Особливості функціонування адміністративної економічної системи

Размещено на http://allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

КАФЕДРА "ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ТА ФІНАНСИ"

КУРСОВА РАБОТА

з дисципліни "Політична економія"

Тема: Особливості функціонування адміністративної економічної системи

Студентки Малютіної Софії В'ячеславівни

Курсу I Групи Еп 17-б

Інституту Економіки Менеджменту та Права в Будівництві

Спеціальність Економіка Підприємства

Керівник

Макіївка, 201_

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи формування і розвитку економічних систем

1.1 Поняття економічної системи

1.2 Структурні елементи економічної системи

1.3 Класифікація економічних систем

Розділ 2. Особливості функціонування адміністративної економічної системи

2.1 Історичні умови появи адміністративно-командної економічної системи

2.2 Особливості планової організації народного господарства в СРСР

2.3 Переваги та недоліки адміністративно-командної системи

Розділ 3. Особливості трансформації адміністративно-командної економічної системи в ринкову (на прикладі України)

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

У забезпеченні нормального функціонування будь-якої сучасної економічної системи важлива роль належить державі. Держава упродовж усієї історії свого існування разом із завданнями підтримки порядку, законності, організації національної оборони, виконувало певні функції у сфері економіки.

Виникає дилема - з одного боку, неконтрольовані ринкові процеси руйнівні для економіки і суспільства, тому ринкова економіка більш ніж будь-хто інша, потребує державного регулювання, з іншої - неминучість регулювання ринкової економіки постійно народжує спокусу директивного рішення багатьох економічних проблем.

Проте найчастіше результат такого «адміністративного» рішення обертається лише видимістю подолання кризових економічних ситуацій. Отже, завдання полягає в тому, щоб знайти оптимальну міру і найбільш ефективні форми державного регулювання економіки, які, не руйнуючи її ринкову природу, в той же час забезпечили максимальну ефективність.

Мета цієї роботи полягає в тому, щоб спробувати дати відповідь на питання, що таке адміністративна економічна система, чи може в принципі вона бути ефективною і забезпечувати високий рівень життя громадян і розглянути особливості функціонування, основні риси і протиріччя командно-адміністративної системи.

На підставі сформульованої мети були поставлені наступні завдання: надати класифікацію економічних систем; розглянути поняття адміністративної економічної системи і основні принципи її функціонування; дослідити історичні умови появи адміністративно-командної економічної системи; проаналізувати особливості планової організації народного господарства в СРСР; проаналізувати її достоїнства і недоліки.

Методи дослідження. Курсова робота ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. У ході написання роботи використовувалися методи вибіркового дослідження.

Інформаційною базою дослідження є підручники з дисципліни, конспект опорних лекцій, інформація зі спеціальних наукових економічних видавництв, та ресурси всемірної мережі Інтернет.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

1.1 Поняття економічної системи

Більшість економістів характеризують економічні системи як форми господарювання за формою власності на засоби виробництва і за способом координації та управління економічною діяльністю.

Поняття «економічна система» широко використовується в економічній науці, політології, політиці. Проте в його трактуванні відсутня єдність поглядів. Зумовлено це тим, що поняття, яке розглядається, є складним системним утворенням з багатоманітними характеристиками, кожна з яких, хоч і відображає суттєві сторони економічної системи, не є повною. Саме тому в науковій літературі економічна система визначається як економіка, спосіб виробництва, тип господарства, сукупність виробничих відносин (економічний базис), сукупність видів господарської діяльності тощо. Між цими поняттями часто ставлять знак рівності, розглядають їх як синонімічні. [2, c. 15]

Первіснообщинній системі, господарствам рабовласників і феодалів була притаманна натуральна економіка, тобто такий тип організації виробництва і координації економічних зв'язків, коли люди виробляли продукт лише для задоволення своїх власних потреб.

Кожне господарство було замкнутою системою організаційно-економічних відносин, відокремленою від інших, існувало за рахунок власних виробничих ресурсів з метою самозабезпечення всім необхідним для життя. На основні запитання (що, як і для кого) відповідали власники господарств, орієнтуючись на внутрішньогосподарські потреби, традиції та звичаї.

Окремі вияви натуралізації економіки існують і в наш час у вигляді автаркії -- господарської політики фірм, регіонів і навіть держав, спрямованої на створення замкнутого господарства, розрив традиційних господарських зв'язків зі своїми партнерами. За деякими оцінками, в середині XX ст. в натуральному і напівнатуральному виробництві у країнах, що розвиваються, працювало близько 50--60% населення. Однак у сучасному суспільстві переважають зовсім інші економічні системи.

Люди у своєму житті дуже часто використовують термін «система», а економісти відповідно - «економічна система», однак мало хто досить чітко розуміє, про що в цьому випадку мова йде.

Питання простій: що «системного» у системі, у чому її суть? Саме цей стан справ сформував ситуацію, у якій автори вітчизняних видань пишуть про «системи», дають їхню класифікацію, але виявляється, що вони говорять про різні речі. Звідси виникають серйозні різночитання й зовсім непорівнянні класифікації, серед яких неможливо виділити найбільш кращі, їх навіть неможливо зрівняти один з одним, тому що відсутнє загальна підстава для порівняння, на якім можна було б їх провести. Хтось (наприклад, німецький економіст Ф. Аркуш) класифікує економічні системи по «галузевій ознаці» і виділяє п'ять їх різновидів, хтось (К. Маркс) їх класифікує по «способу виробництва» і виділяє три види, хтось ( марксисти-ленінці) - по класових відносинах в «суспільно-економічних формаціях» і виділяє п'ять видів, але вже інших, не таких, як у Ф. Аркуша, і т.д. Усі ці розбіжності - через невизначеність у згаданих концепціях, не визначене саме поняття «економічна система». З цього я й почну. [10, c. 61]

Системність надає об'єкту «цілісність». А ціле, у свою чергу, - це не просто сукупність частин. Людина - це не сукупність рук, ніг, тулуба, голови, внутрішніх органів і т.п.

