У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, ступінь розробки наукової проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження, сформульовано наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Наукові засади сутності приватної власності і приватних господарств в аграрній сфері” розглядаються теоретичні і методичні аспекти дослідження сутності відносин власності, форм їх прояву, взаємозв'язок приватної власності на засоби і результати праці з приватними формами господарювання в аграрній сфері. Розкриваються основні ознаки фермерських господарств в умовах ринкової економіки, проведена їх класифікація.

В науковій літературі немає єдності поглядів щодо сутності відносин власності, їх взаємозв'язку з економічними відносинами господарювання. Обґрунтовані наукові підходи до різних точок зору дозволили зробити наступні узагальнення. Вихідним пунктом відносин власності є відчуження об'єкта одним суб'єктом і присвоєння його іншим (за виключенням нічийних благ). У ринковій економіці цей процес проявляється насамперед в сфері обміну. Привласнення означає приналежність блага певному суб'єкту, який ним володіє, використовує і розпоряджається за власним розсудом. Форма власності - це конкретний спосіб привласнення і приналежності блага. Головною ознакою форми власності є особливості суб'єкта останньої. Ним може бути окрема особа, певне їх об'єднання, держава. З цих позицій можна виділити три форми власності: приватна (одноосібна); приватно-спільна; колективна (не персоніфікована).

Власність на засоби виробництва взаємозв'язана з відносинами господарювання. Власник виробничих ресурсів може їх використовувати особисто (або в рамках сім'ї) з метою створення певних благ для власного споживання або реалізації їх на ринку. Він може наймати працівників і виконувати функції підприємця-менеджера. У межах первинних виробничих ланок відносини власності поєднуються з відносинами господарювання. Останні включають механізми реалізації власності у процесі виробництва і організаційно-технологічну його сторону. Форма власності безпосередньо визначає спосіб поєднання факторів виробництва, форми управління виробничою і комерційною діяльністю господарства, способи розподілу його результатів. Дослідженням встановлено, що в господарстві поєднуються два різних зрізи виробничих відносин: 1) соціально-економічний (він безпосередньо пов'язаний з формою власності); 2) техніко-технологічний (визначається рівнем розвитку продуктивних сил і сферою господарської діяльності).

Зважаючи на ту обставину, що в аграрній економічній науці використовуються поняття “господарство” і “підприємство” без визначення їх сутності, в роботі обґрунтовується положення, згідно якого ці категорії тісно зв'язані між собою, а саме: господарство і підприємство є насамперед виробничими структурами, тобто це категорії мікроекономіки. І в цьому розумінні вони ідентичні, хоча в аграрній сфері надається перевага терміну “господарство”. Але між ними є певні відмінності. Поняття “господарство” в економічній теорії має різні значення. В макроекономічному аспекті господарство - це виробництво (економіка), призначенням якого є трансформація виробничих факторів у матеріальні та інші блага, що придатні для задоволення потреб людей. З точки зору типу економічних систем і моделей економіки широко використовуються такі поняття як “натуральне”, “товарне” або “ринкове” господарство. Окрім того, поняття “господарство” може відноситись і до певних галузей економіки, наприклад, сільське або лісне господарство.

З точки зору мікроекономіки поняття “господарство” використовується щодо первинного виробничого осередку, в якому здійснюється виробництво певних благ для власного споживання (натуральне), або для продажу (товарне). Підприємство - це товарне господарство. А тому домашні і підсобні натуральні господарства не є підприємствами.

Приватна власність на виробничі ресурси і результати праці слугує основою створення приватних господарств. Такими є всі форми господарств, власником яких є одна особа (або сім'я як одна особа). Приватними є і “особисті підсобні господарства” (в подальшому ОПГ), оскільки поняття “приватний” і “особистий” - ідентичні, відносяться до одноосібного, індивідуального (приватного) володіння і господарювання. Щодо “селянського” і “фермерського” господарств, то вони є ідентичними поняттями.

Виконане в дисертації дослідження показало, що економічний потенціал приватних господарств і насамперед фермерських потребує системної оцінки. Саме її відсутність призводить до абсолютизації економічного потенціалу фермерського господарства або його недооцінки. Прихильники фермерських господарств абсолютизують чинник приватної власності, їх опоненти акцентують увагу на тому факті, що ефективність фермерських господарств пояснюється насамперед всебічною допомогою держави. Там, де її немає або вона мізерна, приватна власність на землю та інші засоби виробництва не забезпечує високоефективне аграрне виробництво.

