованих тільки на внутрішньому ринку; - частка імпорту в загальному обсязі зовнішньої торгівлі країни; - ставка митного тарифу на імпорт; - ціна імпортованих товарів на зовнішньому ринку; - ціна експортованих товарів на зовнішньому ринку.

Відтак, реальний валютний курс може змінюватися при зміні:

· номінального валютного курсу;

· рівня зовнішньоторговельного протекціонізму;

· цін світового ринку;

· цін внутрішнього ринку (при рівних частках експорту й імпорту в зовнішньоторговельному обороті).

Таким чином, держава оперує двома видами заходів економічної політики, що впливають як на внутрішню, так і на зовнішню рівновагу: зміною реального валютного курсу () і зміною рівня внутрішніх витрат (Е). Збільшення сукупних внутрішніх витрат збільшує дохід, але погіршує чистий експорт. Девальвація валюти поліпшує чистий експорт і також збільшує дохід. Для того, щоб забезпечити одночасно внутрішню і зовнішню рівновагу, необхідно скоординувати політику витрат і валютну політику.

Розглянемо ситуацію, типову для багатьох країн: у результаті збільшення державних витрат зростає бюджетний дефіцит, який фінансується за рахунок позик - внутрішніх або зовнішніх. Як у цьому випадку має змінюватися обмінний курс? Припустимо, що дефіцит бюджету фінансується за рахунок внутрішнього запозичення, а економіка не знаходиться в стані повної зайнятості. Збільшення державних витрат призведе до зростання сукупного доходу. На рис.9.2 показано зрушенням із точки А в точку В (при незмінних ). Одночасно зі зростанням доходу збільшується імпорт і погіршується баланс по рахунку поточних операцій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1 Макроекономічне корегування при проведенні політики „реальних цілей”

Якщо вдається підтримувати досягнутий високий рівень доходу, але при цьому ставиться завдання відновити первісний стан рахунка поточних операцій, то необхідна номінальна девальвація валюти (зрушення з точки В у точку С).

Тепер припустимо, що в економіці вже досягнутий стан повної зайнятості. У цьому випадку збільшення доходу в результаті зростання державних витрат буде лише короткостроковим, а потім економіка повинна буде повернутися до первісного рівня виробництва. Величина реального валютного курсу має збільшитися (зрушення з точки В у точку D). Це може відбутися в результаті зростання внутрішніх цін і, відповідно, реального подорожчання нац. валюти. Якщо ж держава ставить перед собою завдання уникнути інфляції, то неминучою буде номінальна ревальвація валюти. Експорт скорочується, імпорт зростає і рахунок поточних операцій стає ще з більшим негативним сальдо.

Таким чином, стимулююча бюджетно-податкова політика (за рахунок збільшення державних витрат) може призвести до необхідності як девальвації, так і ревальвації валюти, залежно від того, чи можна в результаті такої політики очікувати зростання виробництва, і від того, наскільки довго дефіцит, що виникає по рахунку поточних операцій, може фінансуватися за рахунок зовнішнього запозичення або використання резервів.

Тепер припустимо, що економіка знаходиться в точці D, де досягнута внутрішня рівновага, але є значний дефіцит рахунка поточних операцій. Валютні резерви скорочуються, а зовнішнє запозичення стає все більш проблематичним. Чи означає це, що валютний курс завищений і необхідна девальвація?

Якщо бюджетно-податкова політика не змінюється (зберігається дефіцит бюджету), то девальвація валюти може тимчасово привести економіку в точку В (або навіть у С), створюючи надлишковий попит. Однак, слідом за цим зросте рівень внутрішніх цін, реальний валютний курс збільшиться й економіка повернеться в точку D. Таким чином, при даній бюджетно-податковій політиці номінальний валютний курс не є завищеним у тому змісті, що шляхом девальвації не можна досягти стійкої рівноваги рахунка поточних операцій.

Щоб поліпшити стан рахунка поточних операцій, необхідно змінити бюджетно-податкову політику (скоротити дефіцит бюджету). Якщо це з будь-яких причин неможливо, то немає рації девальвувати валюту, оскільки це призведе лише до збільшення темпів інфляції. Девальвація буде мати сенс лише при одночасному скороченні державних витрат. Також не дасть потрібного результату й одна тільки стримуюча бюджетно-податкова політика при незмінному номінальному валютному курсі. З огляду на нееластичність цін у бік зниження, скорочення державних витрат може призвести до рецесії.

Таким чином, як показує приведений приклад, вибір політики валютного курсу (девальвація або ревальвація валюти) і взагалі оцінка того, чи є валютний курс завищеним або заниженим, залежить від конкретної ситуації в економіці. І якщо уряд ставить перед собою мету досягнення реальних цілей економічного розвитку, то валютний курс може використовуватися лише в комплексі з іншими інструментами макроекономічної політики.

