Економічне зростання, як одна з найважливіших характеристик економічного розвитку країни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

На тему: «Економічне зростання, як одна з найважливіших характеристик економічного розвитку країни»

1. Основні чинники та темпи економічного зростання

Економічний розвиток країни відноситься до найважливіших понять макроекономічної науки. У навчальній літературі нерідко використовують термін “соціально-економічний розвиток”, підкреслюючи тим самим тісний зв'язок між рівнем економічного розвитку і вирішенням соціальних проблем країни. Соціально-економічний розвиток - це процес безупинної зміни матеріального базису виробництва, а також усієї сукупності різноманітних відносин між економічними суб'єктами, соціальними групами населення. [12]

Економічне зростання розглядається макроекономічною наукою як складова частина й одна з найважливіших характеристик економічного розвитку країни. Це поняття пов'язане з кількісною зміною обсягів виробництва і споживання ВВП. Економічне зростання буває позитивним, якщо реальні (порівнянні) обсяги ВВП в аналізованому періоді перевищують його рівень у базисному році. В іншому випадку приходиться характеризувати “зростання” як негативне. Поняття “розвиток” і “зростання” знаходяться між собою, як правило, у співвідношенні: зростання валового продукту супроводжується змінами в технології виробництва, пов'язане з появою нових видів продукції і цілих галузей. Іншими словами, зростання викликає якісні зміни в економіці, сприяє її загальному розвитку. Зі своєї сторони позитивні якісні зміни у відносинах власності, розподілу і перерозподілу доходів, фінансової стабілізації активно впливають на економічний ріст. Бувають однак і нестандартні ситуації. При великих структурних трансформаціях, коли відбувається скорочення неефективних виробництв, обсяг ВВП може знизитися на якийсь час. [20]

Економічне зростання у масштабі всього суспільного виробництва представлене збільшенням річного обсягу виробництва товарів і послуг. Тому показником, за допомогою якого виміряється економічне зростання, звичайно виступає валовий національний продукт (ВНП) .

Аналогічні ситуації характерні для першого періоду ринкового реформування країн з перехідною економікою. Приватизація державної власності, лібералізація цін, демілітаризація економіки, заміщення бюджетного фінансування банківським кредитуванням - усе це, безсумнівно, є позитивною якісною зміною, що знаменує собою факт економічного розвитку. Однак воно супроводжується спадом виробництва, іноді дуже значним. Це відбувається тому, що існує об'єктивний часовий лаг, що потрібен для пристосування товаровиробників до нових умов господарювання. На жаль, цей природний період подовжується в результаті непослідовної політики реформування чи інших помилкових рішень уряду. Економічне зростання є однією з головних макроекономічних цілей будь-якої країни, досягнення якої зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу в порівнянні із зростанням чисельності населення для підвищення рівня життя в країні.[17]

Теорія економічного розвитку, його головні моделі викристалізовуються внаслідок широких узагальнень, що стосуються суперечливих процесів світової господарської еволюції. Базові принципи, структура, механізми економічного розвитку формулюються на основі абстрагування від конкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичних матеріалів, які характеризують динаміку економічного зростання, тощо. В теоретичних моделях розкриваються типові, спільні риси, субстанціонального змісту, що не підлягають тимчасовим, кон'юнктурним коливанням і є відповідно відносно сталими протягом тривалого часу.

В сучасній науці виділяють кілька головних моделей економічного розвитку, які тісно пов'язані з господарським зростанням:

- модель лінійних стадій розвитку (зростання);

- теорія структурних трансформацій;

- теорія зовнішньої залежності;

- неокласична модель вільного ринку;

- теорія ендогенного зростання;

- модель сталого розвитку

Слід зазначити, що перелічені моделі й теорії на час їхнього виникнення стосувалися переважно країн, що звільнились від колоніальної залежності, - так званих молодих незалежних держав, або країн, що розвиваються. Еволюція поглядів на процес розвитку цих країн виглядає таким чином. У 50--60-ті роки переважали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згідно з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, що їх повинна пройти будь-яка країна. Такий своєрідний економічний детермінізм, але з суттєвими відтінками в підходах і механізмах, був характерним як для послідовників класичної економічної науки, так і для представників марксизму. Вважалось, що країнам, які звільнились, слід лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталістичних чи соціалістичних держав на основі оптимального поєднання головних факторів виробництва, і насамперед ефективного використання інвестицій, заощаджень та іноземної допомоги. Перевага віддавалась кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими загальними темпами економічного зростання.[2]

В 70-ті роки відбулось суттєве переосмислення концептуальних підходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім і економічна криза виявили слабкість, а подекуди й неспроможність суто кількісних критеріїв господарського зростання. У зв'язку з цим у західній економічній науці та й в окремих молодих незалежних державах значну увагу почали приділяти структурним трансформаціям, що мають передувати само підтримувальному зростанню. Другий напрям, який теж набув популярності в цей період, дістав назву теорії зовнішньої залежності (екзогенного зростання чи екстернальних факторів). Він розвивався прихильниками марксизму й мав досить чітке політичне забарвлення. [4]

Типи економічного зростання розрізняють два типи економічного зростання - «екстенсивне» й «інтенсивне».

Екстенсивне збільшення виробництва товарів і послуг відбувається за рахунок залучення додаткових факторів виробництва -- землі, праці і капіталу, при цьому їхній якісний і технічний рівні залишаються незмінними. Коли суспільство має в наявності вільні невикористані ресурси, воно може нарощувати виробництво товарів і послуг екстенсивним шляхом. За останні 100 років реальний ВВП на планеті зростав щороку в середньому на 3,2 %, що забезпечувало кожні 22 роки подвоєння народного багатства. У розрахунку на душу населення ВВП зростав щороку на 1,8 % або подвоювався кожні 39 років.

При наявному в Україні ВВП на душу населення у 800 дол. США та середньосвітовому у 4000 дол. США, за оцінками вітчизняних вчених, Україна досягне середньосвітового рівня розвитку за умови шестипроцентних темпів зростання (критичний рівень ) приблизно через 38 років. Відомо, що США знадобилося 47 років, щоб подвоїти ВВП на душу населення, Японії -- 33, Індонезії-- 17, Південній Кореї-- 10 років.

