Країни заходу в період стабілізації і процвітання ("проспериті") (1924-1929 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

КРАЇНИ ЗАХОДУ В ПЕРІОД СТАБІЛІЗАЦІЇ І ПРОЦВІТАННЯ („ПРОСПЕРИТІ”) (1924-1929 РР.)

Традиційно в історіографії період, який ми розглядали (1918-1923 рр.) вважається періодом революційного піднесення. Але з початку 20-х рр. починається поступове послаблення революційного руху, були здійснені спроби виходу з обстановки політичної кризи. Ситуація ускладнювалась наступом чергової економічної кризи перевиробництва. Вона почалася влітку 1920 р. і охопила найкрупніші країни капіталізму - США, Англію і Францію. Найбільшої глибини вона досягла в 1921 р. Від наслідків цієї кризи країни капіталізму змогли оговтатись тільки в 1922-1924 рр.

Саме з цього часу, з 1924 р., основні країни капіталізму вступили в новий період капіталістичної стабілізації 20-х рр. Цей другий етап в історії країн Європи та Америки і перший період новітньої історії охопив чергові п'ять років - 1924-1929 рр. В марксистській історіографії цей етап характеризувався як період тимчасової часткової стабілізації капіталізму.

Традиційно радянські історики таким чином оцінювали цей період. Визнавалося, що до 1924 р. основні країни капіталізму подолали наслідки війни і післявоєнної господарчої розрухи, а також наслідки економічної кризи 1920-1921 рр. Падіння промислового виробництва, характерне для перших післявоєнних років, змінилося промисловим піднесенням. До цього ж часу буржуазії вдалося відбити перший революційний натиск мас і добитись деякої стабілізації в соціальній сфері, зміцнення влади буржуазії та послаблення класової боротьби.

Проте, в той же час радянська історіографія робила основний упор на те, що стабілізація в економічній та соціально-політичній сферах життя капіталістичного суспільства проходила в умовах загальної кризи капіталізму, в обстановці його загального занепаду та послаблення, характерного для епохи монополістичного капіталізму. Тому капіталістична стабілізація 1924-1929 рр. оцінювалась як тимчасова, часткова, нетривка, гнила, відносна і т. ін. Стверджувалось, що її розвиток неминуче тягнув за собою загострення усіх протиріч капіталізму, створення умов для нової, ще більш сильної економічної кризи, а значить, і для нового загострення соціально-класових протиріч і класової боротьби. В рамках капіталістичного способу виробництва, слідував висновок, добитися скільки-небудь суттєвого розв'язання усіх цих протиріч неможливо.

Чи вірна ця картина? Чи вірно те, що в роки стабілізації в розвитку капіталістичного суспільства переважали риси обмеженості, нетривкості, а то й риси занепаду та загнивання? Якщо це так, то чи можна взагалі говорити про стабілізацію? З іншого боку, якщо в розвитку капіталізму в 1924-1929 рр. спостерігались риси, які говорили про достатньо тривку стабілізацію, то чи вірна формула „тимчасова, часткова стабілізація капіталізму”?

Нарешті, чи була капіталістична стабілізація 20-х рр. результатом дії тимчасових, якоюсь мірою випадкових факторів або, навпаки, вона була закономірним явищем, яке базувалося на твердій, об'єктивній, матеріальній основі? Чи була вона фазою в поступальному розвитку капіталізму?

Для того, щоб відповісти на ці питання, треба проаналізувати основні риси економічного, соціального і політичного розвитку найважливіших країн капіталізму в період стабілізації 20-х рр. Це й буде темою даної лекції.

– Зростання промислового виробництва в період стабілізації.

– Матеріальні передумови промислового піднесення 20-х рр.

– Розвиток монополістичного капіталізму.

– Послаблення класової боротьби.

– Державне регулювання економіки і соціальних відносин в період стабілізації.

– Міжнародна соціал-демократія та її ідейна еволюція в 20-х рр.

1. Першою характерною рисою капіталістичної стабілізації 20-х рр. стало сильне зростання промислового виробництва. При середньому рівні довоєнного 1913 р., взятому за 100, індекс загального обсягу промислового виробництва усіх країн капіталістичного світу в 1929 р. склав 147%, тобто збільшився у порівнянні з довоєнним рівнем майже в 1,5 рази.

Промислове піднесення, яке переживалося в 1924-1929 рр., характерна для тих років фаза циклічного піднесення економіки були властиві практично усім капіталістичним країнам. Проте масштаби цього піднесення в різних країнах були дуже різними. Вони залежали від конкретної ситуації, яка склалася тоді в тій чи іншій країні.

Найбільш сильним зростання промислового виробництва в період стабілізації 20-х рр. був у Сполучених Штатах Америки.

Насамперед, промислове піднесення в США почалося раніше, ніж в країнах Європи. Економічна криза та її наслідки були подолані в Америці не в 1924 р., як в основних європейських країнах, а вже до кінця 1922 р. Індекс загального обсягу промислового виробництва США, який впав в 1921 р. до 78% рівня докризового 1919 р., вже в 1922 р. не тільки досяг цього рівня, а й перевищив його, склавши в цілому за 1922 р. 103% рівня 1919 р. З 1923 р. почалося швидке зростання щорічного індексу промислового виробництва США: в 1923 р. він склав 119% докризового рівня, а далі продовжувало швидко зростати з двома невеликими спадами в 1924 і 1927 рр. впродовж до кінця 20-х рр., досягнувши в 1929 р. 153 % докризового рівня. По відношенню до довоєнного 1913 р. індекс промислового виробництва США склав 172%.

Чому для Сполучених Штатів було характерне таке сильне зростання промислового виробництва?

Це пояснювалось новим сильним висуненням США у світовій капіталістичній системі, величезним збагаченням американського корпоративного капіталу в роки Першої світової війни. В період стабілізації 20-х рр. американські корпорації продовжували отримувати величезні прибутки: за 1923-1929 рр. їхні чисті прибутки (після сплати податків) склали близько 50 млрд. дол., тобто були в 1,5 рази більше, ніж за роки Першої світової війни.

Немалу роль відіграли й зміни міжнародного фінансового статусу США, їх перетворення з боржника в одного з основних кредиторів. Особливо швидко зростали в 20-х рр. приватні інвестиції американських корпорацій за кордоном. В 1929 р. вони склали 16,5 млрд. дол., а щорічний прибуток від закордонних інвестицій досяг 850 млн. дол.

