Сучасні міграційні процеси та проблеми трудових мігрантів в Франції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

зайнятість економіка трудовий мігрант

Актуальність теми. Формування засад державної міграційної політики є важливім напрямком зовнішньополітичної діяльності провідних країн світу. Розпад колоніальної системи та труднощі післявоєнного періоду поставили перед Французькою Республікою ряд нових проблем та завдань, створивши нову геополітичну розстановку сил у світі.

Проблема регулювання міграційних потоків є спільною для багатьох розвинених держави сьогодення. Сучасна нестабільна економічна ситуація сприяла заохоченню міграції з метою працевлаштуванню вихідців з країн «третього світу». Проте, наслідки такої політики стали причиною не лише перенасичення національних ринків праці, а й породили ряд соціальних проблем, вирішення яких не підтягає відтермінуванню.

Одним з найяскравіших прикладів проведення міграційної політики на рівні держави є Французька Республіка. Масова імміграція у Францію почалася в середині XIX ст. в період бурхливого індустріального розвитку. Вже тоді позначилися два головні напрями у французькій міграційній політиці: задовольнити зростаючий попит на робочу силу і стабілізувати демографічну ситуацію, оскільки Франція раніше, ніж яка-небудь інша країна світу зіткнулася із загрозою депопуляції.

Спочатку міграція мала політичний відтінок, оскільки основу потоку мігрантів XIX ст. сктадали поляки, які переїжджали з Росії та вірмени, які тікати з Туреччини. Пізніше, на початку XX ст. політичні іммігранти стали все частіше змінюватися трудовими.

Саме проблема регулювання потоку легальних і нелегальних трудових мігрантів на прикладі Франції складає актуальність нашого дослідження.

Рівень висвітлення нашої проблем в літературі є високим, оскільки у наш час проблематика міграційних процесів та участь у них Франції дуже актуальна. До дослідження засад міграційної політики Франції, її механізмів та практичних результатів звертаються науковці багатьох країн: це і статті, і концепції, і аналітичні доповіді. Серед останніх видань варто відмітити монографію М.Б. Денисенка, О.А. Хараєвої та О.С. Чудиновських: статті М. Боргу лева, К. Гамільтона, В. Парфенова, К. Сапгір.

Об'єкт курсової роботи сучасні міграційні процеси Франції

Предмет курсової роботи проблеми трудових мігрантів Франції

Мета курсової роботи дослідити сучасні міграційні процеси та проблеми трудових мігрантів в Франції.

Метою курсової роботи обумовлює наступні завдання:

- дослідити сутність понять (міграцій) та «міграційні процеси, трудові мігранти», їх роль у розвитку економіки Франції;

- визначити основні фактори та передумови (причини) впливу на міграційні процеси та формування (виникнення) трудових мігрантів в Франції;

- проаналізувати сучасні регіональні тенденції та динаміку (2005-2010) зайнятості трудових мігрантів Франції;

- дослідити територіальні особливості, відмінності, розміщення і зайнятості трудових мігрантів Франції

- визначити основні проблеми, шляхи вирішення і перспективи зайнятості трудових мігрантів Франції.

Інформаційною базою курсової роботи є праці вітчизняних та зарубіжних науковців

1. Сутність понять: міграція, міграційні процеси та трудові мігранти, їх роль у розвитку економіки Франції

1.1 Види міграцій

Дослідники, розглядаючи міґрацію, зосереджуються на її причинах, наслідках, вимірах у цифрах, проте не дають визначення предметові обговорення. Але потреба в чіткому визначенні є і вона стає все актуальнішою, якщо зважити на зростаючу диверсифікацію міґраційних потоків. Для полегшення вивчення як давно існуючих, так і нових видів міґрацій важливо чітко детермінувати якнайширше коло цих видів та класифікувати їх за певними критеріями.

Термін «міграція» походить від латинського слова migratio, що означає переміщення, переселення. Соціологічний словник визначає міґрацію як «географічний рух індивідів або груп індивідів, тобто мобільність людей у вужчому або ширшому географічному просторі». Схоже тлумачення міститься і в демографічному енциклопедичному словнику: «Міґрація населення - переміщення людей (міґрантів) через кордони тих чи інших адміністративно-територіальних одиниць зі зміною місця проживання назавжди або на більш-менш тривалий час» [8]. А. Хомра під міґрацією населення розуміє «територіальні переміщення населення, пов'язані зі зміною місця проживання» [8].

Як бачимо, у цих (та й багатьох інших) визначеннях не беруться до уваги короткотермінові міґрації та не зазначається, на який саме період потрібно змінити місце проживання, аби ця зміна вважалася міґрацією.

Ряд дослідників ширше тлумачить поняття міграції. Так, С. Каслс розділяє внутрішню і міжнародну міґрацію. Міґрацією він називає перетин кордону політичної чи адміністративної одиниці, внутрішньою міґрацією - рух з одного ареалу (провінції, округу чи муніципалітету) в інший в межах однієї країни, а міжнародною - перетин кордонів, які відділяють одну з близько 200 існуючих у світі держав від іншої, вважаючи при цьому міґрацією тільки переселення на певний період часу, мінімально на півроку чи рік [8]. Поиблизно так само визначає міґрацію і Юридична енциклопедія: «Міґрація - переселення, переміщення населення: всередині країни - внутрішня міґрація населення, з однієї країни до іншої - зовнішня міґрація населення». А. Романюк говорить про офіційну та нелеґальну форми міграції: офіційна - коли людина змінює місце свого постійного проживання, включаючи і переїзд на постійне проживання за кордон, на підставі офіційного дозволу сторони, яка приймає; нелеґальна міґрація - коли такого дозволу немає. М. Пулен розглядає міґрацію у просторовому й часовому вимірах. З точки зору просторового виміру, «міжнародна міґрація - це зміна країни звичного місця проживання», тобто місце виїзду та в'їзду - дві різні країни, а в ході міґрації перетинається, як мінімум, один кордон. Часовий критерій пов'язаний з визначенням звичного місця проживання індивіда, для чого встановлюється тривалість та причини проживання у відповідному місці. Суттєвим недоліком цього визначення є те, що воно стосується винятково міжнародної міґрації.

