Економічна природа та особливості розвитку освітнього потенціалу України

Водночас, відхід від методів жорсткого адміністрування не повинен означати послаблення, нігілізму щодо регулюючої ролі держави. Її міцність має проявлятися в гарантуванні високої якості освіти, що може забезпечуватися високими освітніми стандартами, яким мають повністю відповідати учні та студенти. Вдосконалення, підвищення ефективності управління системою освіти обов'язково потребує і високої відповідальності та прозорості державної політики. Недостатня відпрацьованість самих таких механізмів, як відмічається у дисертації, є однією з основних причин того, що продекларовані чудові наміри і цілі залишаються на папері. Піднесення відповідальності держави, її органів за виконання своїх функцій стосовно управління стане реальним тільки з появою інших суб'єктів цього процесу, а саме - громадськості, приватного сектору. Монопольне становище держави, негативним проявом якого виступають непідзвітність, непрозорість і невідповідальність, буде долатися з включенням цих суб'єктів до процесу управління освітньою діяльністю. На сьогодні, хоча і має місце розвиток приватного надання освіти та громадської активності, вони ще не є консолідованими виразниками інтересів своїх соціальних груп, верств.

Сучасна освіта для успішного здійснення своєї діяльності потребує налагодження певної системи відносин по забезпеченню фінансовими ресурсами. Фінансовий механізм освіти, як система форм і методів створення, формування і використання фінансових коштів для забезпечення діяльності закладів освіти, характеризується все більшими ускладненнями. Проведене дослідження дало змогу дійти висновку про ускладнення таких основних, нерозривних функцій фінансового механізму, як фінансове забезпечення і фінансове регулювання.

Виконання функції забезпечення закладів освіти фінансовими ресурсами об'єктивно зумовлює потребу регулювання порядку створення фондів, їх розподілу і використання, що в свою чергу включає дві підфункції: регулювання загального порядку фінансування освіти, визначення основних правил надходження фінансових ресурсів як з державного бюджету, так і з інших джерел, стимулювання (або обмеження) їх притоку; регулювання державного фінансування: обсягів та порядку розподілу, використання закладами освіти фінансових коштів. Доводиться, що функція фінансового забезпечення зазнає змін в напрямі все більшої диверсифікації джерел фінансування освіти, зменшення державної частки в загальному обсязі фінансових ресурсів для потреб освіти. Водночас, це вимагає посилення і ускладнення регулюючої функції.

Формування ринкових відносин в Україні докорінно змінює діяльність економічних суб'єктів, причому не тільки виробничих галузей, а й багатьох закладів соціальної сфери. Характерною особливістю сучасності виступає розширення економіко-правової самостійності навчальних закладів. Змінюється і сам підхід до розуміння змісту управління закладами, і зокрема, відбувається розширення кола функцій навчальних закладів за межі суто педагогічних. В сучасному контексті заклад освіти розуміється як відкрита соціально-економічна система, що здійснює важливу суспільну діяльність і відповідальна за свої педагогічні, управлінські, економічні і соціальні результати. В роботі обґрунтовується нагальна необхідність впровадження механізмів, які б з одного боку, розширювали юридичні права навчальних закладів розпоряджатися своїми ресурсами, залучати додаткові кошти, а з іншого - посилювали їх відповідальність за результати своєї діяльності. Успішна реалізація як педагогічних, так і економічних завдань, що стоять перед навчальним закладом, потребує адекватної системи менеджменту. Ця важлива сфера суспільної діяльності потребує і компетентних фахівців, які мають займатися управлінням на високій професійній основі - менеджерів освіти.

Розділі 5. Диверсифікація джерел фінансування освіти в сучасних умовах. Структура джерел фінансування освіти не залишалася постійною у своєму історичному розвитку і характеризується значною диверсифікацією серед країн світу. Державне фінансування широко поширилося в ХІХ столітті в Європі та в середині ХХ - в інших країнах світу. В Україні за умов адміністративно-командної економіки воно стало виключною формою забезпечення. В 60-70-ті роки ХХ ст. загальносвітовою тенденцією стало зростання видатків держави на освіту, підґрунтям якого було поширення погляду відносно витрат на освіту як інвестицій. За цього підходу не тільки нормальними, але й мінімально необхідними для забезпечення розвитку стали вважатися 5% ВНП на освіту. У 80-90-х роках уповільнилося зростання частки бюджетних коштів, що направлялася на освіту, і почали збільшуватися надходження з інших джерел фінансування освіти. Водночас, поряд з розширенням джерел фінансування освіти відбуваються зміни і в самому фінансовому механізмі.

У дисертаційні роботі показується, що поширення приватного сектору освіти характеризується значною різноманітністю серед країн світу, хоча і простежуються загальні тенденції. В більшості держав приватною освітою охоплюється половина і більше всієї чисельності вихованців дошкільної освіти. Залишається практично стабільною ситуація у початковій освіті, де приватний сектор і в розвинених, і в країнах, що розвиваються, складає між 10 і 15% всієї чисельності учнів, за винятком Океанії (25%). У середній освіті приватний сектор відіграє різну роль в розвинених країнах і в країнах, що розвиваються. В перших приватний сектор охоплює приблизно 15% чисельності учнів (стільки ж, як і в початковій освіті). В країнах, що розвиваються, частка чисельності в приватному секторі освіти сягає в середньому 30%, та відмічається її поступове зменшення. Дещо інша ситуація у професійній освіті. Загалом механізм фінансування різних форм і рівнів професійного навчання ґрунтується на тому положенні, що ця освіта є послугою, витрати по якій більшою мірою мають нести ті, хто її отримує. Взагалі, робиться висновок у реферованій роботі, серед науковців і практиків переважає думка, що від професійної освіти мають вигоди всі - і суспільство, і приватні особи, і підприємства - і всі вони мають нести частину витрат.