Неупереджений підхід до цієї проблеми дозволяє стверджувати, що в тих приватних господарствах, в яких в одній особі поєднуються функції власника, працівника і господаря, самозабезпечується найвища із можливих мотивація людини до продуктивної і ефективної праці. Для аграрного виробництва це має особливе значення (в силу його особливостей, обумовлених більш тісним зв'язком з природою). Однак на ефективність виробництва фермерських господарствах впливають і багато інших факторів. При спільній ознаці - висока мотивація господаря до ефективної праці, фермерські господарства значно відрізняються за іншими критеріями, які впливають на ефективність їх функціонування. Саме виходячи з цього в роботі проведена класифікація фермерських господарств у ринковій економіці за рівнем їх спеціалізації, власності на землю, використання найманої праці, організаційно-правових форм. Відзначається відносно високий рівень спеціалізації фермерських господарств, її значення як чинника, що позитивно впливає на ефективність виробництва. Спеціалізація фермерів дозволяє їм більш поглиблено удосконалити свою професію, зосереджуватись на виконанні насамперед виробничих функцій. І головне, за рахунок спеціалізації у рамках того ж господарства зростає рівень концентрації виробництва товарної продукції.

В роботі аналізуються різні форми землеволодіння і сформульований загальний висновок: приватна власність на землю тих, хто її обробляє має переваги порівняно з іншими. Вона забезпечує ефективне використання землі, виключає нетрудові доходи, може використовуватись як об'єкт застави при отриманні іпотечного кредиту. Але “трудова” приватна власність на землю як і інші форми, не завжди забезпечує збереження і примноження родючості землі. На це впливають як високі, так і низькі ціни на сільськогосподарську продукцію. У першому випадку фермер намагається максимізувати свій доход, у другому - уникнути банкрутства. В обох випадках нерідко не відновлюється родючість землі. Ось чому в усіх розвинутих країнах держава регулює відносини землеволодіння і землекористування, розробляє і реалізує різні програми, націлені на збереження родючості земель. Частина земель орендується фермерами. Оренду землі не слід оцінювати однозначно, оскільки вона дозволяє розширити землекористування без купівлі землі, направляти капітал на вдосконалення техніки і технологій, розширення оборотних засобів, а починаючим фермерам спробувати свої сили в аграрному бізнесі. З іншого боку, фермер змушений частину доходу виплачувати землевласнику. При коротких термінах оренди землекористувач не зацікавлений в збереженні і примноженні її родючості. В країнах Заходу землю частково або повністю орендують 30-40% фермерських господарств (у США близько 40% від загального числа ферм).

Результати досліджень дають підстави стверджувати, що в країнах Заходу найм працівників в аграрному виробництві не отримав широкого розвитку. В останні десятиліття їх кількість зменшилася. Більшість сімейних ферм не використовують найманих працівників взагалі або використовують їх сезонно і в обмеженій кількості. Це обумовлено насамперед порівняно низьким рівнем концентрації виробництва при високій технічній забезпеченості фермерів. Так, в США 3/4 фермерських господарств зовсім не наймають працівників, а із 900 тис. останніх - 675 тис. зайняті у фермерських господарствах, питома вага яких у загальній кількості ферм складає 3,6 %. На кожне таке господарство припадає майже 10 найманих працівників.

Щодо організаційно-правових форм аграрних господарств, то в країнах Заходу основною з них є сімейна ферма. При цьому вони поділяються на індивідуальні, сімейні, партнерські і корпоративні. Будь-які об'єднання фермерських господарств, в яких бізнес ведеться як мінімум двома суб'єктами, слід віднести до приватно-коропоративних.

У другому розділі “Сучасний етап формування і функціонування приватних господарств в системі аграрного виробництва” розглядаються теоретичні та практичні питання визначення суб'єктів власності і господарювання в аграрній сфері економіки України, тенденції становлення, проблеми розвитку і сучасний стан селянських (фермерських) господарств (в подальшому СФГ), досліджується сутність господарств населення, їх місце та роль в перехідній економіці.

Аграрна реформа в Україні з самого початку була спрямована на становлення і розвиток СФГ. Цей процес умовно можна розділити на два періоди: 1991-1995 рр. - початок їх створення; 1996-2000 рр. - функціонування СФГ як рівноправної форми господарювання. У таблиці 1 приведена динаміка показників, які характеризують кількісні і якісні зміни в розвитку СФГ.

