Основні структурні елементи регіону

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Відмінність понять територія і регіон

Оскільки територія країни неоднорідна за географічними, національними, демографічними, економічними, соціальними та іншими ознаками, уявляється природна потреба поділу території, її виділення відносно однорідних одиниць за кожного з ознак або їхнім сполученням, прийнятих за основу розподілу. При цьому Для позначення міри розподілу території крім регіону вживаються різні терміни: райок, зона, ареал і інші. За своїм змістом термін "район" є синонімом поняття "регіон".

У рамках Європейського економічного співтовариства розроблене загальне для всіх країн поняття регіону. Ознакою, за якою ту або іншу територію можна представити як відносно самостійну одиницю, служить її соціально-економічна єдність із усією національною економікою, тобто економічні процеси, що протікають на ній, повинні відображати певні закономірності суспільного відтворення, що формуються під виливом взаємозалежних економічних, соціальних і природних факторів. Цьому розумінню відповідає таке визначення регіону: "Під регіоном варто розуміти територіально-спеціалізовану частину народного господарства країни, що характеризується єдністю і цілісністю відтворювального процесу". Тому що регіон і територія співвідносяться як частина й ціле, можна виділити визначення територіального й регіонального управління. Територіальне управління означає регулювання процесів суспільного відтворення з метою підвищення його ефективності за рахунок удосконалювання територіального поділу праці та міжрайонних зв'язків. Територіальне управління є виключним правом уряду й покликане забезпечити реалізацію соціально-економічної стратегії суспільного відтворення з урахуванням особливостей територіального аспекту.

Регіональне управління має справу з відтворювальними процесами, локалізованими на конкретній території. Отже, регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного комплексу країни, а й відносно самостійною його частиною із закінченим циклом відтворення, особливими формами прояву стадій відтворення й специфічними особливостями соціальних і економічних процесів.

2. Основні структурні елементи регіону

Зростання взаємозв'язків та взаємозалежності країн і регіонів у світовому господарстві зумовлює необхідність пошуку ефективних методів включення національного господарства в систему міжнародних економічних відносин. Реалізація зовнішньоекономічних зв'язків зумовлює складний механізм взаємодії національної економіки зі світовим господарством, а їх характер і обсяги відображають рівень залученності національної економіки до системи міжнародних економічних відносин. При визначенні напрямів стратегічного розвитку зовнішньоекономічних зв'язків регіону, перш за все, варто відзначити, що під регіоном розуміється цілісне утворення, самостійна, самокерована система, що саморозвивається, що містить сукупність соціальних, економічних, виробничих, природно-ресурсних, екологічних елементів, які перебувають у певних співвідношеннях і зв'язках між собою та функціонують на відповідній території. У цілому, стратегія розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону є системою заходів державного і регіонального управління, що спираються на довгострокові пріоритети, цілі і задачі зовнішньоекономічної політики. Стратегія спрямована на забезпечення розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону, реалізацію і послідовне нарощування зовнішньоекономічного потенціалу регіону, оцінку і нівеляцію різного роду ризиків. Серед основних цілей розроблення стратегії розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону необхідно виділити такі:

- оцінку зовнішньоекономічного потенціалу розвитку регіону;

- узгодження короткострокової політики і довгострокових стратегічних пріоритетів розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону;

- забезпечення узгодженості дій державних і регіональних органів влади. Дана стратегія повинна відображати такі структурні елементи:

1. Проблеми і пріоритети розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону. У стратегії повинні бути представлені наявний стан, основні проблеми, сценарії і пріоритетні напрями розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону. Процес розробленні стратегії повинен включати:

- виявлення і аналіз основних проблем розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону, що стоять в середньо- і довгостроковій перспективі;

- комплексну оцінку ключових зовнішніх і внутрішніх факторів, що впливають на розвиток зовнішньоекономічного комплексу регіону. До внутрішніх факторів відносять: природно-ресурсний потенціал регіону; демографічну ситуацію і людський потенціал; інфраструктурну забезпеченість території регіону; структуру економіки; конкурентоспроможність економіки і зовнішньоекономічного комплексу регіону. До зовнішніх факторів відносять: макроекономічну ситуацію в країні; регіональну зовнішньоекономічну політику; ступінь взаємозалежності регіональної економіки і рівень міжрегіональної взаємодії; ступінь включеності в систему глобальних товарних, інформаційних і фінансових обмінів; розроблення найвірогідніших сценаріїв розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону на довгострокову перспективу на основі використання багатофакторної моделі; виявлення і аналіз ризиків та ресурсних можливостей регіону; вибір цільового сценарію розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону на основі оцінки ризиків і ресурсних можливостей регіону; розроблення концепції розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону у рамках вибраного сценарію, що включає визначення прогнозних обсягів, структури і територіального розподілу зовнішньоекономічних потоків, регіональних інноваційних, науково-технічних і економічних пріоритетів у зовнішньоекономічній сфері.

2. Пріоритетні напрями діяльності зовнішньоекономічного комплексу регіону, цілі і задачі регіональних органів управління. У рамках стратегії дані напрями розробляються на довгострокову перспективу. На підставі аналізу потенційних можливостей і ресурсної забезпеченості регіону розробляється система заходів регіонального управління, націленого на забезпечення розвитку регіону відповідно до певного цільового сценарію і задач регіональних органів управління у рамках стратегії. У цілому, стратегія повинна включати:

- розроблення системи пріоритетних напрямів, цілей і задач діяльності регіональних органів управління, які повинні бути взаємозв'язані з цільовим сценарієм, пріоритетними напрямами розвитку регіону, концепцією розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону і повинні узгоджуватися з основними положеннями і напрямами державної і регіональної політики в зовнішньоекономічній сфері;

- аналіз і оцінку ресурсних можливостей і обмежень, пов'язаних з реалізацією поставлених цілей і задач розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону. При цьому оцінці також підлягає ресурсний потенціал регіональних органів управління для визначення реальних можливостей з досягнення поставлених цілей, зокрема, такі складові, як бюджетні можливості і обмеження, організаційні можливості і обмеження, можливості взаємодії з суб'єктами господарювання регіону; розроблення системи заходів державного і регіонального управління та встановлення параметрів бюджетного фінансування щодо реалізації поставлених цілей і задач.

