У дисертаційній роботі розвинуто теоретичні положення, розроблено методичні підходи і практичні рекомендації щодо підвищення ефективності державної власності у сучасній економіці України.

У першому розділі "Відносини державної власності: еволюція, сутність і функції" на основі структурно-функціонального аналізу розглянуто власність як економічну категорію, що дає можливість освітити генезис власності, формування та реалізацію державної власності. Розглянуто особливості відносин власності у трансформаційний період.

На основі вивчення існуючих теорій власності схематично представлено основні елементи системи відносин власності (рис. 1).

Рис. 1. Основні елементи системи відносин власності

Оскільки двома найважливішими підсистемами власності є економічна і юридична, то інтегральний підхід дозволяє визначити власність як сукупність виробничих відносин між людьми з приводу присвоєння ними об'єктів власності, що породжують право володіння, користування та розпорядження цими об'єктами і результатами їх функціонування.

Будь-яка суспільно-економічна формація характеризується властивими їй формами власності. Досягнутому рівню розвитку продуктивних сил відповідають специфічні історичні відносини власності. Тому власність не можна розглядати як самостійні відносини, незалежно від існуючого способу виробництва. Історії відомі основні типи власності: приватна і суспільна. Суспільна власність існує у двох формах: колективній і державній. В економічній літературі немає однозначного визначення сутності державної власності. З огляду на той факт, що економічно власність - це насамперед суспільні відносини, можна запропонувати таке визначення: під державною власністю слід розуміти відносини між державою (як суб'єктом власності) і членами суспільства з приводу спільного володіння, користування та розпорядження об'єктами власності.

Можливість і доцільність виконання державою своїх функцій власника, підприємця і регулятора соціально-економічних процесів у суспільстві тісним чином пов'язані з етапами його становлення і розвитку. Залежно від цього змінюються масштаби, пропорції, роль державної власності в економіці, ступінь охоплення державою різних сегментів ринку, перелік об'єктів, що потрапляють до сфери активної діяльності або впливу державних органів управління.

Кожна форма власності за своєю природою є історичною і життєздатною лише у тому випадку, коли не виходить за свої економічні межі. Зміна форм власності детермінована факторами структурної політики, яку проводить держава, та тенденціями її сучасного розвитку. Будь-яка консервація трансформацій функціональних форм власності незмінно призводить до застійних процесів, стримування розвитку продуктивних сил, гальмування суспільного прогресу. Розвиток соціалістичної державної власності відбувався без відповідного зв'язку з прогресом продуктивних сил, на основі й у процесі якого тільки і можуть бути створені передумови для наступного ступеня суспільно-історичного прогресу. В остаточному підсумку це і визначило загальну нестабільність усієї системи радянського суспільства. Виробничі відносини, що панували у Радянському Союзі, не мали потенціалу, здатного вивести рівень його продуктивних сил на більш високий ступінь розвитку.

Ступінь централізації та монополізації державної власності в умовах планової економіки блокувала господарську ініціативу та підприємницьку активність громадян. Спроби реформування державної власності без реальної зміни її статусу набули формального характеру та не принесли очікуваних результатів. Зберегти соціалістичну природу державної власності водночас із досягненням багатоукладної економіки було вже неможливо. На практиці це виявилося у появі та легітимізації кооперативної, акціонерної та приватної власності з метою отримання матеріального доходу. Однак нові форми господарювання залишалися неадекватними природі їх власності.

Сутність державної власності виявляється за допомогою функцій, які вона виконує. Аналіз діяльності державних підприємств в умовах стабільного ринку дозволяє виділити такі основні функції державної власності: державна власність може служити опорою для вирівнювання економічного циклу і підтримки зайнятості; створювати і фінансувати галузі господарської діяльності, необхідні для обслуговування процесу відтворення, у тому числі і на приватних підприємствах; відігравати важливу роль у фінансуванні фундаментальної науки, розробці і впровадженні високих технологій, підготовці і перепідготовці кадрів; надавати державі можливість бути самостійним елементом в економічних правовідносинах з іншими суб'єктами власності всередині країни і за її межами, бути гарантом багатьох міжнародних і внутрішніх договорів та угод; виконувати ряд важливих функцій на фінансовому ринку (акумулювати кошти і направляти їх у ті сфери, від розвитку яких залежить економічна кон'юнктура і структура економіки держави; визначати процентні ставки на ринках позичкових капіталів, впливаючи таким чином на темпи зростання економіки; регулювати на ринку цінних паперів наявність ліквідних засобів в економіці і забезпечувати надходження додаткових коштів до бюджету). У контексті виконання соціальної функції виділяють два аспекти: або держава націоналізує окремі підприємства соціальної сфери, або держава сама інвестує кошти і створює об'єкти, що призначаються для вирішення задач соціально-економічного порядку.