Таблиця 1

Динаміка розвитку селянських (фермерських) господарств в аграрному секторі економіки України

Наведені дані свідчать, що у 1996-1999 рр. кількість СФГ зросла лише на 1,4%. Певні зрушення відбулися у 2000 р. Порівняно до 1999 р. за цей рік кількість СФГ зросла на 7%, площа земельних угідь в розрахунку на одне господарство збільшилась на 73,1%, а виробництво валової продукції майже в 2 рази. У середньому на одне СФГ за 1996-2000 рр. більше ніж в 2,5 рази зросло виробництво валової продукції. Але поки що за даним показником СФГ є невеликими господарствами. Незначна питома вага СФГ у виробництві валової продукції сільського господарства (табл. 2).

Таблиця 2

Валова продукція селянських (фермерських) господарств (відсотків до загального обсягу в Україні)

В роботі обґрунтовується теза, згідно якої “приватно-орендні” підприємства є лише певною різновидністю СФГ. Від останніх вони відрізняються більш значними масштабами оренди землі, майна і головне найманої праці. Саме у цьому аспекті такі господарства не слід оцінювати однозначно. Вони є “капіталістичними” підприємствами на відміну від “трудових”. Звідси проблеми відносин роботодавця-фермера і найманого працівника, а також ефективної організації найманої праці. Однак вони мають переваги великих господарств. В дисертаційній роботі аналізується діяльність деяких приватних підприємств за 2001 рік в Дніпропетровській області. У більшості з них рівень рентабельності складає від 22 до 60%. У цілому на 1 липня 2001 року в області функціонувало 108 приватно-орендних підприємств, а їх питома вага у загальній кількості сільськогосподарських підприємств (без СФГ) склала 12,5%, по Україні відповідно - 3690 і 19,8%. В 2000 році тут було вироблено 1410,5 млн. грн. валової продукції (5,4% загальної її обсягу), в середньому на одне підприємство - 559 тис. грн. Рівень рентабельності всієї продукції в цих підприємствах складав 15,9% (для порівняння: у виробничих кооперативах 8,8, в господарських товариствах 8,7, державних підприємствах 3,2).

У Дніпропетровській області функціонують СФГ, які нічим не відрізняються від приватно-орендних підприємств за ознаками оренди землі, майна і наймом працівників. Так, в СФГ “Рой” (Синельниківського району) обробляється ріллі - 3975 га, яка орендується у колишніх членів КСП, з яких майже усі працездатні працюють тепер за наймом у фермера.

Отже, можна стверджувати, що в Україні відроджений і отримав певний розвиток фермерський сектор, який у країнах Заходу є пріоритетним в аграрній сфері. На 1 липня 2001 р. в Україні функціонувало 40,4 тис. СФГ, а їх питома вага до всіх сільськогосподарських підприємств склала 68,4%. Тільки за 6 місяців 2001 р. кількість СФГ збільшилась на 1983 господарств або на 5,2%. Можна навести чимало прикладів ефективної роботи СФГ. У Дніпропетровській області такими є СФГ ім. Шевченка (Криворізький район), “Рой”, “Гея” (Синельниківський район), “Скорук” (Томаківській район). В “приватно-орендних підприємствах” і СФГ України в 2000 р. було вироблено 7,2 % валової продукції сільського господарства, яка в основному була реалізована на ринку. Однак більшість СФГ поки що є дрібнотоварними з відносно невисокими показниками господарювання. У 2000 р. в розрахунку на одне СФГ було вироблено 11,8 тис. грн. (у приватно-орендних - 559 тис. грн.), а на 100 га сільськогосподарських угідь - 21 тис. грн. По цьому показнику СФГ значно відставали від господарств населення. У 2000 р. питома вага СФГ у валовій продукції сільського господарства склала 1,8%, а в сільськогосподарських угіддях - 5,6%.

Логічно виникає питання чим обумовлена порівняно низька ефективність виробництва СФГ у цілому? Адже і в СФГ, і господарствах населення в одній особі (сім'ї) інтегрується власник, працівник, господар. Таке поєднання самозабезпечує найвищу із можливих мотивацію до ефективного господарювання. крім того СФГ мають можливість використовувати переваги більш великих розмірів господарства.