Розглянуті показники звичайно використовуються для характеристики рівня життя і динаміки добробуту населення тієї чи іншої країни. При цьому варто мати на увазі деяку умовність цих показників як індикаторів рівня життя, їх усередненість. Адже між виробництвом кінцевих благ і їхнім споживанням, а саме останнє характеризує рівень життя, лежить область їхнього розподілу. От чому економісти нерідко звертаються до порівняння ВНП із великим пирогом, призначеним для споживання. І чим більше «пиріг», тим більше й апетитніше повинна бути його частина, що приходиться в середньому на кожного жителя країни.

Але, як уже відомо, ресурси суспільства, у тому числі і трудові, -- не безмежні. За підрахунками вітчизняних економістів, найбільша роль у підвищенні продуктивності праці належить технічним факторам -- на їхню частку припадає близько 60 % приросту продуктивності праці. Тому переважніше інтенсивний тип економічного зростання, при якому збільшення вироблених благ досягається за рахунок зростання продуктивності праці на технічній базі, що удосконалюється, і більш ефективного використання всіх факторів виробництва. У цьому випадку перед суспільством відкривається можливість поряд зі збільшенням кількості і якості вироблених благ одночасно вирішувати різноманітні задачі -- забезпечувати зростання добробуту членів суспільства, створювати матеріальну основу майбутнього розвитку виробництва, більше засобів вкладати в розвиток науки і культури, охорону навколишнього середовища, підтримувати на належному рівні обороноздатність країни. Інтенсивне зростання економіки є основою зростання добробуту населення в умовах зменшення диференціації в доходах різних соціальних шарів.

У розвитку сучасного виробництва фактори екстенсивного й інтенсивного зростання «сусідять» та з'єднуються. Наприклад, може відбуватися одночасно і приріст кількості діючої робочої сили, і підвищення її якості, розширення поля виробництва і удосконалювання технічної бази виробничого процесу. Залежно від того, який спосіб збільшення виробництва благ переважає, говорять про «переважно екстенсивний» чи «переважно інтенсивний» типи економічного зростання.

Ефективність використання трудових ресурсів залежить від рівня організації праці, застосування науково обґрунтованих методів і способів його організації, а також від стану освітньої і професійної підготовки працівників, їх відношення до виконуваної роботи. Не останню роль у характеристиці якості робочої сили грає і стан здоров'я працівників, що підвищує тривалість й інтенсивність трудової віддачі отриманих ними знань і навичок.

Таблиця 1.Типи економічного зростання

Ефективність використання трудових ресурсів залежить від рівня організації праці, застосування науково обґрунтованих методів і способів його організації, а також від стану освітньої і професійної підготовки працівників, їх відношення до виконуваної роботи. [3]

Економічне зростання значною мірою залежить від факторів, які задіяні у процесі суспільного відтворення. Серед їх сукупності виділяють: 1) природні ресурси; 2) трудові ресурси; 3) основний капітал (основні фонди); 4) науково-технічний прогрес; 5) сукупний попит. Дія кожного з цих факторів, які постійно змінюються і виконують різні за своїм змістом функції, вимірюється різними показниками. Вони представлені в таблиці 2.

Таблиця 2. Чинники економічного зростання

Перші чотири фактори економічного зростання належать до факторів пропозиції, п'ятий фактор - це фактор попиту, який в умовах не тільки бездефіцитної, але й дефіцитної економіки стимулює виробництво товарів.

Усі названі фактори по-різному впливають на створення ВВП. Використання цих факторів матеріалізується як у кількісних, так і в якісних параметрах суспільного відтворення. Кожний з них постійно змінюється залежно від інших, а також залежно від характеру соціально-економічного розвитку суспільства.

Серед показників економічного зростання, його найбільш концентровано й комплексно характеризує показник продуктивності суспільної праці. Він визначається як відношення виробленої в масштабах країни продукції у грошовій формі (національного доходу) до затрат живої праці. Показником, зворотним до продуктивності праці, є її трудомісткість, що характеризує величину витрат праці, необхідних для виробництва одиниці продукції.[35]

З позицій теорії маржиналізму в аналізі граничних показників важливу роль мають показники граничної продуктивності факторів виробництва. Вони характеризують обсяг приросту національного доходу залежно від приросту використання відповідного фактора: праці; капіталу; природних ресурсів. Досконалої методики таких розрахунків ще немає, але західні економісти вважають, що частки цих факторів у величині національного доходу такі: заробітної плати - 75-80%; прибутку і процента -15-18% та природних ресурсів -- 5-7%.

Отже, економічне зростання значною мірою залежить від досконалості економічних процесів, які характеризують згадані показники.

Значний вплив на економічне зростання та показники, які його характеризують, має науково-технічна революція (НТР).[27]

2. Аналіз та оцінка темпів економічного зростання в Україні та світі

Процес становлення ринкової економіки України пов'язаний з глибоким реформуванням всього організаційно-економічного механізму діяльності суб'єктів господарювання. В умовах планової економіки ця діяльність була зорієнтована на централізований розподіл замовлень і ресурсів для її виконання, а закони попиту і пропозицій, меркантильності економічних відносин ігнорували. Становлення ринкових відносин за допомогою механізму макроекономічної політики (приватизація, лібералізація цін, вільна конкуренція тощо) хоча й давало певні позитивні результати, однак це не забезпечило прогресивної динаміки економічного зростання. Об'єкти національної економіки отримали самостійність, і у них виникли завдання, які раніше не вирішувалися і яких не могли вирішити, використовуючи традиційні підходи і методи управління. Це привело до пошуку способів адаптації до змін зовнішнього економічного середовища, які мали негативні наслідки як для кожного суб'єкта господарювання, так і для національної економіки в цілому. До них належать: неплатежі, бартер, взаємозаліки, уникнення оподаткування, продаж майна, використання ринкової монополії, неправильні фінансові операції, "корумповане партнерство", нелегальний бізнес тощо.[18]