В Україні протягом 90-х років ХХ століття відбувається стрімкий розвиток приватної освіти: з одного боку, з'являються навчальні заклади, засновані на інших формах власності, з іншого - розширюється частка приватних ресурсів в доходах державних закладів. На рівні середньої загальної освіти частка приватних навчальних закладів є найменшою, що зрозуміло з огляду на державну політику гарантування всім громадянам України безкоштовної повної середньої освіти. Найвагомішою є частка приватних закладів на рівні вищої освіти: майже третину вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації складають недержавні, але навчається в них лише 9,4% всіх студентів даної групи закладів. Набагато більш масштабним є використання інших форм залучення приватних ресурсів у сферу освіти в Україні. Як правило, традиційні державні навчальні заклади фінансуються шляхом комбінування державних асигнувань (централізованих або місцевих) та плати за навчання. Так, у 2001/2002 навчальному році у закладах І-ІІ рівнів за рахунок коштів державного бюджету навчалося 54,8% всіх студентів (у 1999 р.- 56,3%), за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб - 45,2% (1999 р.- 31,2%), в навчальних закладах ІІІ-ІУ рівнів - відповідно 44,4% (1999 р.- 48,3%) та 55,6% (1999 р.- 38,4%).

Важливу роль у фінансовому забезпеченні освіти виконують підприємства, фірми, які виступають основними споживачами підготовлених фахівців. В країнах з розвиненими ринковими відносинами підприємства беруть активну участь у фінансуванні професійної освіти, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації і загалом стають вагомими суб'єктами освітньої діяльності, які створюють власні навчальні центри, школи бізнесу з правом присудження не тільки освітніх рівнів, а й навіть наукових ступенів. В Україні участь підприємств була помітною на рівні професійно-технічної освіти і зазнала суттєвого скорочення протягом 90-х років, що пояснюється кризовою ситуації в економіці. Загалом же, саме підприємства мають бути активними у процесі фінансування професійної освіти. Подальша активізація їх участі є нагально необхідною в сучасних умовах і має відбуватися під впливом державної регулюючої політики.

В дисертаційній роботі проаналізовані схеми фінансування освіти підприємствами у різних країнах, які можуть бути дуже різноманітними - від майже повної свободи підприємств у цьому питанні до фіскальних стимулів або ж - жорсткого регулювання розвитку навчальної діяльності підприємств. Більш конкретно розглянуті форми та важелі державного стимулювання діяльності підприємств щодо навчання, основними серед яких виступають податки та недорогі державні позики: витрати на навчання підприємств можуть вираховуватися з оподатковуваного прибутку або з інших податкових платежів; підприємства можуть звільнятися від податків на імпорт навчального обладнання; вони також можуть отримувати низьковідсоткові державні позики на будівництво навчальних центрів та звільнюватися від податків на землю та майно; держава може надавати і субсидії чи брати участь у витратах підприємств на організацію навчання і підвищення кваліфікації працівників.

Автором дисертації аргументується теоретична позиція, що роль держави не повинна зводитися лише до правового дозволу залучення різноманітних джерел до освітньої діяльності. Необхідна активна стимулююча державна політика щодо залучення коштів підприємств. Саме їх частка має бути однією з вагоміших, і особливо - на рівні професійно-технічної та післядипломної освіти. Реальним заходом у цьому напрямі може бути не введення нових податків, а застосування схем звільнення підприємств від податків та надання цільових позик для здійснення навчальної діяльності.

Зовнішні ресурси поступово набувають більш вагомого значення в освіті, що зумовлюється глобалізацією світогосподарських зв'язків. Міжнародне співробітництво у сфері освіти є надзвичайно важливим для України з огляду на перспективи входження її у світове співтовариство. В результаті проведеного аналізу основних закономірностей реальної практики багатьох країн у дисертаційній роботі наголошується на необхідності виваженого підходу до використання допомоги іноземних організацій і фондів, бо вона, як показує світовий досвід, далеко не завжди виступає чинником прогресивного розвитку системи освіти. Загальною метою рекомендацій міжнародних організацій виступає скорочення фінансування державного сектору, частиною якого виступає сфера освіти (скорочення державних затрат на одного учня чи студента та на збільшення приватних сімейних внесків на освіту через зростання плати користувачами), поліпшення використання наявних ресурсів та перехід на інші джерела фінансування освіти. Водночас, досвід деяких країн (Республіка Корея) доводить, що можна досягти значних успіхів в суспільному розвитку на основі моделі, орієнтованої на збільшення ресурсів освіти.

На основі дослідження сучасного досвіду світового господарювання в роботі визначені основні закономірності у розвитку змішаних форм оплати освітніх послуг, призначених поєднувати різні механізми фінансування та надання освітніх послуг, ввести елементи здорової конкуренції та відповідальності за якість наданої освіти. Характерними прикладами в цьому відношенні можуть служити розвиток кредитних форм фінансування освіти, чартерної, ваучерної освіти та інших.

В результаті проведеного автором аналізу виділені основні типи систем кредитування освіти:

1) державні (які можуть бути на рівні всієї держави або штату, регіону, області тощо) - вони організовуються і впроваджуються державними установами;

2) кредитні системи, впроваджувані окремими навчальними закладами.

З точки зору досягнення більшої рівності доступу до вищої освіти кращі перспективи мають встановлювані централізовано схеми, які надають абітурієнту фінансову допомогу для вступу до будь-якого закладу за вибором. Робиться при цьому висновок, що в усіх випадках організація і функціонування систем кредитування освіти все ж потребують значної реальної підтримки держави. Тільки на основі створення державою сприятливих умов для впровадження таких систем та цілеспрямованих дій для їх організаційного становлення можуть нормально розвиватися кредитні форми оплати навчання. Впровадження кредитних відносин у систему освіти в Україні потребує ретельної науково-практичної розробки, виходячи з конкретних умов сучасної економічної ситуації.

