Господарські товариства як організаційно-правова форма підприємництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Господарські товариства як організаційно-правова форма підприємництва

1. Поняття, види та організаційно-правові форми підприємств

Поняття та історія розвитку підприємництва

Історія підприємництва розпочинається зі середніх віків, з появою товарно-грошових відносин, торговельних посередників, купців, торговців, коробейників, що становили прообраз сучасного підприємця. У середньовіччі комерсант виступав як одноособова дійової особа та заслоняв своєю особистістю те підприємство, яке він організовував та вів. Комерсантом визнавався купець, промисловець, який за свій рахунок засновував та своєю енергією вів усе підприємство. Останнє розглядалося лише як відповідний апарат, за допомогою якого діяв комерсант, який повністю зливався з його приватним майном [21]. У більш пізній період як у західноєвропейській, так і у вітчизняній літературі почали енергійно обстоювати точку зору, відповідно до якої усі учасники акціонерних компаній, які не є їх засновниками та не беруть безпосередню участь в управлінні компанією, не можуть бути визнані підприємцями.

Переломним для початкового етапу становлення підприємництва став початок XIX ст. Якщо у XIII ст. розвиток підприємництва ініціювали державні замовлення, у XIX ст. з'явилися перші ознаки свободи.

Олександр І видав указ про вільних хліборобів, що дозволяв поміщикам відпускати селян на волю із землею за викуп. У Петербурзі було відкрито перший комерційний банк із відділеннями у шістьох містах. Почали створюватися об'єднання підприємців, які брали участь у підготовці законів із господарської політики, пропагували технічні новації, давали рекомендації і тa. ін. [22]. Серйозним стимулом розвитку підприємництва стала реформа 1861 р. Вже у 90-ті роки XIX ст. у Росії створюються індустріальна база підприємництва [23].

Після закінчення Першої світової війни та завершення Жовтневої революції було взято курс на ліквідацію ринкових відносин, націоналізовано усі великі підприємства, експропрійовані засоби виробництва та майно усіх приватних підприємців. Основними домінантами планової економіки стали: усунення ринку та конкуренції, централізований розподіл продуктів суспільної праці, ліквідація приватної та встановлення державної власності на засоби виробництва. Отже, вільне підприємництво було «усунуто» радянською владою.

Певне пожвавлення в підприємницьку діяльність внесла нова економічна політика (неп), однак із кінця 20-х років XX ст. підприємництво знову «звертається», і тільки у 1990-ті роки починається його реанімація. Відбувається перехідний процес, пов'язаний із ринковою переорієнтацією, із створенням власної економічної системи, який змінює не лише характер і спрямованість системи виробництва, а й увесь уклад суспільного життя. Особливістю зазначеного періоду є зміна змісту самої господарської діяльності, розширення кола суб'єктів господарської діяльності та кола об'єктів цивільного права, що залучалися до господарського обороту. У цей час було прийнято низку законодавчих актів, присвячених врегулюванню підприємницької діяльності, правового статусу її суб'єктів, організаційно-правових форм її здійснення тощо, серед яких насамперед слід зазначити Закони України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р.

Саме поняття «підприємництво» уперше увів у науковий обіг французький економіст Річард Кантільйон на початку XVIII ст. Учений вбачав у ньому особливу економічну функцію, виконання якої завжди супроводжує ризик. У вітчизняному законодавстві поняття «підприємництво» уперше отримало закріплення в Законі України «Про підприємництво» (утратив чинність з 01. 01. 2004 р., крім ст. 4, на підставі Кодексу №436-ІУ від 16. 01. 2003 р.).

У загальному вигляді еволюція уявлень про підприємництво становить собою дві макрофаги - прототеоретичну і теоретичну. Прототеоретична фаза характеризується наявністю окремих, не систематизованих у межах спеціальних теорій підприємництва уявлень про сутність даного феномена (в той час мова йшла про торгівлю) та охоплює тривалий період із VIII ст. до кінця XIX ст., коли окремими мислителями були здійснені перші спроби створення таких спеціальних теорій, що дозволяє константувати перехід до теоретичної фази.

На доктринальному рівні у межах теоретичної фази виокремлюють два періоди - період несистематичної рефлексії з приводу окремих аспектів підприємництва й бізнесу та період їх систематичного аналізу в рамках загальних концептуальних схем політичної економії та соціології [24]. Так, Річард Кантільйон, який уперше використав поняття «підприємництво», вбачав у ньому особливу економічну функцію, виконання якої завжди супроводжує ризик. Пізніше інший французький економіст Жан Батист Сей визначив, що підприємець діє на власний рахунок і ризик з метою отримання вигоди, та володіє при цьому знаннями і досвідом, які дозволяють йому самостійно комбінувати фактори виробництва. Відомий шотландський економіст Адам Сміт розглядав підприємця як власника, пов'язував підприємницьку діяльність насамперед з власною зацікавленістю підприємця, у процесі реалізації якої він сприяє найефективнішому задоволенню потреб суспільства. Якісно нову оцінку підприємництва дав наприкінці XIX ст. англійський економіст Алан Маршалл, виділивши організацію виробництва, а згодом підприємницьку здатність до такої організації, як окремий фактор виробництва. Американський економіст Поль Самуельсон розглядав підприємництво як різновид новаторства, а підприємця - як сміливу людину з оригінальним мисленням, яка добивається успішного впровадження нових ідей [24].