Для виходу з такої ситуації треба визначити пріоритети мікроекономічної політики шляхом становлення системи внутрішньогосподарських економічних відносин у контексті ринкових макроекономічних перетворень. Найхарактерніші для сучасних систем господарювання проблеми, які перешкоджають їх ефективному функціонуванню:

- неефективність системи управління, яка виявляється у відсутності стратегії діяльності та орієнтації на короткотермінові результати, недостатні знання кон'юнктури ринку, непрофесіоналізм менеджерів і персоналу, відсутність трудової мотивації, неефективність фінансового менеджменту та управління витратами;

- низький рівень відповідальності керівників перед учасниками (засновниками) за наслідки управлінських рішень і раціональне використання економічного потенціалу;

- незабезпеченість єдності суб'єкта господарювання як майнового комплексу, враховуючи землю під об'єктами нерухомості, що знижує їх інвестиційну привабливість;

- відсутність ефективних систем підтримки та захисту від недобросовісної конкуренції, прозорої і дієвої системи державного регулювання економіки;

- практика перехресного субсидіювання, деформована структуру витрат виробництва внаслідок диференціацій цін і тарифів на товари та послуги природних монополій, що впливає на конкурентоспроможність суб'єктів господарювання;

- неефективна фіскальна політика держави і надмірний податковий тягар, що знижують відтворювальні можливості суб'єктів господарювання.

Зміни макроекономічної та мікроекономічної політики повинні забезпечувати стійке зростання національної економіки. За такого зростання нівелюються суперечності між необмеженими потребами і обмеженими ресурсами, формується економічна база стимулювання підприємництва, зменшується соціально-політична напруженість та відбувається гармонійний розвиток особистості працівників. Економічне зростання можливе лише за наявності внутрішніх і зовнішніх джерел його фінансування. Внутрішнє фінансування здійснюється з коштів, отриманих від продуктивної діяльності та прибутку, амортизаційних відрахувань, продажу чи передачі в оренду майна. Зовнішнє фінансування здійснюється за рахунок джерел, які не пов'язані з продуктивною діяльністю підприємств: внесків власників у статутний капітал (безпосередньо або через купівлю акцій), кредити, зобов'язання боржників, державні субсидії та ін.[14]

Нестача джерел фінансування потреб життєдіяльності економічних систем призводить до фінансової кризи. Під фінансовою кризою розуміють стан розбалансованості грошових потоків, що загрожує неплатоспроможністю та банкрутством.

Фінансова криза може бути зумовлена внутрішніми та зовнішніми факторами. До внутрішніх факторів належать недосконалість організаційно-управлінської структури підприємства, неконкурентоспроможність технології виробництва, зниження технічного рівня та культури виробництва, нераціональна виробничо-збутова логістика, низький рівень виробничо-фінансового менеджменту, втрата ринкових позицій внаслідок незадовільного маркетингу та стан ділового партнерства. Зовнішніми факторами є: високий рівень інфляції, недосконалість програм економічного реформування, політична нестабільність, недосконалість і нестабільність державного регулювання економіки, посилення монополізму або конкуренції на ринку тощо. До них також належать менталітет народу, національна свідомість, життєвий рівень громадян, розвиток науки і техніки, міжнародні інтеграційні процеси тощо.[25]

Для забезпечення економічного зростання важливими є процеси економічного моніторингу діяльності підприємств, спрямованого на аналіз і оцінку ділової активності суб'єктів господарювання, ризику підприємництва, кризових явищ фінансування, втрати ринкових позицій тощо.

Економічний ріст, чи динаміка ВВП оцінюється за допомогою індексів і темпів росту і приросту. Використовується кілька різновидів цих показників:

- Темпи (індекси) росту і приросту до базисного року;

- Ланцюгові темпи (індекси) росту і приросту до попереднього року;

- Середньорічні темпи росту і приросту за період.

Темпи росту і приросту виражаються у відсотках, а індекси - у співвідношенні до одиниці. Щоб перейти від ланцюгових показників до базового треба перемножити ланцюгові індекси. Наприклад, ланцюгові індекси росту складали: перший рік до базового - 1,02; другий рік до першого - 1,03; третій рік до другого - 1,025.

Щоб визначити індекс росту за весь період, тобто в третьому році до базового, необхідно перемножити три ланцюгових індекси: 1,02 ґ 1,03 ґ 1,025 = 1,077. Темпи росту будуть рівні 107,7%, а темпи приросту - 7,7%.

Для визначення середньорічних темпів росту чи приросту за період треба знайти корінь ступеня t - 1, (де t - число років часового ряду) з індексу росту до базисного року, тобто відношення ВВП у році t до ВВП у базовому році.

У нашому прикладі середньорічний темп росту буде дорівнює 102,4%, а індекс приросту 0, 024.[21]

У макроекономічному аналізі прийнято порівнювати темпи росту ВВП і НД із темпами росту чисельності населення. Якщо перші перевищують другі, то динаміку національного виробництва можна оцінити як позитивну, оскільки зростає обсяг ВВП і НД на душу населення.

Високими вважаються середньорічні темпи приросту, що перевищують 7-8% за період. Нормальними можна вважати темпи приросту в 4-6%, помірними 2-3%, низькими - близько 1%. Нульові темпи означають, що обсяг ВВП не змінився в порівнянні з базисним роком. Якщо виробництво ВВП скорочується, то показник темпів приросту буде негативним.

Як правило, країни що розвиваються, в сприятливі фази економічних циклів мають дуже високі темпи приросту. Наприклад, Китай за період з 1990 по 2000 рік збільшив обсяг ВВП на 74%, що відповідає 12% середньорічного приросту.