Диверсифікація джерел фінансування освіти певним чином впливає і на самий механізм функціонування навчальних закладів. Необхідність досягнення і підтримання належного рівня управління різними потоками фінансових ресурсів, що поступають в навчальний заклад з різних джерел, як переконує дисертаційний аналіз цього питання, вже потребує не тільки правової основи, а й ускладнює функції їх фінансових менеджерів, проявом чого стало помітне розширення підприємницької діяльності навчальних закладів.

Державні ресурси залишаються на сучасному етапі переважною формою фінансування освіти. Водночас самий механізм, цілі і методи державного фінансування освіти характеризується значною різноманітністю в різних країнах. Дослідження світового досвіду практики державного фінансування освіти дало змогу дійти висновку, що основна відмінність між різними системами фінансування полягає у тому, наскільки вони націлені на конкретні або кінцеві результати та які методи застосовують для їх досягнення. Механізм фінансування освітньої діяльності може виступати важливим чинником підвищення її внутрішньої і зовнішньої ефективності. Механізм державного фінансування навчальних закладів охарактеризований автором через такі структурні елементи: методи і форми розподілу ресурсів; розподіл відповідальності між загальнодержавним і місцевими бюджетами за фінансування; права суб'єктів по розпорядженню фінансовими ресурсами; форми відповідальності суб'єктів за результати своєї діяльності.

Методи фінансування навчальних закладів поділяються на:

- нормативний, коли виділення фінансових коштів здійснюється на основі встановлених вартісних нормативів щодо вихідних ресурсів;

- фінансування за результатами діяльності, коли виділення фінансових коштів здійснюється також на основі нормативів, але з урахуванням певних результатів (кількісних і якісних показників чисельності учнів, випускників, успішності тощо).

В роботі обґрунтовується необхідність формування наукового підходу до фінансування освіти як до інвестицій, який має ґрунтуватися на усвідомленні суспільством надзвичайно важливого значення їх для забезпечення його сталого розвитку. Звертається увага на необхідність налагодження економічного механізму освіти, максимально орієнтованого на досягнення важливих соціально-економічних цілей. З метою побудови ефективної моделі державної фінансової політики у сфері освіти доцільно застосовувати метод фінансування на основі результатів діяльності, який пов'язує фінансування з поточною і плановою результативністю діяльності навчальних закладів. Такий підхід до фінансування освітньої діяльності є більш прогресивним і разом з тим потребує солідної менеджерської компетентності від управлінців.

Форми фінансування державою навчальних закладів також стають все більш різноманітними: пряме фінансування (з одного або декількох рівнів державного управління) на основі кошторисної вартості або нормативів; додаткові асигнування за окремими категоріальними програмами, заходами тощо (наприклад, програма підтримки кращих студентів); дотації або субвенції з метою подолання економічних диспропорцій між регіонами; фінансування специфічних програм (кредитування навчання, ваучерна освіта, харчування малозабезпечених дітей); виділення матеріальних ресурсів, надання пільг; за формулою, яка враховує певні кількісні та якісні показники діяльності навчального закладу; за конкурсом; "блокові" гранти; на рівні минулого року.

Права суб'єктів по розпорядженню фінансовими ресурсами визначаються типами повноважень, якими регулюється використання фінансових ресурсів. Важливим моментом фінансового механізму освіти виступають умови, які визначають порядок використання навчальними закладами своїх фінансових ресурсів. Хоча загальнопоширеним явищем залишається ситуація, коли державно-фінансовані навчальні заклади мають незначну свободу управління своїми фінансовими ресурсами, в деяких країнах навчальні заклади мають можливість використовувати грошові кошти на свій розсуд.

Залежно від того, які повноваження надаються навчальним закладам, реально можливі такі випадки:

1) навчальні заклади можуть бути обмежені жорсткими державно-правовими інструкціями щодо використання ресурсів;

2) можуть мати право вільно розпоряджатися тільки позабюджетними коштами;

3) вільні розпоряджатися всім пакетом своїх доходів.

Форми відповідальності суб'єктів за результати діяльності поділяються на:

1) стимулюючі (націлені на досягнення певного якісного результату - стипендії, доплати, вищі норми фінансування);

2) каральні (форми фінансового покарання за невиконання певних вимог - плата за перездачу іспиту).

Процес фінансування освіти державою може розрізнятися залежно від комбінації централізованих і місцевих джерел фінансування, методів перерозподілу. Формування багаторівневих схем фінансування закладів освіти охоплює цілий ряд питань, що потребують принципового вирішення. По-перше, це визначення часток центрального та місцевих бюджетів у фінансуванні навчальних закладів певних ланок освіти, які можуть значною мірою відрізнятися для дошкільної, середньої, професійно-технічної, вищої освіти. По-друге, значна децентралізація фінансових бюджетів освіти може спричинити великі відмінності між регіонами внаслідок значної залежності від обсягів збору фінансових ресурсів з місцевих джерел. В роботі обґрунтовується положення, що оптимальним заходом виступає введення ширшої ресурсної бази - багаторівневого державного фінансування, коли дефіцит одних надходжень можна компенсувати іншими, а дотації та інші міжбюджетні трансферти при цьому виконують функцію компенсації недостатніх коштів. Однак, як вважає автор дисертаційного дослідження, діюча методика і практика виділення трансфертів з центру не є достатньо ефективною. Вона не забезпечує цільового фінансування відповідних видатків, водночас не стимулює регіони до збільшення власних видатків на освіту і великою мірою може залежати від суб'єктивних, неекономічних чинників. Ситуація на місцях характеризується низькою виконавчою дисципліною, фактично ніхто не відповідає за те, якщо кошти витрачені не на освіту, а на інші цілі. Результатом цього стає непередбаченість та непрозорість міжбюджетних фінансових потоків. В ряді країн ця проблема вирішується через надання місцевим бюджетам цільових дотацій, субсидій (зокрема на освіту). Так, у Росії здійснений перехід на норматив бюджетного фінансування в розрахунку на одного учня, що передбачає цілеспрямовану підтримку величини федерального нормативу через систему цільових стимулюючих субсидій.