В дисертації визначені чинники, що гальмують процес розвитку СФГ. Вони згруповані у два блоки: 1) зовнішні щодо СФГ; 2) організаційні на рівні СФГ. До першого блоку відносяться: загальна кризова ситуація в економіці, у тому числі в аграрній сфері; диспаритет цін на промислову і сільськогосподарську продукцію; обмежені можливості держави у наданні СФГ фінансової підтримки, пільгового кредитування; відсутність розвинутої інфраструктури аграрного ринку; недоброзичливе ставлення і свідоме гальмування розвитку СФГ з боку місцевих владних структур, керівників різних організаційних структур і навіть багатьох селян; нерозвиненість кооперативних і інтеграційних зв'язків СФГ між собою та іншими підприємствами, особливо третьою сферою АПК. До другого блоку чинників віднесені: людський фактор; відсутність належного стартового капіталу; недостатні розміри земельних наділів, відстала матеріально-технічна база. Обидва блоки чинників тісно взаємопозв'язані і пересікаються між собою. Зазначені проблеми притаманні і іншим формам господарювання. Однак слід зважити на ту обставину, що вони функціонували раніше. СФГ створювалися фактично з нуля. Для цього потрібний чималий стартовий капітал.

У цілому для масштабного розвитку СФГ не були створені необхідні соціально-економічні умови. При підтримці держави (в рамках можливого) і відповідній аграрній політиці з боку регіональних і місцевих установ державної влади фермерство змогло б отримати більш значний розвиток.

В роки радянської влади в Україні функціонував приватний сектор, представлений ОПГ населення з використанням присадибних ділянок. Щодо терміну “підсобні”, то тут можливі різні підходи. На макроекономічному зрізі якщо в ОПГ вироблялося біля 1/3, а тепер 2/3 валової продукції сільського господарства, то некоректно їх віднести до “підсобних”. Це також стосується доходів від ОПГ. Але на мікрорівні, тобто з точки зору їх ролі для власника господарства (сім'ї), більшість господарств населення були і залишаються підсобними як по доходах, так і по зайнятості.

В роботі відзначається некоректність положення, згідно якого ОПГ - явище, яке тривалий час є обов'язковим атрибутом життя та побуту сільських сімей як в Україні, так і в інших країнах СНД. В значній мірі господарства населення (окрім товарної групи) є обов'язковим атрибутом не тільки сільських, але і міських сімей лише тому, що доходи їх власників не дозволяють їм купувати ті продукти, які вони виробляють в своїх господарствах з великими витратами ручної праці.

В статистичних збірниках по сільському господарству України тепер ОПГ не виділяються із складу господарств населення. Останні включають у себе окрім ОПГ колективні сади і городи та дачні ділянки. А тому в дисертації всі розрахунки проведені в основному по господарствах населення, хоча в деяких випадках виділені ОПГ.

В умовах аграрної реформи істотно змінилась роль господарств населення. Насамперед помітно зріс їх ресурсний потенціал (площа сільськогосподарських угідь за 1990-2000 рр. зросла в 4,1 рази, у т. ч. ОПГ в 1,7 разів. Поголів'я великої рогатої худоби за цей же період зросло на 23,9%, у т. ч. корів на 42,1%, овець та кіз на 66,7%, а коней в 12,2 рази. Водночас скоротилася кількість свиней - на 2,2%, птиці - 13,3%. Зросло виробництво по більшості видів сільськогосподарської продукції (за виключенням фруктів та ягід, яєць і вовни). Збільшилось виробництво валової продукції (табл. 3).

Таблиця 3

Динаміка валової продукції господарств населення України (у порівняних цінах 1996 року) та її питома вага у загальному виробництві

Наведені у таблиці дані свідчать про те, що за період 1990-2000 рр. обсяг валової продукції, виробленої господарствами населення, у цілому зріс лише на 17,1%, а продукції тваринництва навіть скоротився. Але зменшення загального обсягу виробленої валової продукції у сільському господарстві призвело до збільшення питомої ваги господарств населення більше ніж в 2,2 рази.

