Лізинг в діяльності підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Виникнення лізингу та його розвиток у країнах світу

Для того щоб зрозуміти суть лізингу необхідно звернутися до історії його виникнення. Прийнято вважати, що всі економіко-правові відносини, пов'язані з лізингом, відносяться до нового чи новітнього періоду історії господарських взаємозв'язків.

Перше відоме вживання терміну «лізинг» відноситься до 1877 року, коли телефонна компанія «Белл» прийняла рішення не продавати свої телефонні апарати, а здавати їх в оренду, тобто встановлювати устаткування в будинку чи офісі клієнта тільки на основі орендної плати. Ця операція справила сильний вплив не тільки на розвиток зв'язку. Багато компаній високо оцінили оренду устаткування, що дозволяла їм, на відміну від простого продажу, захистити своє монопольне право на використання «ноу-хау». Аналогічно «Белл», компанія Hughes, яка виготовляла інструменти, зберігала контроль над цінами, надаючи свій спеціалізований 11-ти граний бур тільки на умовах оренди. Тільки прийняття федерального антимонопольного законодавства США поклало кінець цій практиці і змусило виробників виставити устаткування на вільний продаж.

Після Другої світової війни став швидко нарощувати масштаби лізинговий бізнес, пов'язаний з транспортними засобами. Ще в 30-ті роки Генрі Форд ефективно використовував оренду для розширення збуту своїх автомобілів. Проте «законним батьком» автомобільного лізингового бізнесу вважається Золлі Френк - торговий агент з Чикаго, який на початку 40-х років запропонував довгострокову оренду автомобілів.

У континентальній Європі лізинг бере початок з 1966 року коли у Франції та Бельгії були вперше в історії в континентальній Європі були прийняті спеціальні закони про лізинг.

У Франції 3 липня 1966 р. було ухвалено Закон про підприємства, що практикують кредит-оренду, а в Бельгії 10 листопада 1967 р. - королівська постанова про підприємства, що практикують фінансову оренду. За назвами цих актів можна дійти висновку, що для визначення відносин, які розглядаються, у французькому законі застосовується термін «кредит-оренда» (credit-bail), а в Бельгії - «фінансова оренда» (location-financement). Метою французького закону та бельгійської постанови є, по-перше, надання легального визначення відносин, що розглядаються, або встановлення їх ознаки, по-друге, введення ряду вимог, яким мають відповідати організації, що практикують кредит-оренду та фінансову оренду.

У Німеччині спочатку виникла класична проблема регулювання лізингу, зокрема, відокремлення його від договору умовної купівлі-продажу. Це було пов'язано з тим, що користувач, виплативши всю вартість обладнання, набував його у власність після спливу строку дії договору, щоб не втрачати залишкову вартість. Така схема нагадувала договір умовної купівлі-продажу. Це викликало проблему визначення власника обладнання, передусім, для оподаткування. Німецький суд визначив поняття лізингу саме в цілях оподаткування.

Лише 19 квітня 1971 р. у Німеччині було прийнято постанову «Про лізинг рухомості». Відповідно до неї договором фінансового лізингу є договір, укладений на певний строк, протягом якого його не може бути розірвано жодною зі сторін, а періодичні платежі, що вносяться протягом цього періоду, мають покривати витрати на придбання або виробництво обладнання, а також інші можливі витрати, понесені лізинговою компанією. Постанова перераховує чотири ознаки, за якими можна визначити чи є лізингова компанія власником обладнання в цілях оподаткування:

- основний строк контракту має бути від 40% до 80% економічного терміну служби обладнання;

- вартість опціону на купівлю має співвідноситися з вартістю майна на момент реалізації опціону;

- періодичні платежі за поновлений строк договору лізингу (якщо це відбувається) мають бути номінальними;

- якщо предметом договору лізингу є спеціальне обладнання, необхідне тільки користувачеві, то «економічним» власником такого обладнання вважатиметься користувач.

Особливу зацікавленість викликає те, що німецький законодавець проводить розмежування між «економічним» та «юридичним» власником. Відомі різні розщеплення права власності, але таке було здійснене вперше. Це обумовлюється тим, що при лізингу право власності на його предмет залишається в лізингодавця, який до його фактичного використання відношення не має. Користувач (лізингоодержувач), не має на нього права. Це лише варіант правового регулювання. Постанова розрізняє три види договорів лізингу: без права подовження, з правом купівлі, з правом подовження строку дії договору.

У США відносини щодо договорів лізингу регулюються в тій мірі, в якій це стосується оподаткування. Головний напрям регулювання тут зосереджується на встановленні правил, які вирізняють договір лізингу від купівлі-продажу, з метою уникнення фіктивного використання податкових та амортизаційних пільг. Такі правила видає Служба Внутрішніх Доходів [11, с. 32]. Важливу роль у механізмі цивільно-правового регулювання відносин США відіграє практика крупних лізингових компаній, страхових товариств та інших організацій, що займаються лізингом. Вони широко застосовують типові проформи договорів, які контрагент лише підписує, без жодних або незначних змін. Проформи контрактів здійснюють істотний вплив на лізинговий бізнес, тому їх також можна певною мірою віднести до джерел правового регулювання.

Цивільний кодекс Квебека набув чинності у січні 1994 р. й являє собою новітню кодифікацію цивільного права. Для нас він становить особливий інтерес з огляду на те, що знаходиться на межі загального і континентального права, поєднуючи в собі особливості двох правових систем. Цей документ розглядає договір лізингу як окремий тип цивільно-правового договору (поряд із договором майнового найму) і присвячує цьому третю главу «Про лізинг» (статті 1842-1850) [12, с. 78].