У минулому підприємства, за допомогою яких комерсанти здійснювали свою діяльність, не розглядалися як самостійні суб'єкти права. Відповідно до традиційної правової концепції, яка була розроблена німецькою правовою доктриною та набула поширення у правовій літературі, підприємство виступає як відповідний майновий комплекс, що включає як матеріальні, так і нематеріальні елементи, та являє собою лише об'єкт права. Разом з тим у середині XX ст. відбувається процес еволюції категорії «юридична особа», який призвів до персоніфікації підприємств, перетворення їх із традиційних об'єктів прав у суб'єктів [24].

У сучасних економічних джерелах підприємництво розглядається як самостійне організаційно-господарське новаторство, що здійснюється на основі використання різних можливостей для випуску нових товарів або удосконалення традиційних, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту тощо з метою отримання прибутків та самореалізації власної мети. Під час визначення сутності підприємництва більшість учених-економістів концентрують увагу на підприємництві як процесі, що має інноваційний характер, відбувається постійно і цілеспрямовано. Класична економічна теорія розглядає отримання максимального прибутку як основну мету, задля якої здійснюється підприємницька діяльність. Отримання кожним підприємцем максимального прибутку призводить до збільшення національного доходу, що перерозподіляється між членами суспільства. Новітні економічні концепції поряд із отриманням прибутку до основної мети підприємницької діяльності відносять довгостроковий конкурентний розвиток, заснований на ефективних господарських зв'язках, ділових відносинах, постійній інноватизації виробництва [25].

Сьогодні феномен підприємництва активно досліджується не тільки економічною, але й правовою наукою. У правовій доктрині існує велика кількість визначень цієї категорії. Підприємницьку діяльність визначають як:

діяльність, що ставить за мету одержання прибутку за рахунок залучення власних коштів, або опосередкованої участі у такій діяльності шляхом укладення у діло власного капіталу;

діяльність, яка здійснюється приватними особами, підприємствами та організаціями щодо виробництва, надання послуг, надбання та продажу товарів у обмін на інші товари або гроші для взаємної вигоди зацікавлених осіб, підприємств та організацій;

не заборонену законом ініціативну, систематичну діяльність приватних осіб (підприємців) і юридичних осіб, що базується на приватній або будь-якій іншій формі власності, спрямовану на отримання прибутку від виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, здійснювану на власний ризик і під свою відповідальність;

сукупність правомірних вольових дій, які здійснюються професійно, систематично і на свій ризик особою, зареєстрованою як підприємець, з метою одержання прибутку;

реалізацію фізичною або юридичною особою своєї правоздатності шляхом складання і виконання підприємницьких договорів (неспоживчого характеру) з метою одержання прибутку.

Нормативне визначення поняття «підприємництво» містяться у ст. 42 ГК України, де воно визначається як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Поняття, види та організаційно-правові форми підприємств

Згідно з ч. 1 ст. 64 Господарського Кодексу України підприємство - це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК України та іншими законами.

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як види, організаційні форми і категорії підприємств. Слід зазначити, що самі поняття «вид» та «організаційно-правова форма» підприємства співвідносяться між собою як часткове та загальне, адже організаційно-правова форма є підсумковою юридичною конструкцією, в якій інтегровано усі ознаки (особливості, характеристики) підприємства, що служать критерієм виокремлення їх видових угруповань [26].

Право на вибір організаційно-правової форми є складовою принципу свободи підприємницької діяльності. Це означає, що суб'єкти під час заснування підприємства (господарської організації) самостійно вирішують питання, пов'язані з вибором його організаційно-правової форми. Утім свобода вибору організаційно-правової форми, як й інші прояви свободи підприємницької діяльності, не є безмежною. У багатьох випадках чинне законодавство визначає, в яких організаційно-правових формах може здійснюватися той чи інший вид господарської діяльності. Так, згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. банки в Україні мають створюватися у формі відкритого акціонерного товариства або кооперативного банку.

Вид передбачає класифікацію підприємств залежно від форми власності, визначених Конституцією України та Господарським Кодексом України, і від способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цієї класифікації полягає у законодавстві (в першу чергу, в ГК України і в спеціальних законах) особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Загалом вид і організаційна форма визначають суб'єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства.

Залежно від форм власності ч. 1 ст. 63 ГК України виділяє такі види підприємств:

- приватне підприємство - те, яке засноване окремою фізичною особою на її власному майні. У первісній редакції статті 2 Закону України «Про підприємства в Україні» розрізнялися підприємства «індивідуальні» - без права наймання робочої сили (діяльність могла здійснюватися винятково на застосуванні праці засновника) і «приватні» - з правом наймання робочої сили. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про підприємства в Україні» поняттям «приватного» підприємства було поглинене поняття «індивідуального». Використовує найману робочу силу підприємство, засноване на власності фізичної особи, чи не використовує - воно є «приватним».

З прийняттям Господарського кодексу України приватним підприємством стає і таке, котре діє на основі приватної власності не тільки «окремого громадянина», як було раніш, а й «приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи)». У разі буквального тлумачення п. 1 ч. 1 ст. 63 ГК України, у чинній нині редакції не можна не задатися запитанням: як у такому випадку провести розмежування між приватним підприємством і колективним, виявити їхні відмінні риси? Зазначена новація не є вдалою. Більш логічним слід вважати колишній законодавчий підхід, при якому до приватних підприємств відносилися лише ті, котрі грунтуються на майні одного громадянина (фізичної особи).

