Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Спеціальність 08.05.01. - Світове господарство і міжнародні економічні відносини

Київ 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародної економіки Київського національного економічного університету Міністерства освіти і науки України, м. Київ. економічний інтеграційний субрегіональний

Науковий керівник:

доктор економічних наук, профессор Поручник Анатолій Михайлович, Київський національний економічний університет, завідувач кафедри міжнародної економіки

Офіційні опоненти:

доктор економічних наук, професор Пузанов Ігор Іванович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин

кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Панфілова Тамара Олександрівна, державний експерт апарату Ради національної безпеки і оборони України

Провідна установа Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, відділ зовнішньоекономічних досліджень, м. Київ

Захист відбудеться 20 травня 2005р. о 1600 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д26.006.06 Київського національного економічного університету за адресою: 03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1, ауд. 203.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного економічного університету за адресою: 03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1, ауд. 201.

Автореферат розісланий 19 квітня 2005 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор економічних наук, доцент Л.Л.Антонюк

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Глобальні трансформації, що відбуваються у сучасному світі і знаходять своє втілення, з одного боку, у динамізації взаємопроникнення та взаємопереплетеності національних економік різних країн, а, з другого, - у посиленні регіональних і субрегіональних процесів, детермінують нову диспозицію країн у світогосподарській структурі, вимагають від них адаптації своїх народногосподарських комплексів до діючих на регіональному та загальносвітовому рівнях критеріїв, пошуку власних ніш на міжнародних ринках з метою найбільш ефективної реалізації національних економічних інтересів.

Що стосується України, то і для неї, за умов науково-технологічної революції та формування глобальної моделі міжнародного поділу праці, безальтернативною є реальна участь у планетарних та регіональних інтеграційних процесах, осторонь яких вона донедавна знаходилась. І тільки після революційних подій в кінці 2004 року нове керівництво держави чітко сформулювало пріоритети зовнішньоекономічної політики України, головним з яких є прискорена інтеграція в європейські економічні структури. Концепція багатовекторності, що проголошувалася упродовж всіх років незалежності України, не виправдала себе через “розпорошення” зусиль в реалізації зовнішньоекономічних цілей, “топтання” на місці, а також несприйняття з боку Європейського Союзу серйозності наших намірів. Наслідком такої політики стало те, що Україна не тільки не змогла досягнути реального прогресу на шляху інтеграції, але й були послаблені її позиції міжнародному поділі праці, що завдало значної шкоди національним інтересам держави.

Нинішнє геополітичне та геоекономічне розташування України, підвищена увага до неї світової спільноти останнім часом, а також історичні, економічні, культурні, етнонаціональні зв'язки і традиції зумовлюють необхідність точнішого визначення її ролі і місця у взаємовідносинах із сусідніми державами та регіональними блоками. Це вимагає розробки дієвого, науково обґрунтованого механізму поступового, збалансованого входження в систему світового господарства, який передбачає проходження різних етапів: від поглиблення двостороннього співробітництва, насамперед з країнами-стратегічними партнерами (Росією, Польщею, Німеччиною та США), наступної повноправної участі в реально функціонуючих регіональних та субрегіональних інтеграційних об'єднаннях, аж до глобальної інтеграції як стратегічної мети.

Незважаючи на утвердження після “помаранчевої” революції у свідомості не лише прогресивно мислячої політичної та наукової еліти, але й більшості громадян України європейського вектору, як домінуючого у міжнародній стратегії України, гострим залишається питання про поглиблення, диверсифікацію та нарощування багатостороннього співробітництва з нашим східним стратегічним партнером - Російською Федерацією, оцінку його рівня, структури та нереалізованого потенціалу.

Що стосується українсько-російських економічних відносин, то вони дотепер не отримали всебічного висвітлення у вітчизняній та російській літературі з позицій історичної ретроспективи, новітнього етапу і, особливо, перспектив їх розвитку з врахуванням зміни геостратегічних цілей обох країн. Додаткової актуальності цій темі надає не завжди рівноправний, а інколи і дискримінаційний характер відносин Росії стосовно України, що проявляється, як показали події в кінці 2004р., в політичному тиску на національну самовизначеність нашої країни, і навіть, в загрозі її державному суверенітету та територіальній цілісності, втручанні у її внутрішні справи, намаганні Росії підкорити економічні стосунки з Україною своїм імперським цілям. Така непаритетність міждержавних відносин вимагає з'ясування її причин, суттєвого коригування та вдосконалення договірно-правової бази співробітництва, розробки реальних механізмів взаємовигідного та рівноправного партнерства, його диверсифікації та надання стабільності і довгостроковості, виходячи з національних економічних інтересів України і Російської Федерації.

Відносини України і Росії завжди були в полі наукових інтересів дослідників - як істориків та політологів, так і економістів. Найбільш повно проблематика міжнародних економічних відносин України та її співробітництва з окремими країнами, і, зокрема, з Російською Федерацією розроблена у працях вітчизняних та російських вчених: В.Андрійчука, В.Анікіна, В.Бородюка, В.Будкіна, М.Бурмістрова, Ю.Василенка, О.Власюка, Б.Губського, А.Дьоміна, О.Ємельянова, Я.Жаліла, В.Затуліна, В.Іванова, Ю.Карасьова, В.Комарова, Д.Лук'яненка, Є.Моісеєва, А.Мокія, О.Острого, Т.Панфілової, Ю.Пахомова, С.Пирожкова, О.Плотнікова, А.Поручника, І.Пузанова, Н.Раскової, О.Самодурова, В.Сіденка, А.Сухорукова, В.Титаренка, І.Фамінського, А.Філіпенка, Л.Чекаленко, Г.Шестопалова та ін. В їх роботах розкриваються як класичні, так і сучасні форми міжнародного та українсько-російського економічного співробітництва: торгівля, інвестиційна співпраця, спільне та прикордонне підприємництво, співробітництво у банківській та фінансовій сферах, виробнича кооперація, науково-технічне та інноваційне співробітництво. При цьому висновки вчених щодо характеру та рівня економічних відносин між Україною та Росією є неоднозначними, над ними нерідко превалюють політичні домінанти.