Необхідність підвищення ефективності міжбюджетних відносин у сфері фінансування освіти потребує з одного боку, зміцнення місцевої фінансової бази системи освіти, а з іншого - посилення відповідальності місцевих органів державної влади. Така можливість створюється більш чітким розмежуванням повноважень між бюджетами різних рівнів, посиленням ролі та обґрунтованості нормативів, а також зміною самого характеру трансфертів, що поступають з центру в регіони. Ці трансферти, так звані дотації вирівнювання, мають носити строго цільовий характер (принаймні на освіту). Позитивним заходом став би більш чіткий розподіл відповідальності за фінансування освіти між бюджетами: наприклад, з державного бюджету здійснювати фінансування заробітної плати вчителям, а на місцеві бюджети покласти економіко-правову відповідальність за утримання інфраструктури: будівель шкіл, забезпечення комп'ютерами, меблями, канцелярським приладдям тощо. До того ж, у центрального уряду завжди є можливість надати цим дотаціям стимулюючого характеру, тобто ввести додаткові, чітко визначені і прозорі умови, за яких обсяг дотацій може бути збільшено. Такими умовами можуть бути: певний відсоток видатків на освіту з місцевих бюджетів (наприклад, 30%), забезпечення середнього рівня видатків на одну особу не нижче встановленого нормативу по країні та інші.

Практика державного фінансування освіти не може бути сталою і незмінною, необхідність підвищення її економічної ефективності потребує вдосконалення всього фінансового механізму: податкової бази, нормативного визначення обсягів фінансування, системи міжбюджетних відносин. Для української освіти актуальною проблемою виступає формування прозорого, цільового, стимулюючого характеру фінансування бюджетних сфер і освіти у тому числі, з посиленням елементів відповідальності та зменшенням впливу суб'єктивних чинників (ручного керівництва) на процес прийняття фінансових рішень в системі освіти. Саме такий підхід, на думку дисертанта, дасть змогу поєднати з одного боку гарантування державою певного рівня фінансування, а з іншого - посилити зацікавленість і відповідальність навчальних закладів за результати своєї діяльності.

Висновки

Здійснений у дисертаційній роботі економіко-теоретичний аналіз соціально-економічної природи та особливостей розвитку освітнього потенціалу України дає можливість сформулювати такі основні висновки і пропозиції.

1. Освіта, як складна соціально-економічна категорія, розкривається в таких аспектах:

1) освіта як процес передачі знань та інформації, втілення навичок та умінь;

2) освіта - результат процесу передачі суспільно-значимих знань;

3) освіта - це організаційно-економічна система, тобто галузь соціально-економічної діяльності.

В широкому сенсі освіта охоплює всі форми і методи цілеспрямованого і ненавмисного впливу соціально-природного середовища на людину, які поруч з самоосвітою мають своїм результатом формування і розвиток її особистості.

2. Освітній потенціал - це єдність матеріально-речових і неречових елементів системи освіти. Перші з них - це ресурсна база системи освіти: кількість навчальних закладів, вчителів, учнів, підручників, комп'ютерів тощо. Ці елементи практично піддаються оцінці. Неречові елементи - це ті знання, навички, цінності, норми поведінки, що втілені в людях в результаті освіти. Синтетичним, інтегральним показником, в якому відображені матеріально-речові та, деякою мірою, неречові елементи, виступає фонд освіти.

3. У вузькому розумінні освітній потенціал розглядається як фонд освіти - потенціал тих реальних затрат, що здійснені суспільством на функціонування системи освіти. Це ті затрати, що здійснені в поточному і попередньому періодах та уречевлені в наявних ресурсах діючої системи освіти та її випускниках. Освітній потенціал у більш широкому розумінні визначається як такий, що поряд із фондом освіти включає самоосвіту та практичний досвід людей. В самому широкому розумінні освітній потенціал включає в себе поряд із сукупними затратами суспільства на функціонування системи освіти та вищезазначеними елементами також нагромаджений досвід народу. Останній знаходить свій прояв в культурних і національних традиціях, моральних цінностях, які передаються людськими поколіннями і складають цементуючий фундамент спільного життя народу.

4. Освітній потенціал України на початок ХХІ століття характеризується розгалуженою матеріальною базою, наявністю значної кількості навчальних закладів різних форм організації і власності, які забезпечують навчання на різних рівнях освіти. Проведений аналіз дозволив дійти висновку, що в Україні, з її складними соціально-економічними умовами, вдалося в цілому зберегти, і навіть багато в чому поліпшити умови для здобуття населенням освіти. Динаміка розвитку освітнього потенціалу загалом характеризується позитивними тенденціями: зростає забезпеченість навчального процесу закладами освіти, педагогічним персоналом, збільшується частка молоді, що отримує повну середню і повну вищу освіту, причому найбільше зростання спостерігається у сфері повної вищої освіти як в абсолютних, так і у відносних показниках (на 10 тис. населення). Тривожними виступають: тенденція скорочення частки молоді, що здобуває професійно-технічну і базову вищу освіту; скрутне становище системи професійно-технічної освіти; старіння та виїзд за рубіж висококваліфікованих педагогічних працівників; скорочення чисельності наукових працівників і різке зниження результативності їх праці; зменшення рівня асигнувань на освіту у відсотках до ВВП і до державного бюджету, зменшення державних видатків на одного учня та одного студента.