Відмічені функції взаємодоповнюють одна одну. Повнота відносин державної власності достягатиметься лише їх одночасним виконанням. Проблеми реалізації державної власності виникають разом із деформацією її функцій.

У роботі досліджуються два типи трансформації: класичний та інверсійний.

Класична трансформація передбачає становлення індустріальної основи капіталістичного суспільства шляхом усуспільнення виробництва і праці, зростання масштабів приватної власності, розвиток таких її форм, як акціонерна і державна. Це об'єктивний природний процес, завдяки якому класична трансформація набуває еволюційної форми.

Термін "інверсія" виходить з латинського "inversio" і в буквальному значенні означає "перестановку", "переміщення". На основі компаративного аналізу, розглянувши значення інверсії у контексті інших наук, пропонується таке визначення "інверсії": інверсія в економіці означає порушення традиційного порядку соціально-економічних процесів у трансформаційний період.

Інверсійна трансформація - це перехід від планової економіки, що базувалася на високій централізації та монополізації ролі держави, і тому їй властиві свої риси і закономірності. Сутність такої трансформації міститься у переборюванні надмірного формального усуспільнення виробництва і створенні умов для функціонування таких форм власності, які б сприяли розвитку продуктивних сил. Ґрунтуючись на тому, що відносини власності обумовлюють сутність економіки, автор дійшов висновку про те, що розвиток відносин власності в Україні носить інверсійний характер. Зокрема, нерозвиненість інституту приватної власності, поширеність общинної ментальності стосовно власності призвели у свій час до революційного розвитку відносин власності, тобто її одержавлення. Однак державна власність, яка пронизувала всю економіку, не змогла забезпечити економічний прогрес. Знову виникла необхідність революційного розвитку відносин власності, але цього разу державної, для того щоб досягти різноманіття форм власності і забезпечити всебічне використання їх потенціалу. Такі перетворення здійснюються на основі чинності закону переходу кількісних змін у якісні. Однак у ході проведених в Україні соціально-економічних реформ творчий потенціал державної власності не тільки не використовувався, але і виявився значною мірою підірваним. Проведений у дисертаційній роботі аналіз показав, що реформування власності держави було спрямовано в основному на кількісні зміни, без створення будь-якої концепції підвищення соціально-економічної ефективності даного потенціалу.

У дисертаційній роботі досліджено природу суперечливої єдності понять "трансформація державної власності" і "реформування державної власності", доведено їх неідентичність, виділено відмітні моменти і характерні риси. Трансформація державної власності є процес її модифікації, що протікає спонтанно і цілком обумовлений дією об'єктивних економічних законів. На відміну від цього, реформування державної власності уявляється як свідомий, регульований суспільством процес її перетворення як усередині відносин державної власності, так і шляхом заміни її на інші форми. Слід зазначити, що трансформація припускає забезпечення співіснування державної власності з іншими формами в умовах ринку на основі його законів і передбачає якісне перетворення, тоді як реформування - це тільки кількісні зміни. Реформування є тільки першим етапом трансформації. Таким чином, в умовах інверсійного характеру розвитку відносин власності відбувається саме реформування, а не трансформація державної власності.

У другому розділі "Реформування державного сектора національної економіки" розглянуто характеристику державного сектора в умовах ринкових відносин, проаналізовано практику реформування і сучасний стан державного сектору в Україні, дано оцінку ефективності управління державним сектором у трансформаційній економіці.

На основі теоретичного аналізу державного сектору пропонується таке визначення: державний сектор економіки - це ті структури держави, які безпосередньо зайняті виробництвом визначеної частки кінцевого суспільного продукту, а також розподілом і перерозподілом її між усіма членами суспільства.

Функціональне призначення державного сектору розкривається у такому: державний сектор здійснює підтримку тих видів господарської діяльності, що потребують вкладення значного стартового капіталу, де строки окупності капіталовкладень тривалі, а рівень рентабельності низький; використовується як матеріально-речова основа економічної і соціальної політики держави; виступає як один із великих роботодавців; відіграє важливу роль у соціалізації економічної і суспільної системи.

