Економічні важелі посилення конкурентоспроможності економіки України

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук

ЕКОНОМІЧНІ ВАЖЕЛІ ПОСИЛЕННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Шнипко Олександр Сергійович

УДК 339.137.2

08.02.03 - організація управління, планування і регулювання економікою

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті економічного прогнозування НАН України.

Науковий керівник доктор економічних наук, професор,

заслужений економіст України

Даниленко Анатолій Іванович,

Інститут економіки НАН України,

завідувач відділу фінансово-кредитного

регулювання економіки.

Офіційні опоненти: доктор економічних наук

Сіденко Володимир Романович,

Інститут економічного прогнозування НАН України, завідувач відділу стратегії міжнародної інтеграції,

кандидат економічних наук

Соколенко Станіслав Іванович,

ВАТ "Укрімпекс", голова правління.

Провідна установа Науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, відділ комплексних проблем виробництва (м. Київ).

Захист відбудеться "25" вересня 2002 року о 14 годині 30 хвилин на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.239.01 Інституту економічного прогнозування НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Панаса Мирного, 26.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту економічного прогнозування НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Панаса Мирного, 26.

Автореферат розісланий "22" серпня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Левчук Н.І.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

конкурентоспроможність україна економіка

Інтернаціоналізація конкуренції, особливо у другій половині XX століття, зумовила підвищену увагу до неї вчених і практиків багатьох країн. Глибоке розуміння проблем міжнародної конкуренції допомагає розвинутим країнам своєчасно реагувати на технічні, економічні та інформаційні зміни, що відбуваються у світі, і своєчасно вживати заходи як на рівні окремих великих фірм, так і держави в цілому, забезпечуючи тим самим підтримання своїх конкурентних переваг.

Актуальність теми. Міністерства, відомства, підприємства України, дії яких регулювалися до початку 90-х років минулого століття з єдиного центру колишнього СРСР, певною мірою обходили проблеми конкуренції, оскільки вони вирішувалися централізовано на союзному рівні і конкретні рішення доводилися до республіканського рівня та окремих підприємств союзного підпорядкування у вигляді централізованих завдань. При цьому міжнародна торгівля велася, в основному, через всесоюзні спеціалізовані торговельні організації (типу "Техноекспорт") і підприємства України здійснювали, по суті, внутрішньодержавні поставки.

З одержанням незалежності перед Україною постали всі ті проблеми, над розв'язанням яких довгий час працювали економісти більшості країн світу. Саме відсутність вітчизняного досвіду у цій важливій сфері створила багато труднощів у митній політиці, оподаткуванні, підготовці міжнародних торговельних угод тощо.

Над проблемою конкурентоспроможності працювали такі відомі зарубіжні вчені, як Е. Вогель, Е. Ворнер, Р. Ербе, Д. Кісінг, П. Кругман, С. Ліндер, Д. Лейк, Д. Лодж, Р. Нельсон, Б. Олін, М. Портер, М. Познер, Д. Репкін, Д. Сакс, Дж. Стренд, Дж. Харт, Е. Хекшер та інші. Багато зробили для її вирішення російські та українські вчені - В. Андріанов, Я. Базилюк, О. Білорус, Б. Губський, В. Геєць, Ю. Куренков, Д. Лук'яненко, В. Монтієв, В. Маштабей, В. Попов, В. Сіденко, І. Спиридонов, С. Соколенко, Р. Фатхутдінов, А. Хоюнов та інші.

Не зважаючи на досить широкий спектр досліджень міжнародної конкурентоспроможності, багато питань стосовно посилення економічних важелів у цій сфері економіки України опрацьовані поки що недостатньо, що обумовлює актуальність вибраної теми дисертаційного дослідження, його мету та завдання, які необхідно вирішувати відповідно до вимог часу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках теми "Роль держави у здійсненні економічного зростання" (№ ДР 0199U004115) Інституту економічного прогнозування НАН України. Автором особисто розроблені питання удосконалення української моделі конкурентоспроможності та державної політики підвищення конкурентності національної економіки.

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу діючих законодавчих та нормативно-правових актів, результатів теоретичних досліджень і практики зовнішньоекономічної діяльності розвинути існуючі концептуальні підходи щодо підвищення конкурентоспроможності економіки України та розробити пропозиції щодо посилення впливу на неї економічних важелів.

Відповідно до поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:

- визначити чинники, що сприяють та перешкоджають використанню Україною її конкурентних переваг;

- розвинути існуючі концепції підвищення конкурентоспроможності із врахуванням особливостей перехідного періоду економіки України;

- дослідити стан і ефективність державної підтримки конкурентоспроможності українського експорту;

- визначити теоретичні засади та механізм впливу курсової та процентної політики на конкурентоспроможність економіки; проаналізувати, наскільки ефективно діє цей механізм в Україні, та надати пропозиції щодо коригування курсової політики на найближчу перспективу;

- дослідити вплив сучасних методів економічного регулювання на конкурентоспроможність національних виробництв з урахуванням розвитку процесів економічної глобалізації;

- надати пропозиції щодо вдосконалення інноваційного та інвестиційного механізмів підвищення конкурентоспроможності економіки України;

- опрацювати напрями підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки на рівні науково-виробничого об'єднання.

Предмет дослідження - економічні відносини, що обумовлюють чинники та економічні важелі підвищення конкурентоспроможності економіки України.