Розвинуті країни підтримують відносно помірні темпи в інтервалі 3-5% за рік при порівняно сприятливій економічній кон'юнктурі. Однак у менш сприятливі періоди ці темпи знижуються до 1-2%.[22]

У макроекономічному аналізі встановлено, що тривале збереження як дуже високих, так і занадто низьких чи негативних темпів росту може привести до негативних наслідків. У першому випадку відбувається так званий “перегрів” економіки, за яким може піти криза надвиробництва і фінансовий крах багатьох фірм. Таку катастрофу потерпіли в 1998 році країни Азіатського регіону (Південна Корея, Індонезія, Таїланд). В другому випадку відбувається зниження рівня життя населення і небезпечний спад інвестиційної активності. Така ситуація була характерна для України в останньому десятиріччі ХХ ст., де виробництво ВВП скоротилося за цей період на 60 відсотків. Причини цього полягали не тільки в помилках і складностях проведення реформи, але й у несприятливих фазах економічного циклу.[11]

Макроекономічний аналіз для визначення рівня соціально-економічного розвитку країни використовує кілька груп показників-індикаторів. Деякі з них застосовуються в Програмі міжнародних порівнянь, що проводиться під методичним і організаційним керівництвом ООН.

Найважливішим індикатором рівня економічного розвитку є показник ВВП на душу населення, виражений у доларах. Перерахування в долари проводиться не за ринковим курсом гривні до долара, а на більш об'єктивній підставі - паритетові купівельної спроможності національної валюти до долара (ПКС). Для його розрахунку статистичні органи встановлюють товари-представники з первинних товарних груп. Усього в розрахунок включається 600-800 найменувань споживчих товарів і послуг, 200-300 інвестиційних товарів і 10-20 умовних будівельних об'єктів. Усі ці товари оцінюються за ринковими цінами в національній валюті і за цінами США в доларах. Порівняння сумарних величин показує паритет купівельної спроможності двох валют.[9]

Близьким до показника ВВП на душу населення є інший індикатор економічного розвитку - національний доход на душу населення. Він краще відбиває рівень добробуту населення, оскільки на відміну від ВВП у показник національного доходу не входять споживання основного капіталу (амортизація), непрямі податки і державні субсидії на виробництво й імпорт.

Україна за результатами 2013 р. показала менше економічне зростання, ніж мала потенціал. Про це сьогодні під час презентації звіту "Проблеми та перспективи розвитку приватного сектору в Україні" повідомив директор представництва Світового банку (СБ) в Білорусії, Молдові та Україні Чімяо Фан, передає кореспондент РБК-Україна.

"Україна, і це нас не дивує, показала менше економічне зростання, ніж сусідні країни, в порівнянні з країнами інших регіонів. Але що найбільш важливо - Україна показала менше економічне зростання, ніж можливості її потенціалу", - зазначив директор.

За його словами, повільне економічне зростання зумовлено повільним зростанням приватного сектору, зокрема малого і середнього бізнесу

"Це уповільнене економічне зростання можна пояснити повільним зростанням приватного сектору, зокрема відсутністю малого і середнього бізнесу. Таке незначне зростання приватного сектору є результатом слабкого регуляторного середовища", - додав Чімяо Фан.

Зокрема, він відзначив такі чинники, як недостатній доступ до фінансування, зокрема для малого і середнього бізнесу, а також нестача конкурентності.

"І в сукупності ці фактори є результатом олігархічної економічної структури в економіці. Всі ці фактори базуються на проблемі з корупцією, на проблемах з непослідовним провадженням законів в цій країні", - повідомив він.

По словам Чімяо Фан, Україна вже багато років знаходиться в кризі.

"Поточка криза демонструє глибину структурних проблем в Україні. З моєї точки зору, поточна криза - це відображення багатьох вкорінених структурних проблем. Для того, щоб повністю розкрити потенціал приватного сектору, особливо малого і середнього бізнесу, вкрай необхідно впроваджувати комплексні структурні реформи та мати для цього політичну волю", - додав він.

У систему вимірників рівня життя населення включаються також показники структури споживчих витрат. У розвинутих країнах відносно високу питому вагу займають витрати на придбання предметів споживання тривалого користування, витрати на освіту й охорону здоров'я, вища частка нагромадження і вкладень у нерухомість. У країнах зі слабкою економікою переважають витрати на харчування і предмети першої необхідності.[8]

В останні роки Міжнародний валютний фонд розробив методику порівняння країн за рівнем витрат виробництва і цін у галузях обробної промисловості. Запропоновано в порівняльному аналізі в індустріально розвинутих країнах, використовувати такі параметри: випуск продукції на відпрацьовану людино-годину, питомі витрати заробітної плати на одиницю продукції, питомі витрати всіх первинних факторів, рівень оптових цін промисловості, рівень експортних цін на відповідні види продукції. Сукупність перерахованих показників відбиває конкурентоспроможність країни в зовнішній торгівлі, що, у свою чергу, служить мірилом її економічного розвитку.

У макроекономічному аналізі започатковані цікаві спроби визначати агреговані оцінні індикатори, що розраховуються шляхом зважування ряду макроекономічних показників. Наприклад, почали застосовувати індекси суспільного розвитку, у яких відбиваються не тільки показники виробництва і споживання, але і тривалість життя, стан здоров'я, освітній рівень населення. За даними за 2010 рік, перших п'ять місць за рівнем суспільного розвитку зайняли Японія, Канада, Норвегія, Швейцарія, Швеція.

Таким чином, методологія виміру рівня соціально-економічного розвитку постійно збагачується новими прийомами і моделями. Міжнародні порівняння макроекономічних показників дають можливість фахівцям бачити місце будь-якої країни у світовій економічній системі, виявити причини успішного розвитку чи відставання.[14]

В умовах загострення соціально-економічних, фінансових проблем в Україні та світі актуалізується проблема забезпечення якісного економічного зростання. Адже саме за динамікою економічного зростання можна зробити висновки про розвиток національної економіки, її місце на світовій арені, про життєвий рівень населення, про те, як вирішуються проблеми обмеженості ресурсів. Стимулювання економічного зростання, підтримка його темпів на стабільному та оптимальному рівні є однією з найважливіших довгострокових цілей економічної політики уряду будь-якої країни протягом останніх десятиліть.