Ю. Римаренко міґрацією населення вважає «переміщення людей (міґрантів) через кордони тих або інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на тривалий час. Оскільки міґрація населення складається з міґраційних потоків, поняття міґрації застосовують і в множині - міґрації». До цього визначення Т. Драгунова додає чинники, які спонукають людей міґрувати. Суть міґрації вона розуміє як «переміщення людей між населеними пунктами, реґіонами, країнами, зумовлене економічними, політичними, етнічними та релігійними чинниками і пов'язане зі зміною на різні терміни місця проживання» [8].

В. Шелюк пропонує дещо ширше визначення міґрації: «Міґрація - це поняття, яке відображає соціально-економічні і демографічні процеси, сукупність переміщень, які здійснюються людьми між країнами, реґіонами однієї країни, різного виду поселеннями та інші види переміщень». У свою чергу, М. Окольскі твердить, що термін «міґрація» використовується тоді, коли увага звертається на мотив остаточного переселення. Такий підхід дещо застарів; автор пропонує розглядати міґрацію в контексті ширшого поняття «рух», що включає розмаїтість типів і форм людської мобільності, які взаємопереплітаються й трансформуються одні в інші. Отже, тут не береться до уваги тимчасова (або, як її ще називають, сезонна, маятникова або човникова) міґрація, унаслідок чого суттєво звужується саме розуміння міґрації як різнопланового явища; тому доводиться втискати її в рамки ширшого поняття - «руху».

Цікавим є визначення А. Сові: «Стосовно населення термін «міґрація» відповідає будь-якому переміщенню досить великої кількості людей, за винятком пересування військових частин. Дискусійним тут лишається питання, чи варто вважати військові частини населенням, а чи зараховувати їх лише до військового потенціалу держави. З одного боку, зарахування цих потоків до міґраційних було би помилковим, оскільки вони не є просто примусовим переселенням, в організації якого бере участь держава; це переміщення людей як військової сили держави, але з іншого - це таке ж переміщення людей, як і всі інші. Тому дозволимо собі не погодитись з А. Сові.

Отже міґрація - це перетин адмістративного кордону, добровільний чи примусовий просторовий рух осіб чи груп осіб від місця (країни) виїзду до місця (країни) в'їзду за наявності або без неї законних підстав на певний період часу або назавжди, що може вести за собою зміну постійного місця проживання; цей рух включає в себе еміґрацію та імміґрацію. Звідси міґрант - особа, яка здійснює міґрацію.

Міжнародна міграція робочої сили - це процес організованого або стихійного переміщення працездатного населення з країни до країни, викликаний причинами економічного характеру.

Конкретне з'ясування сутності процесу міграції робочої сили передбачає розгляд основних понять, які його характеризують. Ці поняття розкриваються перш за все у структурі населення за ознакою їх відношення до трудової діяльності [2, c. 150]:

- міграція (від лат. migratio - переселення, переміщення) - переміщення через кордон;

- імміграція (від лат. immigrare - вселяюся) - це в'їзд в країну на постійне або довготривале проживання громадян іншої країни;

- еміграція (від лат. emigrare - виселення) перетин адміністративного кордону, добровільний або примусовий виїзд осіб чи груп осіб з місця (країни) проживання на законних або незаконних підставах на певний період або назавжди, що передбачає подальшу імміґрацію, тобто перетин адміністративного кордону, добровільний або примусовий в'їзд осіб чи груп осіб на місце (чи в країну) призначення (або нове місце проживання) на законних або незаконних підставах, на певний період або назавжди.

Відповідно, еміґрант - це особа, яка здійснює еміґрацію, а імміґрант - особа, яка здійснює імміґрацію.;

- рееміграція - це виїзд іммігрантів з країни імміграції або повернення емігрантів на батьківщину.

Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах: трудової, сімейної, туристичної тощо. Провідна роль належить трудовій міграції, так званій міжнародній міграції робочої сили.

Міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв'язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства. Економічною основою його є відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, взаємозв'язаність країн та нерівномірність їх соціально-економічного розвитку.



Класифікація міграції [8]

В результаті міграції робочої сили сформувався світовий ринок праці, пропозиція робочої сили на якому залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн - експортерів і країн - імпортерів робочої сили.

Ринок робочої сили виконує такі функції [4]:

а) здійснює остаточне визначення вартості робочої сили, впливає на відхилення ціни на цей специфічний товар від вартості (залежно від співвідношення попиту і пропозиції);

б) регулює попит і пропозицію робочої сили;

в) зводить продавців робочої сили з її покупцями;

г) забезпечує конкуренцію між найманими працівниками, спонукаючи їх до підвищення свого загальноосвітнього і кваліфікаційно-професійного рівня, одночасно знижуючи ціну робочої сили;

д) забезпечує конкуренцію між підприємцями, спонукаючи їх підвищувати якість умов праці та рівень часткової оплати праці;

є) сприяє зростанню збалансованості між трудовими ресурсами і робочими місцями, досягненню елективної зайнятості;

є) прискорює міграційні процеси в національному та інтернаціональному масштабах, вирівнює умови відтворення робочої сили;

ж) сприяє виявленню шляхів та розробці заходів соціального захисту робочої сили.

Сучасний світовий ринок праці, що є складовою ринку робочої сили, характеризують три основні моделі трудових відносин: європейська, англо-саксонська і китайська [3]. Вони відображають характер соціально-трудових відносин у різних країнах світу.

Для європейської (континентальної) моделі характерний високий рівень правової захищеності працівника, жорсткі норми трудового права, орієнтовані на збереження робочих місць, регіонально-галузеве регулювання рівня оплати праці та її диференціації.

Англосаксонська модель характеризується свободою роботодавця у відносинах найму і звільнення, перевагою колективно-договірного регулювання на рівні підприємства і фірми, що сприяє динамічним змінам на ринку праці, чутливому реагуванню на потребу зміни кількості робочих місць.

Китайська модель поєднує жорстке регулювання трудових відносин у державному секторі з повною відсутністю правового регулювання у приватному секторі.

Ці моделі значною мірою відображають ситуацію, що склалася на ринках робочої сили у різних регіонах світу, а їхні відмінності обумовлюють розміри та легальність міграційних процесів.