За рахунок величезних прибутків монополій відбувалося масове оновлення основного капіталу. За 1924-1928 рр. в переобладнання американської промисловості було вкладено по меншій мірі 10 млрд. дол. Це й була матеріальна основа сильного піднесення промислового виробництва США в період стабілізації.

В результаті очевидних переваг економічної ситуації в США на основі величезних фінансових ресурсів американських корпорацій сталося нове значне збільшення питомої ваги Сполучених Штатів у світовій економіці. В 1929 р. вони давали 48% промислового виробництва усіх країн світу. Вони виробляли тоді на 10% більше, ніж Англія, Франція, Німеччина, Італія та Японія, разом узяті.

Проте промислове піднесення в період капіталістичної стабілізації 20-х рр. було характерне не тільки для США. В менших, але все ж доволі значних масштабах воно було характерне і для деяких інших країн.

Так, наприклад, дуже значними ці масштаби були у Франції. Незважаючи на сильні руйнування в північно-східних районах Франції в роки війни і економічну кризу 1920-1921 рр., вже до 1924 р. був відновлений, а потім і перевищений довоєнний рівень промислового виробництва. В 1929 р. він був на 40% більше довоєнного.

Це знов-таки пояснювалось деякими сприятливими умовами, характерними тоді для Франції. Так, за умовами Версальського договору їй були повернені високоіндустріальні райони Ельзасу та Лотарінгії. Немалу роль відіграли значні державні асигнування на відновлення зруйнованих війною північно-східних департаментів країни. Нарешті, протягом всього періоду 20-х рр. Франція отримувала великі суми репараційних платежів: до 1929 р. вона отримала у вигляді репарацій 8 млрд. золотих марок.

В 1924-1929 рр. відбувалося швидке відновлення економічного потенціалу Німеччини. Це було різким контрастом найсильнішій господарчій розрусі та глибокій фінансовій кризі, характерним для Німеччини в перші післявоєнні роки і яка досягла небувалої глибини в 1923 р., в ході чергової репараційної кризи. Відмова Німеччини сплачувати репарації призвела у січні 1923 р. до франко-бельгійської окупації Рурської області, основного індустріального району Німеччини. „Рурська криза” 1923 р. зумовила катастрофічне падіння промислового виробництва Німеччини (не менше ніж удвічі) і гігантські масштаби інфляції: у вересні 1923 р. 1 дол. відповідав 1 млрд. марок. Це означало фактично крах фінансово-економічної системи країни.

Проте з 1924 р. почалось швидке відновлення економіки Німеччини. Цьому сприяли нові великі позики, які були надані їй Сполученими Штатами і Англією, а також деяке скорочення розміру щорічних репараційних платежів Німеччини за прийнятому влітку 1924 р. новому репараційному „плану Дауеса”. Приблизно до 1927 р. довоєнний рівень промислового виробництва Німеччини був відновлений, а до кінця 20-х рр. перевищений. Якщо в 1923 р. індекс промислового виробництва Німеччини складав тільки 47% рівня 1913 р., то в 1929 р. він піднявся до 103% цього рівня. Німеччина знову стала виходити на друге місце у світі після Сполучених Штатів за рівнем економічного розвитку.

Достатньо швидко йшов економічний розвиток таких країн, як Італія, Бельгія, Голландія, Швеція та деякі інші розвинуті індустріальні країни.

Особлива ситуація склалася в 20-х рр. в Англії. Справа в тому, що економічний занепад, який окреслився ще на рубежі XIX і ХХ ст., втрата нею колишньої промислової, торгівельної, а потім і фінансової монополії обумовили перевагу низьких темпів промислового розвитку. До 1929 р. в Англії був лише відновлений довоєнний рівень промислового виробництва. Але все ж і в Англії період 1924-1929 рр. був фазою циклічного економічного піднесення.

Таким чином, промислове піднесення, зростання промислового виробництва в 1924-1929 рр. було загальносвітовим феноменом. Конкретна ситуація в тій чи іншій країні лише визначала більш або менш високі темпи зростання.

2. Об'єктивною матеріальною основою промислового піднесення періоду капіталістичної стабілізації 20-х рр. було значне оновлення основного капіталу, технічний прогрес, значне підвищення технологічного рівня економіки. Отже, стабілізація 20-х рр. не була результатом яких-небудь випадкових, виключних факторів. Вона стала закономірним процесом прогресивного розвитку капіталістичної економіки на базі великих технологічних зрушень, черговим етапом його розвитку.

В історії капіталістичного способу виробництва з кінця XVIII ст. до сьогоднішнього дня сучасна економічна наука простежує чотири основних етапи цього прогресивного розвитку капіталістичної економіки.

Перший етап - це етап промислової революції кінця XVIII - першої половини XIX ст. Особливо бурхливо вона проходила в Англії, але початкові фази промислової революції пройшли в перші десятиліття XIX ст. і в основних країнах Західної Європи і США. Саме в цей період був здійснений перший технологічний переворот, найважливішими проявами якого були зростаюче застосування парової енергії, бурхливий розвиток текстильної промисловості, початкова стадія розвитку чорної металургії та машинобудування.

Другий етап став етапом індустріалізації, що тривала, закінчення промислової революції в основних країнах капіталізму і відповідно переходу від традиційного суспільства до індустріального суспільства. Цей етап охоплював другу половину XIX ст. Саме тоді був здійснений другий технологічний переворот, який характеризувався бурхливим розвитком сталеливарної промисловості в результаті винаходу та впровадження бессемерівського і мартенівського процесів виробництва сталі, масовим залізничним будуванням, швидким зростанням нафтодобування і початком промислового використання нафти.

Третій етап, який охоплював першу половину ХХ ст., являв собою період бурхливого розвитку індустріального суспільства. На базі революції в природничих науках, яка розгорнулася на початку ХХ ст., позначився новий, третій технологічний переворот, який проявився у впровадженні електрики як нового виду енергії, у винаході та впровадженні двигуна внутрішнього згорання і автомобіля, у виникненні і розвитку хімічної промисловості, особливо у виробництві синтетичних матеріалів.

Нарешті, у другій половині ХХ ст. відбувся новий технологічний переворот. Розгорнулась сучасна науково-технічна революція, найважливішими проявами якої стали швидкий розвиток ядерної енергії та зростаюча комп'ютерізація виробництва. Це відкрило черговий, четвертий етап прогресуючого розвитку виробничих сил сучасного суспільства.