Якщо все перераховане звалити в купу, людину ще не вийде, потрібно ще їх певне з'єднання, якась «конструкція», конструктивна ідея, яка додасть зазначеної сукупності «цілісність». Причому ця цілісність не губиться, навіть якщо якісь елементи із системи забрати: людей без руки, наприклад, теж людей. Інакше кажучи, для того щоб сформувалася система, мало одних її елементів, необхідно ще щось, що об'єднає їх цілком певним чином. І це не якийсь «додатковий елемент», а деяке «властивість», яке з'явиться в результаті «правильного з'єднання» наявних елементів. Дана властивість так і називають - «системна властивість».

Звідси можемо сформулювати й визначення: система - це сукупність елементів, з'єднаних таким чином, що в цієї сукупності з'являється властивість, відсутнє в кожного елемента окремо. У жодного елемента даного властивості ні, а якщо їх з'єднати «правильно», з'являється ця властивість. Звідки воно з'являється і як, поки чи навряд кому достеменно відомо, учені використовують у цьому випадку поняття «синергетичний ефект». Я не буду глибшатися в тонкощі даного феномена, це не входить у рамки моєї роботи.

Констатую тільки факт, що «системність» системі надає «правильна» (тобто певна) організація елементів і виражається вона (системність) у появі певного «системної властивості», яке й відрізняє одну систему від іншої.

Наприклад, піаніст і піаніно на концерті - система із двох елементів. Зверніть увагу, що ні в піаністові, ні в піаніно не має нічого спільного, а от якщо їх «з'єднати» певним чином, з'являється те, чого не було ні там, ні там, - музика.

«Економічна система» відрізняється від інших систем у першім наближенні своєю системною якістю, яку ми розглянули вище, а саме - «вигодою». Інакше кажучи, економічна система - це система, що приносить комусь вигоду.

Вигоду ж її одержувачі здобувають, як ми бачили це в попередній главі, у процесі перерозподілу економічних ресурсів між економічними суб'єктами. Цей перерозподіл може відбуватися по - різному: за допомогою угод, наказами держави, за допомогою застосування збройної сили й т.п., але це однаково перерозподіл ресурсів. Звідси сформулюємо й визначення: економічна система - це форма перерозподілу економічних ресурсів на певній території, що приносить вигоду економічним суб'єктам.

Економічні системи можуть виникати всього двома способами: або «природнім» образом (як говорять - «знизу»), у ході нормального історичного розвитку суспільства, або силовими методами («зверху») у ході радикальних політичних перетворень (державні перевороти, революції, війни й т.п.), як це було, наприклад, у Чилі часів Піночета, або в Росії більшовицького періоду.

І залежно від політичного режиму, що знову формується, держави перерозподіл ресурсів здійснюється або в ході вільної економічної діяльності громадян, що вирішують проблеми власної вигоди самостійно, «на свій розсуд», або вольовими приписаннями державних органів, які нав'язують своє бачення «вигоди» для населення країни. Звідси формуються й три критерії класифікації економічних систем: історичний, по якім системи діляться в послідовності їх природного формування й відмирання; «товарно-продуктовий» критерій, по якім системи діляться залежно від тієї частки, яку серед продуктів виробництва займають товари, тобто продукти, призначені для вільної торгівлі між економічними суб'єктами; національний критерій, по якім системи діляться залежно від того, які самі громадяни, яка специфіка їх національної культури. [7, c. 124]

1.2 Структурні елементи економічної системи

Структурними елементами в будь-якій економічній системі виступають:

1. Продуктивні сили, які включають предмети праці, засоби праці, науку, інформацію, робочу силу, їх рівень визначається рівнем розвитку науки і техніки під впливом НТП, професійною та кваліфікаційною структурою робочої сили, науково-технічним потенціалом, розвитком інформаційних технологій тощо.

2. Соціально-економічні відносини, що ґрунтуються на певній формі власності на засоби виробництва. Власність характеризує відносини між людьми щодо присвоєння засобів і результатів виробництва. Відносини власності є визначальними у структурі економічної системи, оскільки вони зумовлюють соціально-економічну специфіку даного суспільства.

По-перше, вони визначають, хто реально володіє, користується і розпоряджається засобами виробництва, на чию користь розподіляється суспільне багатство; по-друге, вони визначають поділ суспільства на класи і соціальні групи, лежать в основі диференціації суспільства на багатих, середніх і бідних, оскільки багатство розподіляється відповідно до вкладених ресурсів, їх розмірів; по-третє, вони показують, хто має економічну владу і керує суспільством; по-четверте, вони значною мірою визначають систему економічних інтересів та специфіку економічних суперечностей, що виникають у різних господарських суб'єктів.

3. Техніко-економічні відносини, які визначаються рівнем розвитку техніки і технології та характеризують поділ праці і взаємовідносини людей у процесі виробництва. Вони є матеріально-речовим змістом виробництва і передбачають існування певних форм та методів організації праці на рівні окремих підприємств.

4. Організаційно-економічні відносини - це відносини, що стосуються встановлення ефективних форм організації економічних зв'язків між підприємствами, які проявляються у процесах спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації виробництва.

5. Господарський механізм -- це сукупність форм, методів та систем управління господарством на макрорівні на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

6. Тип економічних зв'язків між господарськими суб'єктами. Цей елемент показує, яким чином переважно встановлюються економічні зв'язки: або через систему цін і ринків, або через адміністративно встановлені структури, або через довгострокові угоди, що укладаються між партнерами.

Ці елементи певною мірою присутні у кожній економічній системі. їх специфіка якраз і визначає суть певного типу економічної системи. [10, c. 96]

У праці «Японська економіка перед вибором: процвітання або занепад», що побачила світ в 1986 році в Токіо, відомий японський економіст Наохіро Амая сформував суть основних форм управління, притаманних тій чи іншій економічній системі.