Маючи давню історію, міжнародна трудова міграція на сучасному етапі набула певних особливостей, найсуттєвішими з яких є [9]:

- зростання масштабів міграції;

- збільшення питомої ваги мігрантів у загальній кількості працездатного населення країн;

- розширення еміграції з країн Східної Європи та країн, що утворилися на території екс-СРСР;

- формування нових центрів залучення робочої сили;

- зростання нелегальної імміграції;

- посилення «відпливу інтелекту»;

- ротаційний характер міграції.

Розширення міграції спричинило появу в країнах імміграції двох ринків праці - для робітників - громадян даної країни та для іноземних робітників. Другий з цих ринків формується значною мірою за рахунок нелегальної міграції. Проте, незважаючи на всі зусилля, заборонити нелегальну міграцію повністю не вдалося жодній з країн. Нелегальні іммігранти використовуються на низькооплачуваних роботах та на роботах зі шкідливими умовами праці без соціального захисту, що суперечить національним законодавствам та міжнародним конвенціям. В більшості розвинутих країнах Заходу вже склалося коло професій, які характерні лише для мігрантів (вантажники, робітники на конвеєрах, прибиральниці тощо). Для місцевого населення ці спеціальності непрестижні навіть в умовах високого безробіття.

Основними постачальниками робочої сили на світовий ринок є слаборозвинені в економічному відношенні країни. Відсутність роботи, зубожіння змушують населення цих країн мігрувати у пошуках роботи в розвиненіші країни. Причинами міграції також можуть бути національні, релігійні, воєнні, політичні та інші чинники.

Однією з найважливіших особливостей сучасного стану міжнародної міграції є «відплив інтелекту», тобто безповоротна або довготривала еміграція вчених і висококваліфікованих спеціалістів. Основними причинами цього процесу в більшості країн є [7]:

- постійне зниження соціального статусу вченого та спеціаліста;

- те, що результати роботи вчених та спеціалістів часто не знаходять своєї остаточної реалізації;

- бажання покращити своє матеріальне становище;

- більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід;

- національна та релігійна нетерпимість;

- зростання безробіття в країні, навіть серед висококваліфікованих спеціалістів.

Нестабільна економічна ситуація в країні, а також вигідні умови найму висококваліфікованих спеціалістів за кордоном сприяють збільшенню масштабів еміграції.

1.2 Роль мігрантів

Міжнародні міграції перетворилися в даний час у важливий фактор сучасного світового процесу, вони мають величезний вплив на стан міжнародних відносин, як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівні. Це пов'язано в першу чергу з тим, що в процеси міграції втягнуті практично всі країни. Одні з них, як правило, розвинуті капіталістичні країни споживають велику кількість робочої сили, інші в результаті надлишку цієї сили на внутрішньому ринку поставляють її на зовнішній ринок. Франція, наряду з Сполученими Штатами Америки, Канадою, Великобританією, Федеративною Республікою Німеччини, Скандинавськими країнами э одним з найбільш великих споживачів іноземної робочої сили, яка значно дешевше місцевої [5].

Серед постачальників - країни Латинської Америки, Азії, Північної Африки. У Франції іммігранти становлять до 10% робочої сили, а в окремих галузях економіки Франції, особливо із застосуванням у великих масштабах ручної праці (текстильна, шкіряна, харчова, будівельна та інші галузі промисловості), «прийшлі» робітники складають до половини, а то й більше, зайнятих малокваліфіковану працю. У цих галузях зайнято, як мінімум, на 15% більше іноземців, ніж місцевого населення [5].

На даний момент у Франції більше третини всіх французів мають предків-іммігрантів, тобто тих, хто одного разу приїхав в країну, щоб влаштуватися там назавжди. Це дає право говорити про те, що проблема імміграції зачіпає так чи інакше історію багатьох французьких родин.

Вплив міграційних потоків на суспільно-політичну, культурну та релігійну сторони життя Франції набуває в наші дні особливої актуальності.

Після терористичних актів в США 11 вересня 2001 р. загострилося питання «зіткнення» західного та ісламського світу [11].

Зручне географічне розташування, наявність безлічі міжнародних маршрутів авіаційного, морського, залізничного та автомобільного видів транспорту, високий життєвий рівень населення робить Францію привабливою для іммігрантів як з країн Азії, Близького і Середнього Сходу, Африки, так і європейських країн з нестабільною етнополітичної обстановкою або зазнають труднощів економічного характеру, в тому числі з Російської Федерації, інших держав-учасників СНД і прибалтійських республік. В результаті, в той час як інші країни характеризуються високим рівнем народжуваності та еміграцією, Франція ось вже протягом більше 150 років приймає у себе іноземців, прагнучи таким чином протистояти природного убутку свого населення [11].

Дійсно, багато фахівців сходяться на думці, що Франції потрібні іммігранти. Наприклад, на півдні країни винороби і садівники скаржаться, що не можуть залучити достатньо працівників, незважаючи на рівень безробіття, що перевищує 9%, а статистика ООН вказує на те, що Франції щорічно необхідно залучати 1,7 млн. іммігрантів, щоб підтримувати демографічний статус кво. Сьогодні про імміграцію говорять ще й як про засіб боротьби зі старінням нації [13].

Тим часом імміграційний потік до Франції знаходить всезростаючі обсяги. Згідно з переписом населення 2010 р. загальне число іноземних резидентів, які проживають у французькій метрополії, включаючи 2,5 млн. іноземців, що отримали громадянство Франції, склало 4,3 млн. осіб, що еквівалентно 7,4% населення. Для порівняння: частка іноземців у населенні інших розвинених країн у середньому складає 4,5%. При цьому 1,3 млн. із зазначених вище 4,3 млн. чоловік - це вихідці з Алжиру, Марокко та Тунісу [12]. Однак, це дані офіційної статистики. Згідно ж з доповіддю, представленому 2 роки тому групою академіків і експертів (Вища Рада Інтеграції), у Франції проживають не менше 4-5 млн. одних тільки мусульман, половина з яких має французьке громадянство. Причому майже 3 млн. мусульман є вихідцями з Північної Африки (1,5 млн. - з Алжиру, 1 млн. - з Марокко, решта - з Тунісу). Серед мусульман також 350 тис. іммігрантів припадає на Туреччину, 250 тис. - на Південну Африку, що залишилися - на Близький Схід (в основному, це курди і іранці). Таким чином, кожен 12-й житель Франції є вихідцем з мусульманської держави [13].