3. Інструментарій реалізації стратегії розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону. Стратегія повинна містити посилання на основні механізми реалізації, такі, як: державна і регіональна економічна політика; зовнішньоекономічна політика регіону; бюджет області; механізм приватно-державної взаємодії; регіональні цільові програми; система інструментів цільового бюджетного фінансування. Важливим компонентом стратегії є сукупність індикативних показників оцінки діяльності зовнішньоекономічного комплексу регіону із визначеними цільовими показниками на коротко-, середньо- і довгостроковий періоди.

Сукупність індикативних показників розробляється як інструмент контролю, кількісної оцінки і управління діяльністю зовнішньоекономічного комплексу регіону за напрямами, передбаченими стратегією. 4. Узгодження етапів реалізації стратегії і механізми контролю. У рамках стратегії при визначенні параметрів бюджетного фінансування слід встановлювати ліміти фінансування за кожним із пріоритетних напрямів регіонального управління. Такі ліміти визначають загальні умови для коротко- і середньострокових програм і планів розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону. Ліміти фінансування затверджуються регіональними органами управління і узгоджуються з органами державної влади. Порушення лімітів вимагає обов'язкового коригування етапів і заходів стратегії. Процедура коригування передбачає аналіз причин і факторів, дія яких призвела до порушення встановлених лімітів та узгодження скоригованих складових. Таким чином, ефективна реалізація стратегії розвитку зовнішньоекономічного комплексу регіону сприяє розвитку територіальних мезорівневих структур, що забезпечують консолідацію ресурсів і узгодження економічних інтересів на різних рівнях господарювання, а також становлення системи регіонального управління розвитком зовнішньоекономічного комплексу з урахуванням регіональної специфіки і державних зовнішньоекономічних пріоритетів.

3. Дайте характеристику системі показників рівня життя населення

Важливим критерієм оцінки рівня життя населення є соціальні нормативи, оскільки вони є базою для визначення розміру основних державних соціальних гарантій. Порівняння розміру таких соціальних гарантій як мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком станом на перше січня 2000-2007 рр. із величиною прожиткового мінімуму дозволило зробити висновок, що протягом останніх шести років розмір зазначених вище гарантій був значно нижче прожиткового мінімуму, встановленого законодавством України. І тільки, починаючи з 2005 р., розмір мінімальної пенсії за віком наблизився до рівня прожиткового мінімуму для осіб, що втратили працездатність. Характеристикою рівня бідності є частка населення із середньодушовими сукупними витратами у місяць, нижчими прожиткового мінімуму, якщо брати до уваги, що прожитковий мінімум являє собою вартість товарів та послуг, необхідних для забезпечення мінімального рівня життя людини, то в Україні у 2005 р. понад 55% населення не було здатним задовольнити свої мінімальні життєві потреби.

Оцінка рівня життя міського та сільського населення економічних районів України показала, що найбільші відмінності притаманні Центральному економічному району, про що свідчить коефіцієнт структурних зрушень сукупних витрат домогосподарств міських поселень та сільської місцевості, який становить 4,5 пп. Найбільша диференціація за рівнем сукупних витрат міського населення спостерігалася у Центральному економічному районі, сільського - Придніпровському. Варто зазначити, що населення економічних районів, які знаходяться на заході України, поступається показниками матеріальної забезпеченості й особистого споживання населенню економічних районів, які розташовані в центрі та на сході. Однак, поряд з цим, для перших є характерним нижчий рівень диференціації населення за рівнем сукупних витрат, особливо це стосується населення, яке проживає у сільській місцевості.

4. Які особливості адміністративно-територіального устрою України? Назвіть недоліки цього устрою

Кожна держава є передусім політико-територіальною організацією публічної влади, тому територія держави - невід'ємна ознака всякої державності і водночас просторова межа здійснення державної влади. Територія держави - це той простір, тобто суша (земна поверхня), води, надра, повітряний простір, на який розповсюджується державний суверенітет і територіальне верховенство країни

Територія держави має відповідну адміністративну будову, тобто структуру, за характером якої всі держави поділяються на унітарні, федеративні чи конфедеративні.

Відповідно до статті 2 Конституції, Україна є унітарною державою. Це означає, що територія України у межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною, що складові частини цієї території перебувають в нерозривному взаємному зв'язку, відзначаються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво складовим частинам, скажімо, федеративної держави.

В Конституції України вживаються два терміни - територіальний устрій (так само називається відповідний (ІХ) розділ Основного Закону України) та адміністративно-територіальний устрій.

Територіальний устрій України, відповідно до статті 132 Конституції, ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, із врахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.

До форм територіального устрою можна віднести, зокрема, адміністративно-територіальний устрій, виділення спеціальних та вільних економічних зон, територій пріоритетного розвитку, зон надзвичайних екологічних ситуацій, поділ земель на категорії з чітким визначенням правового режиму кожної з таких категорій, економічне та інші види районування та планування території держави.

5. Дайте характеристику проблемним регіонам авангардного типу

За Гранбергом проблемне економічне районування охоплює відсталі (слаборозвинуті), депресивні, кризові та прикордонні регіони, показники соціально-економічного розвитку яких гірші від аналогічних середніх по країні. Ці регіони не можуть самостійно розвиватися, їм потрібна державна підтримка. У науковій літературі не існує єдиного універсального підходу щодо визначення критеріїв, згідно яких район можна класифікувати як проблемний. Особливість проблемного районування полягає в тому, що воно не є суцільним та безперервним і йому притаманні певні характерні ознаки. На думку фахівців, основними якісними ознаками проблемних регіонів є наступні:· кризовий стан території регіону, що створює загрозу соціально-економічному становищу в країні, політичній стабільності, екологічній рівновазі; наявність ресурсного потенціалу, використання якого важливе для національної економіки; особливе значення геополітичного й геоекономічного положення регіону для стратегічних інтересів країни; нестача у регіоні власних фінансових ресурсів для розв'язання проблем загальнонаціонального й світового значення.