Зокрема, він виділяє «модель Рікардо», основу якої складає абсолютна роль ринкового механізму при нульовій ролі держави; «модель Сталіна», для якої характерна нульова роль ринку при абсолютній ролі держави; «проміжну модель» з її нескінченною різноманітністю співвідношень між частками держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх змінність, рухливість. [2, c. 84]

Сучасна економічна теорія визначає два критерії приналежності до певного типу економічної системи:

1) форма власності на засоби виробництва;

2) спосіб координації дій економічних суб'єктів.

За цими критеріями виділяються такі типи економічних систем:

1. Традиційна економіка.

2. Ринкова економіка вільної конкуренції.

3. Командна економічна система.

4. Змішана економічна система.

5. Перехідна економічна система.

Як правило, ці два критерії взаємообумовлені і передбачають один одного.

Наприклад, за державної форми,власності має існувати Централізоване планування як основний механізм координації економічних суб'єктів, а дрібна приватна власність передбачає ринковий механізм регулювання. Хоч можна навести і деякі винятки, зокрема економіку фашистської Німеччини та югославський ринковий соціалізм. У Німеччині за умови переважання приватної власності існувала тоталітарна система, спрямована на підготовку до війни, а в Югославії за радянської влади допускалася приватна власність та ринкові стосунки в сільському господарстві.

1.3 Класифікація економічних систем

Командна економіка (командно-адміністративна, соціалістична, планова). Ця модель економічної системи була втілена в колишньому СРСР і країнах соціалістичної співдружності та зберігалася до початку ринкового реформування їх економіки.

Командне господарство характеризується:

1) одержавленою суспільною власністю практично на всі матеріальні ресурси;

2) централізованим регулюванням економіки на основі державних директив і планів;

3) централізованим розподілом матеріальних ресурсів між підприємствами;

4) одержавленням робочої сили: централізованим вирішенням питань підготовки і використання працівників окремих професій на підприємствах, у регіонах; застосуванням примусових методів активізації працівників, а в недалекому минулому СРСР -- наявністю навіть таких архаїчних типів експлуатації людини людиною, як античний («табірна економіка», де в окремі періоди радянського режиму експлуатувалася праця 11--14 млн чоловік, або 25% зайнятих у галузях матеріального виробництва) і кріпосницький («казармена економіка» для 35 млн селян та близько 3 млн спецпоселенців), як наслідок -- відсутністю матеріальної заінтересованості більшості працівників у результатах своєї праці;

5) централізованим регулюванням виробленого національного продукту, встановленням обов'язкових співвідношень і основних народногосподарських пропорцій;

6) існуванням величезного бюрократичного апарату управління.

Отже, суспільне виробництво регулюється з єдиного економічного центру, який ототожнюється з державою та її управлінським апаратом. Останній бере на себе всі повноваження верховного власника засобів виробництва. [6, c. 48]

Звичайно, командна економіка має і певні позитивні риси. До них належать: можливість комплексного використання ресурсів у виробництві; повна зайнятість працездатного населення; спрямованість виробництва на забезпечення населення товарами першої необхідності; можливість значної економії виробничих витрат (зниження собівартості продукції) в умовах концентрації виробництва на великих підприємствах і контроль з боку державних органів; безплатність багатьох послуг у сферах охорони здоров'я, освіти, культури, спорту тощо.

Однак все це не вирішує основної економічної суперечності командної економіки -- між формально-юридичною рівністю всіх працівників як співвласників засобів виробництва і дійсним економічним привласненням окремими представниками суспільства -- державними органами та управлінським апаратом. Безпосередній виробник матеріальних благ за такої системи може бути тільки імітатором економічної активності. Неминучими стають здобуття доходів без будь-якого зв'язку з результатами праці, «тіньова економіка», нерегламентоване підприємництво. Деякі трудові колективи застосовують економічні страйки.

Поступово стає очевидним, що подальше функціонування виробництва й існування суспільства в цілому неможливі без реформування економічної системи у напрямі її демократизації, насамперед шляхом індивідуалізації і персоніфікації відносин власності.

«Чисто» ринкова економіка («чистий» капіталізм). Її основними принципами є:

1. приватна власність на матеріальні ресурси і вироблену продукцію;

2. свобода вибору і підприємництва, а саме: споживача -- у визначенні того, які товари і послуги має виробляти економіка; фірм-виробників -- у виборі сфери діяльності, придбанні матеріальних ресурсів, наймі робочої сили, організації виробництва і збуту товарів, розподілі доходів тощо; власників ресурсів -- у розпорядженні ними;

3. особистий економічний інтерес, відповідно до якого діє кожний економічний суб'єкт і який є основною рушійною силою всієї економіки;

4. конкуренція як суперництво між учасниками ринкового господарства стосовно кращих умов виробництва, купівлі та продажу товарів;

5. господарські ризики:

а) загальноекономічного характеру, які можливі внаслідок поточної господарської ситуації у країні та окремих галузях;

б) політико-правового характеру, зумовлені діями уряду, міжнаціональними конфліктами, страйками тощо;

в) виробничого характеру на рівні підприємств;

г) комерційного характеру як результат зміни господарської кон'юнктури, цін, валютних курсів, інфляції тощо;

6. ціноутворення як основний координаційний механізм економіки, через який реалізуються рішення покупців і продавців.

Отже, ринкова економіка не потребує спеціального керівного органу, який би визначав, що виробляти і де брати ресурси, а це означає мінімум державного втручання. [9, c. 310]

Суто ринковою економікою раніше традиційно вважали економічну систему США. Проте аналіз сучасних відносин власності й управління свідчить, що вона є скоріше теоретичною моделлю, ніж реальністю. В чистому вигляді ринкової економіки не існувало і не існує в жодній країні світу.