Реформування державного сектору економіки України необхідно розглядати у контексті з результатами здійснення приватизаційних процесів. Ці процеси призвели до того, що у даний час розміри державної власності в економіці невеликі: найбільша її питома вага збереглася у державному управлінні і складає близько 45,0%, найменша - у торгівлі (0,6%). Позиції державного сектору у промисловості України так само значно ослабнули. Кількість підприємств цієї форми власності за роки реформ зменшилася на 49,6%, обсяг виробництва скоротився на 63,3%, кількість працівників, зайнятих у державному секторі - на 54,3%. Найбільш стрімке скорочення питомої ваги державної власності відбувалося до 1998 р., тобто у період масової приватизації за приватизаційні майнові та компенсаційні сертифікати. Схема управління державними підприємствами України представлена на рис. 2.

До державного сектору економіки України відносяться державні комерційні підприємства, казенні підприємства, акціонерні товариства, де держава володіє значними пакетами акцій, а також державне майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, але знаходиться на їх балансі. Ступінь втручання держави у справи підприємств державного сектору залежить від частки участі державної власності у цьому підприємстві. У роботі відзначено, що важливою особливістю казенних підприємств є порядок використання чистого прибутку, що визначається шляхом установлення обов'язкових нормативів, закріплених Постановою Кабінету Міністрів України. Крім того, казенні підприємства є платниками податку на прибуток. Таким чином, виникає два способи державного регулювання. Перший - стягнення податків, властивий ринковим відносинам. Другий - полягає у неподатковому вилученні частини прибутку, що властиво для адміністративно-планової економіки і мало сполучається із сучасними ринковими відносинами.

Рис. 2. Схема макроструктури управління державним сектором України

На ефективність управління державним сектором впливає держава, місцеві органи влади і власне стан справ на кожному конкретному підприємстві. Тому про ефективність управління свідчить рівень основних показників. Таким чином, економічна ефективність може визначатися співвідношенням результатів і витрат, а принцип її досягнення полягає у максимізації виробництва матеріальних благ для задоволення потреб суспільства при скороченні затрачуваних ресурсів. З ускладненням технологічних систем, виникненням небезпечних виробництв, техногенних катастроф, глобальних криз, криміналізації економіки гостро проявляється необхідність такого критерію, як соціальна ефективність.

Аналіз відповідей респондентів на анкетне опитування, яке проведено автором разом із колективом співробітників Інституту економіки промисловості НАН України, дозволяє зробити деякі висновки за такими напрямами.

1. Держава практично не здійснює активної діяльності щодо забезпечення держзамовленням державних підприємств, що не можна визнати нормальним, оскільки у багатьох випадках тільки таким способом гарантується задоволення ряду суспільних потреб і забезпечення державних зобов'язань.

2. Керівники господарських товариств із часткою державного майна у більшості випадків оцінюють роботу представників держави на їх підприємстві як неефективну. Це пояснюється найчастіше мінливістю роботи представників держави, а в окремих випадках - малим розміром державного пакета акцій або некомпетентністю представників держави у даній сфері діяльності і при цьому відсутністю чіткої політики держави у сфері корпоративного управління.

3. Незважаючи на те що більшість респондентів вважають державу менш ефективним власником і незадовільно оцінюють сучасну якість роботи органів державної влади, все ж багато хто відзначає необхідність повернути державі майновий контроль над більшістю стратегічно важливих підприємств.

У третьому розділі "Основні напрями розвитку державної власності в економіці України" обґрунтовано необхідність посилення соціальної спрямованості економічної реалізації державної власності. На основі аналізу, який було проведено у другому розділі дисертаційної роботи, дано деякі пропозиції щодо підвищення ефективності функціонування об'єктів державної власності. Запропоновано сучасну концепцію управління державною власністю та визначено основні її принципи.

Соціальна спрямованість економічної реалізації державної власності набуває різних форм як на мікро-, так і на макрорівні. Форми реалізації взаємодоповнюють одна одну, знаходячись у тісному взаємозв'язку.

На мікрорівні держава як власник повинна забезпечити синтез особистих інтересів найманих робітників у державному секторі і загальнодержавних інтересів шляхом соціального захисту найманої праці на державних підприємствах. У дисертаційній роботі проведено аналіз можливостей потенціалу кожної форми власності у плані позитивного впливу на стимули до праці, стан продуктивних сил і їх ефективність. Обґрунтовано, що ні велика приватна, ні колективна форми власності не стимулюють працівника самі по собі. В обох випадках для працівника - це не його власність. Для державних підприємств становище ускладнюється тим, що ця форма власності споконвічно віддає пріоритет загальнодержавним інтересам і погоджуватися з цим приходиться найманим робітникам, зайнятим на цих підприємствах. Отже, слід знайти шляхи узгодження особистих інтересів найманих робітників у державному секторі із загальнодержавними інтересами. Це стане можливим при наявності соціального захисту найманого робітника на підприємствах державної форми власності, розробки системи пільг і підтримки, які стимулюють і закріплюють кадри у державному секторі економіки.