Території проблемних регіонів можуть не збігатися з адміністративно- територіальними одиницями, наприклад, зона ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС або регіон, що постраждав від паводка в Закарпатті. У регіональній економіці виділяють два основних підходи до виділення проблемних регіонів. Перший - оцінка регіонів за ступенем гостроти найважливіших проблем. Кризовість регіонів діагностується за такими параметрами: виробничий потенціал, зайнятість і рівень життя населення, правопорядок, екологія, демографічна ситуація, бюджет і фінанси, енергозабезпечення, виробниче забезпечення. Другий підхід до проблемного районування орієнтований на політику цілеспрямованого оздоровлення регіонів. Головними типами проблемних регіонів є відсталі й депресивні.

До відсталих районів відносять ті, що мають традиційно низький рівень життя у порівнянні з основною масою регіонів країни. Для них характерні низька інтенсивність господарської діяльності; слабкий науково-технічний потенціал; малорозвинута соціальна сфера. Депресивні регіони відрізняються від відсталих тим, що при більш низьких, чим у середньому по країні, теперішніх соціально-економічних показниках ці регіони в минулому були розвинутими, а по деяких виробництвах займали головні місця в Україні. Депресивні регіони мають: високий рівень накопиченого виробничо-технічного потенціалу; значну частку промислового виробництва в структурі господарства; високий рівень кваліфікації кадрів. Проте за різними причинами ці регіони втратили своє колишнє економічне значення і відносні переваги.

Зокрема, Верховною Радою України прийнятий Закон "Про стимулювання розвитку регіонів. У цьому Законі депресивними визначаються: регіони, у яких протягом останніх п'яти років найнижчі показники валової додаткової вартості на одну особу; промислові райони, у яких протягом останніх трьох років найвищі середні показники рівня безробіття, зайнятості в промисловості й найнижчий обсяг промислового виробництва на одну особу; сільські райони, у яких протягом останніх трьох років найнижча щільність сільського населення, природний приріст населення й висока частка зайнятих у сільському господарстві; міста обласного значення, у яких протягом останніх трьох років найвищі середні показники рівня безробіття, зокрема довгострокового, і найнижчий рівень середньої заробітної плати. Різновидом державної підтримки проблемних регіонів авангардного типу є вільні економічні зони (ВЕЗ). ВЕЗ визначається законодавством України як частина території держави, у межах якої встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності. Метою створення ВЕЗ є прискорення соціально-економічного розвитку регіонів, залучення зовнішніх інвестицій, створення нових робочих місць і вирішення проблем використання незайнятого працездатного населення, активізація підприємницької діяльності, стимулювання експортоорієнтованого виробництва, використання нових технологій, підвищення ефективності використання місцевих природних ресурсів.

Тому створення й функціонування ВЕЗ повинно бути пов'язане, насамперед, з активізацією економічної діяльності в певних проблемних регіонах, оздоровленням депресивних територій і стимулюванням структурних зрушень в економіці. Загальна доцільність інвестиційної підтримки соціально-економічного розвитку депресивного регіону повинна визначатись в межах наявної регіонально-галузевої спеціалізації. Це потребує аналізу соціальної, політичної, екологічної та демографічної ситуації. Інвестиційні ресурси мають направлятися передусім на розвиток тих депресивних регіонів, у яких помітне відносне пожвавлення інвестиційних мотивацій, є достатні трудові ресурси, відносно сприятливі політичні та екологічні умови. Це запобігатиме розпорошенню ресурсів, дасть змогу швидко освоїти їх і забезпечити своєчасну окупність.

6. Роль економіко-географічного положення підприємств малого і середнього бізнесу у їх прибутковості

Фахівці неодноразово акцентували увагу на тому, що українським підприємствам необхідно виробляти таку продукцію, яка буде конкурентоспроможною на зарубіжних ринках. У добу глобалізації це й запорука втримання позиції на внутрішньому ринку, й умова ефективного включення у світовий економічний простір. Стандарти міжнародної якості, так само як і інші позиції з набуття вітчизняними підприємствами конкурентних переваг, можуть бути розроблені в рамках стратегії просування національної експортної продукції на світовому ринку. Така стратегія повинна полягати не в простому нарощуванні обсягів експорту, а в сприянні створенню довгострокових конкурентних переваг та стабільному розширенні і якісному поліпшенні на основі цих переваг позицій країни на світовому ринку. Для цього необхідно мати чітку концепцію економічної політики, яка сприяла б розширенню експорту лише в поєднанні із загальними цілями макроекономічної політики. Матеріальною основою стратегії просування продукції українських підприємств на зарубіжних ринках є вже набутий і можливий експортний потенціал країни. Коротко зупинимося на деяких основних складових експортного потенціалу України. Якщо площа країни становить 0,4% загальної світової суші, а чисельність населення 0,8% загальносвітової кількості людей, то в Україні локалізовано 5% світової мінеральної сировини. Розвідані запаси корисних копалин України приблизно оцінюються в 7 трлн. доларів. У світовому виробництві марганцевої руди частка України становить 32%.