Що стосується вказівки ч. 1 ст. 63 ГК України, про те, що «приватне підприємство» може бути утворено і на приватній власності «суб'єкта господарювання (юридичної особи)», мабуть, слід розуміти передбачену законом можливість утворення дочірнього підприємства, створюваного приватним підприємством, коли в статутному фонді дочірнього підприємства майно закріплюється на обмеженому речовому праві;

- підприємство колективної власності - це цілісний майновий комплекс, який у процесі приватизації державної власності викуплений трудовим колективом державного підприємства в установленому законом порядку і згодом не був перетворений у господарське товариство.

Одним з різновидів колективних підприємств, не зв'язаних з приватизацією державного майна, є колективні сільськогосподарські підприємства, що у свій час були перетворені з радянських колгоспів і продовжують функціонувати як КСП дотепер (Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство»). Власниками майна колективних підприємств є вони самі як юридичні особи. Члени колективних підприємств зберегли стосовно них зобов'язальні права вимоги - корпоративні права, передбачені Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції від 22 травня 1997 р.);

- комунальне підприємство - те, яке не належить до державних підприємств. Воно утворюється на основі комунальної власності територіальної громади відповідних адміністративно-територіальних утворень: міста, району, селища, села тощо, тобто таких утворень, у яких створені органи місцевого самоврядування;

- державне підприємство - те, яке засноване на майні загальнодержавної форми права власності, що не відноситься до права комунальної власності. У їх числі й казенні підприємства, створення яких спочатку було передбачено Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про підприємства в Україні». Відмінні риси створення, ліквідації, реорганізації казенного підприємства регламентуються розділом VIII названого Закону (ст. 37-39). Відповідно до нього в казенне підприємство за рішенням Кабінету Міністрів України може бути перетворене державне підприємство, що згідно з законодавством України не підлягає приватизації;

- на основі змішаної форми власності можуть створюватися такі підприємства, до статутного фонду яких вноситься майно, наприклад, приватних, колективних, комунальних, державних власників. Найбільш яскравим прикладом подібного підприємства є «орендне підприємство»;

Щодо підприємств інших видів, передбачених п. 5 ч. 1 ст. 63 ГК України, які можуть діяти в Україні (очевидно, маються на увазі ті, які не названі у ст. 63 ГК України), то під ними можна розуміти, зокрема, «індивідуальні», «сімейні», «спільні» та інші.

У разі якщо у статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менше десяти відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством. Цю назву слід розглядати як умовну, оскільки іноземним підприємством є підприємство, створене за законодавством іншим, ніж законодавство України. Підприємство, про яке йдеться у другому реченні ч. 2 ст. 63 створюються за законодавством України і діє на території України відповідно до її законодавства, а тому є підприємством з іноземними інвестиціями. З метою уникнення непорозумінь, і узгоджень норм ГК України з нормами Законів України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування» та «про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» уявляється за доцільне виключити з ч. 2 ст. 63 ГК України друге речення і змінити назву та редакцію ст..117 ГК України, включивши до неї норми, що визначають правове становище філій та представництв іноземних суб'єктів господарювання [27].

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду ч. 3 ст. 63 ГК України поділяє підприємства на унітарні та корпоративні. Головна відмінність поняття «унітарне підприємство» від поняття «корпоративне підприємство» криється в кількості їх засновників.

Унітарне підприємство створюється одним засновником будь-якої форми власності. При створенні унітарного підприємства засновник виділяє з власного майна якусь його частину і закріплює його в статутному фонді створюваного підприємства на праві господарського відання або на праві оперативного управління. Статутний фонд унітарного підприємства являє собою щось ціле, яке не поділяється на якісь частини (паї), оскільки засновник у нього один. Залишаючись власником переданого унітарному підприємству майна, засновник затверджує статут підприємства, визначаючи при цьому мету і задачі діяльності підприємства, призначає керівника, формує трудовий колектив на засадах трудового договору, розподіляє доходи, вирішує питання реорганізації і ліквідації підприємства. Унітарними є державні, комунальні підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації чи на приватній власності одного громадянина. Унітарні підприємства створюються в розпорядчому порядку - за розпорядженням власника майна.

Корпоративне підприємство, на відміну від унітарного, створюється не одним, а двома чи декількома засновниками за їх спільним рішенням (договором). У зв'язку з цим діє воно на базі об'єднаного ними майна, а також/чи на об'єднаній підприємницькій чи трудовій діяльності засновників, їхнього загального управління справами. Легальною основою загальної участі в управлінні справами корпоративного підприємства є так звані корпоративні права. Вони реалізуються через участь в органах управління корпоративного підприємства, ними (засновниками) створеного, та через розподіл доходів і ризиків підприємства. Корпоративними, виходячи з цього визначення, є кооперативні підприємства, господарські товариства, інші підприємства. До них відносяться також підприємства, засновані на приватній власності двох або більше громадян.

Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік усі підприємства в Україні, незалежно від форми власності, поділяються на три категорії: малі, середні, великі.