Відповідно до цього Кодексу лізингом визнається договір, за яким одна особа, лізингодавець, надає рухоме майно у розпорядження іншої особи, лізингоодержувача, за плату; лізингодавець придбає майно, що є предметом лізингу, у третьої особи на вимогу і згідно з вказівками лізингоодержувача; договір лізингу може бути укладений лише у підприємницьких цілях. Майно, що є предметом лізингу, навіть якщо воно пов'язане з нерухомим майном або приєднане до нього, зберігає характер рухомого майна на весь час дії договору, якщо воно не втрачає свою індивідуальність. Про існування договору лізингу лізингодавець має вказати у документах про купівлю-продаж майна. З моменту вступу лізингоодержувача у володіння майном на нього переходять всі ризики загибелі цього майна, навіть внаслідок дії непереборної сили. У такому ж порядку до лізингоодержувача переходять обов'язки щодо витрат на утримання і ремонт майна. У випадку, якщо майно не було доставлено лізингоодержувачу у розумний строк після укладення договору або протягом строку, вказаного у вимозі про доставку, лізингодавець при простроченні лізингоодержувача вправі вважати договір лізингу розірваним. При цьому лізингодавець має повернути лізингоодержувачу (замість майна, яке повертається) все отримане від нього за договором, за виключенням розумної суми з урахуванням вигоди, яку лізингоодержувач отримав від договору в період його дії. По закінченні договору лізингу лізингоодержувач зобов'язаний повернути це майно лізингодавцю, якщо він не скористався у відповідному випадку правом придбати це майно (таке право може бути надане лізингоодержувачу договором).

Досить вдалим із погляду нормативного закріплення, незважаючи на певні суперечності з Цивільним кодексом, можна назвати Закон Російської Федерації «Про лізинг» від 29 жовтня 1998 р. (далі - Закон РФ). Він є базовим і широко врегульовує лізингові операції. За російським законодавством лізинг - це вид інвестиційної діяльності щодо придбання майна і передачі його на підставі договору лізингу фізичним або юридичним особам за визначену плату, на визначений термін і на визначених умовах, обумовлених договором, із правом викупу майна лізингоодержувачем.

Цей закон передбачає три види лізингу: фінансовий, зворотний, оперативний. Привертає увагу характеристика фінансового лізингу. Вона полягає в кваліфікації такої ознаки, як наступний перехід права власності на об'єкт, що орендується, до лізингоодержувача. Стаття 2 цього Закону, надаючи визначення лізингу, оперує цим елементом ніби невід'ємною і обов'язковою частиною його юридичного змісту. З іншого боку, п. 6 ст. 17 свідчить про те, що викуп обладнання лізингоодержувачем і перехід на нього права власності внаслідок цього не може розглядатися як обов'язкова характеристика договору лізингу, тобто викуп є характеристикою факультативною.

Закон передбачає можливість сублізингу, тобто особливого виду відносин, що виникають у зв'язку з переуступкою прав користування предметом лізингу третій особі, що оформлюється договором сублізингу.

Закон РФ зазначає, що права та обов'язки сторін за договором міжнародного лізингу регулюються відповідно до федерального Закону «Про приєднання Російської Федерації до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг», нормами національного законодавства в частині, що не суперечить віднесеним до предмета регулювання нормам міжнародного права, а застосовуване право визначається за угодою сторін міжнародного договору лізингу відповідно до Конвенції УНІДРУА 1988 р. Тобто дана норма передбачає локалізовану конвенцією автономію волі щодо прав та обов'язків сторін. Окремою категорією розглядається також міжнародний сублізинг, який є різновидом міжнародного лізингу і являє собою переміщення предмета лізингу через митний кордон РФ тільки на строк дії договору сублізингу. Загалом слід зазначити, що Закон РФ є досить успішним, і ширшим за сферою дії, ніж Оттавська Конвенція, і детально регулює лізингові відносини.

Рішення головних органів Міжнародного інституту уніфікації приватного права (УНІДРУА) про надання лізингу пріоритетного напряму в розвитку уніфікації було поштовхом для створення робочої групи для вивчення різних видів лізингу і правових проблем, що породжуються особливим видом операцій, які називаються фінансовим лізингом. Робота щодо розробки проекту уніфікованих норм стосовно лізингу тривала впродовж 1975-1988 р.

Дипломатична конференція щодо прийняття Конвенції відбувалась в Оттаві у травні 1988 р., де ухвалено її текст і вона стала відкритою для підписання. Конвенція набула чинності 1 травня 1995 р. для Франції, Нігерії та Італії. У 1998 р. до Конвенції приєдналася Російська Федерація [9, с. 35]. Україна не є учасницею цієї Конвенції.

Конвенція визначає характеристики угоди фінансового лізингу:

а) користувач визначає обладнання та обирає постачальника, не покладаючись при цьому на досвід і судження лізингодавця;

б) обладнання придбається лізингодавцем у зв'язку з договором лізингу, укладеним або таким, що має бути укладений, між лізингодавцем і лізингоодержувачем, з яким ознайомлений постачальник;

в) періодичні платежі, що підлягають сплаті за договором лізингу, визначаються з урахуванням всієї або істотної вартості обладнання.

Конвенція застосовується незалежно від того чи має або чи набуде користувач право на купівлю обладнання або на подовження строку лізингу і за номінальну вартість або періодичні платежі (ст. 3). Конвенція не поширюється на фінансову оренду обладнання для особистих, сімейних та домашніх цілей користувача.