Українські підприємства експортують близько 30% глин та 18% каолінів, що видобуваються. Усе це - свідчення непересічного експортного потенціалу країни в сировинному секторі. Крім того, ми маємо конкурентоспроможні технології в аерокосмічній галузі, ракето- та суднобудуванні, виробництві нових матеріалів, біотехнології, регулюванні хімічних, біохімічних та біофізичних процесів. Великий потенціал мають також агропромисловий та енергетичний комплекси України. Разом із тим, існує досить велике технологічне відставання в харчовій промисловості, ряді галузей машинобудування, виробництві інформаційно-обчислювальних систем тощо. Таким чином, є достатні підстави для висновку про те, що Україна має шанси для поліпшення своїх позицій на світовому ринку.

Першим етапом реалізації експортного потенціалу є проведення відповідної експортно розширювальної політики, коли поруч із розвитком традиційного експорту розвиватимуться й потенційні експортні галузі відповідно до тенденцій на світовому ринку. Цього можна досягти при сприянні в структурній політиці виробництву товарів високого ступеня переробки шляхом використання провідних технологій, які дозволять ефективніше використовувати наявні ресурси.

Розглянемо основні напрями формування стратегії українських підприємств на міжнародних ринках. Перший напрямок - це, власне, перспективні галузі, перш за все, агропромислова й харчова. Зауважимо, що для малого й середнього бізнесу саме в цих галузях велике поле для діяльності. Другий напрям тісно пов'язаний із першим: для подолання технологічного відставання необхідні відповідні капіталовкладення, які значною мірою можуть бути досягнуті за рахунок іноземних інвестицій. На сучасному етапі розвитку економіки країни через великі ризики та нестабільний інвестиційний клімат країни фактичні обсяги та частка іноземних інвестицій у реальну економіку України залишаються мізерними щодо масштабів економіки. Третій напрям визначається такими факторами, як інфраструктура та інформація. На сьогодні рівень розвитку цих двох факторів у нашій країні є недостатнім. Експортери мають низький рівень кваліфікації й поінформованості щодо ситуації на міжнародних ринках. Ця проблема є актуальною, оскільки географічне положення України робить транспортні послуги одним із напрямів міжнародної спеціалізації в торгівлі послугами. Серед інших проблем слід назвати неефективну систему міжвідомчої статистики в Україні, дані якої досить часто дають лише загальне уявлення про певні процеси й не дозволяють зробити достовірні висновки. Разом із тим, створення інфраструктури й забезпечення вільного та ефективного доступу до необхідної, з точки зору діяльності вітчизняних підприємств на світових ринках, інформації завжди було завданням держави. Наступний вагомий фактор - фактор робочої сили. За цим фактором Україна має порівняні переваги - це досить великий науково-технічний потенціал та велика кількість дешевої кваліфікованої робочої сили. Але залишається проблема "відтоку умів", яка може бути успішно вирішена лише шляхом створення сприятливих умов для кваліфікованих кадрів.

Суттєвим елементом аналізу є також оцінювання міри зрілості галузі. При цьому беруться до уваги темпи зростання показників галузі, потенціал подальшого зростання, існуючий асортимент виробів, стан конкуренції, частка ринку, яка належить корпорації, характер застосовуваної технології.

Для того, щоб вітчизняні підприємства й національна економіка в цілому змогли досягти достатнього рівня міжнародної конкурентоспроможності їх товарів, необхідна наявність певних внутрішніх і зовнішніх умов. Сьогоднішній стан малого й середнього бізнесу в Україні, відповідно до названих умов, можна охарактеризувати як початок інституційного становлення конкурентоспроможних суб'єктів, оскільки сьогодні ми маємо перебудовувати й переорієнтовувати вже створену за останні десятиліття структуру, за якої малі та середні підприємства свої дії на міжнародному ринку в основному зводили до продажу сировини та ресурсів, а не зосереджувалися на виробництві готової продукції. Окрім того, державне регулювання дій суб'єктів підприємницької діяльності за останні роки значно посилилося, що проявилося в: значному підвищенні податкового навантаження на суб'єкти господарювання (надходження від податку з прибутку збільшилися на 45%, тоді як прибуток прибуткових підприємств, за попередніми оцінками, збільшився на 20%) ; підвищенні видатків на виплату заробітної плати та випереджаюче зростання цін і тарифів на витратоутворюючі товари й послуги (прибуток прибуткових підприємств зріс лише на 19%, що співставне з величиною дефлятора ВВП за 2005 рік); лібералізації доступу на внутрішній ринок готової імпортної продукції. Так, для малого й середнього бізнесу це може бути залучення заощаджень населення; мобілізація їх через цінні папери; селективне стимулювання великих прямих іноземних інвестицій; використання іноземних кредитів тощо). Аналіз досвіду багатьох країн показує, що багато в чому національний конкурентний потенціал формують підприємства середнього й малого бізнесу. Необхідні умови повинні бути створені й для розвитку сфери послуг, яка відіграє неабияку роль у підтриманні конкурентоспроможності багатьох провідних країн.

Таким чином, основними умовами для виходу підприємств малого й середнього бізнесу України на міжнародний ринок є: діяльність у межах перспективних галузей (для нашої країни такими є сировинний та аграрний сектори, сфера послуг, окремі наукомісткі технології); належне інвестування (як внутрішнє, так і зовнішнє), яке досягається вмілим фандрейзингом; підвищення комунікативного та інформаційно-рекламного рівня роботи вітчизняних підприємств малого й середнього бізнесу до рівня міжнародних стандартів.