Для малих підприємств середньооблікова чисельність працюючих за звітний фінансовий рік не повинна перевищувати п'ятдесяти чоловік, а обсяг валового доходу від реалізації продукції за цей період - суму, еквівалентну 500 тисячам ЄВРО, за середньорічним курсом НБУ відносно гривні.

Великими підприємствами вважаються ті, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік перевищила тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік - суму, еквівалентну 5 мли. ЄВРО за середньорічним курсом НБУ до гривні.

За принципом виключення всі підприємства, що не потрапляють до категорій «малих» і «великих», є «середніми».

Тут слід підкреслити, що малі, середні і великі підприємства не утворюють якихось особливих видів з погляду організаційно-правових форм господарювання. Тому безпідставною є вимога посадових осіб реєструючих органів, що нерідко пред'являється в їх практиці, вказувати в статуті підприємства, яке реєструється (у його фірмовому найменуванні), що воно «мале». У момент реєстрації воно ще ніяке, тим чи іншим підприємство стане в процесі функціонування, залежно від того, в які класифікаційні критерії буде вписуватися.

Практичне значення поділу підприємств на вищевказані категорії полягає, зокрема, в тому, що законодавством можуть встановлюватися заходи державної підтримки, надання пільг малим підприємствам, інша нормативна диференціація, у тому числі з антимонопольних питань, стосовно великих підприємств.

Не є, з погляду організаційно-правових форм, якимось особливим видом і дочірнє підприємство, що перебуває у відносинах економічної чи організаційної залежності від «материнського» підприємства

Для підприємств визначених видів і організаційно-правових форм законами можуть встановлюватися певні особливості господарювання. ГК України, зокрема, встановлені особливості для таких підприємств, як державні комерційні підприємства (ст. 75), казенні підприємства (ст. 77), комунальні унітарні підприємства (ст. 78), підприємства колективної власності (гл. 10), приватні, іноземні (гл. 11) та інші підприємства.

2. Ознаки здійснення підприємницької діяльності господарськими товариствами

Ознаками здійснення підприємницької діяльності господарськими товариствами є:

- самостійність, яка виявляється у двох напрямах. По-перше, під-приємницька діяльність може здійснюватися тільки безпосередньо (самостійно) самим суб'єктом. Відповідно реалізовувати права та обов'язки у сфері комерційного господарювання можуть лише особи, які здатні їх мати. Господарська правосуб'єктність (як спроможність мати та реалізувати такі права і обов'язки) не може реалізуватися за допомогою дій інших осіб. У сфері господарювання не спрацьовує концепція «заповнення» відсутньої дієздатності однієї особи за рахунок іншої (дієздатного представника). Навіть якщо мова йде про торговельне посередництво, підприємець, під час вступу в договірні відносини з посередником, самостійно реалізує свою господарську правосуб'єктність, а дії посередника на користь особи, яку він представляє, є реалізацією його власної господарської правосуб'єктності. Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю. По-друге, кожен суб'єкт господарювання самостійно (безпосередньо) вирішує всі питання, пов'язані зі здійсненням такої діяльності, на свій розсуд, у своїх інтересах, керуючись власною економічною вигодою. У такому контексті ознака «самостійність» підкреслює той факт, що втручання в підприємницьку діяльність органів влади й управління можливе лише у встановлених законом межах.

- Ризикованість. У правовій науці існує велике різноманіття думок стосовно змісту категорії «ризик». Під ризиком розуміють: можливість настання певної події, яка викликає майновий збиток; саму подію, настання якої обумовлює майновий збиток; правомірну небезпечну дію; невизначеність ходу, результату та наслідків окремих операцій; діяльність, що пов'язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучого вибору, у процесі якої є можливість кількісно та якісно оцінити вірогідність досягнення запланованого результату; зобов'язання нести майновий збиток унаслідок неможливості тим чи іншим учасником виконати зобов'язання.

Підприємницьке середовище є зоною підвищених підприємницьких ризиків, зумовлених чинниками ринкової невизначеності, серед яких домінують: зменшення рівня стабільності вхідного потоку матеріальних та сировинних ресурсів, що використовуються господарськими товариствами у виробничій діяльності; підвищення різноманітності продуктів, які претендують на те саме місце на ринку; зміна потреб і бажань споживачів результатів того чи іншого різновиду господарської діяльності; зміна демографічної ситуації; економічні цикли, потрясіння та невизначеності, що впливають на ринок; технологічні потрясіння, які призводять до зміни ідеології розроблення нового продукту тощо. Ризик постійно супроводжує діяльність господарських товариств та має прояв у різних формах: 1) ризик випадкової загибелі майна; 2) комерційний ризик (можливість невиконання умов поставки); 3) економічний ризик (можливість зниження платоспроможності населення); 4) ціновий ризик (можливість підвищення рівня цін закупівлі товарів); 5) процентний ризик (можливість непередбаченої зміни процентної ставки на фінансовому ринку); 6) податковий ризик (уведення нових податкових платежів); 7) інфляційний ризик (можливість знецінення реальної вартості капіталу господарського товариства); 8) інвестиційний ризик (можливість виникнення непередбачених фінансових утрат у процесі інвестиційної діяльності); 9) ризик неплатоспроможності тощо.