Проблеми якісного економічного зростання знаходять своє відображення в багатьох наукових публікаціях. Це пов'язано з технологічним оновленням, стратегією держави, яка орієнтована на інноваційний розвиток та визначенням пріоритетів економічної політики держави, спрямованої на пошук оптимального співвідношення між високими темпами зростання і якістю соціально-економічного розвитку.

Проте проблеми якісного економічного зростання є настільки складними та багатоаспектними, що процес їх теоретичного розуміння та методологічного визначення ще й досі незавершений. Особливої актуальності цей процес набуває під час перебудови та реформування в економіці та суспільстві.[15]

Враховуючи те, що концепція економічного зростання як результату розширеного відтворення давно себе вичерпала, сьогодні постало питання про визначення нових якостей економічного зростання, що спрямовані не просто на розвиток виробництва, а на розвиток «індустрії добробуту», який розглядається як комплекс галузей економіки та сфер економічної діяльності, спрямованих на забезпечення високого рівня життя населення. Така постановка питання вимагає розробки концепції нової якості економічного зростання, яка має базуватись на процесах інтенсифікації економічного розвитку держави за рахунок чинників, що забезпечать не тільки кількісне зростання, а й якісні зміни в структурі споживання і нагромадження та зміни соціальних параметрів розвитку територій. Ідентифікація та інтенсифікація дії чинників економічного зростання для певних етапів розвитку будь-якої економічної системи має не тільки сприяти активізації економічної діяльності в державі, а й розробці політики, спрямованої на прискорення цих процесів [1, с.344].

З огляду на це, метою дослідження є визначення сучасних методик оцінки якісних трансформацій в економіці України та аналіз сучасного рівня якісного економічного зростання в державі.

При цьому доцільно зазначити, що якісне економічне зростання не може бути відображене якимось одним показником. Для цього необхідна цілісна система індикаторів, адже поліпшення життєвих стандартів супроводжується підвищенням не лише ВВП на душу населення, а й таких показників, що визначають якість життя і є складовими індексу людського розвитку (продуктивність праці, рівень освіченості, очікувана тривалість життя тощо). Оцінювати якість економічного зростання у контексті показників розвитку людського потенціалу за такими критеріями, як зниження дитячої смертності, скорочення неписьменності серед дорослого населення, зростання тривалості життя пропонують і такі вчені, як В. Томас, М. Дайламі, А. Дарешвар, Д. Кауфман, Н. Кішор, Р. Лопес, Я. Ван [2, с.258].

Альтернативний підхід оцінки економічного зростання розроблений у рамках “Програми розвитку ООН” і передбачає розрахунок індексу розвитку людського потенціалу (ІРЛП) на основі трьох показників: реального ВНД на душу населення, освіченості та тривалості життя. З 2010 року експерти ООН розраховують також оновлений варіант ІРЛП, з врахуванням чинника нерівності у розподілі доходів в країні, або так званий Індекс розвитку людського потенціалу, скоригований на нерівність (ІРЛПН), який свідчить про такий рівень ІРЛП, який був би досягнутий кожним членом суспільства за умови рівномірного розподілу благ [3].

Отже, інтенсивне нарощення ВНД на душу населення, а також показників освіченості і тривалості життя населення відображає істотне нарощення якісного економічного зростання у багатьох країнах світу. За останні 10 років серед країн світу індекси розвитку людського потенціалу в переважній більшості держав поліпшилися (з показника 0.639 до 0.694), а 40 країн світу суттєво просунулися в даному рейтингу.

Розглянемо детальніше сучасний його рівень в Україні. В період з 1990 р. по 2000 р. в державі відбувалися деструктивні економічні та політичні процеси, які негативно відбилися на показниках ІРЛП. За цей період він скоротився з показника 0.714 до 0.673. Впродовж 2000-2010 рр. його значення почало зростати. Але незважаючи на відносний ріст індексів в останні роки, динаміка рейтингу України навпаки погіршилася. Так, у 2010 р. ІРЛП в державі становив 0,710, якому відповідало 69-те рейтингове місце серед 169 країн, які аналізувалися. Однак, уже в у 2011 р. Україна опинилася на 76-му місці з показником 0.737, а в 2012 р. на 78-му з показником 0.740 серед 187 країн світу. Цю позицію наша держава розділила з Македонією, а позаду з числа країн Європи лишилися лише Молдова та Боснія і Герцеговина з індексами 0.660 та 0.735 відповідно. Таким чином, протягом досліджуваного періоду значення ІРЛП України зросло на 4% або в середньому приблизно на 0,2% за рік [4].

За критеріями досліджуваного індексу в державі найкращий стан справ з освітою та грамотністю - 0.860 (29 місце у світі), помітно гірші зі здоров'ям та довголіттям - 0.760 (113 місце в світі), проте економічні показники, які визначають рівень життя населення дуже низькі і становлять 0.615. Для порівняння в Білорусії аналогічний показник складає 0,723. Низьке значення даного показника негативно позначається на ІРЛП України відкидаючи її в рейтингу до середньостатистичних показників латиноамериканських держав.

Варто зазначити, що незважаючи на позитивну економічну динаміку в Україні (особливо в період до 2008р.), продуктивність національної економіки залишається вкрай низькою, про що свідчить показник ВНД на одну особу, величина якого в 2012 р. складала 6428 міжнародних доларів. Для прикладу, в Чехії його величина становила 22 678 дол., Словаччині - 21 658 дол., Угорщині - 17 472 дол., Польщі - 17 803 дол., Росії - 15 258 дол., Білорусі -12 926 дол., Румунії - 12 844 дол., Болгарії - 11 139 дол. Фактично, Україні за рівнем середньодушових доходів, серед постсоціалістичних країн Східної Європи, відводиться місце регіонального аутсайдера. Більше того, нашу державу за величиною даного показника уже давно випереджають деякі країни, що розвиваються, зокрема, Ботсвана (13 204 дол.), Габон (12 747 дол.) та інші. соціальний економічний матеріальний україна

Виходячи з результатів дослідження, приходимо до висновку, що для забезпечення якісного економічного зростання в довгостроковій перспективі Україні необхідно реалізувати стратегію не наздоганяючої модернізації, а випереджаючого розвитку на інноваційно-інвестиційній основі. Для цього необхідним є формування умов і механізмів, які забезпечать якісні зміни в структурі економіки регіонів з пріоритетом на створення і розбудову п'ятого і шостого технологічних укладів; створять потужну систему фінансування інвестиційної діяльності; стимулюватимуть інноваційну активність та соціальні ініціативи бізнесу; сприятимуть ефективному, конкурентоспроможному і стійкому соціально-економічному розвитку регіонів; забезпечать розвиток людського капіталу.