1.2 Валютний курс як «номінальний якір»

валютний курс макроекономічний інфляція

Розглянемо тепер альтернативний підхід до політики валютного курсу, коли він використовується як «номінальний якір» для обмеження інфляційної політики держави і надання приватному секторові чітких і недвозначних інформаційних сигналів з перспектив розвитку інфляції. У цьому випадку номінальний валютний курс виступає як параметр, що визначає інші напрямки економічної політики. Рівень внутрішніх цін уже не є заданою величиною - він стає ендогенним параметром і залежить від того, що відбувається з номінальним валютним курсом і які зміни його очікують. З цього погляду, якщо уряд вирішує піти на девальвацію валюти з метою досягнення короткострокових реальних цілей, це означатиме відмову від політики «номінального якоря».

Використання валютного курсу як «номінального якоря» припускає три послідовних кроки. По-перше, уряд бере на себе зобов'язання з підтримки номінального валютного курсу. По-друге, передбачається, що уряд корегує внутрішню грошово-кредитну політику відповідно до цих зобов'язань. Оскільки в багатьох країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою грошово-кредитна політика в значній мірі визначається необхідністю фінансування дефіциту бюджету, тому з боку уряду необхідне проведення корегування бюджетно-податкової політики для припинення темпів зростання грошової маси і в підсумку скорочений дефіцит державного бюджету. Отже, можна сказати, що на відміну від політики «реальних цілей», політика «номінального якоря» припускає, що валютний курс визначає бюджетно-податкову політику, а не навпаки.

Якщо обмеження, що накладаються на грошово-кредитну і бюджетно-податкову політику, досить ефективні, тоді третім кроком в проведенні політики «номінального якоря» є корегування приватними господарюючими суб'єктами своїх намірів щодо ціноутворення і рівня оплати праці робітників. При достатній довірі до зобов'язань уряду, це корегування може відбутися швидко і без великих втрат в обсягах випуску.

Таким чином, успіх політики «номінального якоря» залежить від дій як уряду, так і приватного сектора. Ця політика може зазнати невдачі або працювати неефективно, якщо, з одного боку, корегування грошово-кредитної (і бюджетно-податкової) політики відбувається повільно або для неї просто не вдається поставити обмеження, а з іншого боку, якщо господарюючі суб'єкти повільно корегують свої установки щодо цін і заробітної плати.

Важливо підкреслити, що уряд навряд чи має потребу в будь-яких обмежувальних інструментах у вигляді «номінального якоря», якщо він має намір знизити інфляцію або підтримувати стабільність цін. Він може досягти цих цілей, використовуючи як політику валютного курсу, до якої пристосовується грошово-кредитна політика, так і антиінфляційну грошово-кредитну політику, до якої пристосовується політика валютного курсу. Таким чином, валютний курс може визначати інші напрямки економічної політики або, навпаки, впливати на них, і це лише два способи досягнення однієї і тієї ж мети.

Ці переваги валютного курсу в якості «якоря» посилюються в тому випадку, якщо валютний курс фіксується відносно однієї конкретної валюти, а не відносно кошика валют. Однак серйозним аргументом проти використання валютного курсу є те, що й у цьому випадку велика вірогідність виникнення проблем із платіжним балансом. Ця ситуація показана на рис. 2

Рис. 2 Макроекономічне корегування при проведенні політики „номінального якоря”

Припустимо, що економіка спочатку знаходиться в точці А, що характеризується високим темпом інфляції і таким номінальним знеціненням валюти, що реальний валютний курс залишається незмінним. Один зі шляхів скорочення інфляції - знизити темпи знецінення валюти. Якщо при цьому скорочення номінальних внутрішніх витрат відбувається з визначеним тимчасовим лагом, то виникає дефіцит рахунка поточних операцій (зрушення з точки А в точку В). Одночасно із скороченням чистого експорту зменшується й обсяг сукупного випуску (точка В лежить вище лінії IB). Наступне корегування грошово-кредитної політики з метою зменшення грошової маси призводить до скорочення (або зниження темпів зростання) внутрішніх витрат і відновлення рівноваги рахунка поточних операції (зрушення з точки В у точку D). Обсяг випуску скорочується ще більше. В остаточному підсумку, приватний сектор корегує свої підходи до встановлення цін і заробітної плати, темпи внутрішньої інфляції скорочуються, система з часом повертається в точку А, і обсяги виробництва відновлюються.