Конвенція закріплює нерозривний зв'язок двох договорів - купівлі-продажу та лізингу: користувач має схвалити умови першого договору, постачальник має бути проінформований про існування або намір укласти другий.

Вище було зазначено, що в багатьох країнах обов'язковою характеристикою лізингу має бути опціон (право) на купівлю обладнання користувачем по закінченні строку договору. Однак в інших країнах включення опціону на купівлю перетворює лізинг в умовну купівлю-продаж. Щоб Конвенція могла застосовуватися всіма країнами, опціон не розглядається як визначальна характеристика, відтак, Конвенція застосовується незалежно від наявності опціону на купівлю.

Оттавська конвенція застосовується, коли лізингодавець і лізингоодержувач мають основне місце діяльності в різних державах. При цьому:

а) ці держави, а також країна, в якій знаходиться комерційне підприємство постачальника, є договірними державами;

б) контракт на поставку і контракт лізингу регулюються законодавством договірної держави (ст. 3).

Важливу умову для визначення того, чи підпадає в даному конкретному випадку договір під дію Конвенції, містить п. 2 ст. 3, який встановлює, що у випадку, коли та чи інша сторона має кілька підприємств, що здійснюють відповідну діяльність у різних країнах, посилання на комерційне підприємство, яке міститься в Конвенції, означає те місце існування основної діяльності, яке в найбільшій мірі пов'язано з контрактом і його виконанням із урахуванням відомих сторонам обставин або таких, що малися на увазі в будь-який момент до укладення або при виконанні контракту (конвенційне закріплення принципу найбільш тісного зв'язку (lex causae), що відбиває тенденцію сучасного міжнародного приватного права). Положення конвенції не припиняють своєї дії лише на тій підставі, що обладнання стало невід'ємною приналежністю або включено до земельної власності. Будь-яке питання про те, стало чи не стало обладнання приналежністю або частиною нерухомості, а також про юридичні наслідки права лізингодавця та особи вирішується відповідно до права країни, на території якої знаходиться нерухомість (земельна ділянка) (lex rei sitae).

Чільне місце в конвенційному регулюванні прав та обов'язків лізингодавця і лізингоодержувача посідає рішення відповідних питань у випадку неспроможності або банкрутства однієї з сторін (ст. 7). За виключенням випадків, коли інше передбачене в Конвенції або договорі лізингу, лізингодавець (це є загальною особливістю лізингу) не несе відповідальності перед лізингоодержувачем стосовно обладнання. Виключення становить випадок, коли лізингоодержувачу було завдано шкоди в результаті його звернення до досвіду та компетентності лізингодавця, а також його участі у виборі обладнання, його характеристик та самого постачальника. Однак вказані правила не застосовуються, якщо лізингодавець виступає в іншій якості, наприклад, власника майна. У даному випадку необхідно, по-перше, розрізняти договірну та позадоговірну відповідальність лізингодавця, а по-друге, відзначити традиційний для міжнародної практики характер вирішення Конвенцією питання про її співвідношення з іншими міжнародно-правовими договорами, а саме відсутності превалювання над якоюсь вже укладеною угодою (ст. 17), в силу чого існує можливість застосування до режиму відповідальності лізингодавця й інших міжнародно-правових документів. Так, будучи власником океанського лайнера, зданого у лізинг, лізингодавець буде нести відповідальність за Брюссельською конвенцією 1969 р. про цивільну відповідальність за шкоду, спричинену забрудненням навколишнього середовища нафтою з суден. В інших випадках на нього можуть поширюватися положення Директиви ЄЕС 1985 р. про зближення законодавства, підзаконних і адміністративних актів країн Співтовариства, що стосуються відповідальності за шкоду, спричинену товаром. Зобов'язання постачальника, що випливають з контракту поставки, можуть бути предметом вимоги з боку лізингодавця, якщо б він був стороною даної угоди і обладнання постачалося прямо лізингоодержувачу.

У випадку невиконання зобов'язань з боку лізингоодержувача лізингодавець має право стягнути належну йому і невиплачену орендну плату зі штрафними процентами, а також понесені збитки. Ці положення Конвенції можна якоюсь мірою розглядати як спробу встановити конвенційний інститут неустойки, який не може бути зменшений місцевим законом. Дані матеріально-правові норми прагнуть встановити режим відповідальності лізингоодержувача і міру вимог лізингодавця у випадку порушення першим своїх зобов'язань по лізингу. Відповідно до Конвенції права лізингодавця у випадку порушення лізингоодержувачем зобов'язань за договором розділяються на дві категорії: невиконання (порушення) зобов'язань та істотне порушення. Причому Конвенція не містить уточнення про те, що ж мається на увазі під істотним порушенням.

Однак у силу п. 2 ст. 13 при істотному порушенні лізингоодержувачем своїх зобов'язань він вправі отримати прискорену виплату сум майбутніх орендних платежів, якщо договір лізингу це передбачає, або вимагати розірвання договору, а після цього:

а) отримати назад обладнання;

б) стягнути ті збитки, які б забезпечили йому відповідне становище, в якому б він знаходився, якби лізингоодержувач виконав договір лізингу згідно з його умовами і не допустив порушення своїх зобов'язань.

Водночас, якщо лізингодавець розірвав договір лізингу, то він не вправі вимагати прискореної виплати майбутніх орендних сум, хоча величина таких платежів буде братися до уваги під час розрахунку згаданих збитків. Норми міжнародного договору, що досить широко застосовуються в світі, передбачають обов'язковість повідомлення лізингодавцем лізингоодержувача про прискорене стягнення орендних платежів або розірвання договору та надання останньому розумного періоду часу на виправлення порушення за умови, що воно підлягає виправленню.