Отже, протягом 200 років, з часу становлення системи індустріального капіталізму, йшов і триває процес періодичного технологічного оновлення виробництва як матеріальної основи прогресивного розвитку капіталістичної економіки.

Ця схема може бути зіставлена з так званою теорією „довгих хвиль в економіці”, або „великих циклів економічної кон'юнктури”, творцями якої були видатний російський вчений М.Д.Кондратьєв та австрійський економіст Йозеф Шумпетер. Професор Кондратьєв виступив з цією теорією як раз у 20-х рр. В 1926 р. в Москві, в Інституті економіки Російської академії наукових досліджень в галузі суспільних наук, відбулася велика теоретична дискусія з приводу доповіді М.Д.Кондратьєва про великі цикли кон'юнктури. Але в той період теорія професора Кондратьєва була сприйнята у нашій країні у штики, тому що і в очах вчених-марксистів, і особливо в уявленнях політичного керівництва СРСР вона виглядала як теорія, яка підводить тверду наукову основу під висновок про можливість і закономірність подальшого поступального розвитку капіталістичної економіки, що суперечило уявленням про занепад капіталізму, що поглиблюється. Це визначило подальшу долю М.Д.Кондратьєва, який загинув в ході масових сталінських репресій 30-х рр.

В чому суть теорії М.Д.Кондратьєва?

„Довгі хвилі”, або „великі цикли кон'юнктури”, - це тривалі циклічні коливання економіки, кожне з яких охоплює приблизно по 50-60 років. Кожний з „великих циклів” складається з двох фаз - „підвищувальної”, для якої характерні високі темпи промислового розвитку і деяке послаблення циклічних криз перевиробництва, і „понижувальної”, яка відрізняється низькими темпами розвитку промисловості і поглибленням криз перевиробництва. Внутрішній розвиток кожного великого циклу кон'юнктури проходить, за декілька спрощеною схемою, наступним чином. Перед початком кожної підвищувальної фази стаються нові технічні та технологічні винаходи, які впроваджуються у виробництво. На цій основі з початком підвищувальної фази йде швидкий економічний розвиток в результаті досягнення нового, більш високого рівня промисловості. Поступово заданий імпульс послаблюється, а потім і зникає, відбувається пониження темпів зростання промислового виробництва. Це створю імпульс до нових технічних винаходів та технологічних удосконалень і починається новий великий цикл.

Впродовж до середини 80-х рр. усілякі спроби згадування імені М.Д.Кондратьєва та застосування його теорії „великих циклів” (або, як часто говорилося, „довгих хвиль Кондратьєва”) в нашій країні були неможливі, і тільки в останні десятиліття з'явились статті та книги, присвячені цим проблемам.

Зараз йде відродження і розвиток теорії Кондратьєва (в основному в Росії та за кордоном). Зараз виділяються наступні чотири великих цикли в історії промислового розвитку капіталістичних країн і приблизні хронологічні межі підвищувальних і понижувальних фаз кожної з „довгих хвиль” (в різних дослідженнях ці хронологічні межі можуть доволі суттєво відрізнятися між собою).

Перший великий цикл охоплює період 90-х рр. XVIII ст. - 40-х рр. XIX ст. Приблизні межі двох фаз: 1789-1815 рр.; 1815-1848 рр.

Другий великий цикл кон'юнктури починається наприкінці 40-х рр. XIX ст. і триває до 90-х рр. того ж століття. Хронологічні межі двох фаз можуть бути обмежені 1848-1873 і 1873-1896 рр.

Третій великий цикл охоплює період з 90-х рр. XIX ст. до 40-х рр. ХХ ст. Приблизні межі двох фаз такі: 1897-1929 і 1929-1950 рр.

Нарешті, четвертий великий цикл охоплює другу половину ХХ ст. Підвищувальна фаза припадає на період з початку 50-х рр. до середини 70-х рр., і потім до початку 90-х рр. за ній слідує понижувальна фаза.

З цієї загальної, дуже приблизної схеми ми бачимо, що період капіталістичної стабілізації 20-х рр. був кінцевим етапом підвищувальної фази третього великого циклу економічної кон'юнктури. Він і став найбільш мобільним етапом економічного розвитку на базі впровадження крупних технічних і технологічних удосконалень кінця XIX - початку ХХ ст.

Не випадково на цій новій технологічній базі в період стабілізації 20-х рр. відбувався незвичайно швидкий розвиток нових галузей промисловості. Найбільш яскравим прикладом цього став бурхливий розвиток автомобільної промисловості в Сполучених Штатах, найбільш провідній і потужній в економічному відношенні державі світу.

Початок розвитку автомобільної промисловості в США відноситься до кінця XIX - початку ХХ ст. Вже в 1913 р. щорічне виробництво автомобілів складало там близько 500 тис. В 1921 р. воно досягло 1,6 млн. Але тільки в 20-х рр. почалось величезне зростання американської автомобільної промисловості. В 1929 р. у Сполучених Штатах було випущено 5,5 млн. автомобілів. До кінця 20-х рр. в експлуатації в США знаходилося вже 27 млн. автомобілів, з них 23 млн. легкових. Сполучені Штати в той період володіли справжньою монополією у виробництві та експлуатації автомобілів. В найкрупніших галузях Західної Європи розвиток автомобільної промисловості тільки починався. Загальна кількість автомобілів, які експлуатувалися в усіх країнах світу, складала в 1929 р. близько 30 млн. Отже, доля США складала тоді 90%.

Вже у 20-х рр. автомобіль отримав у Сполучених Штатах широке розповсюдження: в 1929 р. на кожних 1000 мешканців США припадало 189 автомобілів. Це значною мірою було результатом здешевлення виробництва та пониження вартості автомобілю. Наприкінці 20- рр. новий автомобіль можна було придбати приблизно за 600 дол., утриманий - за 300 дол., а старий - навіть трошки менше ніж за 100 дол. При середньомісячній зарплаті американських робітників в 140-150 дол., а до того ж при широко розповсюдженій тоді в США системі продаж у розстрочку, автомобіль ставав доступним навіть робітникам високої кваліфікації. Тому автомобіль став воістину символом американського життя в період стабілізації 20-х рр. Не випадково цей період увійшов в історію США як роки „проспериті”, процвітання.