Одночасно, високий рівень оподаткування і велика кількість адміністративних бар'єрів у підприємницькій сфері призводять до того, що індивідуальні платники податків, які досить заможні і активні, залишають межі Франції. Так, уже 300 тис. французів проживають в південно-східній Англії, де податки значно нижче і набагато простіше відкрити власний бізнес. На еміграцію населення впливає і ситуація з безробіттям - тільки у 30% французів до 30 років є постійна робота. Не дивно, що за останні роки понад 2 млн. молодих французів виїхало в США і Великобританію. А влада, про що говорять вищенаведені цифри, щоб підтримати стабільну демографічну ситуацію, компенсують цей відтік марокканцями та алжирцями. Подібна ситуація ще більш посилює демографічну кризу і підсилює відчуття французами втрати своєї «національності» на тлі поступово проникає в країну американської моделі бізнесу [17].

Отже Франція потребує іммігрантів, це пов'язано як з її демографічними проблемами, так і з вимогами, що пред'являються економікою на сучасному етапі. В умовах сучасної НТР без обміну людськими ресурсами, і особливо без залучення їх додаткових контингентів, розвинені країни вже не можуть обійтися. Залучення економічних мігрантів у досить великих масштабах все наполегливіше вимагає ринок праці, потреби якого не можуть бути повністю задоволені за рахунок національної робочої сили з-за їх певної структурної неадекватності. Система ж підготовки і перепідготовки кадрів не обіцяє необхідних результатів в короткі терміни, тим більше, коли мова йде про рідкісні і унікальних фахівців, талановитих вчених і т.д., залучення яких давно стало ефективним засобом світової конкурентної боротьби. Все це говорить про необхідність проведення «експансіоністської і інклюзивної» імміграційної політики, тобто спрямованої на залучення іммігрантів в економіку.

2. Основні фактори та передумови впливу на міграційні процеси та формування трудової міграції в Франції

Відчуваючи гостру нестачу дешевої робочої сили після Другої світової війни Франція однією з перших західноєвропейських країн визначила основи державної міграційної політики в рамках розбудови контактів на дво - та багатосторонньому рівні, зокрема, із країнами, що розвиваються.

Вже 2 листопада 1945 р. був ухвалений основний закон про імміграцію - Закон про в'їзд і перебування іноземних громадян у Франції, який включав 9 глав і 40 статей [3]. Політика в сфері міграції була визначена як сукупність правил, процедур та механізмів, розроблених з метою регулювання процесів переміщення осіб до Франції для легального працевлаштування.

Протягом 1946-1954 років у країну приїжджало в середньому по 75 000 іноземних робітників щорічно. Впродовж наступних восьми років ця цифра становила вже 180 000 на рік. Якщо спочатку це були італійці, іспанці й португальці, то згодом до них додатися вихідці з Північної й Тропічної Африки

У період безперервного економічного росту 1945-1975 років (так званого «Славного тридцятиріччя») масовий приплив дешевої іноземної робочої сили не створював особливих проблем. Поки роботи вистачало на всіх, а рівень життя безупинно ріс. усі були задоволені - і корінне населення, і іммігранти з більш бідних країн і колишніх колоній [4].

Протягом століття Франція прийняла й асимілювала з користю для себе десятки мільйонів іноземців. Цей період закінчився разом із нафтовою кризою 1973 p.: тоді в результаті спаду французької економіки було прийнято рішення обмежити приплив іммігрантів. Економічна криза середини 1970-х pp. супроводжувалася різким ростом безробіття. Відтоді трудова імміграція поступилася місцем імміграції з метою возз'єднання родин [2]. У 1974 р. в країні були закриті усі програми по найму іноземної робочої сили. Тоді ж були введені санкції проти тих працедавців, які брали іммігрантів на роботу. У подальші роки обмежувальна імміграційна політики навіть посилилася. У 1993 р. в період правління правого уряду, міністр внутрішніх справ Шарль Паскуа сформулював головну мету імміграційної політики як «досягнення нульового міграційного приросту», яка пізніше інтерпретувалася як «досягнення нульової нелегальної імміграції». В ухваленому так званому законі Ш. Паскуа заборонялося працювати іноземним студентам, оскаржити відмови про надання притулку, до двох років збільшений період розгляд справ про возз'єднання сімей, розширені права поліції щодо депортації нелегальних мігрантів [1].

В результаті проведення обмежувальної імміграційної політики приплив іммігрантів в країну помітно скоротився. У 1974-1982 pp. у Францію в середньому щорічно прибувало 220 тис. іммігрантів, в 1982-1990 pp. - 100 тис., в 1991-1995 pp. - 90 тис. і в 1997 р. - 81 тис. чоловік, з яких 6.4 тис. були громадянами Європейського Союзу [5].

У 1997 p. після приходу до влади лівих сил почався перегляд колишньої міграційної політики. Шарля Паскуа звинуватили в тому, що він сприяв зменшенню людського капіталу Франції, обмеживши можливості іноземних студентів і фахівців в отриманні роботи і проживанні в країні [5]. Підсумком реформування міграційного законодавства стало ухвалення закону Ж.-П. Шевенмана 11 травня 1998 p. який відкривав двері Франції для висококваліфікованих фахівців і студентів [11]. З 1998 р. діти, народжені у Франції іноземними батьками, автоматично, без додаткових процедур отримували французьке громадянство. В середньому за рік число осіб, які отримують французьке громадянство, приблизно дорівнює числу іноземців, які отримують дозвіл на в'їзд з метою тривалого перебування [7]. Зрозуміло, ця цифра не враховує громадян Європейського Союзу, оскільки вони розглядаються як європейські громадяни, що мають право працювати і жити у Франції на тих же підставах, що і будь-який французький громадянин.