Змішані економічні системи. Більшість розвинутих країн мають змішані економічні системи. їх суть полягає в тому, що на мікроекономічному рівні відносини регулюються економічними законами ринку, а на макроекономічному -- законами держави. Економічними функціями держави при цьому є:

1) підтримка конкуренції і вільного підприємництва шляхом створення необхідної правової бази та захисту ринку від можливих проявів монополізму;

2) розподіл доходів на основі принципів ринкової економіки--за власністю на ресурси (матеріальні і трудові) при одночасному державному регулюванні нерівності розподілу економічними методами (через трансфертні виплати, систему оподаткування, регулювання цін, контроль за доходами і т. ін.);

3) забезпечення повної зайнятості;

4) боротьба з інфляцією, стабілізація грошового обігу;

5) реалізація програм економічного зростання;

6) виробництво товарів першої необхідності, контроль за виробництвом з урахуванням зовнішніх чинників та ін.

Проте змішані економічні системи окремих країн мають свою, інколи навіть досить істотну специфіку.

Економіка узгоджень. Останнім часом багато хто із зарубіжних учених звертають увагу на соціально-економічний розвиток у напрямі від ринкової економіки до змішаної, а далі -- до економіки узгоджень.

Концепцію «економіки узгоджень» було розроблено у країнах і для країн Скандинавії на основі спеціальних досліджень: з питань політики заробітної плати -- в Данії; споживчого попиту -- в Норвегії. Висновок науковців полягав у тому, що головним регулятором економічних зв'язків і прийняття рішень з фундаментальних економічних питань у наш час стали переговори (узгодження), які доповнюють ринкове регулювання економіки.

Найбільш очевидними вони є на ринку праці, де шляхом узгоджень між працівниками (профспілками) і роботодавцями регулюються рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, відпусток та інші питання. Таким самим чином між приватними фірмами і державою погоджуються інвестиційні проекти.

У переговорах беруть участь:

а) політичні формування -- громадські комісії і комітети, які створюють для формулювання проблем і рекомендацій щодо здійснення необхідних заходів;

б) наукові організації -- інститути, які вивчають зміст об'єкта переговорів;

в) організації з проведення переговорів -- постійні чи сформовані у разі потреби;

г) арбітраж -- приватні або напівгромадські інститути, які займаються розв'язанням спорів і накладанням санкцій у разі порушення узгоджень.

Моделі змішаної економіки та економіки узгоджень часто називають «соціальним ринковим господарством». Його мета -- досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічних свобод і на основі конкурентного ладу.

Термін «соціальне ринкове господарство» запропонував А. Мюллер-Армак для характеристики форми переходу від воєнної, надцентралізованої економіки Німеччини до мирної. Однак з часом це поняття перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, яку і було реалізовано у 50-х роках. [1, c. 543]

Основними елементами сучасної структури соціального ринкового господарства вважають:

1) конкурентний лад, заснований на приватній власності на засоби виробництва;

2) ринок як координуючий механізм і регулятор господарської діяльності;

3) домогосподарства та фірми (промислові, сільськогосподарські, торговельні, банківські та ін.) як основні господарюючі суб'єкти;

4) принципово нову роль держави, яка забезпечує і контролює загальні умови нормального функціонування ринкового господарства, сприяючи зменшенню соціально-економічної нерівності різних суспільних груп за допомогою грошово-фінансової стабілізації, певної політики у сферах оподаткування, ринку праці, освіти, соціального страхування і т. ін.

Еволюція економічних систем як форм господарювання тісно пов'язана з проблемою стабільності економічної системи.

Зовнішня стабільність, на думку відомого німецького економіста В. Ойкена, полягає в центрально-керованому господарстві. Навіть за умов повної відсутності економічної рівноваги система не відчуває внутрішньої потреби у змінах: рівновагу замінює механізм примусу. Тривалому збереженню такої тенденції сприяє і бюрократія.

Всі інші системи (між центрально-керованим господарством і ринковим, конкурентним) є нестабільними і мають тенденцію до трансформації.

економічний господарство плановий

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ

2.1 Історичні умови появи адміністративно-командної економічної системи

До 1926 р. економіка СРСР, в т.ч. України, в основному була відбудована. Логічним стало питання про перспективи її подальшого розвитку. Ця проблема ускладнювалась для керівництва країни тим, що очікуваної більшовиками світової революції не відбулося, країни Заходу оговталися після повоєнної кризи і стабілізували свою економіку. У цих умовах навіть значна кількість керівних діячів Комуністичної партії не вважала можливим будувати нове суспільство без революції на Заході при техніко-економічній відсталості країни. Але Сталін думав інакше. В упертій внутріпартійній боротьбі його точка зору перемогла, і вся країна почала на практиці здійснювати теорію будівництва соціалізму в одній країні - величезний за масштабами багаторічний соціальний експеримент. Вербалізм сталінського варіанту цієї теорії виявлявся у тому, що він базувався на ігноруванні особистої зацікавленості людини, настроях зрівнялівки, не враховував фактори техніко-економічної відсталості країни, її певну міжнародну ізоляцію.[12, c. 58-66]

Вирішальною ланкою будівництва соціалізму повинна була стати індустріалізація, тобто процес створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки. Індустріалізація була об'єктивно необхідною - не можна було базуватись на досягнутому рівні розвитку промисловості. Це було потрібно і для підвищення рівня життя людей, зміцнення обороноздатності, покращання стану культури, загального рівня цивілізованості, тобто сама по собі ідея індустріалізації була вірною.

Здійснення індустріалізації мало свої особливості. По-перше, індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості і цій галузі весь час надавалась перевага. Це пояснювалось партійно-радянським керівництвом перш за все необхідністю зміцнення обороноздатності держави. Легкій промисловості, яка зразу ж давала більшу віддачу, кращий обіг грошей, підвищення рівня життя, надавали другорядного значення.