Разом з тим, як в науковій літературі минулого, так і в роботах сучасних дослідників не знайшли достатньо обґрунтованого і всебічного аналізу проблеми з'ясування характеру національних економічних інтересів України, їх узгодження та гармонізації з національними економічними інтересами Росії, як основи динамізації та диверсифікації співробітництва в економічній, інноваційній та соціальній сферах.

Таким чином, комплексне дослідження вищеназваних аспектів економічного співробітництва України і Росії дуже важливе як в теоретичному, так і в практичному плані.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана згідно плану науково-дослідних робіт кафедри міжнародної економіки Київського національного економічного університету в рамках міжкафедральної теми “Управління міжнародною конкурентоспроможністю в умовах глобалізації економічного розвитку” (номер державної реєстрації 0101U002948). Особисто автором в рамках дисертаційної теми розроблено рекомендації щодо диверсифікації українсько-російського економічного співробітництва за умов поглиблення європейської інтеграції та підготовлено відповідний параграф розділу “Міжнародна економічна взаємодія і її вплив на процеси ринкової трансформації”.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз економічного співробітництва України і Росії через призму реалізації ними своїх національних економічних інтересів, а також розробка науково обґрунтованого механізму ефективної взаємодії двох країн за умов поглиблення інтеграційних процесів на субрегіональному та європейському рівнях.

Виходячи з мети дослідження, в роботі поставлені наступні конкретні задачі:

- розкрити природу, об'єктивну обумовленість та еволюцію національних економічних інтересів країн в процесі розвитку системи міжнародних економічних відносин;

- дослідити характер, структуру та особливості національних економічних інтересів України у сфері міжнародної економічної діяльності та розкрити механізм їх реалізації у відносинах з Росією;

- визначити сутність та основні принципи парадигмальної моделі економічного партнерства України і Росії за умов формування Єдиного економічного простору (ЄЕП) та обґрунтувати її адекватність національним економічним інтересам України;

- проаналізувати основні напрямки українсько-російського економічного співробітництва на сучасному етапі та сформулювати пропозиції щодо їх вдосконалення у відповідності зі стратегічними інтересами двох країн;

- комплексно дослідити стан української трудової імміграції в Російській Федерації та визначити напрямки формування регуляторної системи міждержавного обміну трудовими ресурсами, як одного з вирішальних елементів розвитку українсько-російських гуманітарних відносин.

Об'єктом дослідження є двосторонні економічні відносини України і Росії як вираження їх національних економічних інтересів.

Предметом дослідження є сучасний стан та перспективи розвитку українсько-російського економічного співробітництва, фактори та чинники його динамізації та диверсифікації за умов поглиблення субрегіональних та європейських інтеграційних процесів.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є історико-логічний, системно-структурний підходи до аналізу економічних процесів та зв'язків, діалектичний, порівняльний, індуктивно-дедуктивний та статистичний методи їх оцінки. Дослідження базується на використанні принципу єдності теорії і практики, прогнозування розвитку економічних процесів на основі методу наукової абстракції, загального та часткового.

Джерельною та статистичною базою були дослідження вітчизняних та зарубіжних економістів, матеріали Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Державного комітету статистики України, Міждержавного статистичного комітету СНД, Державного комітету з міграцій України, Державного митного комітету України, Центрального банку Російської Федерації, Федеральної міграційної служби Російської Федерації, Міністерств закордонних справ України і Росії, Торговельно-економічної місії Посольства України у РФ та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у визначенні на базі основних теоретичних концепцій сучасної природи національних економічних інтересів України, у тому числі в міжнародній сфері, їх структури та пріоритетності у двосторонньому економічному співробітництві з Російською Федерацією; розкритті механізму реалізації національних інтересів України і Росії через конкретні форми співробітництва та обґрунтуванні основних принципів сучасної концепції його розбудови за умов формування Єдиного економічного простору.

Нові наукові положення, отримані особисто автором, які виносяться на захист, полягають у наступному:

Вперше:

- розкрито методологічну сутність і проведено класифікацію основних концепцій, що розкривають зміст категорії “національні інтереси” в історичному, політологічному та економічному аспектах, і на цій основі сформульовано авторське визначення сучасного поняття “національні інтереси”, яке кваліфікується, як усвідомлені певною державно-оформленою нацією потреби у самозбереженні та розвитку, національній безпеці, зростанні її добробуту та багатства на основі економічної самодостатності та загальнолюдських цінностей (демократія, свобода, соціальна справедливість, духовність та моральні засади);

- досліджено еволюцію становлення та розвитку вітчизняної наукової школи щодо дослідження національних економічних інтересів України, що дозволило автору виокремити три етапи у підходах до з'ясування характеру, чинників та умов реалізації цих інтересів у різні історичні періоди за такими критеріями, як: сфера їх прояву; масштаби, інтенсивність та рівні міжнародних економічних зв'язків; ступінь суверенності держави у реалізації національних економічних інтересів у міжнародній сфері: І-й етап (XVII-XVIII ст.) - період гетьманщини; ІІ-й етап (XX ст.) - радянський період; ІІІ-й етап (1991р. - теперішній час) - пострадянський період;