Також Конвенція передбачає можливість передачі лізингодавцем або лізингоодержувачем своїх прав за договором лізингу. Це пояснюється тим, що розробники хотіли включити в сферу дії Конвенції «левередж» (роздільний, пайовий) лізинг, за якого лізингодавець передає як гарантію право отримання частини платежів банкам, фінансовим організаціям за те, що вони виступили кредиторами і сплатили частину вартості придбаного обладнання.

На сьогодні достатньо характерним для правової регламентації лізингових відносин є та обставина, що багато держав, які не беруть участь у Конвенції, приймають національно-правові акти, які значною мірою використовують моделі на основі конвенційного регулювання. Такий феномен називають «непрямою уніфікацією», тобто появою в національному праві різних країн уніфікованих норм не внаслідок взяття на себе міжнародно-правових зобов'язань, а в порядку добровільного засвоєння зразків поведінки, які містяться в міжнародному договорі. Врешті-решт лізингові відносини отримують єдине правове вирішення за допомогою засобів національного права.

У рамках СНД також була підписана «Конвенція про міждержавний лізинг» [10, с. 9] від 25 листопада 1998 р. Конвенція розроблена відповідно до Договору про створення Економічного союзу, а також Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг. Положення передбачають уніфікацію національно-правових норм країн-учасниць щодо регулювання лізингових відносин суб'єктів внутрішньодержавного права, а не самих держав СНД.

Міждержавним лізингом в Конвенції називається складова міжнародного лізингу, в якому беруть участь лізингові компанії та господарюючі суб'єкти двох або більше держав-учасниць, міжнародним лізингом визначається діяльність, в якій беруть участь лізингові компанії та господарюючі суб'єкти будь-яких двох іноземних держав (ст. 1). Тобто Конвенція розділяє «регіональних» суб'єктів лізингу та «інших міжнародних» суб'єктів лізингу». Україна підписала цю Конвенцію, яка є регіональною і повинна сприяти інвестуванню коштів у межах СНД шляхом створення уніфікованого правового механізму.

2. Лізинг в українському законодавстві, його поняття та функції

Зустрічається думка, що лізинг є лише різновидом орендних операцій, в підтвердження чого наводяться країни, де існує повне законодавство про оренду (США, ФРН) і в яких відсутнє законодавство про лізинг. Варто згадати, що сам термін лізинг є словом іншомовного походження, а саме запозичене з англійської мови (to lease) і в перекладі означає «здавати в найм, в оренду». Деякі з визначень терміну «лізинг» які є в літературі наведені нижче:

Лізинг являє собою договір оренди, що передбачає надання лізингодавцем (орендодавцем) належного йому устаткування, транспортних засобів, споруд промислового, торговельного і складського призначення лізингоодержувачу (орендарю) у виключне користування на визначений термін за визначену винагороду - орендну плату, яка включає відсоткову ставку, що покриває вартість залучення засобів орендодавцем на фінансовому ринку з урахуванням необхідного прибутку банку та амортизацію власності [13, с. 243];

Лізинг - це підприємницька діяльність, яка направлена на інвестування власних або залучених фінансових коштів і полягає у наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майно, що є власністю лізингодавця або набутого їм у власність за дорученням та згодою з лізингоодержувачем у відповідного продавця власності за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів [1, с. 2];

Лізинг - це користування засобами виробництва замість придбання їх у власність, тобто довгострокова оренда машин та устаткування, транспортних засобів, споруд промислового призначення тощо [14, с. 36].

Лізинг - це договір на право користування устаткуванням та майном на основі орендних відносин [15, с. 143].

В українському законодавстві поняття лізингу визначено в Законі України «Про лізинг» (від 16.12.97 №723/97-ВР) «лізингом визнається підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів» [1, с. 2].

Тобто договір лізингу у законі визначається, як підприємницька діяльність. Але деякі законодавчі акти визначають лізинг трохи інакше.

У постановах Національного Банку України дається кілька визначень договору лізингу:

- це угода, за якою лізингодавець передає лізингоодержувачу право користування активом за плату та на певний період часу [4, с. 1];

- це фінансовий або оперативний лізинг у формі міжнародного лізингу [5, с. 2];

- це відносини між юридичними особами, що виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладенням лізингового договору [6, с. 1].

Беручи за основу визначення Національного Банку України можна зробити висновок, що лізинг є формою кредиту, яка може носити як майновий, так і грошовий характер.

Виходячи з вище наведених нормативно правових актів можна стверджувати, що на сьогодні в Україні є певна правова база для здійснення лізингу, але беручи до уваги різноманітність визначень останнього та наявність деяких непослідовностей в них зазначимо, що чинне законодавство про лізинг у вирішенні низки питань потребує певного вдосконалення.

Можливо, що саме наявність деяких суперечностей та непослідовностей у законодавстві про лізинг викликала досить «запеклі» дебати між провідними українськими та закордонними науковцями щодо правової природи договору фінансового лізингу.

На сьогоднішній день в літературі щодо аналізу правовідносин лізингу існують два основних підходи:

а) аналіз за допомогою традиційних інститутів (оренди, купівлі-продажу, позики, кредиту, доручення);

б) вивчення лізингу як визначеного комплексу організаційних, фінансових та правових відносин, що потребують відповідного нормативного регулювання.