7. Накресліть модель територіальної структури сільського господарства за І. Тюнененом

Поясніть сутність теорії. Питання розміщення виробництва увійшли в коло розгляду економічної науки ще на початку XIX ст. Спочатку ці питання ставилися досить примітивно: формулювались окремі практичні рекомендації, за допомогою яких підприємець міг більш вигідно вибрати місце для свого підприємства. Започаткував теорії розміщення виробництва німецький економіст Йоган Тюнен (1783-1850). У своїй роботі «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії» він заклав основи теорії розміщення аграрної економіки. Цю тритомну працю вперше було видано 1826 р. в Гамбурзі, й досі вона зберігає своє методологічне значення для вивчення проблем розміщення сільськогосподарського виробництва. Застосовуючи метод абстракції, Й. Тюнен змоделював гіпотетичну ізольовану державу. Вона складається з одного міста, розташованого в центрі великої, абсолютно однорідної у всіх напрямках рівнини, щоб виявити вплив саме чинника відстані на вигідність ведення сільського господарства і транспортування продукції галузі. У такій державі навколо міста утворюються концентричні пояси. У них панує своя система землеробства і виробляється чітко передбачений набір продуктів, які реалізуються на єдиному центральному ринку міста. Оскільки всі інші умови однакові, саме відстань від міського базару і зумовлені нею транспортні витрати впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності господарювання. Отже, Й. Тюнен, абстрагуючись від зміни рівня техніки, впливу зовнішнього ринку, доводив, що під впливом зниження цін на землю і робочу силу від центру держави де периферії та зростанням вартості транспортних витрат навколо міста концентрично розташовуються пояси спеціалізації сільського господарства: Р. Модель територіальної структури сільського господарства (за Й. Тюненом): 1 - «вільного» приміського господарства, де виробляється нетранспортабельна продукція рослинництва і тваринництва (овочі, картопля, молоко). Тут значні капіталовкладення на одиницю площі, в землю вноситься багато добрив, інтенсивно використовується кожний клаптик землі під культури, що забезпечують вищий прибуток. 2 - лісового господарства, що постачає на центральний ринок і в господарства першого поясу паливо, будівельний ліс, вугілля тощо.

Цей пояс має деяку аналогію з лісопарковими поясами великих міст; З, 4, 5 - вирощування зерна, але в кожному поясі за різними технологіями. Й. Тюнен довів, що зниження виробництва з віддаленням від міста закономірне і показує, як встановлюються межі поширення ресурсомісткі-ших технологій; 6 - екстенсивного тваринництва (скотарства і вівчарства), що постачає на ринок масло, м'ясо, вовну тощо. 7 - натурального господарства (полювання, рибальство та інші примітивні форми екстенсивного господарства). И. Тюнен виявив один з найважливіших механізмів виробничої диференціації сільського господарства - залежність його від транспортно-географічного положення. Дослідження И. Тюнена, сама ідея поясності мали великий вплив на подальший розвиток аграрно-економічної думки. Спеціалізація поясів Й. Тюнена, звичайно, давно застаріла. Сьогодні вони наповнюються новим змістом, застосовуються і до несільськогосподарських територій, і до невиробничої діяльності людей. У наші дні ідеальна модель Й. Тюнена приваблює не конкретним змістом, а методами побудови. Й. Тюнен одним з перших використав при вивченні проблем розміщення кількісні, математичні методи, у тому числі для дослідження просторових (територіальних) відносин, розкрив залежність функцій (спеціалізації) земельних ділянок від географічного положення, віддалі, сусідства. Робота Й. Тюнена - відправна точка для багатьох напрямків наукової думки не лише в аграрно-економічній науці. Родоначальником теорії розміщення промисловості є німецький економіст Альфред Вебер (1868-1958) - один з найповажніших на Заході теоретиків, що заклав основи «Штандорта», тобто вибору оптимального місця для розміщення підприємства.

8. Які з положень веберівської теорії штандарту можуть бути застосовані при вивчені сучасної промисловості

Теорія А. Вебера, викладена в роботі «Про штандорт промисловості», заснована на певній ізольованій, замкненій у господарському відношенні території, на якій уявно припускається наявність паливних та інших ресурсів, широкий розвиток залізничного транспорту, необмежена кількість робочої сили. Найдоцільнішим місцем розміщення нового промислового підприємства А. Вебер вважає те місце, де підприємство працювало б з найменшими витратами виробництва. Виходячи з елементів собівартості промислового продукту, він розрізняє два чинники або «орієнтації», що впливають на процес розміщення основного промислового виробництва країни - транспортну орієнтацію та орієнтацію на дешеву робочу силу. Транспортна орієнтація передбачає, що підприємство за інших однакових умов буде збудовано там, де сукупність транспортних витрат на доставку сировини і на вивезення готового продукту споживачу є найнижчою. Водночас капіталіст може будувати промислові підприємства там, де є дешева робоча сила.

Пізніше ці чинники А. Вебер доповнив третім, який назвав агломерацією. Під нею він розумів зосередження в одному місці багатьох промислових підприємств, що зменшувало б витрати виробництва передусім при будівництві нових. Свою теорію А. Вебер подавав як похідну від «вічної», або «чистої», науки, однаково придатної для будь-якого способу виробництва. Він у своїй «штандортній» теорії обмежується вивченням одного підприємства без урахування взаємовідносин і взаємозв'язків між усіма підприємствами, що беруть участь у процесі виробництва. На сучасному етапі дослідження проблем розміщення обмеженість методів аналізу А. Вебера є очевидною. Німецький економіст Август Льош (1906-1945) більш глибоко розглядав теоретичні проблеми розміщення капіталістичного господарства. Він спробував вирішити проблему оптимального розміщення уже не одного підприємства, а сукупності їх у певній галузі. Визначальним чинником при розміщенні промислових підприємств А. Льош вважав отримання максимального прибутку.

Правильно вибраним місцем для окремого підприємства в умовах вільної економіки, на його думку, є точка, що забезпечує отримання максимального чистого прибутку. Теорію найменших витрат А. Вебера А. Льош піддав критиці. Головну помилку А. Вебера він вбачав у тому, що той завжди шукав місце для розміщення підприємства, де воно могло б працювати з найменшими витратами. А. Льош же правильною вважав орієнтацію на місце, що забезпечує максимальний прибуток. Для цього потрібно було розв'язати задачу з великою кількістю невідомих, що теоретично можливо і практично прийнятно. Досягненням А. Льоша в теорії розміщення виробництва є введення таких складових, як податкова система, міжнародна торгівля і науково-технічний прогрес. А. Льощ, на відміну від Й. Тюнена і А. Вебера, вперше в західній економічній науці розглядав теорію не тільки промислового «штандор-та», а й сільського господарства, торгівлі, міст тощо.