- розкрито структуру національних економічних інтересів, яка включає у відповідній субординованій ієрархії особисті, колективні та державні інтереси, як систему інтересів всіх суб'єктів, що діють в національному економічному просторі, і визначено її місце, як первинної субстанції, в глобальній системі економічних інтересів поряд з регіональними, інтеграційними (блоковими) та глобальними економічними інтересами;

- обґрунтовано необхідність розробки нової концепції українсько-російських економічних відносин, які за умов формування Єдиного економічного простору мають базуватися на таких загальноприйнятих у світовій практиці принципах, як: відкритість, незалежність від політичних впливів, прозорість, взаємовигідність, прагматизм тощо, та визначено граничний рівень стратегічного партнерства між Україною та Росією за умов пріоритетного розвитку України у європейському векторі як такий, що відповідає критеріям зони вільної торгівлі;

- дано комплексну оцінку стану української трудової імміграції в Росії, розкрито її дискримінаційний характер, який визначається переважно нелегальним статусом мігрантів; їх правовою та соціальною незахищеністю, штучним звуженням сфер їх зайнятості, стихійністю та неврегульованістю еміграційних потоків та ін. Запропоновано конкретні заходи щодо усунення існуючих деформацій у сфері обміну трудовими ресурсами шляхом легалізації українських мігрантів, вдосконалення нормативно-правової бази та механізмів її застосування, уніфікації національних законодавств щодо пенсійного забезпечення та освітньої діяльності та ін.

Отримало подальший розвиток:

- дослідження національних економічних інтересів України у співробітництві з Російською Федерацією, пріоритетом яких є розвиток не лише обмінних форм діяльності, але і поглиблення виробничо-технологічної рекооперації між підприємствами України і Росії, задоволення виробничого та споживчого попиту українських суб'єктів у стратегічних ресурсах Російської Федерації та ін.; а також національних економічних інтересів Росії у співробітництві з Україною, які сконцентровані, передусім, на збереженні та закріпленні за собою ролі основного, безальтернативного постачальника паливно-енергетичної сировини в Україну, закріпленні російського капіталу у всіх галузях і сферах вітчизняної економіки, отриманні в Україні сприятливого режиму використання мережі її транспортної інфраструктури; перманентному масовому використанні дешевої робочої сили з України та ін.;

- обґрунтування кола спільних національних економічних інтересів України і Російської Федерації, які зосереджені на коригуванні курсу на подальшу структурну перебудову національних економік з посиленням частки експортноорієнтованих на взаємні ринки галузей, забезпеченні умов для взаємного доступу до сировинних ресурсів та ринків збуту двох країн, координація дій на ринках третіх країн, активізації та диверсифікації спільного підприємництва, спільному використанні “транспортних коридорів” України та ін.;

- визначення пріоритетних напрямків вдосконалення зовнішньоторговельного співробітництва України і Росії (коригування структури українського експорту в напрямку збільшення питомої частки в ньому товарів з високою доданою вартістю, надання Урядом України технічної допомоги своїм експортерам, які постачають продукцію на російський ринок, усунення тарифно-нетарифних і фіскальних бар'єрів у торговельному обміні між двома країнами, оптимізація умов, пов'язаних із закупівлею в Росії стратегічних енергоресурсів та ін.); диверсифікації інвестиційно-виробничого та інноваційного співробітництва (посилення прозорості операцій, пов'язаних з участю російського капіталу в приватизації українських підприємств, розширення можливостей для інвестування вітчизняного капіталу в російський бізнес, посилення ролі міждержавних програм у високотехнологічних галузях виробництва із використанням механізмів венчурного фінансування, ширшого залучення наукових установ обох країн до інноваційних розробок та ін.).

Удосконалено:

- класифікацію національних економічних інтересів, в якій поряд з загальновизнаними первинними (базовими) інтересами (інтересами стратегічного характеру: задоволення матеріальних і духовних потреб людей; забезпечення потреб економіки в ресурсах, ефективно діючому економічному механізмі, ефективній структурі державного управління і регулювання тощо) та вторинними інтересами (інтересами в інституційно-інфраструктурній сфері) виокремлено національні економічні інтереси країни у міжнародній сфері, які обслуговують та сприяють реалізації первинних та вторинних інтересів.

Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення сформульованих автором у дисертації теоретичних положень, висновків та рекомендацій полягає в тому, що вони можуть бути методологічною базою для розробки ефективного механізму зовнішньоекономічної діяльності України, зокрема при вирішенні проблем динамізації та структурної оптимізації зовнішньо-торговельної та інвестиційно-виробничої форм діяльності, а також потоків трудової міграції; коригування стратегії українсько-російського економічного співробітництва, основу якого складала б не обмінна форма взаємодії, а інвестиційно-виробнича та інноваційна кооперація.