3. Причини дестабілізації економічного розвитку в економіці України

Соціологічне вивчення сучасного суспільства в Україні потребує з'ясування природи, характеру та механізмів процесів, що відбуваються. Аналіз ситуації свідчить, що змін зазнає вся система, всі види суспільних відносин, тобто процеси змін носять загальний, всеохоплюючий характер і по своїй природі можуть розглядатись як глибока трансформація суспільства. В зв'язку з цим в останні роки в вітчизняній соціологічній літературі набула поширення думка про те, що сучасні соціально-економічні та політичні процеси в Україні потрібно аналізувати в межах трансформаційної парадигми, маючи на увазі, насамперед, поступову зміну, перетворення суспільних структур, в рамках яких можуть співіснувати паралельно як старі, так і нові елементи.

Стосовно моделей та концепцій трансформації існує безліч точок зору: від пропозицій якомога більше запозичити зарубіжний досвід та “не вигадувати велосипед” до закликів повернутися у “доперебудовний” стан та “добудувати” соціалізм. На думку багатьох дослідників, теоретично можливі два підходи у впровадженні ринкових реформ. Перший - ліквідувати всі шлюзи, відкрити простір для ринкової стихії. Другий - поступово заміняти державне регулювання ринковим, роблячи новий крок тільки після створення необхідних передумов, розробляючи відповідні заходи, спрямовані на усунення або хоча б послаблення негативних наслідків кожного кроку, передусім у соціальній сфері [5].

Потрібно зазначити, що перший шлях у чистому виді майже неможливий, це одна з великих і небезпечних ілюзій - начебто досить лише проголосити економічну свободу, закріпити право приватної власності, як звідусіль почнуть пробиватися паростки ділової активності і підприємництва. Такий підхід був можливий лише в період Непу. Тоді ще були живі представники дореволюційного підприємництва, зберігались навички господарювання і переважну частину населення становили селяни, яким досить було не ставити перешкод, щоб вони “завалили державу продуктами харчування”.

Нині - ситуація принципово інша. Держава, яка ліквідувала приватну власність і викоренила із свідомості людей приватну ініціативу і підприємливість, сьогодні не може просто відійти вбік. Це в інтересах тільки тих, хто хотів би взагалі зруйнувати усі адміністративні структури, посилити хаос, щоб скористатись можливістю для особистого збагачення.

Проблематика досліджень на критичному етапі реформ визначається зростаючим протиріччям між соціальними потребами суспільства та розвалом соціальної сфери, що посилюється, руйнуванням її потенціалу, соціальної інфраструктури, інтенсивним розшаруванням суспільства, ростом частки злиденних та маргіналізованих верств населення, погіршенням якісних характеристик популяції, соціального самопочуття людей, ростом соціальної напруженості. В цих умовах зростає необхідність вироблення ефективної соціальної політики та системи соціального захисту, які сприяли б ефективному реформуванню соціальної сфери.

Аналіз ходу економічних перетворень останніх років свідчить, що соціальні втрати України за ці роки досягли критичної величини, становище соціальної сфери і кожного з її компонентів оцінюється як стан глибокої структурної кризи.

Інтегральним показником продуктивності функціонування соціальної сфери і кожного з її компонентів є демографічний стан суспільства, його якісні та кількісні характеристики, і, передусім, - народжуваність, смертність, тривалість життя, міграція. На жаль, в останні роки всі вони мають негативну тенденцію в своїй динаміці.

Починаючи з 1991 року в країні відбувається процес депопуляції, який у 1999 році склав 350 тис. чоловік [4, с.349]. Він обумовлений як низькою народжуваністю, так і неуклінним ростом рівня смертності. За останні десять років народжуваність знизилася приблизно в два рази. Сумарний коефіцієнт народжуваності, що показує, скільки в середньому змогла б народити дітей жінка протягом всього її життя при збереженості у кожному віці існуючого рівня народжуваності, склав у 2012 році 1,1 проміле, що недостатньо навіть для простого відтворення населення [4, с.350-351]. Для зіставлення, з початку 60-х років цей показник був майже незмінним упродовж 20 років - приблизно 2 дітей. У 90-х він почав особливо швидко падати, а це свідчить про те, що Україна майже перетворилася на країну однодітної сім'ї [6, с.83]. Серед причин такого становища слід назвати зменшення жінок фертильного віку, таймінгу народжуваності, зміна прокреативної етики. Але крім того, як свідчать дослідження, багато в чому зниження народжуваності є реакцією на зміни, що відбуваються в країні. Відкладене народження в молодих сім'ях частіше всього пов'язане з поганим матеріальним становищем або небажанням його погіршувати. За даними моніторингу, зростає процент респондентів, які вважають, що умови виховання дітей за останній рік значно погіршились: у 2012 році це стверджували 21,7% опитаних, у 1996 - 22,2%, у 1997 - 23,6% [2, с.93]. Звісно, така ситуація не сприяє росту народжуваності.[33]

На противагу народжуваності смертність в усіх вікових групах стійко зростає. При цьому за останні роки зросла частка померлих серед працездатного населення, особливо смертність чоловіків. Серед причин смертності провідне місце займають серцево-судинні захворювання, які спричиняються такими соціальними факторами, як матеріальне та побутове неблагополуччя. На другому місті - нещасні випадки, самогубства, вбивства, отруєння алкоголем, що свідчить про прогресуюче неблагополуччя в нашому суспільстві. Особливу тривогу викликає високий коефіцієнт дитячої смертності. У 2011 році він склав 12,8 проміле на 1000 народжених. Для порівняння в Ісландії цей коефіцієнт - 2,6 проміле, в Швеції - 3,6, Норвегії - 4, Фінляндії - 4,2, Словенії - 5,2 проміле. А перше місце серед причин смерті займає стан, що виникає в перинатальному періоді, тобто під час вагітності. В 2001 році від цього померли 1,9 тис немовлят [4, 583; 355].