По-друге, індустріалізація здійснювалась форсованим темпами. Висувалося завдання за 10-15 років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Все це досягалося за рахунок величезного напруження сил всього народу, збереження низького рівня його життя (особливо селянства).

По-третє, індустріалізація проводилась в рамках жорсткого плану, часто нереального і необґрунтованого, і цим відрізнялась від індустріалізації на Заході, де цей процес керувався доцільністю, потребами суспільства, хоч і проходив без суворої регламентації.

По-четверте, радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок лише власних джерел фінансування, і пошук цих джерел був одним з головних завдань політики і предметом внутріпартійної боротьби.

Гострота ідейно-політичної боротьби з цих питань обумовлювалась недостачею коштів для одночасного розвитку всіх галузей народного господарства. Результатом дискусій стало рішення, пов'язане з перекачуванням коштів з села в місто для фінансування промисловості.

Замість економічних у сталінському варіанті розвитку основне місце повинні були зайняти адміністративно-командні форми управління народним господарством. У 1927 р. Сталін відверто заявив, що «наші плани є не плани-прогнози, не плани - здогадки, а плани - директиви, які є обов'язковими для керівних органів і які визначають напрямок нашого господарського розвитку в майбутньому в масштабі всієї країни». У цілому сталінський план, по суті, пропонував повернутися до ідей «надіндустріалізації», які сам Сталін ще в середині 20-х років називав «фантазією», але які в кінці 20-х років визнав реальними і необхідними для того, щоб швидко подолати відсталість і у всеозброєнні зустріти війну, що насувалася. Після певної боротьби вибір було зроблено на користь плану форсованої індустріалізації. Він був зроблений не у ході дискусій і реального співставлення альтернативних варіантів, але шляхом прямого і грубого нав'язування партії сталінської стратегії, оскільки її опоненти були політично затавровані і фактично усунені з арени політичної діяльності. [4, c. 103]

Волюнтаризм супроводжувався зламом всієї налагодженої системи управління, планування, постачання. Надмаксимальна концентрація сил та коштів на головній ділянці - розвитку важкої промисловості - погіршила і без того тяжке становище в галузях групи «Б» і на транспорті.

У підходах до планування в той час знайшли своє відбиття два зовсім протилежні погляди на методи, якими воно повинно здійснюватися. Один з них («генетичний») базувався на принципі екстраполяції стихійних тенденцій дійсності на майбутнє.

Другий («теологічний») припускав, що перспективи розвитку постають як незалежна цільова установка, а значення аналізу тенденцій дійсності відходить на другий план, або зовсім втрачає своє значення. Прибічники теологічного підходу вважали, що «план є в основному сукупністю комуністичних директив» (Вайсберг Р.Е.), а господарники повинні керуватися в своїй діяльності багаторічними перспективами і генеральними лініями партійних рішень. С. Струмілін запевняв, що «центральним фокусом всякого плану є не передбачення, а завдання і вказівки, які відображені в цифрах». [7, c. 215]

Певну підтримку мала також теорія диспропорції, яку висунули працівники Держплану і ВРНГ. Вони вважали, що в основі всіх господарських труднощів, - насамперед товарного голоду, лежить диспропорція між розвитком сільського господарства і промисловості, відставання промисловості. Більшість Політбюро ЦК ВКП(б), у тому числі Сталін, Риков, Бухарін висловлювали думку, що диспропорційність - явище ненормальне, але воно об'єктивно обумовлене неоднаковими темпами розвитку двох основних галузей господарства; диспропорційність необхідна, але ще недостатня умова для загострення товарного голоду, такою умовою є різке перевищення попиту над пропозицією. Тому товарний голод не є результатом неправильної загальної господарської політики.

Індустріалізація починалась без наявності необхідних коштів, - образно кажучи, господар розпочав будівництво, не маючи на це грошей. Звичайно, добрий господар так ніколи б не зробив. Але більшовики думали інакше і відрито визнавали, що країна не має необхідних матеріальних та фінансових ресурсів. У зверненні від 25 квітня 1926 р. «Про боротьбу за режим економії» ЦК і ЦКК ВКП(б) відзначали, що «ми маємо крайню недостачу капіталу» і «постійно відчуваємо бідність нашої країни» - тому режим економії - важливе джерело для соціалістичної індустріалізації. Звідси пропозиції - встановити сувору відповідальність за витрату коштів, скоротити штати, зменшити накладні витрати.

У виборі шляхів та методів індустріалізації істотну роль відіграла ідеологія - більшовицьке неприйняття ринку та приватної власності. Мала значення й політика - у зростанні приватного сектору вбачалася реставрація капіталізму, потенційна загроза владі більшовиків. У знищенні приватника мали значення й економічні обставини.

Використання ринку та приватного капіталу в інтересах індустріалізації було копітким та складним завданням. Сталінське Політбюро прагнуло провести індустріалізацію у короткий термін, чекаючи можливої війни. Воно не хотіло «возитися» з приватником, який конкуруючи з державою, відволікав ресурси від індустріальних галузей та ще й отримував прибуток від економічних прорахунків та невдач держави. Простіше й швидше було просто прибрати його з економіки, зосередити ресурси в руках держави та спрямувати їх на розвиток важкої та воєнної промисловості.

Яскравим прикладом результатів такої політики стала ситуація з постачанням жителів навіть найважливіших промислових районів. [11, c. 145]

2.2 Особливості планової організації народного господарства в СССР

У 1957 р. було прийнято закон про перебудову управління промисловістю. Змінювалася галузева система управління, яка здійснювалася через міністерства і відомства. Новою основною організаційною формою управління стали Ради народного господарства (раднаргоспи). На цій основі більшість галузевих міністерств було ліквідовано, а замість створювалися сто п'ять раднаргоспів. [11, c. 75]

Передбачалося, що перехід до територіального принципу управління значно зміцнить економічні зв'язки всередині регіонів і республік, всі промислові підприємства і будівництва передавалися до регіональних органів (раднаргоспів). Цього не відбулося, бо централізована система управління гальмувала розвиток економіки, збереглися адміністративні методи господарювання. Була порушена єдина науково-технічна політика в країні в умовах науково-технічної революції.