Пропозиції автора щодо коригування стратегії українсько-російської економічної взаємодії у торговельній сфері та вдосконалення вітчизняної практики забезпечення інтересів українських експортерів на російському ринку використані у поточній роботі Управлінням торгово-економічних зв'язків з Російською Федерацією та іншими країнами СНД Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України (довідка про впровадження №25-29/10 від 13.01.2005р.). Окремі положення, висновки та рекомендації дисертаційної роботи щодо вдосконалення діючого механізму міждержавного обміну робочою силою між Україною і Російською Федерацією використано у поточній роботі Управлінням економічного співробітництва Міністерства закордонних справ України (довідка про впровадження № 5/36-4 від 19.01.2005р.). Основні теоретичні положення та висновки дисертаційної роботи використано у навчальному процесі при викладанні дисциплін “Міжнародна економіка”, “Міжнародна економічна діяльність України” та “Транснаціональні корпорації” студентам факультету міжнародної економіки і менеджменту та Центру магістерської підготовки в Київському національному економічному університеті (довідка про впровадження КНЕУ № 148/1 від 05.01.2005р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідалися та обговорювалися на 3 міжнародних та всеукраїнських наукових, науково-теоретичних та науково-практичних конференціях, зокрема: І Національній міжвузівській науково-практичній конференції “Міжнародна економіка: сучасні проблеми та перспективи розвитку” (29 листопада 1999р., м. Київ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка); IV Міжнародній науково-практичній конференції УАЗТ “Проблеми регулювання зовнішньоекономічної діяльності України в сучасних умовах” (25 травня 2001р., м. Київ, Українська академія зовнішньої торгівлі); Міжнародній науковій конференції “Глобалізація та регіоналізація економічного розвитку” (25 лютого 2003р., м. Київ, Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи опубліковано автором самостійно і у співавторстві у 8 працях, у тому числі у 5 статтях у наукових фахових виданнях і 3 публікаціях у збірниках матеріалів міжнародних та всеукраїнських наукових, науково-теоретичних та науково-практичних конференцій. Загальний обсяг опублікованого матеріалу, що належить особисто дисертантові, становить 4,0 др.арк.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертаційної роботи становить 198 сторінок комп'ютерного тексту. У тексті дисертації розміщено 5 рисунків на 4 сторінках, 14 таблиць на 10 сторінках та 7 додатків на 7 сторінках, список використаних джерел налічує 205 назв.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету і задачі дисертаційної роботи, викладено методологічну основу і методи дослідження, обґрунтовано наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У розділі 1 “Національні інтереси України у сфері міжнародної економічної діяльності” вперше у вітчизняних наукових дослідженнях розкрито методологічні підходи до визначення поняття “національні інтереси”, досліджено його еволюцію в процесі змін політичної та економічної систем суспільства, а також розкрито характер і структуру національних економічних інтересів України у міжнародній сфері, у тому числі у двосторонньому економічному співробітництві з Російською Федерацією.

Проведений у дисертації глибокий теоретичний аналіз, а також узагальнення та структуризація основних концепцій, які розкривають сутність та природу національних інтересів, дозволили автору стверджувати, що найбільш цілісними та адекватними їх сучасній природі є ті концепції, які досліджують національні інтереси в історичному, політологічному та економічному аспектах, а саме: реалістична, неореалістична, марксистська та модерністська. Автор, дослідивши вищеназвані концепції національних інтересів, виявив різні точки зору щодо цієї дефініції та її недостатню повноту і обґрунтованість, а саме: як об'єктивно обумовлений мотив діяльності держав у їхній взаємодії одна з одною розглядали національні інтереси реалісти, як усвідомлені потреби розвинутих країн світу у їхньому співробітництві в глобальній системі світового господарства - неореалісти, як об'єктивно обумовлений мотив діяльності панівних у суспільстві класів або крупних монополій - марксисти та ін. Це дало змогу дисертантові обґрунтувати власне визначення категорії “національні інтереси”, а саме: усвідомлені певною державно-оформленою нацією потреби у самозбереженні та розвитку, національній безпеці, зростанні її добробуту та багатства на основі економічної самодостатності та загальнолюдських цінностей (демократія, свобода, соціальна справедливість, духовність та моральні засади). Саме таке трактування національних інтересів, на думку автора, відображає багатоаспектність і ємність даної категорії та уособлює такі базові конституціонуючі начала всієї системи відносин, що охоплюється нею, як: об'єкт-суб'єкт, влада-нація, національний інтерес-національна ідея, національний інтерес-національна безпека та ін.

Автор здійснює і ретроспективний аналіз наукових досліджень з проблематики національних економічних інтересів України у вітчизняній економічній думці. На основі виділених критеріїв - сфера прояву національних економічних інтересів; масштаби, інтенсивність та рівні міжнародних економічних зв'язків; ступінь суверенності держави у реалізації національних економічних інтересів у міжнародній сфері - дисертант виокремив 3 історичні етапи (І-й етап (період гетьманщини, XVII - XVIII ст.); ІІ-й етап (ХX ст.); ІІІ-й етап (з 1991р. по теперішній час) у їх майже трьохсотлітній історії становлення та розвитку.

У дисертаційній роботі обґрунтовано, що особливе місце в загальній системі національних інтересів держав посідають національні інтереси в економічній сфері (національні економічні інтереси). Їх специфіка, порівняно з іншими інтересами суспільства (політичними, ідеологічними, морально-етичними, духовними та ін.), полягає в тому, що вони виникають у сфері матеріального виробництва, є корінними інтересами суспільства та обумовлюють зміст і характер інших інтересів. Дисертант доводить, що поняття “національні економічні інтереси” є достатньо складним, його структура включає особисті інтереси, колективні інтереси (групові, корпоративні, галузеві, регіональні) та державні інтереси, уособленням яких є держава як суспільний інститут, який з одного боку, через правові та економічні важелі узгоджує інтереси своїх громадян, а з другого, - представляє ці інтереси на міжнародній арені. Саме така субординована ієрархія інтересів, доводить автор, найбільш повно представляє сукупність інтересів всіх суб'єктів, що діють в національному економічному просторі. У дисертації доводиться, що національні економічні інтереси є первинною субстанцією в глобальній системі економічних інтересів поряд з регіональними, інтеграційними (блоковими) та глобальними економічними інтересами (рис. 1).

Що стосується системи національних економічних інтересів України, то, на думку дисертанта, у своєму становленні вона еволюціонувала від адміністративно-командної моделі (в якій схема субординації економічних інтересів нашої країни була чітко окреслена і мала вигляд: “загальнонародні інтереси” - “колективні інтереси” - “особисті інтереси”, які завжди вважалися вторинними і похідними стосовно перших двох груп інтересів) до сучасної моделі системи економічних інтересів, в основі якої знаходиться особистий інтерес, як головний чинник поведінки господарюючого суб'єкта. У дисертації обґрунтовується, що сучасні національні економічні інтереси України пов'язані з об'єктивною необхідністю задоволення не лише базових соціально-економічних потреб її громадян, але й із забезпеченням європейських стандартів життя за рахунок поєднання власних ресурсів та раціональних зовнішніх зв'язків з економічною безпекою та розширеним відтворенням людського ресурсу.