Це дуже тривожний факт, який свідчить про реальну загрозу генофонду країни. Слід відзначити, що зростання смертності пов'язане як з проблемам охорони здоров'я, так і з соціальними проблемами суспільства.

Безпосереднім індикатором стану соціальної сфери є якісні характеристики популяції. За визначенням ВОЗ до них відносять 3 групи показників, пов'язаних зі станом здоров'я, інтелектуальним потенціалом, освітньо-професійним рівнем населення, культурно-моральними цінностями та девіаціями [13, с.23].

Слід відзначити, що й тут спостерігається тенденція до погіршення показників. В останні роки в Україні знову появилися та отримують все більше поширення інфекційні захворювання: туберкульоз, краснуха, скарлатина, коклюш, а також венеричні, гострі кишкові інфекції, росте кількість психічних захворювань.

Зменшуються можливості молодого покоління в отриманні освіти, надбанні професії. Знизилась чисельність учнів середніх шкіл , все більше дітей шкільного віку не відвідують школу, поряд з цим зростає кількість неповнолітніх правопорушників [4, с.486].

Важливою детермінантою соціальної діяльності особистості, групи, є ціннісні орієнтації. Вони втілюються в ідеалах, інтересах, спрямуваннях людей та визначають поведінку суб'єктів соціальної сфери. Відмова в останні роки від раніше існуючих цінностей, в центрі яких стояла офіційна доктрина та неофіційна установка на пріоритетну цінність праці, привнесення західних моральних установок, розповсюдження соціально принадної міфологеми швидкого збагачення та “гарного життя” призвели до руйнування у багатьох людей звичних соціальних та моральних орієнтирів, і в результаті - непослідовність у поведінці та свідомості, нестабільність в суспільстві на макро- та мікрорівні. Спроба привнеси нову - ліберально-демократичну систему цінностей, пов'язану з індивідуалізмом, особистою наживою, так і не прийнята більшістю населення, вихованого в дусі колективізму. Традиційне соціально-культурне ядро української цивілізації сьогодні активно розмивається органами масової інформації, соціальною практикою пореформеного періоду життя суспільства. Відмова від принципів соціальної рівності, гарантій освіти, медичного обслуговування, зайнятості спричиняє появу підвищеного почуття тривожності, безнадійності, невпевненості в майбутньому у більшості членів соціуму [2; с.6; 7].

Так, у січні 2011 р. майже половина населення України вказала на відсутність у суспільстві політичних ідеалів, які заслуговують підтримки , а близько 40% респондентів вказують на відсутність норм і цінностей, які об'єднують людей у державі 7, с.5-6].

Дестабілізація суспільства сприяє росту числа девіантних проявів: алкоголізації, наркоманії, проституції, бродяжництва, жебракування, криміналізації суспільства. Серед тих, хто скоїв злочин, росте частка осіб, які не мають постійних доходів, в їх числі велика частка безробітних. Росте кількість тяжких злочинів. За офіційними даними у 2008 році було скоєно 1,9 тис. навмисних вбивств і замахів на вбивство, а у 2009 році - 3,5 тис. Загалом у 1999 році скоєно у півтора рази більше злочинів, ніж у 1990, при чому число злочинів, пов'язаних з наркотиками, збільшилось за цей період майже в 6 разів [4, с.533]. Подальше накопичення девіантного потенціалу загострить соціальну ситуацію в суспільстві.

Ще однією проблемою, що спричиняє негативний вплив на розвиток соціальної сфери, є безробіття, з яким стикається все більше верств населення. Його особливістю є поєднання явної та прихованого безробіття.

До негативних наслідків безробіття відносяться: зниження рівня життя сімей, зростання криміногенності, соціального напруження в суспільстві, погіршення соціального самопочуття населення, втрата професійних знань, декваліфікація робітників, підрив фундаментальних трудових мотивацій нових поколінь, що вступають в життя.

Зниження в останні роки добробуту людей помітно позначилося і на структурі споживання. Так, якщо у 1985 році на харчування витрачалося 36,6% середньодушового сукупного доходу, то у 1998 році ця частка збільшилась до 69,5% [3, с.404]. У 1999 році витрати на продукти харчування становили 65,2 % сукупних витрат домогосподарств (обстеження у 1999 році проводились за новою методикою). При цьому в структурі харчування переважають картопля, хліб, молочні продукти та овочі. Погіршилася ситуація з забезпеченістю населення товарами тривалого користування. Якщо у 1990 році на 100 сімей було 92 телевізори, 89 холодильників і морозильників, 65 пральних машин і 40 пилососів, то у 1999 році ці цифри відповідно складали 42, 46, 42 та 25 товарів на 100 сімей [4, с.437; 449; 451]. Поруч із цим, засобами масової інформації, особливо телебаченням, активно нав'язуються завищені споживацькі стандарти, які не відповідають рівню життя основної маси населення (реклама). Це має негативне значення, дестимулює трудову активність населення. Представляється важливим для більшої соціальної інтеграції суспільства сформувати такі споживацькі стандарти, які можуть бути співвіднесені з середніми доходами

Важливим компонентом соціальної сфери є соціальна інфраструктура. Під нею розуміється стала сукупність матеріально-речових елементів, що створюють умови для задоволення всього комплексу потреб (вітальних та соціально-діяльнісних) з метою відтворення людини та суспільства. По своїй внутрішній організації інфраструктура соціальної сфери представляє собою систему закладів, підприємств та органів управління, що забезпечують ефективність функціонування всіх інститутів соціальної сфери. При цьому різноманітні потреби індивідів, сімей та суспільства в цілому задовольняються широким та різноманітним набором товарів та послуг.