5. Потенціал освіти відіграє одну з визначальних функцій в процесі забезпечення сталого розвитку суспільства, який розглядається в єдності економічного, соціального та екологічного розвитку. Освіта безпосередньо і опосередковано впливає на розвиток суспільства і його елементи, що передусім знаходить прояв у поліпшенні економічних показників на макро- та мікрорівнях. Водночас, ефект освіти для суспільства є багатовекторним, різнобічним і не обмежується її впливом лише на економічне зростання.

6. До числа екстерналій, непрямих (опосередкованих) ефектів освіти можна віднести: зменшення бідності, поліпшення здоров'я населення, харчування і здоров'я дітей, демократизація суспільства, поліпшення стану навколишнього довкілля, культурний розвиток, послаблення криміногенної ситуації, політична стабільність тощо. Впливаючи на різні компоненти економічної, соціальної, політичної структури суспільства, освіта тим самим впливає на загальну динаміку, темпи та врівноваженість розвитку його складових.

7. Ефективність освітньої діяльності відбивається в економічній ефективності (співвідношення величини витрат та одержаного продукту, ефекту) та соціально-економічній (адекватність результатів діяльності соціальним та економічним цілям суспільства). З іншого боку, ефективність освіти розглядається на двох рівнях: внутрішня ефективність (продуктивність і результативність виробництва освітніх послуг з точки зору галузі освіти, її внутрішніх цілей і завдань) і зовнішня ефективність (виражає міру, якою "вироблені" навчальними закладами результати є бажаними для суспільства, задовольняють вимогам і цілям, поставленим перед ними суспільством).

Чинна методика обчислення економічної ефективності ґрунтується на порівнянні величин витрат і віддач з метою визначення їх економічної прибутковості. Істотним недоліком цього методу є неврахування непрямих результатів та приблизність розрахунків. Визначення соціально-економічної ефективності освіти можливе за допомогою комплексу показників, які характеризують досягнуті результати. Цей комплекс може включати показники вихідних ресурсів (матеріальні, людські та фінансові), навчального процесу (тривалість, динаміка, інтенсивність здійснення процесу навчання), випуску (результат навчального процесу), кінцевих результатів, вартісні, витратно-вартісні показники та показники, що характеризують інші важливі результати (екстерналії).

8. Піднесення соціально-економічної ефективності (як внутрішньої, так і зовнішньої) використання освітнього потенціалу можливе на основі істотного поліпшення організації і управління освітою та механізму її фінансування. В організації освітньої діяльності можливості більшої ефективності задіюються в таких напрямах: розширення можливостей залучення різних груп і верств населення до освіти; створення нових форм організації освітньої діяльності та управління нею (щодо форм власності, правового статусу, форм навчання та ін.); диверсифікації освітньої діяльності традиційних навчальних закладів; підвищенні рівня функціональної гнучкості в діяльності навчальних закладів. Система управління освітою на макро- та мікрорівнях також зазнає змін у напрямі: підвищення автономії навчальних закладів (і особливо - вищих навчальних закладів), посилення їх відповідальності за кінцеві результати своєї діяльності; зміни методів управління: відходу від прямого адміністративного контролю до більш гнучких, стимулюючих методів керівництва; активізація залучення громадськості до управління освітою, демократизація роботи органів самоуправління у сфері освіти. Об'єктивна потреба зростання витрат суспільства на освіту диктує необхідність здійснення наступних змін: диверсифікації джерел фінансування освіти, залучення приватних джерел, впровадження змішаних форм оплати навчання; зміни системи державного фінансування: не просто пряме фінансування на основі нормативів, а практичне впровадження стимулюючих форм фінансування.

9. Ефективність, результативність освітньої діяльності буде значно підвищена, якщо ставлення суспільства до неї не обмежуватиметься вузькогалузевими інтересами. Загальносуспільний ефект освіти може бути мультиплікований, якщо феномен освіти розглядатиметься не в самому вузькому значенні (як система освіти), а в самому широкому, тобто передбачатиме всі види цілеспрямованого впливу суспільства на людську особистість. Такий широкий підхід практично проявлятиметься у тому, що держава (як суб'єкт визначення освітньої стратегії) максимально враховуватиме всі ті елементи, що знаходяться поза формальною системою освіти. Це - і вплив на здібності людей до саморозвитку та створення найсприятливіших можливостей для високоефективного використання їх здібностей, реалізації їх в процесі трудової діяльності. Це також вплив на соціальне середовище, яке в свою чергу впливає на людину, передає їй знання та інформацію, формує її особистісні творчі якості.

10. Система управління сферою освіти України знаходиться в процесі свого вдосконалення, становлення на нових, демократичних засадах. Актуальними завданнями стосовно цього процесу залишаються зміцнення наданих державі регулюючих функцій, підвищення автономії навчальних закладів та реальне включення інших суб'єктів у процес керівництва галуззю. Здійснення цих важливих стратегічних завдань з одночасним посиленням взаємних зв'язків і взаємодії основних партнерів (держави, громадськості, приватного сектору, керівництва навчальних закладів) дасть змогу активізувати всі складові освітнього процесу, задіяти не тільки важелі формальної системи освіти, а й включити всі ті, що визначають поняття освіти в самому широкому сенсі: вплив спільноти, сім'ї, середовища на особистість, яка здобуває освіту. Підвищення ефективності функціонування освітньої галузі потребує також серйозного посилення відповідальності за результати своєї діяльності, гнучкості і адаптивності навчальних закладів щодо мінливих умов ринку праці, конкурентності та ін.