Важливо, що господарства населення спеціалізуються на трудомістких видах продукції, де розміри земельних наділів не відіграють вирішальної ролі. За період 1990-2000 рр. відбулася певна трансформація сутності і ролі господарств населення: 1) господарства населення по економічній вагомості стали пріоритетним сектором у виробництві валової продукції сільського господарства; 2) відбулася їх певна уособленість від приватно-корпоративного сектору, їх зв'язки все більше набувають економічного змісту; 3) у складі господарств населення з'явилась особлива група - дрібнобізнесові господарства, а відповідно вони стали єдиним місцем зайнятості для їх власників; 4) зросла питома вага господарств населення в загальних доходах їх власників (за деякими даними, в сім'ях, які проживають у сільській місцевості, питома вага надходжень від ОПГ за роки аграрної реформи зросла від 28,8% до 54,2%).

У третьому розділі “Шляхи і заходи подальшого розвитку приватних аграрних господарств” встановлено, що необхідна розробка концепції їх подальшого розвитку. Вона повинна базуватися на врахуванні світових тенденцій розвитку приватних господарств, а також всебічному опрацювуванні основних напрямів і заходів подальшого розвитку СФГ і господарств населення. Основною тенденцією, яка притаманна розвитку фермерських господарств у країнах Заходу є посилення концентрації виробництва продукції у великих господарствах і скорочення кількості господарств в аграрному виробництві. Так, у США в 1997 р. 70 тис. фермерських господарств із 1,9 млн. (3,6%) реалізували 67% товарної продукції країни. А ферми, що належали окремим особам або сім'ї (як одному власнику), нараховували 1,5 млн. або 82% їх загальної кількості. Вони реалізують лише 12,2 % від загального обсягу продукції. Серед цих ферм 900 тис. збиткові за основною діяльністю, а також з врахуванням державної підтримки і ще 570 тис. мають доход в розмірі 5 тис. дол., що є прихованим збитком при відрахуванні державної допомоги. У цілому в Західній Європі 10-15% великих ферм виробляють 45-55% і більше сільськогосподарської продукції. Така тенденція обумовлена науково-технічним прогресом та впровадженням його досягнень в сільське господарство. А це потребує збільшення розмірів господарств, що є важливим чинником зростання продуктивності і ефективності виробництва.

На підставі проведеного дослідження встановлено, що порівняно висока ефективність великих аграрних господарств досягається за рахунок дії наступних чинників: більше можливостей для впровадження нових видів техніки, технологій і ефективного їх використання (відповідно в розрахунку на одиницю виробленої продукції припадає менше інвестицій); ефективніше використовується земля; кращі можливості для зберігання, переробки і реалізації продукції. Однак переваги великого господарства необхідно розглядати в аспекті оптимальних розмірів. За певними їх межами вступають в дію чинники, що знижують ефект масштабу виробництва (збільшуються транспортні витрати, знижується ефективність управління тощо). В фермах, які не досягли мінімального рівня концентрації виробництва, ефект від високої мотивації до праці не дає змоги рентабельно вести господарство. Такі ферми не можуть вирішити продовольчу проблему на належному рівні в тій чи іншій країні. В певній мірі проблема невеликих розмірів фермерських господарств пом'якшуєтьсяза рахунок їх кооперації, поглибленні спеціалізації, вертикальної інтеграції з різними підприємствами, об'єднанням фермерів у партнерства і сімейні корпорації.

Отже, однією з найскладніших проблем більшості фермерських господарств у країнах Заходу є порівняно невеликі розміри, що не дозволяє їм ефективно вести господарство, а нерідко веде фермерів до банкрутства. Результати досліджень дають підстави стверджувати, що близько 15-20% крупних ферм і корпорацій (від загального числа аграрних господарств) можуть забезпечити на належному рівні продовольчу безпеку в більшості країн Заходу. “Вільна гра ринкових сил” порівняно швидко змогла б стихійно вирішити основну проблему дрібного фермерства - невеликі масштаби виробництва і низьку їх рентабельність чи навіть збитковість. Однак держава не допускає цього і надає відчутну допомогу фермерам.

Досить розповсюдженою серед вітчизняних дослідників є теза, згідно якої ОПГ є найбільш ефективними. Дійсно, в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь у 2000 р. в ОПГ отримано 2671 грн. (у порівнянних цінах 1996 р.), тоді як цей показник у цілому по всім формам власності і господарювання склав 267 грн., тобто в ОПГ у 10 разів більше. Але цей феномен ОПГ обумовлений рядом зовнішніх чинників і насамперед перекачкою (легально і нелегально) ресурсів із суспільного сектора. Окрім того, слід зважити і на відсутність необхідної інформації стосовно реальних витрат на виробництво продукції в господарствах населення, а в певній мірі і результатів. Однак головне в іншому. Слід чітко розділяти роль господарств населення у перехідній і в перспективній моделі аграрної економіки. Щодо першої, то тут господарства населення відіграли роль відчутного стабілізуючого чинника в умовах кризи суспільного сектора (джерело додаткових доходів в умовах із затримкою виплати заробітної плати, пенсій, низьким їх рівнем, пом'якшення проблем безробіття).