В березні 1965 р. Пленумом ЦК КПРС були введені стабільні плани закупівлі сільськогосподарської продукції; збільшувалися заготівельні ціни на зернові культури, надбавки на діючі ціни на худобу. Знімалися обмеження на особисті господарства колгоспників, для них вводилася гарантована оплата. Держава інвестувала гігантські кошти в сільськогосподарське виробництво, майже вдвічі збільшилася поставка мінеральних добрив, поширилася меліорація земель тощо.

Чому ж масштабні й цілеспрямовані зусилля на оздоровлення не дали очікуваного ефекту? Насамперед не відбулося звільнення села від тенет бюрократичного адміністрування. Намагання подолати антиселянський характер аграрної політики не вдалося. Перебудова на селі велася наказними методами. Командно-адміністративна система суб'єктивно визначала інвестиційну, технічну, технологічну політику на селі. Обсяг валової продукції сільського господарства постійно скорочувався. Подібні процеси мали місце і в промисловості. Програма економічної реформи промисловості скорочувала значну кількість планових показників підприємств, які раніше вводила держава. Встановлювався один із головних показників їх роботи - обсяг реалізованої продукції. На підприємства створювались спеціальні фонди за рахунок відчислень від прибутку, кошти яких призначалися для розвитку виробництва і матеріального заохочення робітників і службовців. Ліквідовувалися раднаргоспи і відновлювалося галузеве управління. Тепер воно мало діяти в умовах нових принципів планування і господарської самостійності підприємств.

Таким чином реформа передбачала підвищення ролі економічних методів управління. У 70 - 80-ті рр., поглиблювався процес загальносоюзного розподілу праці, «взаємодоповнення» республіканських господарств, коли кожен регіон орієнтувався переважно на якусь одну-дві галузі промисловості. Це вело до однобокості розвитку республік і регіонів, наслідки якого відчуваються і сьогодні. Курс на інтеграцію економік республік, директивне управління республіканськими господарствами з центру викликали диспропорції в їхній структурі, а за ними і зростання опозиційних настроїв в союзних республіках. Серйозно загострюються диспропорції в структурі промисловості. Пріоритетний розвиток дістали галузі важкої промисловості, насамперед оборонної. Виробництво військової техніки на підприємствах машинобудування досягало 60%.

Несприятлива економічна кон'юнктура склалася на світовому ринку, де основним і досить значним був радянський експорт нафти. Падіння цін на нафту значно скоротило надходження валюти. Беззаконня і корупція сприяли розвитку такого явища, як тіньова економіка, що давало вищому чиновництву практично безмежні можливості для збагачення. Такі самі можливості мала взагалі бюрократична верхівка. Разом з тим середні прошарки, усунуті від влади, були відчужені і від права розпоряджатися національним багатством. До того ж загострювалися суперечності в розвитку суспільства, давалося взнаки хронічне невиконання планів у соціальній сфері. Повільніше від планового йшло зростання реальних прибутків населення. Підвищення заробітної плати здійснювалося без врахування результатів праці. Невиправдано зближувалася оплата праці інженерно-технічного персоналу і робітників. [12, c. 58-66]

При плановій економіці відсутні також витрати, пов'язані з порушенням умов контракту і контролем за його виконанням, ніхто не може порушувати планове завдання - або під страхом морального або фізичного покарання, або просто тому, що само завдання повністю враховує ресурси і можливості підприємств, отже, виконання його стає природним і доцільним заняттям.

2.3 Переваги та недоліки адміністративно-командної системи

Адміністративна-командна економічна система існувала в колишніх соціалістичних країнах та республіках СРСР. Якщо навіть коротко розглянути такі основні структурні елементи цієї економічної системи, як відносини власності, механізм координації інтересів різних суб'єктів народного господарства, форми державного регулювання господарських зв'язків між суб'єктами суспільного виробництва та державою, можна зрозуміти історичну приреченість, нежиттєздатність такої системи. Які ж підстави дають право робити такі висновки?

Перш за все, це реальна система відносин власності, що склалася в командно-адміністративній економіці. Панівними вважалися дві основних форми власності: суспільна (загальнонародна) та колективна (колгоспно-кооперативна). Отже, всі основні об'єкти власності належали народу, знаходилися у його володінні, розпорядженні, користуванні, що передбачало єдність, прозорість потреб та інтересів основних суб'єктів економічних відносин. Насправді ж монопольним правом розпорядження та використання основних об'єктів суспільного виробництва володіли владні органи: партійні, радянські, профспілкові, частково господарські. Тобто реально власність на основні засоби виробництва належала навіть не державі, а її бюрократичному апарату управління, який використовував результати праці цілого суспільства на свій розсуд, звичайно, під відповідно сформованими ідеологічними гаслами.

Можливість задовольняти свої корпоративні інтереси в системі відносин власності, що склалися, відкидала у владних структур навіть думку про можливість та доцільність існування якихось інших, непідконтрольних їм форм власності, про необхідність існування конкуренції як внутрішнього двигуна розвитку економіки.

Ще однією перевагою командно-адміністративної системи є те, що вона дозволяє значною мірою усунути циклічні коливання, здатна забезпечити повну трудову зайнятість і, що дуже важливо, згладити нерівності в розподілі прибутків.

До достоїнств командно-адміністративної системи відносять також великомасштабність виробництва, проте цей момент досить спірний. Щоб показати його неоднозначність, необхідно розкрити таке поняття, як «ефект масштабу». Ефект масштабу (економія на масштабі) - це економічна закономірність, згідно якої сумарні витрати виробництва одиниці продукції на тривалому інтервалі часу падають у міру зростання обсягу випуску продукції. Ця економія обумовлена наступним.