Розвиток американської автомобільної промисловості був пов'язаний в першу чергу з ім'ям Генрі Форда, талановитого конструктора і організатора промисловості, який став володарем найкрупнішої тоді автомобільної фірми.

Форд почав серійний випуск своєї першої знаменитої моделі - моделі „Т” - ще в 1907 р., яка під ім'ям „форда” розповсюдилась в 20-х рр. не тільки в США, а і в багатьох інших країнах світу. За 20 років на фордівських заводах було випущено 15 млн. автомобілів цієї марки. З 1927 р. Форд почав випуск нової, більш комфортабельної моделі - моделі „А”.

У 20-х рр. до фірми Форда в автомобільній промисловості США додались ще дві великі фірми - „General Motors” і „Крайслер”. Ця „велика трійка” автомобільних фірм давала наприкінці 20-х рр. 83% всього випуску автомобілів у США.

Різке збільшення продукції автомобільної промисловості в 20-х рр. було досягнуто за рахунок процесу раціоналізації виробництва. Він включав до себе, по-перше, механізацію виробництва, його технічне переоснащення; по-друге, зростання енергоозброєності виробництва, його перехід на електроенергію; нарешті, по-третє, впровадження процесу стандартизації, тобто масове виготовлення типових деталей та їх наступне швидкісне збирання на конвеєрних лініях.

Вперше ці методи були застосовані на автомобільних заводах Форду. За рахунок зростання продуктивності та інтенсивності праці робітників на цих підприємствах вже у 20-х рр. було досягнуто зростання вироблення кожного робітника не менше ніж на 40%.

Швидке зростання виробництва було характерне в 20-х рр. і для інших нових, технічно добре оснащених галузей промисловості - електротехнічної, хімічної (особливо на перших же етапах розвитку виробництва синтетичних матеріалів). Бурхливими темпами прогресу відрізнялись також розвиток радіо, кіно та авіації.

Швидкий розвиток цих нових галузей виробництва був характерний для усіх великих країн капіталістичного світу. Так, наприклад, світове виробництво алюмінію збільшилось за п'ятирічку 1924-1928 рр. в 3,5 разів, а виробництво штучного шовку - навіть в 7,5 разів. Отже, економічна стабілізація 20-х рр. в тій чи іншій мірі була характерна для усіх країн. Вона зовсім не була випадковістю, простим збігом сприятливих обставин. Навпаки, вона стала закономірним процесом прогресивного розвитку економіки, матеріальною основою якого був черговий етап підвищення технологічного рівня капіталістичної економіки.

3. Друга характерна риса періоду капіталістичної стабілізації 20-х рр. проявилася в новому сильному збільшенні концентрації та централізації виробництва і капіталу і на цій основі у величезному посилення могутності корпорацій.

Найбільшими масштабами концентрації виробництва вже тоді відрізнялись Сполучені Штати. В 1929 р. на долю найкрупніших американських виробничих об'єднань з річною продукцією більше 1 млн. дол. кожне припадало 58% загальної кількості зайнятих робітників і близько 70% продукції оброблювальної промисловості США. Країни Західної Європи, і насамперед основні конкуренти США - Англія і Німеччина, поступалися Сполученим Штатам за ступенем концентрації промислового виробництва, але значно переважали їх за масштабами концентрації банківського капіталу. Це пояснювалось особливістю історичного розвитку США, де протягом усього XIX ст. існувала потужна опозиція централізації банківської системи. Тому і в ХХ ст. вона залишалась набагато більш роздробленою, ніж в основних країнах Європи. Так, в найкрупніших американських банках з капіталом більше 5 млн. дол. було зосереджено в 1929 р. 43% усіх банківських вкладів країни, тоді як в Англії з її централізованою банківською системою такі банки концентрували 95% усіх вкладів. У п'яти найкрупніших берлінських банках було зосереджено наприкінці 20-х рр. 2/3 усіх банківських вкладів Німеччини, а в п'яти найкрупніших лондонських банках - навіть ѕ усіх банківських вкладів Англії.

Концентрація і централізація промислового і банківського капіталу тягли за собою прискорення процесу злиття промислових і банківських корпорацій і подальше зростання могутності фінансового капіталу. Сила і могутність найкрупніших корпорацій в період стабілізації 20-х рр. різко зросли.

Особливо характерно це було знов-таки для Сполучених Штатів. Так, до кінця 20-х рр. у США нараховувались 23 найкрупніші промислові, залізничні та фінансові корпорації з активами більше 1 млрд. дол. кожна. Серед них виокремлювались такі гіганти корпоративного бізнесу, як морганівська „United States Steel Corporation”, рокфеллерівська „Standard Oil Company” і автомобільний концерн „General Motors”. Кожна з цих трьох гігантських корпорацій в 1929 р. отримала більше ніж по 100 млн. дол. чистого прибутку.

В цілому по країні усього лише 0,05% загальної кількості корпорацій зосереджували наприкінці 20-х рр. 49% усього капіталу американських корпорацій і отримали 43% загальної суми їх прибутку.

Але і в основних країнах Західної Європи йшов аналогічний процес швидкого зростання могутності корпоративного капіталу. Саме на період стабілізації 20-х рр. припадає процес виникнення гігантських корпорацій і в країнах Європи. Так, наприклад, в Німеччині в 1925 р. виник могутній хімічний концерн „I.G.Farbenindustrie”, а в 1926 р. - інший монополістичний гігант - Сталевий трест, який вже через декілька років виробляв близько половини загальнонімецької продукції чавуну і сталі.

В Англії в 1926 р. був заснований Імперський хімічний трест, а в 1929 р. - найкрупніший у світі концерн з виробництва та продажу продовольчих товарів „Unilever”, який розповсюдив свої операції не тільки в країнах Західної Європи, а й у інших районах земної кулі.

Все це говорило про те, що могутність корпоративного капіталу в 20-х рр. багатократно зросла.

В період стабілізації 20-х рр. було відновлено багато міжнародних картельних угод, які розпалися в роки Першої світової війни. В цих нових угодах як формах економічного поділу світу фіксувалось нове співвідношення сил між корпоративним бізнесом основних країн світу. Так, новий поділ світового електричного ринку між американською „General Electric” і німецькою „Загальною компанією електрики” відобразив суттєве збільшення могутності американських корпорацій за рахунок послаблення їх німецьких конкурентів. Так само проходило відновлення або створення знову інших міжнародних картельних угод. В 20-х рр. виникли міжнародний рейковий картель, сталевий картель, цинковий синдикат, свинцевий пул, картель штучного шовку та інші міжнародні картельні угоди.