Оскільки об'єктом дисертаційної роботи є економічні відносини України і Російської Федерації, то автор розкриває характер, структуру та пріоритетність національних інтересів нашої держави у двосторонньому економічному співробітництві з Російською Федерацією, національні інтереси Росії у співробітництві з Україною та обґрунтовує коло спільних національних економічних інтересів України і Російської Федерації. Одночасно діалектичний підхід до проблематики двостороннього співробітництва України і Російської Федерації дозволив автору обґрунтувати коло наявних та можливих розбіжностей в реалізації їхніх національних економічних інтересів, що випливають, як доводить дисертант, з різних підходів країн у вирішенні своїх зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних завдань, а саме: відмінностей інтеграційних стратегій України і Росії в рамках Єдиного економічного простору; неоднакового ступеня демократизації економічної діяльності у сфері двостороннього співробітництва та політичних впливів на нього; протиріч інтересів у вирішенні питань щодо забезпечення енергетичної безпеки України; запровадження різного роду обмежень щодо доступу товарів, послуг, капіталів та робочої сили; конкуренції на ринках третіх країн щодо експорту однотипної продукції та ін.

Виходячи з цього, автор розкриває можливі механізми усунення розбіжностей національних економічних інтересів України і Російської Федерації у практиці двостороннього співробітництва, зокрема через уніфікацію нормативно-правової основи двостороннього економічного співробітництва (перш за все тарифної та митної політики, оподаткування зовнішньоекономічних операцій та ін.); стимулювання розвитку коопераційних зв'язків між галузями та підприємствами України та Росії; узгодження позицій двох країн у виробництві та виході на європейський та світовий ринки з однотипною продукцією; досягнення більш високої результативності переговорного процесу щодо подальшого розширення економічного співробітництва з Росією у стратегічно важливих для України галузях; активізацію розробки та підписання двосторонніх угод між прикордонними регіонами України та Росії та ін.

Рис. 1. Структура та місце національних економічних інтересів у глобальній системі економічних інтересів Джерело: побудовано автором

У дисертаційній роботі наголошується на тому, що, незважаючи на пріоритетність європейського вектора міжнародної стратегії України, національні економічні інтереси нашої держави не обмежуються лише цією площиною, оскільки їх реалізація значною мірою обумовлена і ефективністю налагодження стійких взаємовигідних і довготривалих економічних зв'язків з країнами СНД. На основі аналізу розвитку інтеграційних процесів у даному об'єднанні пострадянських республік дисертант констатує вкрай низьку результативність його функціонування, що визначається стагнацією взаємної торгівлі країн даного блоку, її нераціональною товарною структурою, низькими показниками інвестиційно-технологічного співробітництва країн тощо, та розкриває причини недостатнього прогресу в економічній інтеграції країн в рамках СНД (несформованість національних відтворювальних структур; кризовий стан економіки держав-членів упродовж 1990-х років, що значною мірою скоротило ресурси, які могли б бути залучені у зовнішньоекономічну діяльність; незавершеність процесу формування в державах ринкового механізму; значні відмінності в рівнях економічного розвитку країн регіону; однотипність їх експорту; недостатня конкурентоспроможність обробної промисловості, що гальмує поглиблення взаємного поділу праці між ними; відсутність в держав чіткої концепції інтеграції та ін.).

За таких умов у вересні 2003р. виникла ідея про обмеження кола партнерів по співробітництву і створення у складі 4 країн (Росія, Україна, Білорусь і Казахстан, на які припадає 94% ВВП і 88% товарообігу всіх країн СНД) нового субрегіонального об'єднання - Єдиного економічного простору (ЄЕП). На основі узагальнення нормативно-правової бази створення ЄЕП, а також порівняльного аналізу підходів всіх країн-членів до його формування та їхніх позицій щодо цілей і методів функціонування даного інтеграційного блоку, автор переконливо доводить, що максимальним рівнем взаємодії України з державами ЄЕП в контексті її національних економічних інтересів, є той, що відповідає створенню зони вільної торгівлі з ліквідацією торговельних бар'єрів між учасниками угоди і збереженням національного торговельного режиму у відносинах з третіми країнами. За таких умов, на думку автора, євроінтеграційний вектор міжнародної стратегії України можна буде реалізувати через створення з Європейським союзом зони преференційної торгівлі, режим якої становить найнижчу фазу інтеграції в даний регіональний блок, що дозволить нашій державі у співробітництві з ЄС отримати ряд пільг: квоти на експорт певних видів продукції (текстиль, вироби металургійної промисловості), розвиток секторального і транскордонного співробітництва (єврорегіони, європейські транспортні коридори тощо), отримання фінансових ресурсів каналами проектів міжнародної технічної допомоги та ін. Лише за таких умов, резюмує автор, після вступу України до СОТ та створення в недалекому майбутньому зони вільної торгівлі між Україною і ЄС стане можливим вести мову про поступове входження України до європейського економічного простору через механізм Європейської економічної зони за прикладом Швейцарії, Норвегії, Ісландії та Ліхтенштейну. Такий сценарій залучення України в процес загальноєвропейської інтеграції кореспондується з останнім документом, підписаним між Україною і Євросоюзом у лютому 2005 року, що носить назву: “План дій Україна-ЄС. Європейська політика сусідства”.