Об'єктом дослідження є нормативно-правовий механізм, умови і результати конкурентної діяльності суб'єктів господарювання України на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є системний підхід до розвитку теорії конкурентоспроможності економіки країни та змісту і шляхів удосконалення економічних важелів її підвищення. В процесі дослідження було застосовано комплекс методів, до яких входять діалектичний метод пізнання, статистичний метод, метод факторного аналізу, метод групування, графічного зображення результатів дослідження тощо.

У дисертаційній роботі використані Закони України, Укази Президента України та нормативно-правові акти України, а також матеріали низки міністерств та відомств України: Державного комітету статистики, Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, Національного банку, Державної митної служби, Державної податкової адміністрації, що пов'язані із забезпеченням конкурентоспроможності економіки країни та інші джерела інформації.

В роботі використано широкий масив монографічної і періодичної наукової літератури, присвячений цій проблемі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

запропоновано визначення конкурентоспроможності країни як сукупності притаманних конкретній національній економіці факторів, здатних забезпечити ефективну пропозицію вироблених товарів (робіт та послуг), виготовлених за умов досконалої конкуренції та прийнятних за співвідношенням ціна/якість для міжнародної торгівлі;

розвинуто існуючі концепції підвищення конкурентоспроможності України, розроблені центральними органами виконавчої влади та вітчизняними економістами, щодо чинників, елементів та етапів формування української моделі глобальної конкурентоспроможності;

встановлено, що безпосередній перехід до сучасної інноваційної моделі розвитку конкурентоспроможності України є неможливим, оскільки подолання недоліків існуючої факторної моделі і майже п'ятиразове скорочення інвестицій вимагають проміжного інвестиційного етапу забезпечення науково-технічного розвитку, насамперед за рахунок вітчизняних ресурсів;

виявлено, що за умов здійснення структурних реформ, спрямованих на зростання конкурентоспроможності національної економіки в галузях з підвищеним рівнем доданої вартості, лібералізація імпорту має погоджуватися з певним оптимальним рівнем захисту (протекціонізму) національного виробника. Цей захист може знижуватися лише по мірі того, як зростатиме конкурентоспроможність національного виробництва;

доведено, що в перспективі розвиток процесів глобалізації має зумовити перебудову всієї системи механізмів підтримки національного виробника в Україні, забезпечення її найтіснішого зв'язку з політикою розвитку конкурентного середовища на внутрішньому ринку і спиратися в основному на багатосторонні міжнародні механізми захисту прав виробників в їх глобальному економічному суперництві;

розкрита специфіка механізмів впливу на конкурентоспроможність курсової та процентної політики через ціну, а також через підвищення ефективності та якості виробництва: якщо ефекти першої групи факторів відчуваються у короткостроковому періоді, то реалізація другої групи факторів вимагає більш тривалого часу, значних витрат коштів та чималих зусиль;

доведено доцільність організації на державному рівні систематичного обрахування паритету купівельної спроможності гривні щодо валют країн - основних торговельних партнерів України, насамперед долара США, євро та рубля, як одного із факторів підвищення об'єктивності курсової політики;

запропоновано модель інноваційно-портфельної реорганізації (ІПР), що являє собою реформу управління існуючого суб'єкта інноваційно-господарської діяльності із подальшою трансформацією у єдиний комплекс на базі інноваційного холдингу і пов'язаних з ним за допомогою акціонерної участі субординованих інноваційних венчурів. Одночасно формується інноваційний портфель холдингу, що містить акції інноваційних венчурів.

Практичне значення одержаних результатів. Реалізація висновків і пропозицій, обґрунтованих в дисертації, сприятиме підвищенню конкурентоспроможності України. Результати дослідження можуть бути використані, зокрема, в процесі удосконалення методичних підходів до переговорного процесу, який веде Україна з метою набуття членства в Світовій організації торгівлі в контексті виконання Указу Президента України від 5 вересня 2001 р. №797/2001 "Про додаткові заходи щодо прискорення вступу України до Світової організації торгівлі".

Мають практичну цінність положення стосовно:

- підтримання в межах політики плаваючого валютного курсу стабільного курсу гривні щодо долара США з періодичними короткочасними відхиленнями у бік девальвації чи ревальвації в разі коли держава не буде в змозі надати підтримку відповідним секторам економіки некурсовими заходами;

- моделі інноваційно-портфельної реорганізації (ІПР), яка сприятиме реформі управління існуючими суб'єктами інноваційно-господарської діяльності, спрямованої на об'єднання переваг малих інноваційних фірм і великих науково-виробничих підприємств у рамках єдиного інноваційно-комерційного комплексу.

Особистий внесок здобувача. Виконана дисертаційна робота та всі отримані результати є особистим надбанням автора.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на третьому засіданні круглого столу "Безпека економічних трансформацій" на тему "Проблеми формування сприятливого клімату для розвитку національного товаровиробника" (7 жовтня 1998 р., Київ); на одинадцятому засіданні круглого столу "Безпека економічних трансформацій" на тему "Платіжна криза в Україні і економічне зростання" (11 жовтня 2000 р., Київ); на спільному засіданні клубу банкірів та Інституту економічного прогнозування НАН України на тему "Перспективи розвитку внутрішнього ринку та кредитна політика в Україні" (4 грудня 2000 р. м. Київ). Мінпромполітики України направлено доповідну записку "Інформаційно-портфельна реорганізація, як засіб підвищення конкурентноздатності", від нього отримано повідомлення про новизну і значущість викладених пропозицій і можливість їх практичного використання (лист №01/3-4-363 від 08.04.2002 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 5 наукових праць, у наукових фахових виданнях обсягом 2,4 д. а.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг дисертаційної роботи складає 187 сторінок комп'ютерного тексту і містить 10 таблиць на 10 сторінках, 1 рисунок на 1 сторінці, 9 додатків на 11 сторінках. Список використаних джерел включає 114 найменувань і викладений на 10 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У першому розділі "Теоретичні моделі національних конкурентних переваг" вивчено теоретичні засади конкурентоспроможності та показано можливості їх використання у створенні перспективної української моделі національної конкурентоспроможності. Доведено, що формування такої моделі є неодмінною передумовою забезпечення й підвищення конкурентоспроможності країни.