Саме прибічником першого підходу є твердження, відображене в постановах Національного Банку України, що лізинг є формою майнового (товарного) кредиту. Прибічники кредитної природи договору лізингу зазначають, що в економічному розумінні лізинг являє собою інвестування коштів в основний капітал, але не в грошовій формі, а у формі переданого в користування майна. На думку прихильників кредитної природи договору, лізинг - «ніби» товарний кредит в основні фонди у формі переданого в користування майна.

Кілька слів про співвідношення між поняттями «лізинг» та «договір лізингу». Звернувши увагу на статтю 4 Закону України «Про лізинг», можна сказати, що окремі види і форми лізингу, в тому числі фінансовий лізинг, визначено як певні договори. Тобто законодавець не розмежовує поняття «фінансовий лізинг» і «договір фінансового лізингу». Тому в літературі можна зіткнутись з різними поглядами щодо цього.

Деякі досить відомі та поважні науковці виходять з того, що лізинг та договір лізингу є різними поняттями. Як зазначає В. Луць, лізинг - це вид підприємницької діяльності, правовою формою опосередкування якого є договір лізингу [16, с. 135]. Проаналізувавши законодавчі акти України що стосуються лізингу можна зробити висновки, що у Законі України «Про лізинг» допущено змішування економіко-підприємницької лізингової діяльності і її правових форм, до яких насамперед відносяться договірні форми. Науковець О. Старцев вважає, що має місце понятійна помилка в частині визначення фінансового та оперативного лізингу, оскільки лізинг - це не договір, а відносини особливого роду діяльності, яка веде до певних правових наслідків [17, с. 54].

Вище перераховано далеко не всі суперечливі моменти, що мають місце в законодавстві про лізинг. Та в цій частині, покладаючись на наявні на даний момент матеріали, було розкрито суть лізингу, та його правової форми - договору лізингу, вказано на його зв'язки з спорідненими інститутами, та наведено погляди найбільш авторитетних науковців.

Лізинг, як складне соціально-економічне явище, виконує дуже важливі функції з формування багатоукладної економіки та активізації виробничої діяльності.

Розглянемо чотири найважливіші з них: фінансову, виробничу, постачальницьку та використання податкових пільг.

Фінансова функція виражається у звільненні товаровиробника від одноразової оплати повної вартості необхідних засобів виробництва і як би в наданні йому довгострокового кредиту.

Виробнича функція лізингу полягає в оперативному вирішенні виробничих задач шляхом тимчасового використання, а не купівлі дорогих та морально старіючих машин. Це ефективний спосіб матеріально-технічного постачання виробництва та доступу до новітньої техніки, до результатів науково-технічного прогресу. При повному лізингу передача майна може супроводжуватись різноманітним сервісом: технічне обслуговування, страхування, забезпечення сировиною, робочою силою тощо.

Постачальницька функція - це розширення кола споживачів та освоєння нових ринків збуту, залучення в сферу лізингу тих, хто не може відразу купити те чи інше майно.

Функція використання податкових та амортизаційних пільг має деякі особливості:

а) взяте за лізингом майно відображається на балансі користувача або лізингодавця по узгодженню між ними;

б) орендна плата відноситься на собівартість продукції (послуг), що виробляється і відповідно зменшує прибуток, який підлягає оподаткуванню;

в) застосування прискореної амортизації, яка обчислюється, виходячи із строку контракту, що зменшує оподаткований прибуток та прискорює оновлення матеріально-технічної бази.

В результаті розкриття суті та функцій лізингу, можна зробити висновок, що лізинг сприяє еволюційному розвитку підприємства, розвиває та диверсифікує ринок засобів виробництва, скорочує цикл освоєння нових поколінь техніки.

лізинг економіка ринковий

3. Об'єкти, суб'єкти, види та форми лізингу

Як сказано в Законі України «Про лізинг» (ст. 1) «лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням із лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів». Тобто лізинг можна розглядати як форму забезпечення вкладень, як прогресивний метод матеріально-технічного забезпечення, як активний інструмент маркетингу, як одну із форм кредитних надходжень, як альтернативу банківському кредиту.

Визначення об'єкту лізингу є істотною умовою, без якої угода вважається недійсною. В залежності від конкретних обставин об'єктом лізингу може бути будь-яке рухоме і нерухоме майно, що відноситься за діючою класифікацією до основних фондів, окрім майна, яке заборонене для вільного обігу на ринку. Всі об'єкти лізингу в загальному вигляді можна класифікувати за різними сутнісними ознаками. Як вже відмічалося, обов'язкова умова лізингу полягає в тому, що об'єкти, які передаються в лізинг, можуть бути використані лише для підприємницьких цілей. Згідно з дійсним положенням до виробничих основних фондів відносяться такі фонди, які пов'язані із здійсненням підприємницької діяльності, тобто з виробництвом промислової продукції, будівництвом, сільським господарством, торгівлею та громадським харчуванням, заготівлею сільськогосподарської продукції та іншими видами діяльності. Тому, якщо в лізингову компанію з пропозицією взяти в оренду оргтехніку звернулися, наприклад, дві організації: одна з них комерційна, що здійснює підприємницьку діяльність, а друга - некомерційний благодійний фонд, то лише в першому випадку операція може вважатися предметом лізингової угоди.

Іншим важливим критерієм визначення майна, що може бути предметом лізингу є неспоживаність речей у виробничому процесі. Прийнято, що не споживані речі не втрачають своїх натуральних якостей в процесі використання, тобто по закінченні строку лізингу предмет має бути придатним для продажу або подальшої здачі в оренду. Цій вимозі відповідають основні фонди виробництва. Широкого розповсюдження набула класифікація об'єктів лізингу за ознакою рухомості майна і відповідне виділення рухомих речей та нерухомості. На відміну від звичайної оренди в лізинг не можуть передаватися земельні ділянки та природничі комплекси, що являються основою всіх об'єктів нерухомості взагалі.