Що стосується двостороннього економічного співробітництва України і Російської Федерації в Єдиному економічному просторі, то автор обґрунтовує, що в його основу доцільно покласти такі парадигмальні засади (принципи), що відповідають фундаментальним цивілізаційним цінностям, як: суверенна рівність сторін та взаємовигідний характер співпраці на основі еквівалентного обміну; прагматизм; відкритість та незалежність від політичних впливів; гармонізація взаємних інтересів держав відповідно до принципів, норм і стандартів міжнародного права та положень підписаних угод; постадійність і наступність інтеграційних процесів; прозорість інтеграційних заходів, непорушність конституційних норм та національного законодавства; різношвидкісний характер інтеграційних процесів, за якого допускається участь країни в окремих заходах чи проектах, виходячи з національних інтересів, та накопичення відповідних внутрішніх економічних, політичних та інституціональних передумов.

У розділі 2 “Основні напрями розвитку українсько-російського економічного співробітництва” здійснено комплексне дослідження основних тенденцій зовнішньоторговельного, інвестиційно-виробничого та інноваційного співробітництва України і Російської Федерації, міждержавного співробітництва в енергетичній галузі, а також співпраці двох країн у сфері взаємного обміну трудовими ресурсами.

На основі комплексного аналізу розвитку зовнішньоторговельного співробітництва України і Російської Федерації протягом 1994-2004рр. дисертант виявив його основні параметри щодо масштабів та структури, а також розкрив суперечливий характер цієї форми економічних відносин двох держав.

Так, незважаючи на позитивну динаміку взаємної торгівлі України і Російської Федерації - зростання обсягів міждержавного товарообороту (таблиця1); зростання частки України у експортно-імпортних операціях Росії; скорочення частки бартерних операцій; сприятлива, порівняно з іншими країнами, товарна структура українського експорту з переважанням товарів обробної промисловості, насамперед, продукції машинобудування та ін., автор відмічає і ряд диспропорцій торговельних відносин двох країн. Це проявляється у нестабільності динаміки взаємної торгівлі, хронічному дефіциті зовнішньоторговельного балансу України у торгівлі з Російською Федерацією, непропорційно великій питомій частці енергоносіїв в російському імпорті в Україну, перманентному введенні двома країнами обмежувальних заходів у взаємній торгівлі (стягнення ПДВ, підвищення імпортних мит та ін.) та ін.

Таблиця 1. Динаміка показників українсько-російської зовнішньої торгівлі товарами протягом 1994-2004рр. (млн. дол.)

Джерело: розраховано і побудовано автором за даними Державного комітету статистики України та Торговельно-економічної місії Посольства України у Російській Федерації.

Виходячи з цього, в дисертації запропоновано конкретні механізми вдосконалення українсько-російського торговельного співробітництва через коригування, насамперед, структури українського експорту в напрямку збільшення питомої частки в ньому товарів з високою доданою вартістю; усунення тарифних, нетарифних та фіскальних бар'єрів, які перешкоджають збільшенню масштабів торговельного обміну між двома країнами; а також оптимізації умов, пов'язаних із закупівлею в Росії стратегічних енергоресурсів (нафта, газ, ядерне паливо та ін.); а також надання урядом України технічної допомоги своїм експортерам, які постачають свою продукцію на російський ринок з використанням фінансово-економічних, нормативно-правових та організаційних важелів.

Розглядаючи відносини України і Російської Федерації в інвестиційно-виробничій сфері, автор дає комплексну оцінку такого співробітництва, розкриває його рівень, напрямки та результативність, звертаючи увагу на притаманні економічній співпраці двох країн в цій галузі узагальнюючі характеристики. Зокрема, невисокі, згідно офіційної статистики, обсяги надходжень російських інвестицій в українську економіку (430 млн. дол. на початок 2005р.) та українських інвестицій в російську економіку (94,5 млн. дол. відповідно); низьку питому частку Росії в загальних обсягах надходжень інвестиційного капіталу в Україну (5,4% на початок 2005р.: для порівняння у 2000р. цей показник складав 8,8%); невідповідність галузевої структури російських вкладень пріоритетам структурної перебудови української економіки (найбільш інтерес у російських інвесторів викликають ті галузі української економіки, які є визначальними з точки зору забезпечення національної безпеки, формування доходної частини державного бюджету України, а також ті, що забезпечують швидкий обіг капіталу, зокрема, нафтова та нафтохімічна індустрія (24,2%), охорона здоров'я та соціальна допомога (21,1%), транспорт і зв'язок (10,1%), оптова торгівля і посередництво у торгівлі (7,5%) та операції з нерухомістю (6,5%) при порівняно незначних фінансових вкладеннях у машинобудування (2,2%), сільське та готельне господарство (2,3% і 2,9% відповідно) та харчову промисловість (3,7%)); низьку частку поставок продукції за спільними виробничо-коопераційними проектами; вузький діапазон організаційних форм здійснення вкладень російських інвестицій в Україну та ін. Особливу увагу дисертант звертає на переважно тіньовий характер інвестиційних операцій, пов'язаних з приватизацією російським капіталом українських промислових об'єктів (особливо стратегічного значення: в енергетичній, нафтопереробній, нафтохімічній та ін. галузях), та значні обсяги нелегального вивозу українського капіталу в Росію (здійснюваного в основному за “сірими” схемами, включаючи перестрахування, купівлю-продаж акцій російських емітентів з використанням іноземних фірм та ін.)