На нашу думку, стрижнем української моделі національної конкурентоспроможності є її порівняльні та технологічні конкурентні переваги. Серед них особливо виділяються: вигідне геоекономічне розташування країни; різноманітні запаси природних ресурсів; численні кваліфіковані трудові ресурси; потужна матеріально-технічна база; наявність в деяких галузях промисловості, особливо в аерокосмічній, унікальних передових технологій, які спираються на розвинутий науковий та високий інтелектуальний потенціал виробничого персоналу. Однак, враховуючи, що реалізація національних конкурентних переваг на практиці ускладнюється цілим рядом конкурентно уразливих місць у вітчизняній економіці, показано, що в рамках існуючих обмежень єдино можливим є варіант поступового, поетапного входження України у світовий економічний простір.

Висловлюється думка, що в період суцільної лібералізації розвиток конкурентоспроможності міг відбуватися тільки за сценарієм найпростішої моделі - ствердження та виживання в жорсткому конкурентному середовищі на основі факторів виробництва. Протягом 1996 - 2000 років найбільш конкурентноспроможними галузями в Україні виявилося виробництво чорних металів і виробів з них, хімічна і пов'язані з нею галузі промисловості та транспортні послуги, особливо послуги трубопровідного транспорту. Їхня сукупна частка в загальному експорті Україною товарів і послуг за цей період піднялася з 54,8 % у 1996 р. до 60,6 % в 2000 р., що перевищувало їхню частку у валовій доданій вартості. Проте вимушена ставка на обмежену кількість експортоспроможних галузей мала серйозні негативні наслідки, зокрема країна втратила значні валютні надходження. Пріоритетний розвиток “трійки” провідних конкурентоспроможних галузей не розв'язав основних проблем зовнішньоекономічної діяльності України. Це знайшло свій прояв: у сировинній спрямованості українського експорту; у надчутливості економіки країни до світових та регіональних економічних криз та зміни валютних курсів, які призводять до коливань попиту; у надзвичайній вразливості у випадку втрати або послаблення наявних факторів, як це відбулося із скороченням попиту на послуги трубопровідного транспорту; у звуженні внутрішнього ринку; зниженні протягом 1992-1998 років життєвого рівня населення країни через дію механізмів збіднюючого економічного розвитку. Проведений аналіз дозволив зробити важливий висновок про вичерпання резервів зростання товарообігу із зовнішнім світом на старих структурних підвалинах. Вимушена ставка на розвиток конкурентоспроможності країни на основі факторів виробництва не стала достатньою базою для сталого зростання ефективності економіки, подолання відставання від ринково розвинутих країн, в яких активно розвивається “нова економіка”.

Стверджується, що сьогодні Україна не має ресурсів для негайного переходу до інвестиційно-інноваційного розвитку національної економіки. Тому знадобиться певний перехідний етап між факторною та інноваційною моделями національної конкурентоспроможності. Центральним завданням проміжного етапу є генерування стимулів до підвищення ефективності виробництва та раціонального використання конкурентних переваг через імпортозаміщення, розвиток внутрішнього ринку. Стратегічна мета даного завдання - реалізувати національні конкурентні переваги на внутрішньому ринку. Остання обставина є виключно важливою як з точки зору підтримки внутрішнього виробництва та зайнятості, так і з точки зору економії основної маси валютних доходів від зовнішньої торгівлі. Ця мета досягається через модернізацію традиційних галузей, ресурсо- та енергозбереження і розвиток власної енергетичної бази. Просування таким шляхом дозволить істотно зменшити проміжне споживання і відповідно збільшити ВВП України, особливо (за умов цілеспрямованої економічної політики) такої його частки, як валове нагромадження основного капіталу. Завдяки цьому було б створено фінансове підґрунтя для розвитку конкурентоспроможності на основі інвестицій.

Обґрунтовується теза, що організаційно-інституціональною формою, в рамках якої національні конкурентні переваги України отримають ефективну реалізацію, стануть макротехнології та відповідні міжгалузеві виробничі комплекси, що будуть виступати каркасом сучасної структурно-промислової політики. До 2010 - 2015 рр. в Україні необхідно запровадити, принаймні, наступні макротехнології: “Україна - транзитна держава” та “Україна - високотехнологічна, авіакосмічна держава”, для “запуску” яких в попередній період створено реальні умови. Саме розвиток двох комплексів - транспортного і високотехнологічного, що мають спільні корені й науково-технологічний супровід і тому є своєрідними кластерами, - можуть стати предметом особливої уваги промислової політики, яка повинна інтегрувати весь існуючий набір інструментів державного регулювання в цілісну взаємопов'язану стратегію заохочення та розвитку відповідних виробництв, конкурентоспроможних у світовому масштабі. Така промислова стратегія повинна змінити існуючий ринковий розподіл ресурсів, спрямувавши їх у пріоритетні галузі, пов'язані із формуванням нової структури вітчизняного експорту, перетворенням переважно сировинного експорту в експорт продукції з високим ступенем доданої вартості, опануванням через гнучкі альянси елементів “нової економіки”.