- Цільова спрямованість на одержання прибутку та досягнення інших соціально-економічних результатів. Підприємницька діяльність завжди здійснюється з метою одержання прибутку. Відповідно, якщо метою тієї чи іншої діяльності не є одержання прибутку, вона не може бути віднесена до підприємницької. Проте якщо фактично прибуток не отримується, незважаючи на цільове спрямування самої діяльності на це, то сам по собі такий факт не є підставою для вилучення її з числа підприємницької. Разом з тим мета одержання прибутку є основною, але не єдиною метою. Підприємницька діяльність також націлена на досягнення соціально-економічних результатів, що мають вираження у забезпеченні платоспроможного попиту споживачів у необхідних їм товарах, роботах, послугах, підтримання продовольчої, ресурсної безпеки країни, їх конкурентоспроможності тощо.

- Систематичність. Як правило, при визначенні цієї ознаки звертаються до Декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17.03.1993 р., з аналізу положень якого випливає висновок, що якщо продаж товару здійснюється більше чотирьох разів протягом календарного року, то така діяльність вважається систематичною.

- Легальність діяльності господарських товариств розглядається у двох аспектах. По-перше, товариство має пройти усю процедуру легалізації для того, щоб займатися відповідним різновидом підприємницької діяльності (державна реєстрація, ліцензування, патентування). По-друге, господарські товариства зобов'язані дотримуватися режимних вимог, встановлених для здійснення тих чи інших видів підприємницької діяльності, норм антимонопольного законодавства тощо.

підприємницький господарський товариство організаційний

3. Поняття, ознаки та класифікація господарських товариств

Поняття та ознаки господарських товариств

З проведенням сучасної економічної реформи форма господарських товариств знову увійшла до системи господарювання України. Саме Законом України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства» було закріплено правовий статус господарських товариств в Україні. У ст. 1 Закону міститься таке визначення господарського товариства: «Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.», в ст. 79 ГК України зазначено: «Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою отримання прибутку. У випадках передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника». Частина 1, ст. 113 ЦК України містить досить загальне поняття та визначає, що господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Крім того, ЦК України відносить господарське товариство до підприємницьких товариств. Так, зокрема ст. 84 ЦК України передбачає, що: «товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та його наступного розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи».

Господарські товариства можуть функціонувати в двох юридичних якостях:

1) як підприємство (ст. 55 ГК України) - це має місце в тих випадках, коли учасники господарського товариства своїми силами безпосередньо здійснюють виробничу, науково-дослідну, торгівельну та іншу діяльність у порядку, передбаченому чинним законодавством (ч. 1 ст. 62 ГК України). Такими є орендні підприємства, інші господарські товариства, які силами своїх учасників виконують господарську діяльність з метою отримання прибутку. У цих випадках господарське товариство діє не тільки на підставі Закону України «Про господарські товариства», але й на підставі законодавства про підприємства в Україні (зокрема, ст. ст. 62-72 ГК України);

2) як власники майна тих підприємств і господарських організацій, які створені ними на базі власного майна (дочірні товариства). Створивши їх, господарське товариство як власник майна здійснює функцію управління і є органом господарського керівництва. Це відбувається в тих випадках, коли господарське товариство створює дочірнє підприємство і як власник здійснює управління ним. Тоді господарське товариство не здійснює господарську діяльність, а лише управляє майном своїх дочірніх підприємств. Такі господарські товариства підпадають під дію ст. 2 ГК України, якою передбачені «…інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності».

Саме, господарські товариства найбільше відповідають ринковим умовам господарювання, адже такі суб'єкти господарювання є власниками майна, переданого учасниками у вигляді грошових та/або майнових вкладів, виробленої продукції, отриманих доходів, набутого за рахунок останніх, а також на інших законних підставах майна. Лише власник майна може бути повноцінним суб'єктом підприємницької діяльності - адже це гарантує йому незалежність і значний рівень свободи (в межах закону, звісно) щодо здійснення такої діяльності та самостійність його майнової відповідальності як необхідної гарантії для його кредиторів у задоволенні їхніх обґрунтованих вимог [28].

Учасники господарських товариств повинні мати необхідний обсяг правоздатності та дієздатності (правосуб'єктності). Однак вимоги до такого обсягу різні до товариств, що (а) належить до об'єднань капіталів, (б) що є персональними об'єднаннями. Відносно перших наявність повної правоздатності та дієздатності (щодо фізичних осіб) не є обов'язковою, за винятком засновників. Так, акціонерами, учасниками товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю можуть бути і неповнолітні особи, які отримали, наприклад, акції або частки в майні товариства у спадщину, причому в товаристві з обмеженою відповідальністю (далі ТОВ) і в товаристві з додатковою відповідальністю (далі ТДВ) статутом, як правило, передбачено обов'язкове схвалення такого кроку рештою учасників (ч. 5 ст. 147 ЦК України). Це пояснюється домінуванням майнового елементу в таких Товариствах (обов'язковість лише майнової участі без обтяження - за деякими винятками щодо ТОВ і ТДВ - неодмінно брати участь в управлінні справами або виробничій діяльності товариства). Тому в цих товариствах на особу учасника не дуже зважають; вона може бути і недієздатною, адже функції управління виконуються органами товариства, а виробничу, торговельну тощо діяльність (безпосередню господарську діяльність) можуть виконувати і наймані працівники. Інтереси таких осіб можуть представляти їх законні представники.