11. Роль держави залишається вирішальною у сфері освіти, саме держава за допомогою не тільки прямого контролю, а й непрямих методів економічного, правового, організаційного впливу має достатні можливості визначати довгочасну стратегію розвитку цієї галузі, тим самим забезпечувати збереження і примноження національного потенціалу освіти України.

12. Державне фінансування, що залишається основним джерелом фінансових ресурсів освіти, характеризується ускладненням і потребує подальшого вдосконалення через впровадження гнучких стимулюючих методів та форм фінансування. Актуальною проблемою виступає не тільки вдосконалення нормативного підходу до фінансування освіти, а й впровадження елементів фінансування, орієнтованого на кінцеві результати діяльності. Саме такий підхід зможе допомогти поєднувати з одного боку гарантування державою певного рівня фінансування, а з іншого - стимулювати зацікавленість і посилювати відповідальність навчальних закладів за результати своєї діяльності.

13. Надзвичайно важливим при цьому виступає підтвердження державою особливого статусу освіти в суспільстві, визнання її в якості сфери, в якій домінуючою силою мають бути не ринкові фактори, а суспільні, державні, національні. Приватизація має проводитися особливо обережно в освіті. Поширення приватного сектору освіти, хоча і є реальністю сучасного світу, але майже повсюдно здійснюється при провідній участі держави в розвитку освіти. Тільки за умови визнання суспільного, надзвичайно важливого значення наша національна система освіти зможе зберегти і примножити свій духовний потенціал.

14. Для України актуальним і злободенним завданням є врахування світового досвіду тих реформацій, що відбуваються в освіті наприкінці ХХ - початку ХХІ століть. Входження нашої країни до європейської і світової спільноти неможливе без наближення своєї системи освіти до середніх загальновизнаних умов функціонування освітньої галузі. Разом з тим, поряд з намаганням досягти уніфікованості і стандартизації освітніх послуг необхідно підтримувати лінію на збереження національного обличчя і неповторності вітчизняної системи освіти, позитивного досвіду, набутого століттями цивілізаційного поступу. Саме на фундаментальному значенні духовних цінностей має будуватися і розвиватися сьогодні, в осяжному і віддаленому майбутті вся система освіти України.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографії, підручники, брошури

1. Каленюк І.С. Освіта в економічному вимірі: потенціал та механізм розвитку. - К.:Т-во "Кадри", 2001. - 326 с. (15,9 друк.арк.)

2. Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації // Д. Лук'яненко, А. Поручник та ін. - К.: КНЕУ, 2001. - 538 с. Особисто автору належить розділ 3.2. Стратегічні аспекти ровитку освіти. - С. 333-356 (1,9 друк. арк.).

3. Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн. 2. / Ю.В. Ніколенко, М.М. Діденко, А.В. Шегда та ін. - К.: Либідь, 1998. - 272 с. Особисто автору належить глава 10. Формування кадрового складу менеджменту. - С. 167-177 (1 друк. арк.).

4. Каленюк І.С. Фінансування загальної середньої освіти в Україні. - К.: ТОВ "Кадри", 2001. 65 с. (3,9 друк. арк.)

Статті у наукових фахових виданнях

1. Каленюк І.С. Кредитні джерела інвестування освіти// Банківська справа.- 1998. - №5. - С. 41-44 (0,5 друк. арк.).

2. Каленюк І.С. Інвестиції в особистий фактор з позиції концепції людського капіталу // Науковий вісник НАУ. - 1999. - №18. - С. 64-69 (0,5 друк. арк.).

3. Каленюк І.С. Проблеми розвитку ринку освітніх послуг // Теорії мікро- макроекономіки.- 2000.- №3.- С.85-89 (0,4 друк. арк.).

4. Каленюк І.С. Цінність освіти як предмет економічного аналізу // Україна: аспекти праці. - 2000. - №3. - С. 31-34 (0,5 друк. арк.).

5. Каленюк І.С. Диверсифікація джерел фінансування освіти // Фінанси України. - 2000. - №11. - С. 72-78 (0,5 друк. арк.).

6. Каленюк І.С. Підприємництво у сфері освіти // Теорії мікро- макроекономіки. - 2000. - №6. - С.149-153 (0,4 друк. арк.).

7. Каленюк І.С. Удосконалення підготовки кваліфіклваних кадрів для АПК // Економіка АПК.- 2001. - №3. - С. 99-102 (0,4 друк. арк.).

8. Каленюк І.С. Освіта: вибір між ефективністю та справедливістю// Теорії мікро-макроекономіки. - 2001. - №7.- С. 83-91 (0,5 друк. арк.).

9. Каленюк І.С. Державне фінансування освіти: його роль та тенденції розвитку // Наукові праці НДФІ. - 2001. - №13. - С. 41-48 (0,5 друк. арк.).

10. Каленюк І.С., Шегда А.В. Теоретико-прикладні основи підготовки сучасних менеджерів освіти // Теорії мікро-макроекономіки. - 2001. - №9.- С. 28-32. Особистий внесок автора: обгрунтована необхідність та визначені основні вимоги до підготовки кадрів менеджерів для сфери освіти (0,4 друк.арк.).

11. Каленюк І.С. До питання про освітній потенціал країни // Економіка України. - 2001. - №11. - С. 70-77 (0,7 друк. арк.).

12. Каленюк І.С. Професійна підготовка кадрів: деякі проблеми організації та фінансування // Україна: аспекти праці. - 2001. - №8. - С. 14-18 (0,5 друк. арк.).

13. Каленюк І.С. Деякі проблеми нормативного фінансування загальної середньої освіти // Наукові праці НДФІ. - 2001. - №15. - С. 32-37 (0,5 друк. арк.).