В цілях боротьби з нелегальною імміграцією проводилися міграційні амністії, коли на короткий проміжок часу іммігрантам, що вже знаходяться в країні, надавалася можливість легалізуватися. Перша велика амністія була проведена у 1982 p. друга - у 1997 р. Друга амністія була проведена після численних демонстрацій як нелегальних іммігрантів, так і французьких правозахисних організацій. Було розглянуто 140 тис. звернень іммігрантів про легалізацію. 80 тис. з яких було задоволено.

Проблемою є також той факт, що іммігрантів в основному цікавлять райони з економікою, що активно розвивається, і тому велика частина приїжджих проживає в містах з населенням більше 200 тисяч осіб, а третина усіх іммігрантів - в регіоні Іль-де-Франс (Парижі та його околицях).

10 квітня 2003 р. прем'єр-міністр Жан-Пьер Раффарен і міністр у соціальних справах Франсуа Фійон представили програму уряду по поліпшенню процесу інтеграції легальних іммігрантів яка характеризується «людяністю» відносно легальних іммігрантів і «закритістю» відносно нелегальних [14]. Ядром цієї новаторської програми є «контракт про прийом і інтеграцію».

Іммігрантам, що прибувають у Францію на тривалий термін або на постійне проживання (в основному, це приїжджі у рамках возз'єднання родин або такі, що отримали статус біженця), пропонується підписати контракт, суть якого полягає в наступному: іммігрант зобов'язується відвідувати курси французької мови (від 200 до 500 годин) і курс «Цінності французького суспільства». У разі, якшо іммігрант успішно пройде навчання і отримає відповідний сертифікат, то уряд зобов'язується видати йому посвідку на постійне проживання строком на 10 років.

Реформа у сфері надання притулку супроводжується посиленням заходів боротьби проти нелегальної міграції. Зокрема, програма передбачала збільшення тривалості процедури розгляду справ нелегальних іммігрантів, впродовж якої нелегальний іммігрант може бути затриманий поліцією (максимальний термін адміністративного затримання нині складає 12 днів), удосконалення заходів по організації депортації нелегальних іммігрантів. Не зважаючи на активне обговорення проблем регулювання потоків мігрантів. Франція не в змозі вирішувати соціальні проблеми, пов'язані з асиміляцією іммігрантів до країни.

Прийнявши одного разу на себе відповідальність за «знедолених» арабів і надавши їм усі умови для комфортного проживання в Європі, Франція стала заручником фактично цивілізаційного протистояння, оскільки найчастіше такі прошарки населення не поважають закони, вони далекі у своїх поглядах, звичаях, побутовій поведінці від корінного французького населення. Уряд Франції протягом останніх років намагається врегулювати жорсткі конфлікти, що виникають між етнічними французами й емігрантами з арабських та африканських держав.

Реформа міграційної політики Франції - одна з перших голосних і помітних реформ, започаткованих президентом Ніколя С'аркозі. Проблемами міграції Ніколя С'аркозі активно займався ще на посаді міністра внутрішніх справ, а будучи обраним на пост президента, першою справою створив спеціальне міністерство [14]. Питання регулювання міграції для Франції є особливо чутливим. Франції необхідно залишатися вірною трьом принципам своєї державності - свобода, рівність, братерство, і в той же час, зберегти національну ідентичність та зменшити кількість нелегальних мігрантів, зберігши при цьому нормальні відносини з країнами походження нелегалів. шляхом використання лише гуманних засобів, не порушуючи права людини.

3. Сучасні регіональні тенденції та динаміка (2005-2010) зайнятості трудових мігрантів Франції

За даними перепису 2005 року, у країні перебувало 5.1 млн. іммігрантів, з яких З, 6 млн. не є громадянами Євросоюзу, але легально проживаюли на території Франції [14]. Про кількість осіб, які перебувають у Франції на нелегальних умовах, залишається лише здогадуватися. Усе це вимагало тонкої політики по адаптації іммігрантів з боку французької влади. Нагальність прийняття реформи обумовлюється тим, що на відміну від іммігрантів 1950-1970-х років, які за рахунок колоніального минулого були фактично адаптовані до французької культури, а система освіти забезпечувала формування висококваліфікованих кадрів та знання французької мови, сучасні іммігранти нерідко не бажають асимілюватися із корінним населенням Франції (що є однією з основних умов для осіб, які прагнуть проживати у Франції).

Мігранти, які легально проживають у Франції [12]

Отже за період 2002-2010 рр. кількість легальних мігрантів зросла на 9,2%, кількість трудових мігрантів зросла на 29,8%. Іммігранти з Африки становлять 39% всіх мігрантів (у тому числі 30% з Алжиру, Марокко і Тунісу) [14].

В таблиці 3.2. наведено динаміку кількості трудових мігрантів Франції за 2005-2010 рр. за країнами походження.

Динаміка кількості трудових мігрантів Франції за 2005-2010 рр. за країнами походження [12]

Регіон	Рік
	2005	2006	2007	2008	2009	2010	2010%
Африка	87 779	87 567	85 309	82 194	83 606	87 132	-0,7%
Європейський Союз	43 410	42 708	45 941	45 000	50 000	52 905	21,9%
Інші європейських національності (включаючи Туреччину)	15 126	18 529	19 063	19 328	16 720	16 984	12,3%
Азія	26 203	26 458	27 274	29 918	29 196	30 493	16,4%
Америка	12 916	12 917	12 941	15 454	14 272	14 577	12,9%
Інші	554,348	584	556	726	864	926	67,1%
Усіх національностей	185988	188763	191084	192620	194658	203017	9,2%

Отже за період 2005-2010 роки спостерігається зменшення мігрантів з країн Африки на 0,7%, і збільшення мігрантів з Європейського Союзу на 21,9%, інших європейських національностей на 12,3%, з Азії на 16,4%, з Америки 12,9%, інших країн на 67,1%

Питаннями міграції у Франції займаються: Вища Рада з інтеграції, - Французьке бюро допомога біженцям і апатридам (OFPRA), - Спеціальна служба допомоги емігрантам (SSAE), Фонд соціальних дій (FAS), Центри по прийому осіб, що шукають притулку (CADA).