Однак завдання скорочення темпів інфляції може бути вирішено і по-іншому, без «номінального якоря», коли провідну роль грає не фіксація валютного курсу, а скорочення внутрішніх витрат. У першу чергу, уряд знижує темп зростання внутрішніх витрат шляхом проведення більш жорсткої грошово-кредитної або бюджетно-податкової політики, не проводячи поки корегування валютного курсу (зрушення з точки А в точку F). Рахунок поточних операцій поліпшується. Потім, зі зростанням чистого експорту відбувається зростання реального валютного курсу і відновлюється первісний стан рахунка поточних операцій (зрушення з точки F у точку D). Нарешті, третій етап - рух до первісної рівноваги в точці А - аналогічний випадкові, коли валютний курс використовується як «номінальний якір».

Таким чином, ми бачимо, що кінцевий результат антиінфляційної політики однаковий в обох підходах. Однак при використанні валютного курсу як «номінального якоря» виникають проблеми з платіжним балансом, чого вдається уникнути за умов узгодженості дій внутрішньої економічної політики у боротьбі з інфляцією.

Іншими словами, можна сказати, що політика валютного курсу повинна проводитися разом з відповідною неінфляційною грошово-кредитною політикою. Якщо необхідно уникнути інфляції, то уряд повинен взяти на себе чіткі антиінфляційні зобов'язання. При відсутності таких зобов'язань і проведенні інфляційної грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики, політика валютного курсу повинна бути націлена на реальні показники (рівень реального валютного курсу), навіть приймаючи до уваги, що це може призвести до номінального знецінення і посилення інфляції. Інакше неминучі серйозні проблеми з платіжним балансом.

Підхід до політики валютного курсу з погляду «номінального якоря» може зіграти позитивну роль для двох груп країн, що знаходяться на протилежних боках «інфляційної шкали». Одна група включає країни, що протягом тривалого часу використовують режим фіксованого валютного курсу (з рідкими девальваціями) і мають відносно низькі темпи інфляції. Цим країнам може бути рекомендовано продовжувати зберігати такий режим, оскільки зобов'язання уряду з підтримки фіксованого валютного курсу будуть користуватися довірою.

Зовсім очевидно, що підтримувати фіксований валютний курс протягом багатьох років без відповідної жорсткої бюджетно-податкової і грошово-кредитної політики неможливо. Іншими словами, низькі темпи інфляції в цих країнах (особливо в довгостроковому періоді) варто пояснювати не наявністю фіксованого валютного курсу, а послідовним проведенням неінфляційної бюджетно-податкової і грошово-кредитної політики.

Прихильність до фіксованого валютного курсу в таких країнах може пояснюватися декількома причинами. З одного боку, велике значення мають розуміння престижу: девальвація національної валюти часто розглядається як свідчення провалу політики уряду. З іншого боку, значну роль можуть грати побоювання, що девальвація має сильний інфляційний ефект. Це може призвести до серйозних негативних наслідків для молодих галузей промисловості, що сильно залежать від імпорту ресурсів (сировини, устаткування, напівфабрикатів і т.п.).

Інша, протилежна група країн, яким може бути рекомендоване використання фіксованого валютного курсу як «номінального якоря», характеризується тривалою високою інфляцією. Ці країни готові розпочати проведення програм стабілізації і радикально змінити свою політику, взявши на себе необхідні зобов'язання. Для цих країн фіксований валютний курс або активна «повзуча фіксація» можуть стати цінним «якорем», що допомагає обмежити грошово-кредитну політику і бюджетно-податкову політику. Це має особливе значення для країн, що розвиваються, які за наявності значного бюджетного дефіциту, не мають таких же можливостей, як розвинені країни, використовувати внутрішнє і зовнішнє запозичення для фінансування цього дефіциту, а отже, далеко не завжди можуть забезпечити розмежування грошово-кредитної і бюджетно-податкової політики.

Разом з тим, політика «номінального якоря» передбачає певні витрати з погляду відхилення реального валютного курсу від рівноважного рівня (реальне подорожчання валюти і погіршення торговельного балансу). Однак, чи зможе використання політики «номінального якоря» забезпечити довіру уряду щодо стабілізаційної програми? Це можливо лише за умов, якщо уряд і Центральний банк візьмуть на себе недвозначні зобов'язання з проведення жорсткої антиінфляційної грошово-кредитної і бюджетно-податкової політики.

Фіксація валютного курсу може бути «номінальним якорем» лише до того часу, поки уряд строго виконує свої зобов'язання. Можливо, що фіксований валютний курс відіграє роль свого роду сигналу для приватного сектора про те, що уряд бере на себе антиінфляційні зобов'язання. Однак приватні господарюючі суб'єкти мають бути пильними, оскільки такий сигнал може виявитися помилковим. Тому необхідно дивитися не на сам по собі режим валютного курсу, а на зобов'язання, які лежать в його основі.

Размещено на Allbest.ru