Саме А. Льош підняв теорію розміщення на макроекономічний рівень дослідження. Об'єктом його дослідження було як окреме підприємство, так і територіальна структура господарства. А. Льош прагнув поєднати досягнення вчення про «штандорт» з економічним районуванням. Питанням районування він присвятив цілий розділ своєї книги «Географічне розміщення господарства». В основу виділення районів було покладено ринковий простір. Теорія районування А. Льоша грунтувалася на припущенні про наявність широкої рівнини, на якій сировина розміщена більш або менш рівномірно. Використовуючи геометричні фігури та математичні обчислення, А. Льош визначав радіус ринку певної продукції, враховуючи переважно транспортні витрати і чинник попиту як функцію ціни. Будь-який товар, за теорією А. Льоша, має свій максимальний радіус збуту, за межами якого реалізація його стає невигідною.

Досягненням А. Льоша є те, що він вперше розглядав умови розвитку економічного регіону: відстані та транспортні умови, природні відмінності, національні та політичні умови, технічний прогрес, особисті якості підприємців. А. Льош стверджував, що завдання економіста полягає не тільки в тому, щоб показати, пояснити негативні явища в розміщенні господарства, а й визначити шляхи подолання їх. Істинний обов'язок економіста він вбачав не лише в тому, щоб пояснити дійсність, а і в тому, щоб її поліпшити. Критичне осмислення теоретичного здобутку А. Льоша без сумніву може бути успішно використане сучасними економістами, особливо при розрахунках, пов'язаних із розміщенням нових промислових підприємств.

2. Сучасні концепції При дослідженні питань територіальної організації продуктивних сил центральне місце відводиться обгрунтуванню Концепції розміщення їх. Концепція розміщення продуктивних сил - система положень, спрямована на пошук доцільних шляхів збалансованого розвитку їх і удосконалення територіальної організації суспільного господарства. Це динамічна категорія, що змінюється залежно від можливостей і потреб певного етапу суспільного розвитку.

Більша частина концепцій, покликаних стимулювати і регулювати розвиток господарства, вирізняються своїм прагматичним змістом, спрямованістю на вирішення практичних питань, що стоять перед суспільством. Вимоги практики зумовили широку математизацію економічних наук, у тому числі й пов'язаних з розміщенням виробництва. У системі наукових підходів до дослідження конструктивних аспектів розміщення продуктивних сил винятково актуальне значення мають територіальні аспекти. По-перше, розміщення є суто територіальним. По-друге, воно неминуче пов'язане із залученням до потреб промислового та пов'язаного з ним будівництва на значних територіях. Просторовий аспект розміщення продуктивних сил зводиться до вибору доцільних місць локалізації будівництва або реконструкції підприємств і пов'язаних з ними об'єктів. Одним з центральних його напрямів є оцінювання території як бази розміщення продуктивних сил. Однак нас цікавить не стільки оцінка тих або інших методів визначення місць розміщення, скільки обгрунтування підходу до дослідження.

Прийняті в практиці вихідні положення грунтуються на концепції, яку можна назвати концепцією територіальних обмежень. Сутність її зводиться до обмеження просторового пошуку для локалізації тих або інших виробництв у раніше визначених регіонах. Інші ж території ще на стадії передпроектних пошуків виключають з можливої зони розміщення. Зазначена концепція рекомендує пошук найбільш прийнятних варіантів просторової організації продуктивних сил лише в конкретному регіоні, у межах якого рекомендується знаходити конкретну точку розміщення підприємства, яке належить спорудити. Однак якщо регіон вибрано неправильно, то кращий у його межах просторовий варіант не буде відповідати найбільш прийнятним із важливих. Це можна проілюструвати таким умовним прикладом. Припустімо, що середня зважена по одному регіону економічна ефективність уже визначена і становить 10 одиниць.

2. Зрозуміло, що в межах цього регіону є точки, що характеризуються як більш високими, так і більш низькими показниками ефективності розміщення, ніж середні. Крайні максимальні та мінімальні значення ефективності в цих точках приймемо відповідно такими, що дорівнюють З і 16 одиницям. Фактично ж зазначена середня зважена ефективність (10 одиниць) не може бути основою для пошуку найбільш прийнятної величини ефективності розміщення. Наприклад, в іншому регіоні середня зважена економічна ефективність розміщення значно нижча і становить 5 одиниць. Водночас крайні мінімальні та максимальні значення ефективності розміщення становитимуть відповідно 1 і 18 одиниць. Звичайно, при вирішенні конструктивних проблем нас цікавить конкретна величина, тобто найбільш прийнятна точка розміщення, яка, виходячи із зазначених умов, знаходиться в іншому регіоні (18 одиниць).

9. Для яких випадків організації людської діяльності у просторі розроблені кристалерівські моделі центральних місць? Навести сучасні приклади

Історія господарського освоєння поверхні планети досить логічна і має відносно спільні риси, відбиті в різних географічних, історичних, екологічних, геополітичних глобалістських дослідженнях. Головною спільною ознакою такого освоєння є те, що в минулому, коли чисельність населення була невеликою, відмічалося стійке прагнення до рівномірного його розподілу. Проте, в XX ст. на тлі всебічної інтенсифікації людської діяльності все більше загострився зворотній процес - в окремих місцях зосереджується все більша кількість населення, тоді як в сусідніх регіонах площа заселених територій скорочується. Такі процеси вперше були відмічені в Німеччині (Кристалер,1933), Китаї (Скиннер,1964), Бразилії (Хаггет,1965), а сьогодні відмічаються у Франції, Росії, Фінляндії, Україні. Відтак, не новина, що повсюдно спостерігається поляризація населення в різних точках простору. Механізм таких процесів детально вивчений Б. Родоманом (1999), О. Топчієвим.