14. Каленюк І. Державна фінансова підтримка розвитку професійної підготовки: світовий досвід//Банківська справа.-2001.-№5.-С.44-47 (0,5 друк. арк.).

15. Каленюк І.С., Паламарчук В.О. Фінансування загальної освіти за умов перехідної економіки України // Економіст. - 2001. - №12. - С. 83-85. Особистий внесок автора: проаналізована діюча практика фінансування загальної середньої освіти в Україні та сформульовані пропозиції по її вдосконаленню (0,5 друк. арк.).

16. Каленюк І.С. Перспективи міжнародного співробітництва України у сфері освіти // Міжнародна економіка. - Зб. наукових праць. - Випуск 31. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2002. - С. 59-62 (0,3 друк. арк.).

17. Каленюк І.С. Освіта в ринковому середовищі// Підприємництво, господарство і право. - 2002. - №1. - С. 96-99 (0,4 друк. арк.).

18. Каленюк І.С. Теоретичні підходи до оцінки освітнього потенціалу країни // Проблеми науки. - 2002. - №1.-С.8-14 (0,5 друк. арк.).

19. Каленюк І.С. Професійна підготовка як засіб реабілітації безробітних// Економіка: проблеми теорії та практики. Збірник наукових праць. Випуск 119. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2002. - С. 3-8 (0,4 друк. арк.).

20. Каленюк І.С. Вища освіта: стратегія розвитку в сучасних умовах // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. - Вип. 8. - К.: КНЕУ, 2002. - С. 495-499 (0,5 друк. арк.).

21. Каленюк І.С. Екстерналії в освіті / Теорії мікро-макроекономіки. - 2002. - №10. - С. 41-47 (0,5 друк. арк.).

Публікації в інших наукових виданнях

1. Каленюк І., Скотний В., Устенко О. "Освіта" // Економічна енциклопедія. - К.: Академія. - Т. 2. - С. 601-604. Особистий внесок автора: дане визначення, всебічно розкритий зміст категорії "освіта" (0,5 друк.арк.).

2. Каленюк І. "Освітній потенціал" // Економічна енциклопедія. - К.: Академія. - Т. 2. - С. 657-661 (0,5 друк. арк.).

3. Каленюк І. "Освіта професійна" // Економічна енциклопедія. - К.: Академія. - Т. 2. - С. 605 (0,2 друк. арк.).

4. Каленюк І. "Освіта ваучерна"// Економічна енциклопедія. - К.: Академія. - Т. 2. - С. 605 (0,2 друк арк.).

5. Каленюк І.С. Сучасні проблеми управління освтіою // Економіка і управління. - 2000. - №1. - С.95-101 (0,6 друк. арк).

6. Каленюк І.С. Критерії ефективності витрат на освіту // Економічний часопис. - 2001. - №4. - С. 40-43 (0,5 друк. арк.).

7. Каленюк І.С. Тенденції розвитку системи освіти в перехідній економіці // Економіка, фінанси, право. - 2001. - №2. - С. 27-30 (0,5 друк. арк.).

8. Каленюк І.С., Паламарчук В.О. Фінансування освіти: проблеми та можливості їх вирішення // Економіка, фінанси, право.- 2001. - №11. - С. 9-12. Особистий внесок автора: проаналізований сучасний стан фінансування освіти в Україні, сформульовані пропозиції по вдосконаленню нормативного фінансування навчальних закладів (0,5 друк. арк.).

9. Каленюк І.С. Загальна освіта - справа державна // Рідна школа. - 2002. - №1. - С. 3-5 (0,5 друк. арк.).

10. Каленюк І.С., Шегда А.В. Формальне та реальне привласнення в період радикальних економічних реформ // Економіко-правові проблеми трансформації відносин власності в Україні. Збірник наукових праць. Інститут приватного права і підприємництва. - К.: Манускрипт,1997 - С. 79-83. Особистий внесок автора: досліджені особливості перетворень відносин власності та їх вплив на зміни в людському факторі (0,3 друк. арк.).

11. Каленюк І.С. Фінансові інструменти менеджменту освіти // Вісник ХГТУ. - 2001. - №2 (11). - С. 133-137 (0,8 друк .арк.).

12. Каленюк І.С. Державне регулювання процесу підготовки кваліфікованої робочої сили // Матеріали конференції "Сучасне українське село в соціально-економічному вимірі". - К.: НАУ, 1998. - С. 97-98 (0,2 друк.арк.).

13. Каленюк І.С. Освіта в сучасних футурологічних дослідженнях // Еволюція економічного розвитку та економічних теорій. Матеріали Міжнародної науково-методичної конференції 26-27 квітня 2000 р. - К.: КНЕУ, 2000. - С. 116-118 (0,2 друк. арк.).

14. Каленюк І.С. Соціально-економічні аспекти результативності освітньої діяльності // Современная экономическая наука и образование в Украине: теория, методология, практика. Приложение №1(16) к научному журналу "Персонал". - №5(65). - 2001. - С. 161-164 (0,4 друк. арк.).

15. Каленюк І.С. Актуальність видання навчального посібника з курсу економіки освіти // Проблеми підручника для вищої школи. Збірник матеріалів науково-методичної конференції, м. Вінниця, 29-30 травня 2001 р. В 2-х томах. Том 1. - Вінниця: "Універсум-Вінниця", 2001. - С. 165-169 (0,3 друк. арк.).

16. Каленюк І.С. Мотивація праці викладачів як фактор підвищення результативності освітнього процесу // Оплата праці: проблеми теорії та практики. Зб. наук. праць.- Луцьк: "Вежа", 2000. - С. 456-460 (0,3 друк. арк.).