У країні діють 54 центри для іммігрантів та біженців, розрахованих на 3300 осіб [11]. На державному рівні іммігрантам виплачуються пенсії у розмірі 16,3 мільярдів євро. допомога по безробіттю у розмірі 5 мільярді євро, а виплати на лікування досягають суми 11,5 мільярдів євро на рік [14].

Наявність значної кількості іммігрантів серйозно впливає на французьке суспільство. В результаті імміграції помітно виросла доля мусульман у французькому суспільстві: іслам вийшов на позиції другої релігії по кількості вірян. Ситуація ускладнюється тим, що присутність ісламу не є історично усталеною, оскільки його помітне представництво з'явилося тільки з післявоєнною імміграцією з країн Магрибу.

У сфері легальної імміграції уряд Франції поставив два головні завдання. Перше завдання - збільшити приплив у Францію трудових мігрантів, насамперед, високопрофесійних фахівців. Друге завдання - більш жорстко контролювати сімейну імміграцію: тобто шлюби французів з іноземцями й процедуру возз'єднання родин. По-друге, уряд Франції пропонує задіяти такі критерії до іммігрантів, як вік, освіта, знання мов, кваліфікація не тільки для фахівців, але й для студентів вузів [9].

Що стосується пункту про возз'єднання родин, уряд Франції пропонує переконатися в тому, що для новоприбулих створені нормальні умови, тобто є достатня житлоплоща, дохід тощо. Крім того, відтепер родичів можна буде запросити у Францію лише після роботи тут протягом двох років. Причому однією з умов для цього повинна стати «інтеграція іммігранта в суспільство й особливе знання французької мови» [9].

Результати нової імміграційної політики Франції ілюструє значна цифра: за 2009 рік країну покинули - примусово або добровільно - майже 30 тисяч нелегалів шляхом посилення контролю в основних транзитних зонах - вокзалах, аеропортах й морських портах [11]. У 2007 р. для порівняння, із Франції вдалося вислати 23 тисячі людей, що перебували в країні незаконно. Проте, така політика чистих цифр уже давно викликає обурення правозахисників. З 30 тисяч людей 20 тисяч були вислані примусово. 10 тисяч покинули Францію добровільно, тобто, як правило, одержавши грошову компенсацію для облаштування на батьківщині. Проблема тільки в тому, що майже всі нелегали, що покинули Францію добровільно у 2009 p. - це румуни й болгари, тобто громадяни Європейського союзу [15]. Потрапити у Францію вони можуть без візи, їм лише обмежені строки перебування в країні й доступ на ринок праці.

Висилка одного нелегалу в середньому обходиться державі в 21 тисячу евро. За час президентства Н. Саркозі із Франції вислали 45 тисяч іноземців.

Нова імміграційна політика вже обійшлася скарбниці майже в 1 мільярд евро [16]. Ще один напрямок нової імміграційної політики - проблема біженців. Влада намагалися максимально посилити процедуру надання політичного притушу, щоб уникнути зловживань. Не секрет, що під маскою політичних біженців у Європу нерідко намагаються потрапити біженці економічні. В 2010 році Франція знову вийшла на перше місце в Європі по кількості біженців. Прохання про надання притулку подали понад 42 тисячі іноземців. З них понад 11 тисяч людей отримали цей статус [11]. Проте, реформа вже дата свої результати. Вимальовується нова рівновага між професійною імміграцією й імміграцією за сімейними обставинами. Статистика показує, що за 2005-2010 рр. сімейна імміграція знижується. Вперше число іммігрантів, що приїжджають за сімейними обставинами, не перевищує щорічно 90 тисяч людей. Одночасно, як того вимагає президент республіки, заохочується професійна імміграція - за період 2005-2010 рр. вона зросла з 7% до 14% у загальній кількості іммігрантів [18].

Проте, критики та опозиція вважають, що такі заходи аж ніяк не покращать ситуацію у Франції, а лише спровокують загострення відносин на двосторонньому та багатосторонньому рівні. По-перше, ті особи, які не отримають легальний дозвіл на в'їзд, повернуться до нелегального стану (а за різними оцінками на території Франції їх перебуває від 200 до 400 тисяч). Викликає критику й певний етичний аспект селективного принципу в імміграційній політиці: подібний процес насправді виявляє собою висмоктування «сірої речовини» з інших країн. Це не сприяє налагодженню двосторонніх відносин, оскільки безконтрольний «відтік мізків» веде до виснаження національного інтелектуального потенціалу.

Не варто забувати, що уряд Франції виступає за гуманну депортацію та водночас за таку політику, яка не йде на поступки, жертвуючи національними інтересами та безпекою.

4. Територіальні особливості, відмінності, розміщення і зайнятості трудових мігрантів Франції

Погіршення демографічної ситуації призвело до різкої зміни ролі Франції в системі зовнішніх міграцій населення. Колишній один із головних осередків еміграції з часів великих географічних відкриттів, Франція в наші дні перетворилася майже в головне світове вогнище трудової імміграції. Тепер тут налічується 1600 тисяч чоловік іноземних робітників, значна частина яких знаходиться на положенні не громадян, а тимчасових гостей - робітників. Основні потоки трудової міграції виходять з таких країн, як Португалія, Іспанія, Марокко, Алжир, Туніс, Італія, Греція, Боснія і Герцеговина, Польща. Їх частка в загальному числі зайнятих складає до 10%. Щороку біля 10 тис. осіб отримують французьке громадянство [14].

В 2011 році Французьке Міністерство праці опублікувало новий список професій, які доступні для іноземців з країн не членів Євросоюзу. Затверджений міністрами праці і МВС перелік тепер містить всього 14 професійних сфер, тоді як минулий список налічував 30 позицій.

З минулого списку, який діяв у Франції з 2008 року, практично повністю виключили професії будівельної сфери, сфери суспільних робіт та інформаційних технологій. У підсумку, зі списку зникли посади виконроба, керівника будівельних об'єктів і комп'ютерних фахівців.

Влада Франції запевняє, що сьогодні знайти в країні кандидатів на ці позиції не складає труднощів. А от професії у сфері столярного ремесла дуже затребувані, брак фахівців у цій області як і раніше відчутний. Тому іноземна робоча сила в цих галузях вітається.