Зростання могутності крупного корпоративного бізнесу створило набагато більш сприятливі умови для безконтрольних дій корпорацій, для повернення верхівкам корпоративного бізнесу послабленої і перші післявоєнні роки впевненості в могутності монополій, в їх здатності самостійно, без втручання з боку держави контролювати соціально-економічне та політичне життя суспільства.

4. В цьому ж напрямку діяла третя характерна риса періоду стабілізації 20-х рр. - послаблення соціальних протиріч і класової боротьби, яке сталося тоді, відновлення відносної соціальної стабільності буржуазного суспільства.

В умовах промислового піднесення та подолання інфляції в 1924-1929 рр. сталося деяке підвищення життєвого рівня населення. Хоча реальна заробітна плата осіб найманої праці і прибутки середніх шарів у кращому випадку повернулися до довоєнного рівня і лише в деяких країнах, які перебували у більш сприятливому положенні (США, Скандинавські країни), більшою чи меншою мірою перевищували його, покращення умов життя широких мас населення в порівнянні з періодом війни та післявоєнних господарчих складностей зміцнювало соціальну стабільність суспільства і послабляло класову боротьбу.

Це було особливо характерно для Сполучених Штатів. В середині 20-х рр. там сталося різке послаблення страйкового руху. Нова ситуація була явним контрастом з першими післявоєнними роками. В 1919 р. в США був досягнутий максимум в розвитку страйкового руху, коли кількість учасників страйків досягла 4160 тис. Це було більше, ніж коли-небудь раніше в історії країни. Впродовж до 1922 р. кількість страйкарів продовжувала залишатись дуже високою (1-1,5 млн. на рік). В 1923 р. починається послаблення страйкового руху, яке тривало до кінця 20-х рр. В 1929 р. кількість учасників страйків впала до 289 тис. В цілому ж якщо за першу післявоєнну п'ятирічку 1918-1923 рр. у Сполучених Штатах страйкувало близько 10 млн. чоловік, то протягом наступної п'ятирічки 1924-1929 рр. кількість страйкарів зменшилась до 2,3 млн. чоловік, тобто більше ніж учетверо.

Змінився й характер страйкового руху: його учасники обмежувались лише суто економічними вимогами і не висували політичних гасел, не говорячи вже про характерні для перших післявоєнних років вимоги націоналізації.

В середині 20-х рр. практично припинився і масовий демократичний рух за обмеження панування монополій, за незалежні політичні дії, а то й за повний розрив з традиційною для США двопартійною системою республіканців і демократів і за створення самостійної політичної партії трудящих. Цей рух, в ході якого вже в перші післявоєнні роки в різних штатах виникло декілька самостійних фермерсько-робітничих партій та інших радикальних політичних організацій, досяг найбільшого розмаху в 1924 р., коли на президентських виборах на противагу двом офіційним кандидатам буржуазних партій була висунута незалежна кандидатура сенатора Роберта Лафоллета, який виступив з прогресивною антимонополістичною програмою. Проте в обстановці сильного промислового піднесення і масованої кампанії офіційної пропаганди про наступ „нескінченного американського процвітання” кандидат прогресивних сил зазнав поразки, хоча й зібрав на виборах майже 5 млн. голосів виборців. Це відкрило тривалий період різкого послаблення демократичного руху в Сполучених Штатах.

Та ж картина послаблення масового народного руху була характерна в період стабілізації 20-х рр. і для інших країн розвинутого індустріального суспільства. Середня кількість страйкарів в 10 високорозвинених країнах світу (США, Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Голландія, Австрія, Швеція і Канада) ставала з кожним роком все меншою. Так, якщо в 1919-1922 рр. вона складала в середньому за рік 7,8 млн., то в 1923-1926 рр. вона зменшилась до 2,9 млн., а в 1927-1929 рр. впала до 1,1 млн. Як і в Сполучених Штатах, в країнах Західної Європи сталися зміни характеру страйкового руху: він набув суто економічного, а не політичного характеру.

Правда, на відміну від США в країнах Західної Європи не сталося такого різкого послаблення загальнодемократичних масових народних рухів. Гасла обмеження панування монополій і поширення соціальних завоювань народу як і раніше користувались великою популярністю навіть в провідних європейських країнах парламентської демократії. Особливо активно вони відстоювались в той період в Англії, де в 1924 р. був створений перший в історії країни лейбористський уряд, а в 1926 р. розгорнувся відомий загальний страйк. Але ці гасла були дуже популярні і в інших країнах Європи, наприклад, у Франції, де в 1924 р. був сформований уряд так званого „лівого блоку”, який підтримувався соціалістичною партією. В 20-х рр. відбулися й перші активні антифашистські виступи, насамперед в Італії, де до того часу вже одержав перемогу фашизм. Боротьба за демократію була в центрі уваги і в багатьох країнах Центральної і Південно-Східної Європи.

Але все ж у порівнянні з першими післявоєнними роками розмах робітничого і загальнодемократичного народного руху в період стабілізації 20-х рр. в більшості країн Західної Європи значно зменшився. В ході руху значно рідше висувались гасла кардинального переустрою суспільства.

Різке послаблення опору народних мас політиці буржуазних партій зміцнив впевненість верхівок корпоративного капіталу у своїх силах, у здатності самостійно, без будь-якого контролю, вирішувати економічні і соціально-політичні проблеми.

5. Промислове піднесення, величезне зміцнення могутності корпоративного капіталу, стабілізація в соціальній області, послаблення масового народного руху - все це обумовило четверту характерну рису періоду стабілізації 20-х рр. - різке послаблення державного регулювання економіки і соціальних відношень, посилення опозиції корпоративного бізнесу будь-яким формам державного втручання в його справи. Створений за роки Першої світової війни розгалужений апарат військово-державного регулювання був в основному демонтований. Етатистські тенденції в усіх країнах послабли.