Розрізняють також індивідуально визначені речі та такі, що визначаються родовими ознаками. Останні характеризуються якостями, загальними для всіх предметів даного роду і які визначаються кількістю, масою тощо. Речі, які визначаються родовими ознаками, замінні, тому їхня втрата не звільняє боржника від зобов'язання повернути речі кредитору. Індивідуально визначена річ завжди конкретна. Вона або унікальна, або хоча і відноситься до класу речей, що визначаються родовими ознаками, проте володіє властивими лише їй якостями.

Об'єктом лізингу часто є складні речі, які складаються з різнорідних речей, що утворюють одне ціле. Якщо предметом лізингу слугує такий об'єкт, наприклад підприємство, то дія угоди за загальним правилом поширюється на всі його складові різнорідні частини: будівлі, устаткування та інші компоненти, з яких можуть бути і виключення за договором. В даній сукупності предметів може бути головна річ та її приналежність, наприклад будівля та добудова до неї. Головна річ має в господарському обороті самостійне значення, а приналежність залежить від неї, служить головній речі і пов'язана з нею спільним господарським призначенням. Приналежність наслідує долю головної речі. Тому, якщо головна річ передається в лізинг, то разом з нею в оренду передається і приналежність.

У всіх випадках об'єкт лізингу має бути найбільш точно визначений, ідентифікований. Якщо предмети одного найменування можуть володіти різними ознаками, то потрібно вказати, які саме характеристики має предмет угоди. Коли ж користувач хоче отримати неоднорідний товар, то визначається кількість товару за кожною ознакою, який передається в лізинг з детальною специфікацією. Якщо предметом лізингу являється товар зі складними технічними характеристиками, то подається їх детальний опис.

На практиці в лізинг найчастіше передається різноманітне технологічне устаткування з високими темпами морального старіння, коштовні машини, верстати, прилади, будівельна техніка, автомобілі, морські та річкові судна, обчислювальна техніка, трактори, комбайни, будівлі, споруди та інше.

Суб'єктами (учасниками) класичного лізингу являються три основних особи: лізингодавець, лізингоодержувач та виробник (продавець) предмета лізингу.

Здавати майно у лізинг мають право його власники чи їх представники. Постачальниками можуть також бути фірми, які забезпечують гарантовані поставки заздалегідь визначеного типу устаткування, запасних частин і, можливо, фірмових послуг за технічним сервісом. Усім комплексом лізингових послуг, як правило, займаються спеціалізовані компанії, які мають кошти для інвестування. З пропозиціями на лізинговому ринку виступають також місцеві органи влади та управління.

Лізингові компанії, створені банками, орієнтуються на надання стандартних лізингових послуг широкому колу клієнтів, що не виключає, з іншого боку, переважного обслуговування клієнтів «власного» банку. Зазвичай банки не тільки фінансують діяльність дочірніх компаній, але і активно постачають їм клієнтів з числа тих, що звертаються напряму до банку за отриманням кредиту на придбання основних фондів. Природно, що компанії, які входять до структури великих банків, і самі є одними з найбільших на ринку, мають великий портфель замовлень, використовують більш сучасні методи роботи, кваліфікований персонал.

Лізингові компанії, створені державними та муніципальними структурами, жорстко орієнтовані на здійснення лізингових угод з визначеними типами клієнтів. Умови лізингових угод, які пропонуються цими компаніями, а вони звичайно використовують пільгове бюджетне фінансування, є більш привабливими для клієнтів, у порівнянні з умовами, що їх пропонують комерційні лізингові компанії, проте доступність їхніх послуг обмежена. Нерідко перед такими компаніями питання ефективності чи хоча б надійності лізингових проектів, що реалізуються, стоїть не так гостро, як перед комерційними лізинговими компаніями.

Галузеві лізингові компанії орієнтуються на обслуговування підприємств певної галузі. Багато в чому галузеві лізингові компанії орієнтуються на підтримку держави. Лізингові компанії - дочірні підприємства різних торгових домів, фірм-виробників, а також створені приватними особами, не маючи доступу до достатніх фінансових ресурсів, укладають мало лізингових угод. Ряд іноземних фірм-виробників (в основному це стосується ринку великих вантажних автомобілів) використовують лізинг в якості інструмента збуту продукції. Лізингові угоди, укладені ними, звичайно передбачають участь українського банку, прийнятного для іноземної фірми, який дає гарантію за свого клієнта - кінцевого лізингоодержувача.

Аналіз поведінки орендаторів в різних господарських ситуаціях, мотивів їхніх дій та цілей, які вони ставлять, дозволяє попередньо виявити два типи лізингоодержувачів:

а) перший тип - це підприємці, які за допомогою лізингу намагаються досягти декількох цілей: отримати високий дохід, затвердитися у суспільстві як самостійна вільна особистість, створити комфортні умови життя та побуту;

б) другий тип - це люди, які не мають достатнього стартового капіталу. Вони прагнуть отримати максимум прибутку за рахунок нарощування об'ємів виробництва, вводять жорсткий режим економії, мало піклуються про умови праці та побуту, добиваються своєї мети в основному важкою виснажливою працею.

Посередники - професійні учасники лізингових операцій, виступають в якості:

а) представника клієнта перед іншими учасниками лізингових відносин;

б) самостійного суб'єкту угод з постачальниками, який купує у них устаткування у власність з метою подальшої реалізації іншим клієнтам.