У другому розділі “Механізми підвищення конкурентоспроможності та їх використання в перехідній економіці” розглянуто стратегічні завдання реалізації національних конкурентних переваг. Передусім аналізуються проблеми модернізації виробничого апарату та формування високоефективної структури економіки. В 1985-2000 роках деформація економічної структури виробництва, зокрема, промисловості проявилася у зростанні частки проміжного споживання, в тому числі в електроенергетиці - у 3,78 раза, чорній металургії - 2,13 раза та скороченні частки кінцевого продукту, в тому числі машинобудування у 2,11 раза, легкої промисловості - у 7,25 раза. Це призвело до посилення тенденції виробництва заради виробництва, критичного стану сукупного попиту та пропозиції, втрати національних конкурентних переваг у важливих сферах економіки.

Однією з основних особливостей виробничого апарату України є його технологічна неоднорідність, значна диференціація технічного рівня взаємодіючих ресурсів, низький ступінь спряженості взаємопов'язаних технологій. Тому завданням розвитку конкурентноспроможного сектора економіки є реструктурування, модернізація виробничого потенціалу, взаємодоповнення макроекономічних регуляторів і промислової політики, розвиток промислово-технологічних систем, модернізація суміжних виробництв, стимулювання швидкого освоєння сучасних технологій в галузях кінцевого продукту - легкій, харчовій промисловості, захист внутрішнього ринку та заохочення експорту високотехнологічної продукції. Принциповими є орієнтація на розвиток обробної промисловості, перехід від випуску праце- і матеріаломісткої продукції до наукомісткої високотехнологічної продукції.

Виходячи з наслідків, пов'язаних з демонтажем старого поділу праці, необхідно ефективно використовувати потужності машинобудування, металургії і хімії на повніше задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації. В той же час слід всебічно розвивати виробничу інтеграцію в межах СНД для збереження на новий технологічній основі ряду життєво важливих галузей української економіки, зокрема нафтопереробки, металургії, випуску мінеральних добрив, хімічних волокон, кораблебудування тощо.

Конкурентоспроможність економіки не вичерпується, як іноді вважають, тільки наявністю природних ресурсів, капіталу, землі та інших факторів виробництва. Пануючі досі доктрини національних конкурентних переваг не в змозі пояснити феномен лідерства окремих держав у виробництві товарів та послуг, їх домінування на світових ринках. В сучасних умовах успіх пояснюється зрушеннями в сфері промислової модернізації, впровадженням інноваційної моделі розвитку.

Сьогодні роль конкуренції в світі зростає настільки, що промислова політика будь-якої держави, в тому числі й України, має трансформуватися в політику підвищення національної конкурентоспроможності. При цьому реалізація конкурентних переваг досягається, з одного боку, за рахунок врахування особливостей національних цінностей, культури, структури економіки, а з другого - пошуку відносно вільної ніші. Сегментація конкурентних виробництв забезпечує кінцевий результат, але таким чином, що це сприяє конкурентоспроможності всієї економіки. Провідна роль тут належить державі. Саме вона має створити відповідне середовище, в якому зароджуються й розвиваються конкурентні засади. До них, зокрема відноситься формування умов для найкращого використання факторів виробництва, передусім кваліфікованої робочої сили та створення відповідної інфраструктури. Окремі видатні досягнення України в галузі літакобудування, ракетної та військової техніки не можуть бути реалізовані саме через відсутність виробничої та торговельної інфраструктури. Потрібні також повноцінне інформаційне забезпечення, розгалужена мережа інвестиційних компаній, розвиток споріднених та підтримуючих галузей, система залучення іноземних інвестицій.

Проведений аналіз світового досвіду використання механізмів експортно-імпортного регулювання як засобу забезпечення конкурентоспроможності показав, що воно є ефективним коли держава не відгороджує національних виробників від зовнішньої конкуренції, а створює умови, які сприяють економічній модернізації та послідовному зростанню конкурентоспроможності.

Водночас, лібералізація імпорту в менш розвинутих країнах, які здійснюють структурні реформи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності національної економіки в галузях з підвищеним рівнем доданої вартості, об'єктивно повинна орієнтуватися на певний оптимальний рівень захисту, який може знижуватися лише по мірі того, як буде підвищуватися конкурентоспроможність національних виробників в процесі здійснення структурних реформ всередині країни.

Розвиток регулювання експорту та імпорту в Україні з початку 90-х рр. характеризувався відсутністю послідовності в підходах до організації регулювання експорту та імпорту, постійними коливаннями між орієнтацією на лібералізацію зовнішньоекономічних відносин та на захист національного ринку і національних виробників. Це призводило до нестійких умов господарювання і не давало українським виробникам сталих орієнтирів в їх стратегії нарощування конкурентоспроможності.

Політика захисту національного виробника в Україні є недостатньо ефективною через поширення "тіньової економіки”, пасивний характер такого захисту, його здійснення без чітко сформульованих пріоритетів структурної політики, відсутність стимулів для нарощування імпорту високих технологій, закупки ліцензій, ноу-хау для виробництва національних конкурентноспроможних виробів, неефективність регулювання за допомогою стандартів, екологічних, санітарних та інших норм забезпечення безпеки споживання.