Соціальна спрямованість економічної реалізації державної власності на макрорівні сприяє формуванню в Україні середнього класу як економічно самостійного соціального суб'єкта, що виступає як внутрішній інвестор економіки, виконує функції соціального "стабілізатора" суспільства і є джерелом відтворення кваліфікованої робочої сили.

У сучасній економіці для державної власності важливого значення набуває пошук шляхів удосконалення людського капіталу з урахуванням оптимізації інтересів особистості і суспільства в цілому. При цьому спрямованість економічної реалізації державної власності повинна носити соціальну орієнтацію. Це необхідно для зміцнення соціальної бази подальшого реформування державної власності й економіки в цілому. У цьому і полягає зміст переходу кількісних змін у якісні.

У роботі відзначено, що управління державною власністю можна визначити як систему організаційно-економічних відносин між різними суб'єктами з приводу використання об'єктів державної власності з метою здійснення регулюючого впливу для забезпечення суспільного відтворення.

У рамках державного сектору автором виділено відносно самостійні блоки, комплекс керуючих впливів на кожен з них з метою ефективного управління буде відрізнятися.

Виходячи з того, що держзамовлення є важливим державним інструментом, який активно впливає на економічне становище підприємств державної форми власності, необхідно за інших рівних умов при оформленні державного контракту віддавати перевагу підприємствам саме цієї форми власності, забезпечуючи таким чином їх фінансовими ресурсами в обсягах, необхідних для повної оплати державного замовлення. Слід зазначити, що державне замовлення не можна абсолютизувати навіть для державних підприємств, тому що у противному випадку підприємства державного сектору можуть виявитися поза конкуренцією. Державне замовлення слід поширювати або на ту продукцію, випуск якої повинен здійснювати тільки державний сектор, або на ту, виробництво якої він змушений здійснювати унаслідок відмовлення від її виробництва недержавним сектором.

Через недостатнє бюджетне фінансування казенних підприємств при розподілі прибутку, отриманого від самостійної діяльності, слід обмежитися тільки податковим варіантом замість нормативного. Це дозволить збільшити обсяг коштів, які направляються на виробничий і соціальний розвиток казенних підприємств, підвищити зацікавленість трудового колективу в результатах діяльності.

Введення в Україні такого спеціального права, як "золота акція", дозволить підсилити роль держави в управлінні її корпоративними правами, реально підвищить керованість державним сектором і дасть можливість державі не втрачати контроль над процесом зміни форми власності та захищати підприємства від небажаного поглинання, особливо тих об'єктів, що пов'язані з питаннями національної безпеки, соціальних гарантій громадян України.

З метою підвищення ефективності управління державним майном важливо посилити відповідальність представників органів управління відповідними державними корпоративними правами у господарських товариствах, але при цьому матеріально зацікавити їх у результатах роботи підприємства.

У дисертаційній роботі сформульовано сучасну концепцію управління державною власністю (рис. 3). Така концепція повинна базуватися на таких принципах.

1. Об'єктивність. Цей принцип означає необхідність оцінки результативності державного сектору на основі макроекономічної і мікроекономічної ефективності. Перша передбачає успішність реалізації ним соціальних і політичних цілей у цілому для країни або окремого регіону. Друга - передбачає аналіз діяльності державних підприємств на основі різних фінансово-економічних показників. Таким може бути доходно-витратний показник діяльності державного підприємства. Він ґрунтується на тому, що можливість і доцільність функціонування підприємства на основі державної власності залежить від співвідношення його доходних і витратних параметрів. До доходів від державних підприємств відносяться, насамперед, одержані з них податки. Сюди також можна віднести нормативні відрахування до бюджету (для казенних підприємств), відсоток за кредит, виданий державному підприємству. До витрат відносяться всі бюджетні кошти, що забезпечують діяльність державного підприємства: кошти, що йдуть по лінії державних закупівель і державних замовлень, дотації. Обидві сторони процесу - доходна і витратна - підлягають

Рис. 3. Схема концепції управління державною власністю кількісній оцінці з точки зору ефективності.

Отже, можна використовувати два показники:

Б_д = Д/П; Б_в = В/П,

де Б_д - бюджетна прибутковість державного підприємства; Б_в - бюджетна витратність державного підприємства; Д - доходи бюджету від діяльності державного підприємства; П - обсяг продукції (робіт, послуг) державного підприємства у вартісному вираженні; В - витрати бюджету, пов'язані з діяльністю державного підприємства.

Співвідношення показників Б_д і Б_в буде показувати, наскільки є доцільним функціонування конкретного державного підприємства

k = Б_д - Б_в.