Це не стосується орендних підприємств, створених на базі, майнового комплексу державного або комунального підприємства членами трудового колективу останнього. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» такі підприємства мають функціонувати у формі господарських товариств (без вимоги щодо певного їх виду), а учасники такого товариства повинні бути членами трудового колективу державного або комунального підприємства чи його структурного підрозділу, майновий комплекс якого береться в оренду, тобто брати безпосередню участь у його діяльності. Водночас необхідність безпосередньої участі у веденні справ персональних товариств (повного і командитного) передбачає, що його учасники повинні володіти повною правосуб'єктністю.

Важливою ознакою господарських товариств є поєднання в них особистих і майнових сил учасників. Так, Г. Шершеневич зазначав, що сама ідея товариства передбачає для кожного учасника обов'язкове сприяння досягненню спільного результату особистими силами чи майновим вкладом або тим і тим разом. Вкладом до статутного капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку (у тому числі і право на інтелектуальну власність). Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Майно, внесене учасниками товариства як їхні вклади, належить товариству на праві власності. Засновники (учасники) господарського товариства з моменту передачі йому майнових внесків перестають бути його власниками, здобуваючи замість речових зобов'язальні вимоги до товариства, що полягає у наданих законодавством можливостях брати участь в управлінні товариством, одержувати дивіденди від цього діяльності, а в разі ліквідації товариства вимагати передачі у власність залишків наявного майна або коштів, пропорційно своєму вкладу до статутного капіталу.

Участь у господарському товаристві є водночас обов'язком і правом його учасників. Майнова участь (внесення вкладу, а в передбачених установчими документами випадках - додаткових внесків) є обов'язковою, а особиста - правом (в об'єднаннях капіталів, до яких належать акціонерне товариство, і значною мірою товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю), а в персональних товариствах (повному і командитному) - обов'язком.

У товариствах, де домінує майновий елемент (це притаманне об'єднанням капіталів) та/або налічується велика кількість учасників, особиста участь відступає на другий план і не тяжіє над учасниками, якщо закон або установчі документи товариства цього не вимагають. Особиста участь проявляється в управлінні справами товариства, в представництві у зовнішніх відносинах (тобто у відносинах з третіми особами), у виконанні технічних робіт (з обслуговування діяльності товариства), у безпосередньому здійсненні або організації діяльності, яку провадить товариство (виконання робіт, виготовлення продукції, надання послуг), в роботі органів товариства (загальних зборів, виконавчих і контрольних органів).

Наступна важлива риса господарських товариств - здійснення господарської діяльності з метою отримання прибутку. Отримання прибутку досягається шляхом промислу - систематичного виконання на професійній основі господарської діяльності (виготовленні продукції (товарів), здійснення робіт, надання послуг) не для власних, а для чужих (суспільних) потреб. Майно та особисті зусилля (знання, досвід, професійна майстерність, зв'язки) учасники господарського товариства об'єднують з метою ведення справи таким чином, щоб це принесло їм прибуток. Ця ознака відрізняє господарські товариства від інших спілок (союзів) - громадських, зокрема, хоча вони за законодавством країн ринкової економіки (США, Велика Британії та ін.) можуть використовувати для своєї організації форму господарського товариства (частіше акціонерного), однак наявність майнової бази і подібність організаційно-правової форми не робить їх підприємницькими товариствами, оскільки основною їхньою метою є не отримання прибутку, а досягнення інших цілей (просвітницьких, культурних тощо).

Такі організації можуть створювати підприємницькі структури, які забезпечували б кошти для фінансування їхньої основної (громадської) діяльності. Для подібних організацій (до них належать кредитні спілки, профспілки, споживча кооперація тощо) отримання прибутку є не метою, а засобом для досягнення своїх цілей, скажімо, для поліпшення матеріального становища своїх членів, створення для них відповідних матеріальних та інших умов. У подібних некомерційних організаціях відсутня - як основна - мета отримання прибутку від спільної діяльності їх членів. У країнах ринкової економіки поширені громадські організації, які внутрішньою будовою подібні до господарських (частіше акціонерних) товариств. Вони належать до некомерційних організацій, і їхнє правове становище регулюється спеціальними законами, наприклад, у США діє Модельний закон від 1987 р. «Про некомерційну корпорацію» [28].

Відокремленість майна товариства від майна його засновників (учасників) і право власності на вищезгадане майно дозволяє господарському товариству самостійно здійснювати господарську діяльність і відповідати за її результати, а це - важлива гарантія для кредиторів товариства щодо задоволення їхніх обґрунтованих вимог за рахунок цього майна (тобто засіб переважного задоволення вимог кредиторів товариства перед кредиторами учасників останнього). Отже, майно товариства - це не власність його учасників. Останні є кредиторами товариства до ліквідації останнього на частину невиплаченого їм прибутку відповідно до їхніх часток. Порядок відчуження частки не пов'язується зі складом майна (рухоме чи нерухоме). Ці дві обставини дозволили французькому науковцеві минулого століття Рено [29] дійти висновку, що частка учасника в майні товариства є рухомим майном, навіть якщо її передано товариству як майновий внесок у вигляді нерухомості. Оскільки майно товариства відокремлене від майна його учасників і є його власністю, товариство не може компенсувати пред'явлені до нього вимоги про сплату боргу боргами цієї третьої особи одному з учасників товариства. Так само учасник не може протиставити вимозі свого кредитора борг останнього товариству. Відокремленість майна товариства від майна його учасників дозволяє також укладати угоди між першим і другими.