Під час створення ефективної системи експортно-імпортного регулювання слід керуватися наступними принциповими орієнтирами:

- поступовість і послідовність лібералізації зовнішньоекономічної діяльності з використанням на тимчасовій основі обмеженого захисту національних виробників в галузях і виробництвах, що складають структурні пріоритети;

- стимулювання розвитку ринкової інфраструктури, головним чином системи кредитування зовнішньоекономічних операцій, довгострокового кредитування проектів міжнародно конкурентноспроможних виробництв, страхування зовнішньоекономічних та інвестиційних ризиків, сучасної системи інформаційного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності;

- прийняття державної програми розвитку експортного потенціалу в тісному зв'язку з державною програмою структурної перебудови економіки, з орієнтацією на високотехнологічний розвиток і створення міжнародних конкурентних переваг;

- розробка і впровадження механізмів забезпечення присутності на пріоритетних для країни ринках і створення умов для більш успішного просування на нові зарубіжні ринки, створення умов для прискореного формування українських ТНК, здатних до глобальної конкуренції.

Здійснення в Україні адекватної політики експортно-імпортного регулювання з метою підвищення конкурентоспроможності має відбуватись з врахуванням сучасних процесів глобалізації економіки. В умовах зростаючої глобалізації дедалі більше переважатиме підхід, спрямований на пріоритетність стратегії нарощування конкурентоспроможності у відкритому конкурентному середовищі. Це має зумовити перебудову всієї системи механізмів підтримки національного виробника в Україні, забезпечення її найтіснішого зв'язку з політикою розвитку конкурентного середовища на ринку країни і покладання на багатосторонні механізми захисту прав виробників в їх глобальному економічному суперництві.

На основі аналізу світового досвіду та теоретичних постулатів макроекономіки розкрито механізм стимулюючого впливу курсової політики на конкурентоспроможність національної економіки на світовому ринку. Девальвація дає можливість продавати національні товари в інших країнах по більш низькій ціні, ніж продаються там місцеві товари, і купувати на внутрішньому ринку товари вітчизняного виробництва по нижчих цінах, ніж імпортні. Як правило, помірна девальвація підвищує конкурентоспроможність вітчизняних товарів на світовому ринку і знижує конкурентоспроможність іноземних товарів на внутрішньому ринку.

Ревальвація має протилежний викладеному вплив на ціни та конкурентоспроможність: стимулює розширення імпорту та скорочення експорту. Тому є доцільним її застосування в окремі періоди, коли потрібно створити сприятливі умови для розширення імпорту новітньої техніки, технологій, комп'ютерних систем тощо.

Поряд з цим, аналіз динаміки обсягів експорту та імпорту в Україні в 1996 - 2000 рр. на тлі тривалої та глибокої девальвації гривні показав, що девальвація не завжди має вплив на конкурентоспроможність (табл. 1).

Таблиця 1

Динаміка курсу гривні, експорту та імпорту України

Складено за даними: Бюлетень НБУ.- 2001.- №10.- С. 49, 52, 61, 75, 76, 78, 79, 87, 127; Платіжний баланс України. 1 півріччя 2001 р. Щоквартальне видання НБУ.- К., 2001.-С. 34.

Аналіз даних дозволив зробити наступні висновки:

1) За тривалий період стимулюючий вплив девальвації на формування експорту та стримування імпорту по суті не проявився. При знеціненні гривні відносно долара майже в 2,9 раза, експорт не тільки не зріс, а навіть скоротився на 4,1 %, а імпорт хоч і зменшився, але лише на 15,6 %. Отже, значний девальваційний потенціал впливу на конкурентоспроможність був витрачений неефективно з точки зору формування торгового балансу. Сальдо балансу хоч і стало позитивним у 2000 р., проте обсяг його був неадекватним рівню девальвації гривні.

2) Найменш чутливою динаміка експорту до девальвації гривні виявилася у 1998 - 1999 рр., коли знецінення гривні було обвальним. За ці роки Україна втратила 3,3 млрд. дол. обсягу експорту, а отже, і валютних надходжень, хоча знецінила свою валюту в 2,7 раза. Більше чутливою до девальвації виявилася динаміка імпорту - обсяги його скоротилися більше ніж зменшився експорт, особливо у 1999 р., що й забезпечило вперше за роки незалежності позитивне сальдо торгового балансу. Проте за це сальдо Україна заплатила дуже високу ціну - 2,7 кратне знецінення гривні1¹ Воно призвело відповідно до зростання витрат бюджету на обслуговування зовнішнього боргу України, втрат українських підприємств на погашення всіх своїх боргів, номінованих в іноземній валюті, такого ж зменшення реального значення всіх показників, що характеризують економічний розвиток України (обсяги ВВП, доходи на душу населення, обсяги капіталу комерційних структур тощо). За цими показниками Україна була відкинута далеко назад у світових "табелях про ранги". та погіршення умов для інноваційного оновлення виробництва.

3) В роки з помірною девальвацією (1996, 1997, 2000) чутливість динаміки експорту виявилася досить високою: на 1 % девальвації приходилось 3-4 % зростання експорту. Динаміка імпорту була мало чутливою і обсяги його зростали всупереч девальваційному тиску. Отже, політика помірної девальвації виявилася найбільш ефективною.