По рівню розвитку соціальної інфраструктури, який визначається за допомогою соціологічного аналізу, можна судити про ступінь задоволення потреб населення, їх якість та кількість у співвідношенні з рівнем дореформеного суспільства чи розвинутих країн, потребами сучасної цивілізації. Останнє десятиріччя відмічене стрімким руйнуванням соціальної інфраструктури. В умовах бюджетного дефіциту погіршується стан матеріальної бази для навчання школярів та студентів, лікувальної діяльності. Скоротилося число дошкільних та позашкільних закладів, закладів фізкультури та спорту. В кризовій ситуації знаходиться автомобільне та залізничне сполучення, особливо приміське. Найбільш тяжке становище склалося там, де фінансування здійснювалося раніше з бюджетів виробничих підприємств (заводські дитячі садки, піонерські табори, їдальні, поліклініки, будинки відпочинку та санаторії). В останні роки все менше і менше вводиться в експлуатація нових об'єктів соціально-культурного призначення.[6]

Часткове введення платного навчання та медичного обслуговування, скорочення числа місць у дитячих садках та яслах, в оздоровчих та позашкільних закладах, значний ріст вартості побутового обслуговування населення, а також різке скорочення послуг, що пропонуються службами побуту, призвело до того, що не використовуються потужності освітніх та оздоровчих закладів, які раніше забезпечували задоволення потреб населення, для більшості сімей знижується доступність різноманітних послуг. Це, в свою чергу, деформує звичний образ життя, збільшує тягар в домашньому господарстві, скорочується вільний час, перед усім -жінки. Як свідчать дані статистики та моніторингу, лише невелика кількість населення користується послугами побутових закладів.

Різке погіршення матеріальних умов життя значно послабило здоров'я людей, скоротило середню тривалість життя в Україні (майже на 10 років). Нація почала вимирати: за офіційною статистикою з 1991 року чисельність населення зменшилась більш ніж на 2 млн. чол. [7, с.275], за неофіційними підрахунками - на 3 млн., бо смертність почала перевищувати народжуваність [5, с.58]. Перехід до ринкових відносин у медичній сфері також випереджає матеріальні можливості більшості сімей. Їх доходи не дають змоги користуватися платною висококваліфікованою медичною допомогою. За даними моніторингу у 2007 році 69,7% респондентів відповіли, що їм не вистачає необхідної медичної допомоги, у 1995 та 1996 роках ці цифри також були високими (відповідно 69,2 та 58,4%). Можна з великою долею впевненості стверджувати, що ця тенденція простежується і надалі. Слід додати також, що за даними статистики кількість лікарняних закладів за 1990-1999 рр. знизилась на 0,6 тис., а кількість лікарняних ліжок на 10000 населення зменшилась з 135,5 у 1990 році до 96,5 у 1999 [4, с.512].

Суперінтенсивність протікання процесу розшарування суспільства небезпечна,веде до різкого збільшення частки знедолених та маргіналізованих верств населення при збереженні відносно невеликою долі багатих. При цьому багатство останніх, що росте, далеко не завжди пов'язане з їхнім реальним трудовим внеском. Подібні процеси сприяють розмиванню середнього шару населення, найбільш стійкого ядра суспільства. Це викликає соціально-психологічні стреси у людей, спричиняє зниження стабільності в суспільстві. Так, у 2009 році 70,9 % респондентів моніторингового дослідження стверджували, що їм не вистачає стабільності в державі та суспільстві [12, с.60].

Таким чином, можна стверджувати, що тривала економічна криза, явні прорахунки в соціальній політиці призвели до помітного зниження потенціалу соціальної сфери.

Очевидно, що подальші суспільні перетворення, якщо ми прагнемо утвердження позитивної логіки соціального розвитку суспільства, розширення простору соціальної активності, пов'язані з необхідністю державного регулювання в соціальній сфері. Держава зобов'язана відновити те, що нею ж було свого часу зруйновано. З огляду на особливості національної психології, держава ще довго сприйматиметься населенням як гарант соціальної справедливості, а тому вона зобов'язана мати на озброєнні неринкові механізми регулювання, розвивати і поглиблювати елементи змішаної, соціально орієнтованої економіки.

Держава не може і не повинна відмовлятися від продовження і поширення ринкових реформ. Але потрібно змінити підхід до них. Не реформи заради реформ в надії, що, в кінцевому підсумку, вони забезпечать оздоровлення економіки. А такі реформи, які, враховуючи непередбачувані втрати, чітко визначили б позитивні результати та строки їх забезпечення.[27]

4. Заходи зі стабілізації та прискорення економічного зростання:світовий досвід

Отже, аналіз досвіду реалізації економічної стратегії в країнах з різними суспільно-економічними системами дозволив виділити певні успіхи та невдачі в економічній політиці держави. Це дає можливість визначити ряд концептуальних аспектів державної стратегії у нестабільних ринкових економічних системах, що докорінним чином відрізняють цю стратегію від тієї, що традиційно здійснюється у розвинених країнах із збалансованою економікою. Формулювання цих аспектів може надати методологічну основу для розробки ефективної державної стратегії в Україні, спрямованої на досягнення економічної стабілізації та перехід до економічного зростання. Завдяки проведеному аналізу можна визначити головні загрози економічній безпеці, що виникають у нестабільних економіках як внаслідок об'єктивного розвитку подій, так і через застосування неадекватних засобів економічної політики держави.[16]

Важливість удосконалення методологічної бази державної активності у нестабільних економіках видається особливо важливою. Адже, як засвідчив досвід, економічні системи такого типу значно легше піддаються як позитивному, так і негативному впливам заходів державної політики. Тому нестабільні економіки критичні стосовно методологічної бази державної стратегії економічної стабілізації, що у них застосовується.