Стосовно перспектив розвитку господарств населення, то тут треба зважити на дію багатьох обставин, які сьогодні передбачити важко (наприклад, розвиток СФГ, приватно-корпоративного сектора). В роботі це питання досліджується в контексті макроекономічної доцільності їх розвитку. Для цього господарства населення поділяються на дві групи: споживчі (майже натуральні); дрібнотоварні. Загальні їх ознаки: висока мотивація до продуктивного і ефективного ведення господарства; невеликі розміри господарств, що лишає їх можливості використовувати ефект масштабу виробництва. У цьому зв'язку ставиться питання про порівняння цих двох важливих чинників. Деякі дослідники вважають, що фактор приватної власності діє ефективніше, ніж фактор концентрації виробництва, чим і пояснюється вища ефективність дрібних селянських господарств у порівнянні з великими колективними і державними сільськогосподарськими. Якщо мова йде про натуральні господарства, призначенням яких є виробництво продукції для особистого споживання, то тут взагалі проблема ефективності за формулою “результати - витрати” не має такого значення як для товарних господарств. Останні ведуться заради прибутку і коли виручка не компенсує витрат, то таке господарство збанкрутує. На майже натуральні господарства ринок впливає тільки на “вході” при купівлі тих чи інших засобів виробництва і власник веде його незалежно від витрат.

Призначення натуральних господарств населення - задоволення потреб їх власників. В умовах безробіття це дає зайнятість тим, хто втратив роботу, а низький рівень життя - додаткові доходи. Однак з позицій забезпечення продовольчої безпеки України і стратегії подальшого розвитку аграрної сфери наявність мільйонів дрібних майже натуральних господарств, в яких у середньому за рік виробляється продукції вартістю 700-800 грн. - не може бути оцінена позитивно. Це доіндустріальне аграрне виробництво, ознака його відсталості.

А тому не випадково сектор господарств населення все більше набуває споживчо-товарного характеру. Це дало можливість здійснити авторський підхід щодо методики розробки раціональної структури виробництва в господарствах населення з площею землеволодіння у межах 0,5, 1,0 і 2 га та складом сімей відповідно із чотирьох, п'яти і шести чоловік.

Реалізація економіко-математичної моделі оптимізації виробництва в господарствах населення Дніпропетровської області показала, що головною умовою ефективного господарювання має стати підвищення його інтенсивності і одержання достатньо вагомої орендної плати за земельні ділянки. Господарська діяльність при заданій структурі виробництва дозволяє забезпечити сім'ї основними продуктами споживання за науково обґрунтованими нормами, а від реалізації лишків вирощеної продукції отримувати доходи (табл. 4).

Таблиця 4

Показники оптимізації виробництва споживчо-товарного розвитку господарств населення

Таким чином, практична реалізація запропонованого методичного підходу щодо оптимізації дрібнотоварного виробництва дала можливість виявити кількісну характеристику умов його функціонування і результативність, що буде спонукати зацікавлення у справі раціонального використання власності і ефективного менеджменту.

Отже, коли мова йде про порівняння двох факторів - приватної власності і рівня концентрації виробництва, то це стосується товарних господарств. Є всі підстави вважати, що в міру розвитку продуктивних сил в аграрному виробництві економічна значимість розмірів господарства (при рівності інших умов і в оптимальних розмірах) зростає. І більш великі господарства мають переваги перед дрібними. Саме тому, особливу актуальність в сучасних умовах набуває питання про шляхи і заходи подальшого розвитку СФГ. Для цього також необхідно вирішувати низку проблем, які досліджуються в роботі. Отримання працездатними селянами державних актів на землю, особливо коли мова йде про декількох членів сім'ї, безробіття, формування більш цивілізованого ринково-підприємницького середовища - все це сприятиме пом'якшенню проблеми “людського фактора” щодо СФГ. Безумовно, що фахова підготовка фермерів ще далеко не вирішена. Насамперед тут необхідно посилити “менеджментський” аспект їх підготовки, оскільки в сучасних умовах фактор управління стає одним із вирішальних. Саме дефіцит цього ресурсу - одна із суттєвих причин невисокої ефективності, а нерідко і банкрутства ряду СФГ. В роботі пропонується підвищити фахові вимоги до тих, хто бажає стати фермером.