Господарські товариства як такі діють здебільшого не через усіх своїх учасників, а через уповноважених на це учасників (повне і командитне товариства) або через свої органи (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю).

Господарські товариства як суб'єкти підприємницької діяльності можуть бути і суб'єктами банкрутства.

Наступна важлива риса - визнання господарського товариства юридичною особою. За законодавством України і значної частини країн ринкової та перехідної економік господарські товариства мають статус юридичної особи незалежно від того, домінують у них майнові чи особисті елементи. Водночас у ряді країн світу (Німеччина, США, Велика Британія та ін.) персональні товариства (в країнах континентальної Європи - повне і командитне товариства, в країнах англо-американського права - партнершип і партнершип з обмеженою відповідальністю, в яких домінує особистий елемент) не визнаються юридичними особами, хоча їм притаманна (з відповідною фіксацією в законодавстві) значна частина рис, що характеризують останню (вони визнаються носіями прав та обов'язків, необхідних для здіснення ними господарської діяльності). Основна обставина, що є аргументом для прибічників невизнання за персональними об'єднаннями статусу юридичної особи, полягає в неможливості провести чітку межу між майном товариства і окремих його учасників. Борги товариства покриваються за рахунок його майна, а в разі недостатності останнього - і майном окремих його учасників. Взагалі, за характером властивостей ознаки, які дозволяють визначити те чи інше утворення юридичною особою, можна поділити на три групи:

соціально-економічні ознаки, які характеризують юридичну особу як соціальне утворення з певним штатом працівників, які займаються трудовою діяльністю з використанням певних матеріальних ресурсів, спрямованою на досягнення основної мети юридичної особи. До них належать, зокрема майнова відокремленість, належність матеріальної бази та економічна єдність;

структурно-організаційні - ознаки, що розкривають специфіку створення, функціонування та припинення юридичної особи, її внутрішню будову, порядок управління юридичною особою, а також характеризують взаємозв'язки між її структурними елементами;

правові - ознаки, які характеризують утворення як суб'єкт права, визначають правила взаємодії юридичної особи з іншими суб'єктами.

Однією з основних соціально-економічних ознак юридичної особи є її майнова (економічна) відокремленість. Для участі в правових відносинах будь-якій юридичній особі необхідно мати певне майно. Склад та вартість такого майна обумовлюється організаційно-правовою формою юридичної особи. Сутність цієї ознаки полягає в тому, що майно юридичної особи відокремлюється, відмежовується від майна третіх осіб (засновників, учасників, інших юридичних осіб, держави тощо).

Наступною соціально-економічною ознакою юридичної особи є належність її матеріальної бази. Існування значної кількості видів та організаційно-правових форм юридичних осіб, наявність майна, обмеженого та вилученого з цивільного обороту, обумовлює обмеження щодо об'єктів, якими має право володіти, розпоряджатися та користуватися певна юридична особа; встановлення вимог щодо розміру та складу майна юридичної особи, джерел його формування. Зокрема, для формування статутного капіталу господарського товариства заборонено використовувати бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.

Належність матеріальної бази полягає в закріпленні за певною юридичною особою майна, яке є достатнім та допустимим для досягнення поставлених перед нею цілей. Як правило, всі без винятку юридичні особи можуть мати не обмежене в обороті та не вилучене з обороту майно.

Кожна юридична особа може і повинна мати майно, закріплене за нею на одному з правових титулів: праві власності, праві повного господарського відання або оперативного управління.

Економічна єдність - наступна соціально-економічна ознака юридичної особи. Юридична особа повинна мати самостійний баланс чи кошторис. Всі належні юридичній особі основні засоби, оборотні активи, кошти відображаються в самостійному балансі (кошторисі). До майнового комплексу юридичної особи включається майно її структурних підрозділів (філій, представництв, цехів, відділів тощо), яке також має відбиватися в зазначених облікових документах. Економічна єдність проявляється також у формуванні фондів юридичної особи (статутного капіталу, резервного фонду, фонду оплати праці, інноваційного фонду та інших фондів). Обов'язковість створення певних фондів юридичної особи визначається законодавством або засновниками юридичної особи. Економічна єдність проявляється також в тому, що певна юридична особа може утворити лише один фонд певного виду, адже існування юридичної особи з двома, скажімо, статутними фондами, є неприпустимим.

Дослідження природи юридичної особи, притаманних їй ознак дозволить розробити ефективну законодавчу базу, належним чином врегулювати їх діяльність в сфері державного управління та інших сферах суспільного життя, забезпечити реалізацію прав і законних інтересів юридичних осіб.

До структурно-організаційних ознак юридичної особи можна віднести, зокрема такі:

- Юридична особа має діяти в певній організаційно-правовій формі. Чинне

- Створення юридичної особи має відбуватися в порядку, визначеному законом. Цю ознаку можна розглядати як належність створення юридичної особи. Формування юридичної особи є сукупністю дій, процесом, результатом якого є поява нового суб'єкта права - юридичної особи. При цьому лише послідовні дії можуть розглядатися як процес створення, яким охоплюється прийняття рішення про створення юридичної особи, розробка та оформлення документів, на підставі яких діятиме юридичнаособа певного виду (для акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю - статут, для повного та командитного товариств - засновницький договір), формування статутного капіталу юридичної особи, реєстрація її в державних органах.