Робота диспетчером call-центрів і агентом з телепродажів, навіть незважаючи на кризу, також мало приваблює самих французів, тому ці професії залишилися у відкритому доступі для іноземних громадян.

Новий список професій влада Франції готували з квітня - ще тоді глава МВС Клод Геан заявляв, що його відомство має намір серйозно скоротити легальну трудову міграцію. Міністр запевняв, що остаточний перелік професій, доступних іноземцям, розроблявся в тісному контакті з профспілками.

Однак після публікації списку Загальна конфедерація праці і Демократична конфедерація праці заявили, що не прийняли участі у створенні списку. Обидві організації розкритикували перелік, назвавши його «занадто обмеженим», нездатним вирішити проблему безробіття.

Згідно з новим списком, іноземці зможуть отримувати робочу візу тільки для роботи лише в таких сферах, як аудит та бухгалтерський облік, виробництво меблів та переробка деревини; дизайн і проектування механічних виробів; створення складальних креслень; мерчендайзинг; технології виробництва та використання інформаційних систем; обробка скла; call-центри; телепродаж; управління будівельним блоком механічної конструкції, проектування і виробництво електротехнічних і електронних виробів, виробництво хімічної і фармацевтичної продукції; технічне обслуговування виробництва меблів та переробки деревини; контроль відповідності стандартам і технічне обслуговування в промислових процесах.

Перелік професій, які доступні іноземцям, буде переглянутий в наступний раз тільки в 2013 році.

5. Основні проблеми, шляхи вирішення і перспективи зайнятості трудових мігрантів Франції

Проблема регулювання зайнятості трудових мігрантів є дійсно актуальною для Франції. Визначивши залучення дешевої робочої сили пріоритетним напрямком зовнішньої політики ще після Другої світової війни, Франція постійно модернізує дану сферу міжнародної взаємодії, відповідаючи на вимоги часу. Це виражається у чисельних програмах та законах у сфері міграції, що приймаються на вищому рівні державного керівництва. Проте, занадто ліберальний підхід до іммігрантів у минулому нерідко ставить Францію на межу соціальної кризи на сучасному етапі її розвитку.

Французька Республіка, яка завжди виступала носієм культури, освіченості, демократії та толерантності не повинна втрачати свій потентат через надмірну кількість вихідців з арабського та африканського світу. Про розуміння необхідності змін свідчать положення реформи міграційної політики, проведеної Н. Саркозі. До того ж, більшість з положень нової реформи стосуються нелегальних мігрантів та криміногенних елементів, що відкриває зелене світло тим мігрантам, які мають дійсно важливі та виправдані підстави перебування у Франції.

Міграційне законодавство Франції неоднаково зачіпало різні групи населення світу. Слід відразу обмовитися, що поза увагою міграційної політики залишаються зараз жителі країн ЄС, а також заморських департаментів і територій Франції. Перші - тому що французьке законодавство розглядає їх як європейських громадян, що мають повне право на вільне пересування, проживання і роботу всередині Європейського союзу, а другі - тому що є повноправними громадянами Франції і мають право на вільне переміщення по усій території держави, у тому числі і по метрополії. Що стосується інших мігрантів, основною метою французької політики натуралізації є індивідуальна інтеграція кожного іммігранта у французьке суспільство через школу і інші соціальні інститути. У французькому законодавстві використовується як «право грунту», так і «право крові»: будь-яка дитина, що народилася від іноземців і прожила не менше 5 років (з 11 років до повноліття) на території Франції має право на отримання громадянства, і в той же час право на громадянство реалізується незалежно від місця народження, якщо батьки - французи. Також французьке громадянство можна придбати шляхом натуралізації і укладення шлюбу. Натуралізація здійснюється серед іноземців, що прожили у Франції не менше п'яти років. Посвідчення на проживання видаються на рік і на десять років з можливістю продовження. Посвідчення на проживання на десять років видається тільки після тривалого проживання у Франції.

Трудова міграція зараз дуже сильно обмежена, працедавець повинен довести, що робота, на яку претендує іммігрант, не зацікавила французького громадянина. Проте існує список професій, для яких встановлений особливий режим. У цей список входять артисти, моделі, інженери, діячі науки і мистецтва. Цим особам в'їзд на роботу у Францію помітно полегшений.

Формально при обліку іммігрантам заздалегідь не вказують місце їх поселення і вони користуються свободою розміщення усередині країни. Це, правда, не поширюється на заморські території, де діє жорсткіший як візовий, так і імміграційний режим. Проте іммігрантів в основному притягають райони з економікою, що активно розвивається, і тому велика частина приїжджих проживає в містах з населенням більше 200 тисяч осіб, і третина усіх іммігрантів - в регіоні Іль-де-Франс (Парижі і околицях).

Такий значний приплив іммігрантів за останні 50 років поставив перед суспільством і державою низку запитань. Фактично, у цей момент система їх адаптації тримала іспит на працездатність. З одного боку, значною мірою вдалося уникнути багатьох проблем: іммігранти першої хвилі (поляки і бельгійці) виявилися повністю адаптовані і інтегровані у французьке суспільство, а друга хвиля (іспанці, італійці і португальці) - перебувають в процесі адаптації. Активно йде процес інтеграції, діти іммігрантів показують хорошу успішність в школі, укладається багато змішаних шлюбів, в країні немає бідних моноетнічних гетто. Однак, з іншого боку, помітні проблеми з працевлаштуванням, доступом до хорошого житла і освіти. Окрім чисто економічних передумов (таких як низька кваліфікація, слабке володіння мовою), помітні також дискримінація іммігрантів і прояви побутового расизму. Расистські настрої найчастіше проявляються по відношенню до представників націй, які нагадують корінним французам про імперське минуле Франції. Зокрема тому вихідці з Північної Африки стають жертвами расистських виступів значно частіше, ніж іммігранти з Тропічної Африки або Азії. Приналежність до ісламу і дотримання ісламських традицій ще більшою мірою примушує представників корінного населення бачити у вихідцях з Північної Африки чужинців.