Розвиток СФГ потребує вирішення багатьох інших проблем. В дисертації відпрацьовані основні напрямки і засоби їх вирішення. Паювання землі і видача земельних актів, розвиток оренди землі, а згодом дозвіл на її купівлю-продаж, дозволять значно пом'якшити проблему досягнення оптимальних розмірів землекористування. Саме це дасть змогу ефективно використовувати сучасну техніку і технологію. Орендна плата за землю, яку виплачують фермери, поки що низька і від цього вони у виграші. Але є всі підстави вважати, що вона буде зростати. І це змусить фермерів більш ефективно використовувати землю або купувати її. В останньому випадку фермер зможе використовувати усі переваги приватної власності на землю.

Проведений аналіз свідчить про наявність певних позитивних зрушень в кредитному забезпечені СФГ і в “диспаритеті цін”. Але ці проблеми ще далеко не вирішені. Особливо це стосується дрібних приватних господарств, яким не доступний кредит. Саме тому в роботі запропоновані напрями вирішення проблеми забезпечення приватних господарств вигідними кредитними ресурсами: 1) створення спеціального державно-комерційного Земельного банку, з наданням йому прав здійснювати іпотечні операції під заставу землі і майна; 2) участь банків і інших фінансових інститутів в інвестуванні приватних господарств; 3) організація самокредитування шляхом створення кредитних спілок або кооперативів; 4) більш широка участь держави в кредитуванні приватних господарств (пільгові державні кредити, гарантування державою довгострокових кредитів, що надаються комерційними банками); 5) розвиток лізингових операцій.

Щодо подолання “диспаритету цін” на промислову і сільськогосподарську продукцію, то ця проблема проявляється “хвилеподібно”. Особливу гостроту вона набула в 1992-1997 рр. і дещо пом'якшилась у 2000 р. Але високий збір зернових у 2001 р. призвів знову до різкого зниження на них цін. Аналіз шляхів досягнення паритету цін і доходів у розвинутих країнах (із врахуванням місцевих умов) дає підстави для визначення можливих напрямів вирішення проблеми еквівалентного обміну в Україні. Оскільки на пряму дотацію державою певного рівня цін нам розраховувати поки що не приходиться, необхідно використовувати такі напрями: 1) в Україні низька купівельна спроможність абсолютної більшості населення, а тому необхідне стимулювання попиту на сільськогосподарську продукцію шляхом підвищення доходів усіх верств населення, а також обмеження імпорту тих видів продукції, які в достатній кількості виробляються в Україні; 2) введення заставних цін та заставних закупок зерна у всіх господарств аграрного виробництва; 3) розвиток постачально-збутової кооперації СФГ між собою і їх інтеграція з підприємствами третьої сфери АПК; 4) державні закупки зерна; 5) переробка і реалізація продукції самими СФГ, що дасть змогу використати той прибуток, який присвоюють посередницькі структури; 6) зниження собівартості сільськогосподарської продукції.

Залишається досить гострою проблема техніко-технологічного забезпечення СФГ. Вони без сучасної техніки і передових технологій не зможуть виробляти конкурентоспроможну продукцію на внутрішньому і особливо зовнішньому ринках. В роботі зазначається, що зарубіжна техніка коштує дорого і абсолютній більшості фермерів вона не доступна. У цьому зв'язку необхідне об'єднання СФГ у виробничі та обслуговуючі кооперативи, створення різних об'єднань з метою спільного придбання та використання окремих дорого коштуючих сільськогосподарських машин, їх прокату і лізингу. Але кардинальний вихід - відродження вітчизняного машинобудівного комплексу, виробництво відносно дешевої і якісної сільськогосподарської техніки. Її застосування дасть змогу СФГ знизити собівартість продукції і отримати необхідні кошти для розширеного відтворення.

Отже, і в Україні майбутнє за крупнотоварними приватними і приватно-корпоративними господарствами. Саме в них буде концентруватися виробництво переважаючого обсягу товарної продукції.