По-перше, у міру зростання обсягу випуску продукції постійні витрати поширюються на усю більшу кількість продукції, отже, їх доля в одиниці продукції падає.

По-друге, у міру збільшення розміру підприємства з'являється можливість спеціалізації праці : зосередившись на виконання однієї операції, робітник працює набагато швидше (про це писав ще Адам Смит стосовно виготовлення шпильок), до того ж виключаються втрати часу під час переходу робітника від однієї операції до іншої. [6, c. 40] По-третє, більші виробники можуть дозволити собі придбати і ефективно використовувати краще устаткування, а також розробляти і впроваджувати нові технології - для малих обсягів випуску товару це не має сенсу, оскільки розробка нових технологій вимагає дуже великих капіталовкладень. Але існує також таке поняття, як «негативний ефект масштабу» («негативна економія від масштабу»), що проявляється в тому, що починаючи з деякого моменту зростання розмірів підприємства викликає зростання середніх витрат виробництва.

Причину цього зазвичай бачать в тому, що керованість великою організацією знижується: управлінський апарат стає усе більш численним і все далі віддаляється від дійсного виробничого процесу, створюються проблеми обміну інформацією і бюрократична тяганина. Крім того, при зростанні розмірів фірми можуть розмиватися спонукальні мотиви діяльності персоналу, оскільки працівники починають відчувати велику відчуженість від керівного центру. В принципі, негативний ефект масштабу не має практичного обґрунтування, на додаток до цього виникає питання: як визначити, чи досягло підприємство оптимального розміру (якщо допустити існування негативного ефекту масштабу). Тому, аналізуючи економіку СРСР, дуже важко сказати, чи була великомасштабність виробництва негативним моментом, або ж, навпаки, позитивним: прибічники «ринку» вважають, що витрати виробництва були величезними, «плановики» ж дотримуються протилежної думки. [6, c. 71]

Монополія однієї (до того ж спотвореної) форми власності, виникнення на цій основі гігантських державних монополій в усіх сферах господарського життя позбавляли права на існування ринковий механізм управління економікою з його принципами «що виробляти», «як виробляти», «для кого виробляти». Його існування було неможливим без конкуренції, ринкового ціноутворення на основі дії закону попиту та пропозиції, інших ринкових важелів.

Специфіка відносин власності, що склалася в країнах соціалізму, визначала й специфіку механізму координації основних суб'єктів суспільного виробництва. Основу такого механізму визначав не ринок з його об'єктивними законами, а державне централізоване планування, тобто формування потреб, планів розвитку кожного суб'єкта та способів реалізації цих планів з єдиного центру. Тому відповіді на питання «що виробляти?», «як виробляти?», «для кого виробляти?» диктували не споживачі, а держава; обмежені ресурси розподілялися між виробниками та споживачами не ринком, а державними органами з їх суб'єктивним і суб'єктивістським баченням потреб та інтересів практично кожного суб'єкта виробництва, кожної людини.

Наприклад, у середині 60-х років в СРСР державними органами було встановлено понад 700 показників з виробництва та реалізації, 400 -- з використання капіталовкладень, 100 - по заробітній платі, праці, фінансах. І причина такої величезної кількості показників, за допомогою яких регламентувалася вся діяльність у народному господарстві, полягає не тільки в бажанні державних органів підкорити та проконтролювати найменші ланки економічної системи. Відсутність відчуття власника, господаря у величезної кількості активних суб'єктів економічних відносин, неможливість задовольнити власні потреби та інтереси законним шляхом приводила до розкрадання та розбазарювання величезної кількості ресурсів, до формування затратної або «абсурдної» економіки.

Оскільки між державою та громадянином не існувало такої проміжної ланки, як ринок, то узгодження потреб та інтересів відбувалося за допомогою тотального примусу. Фактично держава, державні органи визначали, які потреби, у якій кількості та коли (в порядку черги) може задовольнити людина. Намагання держави контролювати всі, без винятку, процеси у сфері виробництва, розподілу, обміну та споживання, відсутність ринкових важелів і зацікавленості в результатах своєї праці з боку більшості громадян породили стійкий ефект дефіциту практично на всі види продукції, в першу чергу на товари масового вжитку. Дефіцитна економіка на основі централізованого витратного ціноутворення стала, по суті, пануючою економічною моделлю розвитку народного господарства в СРСР та інших країнах, які стали на шлях експерименту з побудовою соціалістичного суспільства.

Отже, нежиттєздатність командно-адміністративної економічної системи була сформована в надрах самої системи, а її розпад - прискорений діями бюрократичного апарату на всіх його шаблях, небажанням поступитися ані крихтою влади в регулюванні економічних процесів, наростанням протиріч у соціальній системі.

В якості головного недоліку командно-адміністративної системи виділяють неможливість планових завдань об'єктивно відбивати потреби суспільства в тих або інших товарах. Адже для того, щоб визначити, скільки одиниць кожного продукту потрібно суспільству, Центр повинен мати інформацію про потреби людей, їх смаки і переваги. Ф. Хайек називав цю інформацію «розсіяним знанням», вказуючи на те, що вона розосереджена між людьми і не може бути сконцентрована в єдиному Центрі. У ринковій економіці ця інформація знаходить своє віддзеркалення через механізм коливання цін (зміна відносних цін і граничних норм заміщення є тим орієнтиром, який підказує виробникам, що робити, а споживачам - що купувати), при плановій економіці такий механізм відсутній, а значить, вважає багато хто, планова економіка в принципі не може точно визначити, скільки яких товарів потрібно суспільству.