17. Каленюк І.С. Державні пріоритети розвитку освіти // Філософія освіти ХХІ століття: проблеми і перспективи. Збірник наукових праць. Випуск 3. - Київ, 2000. - С. 456-461 (0,4 друк. арк.).

18. Каленюк І.С. Вища освіта: елітарність чи егалітарність? // Університетська освіта України ХХІ століття: проблеми, перспективи, тенденції розвитку. - Харків, 2000. - С. 50-52 (0,2 друк. арк.).

Анотація

Каленюк І.С. Економічна природа та особливості розвитку освітнього потенціалу України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук за спеціальністю 08.01.01. - Економічна теорія. - Київський національний економічний університет, Київ, 2002.

Дисертацію присвячено теоретичному й методологічному дослідженню економічної природи освіти, її потенціалу в забезпеченні поступального і сталого соціально-економічного розвитку суспільства. Пропонується сучасне розгорнуте тлумачення наукової категорії "освітній потенціал" як органічної складової людського розвитку. Аналізується з позиції загальної економічної теорії механізм впливу освіти на процес та динаміку соціально-економічного розвитку суспільства; здійснена науково-практична оцінка сучасного стану освітнього потенціалу України та перспектив його розвитку. Окреслені основні напрями якісного вдосконалення організаційно-економічного механізму розвитку освітнього потенціалу в Україні; запропоновані механізми державної підтримки освіти; сформульовані пропозиції щодо вдосконалення фінансового механізму освітньої діяльності в Україні.

Ключові слова: освіта, освітня діяльність, освітній потенціал, сталий розвиток, людський розвиток, фонд освіти, механізм державного фінансування освіти, диверсифікація фінансових ресурсів освіти.

Аннотация

Каленюк И.С. Экономическая природа и особенности развития образовательного потенциала Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора экономических наук по специальности 08.01.01. - Экономическая теория. - Киевский национальный экономический университет, Киев, 2002.

Диссертация посвящена теоретическому и методологическому исследованию экономической природы образования и его роли в обеспечении поступательного социально-экономического развития общества. Проанализированы и развиты имеющиеся в отечественной и зарубежной научной литературе разработки экономических проблем образования. Рассмотрена сущность и дано определение образования как сложной социально-экономической категории, его функций и потенциала в обеспечении поступательного и стабильного социально-экономического развития общества. Предлагается авторское развернутое определение научной категории "образовательный потенциал" как совокупности накопленных материально-вещественных и невещественных ресурсов сферы образования.

Анализируется с позиции общей экономической теории механизм влияния образования на процесс и динамику социально-экономического развития общества. Предложен структурный подход к исследованию результатов образования в зависимости от характера воздействия на развитие общества. Рассматриваются прямые результаты (которые проявляются в росте производительности труда, дохода, ВВП) и широкий спектр опосредованных результатов, которые не всегда поддаются экономическому и статистическому измерению (сокращение бедности, демократизация общества, культурное развитие, стабилизация политической и криминогенной ситуации, улучшение здоровья детей и взрослых).

Осуществлена научно-практическая оценка современного состояния образовательного потенциала Украины и перспектив его развития. Проанализировано современное состояние и обозначены тенденции развития образовательного потенциала в условиях сложной меняющейся социально-экономической и демографической ситуации.

Автором диссертационного исследования предложены методологические подходы к определению экономической и социально-экономической эффективности образования, которые в свою очередь необходимо рассматривать на двух уровнях: внутренней и внешней эффективности. Аргументируется необходимость определения социально-экономической эффективности с помощью целого комплекса показателей, которые всесторонне характеризуют затраты и достигнутые результаты.

Обозначены основные направления качественного совершенствования организационно-экономического механизма развития образовательного потенциала в Украине; сформулированы предложения по совершенствованию управления образованием в направлении повышения автономии и усиления ответственности учебных заведений за результаты своей деятельности, внедрения гибких стимулирующих методов управления, активизации привлечения общественности к управлению образованием. Предлагаются подходы к формированию эффективной финансовой политики в сфере образования, которая предусматривает внедрение гибкой системы организационно-экономического содействия привлечению средств разных субъектов с одновременными механизмами облегчения для них финансового бремени, а также совершенствование самого механизма государственного финансирования образования на основе использования разных формул, методов, нормативов. Аргументируется необходимость ориентации процесса усовершенствования использования и развития образовательного потенциала на внедрение элементов прозрачности, повышения уровня ответственности, более рационального использования ресурсов сферы образования.

Ключевые слова: образование, образовательная деятельность, образовательный потенциал, стабильное развитие, человеческое развитие, фонд образования, механизм государственного финансирования образования, диверсификация финансовых ресурсов образования.

Annotation

Kalenuk I.S. An economic nature and features of development of educational potential of Ukraine. - Manuscript.

The dissertation for the doctor of economic sciences degree, in speciality 08.01.01. - Economic theory. - Kyiv National University of Economics, Kyiv, 2002.

The dissertation is devoted to theoretical and methodological research of an economic nature of education, its potential in maintenance of forward and sustainable social and economic development of a society. The modern definition of a scientific category "educational potential" is offered as an organic component of human development. The mechanism of influence of education on process and dynamics of social and economic development of a society is analysed from a position of the general economic theory; is carried out the estimation of a modern condition of educational potential of Ukraine and prospects of its development is scientific - practical. The basic directions of qualitative perfection of the organisational and economic mechanism of development of educational potential in Ukraine are designated; the mechanisms of state support of education are offered; the offers on perfection of the financial mechanism of educational activity in Ukraine are formulated.

Key words: education, educational activity, educational potential, stable development, human development, fund of education, mechanism of state financing of education, diversification of financial resources of education.

Размещено на Allbest.ru