Водночас в аграрній сфері знайдеться ніша для дрібнобізнесових господарств населення. Вони можуть ефективно функціонувати за таких умов: 1) спеціалізуватися на виробництві трудомістких видів продукції, де фактор концентрації не має вирішального значення (саме тут дрібні господарства за рахунок високої інтенсивності праці і менших втрат можуть отримати більший вихід продукції в розрахунку на одиницю земельної площі); 2) об'єднуватись між собою, створювати спілки, кооперативи; 3) інтегруватись з СФГ і приватно-колективними підприємствами; 4) трансформуватися у СФГ. При цьому державі потрібно створити ряд умов для нормального функціонування дрібнобізнесових агроформувань. Насамперед це стосується створення мережі агрохімічного, зоотехнічного, ветеринарного і агросервісного обслуговування, консультацій з різних питань сільськогосподарського виробництва, закупівлі, переробки та реалізації продукції.

ВИСНОВКИ

1. Встановлено, що приватними є всі агроформування, в яких власником і господарем є одна особа. Такими є і “сімейні” (фермерські) господарства при умові, що вони належать сім'ї як одному господарю. Порівняно з іншими організаційними структурами вони мають ряд суттєвих ознак, що позитивно впливають на ефективність їх функціонування: поєднання в одній особі власника, працівника і господаря, раціональне використання ним засобів і результатів виробництва; безпосередню економічну і правову відповідальність щодо прийнятих рішень і розпоряджень результатами виробництва.

2. В країнах Заходу приватний сектор представлений насамперед фермерськими господарствами. Їх можна класифікувати за такими критеріями: рівень спеціалізації, використання найманої праці; власності на землю; організаційно-правових форм. В контексті вирішення продовольчої безпеки важливе значення має класифікація приватних господарств на два сектора: підприємницький і споживчого характеру. Кожний з них має особливе призначення. Продукція натуральних господарств задовольняє потреби їх власників, а товарних - всього населення країни. Перша група - наслідок низького рівня розвитку продуктивних сил. Бізнесовий сектор - вирішує проблему продовольчої безпеки країни. Якщо він досягне певного рівня продуктивності і ефективності, то немає економічної необхідності в дрібнонатуральному секторі.

3. Становлення і розвиток СФГ в Україні є важливим результатом ринкової реформи в аграрній сфері. Однак як виробники валової сільськогосподарської продукції вони поки що не відіграють суттєвої ролі (питома вага СФГ у загальному її виробництві у 2000 р. становила 1,8%). Порівняно низька в них ефективність виробництва. Таке положення зумовлене не соціально-економічною сутністю СФГ, а тим, що їх розвиток гальмується дією ряду чинників: відстала матеріально-технічна і технологічна база; кадрова проблема (особливо недостатня професійна підготовка з питань менеджменту, маркетингу; відсталість інфраструктури аграрного ринку).

4. З переходом до ринкових відносин господарства населення набули ряду специфічних рис. Посилилась їх диференціація, збільшилась площа землекористування. У 2000 р. в них було вироблено 64,6% валової продукції сільського господарства. Для багатьох селян господарства населення стали єдиною формою зайнятості, основним джерелом доходу. Споживчі господарства поки що відіграють значну соціально-економічну роль (додаткові доходи і зайнятість), але є наслідком відсталості аграрної сфери. У ближній перспективі вони збережуть своє, якщо і не вирішальне, то вагоме значення. Дрібнотоварні - можуть розвиватись за такими напрямами: 1) спеціалізуватися на виробництві трудомістких видів продукції; 2) кооперуватися і інтегруватися між собою і з іншими формами господарювання; 3) трансформуватися у СФГ.

5. Для закріплення позитивних зрушень у становленні та подальшого розвитку усіх приватних господарств, у тому числі дрібнотоварних, необхідно розробити концепцію подальшого їх розвитку. При цьому слід зважити на ту обставину, що ефективність приватних господарств визначається не тільки високою мотивацією до ефективної праці їх господаря, але багатьма іншими чинниками. Серед них визначальним є рівень концентрації виробництва. У певній мірі процес концентрації гальмується розвитком спеціалізації, кооперації, горизонтальної і вертикальної інтеграції приватних господарств, допомогою держави фермерству. Одночасно ці процеси дають змогу рентабельно вести господарство і порівняно невеликим господарствам.