Суттєвою рисою таких просторових трансформацій є те, що вони спонукають до інвертування та до диверсифікації географічного простору. В більшості випадків механізм таких трансформацій описується цілим переліком гравітаційних моделей, які, власне, і наближають більшість просторових процесів на нашій планеті до моделей центральних місць В.Кристалера. Найважливіший висновок теорії центральних місць - встановлення відповідності між людністю міста і його просторовим положенням в системі розселення.

Новий поштовх дослідженням в даній області надала поява релятивістської теорії центральних місць В. Шупера в кінці 1980-х років. Головна її суть полягає у можливості врахування деформацій систем центральних місць, пояснюваних відхиленнями як в чисельності населення центрів різних рівнів ієрархії, так і в їх просторовому розподілі. Виявилося, що “легкі” рівні ієрархії зсуваються до центру, тоді як “важкі” - до периферії. В підтвердження дієздатності гравітаційних моделей В. Шупером було доведено також, що “важкі” рівні як би відштовхуються один від іншого, в той час як “легкі” - ніби притягуються, намагаючись збільшити свою масу. Відтак, в наших міркуваннях ми маємо два основоположні посили. Перший, - що в основі формування систем центральних місць лежать потреби людини, другий - про гравітаційну природу виникнення осередків людської діяльності. Дискутуючи перший посил необхідно сказати, що людські потреби, а вірніше їх задоволення є наслідком чогось більшого, зокрема духовних запитів людей, які реалізуються у певній культурній, або цивілізаційній моделі поведінки. Відтак, міста взагалі, а великі особливо, є осередками накопичення, відтворення і передачі інформації, зокрема тієї, яка і збуджує людські потреби.

Розвиток же інфраструктури, особливо інформаційної, надає якісно нову роль колишнім “центральним”, а сьогодні вже “світовим” містам у сучасній світобудові. Спектр надаваємих ними “послуг” з-за їх різноманітності майже не підлягає реальному урахуванню і осягненню для того, щоб на їх підставі “конструювати” нові схеми ієрархії центральних місць. Поява ж такої “послуги” як Інтернет взагалі “відриває” всі існуючі досі системи центральних місць з денної поверхні планети і переводить їх у “суперпроникливий, космополітичний віртуальний гіперпростір”. Імовірно, наступні моделі будуть вже формуватись не в географічному, а в віртуальному n-мірному просторі, в якому коефіцієнт К буде прагнути до нескінченності... Викладене припущення уявляється досить очевидним, проте повинне бути підтверджене.

Найчастіше денну поверхню нашої планети уявляють у двох вимірах. Рідше у трьох. При цьому вертикальний 3-й вимір не перевищує за “висотою” технологічних можливостей людства - в літосфері це земна кора, в атмосфері це приземні її шари і менше вивчений ближній космос. Стосовно другого авторського посилу про придатність гравітаційних моделей до описання систем центральних місць. Гравітаційна сила, або сила тяжіння діє в напрямку земного ядра, тобто перпендикулярно до земної поверхні. Певною мірою це і є той самий третій вимір, в якому діють сили, що призводять до формування систем центральних місць.

До кінця ХХ століття таке твердження досить добре “вписувалось” в існуючу фізичну картину світу, в якій переважали закони класичної механіки. З появою гіпотез про енерго-інформаційні типи взаємодій виник сумнів щодо остаточної вивченості феномену гравітації, який власне і лежить в основі законів класичної механіки. Виявилося, що сила тяжіння і її дія у Всесвіті - це лише певний ракурс гравітації. Інформаційний же її бік залишається не вивченим. Тому можна припустити, що перехід значної частини людської діяльності у віртуальний простір спонукає до формування систем центральних місць, що вже не будуть слідувати законам гравітації в сенсі “тяжіння”. Найскоріше, новий - інформаційний аспект гравітації призведе до формування неправильних (випадкових) конфігурацій центральних місць.

Незбагненний поки що феномен формування мережі так званих “світових” міст з викладених вище позицій стає більш зрозумілим. Які саме функції “обслуговування” маємо покласти в основу формування мережі центральних місць, утворених “світовими” містами? Згідно початківця теорії світових міст Дж. Фрідмана вони повинні:

* мати порівняно велику кількість населення;

* бути в усіх відношеннях важливим транспортним і комунікаційним вузлом, через який відбуваються міжнародні зв'язки;

* бути місцем зосередження офісів ТНК;

* забезпечувати важливі міжнародні функції і роботу різноманітних міжнародних організацій, конференцій тощо;

* мати розвинуту сферу послуг;

* зберігати значення провідного центру обробної промисловості;

* бути світовим фінансовим центром, що особливо важливо. Головні висновки і перспективи.

10. В чому полягає зміст теорії розміщення промисловості

Існує ряд класифікацій теорій регіональної економіки, які були б придатні для забезпечення формування механізмів інноваційної політики регіонального розвитку. Так, наприклад, О.Б. Жихор виділяє наступні групи даних теорій: теорії спеціалізації та розміщення господарської діяльності; теорії регіонального зростання; кумулятивні теорії регіонального економічного розвитку. До середовищних теорій розвитку промисловості належать теорії, які розкривають особливості розвитку міст та регіонів як середовища промислового поступу.