Існує проте думка, що прогрес в області обчислювальних технологій дозволить ліквідовувати обмеженість збору і обробки інформації плануючим органом, а тому з розвитком інформаційної техніки можна буде змоделювати увесь процес виробництва і споживання для усього людства в цілому. Але супротивники цієї думки наводять наступний аргумент: господарське життя характеризується невизначеністю, а тому навіть найпотужніша обчислювальна техніка не зможе з абсолютною точністю спланувати необхідний об'єм і асортимент випуску продукції, оскільки передбачити усі зміни в господарському житті не представляється можливим. Іншими словами, навіть якщо вдасться зібрати усю повноту інформації про готівкові ресурси і потреби в тих або інших товарах на якийсь конкретний момент, то через певний час ця інформація об'єктивно не відбиватиме реальність внаслідок змін в господарському житті, зміни ж ці непередбачувані, тому вони не можуть бути враховані плановим завданням. Так, австрійський економіст Людвіг фон Мизес розглядає шість великих груп чинників, які, на його думку, приводять економіку в постійний рух, зміни в природному оточенні, в чисельному складі населення, у величині і розподілі капіталу, в техніці виробництва, в громадській організації праці, а також зміни в структурі попиту споживачів. Звичайно, не усі ці чинники є абсолютно непередбачуваними.

Приміром, динаміку чисельності населення можна не лише досить точно прогнозувати, але і безпосередньо чинити на неї вплив за допомогою інструментів демографічної політики, а зміни в техніці виробництва при командно-адміністративній системі враховуються плановим завданням, тому їх передбачати не треба. Проте точно передбачити, наприклад, зміни в природному оточенні - це дійсно завдання практично нездійсненне. Адже неможливо за декілька років сказати, який рік буде урожайний, а який - ні, коли і де стануться природні катаклізми і які будуть масштаби руйнувань, принесених ними.

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ В РИНКОВУ (НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ)

Об'єктивні закони та логіка економічного розвитку створюють умови, за яких жодна людина, жоден економічний процес не існують, не функціонують без взаємозв'язку з іншими, породжуючи величезну кількість взаємовпливів, результатом яких є формування механізму координації та реалізації потреб, інтересів певних організаційних форм господарської діяльності, структур народного господарства, системи соціально-економічних відносин.

Сучасна економічна наука визначає економічну систему як сукупність усіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі діючих у ньому майнових відносин і організаційних форм.

Коректне та науково обґрунтоване визначення закономірностей функціонування економічної системи завжди мало важливе значення. У важких умовах нашої держави проблема розкриття сутності економічного розвитку набуває додаткової актуальності, так як уже протягом великого проміжку часу не вдається вийти на шлях стійкого економічного росту. До того ж зміна політичного курсу нашої країни також змушують критично оцінювати попередню модель економічного розвитку.

Головною проблемою сучасного періоду формування наукових економічних систем у вітчизняній науці можна вважати проблему суміщення універсальних, розроблених світовою економічною думкою, з необхідністю відображення важкої картини сучасної економічної дійсності в Україні. [8, c. 78]

Сучасне адміністративне регулювання в Україні є розімкненою системою (системою спостережень) без елементів зворотного зв'язку і належного старанного механізму. Немає чіткого розмежування прав і відповідальності, з одного боку, між державним центром і місцевими органами влади, з іншого - між апаратом президента, урядом і законодавчими органами. Це зумовлює дублювання, підміну функцій, неможливість ефективно використовувати владні повноваження. Державні структури самоусуваються від вирішення питань, які і в ринковій економіці є у сфері їх компетенції.

У великих масштабах виникають недержавні структури спекулятивно-посередницького типу, організація і діяльність яких далекі від принципів реформи. Після розпаду радянської імперії і втрати старих основ управління в той же час нічого нового не було запропоновано, а без конкуренції це привело до некерованості економікою. Виник своєрідний вакуум, який породив організаційну анархію і падіння виконавської дисципліни, де за цих умов громадяни часто позбавлені таких основоположних громадських благ, як законність і правопорядок.

В період економічного спаду можна було б зменшити тривалість періоду кризи, ввівши сильну виконавчу владу, передусім в областях. У Україні, проте, головні важелі виконавчої влади - управління, планування господарства - в чинному законодавстві, по суті, проігноровані.

У цивілізованих країнах регулюють стихію ринку передусім через планування і прогнозування економічного і соціального розвитку держави. Саме у високорозвинених країнах з ринковою економікою держава є примусовою політичною організацією, без якої ні ринок сам по собі, ні конкуренція не зможуть реалізувати економічні реформи. Що ж до нинішньої ситуації в Україні, то політика держави має бути спрямована на цілісну систему державного регулювання економіки з використанням як ринкових, так і адміністративних методів.

Для цього потрібно відновити управління державним сектором через прогнозування і планування, опанувати ситуацію в країні, зробити її керованою. А цього можна досягти, лише спираючись на жорстку старанну вертикаль, використовуючи адміністративні методи державного регулювання економіки.

Зараз у більшості людей (особливо у молодого покоління, яке виховане на критиці комуністичних ідей) не викликає сумніву, що командно-адміністративна економічна система в принципі не здатна на ефективне функціонування, і шлях перетворень від централізованої до ринкової економіки, є єдино вірним, і саме по ньому повинна продовжувати йти Україна.

У той же самий час при реформуванні економічних основ, необхідно враховувати особливості національної економіки, яка впродовж передуючих реформам сімдесяти п'яти років розвивалася, базуючись на принципах централізованого управління, тому «сліпе копіювання чужого досвіду і наслідування чужих рецептів» не принесе бажаного результату. Що ми могли спостерігати в процесі проведення реформ 90-х років.

Адже основи ринкової економіки зароджувалися не на порожньому місці, а на обламаннях командно-адміністративної системи, а тому для усвідомлення того, що відбувалося під час реформ, недостатньо тільки розуміти процеси ринкової економіки, необхідно також знати, як функціонують підприємства, що керовані з центру і належать державі. [5, c. 258]

...