Знов-таки більше за усіх це було характерне для Сполучених Штатів, де позиції корпоративного капіталу були особливо потужними. І в цьому відношенні ситуація 20-х рр. була різким контрастом в порівнянні з першими післявоєнними роками. Відомо, що перші прояви державного регулювання в США позначились ще на початку ХХ ст., в роки так званої прогресивної ери, коли уряди республіканця Теодора Рузвельта, а потім демократа Вудро Вільсона здійснили низку важливих ліберальних реформ.

Президент Вільсон наполегливо пропонував продовжити цей ліберально-реформістський курс і в напруженій політичній обстановці перших післявоєнних років, коли в Сполучених Штатах розгорнувся сильний робітничий і загальнонародний демократичний рух, який висунув широку програму націоналізації основних галузей економіки. У грудні 1919 р. у посланні конгресу Вільсон заявив: „Великі потрясіння у світі змушують нас добиватись якнайскорішого стійкого врегулювання відношень між працею і капіталом... Для цього треба визнати фундаментальні права, за які давно вже борються робітники”.

Президент мав на увазі права робітників на організацію і на колективний договір, право на страйк, поширення трудового законодавства. Тільки тоді, підкреслював Вільсон, можна буде встановити співробітництво класів і добитися того, щоб „праця і капітал стали не антагоністами, а рівноправними партнерами”.

Проте нове посилення корпоративного капіталу США в результаті Першої світової війни, зростання його впевненості у власних силах заважали здійсненню цього курсу. Післявоєнна ліберально-реформістська програма Вільсона була відхилена.

Коли ж на виборах 1920 р. до влади прийшла республіканська партія, ліберально-реформістський курс був повністю відкинутий і в основу урядової політики була покладена традиційна для XIX ст. ідеологія „твердого індивідуалізму”. В результаті економічні та соціальні функції американської держави, які були дуже скромними навіть в роки „прогресивної ери”, були тепер зведені до мінімуму. Про це відкрито говорилося в офіційних заявах президентів-республіканців Уоррена Гардінга і особливо його спадкоємця Кальвіна Куліджа, який займав президентську посаду в 1923-1929 рр., тобто саме в період стабілізації (Гардінг помер у серпні 1923 р. під час морської подорожі, отруївшись консервами; ходили чутки, що він помер не своєю смертю).

Найбільш чітко і послідовно ідеологія „твердого індивідуалізму” була викладена Куліджем у його посланні конгресу у грудні 1926 р. Там говорилося: „Сутність нашої системи правління полягає в тому, що вона базується на принципах свободи і незалежності індивідуума. У своїх діях кожний з них залежить тільки від самого себе. Тому вони не повинні бути позбавлені плодів своєї заповзятливості. Те, що накопичено їх власними зусиллями, не повинно стати джерелом державного марнотратства”.

Президент Кулідж, міністр фінансів Ендрю Меллон, голова одного з найкрупніших американських корпоративних об'єднань (алюмінієвого тресту та багатьох інших підприємств) та інші представники так званої „старої гвардії” республіканців захищали фактично курс на повернення до найреакційної форми індивідуалістичної ідеології - соціал-дарвінізму з його принципами „ боротьби за існування” та „виживання найбільш пристосованих”, або, як часто говорилося, принципом „кожний сам за себе і до біса невдаху”. Це позначало відкидання якого б то не було втручання держави в життя суспільства. Президент Кулідж так змалював ідеальну, на його думку, структуру суспільного життя: „Якщо федеральний уряд зникне, то прості люди протягом дуже тривалого часу не помітять ніяких змін у своїх повсякденних справах”.

Мета державної політики, на думку представників республіканської „старої гвардії”, полягала в тому, щоб повністю відмовитись не тільки від регулювання, а й від втручання у справи бізнесу. Завдання держави, стверджувалось ними, - створити максимально сприятливі умови для безконтрольного господарювання бізнесу. Відповідно до цього систематично проводився курс на максимальне скорочення податків на великі прибутки і на корпорації, а також на різке пониження рівня державних витрат.

Проте навіть в Сполучених Штатах багато ідеологів та практиків корпоративного капіталу не могли не враховувати досвід Першої світової війни і перших післявоєнних років. Курс на необмежений індивідуалізм відкидався більш передовими, реалістично мислячими колами корпоративного бізнесу. Це, зрозуміло, не було випадковістю. Масове впровадження передової техніки, більш високий технологічний рівень виробництва нагально вимагав нових організаційних форм підприємницьких об'єднань, а різке загострення міжнародної конкуренції в умовах стабілізації поставило їх перед необхідністю систематичних зусиль по зниженню собівартості виробництва. На вирішення цих завдань і були спрямовані зусилля впливових кіл великого бізнесу. Насамперед, вони сприяли підвищенню ступеню організованості корпоративного капіталу. При активному сприянні організацій промисловців і фінансистів в 20-х рр. створювались так звані асоціації бізнесу, які централізованим шляхом збирали та розповсюджували інформацію про наявний рівень цін, про методи зниження витрат виробництва, про ефективні способи транспортування і збуту, про способи отримання дешевого кредиту та інші проблеми, які цікавили бізнес.

Посилено впроваджувались в 20-х рр. і нові методи організації виробничого процесу на промислових підприємствах, розраховані на зниження собівартості виробництва та збільшення його прибутковості. Важливу роль в цьому відношенні відігравали різноманітні методи максимального підвищення інтенсивності праці робітників, особливо посилене впровадження системи, запропонованої ще наприкінці XIX ст. американським інженером Фредеріком Тейлором. Система тейлорізму була заснована на детальному хронометражі усіх виробничих операцій найбільш вправних і витривалих робітників і наступному розповсюдженні цих норм на усіх робітників, зайнятих цими операціями. Подальший свій розвиток методи інтенсифікації праці робітників отримали в США в 20-х рр. в масовому поточно-конвеєрному виробництві.

Проте багато ідеологів і практиків корпоративного бізнесу США добре пам'ятали величезні страйки перших післявоєнних років і вимоги, які висувалися тоді робітниками та які ставили під загрозу основи існуючого ладу. Тому поряд з методами, розрахованими на посилення ступеню експлуатації робітників, в період капіталістичної стабілізації 20-х рр. почалося розповсюдження різноманітних форм приватнопідприємницької благодійності з метою підтримання соціальної стабільності суспільства. Посилено пропагувались тоді ідеї „соціальної відповідальності бізнесу”. Стверджувалось, що сам бізнес може ефективно вирішувати усі соціальні проблеми, а головне, зробити робітників „рівноправними партнерами” підприємців. З цією метою в 20-х рр. почався розподіл акцій промислових підприємств серед робітників, створення приватних пенсійних фондів, а також створення на противагу професійним спілкам робітників так званих компанейських спілок як органів класового співробітництва.