За теорією порівняльних переваг Д. Рікардо регіони спеціалізуються на продукуванні продукції з нижчими порівнянними затратами, ніж в інших регіонах. В свою чергу порівнянні затрати знижуються із впровадженням інноваційних технологій. У теорії фон Тюнена транспортні витрати стають основним фактором розташування сільськогосподарської діяльності навколо міста. Транспортні витрати, але вже у промисловості, відіграють ключову роль і в теорії Лаундгардта. У свою чергу, Вебер наголошує на мінімізації не лише транспортних витрат, але й усіх сумарних виробничих витрат для оптимального розміщення продуктивних сил. Основне положення теорії центральних місць Крісталлера полягає в ієрархічності розміщення населених пунктів у просторі, для чого запропоновано поняття гексагональної решітки.. Заслуга А. Льоша полягає у тому, що ними здійснена спроба відкрити закон взаємного просторового розташування населених пунктів і застосувати його про проектуванні населених пунктів на ново освоюваних територіях; крім того, вони вперше досліджували особливості географії невиробничої сфери [11, с. 296]. Осучаснене поєднання теорій центральних місць та теорії економічного ландшафту являє собою регіональна теорія У. Ізарда. В цій теорії досліджується розміщення не окремих галузей промисловості, а їх поєднань - комплексів. Ізардом здійснена спроба створити інтегральну просторову теорію соціально-економічного зростання, центральними категоріями якої виступали ресурсозабезпеченість, попит населення і його територіальне поширення. Перед тим, як аналізувати зміст теорії територіально-виробничих комплексів (ТВК), необхідно зазначити, що проблеми територіальної організації промисловості є перманентно актуальними.

Для того, щоб уяснити особливості територіальної організації промислового виробництва в наш час, тобто в період наявності різних форм власності, дуже важливо здійснити ретроспективний аналіз трансформації особливостей такої організації до здобуття Україною незалежності, тобто в час, коли панувала адміністративно-командна економіка. В той час такими дослідженнями займалися: І. Ізард, А. Леш, І. Маєргойз, М. Утенков та ін. Не залишалися осторонь і представники Львівської школи регіоналістики (Долішній М.І., Злупко. Головним завданням на тому етапі було обґрунтування розміщення підприємств на компактній території з метою отримання додаткового економічного ефекту.

В результаті таких обґрунтувань було розроблено теоретико-методологічні основи формування ТВК, зокрема, М.М. Паламарчуком визначено зміст територіально-виробничого комплексу (ТВК) як “економічно й соціально доцільного поєднання окремих виробництв, виробничих підприємств та їхніх систем” Е.Б. Алаєвим розтлумачено ТВК як поєднання підприємств (установ), для яких територіальна спільність його компонентів - додатковий чинник підвищення економічної ефективності за рахунок: а) значної стійкості взаємних зв'язків (особливо зв'язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу; б) скорочення транспортних затрат; в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними; г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування і управління з територіальним плануванням і управлінням.

Особливо гостро тоді постало питання розроблення загальноприйнятої термінології, єдиної як для наукових досліджень, так і для практики господарювання. Ця термінологія мала адекватно відобразити ієрархічність створених ТВК. За найменший, елементарний, неподільний ТВК приймався виробничий вузол, під яким необхідно розуміти групу підприємств (не менше 2-х) на компактній території, обладнаній спільними інженерними, транспортними мережами, загальновузловими об'єктами, виробничою інфраструктурою. Виробничі вузли формувалися, зазвичай, в межах поселень. У великих містах могло бути кілька виробничих вузлів. Наявність у великих містах висококваліфікованої робочої сили, високорозвиненої технологічної та інституційної інфраструктури, диференційованої структури промислового виробництва, велика кількість вищих навчальних закладів та науково-дослідних інститутів робили їх тоді центрами-генераторами інноваційного розвитку промисловості регіону.

Тому необхідним було посилення зв'язку між центральними і периферійними територіями, а також підвищення ролі малих та середніх міст в активізації інноваційного розвитку промисловості регіонів. Малі та середні міста за рахунок формування у них розвинених ТВК самі могли виділитися з периферії і стати “полюсами росту” - центрами поширення інновацій. Це, в свою чергу, потребувало формування системи державної підтримки розвитку малих та середніх міст за рахунок бюджетів усіх рівнів, використання їх власних природних, матеріальних, фінансових, трудових та інших ресурсів. У зв'язку з цим важливим було активізування всіх сфер господарської діяльності у малих та середніх містах.. Проте кардинальні зміни, що відбулися у зв'язку з переходом до ринкового господарювання, які полягали у зміні форм власності, становленні і посиленні конкуренції, децентралізації економіки, зумовили необхідність оновлення даної концепції і її трансформацію у нові теоретичні конструкції - концепцію економічних кластерів та теорію мережної економіки.

економіка бізнес адміністративний авангардний

11. Розкрийте особливості теорії розміщення виробництва А. Льоша

Німецький економіст Август Льош (1906--1945) більш глибоко розглядав теоретичні проблеми розміщення капіталістичного господарства. Він спробував вирішити проблему оптимального розміщення уже не одного підприємства, а сукупності їх у певній галузі. Визначальним чинником при розміщенні промислових підприємств А. Льош вважав отримання максимального прибутку. Правильно вибраним місцем для окремого підприємства в умовах вільної економіки, на його думку, є точка, що забезпечує отримання максимального чистого прибутку. Теорію найменших витрат А. Вебера А. Льош піддав критиці.

Головну помилку А. Вебера він вбачав у тому, що той завжди шукав місце для розміщення підприємства, де воно могло б працювати з найменшими витратами. А. Льош же правильною вважав орієнтацію на місце, що забезпечує максимальний прибуток. Для цього потрібно було розв'язати задачу з великою кількістю невідомих, що теоретично можливо і практично прийнятно. Досягненням А. Льоша в теорії розміщення виробництва є введення таких складових, як податкова система, міжнародна торгівля і науково-технічний прогрес. А. Льош, на відміну від Й. Тюнена і А. Вебера, вперше в західній економічній науці розглядав теорію не тільки промислового «штандорта» й сільського господарства, торгівлі, міст тощо. Саме А. Льош підняв теорію розміщення на макроекономічний рівень дослідження. Об'єктом його дослідження було як окреме підприємство, так і територіальна структура господарства. А. Льош прагнув поєднати досягнення вчення про «штандорт» з економічним районуванням. Питанням районування він присвятив цілий розділ своєї книги «Географічне розміщення господарства». В основу виділення районів було покладено ринковий простір.