Виходячи з цього, автор обґрунтував основні напрямки диверсифікації українсько-російського міждержавного співробітництва в інвестиційно-виробничій сфері, а саме: прозорість операцій, пов'язаних з участю російського капіталу в приватизації українських підприємств; спрямування їх в пріоритетні, з точки зору стратегічних інтересів України, галузі; посилення ролі міждержавних програм у передових галузях виробництва; надання переваг серед різних організаційних структур промислово-фінансовим групам та ін. У дисертації визначено пріоритети інвестиційного співробітництва України і Російської Федерації у реальному секторі економіки: міждержавне кооперація у сфері літакобудування, сільсько-господарського машинобудування, металургійній промисловості, нафтовій та газовій галузях та атомній енергетиці.

На думку автора, все більш зростаючу роль у двосторонньому економічному співробітництві України з Російською Федерацією, зважаючи на наявний науково-технологічний потенціал двох країн, повинна відігравати міждержавна співпраця в інноваційній сфері, зокрема, через розширення масштабів залучення та використання у вітчизняному промисловому виробництві російських інноваційних продуктів і механізмів венчурного підприємництва (у сферах військових технологій та біотехнологій, ядерної фізики, фізики твердого тіла, хімії, фармацевтики, альтернативних джерел енергії та ін.), ефективне використання спільного науково-технологічного простору держав-учасників СНД та ін.

Досліджуючи українсько-російське співробітництво в енергетичній сфері, автор відмічає особливу важливість цієї складової двосторонніх відносин з огляду на значну залежність України від постачань російських первинних енергетичних ресурсів та з урахуванням їх потенційного впливу на стан енергетичної безпеки держави. Комплексний аналіз міждержавних взаємин України і Росії в цій галузі дозволив дисертантові виявити ряд узагальнюючих характеристик, зокрема, поширення присутності російського капіталу на вітчизняному ринку нафтопереробки і нафтопостачання; переорієнтація Росії з експорту сирої нафти на експорт нафтопродуктів, отриманих на українських НПЗ; зростання активності російських компаній у галузі портової перевалки нафти та постачання нафтопродуктів; загострення конкуренції двох країн стосовно транспортування каспійських енергоресурсів; монополія російських компаній на транзитні поставки вуглеводнів територією України на європейський ринок; активізація дій російських підприємницьких структур щодо розвитку в Україні власної мережі роздрібної торгівлі пально-мастильними матеріалами, що практично завершує формування транснаціональних вертикально інтегрованих структур, які містять усі необхідні елементи технологічного ланцюга “видобуток-переробка-збут” та ін. Виходячи з цього, автор обґрунтовує наступні напрямки реалізації національних економічних інтересів України у сфері енергозабезпечення: спільне використання Україною і Росією нафтогазової інфраструктури нашої держави; співробітництво у розвідці та освоєнні нових родовищ нафти і газу, транспортування енергоресурсів територією України в країни Західної Європи та ін.

Ґрунтовний аналіз взаємодії України і Російської Федерації у сфері обміну трудовими ресурсами дозволив дисертанту виявити основні параметри даної форми співробітництва двох держав щодо кількісних та якісних характеристик, географічного та галузевого розподілу, соціального статусу українських трудових мігрантів на російському ринку праці, а також розкрити деформований, а інколи і дискримінаційний характер використання російськими роботодавцями праці українських громадян. Так, незважаючи на щорічне скорочення частки легальних українських працівників в Росії (з 42,7% у 1994р. до 26,8% у 2003р.), близько 2/3 української іммігрантської зайнятості є нелегальною і складає нині, за різними оцінками, від 600 до 800 тис. чол. щорічно. Крім того, визначальними рисами трудової імміграції українців в Росії є її стихійність, штучне звуження сфер зайнятості в народному господарстві, а саме на найбільш небезпечних виробництвах, які не користуються попитом у місцевого населення (гірничодобувна промисловість, первинна переробка мінеральної сировини, будівництво, транспорт, торгівля та ін., що визначає відповідно і географічний розподіл українських мігрантів - райони Крайньої Півночі, прикордонні області Південно-Західної Росії, Москва, Санкт-Петербург та інші мегаполіси Росії), а також відсутність будь-якого соціального захисту українських працівників, що нерідко створює навколо них кримінальне середовище. Автор наголошує на тому, що хоча нелегальна українська трудова імміграція до Російської Федерації (на відміну від китайської, вірменської, азербайджанської та ін.), зважаючи на галузевий розподіл зайнятості, і не є причиною значного дестабілізуючого впливу на міжетнічні відносини, проте нерідко виступає каталізатором посилення шовіністичних течій в російському суспільстві, дискредитує українського іммігранта в очах росіян, сприяє посиленню ксенофобії та антиукраїнських настроїв у російському суспільстві.

Така ситуація, на думку автора, визначається, по-перше, безвізовим режимом перетину українсько-російського державного кордону, що дозволяє українцям в'їздити на територію сусідньої країни за будь-яким з 18-ти видів документів; по-друге, відсутністю в Україні ефективно діючої міграційної політики та необхідного нормативно-правового і законодавчого забезпечення процесу трудової еміграції до Росії; по-третє, сприянням самої Російської Федерації нелегальному працевлаштуванню українців через обмеженість легітимного простору трудової імміграції на її території та відсутність адекватних заходів у галузі міграційного менеджменту (ухилення від введення державного контролю за дотриманням російськими роботодавцями чинного законодавства щодо залучення і використання іноземної робочої сили) та ін.

Разом з тим, автор доводить, що існуючий порядок обміну робочою силою між Україною і Російською Федерацією на сьогодні повністю вичерпав себе і є явищем тимчасовим. Це визначається тим, що хоча більшість інтересів Росії у цій сфері двостороннього співробітництва реалізуються, проте, зважаючи на перманентне зменшення її трудового потенціалу (пов'язаного, по-перше, з перетворенням Росії на одного з найкрупніших постачальників вітчизняної робочої сили на іноземні ринки праці як контрольованими з боку держави каналами, так і нелегальними шляхами; по-друге, - з природнім скороченням чисельності її працездатного населення), лише імміграція стане для неї тим фактором, який спроможний стабілізувати чисельність населення та створити умови для подальшого розвитку російської економіки. Ця обставина вимагатиме усунення існуючих деформацій у сфері спільного використання трудових ресурсів між Російською Федерацією та країнами-донорами робочої сили, до яких належить і Україна.