Серед посередників, що приймають участь в лізингових угодах, виділяються ряд професійно спеціалізованих підприємців з різноманітним колом прав та обов'язків.

В складних лізингових операціях приймає участь велика кількість юридичних осіб на боці позикодавців, лізингодавців, постачальників та орендаторів, так як в угоду включаються різноманітні посередники (брокерські фірми, страхові та трастові компанії тощо).

Коли ж постачальником та лізингодавцем виступає одна і та ж особа, то склад учасників угоди скорочується до мінімуму - до двох осіб. В таких випадках лізинговими операціями займаються спеціальні філіали чи дочірні фірми підприємства-виробника устаткування (машин) чи його структурні підрозділи, які займаються просуванням своїх товарів на ринку за допомогою лізингу.

Ринок лізингових послуг характеризується багатоманітністю форм лізингу, моделей лізингових контрактів та юридичних норм, які регулюють лізингові операції. Під час виділення видів лізингу виходять передусім з ознак їх класифікації, які характеризують відношення до орендованого майна, тип фінансування лізингової операції, тип лізингового майна, склад учасників лізингової угоди, ступінь окупності лізингового майна, сектор ринку, де проводяться лізингові операції, відношення до податкових, митних та амортизаційних пільг та преференцій, порядок лізингових платежів [17, c. 58].

У відношенні до орендованого майна (чи по об'єму обслуговування) лізинг поділяється на:

Чистий (net leasing), коли всі витрати по обслуговуванню майна приймає на себе лізингоодержувач. При цьому лізингоодержувач переказує лізингодавцю чисті, або нетто, платежі. Більшість послуг на вітчизняному лізинговому ринку устаткування є чистими.

Повний, або, як його ще називають «мокрий» лізинг (wet leasing), коли лізингодавець приймає на себе всі витрати по обслуговуванню майна. Його використовують, як правило, самі виробники устаткування. За вартістю повний лізинг один з найдорожчих, так як у лізингодавця збільшуються витрати на технічне обслуговування, супроводження кваліфікованим персоналом, ремонт, постачання необхідної сировини та комплектуючих виробів тощо

Частковий (з частковим набором послуг), коли на лізингодавця покладаються лише окремі функції з обслуговування майна.

За типом фінансування лізинг поділяється на:

Терміновий, коли має місце одноразова оренда майна.

Поновлюваний (револьверний), при якому після закінчення першого строку угода продовжується на наступний період. При цьому об'єкти лізингу через певний час в залежності від зносу та за бажанням лізингоодержувача замінюються на більш досконалі зразки. Лізингоодержувач приймає на себе всі витрати на заміну устаткування. Кількість об'єктів лізингу і строки їх використання при поновлюваному лізингу заздалегідь сторонами не визначаються.

Різновидом поновлюваного лізингу є генеральний лізинг, який дозволяє лізингоодержувачу доповнити список орендованого устаткування без укладання нових угод. Це дуже важливо для підприємств з безперервним виробничим циклом та при жорсткій контрактній кооперації з партнерами. Генеральний лізинг використовується, коли вимагається термінова поставка чи заміна вже отриманого по лізингу устаткування, а часу, необхідного на опрацювання та укладання нової угоди, як правило, немає. За умовою угоди в режимі генерального лізингу лізингоодержувачу у випадку виникнення термінової непередбаченої необхідності в отриманні додаткового устаткування достатньо направити лізингодавцю запит на поставку потрібного устаткування із посиланням на узгоджений перелік чи каталог. В кінці періоду, на який була укладена угода, відбувається перерахунок лізингових платежів з урахуванням різночасовості витрат лізингодавця і укладається нова угода.

В залежності від складу учасників (суб'єктів) угоди розрізняють наступні види лізингу:

Прямий лізинг, при якому власник майна (постачальник) самостійно здає об'єкт в лізинг (двостороння угода).

Непрямий лізинг, коли передача майна в лізинг відбувається через посередника. Угода такого роду схожа на класичну лізингову операцію, так як в ній беруть участь постачальник, лізингодавець і лізингоодержувач, до того ж кожний з них виступає самостійно.

Роздільний лізинг (лізинг за участю багатьох сторін) - leveraged leasing. Цей вид лізингу розповсюджений як форма фінансування складних великомасштабних об'єктів, таких, як авіатехніка, морські та річкові судна, залізничні поїзди, бурові платформи тощо. Такий лізинг називається ще груповим, або акціонерним, лізингом за участю декількох компаній постачальників, лізингодавців та залученням кредитних коштів у ряду банків, а також страхуванням лізингового майна і повернення лізингових платежів за допомогою страхових пулів. Такий вид лізингу вважається найскладнішим, оскільки йому властиве багатоканальне фінансування. Специфічною особливістю даного виду лізингу є те, що лізингодавці забезпечують лише частину суми, необхідної для купівлі об'єкта лізингу. Ці кошти залучаються та акумулюються шляхом випуску акцій та розповсюдження їх серед лізингодавців, які беруть участь в фінансуванні угоди. Частина контрактної вартості об'єкта лізингу, що залишилася, фінансується кредиторами (банками, іншими інвесторами). Характерно, що при цьому кредитори не мають, як правило, права вимагати погасити заборгованість по кредитах безпосередньо у лізингодавців. В цих угодах через велику кількість учасників присутні: повірений кредиторів - для координації дій позикодавців, і повірений лізингодавців - для управління спільними діями контрагентів. Повірений лізингодавців діє в якості номінального лізингодавця і отримує титул власника устаткування. Він же розподіляє прибуток між акціонерами. Однією з форм прямого лізингу є зворотний лізинг (sale and leaseback arrangement). Зворотний лізинг являє собою систему взаємопов'язаних угод, за якої фірма - власник землі, будівель, споруд чи устаткування продає цю власність фінансовому інституту (банку, страховій компанії, інвестиційному фонду, фірмі, спеціально орієнтованій на лізингові операції) з одночасним оформленням угоди про довгострокову оренду своєї колишньої власності на умовах лізингу. Зворотний лізинг виступає в даному випадку як альтернатива заставній операції, причому продавець власності, котрий в результаті угоди стає її орендарем, негайно отримує в своє розпорядження від покупця взаємно узгоджену суму угоди купівлі-продажу, а покупець продовжує брати участь в цій операції, але уже в якості орендодавця. Зворотний лізинг необхідний, передусім, для тих господарюючих об'єктів, яким терміново потрібні значні обсяги оборотних коштів.