Проаналізовано чинники, що гальмували позитивний вплив девальвації на конкурентоспроможність і динаміку експорту. Одна група цих чинників пов'язана з прийняттям в країнах-контрагентах значних обмежень щодо українського експорту (Росія, США, Канада та ін.), що в певній мірі могло бути спровоковано значною девальваційною "підтримкою" українського експорту. Друга група чинників пов'язана з неефективним використанням значних додаткових доходів, одержаних експортерами внаслідок девальвації (мова йде про десятки мільярдів гривень). Одна частина їх була спрямована на покриття додаткових витрат, пов'язаних з подорожчанням імпорту (і не тільки внаслідок девальвації); інша частина була використана на компенсацію втрат від скорочення експорту, компенсацію з бюджету ПДВ тощо. Решта доходів формувала прибуток експортерів, але й він не завжди спрямовувався на інноваційні витрати, передбачені на посилення якісної складової конкурентоспроможності експортної продукції.

На підставі проведеного аналізу та оцінки різних точок зору відносно подальшої спрямованості курсової політики в Україні обґрунтовано пропозицію щодо дотримання в найближчі перспективі політики стабілізації валютного курсу з періодичними короткостроковими відхиленнями у бік девальвації чи ревальвації з метою підтримання певного сектору економіки у разі, якщо держава не зможе цього зробити іншими заходами.

У третьому розділі "Інноваційні та інвестиційні складові забезпечення конкурентоспроможності" запропоновано засади удосконалення інноваційного та інвестиційного механізмів підвищення конкурентоспроможності української економіки.

Своєчасне освоєння нової високотехнологічної продукції, впровадження новітніх технологій забезпечує належний рівень національної безпеки, конкурентоспроможність як окремих підприємств, так і всієї економіки України та її місце у міжнародній кооперації. Між тим аналіз стану науково-технічної сфери та інноваційної діяльності промислових підприємств в Україні показав, що протягом 1991-2000 рр. спостерігалась яскраво виражена негативна динаміка майже усіх ключових показників. Відзначено, що поряд із сукупністю перешкод фінансового характеру, в наукових та інноваційних підприємствах дуже часто розпорошуються наявні ресурси через нераціональність стратегії і тактики управління, завдяки орієнтації на старі організаційні форми й структури, а також слабке управління фінансами та маркетингом.

Незважаючи на кризові явища, в країні ще не втрачені можливості інноваційного розвитку. Для посилення інноваційного механізму та підвищення конкурентоспроможності національної економіки, запропоновано модель інноваційно-портфельної реорганізації (ІПР), що являє собою реформу управління існуючого суб'єкта інноваційно-господарчої діяльності, спрямовану на сполучення переваг малих інноваційних фірм і великих науково-виробничих підприємств у межах єдиного інноваційно-комерційного комплексу. Такий комплекс створюється на базі інноваційного холдингу і пов'язаних з ним за допомогою акціонерної участі інноваційних венчурів. Ключовим моментом у зазначеній реформі є формування інноваційного портфеля холдингу, керованого за принципом контролю портфеля цінних паперів на умовах, встановлених власниками холдингу через уповноважених представників вищої ланки керівництва. Основною метою ІПР є оптимальне сполучення ресурсів, термінів і ризику сукупності інноваційних проектів структури, що реформується, та максимізація результатів інноваційної діяльності.

Характер основних організаційних змін під час проведення ІПР простежується на основі моделі реформування типової великої інноваційної структури, із державною формою власності. Згідно з ІПР активізуються комерційна і маркетингова діяльності, що є рушійними силами всього інноваційного холдингу, різко посилюється функція управління фінансами підприємства. Ключовим, і характерним моментом саме для ІПР, є функція управління портфелем акцій підприємств підконтрольних центральному холдингу.

Після проведення ІПР істотно скорочується чисельність керівництва і персоналу головної організації, проте виникає додаткова кількість робочих місць навколо субординованих венчурних фірм і дочірніх інноваційних підприємств. Змінюється характер організації наукових досліджень і розробок, і власне інноваційної діяльності (табл. 2).

Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що така реорганізація здатна істотно скоротити й оптимізувати фінансові потреби підприємств, а також сприяти ефективному подоланню інших проблем, що мають першопричини внутрішньо організаційного характеру. В разі отримання позитивних результатів від проведення ІПР на одному - двох великих підприємствах їх досвід доцільно було б використати в загальнонаціональному масштабі. Проте, окрім широкомасштабної ІПР, для досягнення підвищення конкурентоспроможності необхідна дієва державна інноваційна політика, в якій повинні знайти відображення удосконалення законодавства, заходи з подолання зареґульованості й адміністративних бар'єрів в інтересах інноваційного підприємництва; організація моніторингу за виділеними на цю мету бюджетними ресурсами; об'єднання та координація дій державних структур і громадських організацій тощо.

Таблиця 2

Інноваційно-портфельна реорганізація (ІПР): порівняння двох типів управління - до та після проведення ІПР

Підкреслено, що забезпечення національної конкурентоспроможності, її української моделі базується на ідеях стимулювання ефективності виробництва. Першочергове значення в цій справі має формування національних нагромаджень та їх конвертація у виробничі нагромадження. На старті ринкових перетворень норма чистих заощаджень була досить високою, але внаслідок економічних причин вона стрімко падала, аж до 0,18 % ВВП у 1994 році. З початком економічного зростання цей показник почав збільшуватись, досягши 4,9 % у 2000 р. Світовий досвід свідчить, що для стимулювання національної конкурентоспроможності норма чистих нагромадження повинна становити не менше 7-8 % ВВП, а виходячи з реального стану економіки України ця норма має бути ще вищою.