Ця нова, більш сучасна система трудових відношень отримала назву системи „індустріальної демократії”. Найважливішою метою цього нового курсу більш передових груп корпоративної буржуазії було протиставлення державному регулюванню, встановленню твердих законодавчих норм соціальних відносин системи саморегулювання бізнесу. В той же час ця система була й альтернативою необмеженому індивідуалізму.

Найвідомішим представником цієї більш сучасної тенденції в уряді Куліджа став міністр торгівлі Герберт Гувер, в 1928 р. обраний черговим президентом США. Основний напрямок гуверівського курсу визначила ідея так званого „регулюємого індивідуалізму”. Стверджувалось, що у Сполучених Штатах відбувається рішуча економічна трансформація, суть якої - перехід від „крайнього індивідуалізму до асоціативних дій”. Шляхом опрацювання „кодексів етики і практики бізнесу”, за допомогою створення асоціацій промисловців, організацій банкірів, торговельних палат, фермерських кооперативів, різноманітних професійних організацій робітників повинно було під егідою держави, як певного верховного арбітру, здійснюватися саморегулювання бізнесу і насаждатися дух його „колективної відповідальності”.

У країнах Західної Європи в період стабілізації 20-х рр. не сталося такого рішучого відходу від державного регулювання, як в США. Це багато в чому пояснювалось тим, що в перші післявоєнні роки ступінь загострення соціальних протиріч і класової боротьби в Західній Європі була значно більшою, ніж у Сполучених Штатах.

Тим не менше і в країнах Західної Європи в 20-х рр. на перший план висувались не ідеї державного регулювання, а ідеї саморегулювання корпоративного капіталу. Найчастіше вони приймали форму співробітництва великих корпорацій і профспілок з метою проведення раціоналізації виробництва в інтересах збільшення його прибутковості і в той же час з урахуванням деяких соціальних прав робітників.

Найбільш яскравим прикладом такого роду стало створення в 1928 р. в Англії комітету для сприяння реорганізації промисловості і для регулювання відносин підприємців і робітників між керівництвом Британського конгресу тред-юніонів і групою представників крупного корпоративного капіталу на чолі з одним з керівників хімічного концерну Альфредом Мондом. Так виник мондізм як одна з форм саморегулювання корпоративного капіталу у співробітництві з лідерами профспілкового руху, як один з конкретних проявів ідеології і практики „індустріальної демократії”.

В не меншій мірі ці більш сучасні методи трудових відношень були характерні тоді й для Німеччини, де наявність поряд з профспілками ще й розгалуженої системи виробничих рад, або фабзавкомів, створювала для робітників більш сприятливі можливості для відстоювання своїх позицій при укладанні угод з корпоративними об'єднаннями. Методи „індустріальної демократії” отримали в 20-х рр. широке розповсюдження також у Скандинавських країнах і деяких інших державах Західної Європи.

Але поряд з цим, на відміну від Сполучених Штатів, в Західній Європі в період стабілізації 20-х рр. збереглося також й економічне та соціальне регулювання з боку держави. Більш того, в Німеччині і Англії це регулювання в деяких галузях економіки приймало не тільки форми посереднього бюджетного та кредитно-фінансового регулювання, як це було в інших європейських країнах, а й форми державного підприємництва. Збереглося й соціальне державне регулювання. Якщо в Сполучених Штатах у 20-х рр. практично була відсутньою система загальнодержавного соціального захисту населення, то в Англії і Німеччині вона вже тоді була достатньо розвинутою. Важливі реформи в соціальній області були здійснені до того часу також у Франції, Бельгії, Швеції, Австрії і Чехословаччині.

Таким чином, на основі різкого зміцнення позицій корпоративного капіталу в період стабілізації 20-х рр. сталося значне, а то й дуже сильне послаблення державного регулювання. Це, зрозуміло, не означало повернення до необмеженого індивідуалізму XIX ст. Навпаки, зростала організованість крупного капіталу, впроваджувались різноманітні форми саморегулювання корпоративного бізнесу, почала розповсюджуватися практика „соціального партнерства” підприємців і робітників. Отже, посилювались колективістські тенденції в розвитку бізнесу. Це було характерно навіть для Сполучених Штатів, де державне регулювання в 20-х рр. було практично відхилене. Що ж стосується основних країн Західної Європи, то для них було тоді властиве поєднання корпоративного регулювання із збереженням більш або менш розвинутих економічних і соціальних функцій держави. Все це означало, що в період капіталістичної стабілізації 20-х рр. більш або менш чітко проявилася загальна тенденція до створення більш організованої форми капіталізму.

6. На базі зміцнення соціальної стабільності буржуазного суспільства, зниження рівня соціальної напруги і класової боротьби, а також на основі зростання організованості в розвитку капіталізму в період стабілізації 20-х рр. визначилась п'ята характерна риса цього етапу - посилення реформістських тенденцій в робітничому русі, зростання впливу соціал-демократії.

Вже йшла мова про об'єднання II і „Двозполовинного” Інтернаціоналів в Робітничий соціалістичний Інтернаціонал, яке сталося на конгресі в Гамбурзі у травні 1923 р. У лавах РСІ об'єднались соціалістичні і соціал-демократичні партії Західної Європи та Північної Америки, загальна чисельність яких в 20-х рр. доходила до 6,5 млн. чоловік. На виборах тих років кандидати цих партій збирали загалом 25 млн. голосів. Соціал-демократи отримували тоді на виборах більше 40% голосів виборців в Австрії і Швеції, більше 30% голосів в Англії, Німеччині, Бельгії і Данії, більше 20% голосів в Голландії, Франції і Фінляндії.