Важливою перевагою зворотного лізингу являється використання устаткування, що вже знаходиться в експлуатації, в якості джерела фінансування нових об'єктів, які лише будуються, з можливістю використання податкових пільг, що надаються учасникам лізингових операцій. Зворотний лізинг дає можливість рефінансувати капітальні вкладення з меншими затратами, ніж при залученні банківських позик, особливо якщо платоспроможність підприємства ставиться кредитними організаціями під сумнів через несприятливе співвідношення між його уставним капіталом та позиченими фондами.

При зворотному лізингу орендна плата встановлюється за такою схемою: сума платежів повинна бути достатньою для повного відшкодування інвестору всієї суми, яка була виплачена ним при купівлі, і на додачу забезпечувати середню норму прибутку на інвестований капітал.

За типом майна розрізняють:

Лізинг рухомого майна (устаткування, техніка, автомобілі, судна, літаки тощо), в тому числі нового і такого, що використовувалося.

Лізинг нерухомості (будівлі, споруди).

За ступенем окупності майна лізинг розподіляється на:

Лізинг з повною окупністю (чи близькою до повної), коли протягом дії одного лізингового договору відбувається повна чи близька до повної амортизації майна і, відповідно, виплата лізингодавцю вартості майна.

Лізинг з неповною окупністю, при якому протягом дії одного лізингового договору відбувається часткова амортизація майна і окупається лише частина його.

Відповідно до ознак окупності (умов амортизації майна) розрізняють фінансовий та оперативний лізинг.

Фінансовий (капітальний, прямий) лізинг - financial, capital leases - являє собою договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший від строку, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Сума відшкодування вартості об'єкта лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу має включати не менш як 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Даний вид лізингу характеризується наступними рисами:

- участь крім лізингодавця і лізингоодержувача третьої сторони (виробника чи постачальника об'єкту угоди);

- неможливість розірвання договору на протязі основного строку оренди, тобто строку, необхідного для відшкодування витрат орендодавця;

- тривалий період лізингової угоди (звичайно близький до строку служби об'єкту угоди).

Після завершення строку лізингової угоди (договору) лізингоодержувач може придбати об'єкт угоди за залишковою (а не за ринковою) вартістю; укласти договір на менший строк і за пільговою ставкою; повернути об'єкт угоди лізинговій компанії.

Про свій вибір лізингоодержувач має проінформувати лізингодавця. Якщо в договорі передбачається погодження (опціон) на купівлю предмета угоди, сторони заздалегідь визначають залишкову вартість об'єкта, який здається в лізинг.

Оперативний (сервісний) лізинг - service, operating leases - являє собою орендні відносини, за яких витрати лізингодавця, пов'язані з придбанням і утриманням предметів, що здаються в оренду, не покриваються орендними платежами на протязі одного лізингового контракту. Укладається він, як правило, на 2 - 5 років. При оперативному лізингу ризик псування чи втрати об'єкту лежить в основному на лізингодавці. Ставка лізингових платежів зазвичай вища, ніж при фінансовому лізингу, через відсутність гарантії окупності витрат. По закінченні оперативного лізингового договору лізингоодержувач має право: продовжити строк договору на більш вигідних умовах; повернути устаткування лізингодавцю; купити устаткування у лізингодавця за наявності погодження (опціону) на придбання за ринковою вартістю.

В залежності від сектора ринку, де проводяться лізингові операції, розрізняють:

Внутрішній лізинг, коли всі учасники угоди представляють одну країну.

Зовнішній (міжнародний) лізинг - до нього відносяться угоди, в яких хоча б одна із сторін належить іншій країні. До цього ж виду лізингу відносять і угоди, які укладаються між лізингодавцем і лізингоодержувачем однієї країни, якщо хоча б одна із сторін веде свою діяльність та має капітал спільно з іноземною фірмою.

Зовнішній лізинг, в свою чергу, поділяється на імпортний, коли іноземною стороною є лізингодавець, і експортний, коли іноземною стороною є лізингоодержувач.

Отже, розкривши поняття лізингу, та, виклавши його основні форми, можна зробити висновок, що лізинг, як один із фінансових інструментів, є досить перспективним інструментом, заважаючи на те що сьогодні орендні відносини дуже широко використовуються в економіці. Причиною цьому є сучасна жорстка конкуренція та над швидкі кроки науково-технічного прогресу, що зумовлюють підприємства використовувати нові досягнення за для підтримки та посилення своєї конкурентної позиції на ринку. В цій ситуації лізинг допомагає підприємствам оновлювати свої виробничі фонди із мінімальними фінансовими втратами.

Размещено на Allbest.ru