Розв'язання проблем конкурентності української економіки вимагає проведення цілісної та збалансованої інвестиційної політики. Вона включає декілька критично необхідних компонентів:

- фіксоване зростання капіталовкладень із середнім темпом не нижчим ніж 9-10 % на рік;

- структурний інвестиційний маневр на користь секторів, здатних забезпечити конкурентоспроможність української економіки в світовому господарстві;

- інвестиційна підтримка низки ключових секторів, які не мають необхідного інвестиційного потенціалу (зокрема, сільського господарства);

- підвищення норми нагромадження основного капіталу до 25-30 % ВВП.

Найбільш складним та нерозв'язаним питанням стимулювання інвестиційної активності є суперечливість державної амортизаційної політики. В останні роки близько половини суми амортизаційних відрахувань використовуються не за прямим призначенням. Внаслідок некерованості процесу формування амортизаційних відрахувань та діючих положень Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р. №283/97-ВР, у більшості галузей економіки абсолютні розміри амортизаційних відрахувань скоротилися, що підривало інвестиційну діяльність та конкурентність українських виробників. Нагальним є прийняття нового більш досконалого закону про амортизацію, що забезпечував би просте відтворення основних фондів.

Національна конкурентоспроможність великою мірою визначається інституційними факторами. Інститут виступає способом узгодження частини та цілого, але таким чином, що кожна частина (група) має риси системи та організаційну самостійність, яка не пов'язана обов'язковою адміністративною підпорядкованістю і самостійно забезпечує господарювання та відтворення продукту.

Без такого роду інститутів національна економіка не здатна до саморозвитку, переходу на траєкторію економічного зростання. В світовій економіці діє приблизно 20 тисяч великих фірм, з них 500 забезпечують умови глобальної конкуренції. Серед них 200 американських, понад 100 європейських, 2 - російських і немає жодної української.

В сучасному інституціалізмі центральними категоріями є корпорація та трансакційні витрати. Ці витрати пов'язані із здійсненням ділових операцій, що визначають ефективність економічної системи в цілому, а звідси - її конкурентоспроможність. В західних країнах трансакційні витрати, пов'язані з просуванням товарів на ринках (банківські та фінансові послуги, страхування, оптова та роздрібна торгівля), поглинають до 45 % чистого національного продукту (національного доходу) і зросли у XX столітті на 20 процентних пунктів.

В українській економіці процеси руйнування старої інституційної структури та відбудови нової виявилися значно розірваними в часі. За експертними оцінками трансакційні витрати зросли в різних галузях з 10-20 до 30-50 відсотків від рівня цін кінцевого споживання. Склався структурно незбалансований ринок трансакційних послуг, а саме "перегрітий" ринок примітивних послуг та деградуючий - складних. Одне з центральних завдань конкурентної політики полягає у формуванні системи великих, конкуруючих поміж собою стратегічних посередників.

ВИСНОВКИ

У дисертації обґрунтовано теоретичні узагальнення і визначено заходи, реалізація яких сприятиме підвищенню ефективності економічних важелів посилення конкурентоспроможності економіки України. Проведене дослідження дозволило зробити такі висновки:

1. Конкурентоспроможність країни має розглядатися як сукупність притаманних національній економіці факторів, які забезпечують пропозицію товарів і послуг за прийнятним співвідношенням ціна/якість для міжнародної торгівлі.

2. Існуюча модель конкурентоспроможності України не здатна забезпечити виробництво якісних і високотехнологічних товарів та послуг за умов справедливого ринку, високих темпів економічного зростання, збільшення зайнятості та доходів в середньо- та довгостроковій перспективі, а також утримати сприятливі позиції національної економіки у сфері міжнародної торгівлі. Формування української моделі національної конкурентоспроможності з урахуванням національних економічних інтересів України та пріоритетів стратегії довгострокового зростання, неодмінна передумова підвищення її рівня.

3. Стержнем сучасної української моделі міжнародної конкурентоспроможності має стати перехід до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку. Найбільш ефективним, в зв'язку з цим, може бути розвиток двох комплексів - транспортного і групи підприємств високотехнологічного машинобудування, що мають спільні корені й науково-технологічний супровід і тому є своєрідними кластерами, які слід підтримувати цілісним механізмом державного регулювання (субсидії, податкові пільги, пільгові кредити і т. п.).

4. Підвищення конкурентоспроможності української економіки потребує широкомасштабної модернізації виробничого апарату, перш за все подолання його технологічної неоднорідності на основі взаємодоповнення макроекономічних регуляторів та інструментів промислової політики.

5. В частині забезпечення позитивного впливу курсової політики на динаміку зовнішньої торгівлі українська модель має виходити з того, що в довгостроковому періоді доцільно дотримуватися політики стабільного валютного курсу, а короткочасні відхилення у бік девальвації чи ревальвації можливі як виняток, якщо держава не в змозі підтримати той чи інший сектор економіки іншими засобами. Така стратегія відповідає режиму керовано - плаваючого валютного курсу, який широко застосовується у світовій практиці.

6. Завдання нарощування конкурентоспроможності національних виробників у країнах, що здійснюють перехід до ринкової економіки, об'єктивно зумовлює взаємопов'язані тенденції розвитку: з одного боку, послідовну лібералізацію зовнішньоторговельного режиму країни і створення ефективного конкурентного середовища на внутрішньому ринку, а з іншого - активне використання механізмів державного регулювання з метою створення належних умов для прискореного зростання конкурентоспроможності в пріоритетних для країни галузях.

7. Стратегія нарощування конкурентоспроможності в умовах зростаючої глобалізації економіки повинна враховувати тенденцію до поширення дії міжнародних норм регулювання світової торгівлі. Це означає, що методи захисту національної економіки, які вживаються урядом, повинні узгоджуватися з чинними нормами міжнародного торговельного права, і перш за все - з нормами Світової організації торгівлі, до якої Україна повинна приєднатися найближчим часом.