Якщо Б_д Б_в, то показник k можна вважати показником бюджетної збитковості державного підприємства; якщо Б_дБ_в, то k стає показником бюджетної прибутковості; якщо Б_д=Б_в, - то має місце бюджетна самооплатність державного підприємства.

У випадку якщо k - це показник бюджетної збитковості державного підприємства, але при цьому його діяльність успішна з точки зору макроекономічної ефективності, то таке підприємство доцільно залишити у державній власності.

Реалізація цього принципу дозволить зберегти стратегічно важливі об'єкти у державному секторі й уникнути небезпеки залишити їх без гарантій бюджетної фінансової підтримки.

2. Якісне правове регулювання. Для реалізації цього принципу необхідні розробка і прийняття нових і удосконалення системи діючих законодавчих актів, що створюють правове забезпечення управлінню. Насамперед, необхідне прийняття Закону України "Про управління об'єктами державної власності".

3. Пріоритет еволюційного розвитку. Цей принцип означає, що структура державної власності не повинна залишатися незмінною. Постійна реорганізація та перепрофілювання нерентабельних підприємств державного сектору обумовлена кон'юнктурою суспільного попиту, який змінюється. Державний сектор може переключатися на нові об'єкти, де активність приватного капіталу недостатня, або припиняти свою дію у визначених сферах доти, поки знову не стане необхідним для санації кризових галузей і об'єктів.

4. Диференціація. Методи управління об'єктами державної власності повинні розрізнятися залежно від організаційно-правової форми підприємств державного сектору. Методи управління можуть бути різними: надання податкових пільг, забезпечення державним замовленням, пільгове кредитування.

5. Мінімальна достатність. З метою підвищення ефективності управління державною власністю необхідно раціоналізувати структуру і склад державного сектору, зробити його більш компактним і керованим. Державний сектор повинен згорнути свою діяльність у тих сферах, де його присутність недоцільна. Це стосується непрофільних видів його функціонування, таких як, наприклад, торгівля і харчування. Концентрація зусиль на основних напрямах діяльності державних підприємств дозволить значно упорядкувати управління ними. Недоцільним уявляється і збереження незначних за величиною пакетів акцій у власності держави, оскільки здійснення державою управлінських і контролюючих функцій у таких випадках є дуже важким, а скорочення витрат на управління дрібними пакетами акцій дозволить більш ефективно контролювати акціонерну власність, що залишається в руках держави.

6. Комплексність і системність управління. Цей принцип знаходить своє вираження у взаємозв'язку функцій управління власністю; загальної мети управління, що забезпечує спрямованість системи елементів управління; єдності дії органів представницької і виконавчої влади, усіх управлінських структур і осіб; органічному сполученні економічних і адміністративних методів управління; у використанні єдиних критеріїв оцінки ефективності управління.

7. Відповідальність. Суб'єкти управління державною власністю повинні нести економічну та правову відповідальність за ефективність використання державної власності. Економічна відповідальність виражається у рентабельності підприємства, уникненні витрати отриманого прибутку на штрафні санкції, заходи щодо санації та на процедуру банкрутства. Органи управління не повинні допускати розкрадання об'єктів держвласності, переходу в руки корумпованих чиновників і кримінальних структур, знищення, вивозу за кордон капіталу. Суб'єкти управління державною власністю повинні нести відповідальність за збиток, який наноситься суспільству і державі некомпетентними діями або бездіяльністю. Принцип відповідальності слід реалізувати у системі законодавчих актів із визначенням детально розробленого механізму відповідальності. Його найважливіші положення слід відбити у Законі України "Про управління об'єктами державної власності".

8. Компетентність. Реалізація цього принципу полягає в обґрунтованому підборі суб'єктів управління об'єктами державної власності, виключенні волюнтаризму при прийомі кадрів і оцінці рівня їх професіоналізму. Важливим є також проведення семінарів, конференцій з питань управління державною власністю, курсів підвищення кваліфікації представників держави.

9. Мотивація. В основі реалізації цього принципу лежить розробка і впровадження системи мотивації суб'єктів управління державною власністю. Тут може бути використана прогресивна система оплати праці, виплата премій, система соціального забезпечення.

Крім загальних принципів управління державною власністю, які властиві сформованій змішаній економіці, необхідно враховувати і напрями розвитку цієї форми власності, які формуються в умовах трансформаційного періоду. До останніх відноситься, насамперед, завершення індустріального періоду розвитку українського суспільства та перехід до постіндустріальної системи, при якій роль державної власності полягає у забезпеченні переважно наукоємного характеру суспільного виробництва.

Висновки