Таким чином, на думку дисертанта, на сьогодні, в контексті розбудови українського-російського стратегічного партнерства, необхідним є розвиток гуманітарних відносин між державами, який, серед інших завдань, передбачає і формування ефективно діючої регуляторної системи міждержавного обміну трудовими ресурсами, зокрема, через легалізацію українських мігрантів, вдосконалення нормативно-правової бази та механізмів її застосування, уніфікацію національних законодавств України і Росії щодо пенсійного забезпечення та освітньої діяльності. Особливу увагу автор приділяє необхідності формування в Україні передумов для залучення на вигідних умовах російської робочої сили, передусім, інженерно-технічних та наукових кадрів, у тому числі громадян українського походження.

Висновки

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та дано нове вирішення наукової задачі щодо розробки науково обґрунтованого механізму ефективної взаємодії України і Російської Федерації через призму реалізації ними своїх національних економічних інтересів за умов поглиблення інтеграційних процесів на субрегіональному та європейському рівнях. На основі дослідження природи, об'єктивної обумовленості та еволюції національних економічних інтересів країн в процесі розвитку системи міжнародних економічних відносин, а також характеру, структури, особливостей та механізму реалізації національних економічних інтересів України у співробітництві з Росією автор сформулював ряд висновків теоретичного та практичного значення щодо необхідності та конкретних механізмів трансформації діючої моделі українсько-російського економічного співробітництва у відповідності зі стратегічними інтересами двох країн та його диверсифікації в умовах формування Єдиного економічного простору (ЄЕП).

1. Концепція національних економічних інтересів є визначальною у формуванні та проведенні зовнішньоекономічної діяльності будь-якої держави. Найбільш цілісними та адекватними в поясненні сучасної природи національних інтересів є концепції, які досліджують національні інтереси в історичному, політологічному та економічному аспектах, а саме: реалістична, неореалістична, марксистська та модерністська. Виходячи з узагальнення цих концепцій національні інтереси можна трактувати як усвідомлені певною державно-оформленою нацією потреби у самозбереженні та розвитку, національній безпеці, зростанні її добробуту та багатства на основі економічної самодостатності та загальнолюдських цінностей (демократія, свобода, соціальна справедливість, духовність та моральні засади).

2. У своєму становленні та розвитку вітчизняна наукова школи з проблематики національних економічних інтересів України пройшла кілька етапів. На основі виділених критеріїв (сфера прояву національних економічних інтересів; масштаби, інтенсивність та рівні міжнародних економічних зв'язків; ступінь суверенності держави у реалізації національних економічних інтересів у міжнародній сфері) виокремлено три етапи у підходах до з'ясування характеру, чинників та умов реалізації цих інтересів у різні історичні періоди (І-й етап (XVII-XVIII ст.) - період гетьманщини; ІІ-й етап (XX ст.) - радянський період; ІІІ-й етап (1991р. - теперішній час) - пострадянський період).

3. Незважаючи на первинність економічних інтересів будь-якого суспільства порівняно з іншими інтересами (політичними, ідеологічними, морально-етичними, духовними та ін.), диспозиція окремих елементів у їх субординованій структурі не є статичною: якщо за умов центрально-керованого господарства і тоталітарної держави схема субординації економічних інтересів країни мала вигляд: “загальнонародні інтереси” - “колективні інтереси” - “особисті інтереси”, то перехід до засад ринкової економіки і демократизації суспільства, поступовий рух до загальноцивілізаційних засад суспільного і економічного життя докорінно змінив всю систему економічних інтересів та модифікував їх структуру, закріпивши в їх основі особистий (приватний) інтерес, як головний чинник поведінки господарюючого суб'єкта.

4. Сучасний етап розвитку довгострокового українсько-російського економічного співробітництва в рамках Єдиного економічного простору за умов остаточного утвердження європейського вектора у міжнародній стратегії України вимагає зміни його парадигми та утвердження нової концепції на базі науково обґрунтованої системи національних економічних інтересів України у співробітництві з Росією та розробки ефективного механізму їх реалізації та захисту, виходячи з таких загально-цивілізаційних принципів, як: суверенна рівність сторін, взаємовигідний характер співпраці на основі еквівалентного обміну; прагматизм; відкритість та незалежність від політичних впливів; постадійність і наступність інтеграційних процесів; прозорість інтеграційних заходів; різношвидкісний характер інтеграційних процесів та ін.

5. Нинішнє українсько-російське економічне співробітництво у торговельній сфері не вичерпує потенціалу цієї форми міждержавної взаємодії країн. Основними напрямками його вдосконалення в контексті реалізації Україною національного експортного потенціалу є наступні: коригування структури українського експорту в напрямку збільшення питомої частки в ньому товарів з високою доданою вартістю (продукції машинобудування, приладів, електротехніки, наукоємної продукції та ін.); надання урядом України технічної допомоги своїм експортерам, які постачають свою продукцію на російський ринок з використанням фінансово-економічних, нормативно-правових та організаційних важелів; усунення тарифних і нетарифних, а також фіскальних бар'єрів, які перешкоджають збільшенню масштабів торговельного обміну між двома країнами; оптимізацію умов, пов'язаних із закупкою в Росії стратегічних енергоресурсів (нафта, газ, ядерне паливо та ін.).