Наявність такої значної кількості іммігрантів серйозно впливає на французьке суспільство. В результаті імміграції помітно виросла доля мусульман у французькому суспільстві: іслам вийшов на позиції другої релігії по числу прибічників. Становище ускладнюється тим, що іслам не є релігійною традицією Франції. Його помітне представництво з'явилося тільки з післявоєнною імміграцією з країн Магрибу. Виникнення такої значної мусульманської діаспори стало несподіванкою для французького суспільства. На відміну від традиційних французьких релігій і, передусім, католицтва, що знаходяться зараз в глибокій кризі, іслам у Франції нині переживає момент підйому, і є потужним чинником колективної ідентифікації іммігрантів. З іншого боку, на відміну від інших релігій, іслам у Франції зараз не інституалізовано: він не має якої-небудь централізованої організації, що охоплює усю країну, подібно до католицтва або іудаїзму.

Окрім легальної міграції великою проблемою для французької держави і суспільства являється міграція нелегальна. Особливо ця проблема ускладнилася з набуттям чинності Шенгенської угоди: якщо раніше кожна країна боролася з нелегальною міграцією один-на-один, то тепер, після введення цієї угоди в дію, країни Європейського союзу не мають внутрішнього пограничного контролю, що полегшує переміщення іммігрантів між країнами і ослаблює можливості контролю за іммігрантами на єдиному європейському просторі. Країни-члени Євросоюзу мають право з міркувань національної безпеки періодично відміняти дію угоди. Цим правом держави (у тому числі і Франція) нерідко користуються. З питань міграційної політики проблемою об'єднаної Європи є боротьба з нелегальними іммігрантами, а також координація міграційної політики країн-членів. Проте, з утворенням Шенгенської зони вільного переміщення в більшості країн Європи, у тому числі і у Франції, імміграційне законодавство в цілому змінюється у бік посилення: зменшується число країн, відкритих для безвізового в'їзду, причому іноді при цьому рвуться навіть традиційні історичні зв'язки.

Одночасно з цим, в усіх країнах, у тому числі і у Франції, стає жорсткішою практика видворення нелегальних іммігрантів. Якщо раніше справа про видворення з країни затягувалася на декілька місяців, а то і років, то тепер відповідна процедура триває упродовж декількох днів. Проте це не допомагає повністю розв'язати проблему: виконуються тільки 20% рішень місцевої влади про депортацію нелегальних іммігрантів. Всього ж таких рішень приймається 100 тисяч на рік. Проблема ускладнюється тим, що часто іммігранти знищують або ховають свої документи, що робить неможливою ідентифікацію їх особи. Крім того, уряди деяких країн відмовляються взаємодіяти з Францією в питанні про репатріації своїх емігрантів.

В цілях боротьби з нелегальною імміграцією останнім часом проводяться міграційні амністії, коли на короткий проміжок часу іммігрантам, що вже знаходяться в країні, надається можливість легалізуватися.

Антиіммігрантські настрої у французькому суспільстві помітно посилилися. Про це свідчить, наприклад, збільшення рейтингу політичних партій, що стоять за проведення жорсткої імміграційної політики. Найбільш яскравим свідченням цього може вважатися зростання політичного впливу за останні двадцять років Національного фронту. Але ще більшою мірою показовий факт зміни риторики Соціалістичної партії у бік жорсткішої міграційної політики. Отже нескладно передбачити, що і в майбутньому питання міграції залишатимуться в центрі французької політики.

У світлі даних подій перед Францією постає багато питань - від переформатування спектру відносин з колишніми колоніями, до більш жорсткішого протекціоністського курсу держави стосовно захисту своїх національних інтересів та недопущення того, щоб Францію розглядали як країну, яка здатна прийняти та допомогти всім.

З огляду на вище сказане, можна зробити висновок, що прийняття активних та дієвих заходів у сфері міжнародної міграції є питанням надзвичайної важливості. Правильні і своєчасно ухвалені рішення допоможуть Франції, а можливо, й іншим європейським країнам вирішити проблеми, які стали невід'ємною частиною їх сьогодення.

Висновки

Міжнародні міграції перетворилися в даний час у важливий фактор сучасного світового процесу, вони мають величезний вплив на стан міжнародних відносин, як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівні. Це пов'язано в першу чергу з тим, що в процеси міграції втягнуті практично всі країни. Одні з них, як правило, розвинуті капіталістичні країни споживають велику кількість робочої сили, інші в результаті надлишку цієї сили на внутрішньому ринку поставляють її на зовнішній ринок. Франція, наряду з Сполученими Штатами Америки, Канадою, Великобританією, Федеративною Республікою Німеччини, Скандинавськими країнами э одним з найбільш великих споживачів іноземної робочої сили, яка значно дешевше місцевої.

Серед постачальників - країни Латинської Америки, Азії, Північної Африки. У Франції іммігранти становлять до 10% робочої сили, а в окремих галузях економіки Франції, особливо із застосуванням у великих масштабах ручної праці (текстильна, шкіряна, харчова, будівельна та інші галузі промисловості), «прийшлі» робітники складають до половини, а то й більше, зайнятих малокваліфіковану працю. У цих галузях зайнято, як мінімум, на 15% більше іноземців, ніж місцевого населення.

Проблема регулювання зайнятості трудових мігрантів є дійсно актуальною для Франції. Визначивши залучення дешевої робочої сили пріоритетним напрямком зовнішньої політики ще після Другої світової війни, Франція постійно модернізує дану сферу міжнародної взаємодії, відповідаючи на вимоги часу. Це виражається у чисельних програмах та законах у сфері міграції, що приймаються на вищому рівні державного керівництва. Проте, занадто ліберальний підхід до іммігрантів у минулому нерідко ставить Францію на межу соціальної кризи на сучасному етапі її розвитку.

Перелік використаних джерел

1. Бангерский А. «Этническая бомба»: французский опыт. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.index.org.ni/jounial/ 25/bang25.1itml/.

2. Васильченко В.С., Гриненко А.М., Грішнова О.А., Керб Л.П. - Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2005. - 403 с.

3. Гусев Д. Новая иммиграционная политика: результаты и споры.

4. Денисенко М.Б. Хараева О.А. Чудиновских О.С. Иммиграционная политика в Российской Федерации и странах Запада. [Электронный ресурс] -Размещено на Allbest.ru

...