8. З метою удосконалення інноваційного механізму та посилення конкурентоспроможності економіки країни запропоновано модель інноваційно-портфельної реорганізації, що являє собою реформу управління типового науково-виробничого об'єднання. Наслідком реформи має стати створення інноваційного холдінгу, що здійснює управління субординованими венчурними підприємствами через керування інноваційними портфелями акцій цих підприємств.

9. Стимулювання національної конкурентоспроможності передбачає зростання норм чистих заощаджень до 7-8 % ВВП в найближчі роки проти 5 % у 2001 році. В подальшому цей рівень важливо підняти до 11-12 % ВВП з тим, щоб забезпечити фіксований рівень інвестицій в основний капітал середньорічно на 9-10 відсотків, довести інвестиційне використання амортизаційних ресурсів до 100 % проти нинішніх 50-60 %.

10. Реалізація конкурентних переваг пов'язана з активним проведенням інституційних реформ, розвитком великих корпоративних угруповань, здатних впроваджувати маркотехнології як каркас конкурентності, знижувати трансакційні витрати до 10-20 відсотків від рівня цін кінцевої реалізації проти теперішніх 30-50 відсотків.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Шнипко О.С. Міжнародна конкурентоспроможність країни: поняття, основні складові та джерела // Економіка і прогнозування.-2002.-№1-С. 110-116.

Шнипко О.С. Інноваційно-портфельна реорганізація як засіб підвищення конкурентоспроможності // Економіст.-2002.-№3.-С. 60-63.

Шнипко О.С. Курсова політика як інструмент впливу на конкурентоспроможність економіки //Вісник Національного банку України.-2002.-№5.-С. 36-39.

Шнипко О.С. Експортно-імпортна політика в умовах стабілізації //Фінанси України. - 2002.-№5.-С. 9-20.

Виступ на спільному засіданні клубу банкірів та Інституту економічного прогнозування НАН України на тему "Перспективи розвитку внутрішніх ринків та кредитна політика в Україні" //Економіка і прогнозування. - 2002.- №1.- С. 148.

АНОТАЦІЯ

Шнипко О.С. Економічні важелі посилення конкурентоспроможності економіки України.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук за спеціальністю 08.02.03 - організація управління, планування і регулювання економікою. Інститут економічного прогнозування НАН України, Київ, 2002.

Дисертація присвячена дослідженню проблеми конкурентоспроможності національної економіки.

Розкрито теоретичні і організаційні заходи підвищення конкурентоспроможності, особливості національної моделі та направленість її формування, надано авторське визначення конкурентоспроможності, зроблено висновок, що на сучасному етапі промислова політика повинна трансформуватись у політику, спрямовану на зростання національної конкурентоспроможності, яка б забезпечила на адаптаційний період певний оптимальний рівень захисту українським товаровиробникам. Розглянуто вплив курсової політики на конкурентоспроможність, обґрунтовано пропозицію щодо державної політики валютного курсу в найближчій перспективі; розроблено модель інноваційно-портфельної реорганізації діючих науково-виробничих комплексів; зроблено висновок щодо становлення нової системи інституційної структури національної економіки, яка б сприяла збалансуванню на ринку трансакційних послуг.

Ключові слова: економічні важелі, конкурентоспроможність, курсова політика, інноваційна модель розвитку, інвестиційна активність, експортний потенціал, експортно-імпортне регулювання, інноваційно-портфельна реорганізація.

АННОТАЦИЯ

Шныпко А. С. Экономические рычаги усиления конкурентоспособности экономики Украины.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата экономический наук по специальности 08.02.03 - организация управления, планирования и регулирования экономикой. - Институт экономического прогнозирования НАН Украины, Киев, 2002.

Исследованы теоретические и практические вопросы, связанные с конкурентоспособностью и экономическими рычагами её усиления.

На основе привлечения широкого круга литературных источников зарубежных и украинских авторов, статистических материалов, исследованы теоретические основы конкурентоспособности национальной экономики и показаны пути их использования при создании перспективной украинской модели конкурентоспособности.

На основе комплексного анализа подходов, существующих в современной западной, российской и отечественной экономической мысли делается вывод, что конкурентоспособность представляет собой совокупность присущих национальной экономики факторов, обеспечивающих предложения товаров и услуг при условии приемлемого соотношения цена/качество для международной торговли. Аргументируется необходимость формирования украинской модели национальной конкурентоспособности в качестве непременного условия её повышения.

Обосновывается, что стержнем современной украинской модели международной конкурентоспособности может стать переход к инновацийно-инвестиционной модели с учётом заложенных в национальной экономике конкурентных преимуществ. Наиболее эффективным, в этой связи, может быть развитие двух комплексов - транспортного и высокотехнологического машиностроения, которые имеют общие корни и научно-техническое сопровождение и поэтому являются своеобразными кластерами, которые следует поддерживать целостным механизмом государственного регулирования (субсидии, налоговые льготы, льготные кредиты и т. д.).

Проведенный анализ мирового опыта показал, что механизм экспортно-импортного регулирования может быть эффективным в случае, если государство не изолирует национальных товаропроизводителей от внешней конкуренции, а содействует модернизации производственного аппарата и последовательному налаживанию конкурентоспособности. Страны, которые осуществляют структурные реформы, могут использовать оправданные элементы механизма защиты своих товаропроизводителей, которая будет снижаться по мере повышения их конкурентоспособности.