В 20-х рр. партії РСІ як і раніше заявляли про свою прихильність гаслу соціалістичної трансформації суспільства. Шлях до соціалізму вони, як і раніше, зображували як плавний еволюційний процес, як поступове мирне перетворення капіталістичного суспільства в соціалістичне, як природний наслідок процесу поступального розвитку і розквіту капіталістичної економіки. Період стабілізації 20-х рр., на думку партій РСІ, якраз і був початком і втіленням цього еволюційного процесу. Стверджувалось, що в цей період капіталізм вступив у нову фазу свого розвитку, у фазу організованого капіталізму. Промислове піднесення і техніко-організаційна раціоналізація виробництва трактувались лідерами Робітничого соціалістичного Інтернаціоналу як подолання капіталістичних протиріч і наступ епохи безкризового розвитку капіталістичної економіки. Зростання концентрації і централізації капіталу, посилення могутності корпоративного бізнесу, підвищення його організованості, розповсюдження практики соціального партнерства в поєднанні з державним регулюванням - усе це, за оцінкою Р.Гільфердінга, одного з найвідоміших теоретиків РСІ, означало „заміну капіталістичного принципу вільної конкуренції соціалістичним принципом планомірності виробництва”.

Відповідно до цих теоретичних принципів лідери СДПН, наприклад, розглядали режим Веймарської буржуазно-демократичної республіки як форму трансформації капіталістичного суспільства в соціалістичне. Так само оцінювався лейбористською партією парламентський лад в Англії.

Якими ж були, на думку партій РСІ, завдання робітничого класу в епоху „організованого капіталізму”?

Насамперед, вони полягали в розвитку і подальшій демократизації парламентської системи, тобто „в поширенні політичної демократії”. Засобом для досягнення цих цілей вважалось завоювання сильного парламентського представництва соціал-демократичних партій і створення разом з буржуазно-демократичними партіями коаліційного уряду або навіть однорідного соціал-демократичного уряду.

Правда, деякі лідери центристських партій РСІ робили застереження. Для переходу до соціалізму, говорив, наприклад, лідер французьких соціалістів Леон Блюм, недостатньо лише першого етапу - етапу „виконання влади”, який здійснювався ще в межах буржуазного ладу урядом за участю соціал-демократів. Для цього необхідний більш віддалений другий етап - етап „революційного завоювання влади”. Проте на практиці цей другий етап відсовувався в невизначене майбутнє, а основні зусилля соціал-демократії спрямовувались майже виключно на парламентську боротьбу як на „парламентський шлях до соціалізму”.

Далі, завдання робітничого класу в епоху „організованого капіталізму” полягали, згідно з курсом лідерів РСІ, у боротьбі за встановлення „господарчої, або індустріальної демократії”, тобто в перебудові економіки і соціальних відносин капіталістичного суспільства на демократичних засадах шляхом „рівноправного ділового співробітництва” між робітниками і підприємцями, а також за допомогою соціально-економічного законодавства демократичної держави. Боротьба за здійснення раціоналізації виробництва, впровадження практики соціального партнерства робітників і підприємців і проведення в цих цілях позитивної організаційно-господарчої діяльності профспілок та інших робітничих організацій у співробітництві з об'єднаннями корпоративного капіталу для збільшення ефективності процесу виробництва повинні були, на думку лідерів РСІ, привести до корінного покращання положення робітничого класу.

Теорія „організованого капіталізму”, орієнтація лідерів соціал-демократів на мирний, еволюційний шлях до соціалізму, їх курс на „соціальне партнерство” робітників і підприємців з метою досягнення „політичної і господарчої демократії” в межах буржуазного ладу традиційно розглядались в марксистській історіографії як повна відмова соціал-демократії від наукового соціалізму, як її зрада істинним інтересам робітничого класу, як шкідливий і цілком безперспективний курс, який в кращому випадку являв собою абсолютно безпечне для його основ „штопання” буржуазного ладу, і ніяк не змінював його характеру.

Між тим досвід еволюції капіталістичного суспільства в наступні десятиліття ХХ ст. показав, що така суто негативна оцінка курсу соціал-демократів необ'єктивна та невірна.

Звичайно, практичне здійснення курсу соціал-демократії на розвиток „політичної та індустріальної демократії” ніяк не призводило до заміни капіталізму соціалізмом. Тим не менше проведення важливих демократичних реформ в соціально-економічній і політичній сферах життя суспільства, які пропонувалися соціал-демократами, як показав досвід наступних десятиліть, відіграло важливу позитивну роль, тому що це призвело до впровадження в структуру капіталізму таких елементів соціального характеру, які виводять його за межі традиційного капіталізму і якоюсь мірою відображають вплив соціалістичної ідеї. Тому, як ми вже говорили у вступній лекції до цього курсу, сучасне постіндустріальне суспільство країн Заходу відображає перехід до нової, більш високої фази суспільного устрою, до все більшої соціалізації суспільних відносин сучасного капіталізму.

Тому в наш час необхідно надати більш позитивну оцінку еволюційного курсу соціал-демократії, який вона проводила в період капіталістичної стабілізації 20-х рр., тому що до того часу були зроблені перші кроки в процесі перетворення традиційного капіталізму в державно регульоване і соціально орієнтоване суспільство. Курс соціал-демократії на повільне еволюційне реформування капіталістичного суспільства сам по собі не був тому безкорисним, не був невірним, тому що він вів до впровадження в структуру суспільства демократичних принципів устрою політичного і соціального життя.

Висновки. Отже, капіталістична стабілізація 20-х рр. була закономірним процесом поступального розвитку виробничих сил, результатом чергового етапу підвищення технологічного рівня капіталістичного виробництва. Вона зовсім не була випадковістю і тим більше не проявом занепаду капіталізму.

Чи значить це, що використання формули „тимчасова, часткова стабілізація капіталізму” неправомірно? Чи значить це, що в 1924-1929 рр. не було слабких сторін стабілізації, не було проявів її нетривкості?

Ні. В усіх країнах капіталізму в цей період тією чи іншою мірою існували важливі прояви нетривкості капіталістичної стабілізації.

В чому ж вони полягали?

По-перше, нетривкість капіталістичної стабілізації 20-х рр. полягала в надзвичайно нерівномірному розвитку різних галузей економіки. При швидкому розвитку нових, добре технічно оснащених галузей промисловості спостерігався застій, а то й падіння виробництва у старих, традиційних галузях економіки. Так, наприклад, здобич вугілля і споживання бавовни в основних країнах капіталізму за 1924-1929 рр. збільшились лише на 4%, а продукція суднобудування скоротилась на 30%. Сільське господарство, яке разом з промисловістю вступило в 1920 р. в смугу кризи перевиробництва, за весь період 20-х рр. на відміну від промисловості, так і не вийшло з кризового стану.