Правові ознаки характеризують юридичну особу як суб'єкт права, визначають правила взаємодії юридичної особи з іншими суб'єктами. По-перше, організація завжди виникає в результаті волевиявлення інших осіб. При цьому особа, яка бере участь у заснуванні юридичної особи (як фізична, так і юридична), повинна бути правосуб'єктною. Якщо засновником юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності є іноземна юридична особа, її правосуб'єктність визначається за законом місця її реєстрації.

По-друге, до правових ознак належить мета, заради досягнення якої створено юридичну особу. Ця мета має відповідати внутрішньому волевиявленню засновників. Мета є одним з критеріїв, за якими відбувається визначення форм юридичних осіб. До юридичних осіб можна віднести лише ту організацію, яка створена для досягнення законної мети. Прикладом законної мети, заради якої створюється юридична особа, є отримання прибутку, яке характерне для господарських товариств (ст. 84 ЦК України).

По-третє, юридична особа має найменування. Ця ознака дозволяє ідентифікувати юридичних осіб, є критерієм їх розмежування. Четверта правова ознака - самостійна участь в правовідносинах. П'ята - самостійна відповідальність юридичної особи. Проблема встановлення суб'єкта відповідальності є досить поширеною. Тому слід розмежовувати відповідальність посадової особи, відповідальність засновників та/або учасників юридичної особи та відповідальність власне юридичної особи. Самостійна відповідальність як ознака, що притаманна юридичній особі, характеризує здатність юридичної особи відповідати за вчинення нею правопорушення. Така відповідальність, за загальним правилом, полягає в покладенні на юридичну особу-правопорушника додаткового несприятливого для неї обов'язку. Відповідальність може носити матеріальний (накладення на юридичну особу штрафу т.і.) або організаційний характер (поділ юридичної особи-монополіста, призупинення дії ліцензії, заборона здійснювати певні види діяльності тощо). Як самостійний суб'єкт права господарське товариство від власного імені виступає в суді, пред'являє позови до третіх осіб; так само треті особи, які є кредиторами товариства, пред'являють позови до товариства, а не до окремих його учасників. Відсутність статусу юридичної особи у персональних товариств за законодавством деяких країн (Німеччини, США, Великої Британії тощо) дозволяє кредиторам товариства безпосередньо звертатися зі своїми вимогами до учасників товариства.

Господарському товариству притаманні специфічними ознаки, які дозволяють відрізнити його від інших підприємницьких товариств. До ознак даної групи відносять складне корпоративне управління, наявність статутного (складеного) капіталу, а також дольовий характер капіталу господарського товариства.

Складне корпоративне управління передбачає здійснення управління господарським товариством системою органів, кожен з яких має свою компетенцію.

В господарських товариствах обов'язково має формуватися статутний (в акціонерному товаристві, товаристві з обмеженою та додатковою відповідальністю) або складений (повне та командитне товариство) капітал. Закон для окремих господарських товариств встановлює мінімальний розмір статутного капіталу. В законодавчому порядку також визначаються загальні засади формування, зменшення та збільшення статутного (складеного) капіталу господарських товариств. Статутний (складений) капітал має бути поділений на частки між учасниками товариства. При цьому у випадку створення господарського товариства однією особою, всі частки у статутному капіталі належатимуть одному учаснику.

Класифікація господарських товариств

Господарські товариства можуть бути різних видів і форм. Поділ господарських товариств на види здійснюється за певними ознаками, а на форми - за сукупністю ознак. Класифікація господарських товариств має практичне значення: законодавство передбачає застосування різних принципів правового регулювання щодо певних видів господарських товариств, насамперед щодо товариств, які належать до об'єднань капіталів і персональних товариств. Подібний поділ господарських товариств, широко відомий у комерційному праві (як зарубіжному, так і вітчизняному - дореволюційному, періоду непу, сучасному), здійснюється за ознакою домінування в них майнових чи персональних елементів.

Персональними товариствами або об'єднаннями осіб є такі господарські товариства, в яких домінують особисті елементи. Для таких товариств (а до них належать повне товариство і командитне товариство) притаманні специфічні риси:

- установчий документ - засновницький договір, а в командитному товаристві з одним повним учасником - меморандум;

- обов'язковість не лише майнової, а й персональної участі в товаристві для всіх (повне товариство) або частини його учасників (командитне товариство);

- створення товариства з метою спільного здійснення його учасниками підприємницької діяльності, у зв'язку з чим традиційною (зафіксованою в законодавстві країн ринкової та більшості країн перехідної економіки) вимогою до учасників повного товариства та повних учасників (повних товаришів) командитного товариства є наявність у них статусу зареєстрованого суб'єкта підприємництва (в Законі «Про господарські товариства» та Цивільному кодексі України така вимога відсутня, але передбачена ч. 7 ст. 80 Господарського кодексу України);

- наявність у всіх (повне товариство) або частини учасників (командитне товариство) повної субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства;