Державна регіональна економічна політика та управління регіональним розвитком

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна регіональна економічна політика та управління регіональним розвитком



План

1. Суть, мета і концепція державної економічної політики

2. Основні напрямки та завдання державної регіональної економічної політики

3. Сутність механізму реалізації державної економічної політики

4. Роль органів місцевого самоврядування у здійсненні державної регіональної економічної політики

5. Прогнозування і державні програми розвитку регіонів



1. Суть, мета і концепція державної економічної політики

Регіональна політика є важливою складовою державної політики України, яка набула особливої актуальності під час переходу до ринкових відносин. державний політика самоврядування регіональний

Здобуття Україною незалежності та широкомасштабні трансформації всього суспільного життя зумовили необхідність ефективних реформ у сфері державного регулювання, відповідних інсти-туційних та технологічних змін у господарстві, перебудови державної політики у всіх її основних напрямах. Оскільки від розуміння сутності поняття "політика" залежать визначення її змісту і напрями реалізації, необхідно зупинитися на дефініції цього поняття. В українську мову воно прийшло з грецької від поняття "polis", що означає "держава". Протягом сходження країн сходинами цивілізаційного розвитку зміст цього поняття значно розширився, а межі застосування поширилися та дещо "розмились". Сьогодні "політика" - це не тільки широкозмістовне, але й уживане щодо суб'єктів управління поняття. Це поняття вживають у різних контекстах: може йтися про політику ООН щодо регулювання міжнародної діяльності в певній сфері; політику Євросоюзу, певної країни, її регіону, навіть підприємства. І в кожному випадку під політикою розуміють систему дій та заходів управлінняз боку певного суб'єкта щодо забезпечення певних стратегічних інтересів, вирішення кардинально-стратегічних проблем на світовому, міждержавному, національному рівнях навіть щодо підприємства.

Таким чином, у найбільш загальному розумінні під "політикою" розуміють максимально широкий спектр усіх видів діяльності суб'єктів її реалізації: на міждержавному і національному рівні, рівні транснаціональних компаній, громадських і політичних організацій, великих корпорацій та суб'єктів господарювання в цілому.

Наукове трактування поняття "політика" у спеціальній літературі відзначається узагальненістю, з одного боку, та суперечністю поглядів - з іншого. З.В. Герасимчук поділяє найважливіші визначення поняття "політика" на декілька груп:

· діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, пов'язана з регулюванням інтересів шляхом використання політичної влади;

· інструмент свідомої саморегуляції суспільства;

· характеристика способу дій, спрямована на досягнення певних цілей у стосунках між людьми;

· сукупність політичних інструментів, які здійснюють владу й управління суспільства.

Останнє визначення, на нашу думку, досить точно характеризує державну політику в цілому. Державна політика знаходить свій прояв у системі дій, методів, засобів і механізмів, спрямованих на забезпечення національних стратегічних інтересів у всіх сферах життєдіяльності країни.

Ефективність державної політики залежить від інструментів її реалізації, дієвості державного регулювання, від чіткого визначення, стратегічних інтересів країни, цілей управління суспільством з боку держави. Сьогодні, в посткризовий період державна політика України має бути спрямована на побудову ринкової, конкурентоспроможної соціально орієнтованої економіки на засадах постіндустріалізму. Це означає:

· необхідність забезпечення економічної та екологічної безпеки держави;

· пріоритетність інноваційної, інформаційної, інтелектуальної складової в інтегральному потенціалі розвитку;

· першочерговість розширеного відтворення виробництва та підвищення його конкурентоспроможності з акцентуванням уваги на випереджальному розвитку високотехнологічних та стратегічно важливих галузей третинного і четвертинного секторів економіки в усіх регіонах України.

Державна політика реалізується в багатьох напрямах: економічному, соціальному, екологічному, зовнішньоекономічному, оборонному та інших.

Розгляд змісту поняття "політика" через призму регіональних аспектів соціально-економічного розвитку країни вносить додаткові ознаки у її тлумачення, обмежує сферу її дії певними територіальними рамками. Зважаючи на те, що будь-який напрям державної політики, і державної регіональної політики може здійснюватись у межах таксонів адміністративно-територіального поділу, у контексті даної теми під регіонами ми розуміємо області України та АР Крим.

2. Основні напрямки та завдання державної регіональної економічної політики

У науковій літературі є багато визначень регіональної політики як основного в теорії регіональної економіки поняття. Е.Б. Алаєв у відомому понятійно-термінологічному словнику зазначає, що така політика може проводитися тільки державою і визначає її як сферу діяльності щодо управління економічним, політичним і соціальним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті, спрямовану на вдосконалення взаємовідносин між державою і регіонами, а також регіонами між собою [1]. Д.М. Стеченко називає таку політику "державна політика регіонального розвитку" і визначає її як цілісну сукупність заходів, спрямованих на ефективність соціально-економічного розвитку регіонів, раціональне використання їхніх ресурсних потенціалів та реалізацію його пріоритетів, забезпечення вдосконалення територіальної організації суспільства тощо [49].

О.Г. Гранберг зауважує, що за будь-яких модифікацій поняття "регіональна політика" остання має включати свої цілі, об'єкти і суб'єкти, а також засоби її здійснення [13].

За визначенням учених РВПСУ НАН України, "така політика" - "... це сукупність заходів, які здійснюються державою у сфері комплексного розвитку регіонів країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей". Погоджуючись у цілому з коректністю цього визначення, вважаємо, що до нього необхідно додати кінцівку "... а також можливостей і інтересів регіонів".

На наш погляд, найбільш вдалим є визначення "регіональної політики", відображає багатогранну діяльність державних, суспільних, громадських інституцій з регіоналізації суспільного життя, спрямовану на збереження територіальної цілісної країни, досягнення загальнодержавних цілей при реалізації індивідуально-конкретної стратегії розвитку кожного регіону із гармонізацією його інтересів із загальнодержавними" [54].

Адже саме гармонізація інтересів держави і регіонів та вирішення регіонально-конкретизованих проблем, поряд з підвищенням конкурентоспроможності регіонального виробництва, добробуту населення та збереження природи, належить до стратегічних цілей державної регіональної політики в період переходу України до постіндустріалізму суспільства. Необхідно зазначити, що забезпечення гармонізації зазначених інтересів та збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів є необхідною умовою збереження територіальної цілісності держави. Досягнення цих цілей вимагає розробки науково обгрунтованої стратегії регіонального розвитку держави та задіяння численних методів і механізмів регулювання її реалізації. У спеціальній літературі виділяють прямі і непрямі методи державного регулювання, які застосовуються у всіх напрямах державної, а значить і регіональної політики.

Державна політика здійснюється в усіх напрямах життєдіяльності суспільства: політичному, оборонному, економічному, соціальному, екологічному тощо. Усі вони, крім двох перших, реалізуються владними структурами не тільки на державному, але й

на регіональному та "місцевому" (локальному) рівнях територіальної організації соціально-економічного життя держави.

Особлива актуальність державної регіональної політики в сучасній Україні зумовлена кількома, змістовно досить різнорідними причинами.

По-перше, великими масштабами території та суттєвою територіальною диференціацією природних, економічних, соціальних історичних умов.

По-друге, різким, у кілька разів, зростанням у 90-ті роки міжрегіональних диспропорцій соціально-економічного розвитку: за душовими обсягами промислової продукції- у шість разів, за доходами населення на душу населення - майже у 5 разів тощо.

По-третє, тим, ідо країна з отриманням незалежності, не завершивши етап індустріального розвитку, вступила у складний, перехідний до нових умов господарювання адаптаційний чи транзитивний період. Він характеризується одночасною докорінною перебудовою політичної і економічної системи, ідеології суспільного розвитку, суспільно-природної взаємодії, а також менталітету населення.

По-четверте, докорінною зміною Концепції зовнішньоекономічної діяльності держави із суттєвою перебудовою міжнародних економічних зв'язків. До позитивів цієї Концепції можна віднести суттєвий розвиток її фінансово-інвестиційної складової, значне розширення кола країн-партнерів із поступовим просуванням товарів на ринки Близького Сходу, Північної Африки та Південно-Західної Азії та ін. До негативів сучасної зовнішньоекономічної політики останнього десятиліття необхідно віднести надвелике і неефективне розширення імпортних операцій, погіршення структури експорту у зв'язку з різким скороченням частки машинобудування, хімічної, легкої промисловості, низькою активністю зовнішньоекономічної діяльності більшості вітчизняних підприємств, низькою конкурентоспроможністю їх продукції, незабезпеченістю участі України у престижних економічних союзах, транснаціональних компаніях тощо. Необхідно зазначити, що входження України у світовий економічний простір набагато затруднюегься викликами глобалізації, яка на початку XXI століття перетворилася в основну закономірність світового господарства.

Регіональна політика в Україні набула в останнє десятиліття особливої актуальності тому, що саме в регіонах, на мезорівні територіальної організації суспільства, відбуваються основні реформації перехідної економіки: адаптація економіки і населення та роздержавлення власності, розвиток підприємницької діяльності та формування ринків праці, формуються (чи не дуже!) умови життєдіяльності населення. Саме в регіонах - областях, економічних і адміністративних районах - розвиваються приватизаційні, інвестиційні, інноваційно-трансформаційні процеси тощо.

Це зумовлює пріоритетність стратегії економічного зростання в Україні та її регіонах, а значить і запровадження з цією метою адекватної регіональної політики держави.

Регіональна політика регулює всі, за винятком оборотних та "державно-політичних", сторони життєдіяльності регіонів і тому здійснюється в багатьох напрямах, як зазначалося вище.

До основних складових регіональної політики належать економічна (зокрема фінансово-кредитна, бюджетна, податкова, виробнича), соціальна економічна політика (рис. 5). Ефективна реалізація такої поліаспективної регіональної політики лежить в основі забезпечення стійкого, соціально-економічного та екологічно-збалансованого розвитку регіонів, повномасштабного виконання стрижневих для них фінансовозабезпечуючих функцій - як внутрішніх, так і зовнішніх. До перших належить досягнення розширеного накопичення регіональних фінансових ресурсів, покращання якості життя населення за умови гармонізації інтересів та держави.

До зовнішніх загальнодержавних функцій, у першу чергу, необхідно віднести грошове наповнення Державного бюджету (адекватне податковому потенціалу регіону) та активну участь регіону у реформаційних процесах у державі на ринкових засадах.

Рис 5. Структурна модель державної регіональної політики

Основні завдання державної регіональної політики полягають у забезпеченні:

· політичної стабільності та соціальної злагоди в регіонах;

· комплексного розвитку господарства, удосконалення його територіально-галузевої структури;

· підвищення матеріального добробуту населення, піднесення соціальних стандартів його життєдіяльності;

· оптимальної зайнятості населення, поліпшення демографічної ситуації, зміцнення й ефективного використання наукового потенціалу;

· екологічної безпеки територій та раціонального використання їхнього природно-ресурсного потенціалу;

· покращання генофонду українського народу, його інтелектуального потенціалу;

· збереження історико-культурної спадщини регіонів, відродження духовної самобутності на розширення міжнародних зв'язків, розширення прикордонного співробітництва з сусідніми країнами.

До основних цілей регіональної економічної політики в Україні відносять зміцнення економічної та фінансової самостійності регіонів, узгодження дій державних і місцевих владних структур щодо підвищення суспільної ефективності та рівня соціально-економічного розвитку регіонів, задіяння державного стимулювання розвитку полюсів-центрів зростання, підтримку депресивних та проблемних регіонів [54]. Ефективність державної регіональної політики багато в чому залежить від рівня її інсти-туційного забезпечення для забезпечення в них сприятливих умов життя населення.

Для вирішення цих завдань важливим, на нашу думку, є -досягнення компромісу між економічною ефективністю, соціальною справедливістю державного розвитку та раціоналізацією природокористування. Це вимагає активного задіяння всіх напрямів та аспектів регіональної політики - економічного, фінансового, правового, соціального, екологічного.

Необхідно зазначити, що вимоги часу зумовлюють в Україні стратегічну вагомість економічних, структурно-виробничо-технологічних, податкових, бюджетних, грошово-кредитних аспектів в усій "багатокольоровій" гаммі напрямів державної регіональної політики.

Така пріоритетність зумовлена тим, що саме у господарстві регіонів формуються нові "ринкові виробничі відносини", нагромаджується фінансовий капітал регіонів і держави; у регіонах формується база оподаткування фізичних і юридичних осіб (адже обсяги податкового прибутку також мають економічне "коріння", тобто залежать від економічної активності населення та економічної ситуації у країні та регіоні). Від підвищення прибутковості виробництва залежить фінансове забезпечення, а значить і успішне виконання і соціальних, і екологічних програм. Як зазначалося вище, регіональна економічна політика здійснюється у фінансово-кредитному, виробничому (промисловому, аграрному, транспортному та інших), бюджетному аспектах і повинна забезпечувати висхідний економічний розвиток регіонів та сприяти таким чином вирішенню соціальних, екологічних та інших регіональних проблем.

До них, зокрема, належить розширене відтворення конкурентоспроможного виробництва в регіоні, нагромадження фінансового капіталу, зміцнення податкового потенціалу, покращення демографічної ситуації та добробуту населення в контексті гармонізації регіональних і національних інтересів.

У той же час регіональна економічна політика спрямована на забезпечення не тільки внутрішніх, але й загальнодержавних функцій регіону. До них необхідно віднести у першу чергу грошове наповнення Державного бюджету, адекватне податкоспроможності регіонів, активну участь у реформаційних процесах і формуванні єдиного економічного простору, конкурентного середовища у країні, примноження національного багатства тощо.

На основі узагальнення існуючих у науковій літературі поглядів досить повно визначено основні цілі регіональної економічної політики. Л.Л. Тарангул до них відносить:

глибоке реформування системи господарювання з активним розвитком у регіонах третинного і четвертинного секторів;

нагромадження приватного капіталу для підсилення інвестиційної активності вітчизняного виробника;

наближення регіонів до економічної самостійності у межах єдиного економічного простору України;

забезпечення економічного зростання регіонів на основі розбудови інноваційного комплексу;

раціональне використання інтегрального потенціалу території при випереджальному нарощуванні його інтелектуальної, науково-технічної та інформаційної складових;

формування в регіонах полюсів зростання, технопарків та технополісів.

У цьому контексті першочергового значення набуває формування конкурентоспроможного виробництва та активізація інноваційної та інвестиційної діяльності у регіонах, розширенням в них бази оподаткування за рахунок розширеного відтворення всіх факторів виробництва, підсилення міжрегіональної економічної інтеграції, економічне зростання із розширення системи робочих місць, зокрема в депресивних регіонах, розвиток полюсів зростання, збалансованість міжбюджетних відносин, раціональне використання інтегрального потенціалу території тощо.

Досягнення зазначених цілей можливе при активному збалансованому задіянні державних і ринкових важелів регулювання економікою. В умовах жорсткого фінансового незабезпечення потреб структурно-технологічних трансформацій у країні особливої актуальності набуває фінансова регіональна політика. Вона сьогодні неадекватна потребам соціально-економічного розвитку регіонів та найчастіше проявляється у несправедливо розподіленій фінансовій допомозі.

Підвищення ефективності регіональної фінансової політики, її спрямованість на підтримку вітчизняного виробництва сприятиме досягненню економічної самостійності регіонів, фінансовій, соціальній та політичній стабільності в державі, підвищенню рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

З реалізацією ефективної регіональної економічної політики безпосередньо пов'язана регіоналізація суспільного життя, а також актуальні в певних країнах і широко "розрекламовані" в науковій літературі процеси децентралізованого федералізму [9]. Чіткого визначення цього поняття ще немає. Поряд з ним зустрічаються і поняття "фінансовий федералізм", "бюджетний федералізм" тощо. Вважаємо, що ці поняття більше підходять до держав з федеративним устроєм, наприклад, США (де панує сама модель децентралізованого федералізму) чи Німеччини. Для України з її досить складною соціально-політичною ситуацією, великими історичними відмінностями в розвитку східних і західних регіонів тощо прийнятним, на наш погляд, є поняття регіональної децентралізації.

3. Сутність механізму реалізації державної економічної політики

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики -- це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу.

Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою адміністративних та економічних важелів. Вибір системи фінансово-економічних, соціальних, організаційних важелів здійснюється залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Результативність механізму державного впливу на регіональний розвиток значною мірою залежить від дієздатності самої системи управління. Використовувана система важелів має забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною ефективністю. Крім того, економічні важелі повинні враховувати специфіку кожної галузі регіону. Тому формується досить складна ієрархічна система узгоджених між собою економічних регуляторів впливу на регіональний розвиток.

У державній регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію та ін.

Основними складовими механізму державної регіональної політики України, як визначено чинними нормативними документами, виступають (рис. 6):

відповідна законодавчо-нормативна база;

бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку;

прогнозування і програмування;

розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво та ін.).



Рис 6. Механізм реалізації регіональної економічної політики

Першоосновою механізму державної регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів, та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об'єктів місце вого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

До неї належать Закони України: «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про зайнятість населення», «Про столицю України -- місто-герой Київ», «Про бюджетну систему України», Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки та збори», Указ Президента України від 25 травня 2001 р. про затвердження «Концепції державної регіональної політики» та інші нормативно-правові акти.

Принциповим питанням є формування системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті: їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перспективі передбачається суттєво розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обґрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.

Одним з важливих елементів регіональної економічної політики є розроблення довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку АР Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси галузей і територій.

У регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію та швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. Передусім це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну специфіку. Саме малий бізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності.

Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проблеми. Причиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногенні катастрофи, так і соціально-економічні процеси. З погіршенням загальноекономічної ситуації кількість таких територій постійно зростає, а розв'язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів та матеріальних ресурсів. Особливе місце в регіональній економічній політиці займає державне сприяння розвитку депресивних регіонів. Ця підтримка спрямовується на стимулювання розвитку території, відновлення її потенціалу; активізацію соціальної мобільності населення; створення економічних та інституційних умов для ареалів зростання. Пряма державна підтримка надається: регіонам, де чітко відстежуються структурні деформації, внаслідок чого зростає безробіття; слаборозвинутими регіонам; регіонам, які потерпіли від стихійного лиха та техногенних катастроф.

Складові елементи механізму реалізації державної регіональної економічної політики: законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання, прогнозування і планування, спеціальні економічні зони, міжрегіональне і прикордонне співробітництво.

Основними напрямами вдосконалення механізму державної регіональної економічної політики є:

розроблення нової стратегії державної регіональної економічної політики, яка б дала змогу прискорити економічні перетворення в державі, забезпечити успішне входження суб'єктів господарювання в ринкову систему;

визначення нових перспективних напрямів державної регіональної економічної політики, враховуючи процеси глобалізації та регіоналізації;

формування ефективного регіонального господарського механізму з широким використанням програмно-цільових методів управління.

Організаційно-правова база реалізації регіональної економічної політики. В умовах демократизації та розвитку ринкових відносин, зростання самостійності регіонів об'єктивною необхідністю є формування нормативно-правового поля, в межах якого реалізується регіональна економічна політика. Залежно від організаційно-правових особливостей регіональну економічну політику поділяють на експліцитну та імпліцитну. Перша з цих двох форм політики втілюється у життя переважно через офіційні документи, конкретні напрями і заходи, і тому має чітко виражений регіональний характер; друга являє собою, як правило, соціально-економічні наслідки рішень, що приймаються на національному рівні, і тому має неявний характер.

Організаційно-правова база реалізації регіональної економічної політики охоплює державне регулювання територіального розвитку на основі системи законів і нормативів, програмні методи впливу на розвиток регіонів, власне економічні регулято ри. Система економічних регуляторів повинна забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною справедливістю. Під кожний напрям реалізації регіональної економічної політики має бути сформований відповідний комплекс економічних регуляторів, які взаємозв'язані між собою і не суперечать один одному.

Держава регулює регіональний соціально-економічний розвиток на основі нормативно-правових та економічних важелів. Нормативно-правові важелі створюють відповідне законодавче поле, в межах якого функціонують економічно самостійні суб'єкти господарської діяльності. Економічні важелі (фінанси, податки, ціни, кредит) формують основу для розвитку конкуренції та підприємництва. У цілому нормативно-правові та економічні методи регулювання спрямовуються на те, щоб забезпечити найбільш сприятливі умови для ефективної роботи низових суб'єктів регіонального господарювання.

Основними економічними регуляторами з боку держави є: грошово-фінансові (норма обов'язкових резервів, ставка міжбанківського кредиту, операції Національного банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів); податкові (види і ставки податків, об'єкти оподаткування, пільги); цінові; норми амортизаційних відрахувань, прискорена амортизація; квоти і ліцензії; зовнішньоторговельні регулятори; митні; дотації і субсидії; стимулювання поставок продукції і надання послуг для державних потреб.

Держава активно застосовує адміністративні методи регулювання у сферах, які відображають національні інтереси: використання національного багатства, у тому числі природних ресурсів; геополітичні та екологічні проблеми; соціальний захист населення. До основних адміністративних регуляторів з боку держави належать: прямий контроль за монопольними ринками; заходи превентивного характеру; розроблення стандартів і контроль за їх виконанням; визначення соціальних стандартів якості життя; захист національних інтересів.

Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональної економічної політики та ключові елементи механізму реалізації регіональної економічної політики. У механізмі державної регіональної економічної політики провідне місце належить бюджетно-фінансовим важелям. В Україні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтуються бюджетна система і міжбюджетні взаємовідносини. Прийнято Закон України «Про бюджетну систему України», де визначено бюджетний устрій і його принципи, порядок складання і виконання бюджетів. Міжбюджетні відносини повинні ґрунтуватися на довгостроковій стабільності, прозорості, об'єктивності і чіткому розмежуванні повноважень і відповідальності. Згідно зі статтею 140 Конституції України, органами місцевого самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальних громад міст, сіл і селищ, є обласні і районні ради.

Економічний зв'язок між центром і регіонами здійснюється на основі встановлення центром єдиної податкової системи з багаторівневою ієрархічною структурою. Місцеві податки дають можливість регіональним органам влади мати власні важелі впливу на соціально-економічну ситуацію території. Формування бюджету на основі двоканального принципу дозволяє забезпечити цілісність економічного простору країни та надати достатню економічну самостійність регіонам. Центральний бюджет формує перший фінансовий потік, при цьому розмір податкової ставки визначається парламентом. Регіональні органи влади залежно від своїх можливостей та наявних ресурсів формують другий фінансовий потік і визначають ставку для регіонального бюджету (з урахуванням встановлених обмежень чи верхньої границі).

Завдяки такій системі встановлюються тісні взаємозв'язки між центром і регіонами, вирішуються важливі регіональні проблеми економічного, екологічного, соціального характеру. Основний принцип побудови системи бюджетно-фінансових відносин полягає в тому, що будь-яка економічна структура повинна насамперед забезпечити наповнення бюджету власного рівня. Тому, як показує світовий досвід, майже дві третини всіх прибутків регіону залишається в його власному бюджеті. Водночас здійснюється певний перерозподіл коштів з метою соціально-економічного вирівнювання регіонів. Досягти повної рівності регіонів практично неможливо, оскільки всі вони істотно різняться між собою за природно-ресурсним потенціалом, людськими ресурсами, нагромадженим виробничим потенціалом. Однак процес розподілу і перерозподілу бюджетних ресурсів є необхідним. Він забезпечує єдність держави, а також нормальні умови перебігу відтворювальних процесів на різних територіях.

Основним напрямом зміцнення фінансової бази територій є: підвищення ролі в бюджетній системі місцевих податків і зборів; збільшення питомої ваги закріплених у бюджетах доходів; чітке визначення порядку надання дотацій, субвенцій і субсидій місце місцевих фінансів депресивних територій.

Визначальну роль у розвитку регіону відіграє інвестиційна політика держави. її основні напрями такі:

· залучення кредитів, гарантій, міжнародної технічної та гуманітарної допомоги, іноземних інвестицій під перспективні інвестиційні проекти;

· сприяння у визначенні основних пріоритетів інвестування у підприємства та організації регіону;

· створення банку даних про інвестиційні проекти підприємств та організацій регіону;

· координація та управління інвестиційними проектами в регіоні;

· супровід інвестиційних проектів та контроль за раціональним використанням залучених фінансових ресурсів;

· підготовка та впровадження, відповідно до міжнародних стандартів, єдиної методологічної основи проведення фінансово-економічного аналізу і оцінки інвестиційних проектів, які реалізуються на території регіону;

· реалізація заходів, спрямованих на консолідацію зусиль з іноземними партнерами, шляхом пропонування їм промислових, науково-технічних та інноваційних можливостей регіону;

активне використання інвестиційного потенціалу комерційних банків, страхових, пенсійних та інших фондів (компаній), дивідендів та пакетів акцій, що належать державі, для цілей інвестиційної діяльності із забезпеченням відповідного законодавчого врегулювання цих питань.



4. Роль органів місцевого самоврядування у здійсненні державної регіональної економічної політики

Система регіонального управління і місцевого самоврядування визначена в законах «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації».

Місцеве самоврядування -- це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальністю органів місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і Законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Територіальна громада -- це жителі, що об'єднані постійним проживанням в межах села, селища, міста, що є самостійними територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

До органів управління місцевим самоврядуванням відносяться представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування, а також органи самоврядування населення.

Представницький орган місцевого самоврядування -- виборний орган (рада), який складається з депутатів і наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Кількісний склад депутатів сільської, селищної, міської ради визначається радою відповідно до закону. Спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст представляють районні та обласні ради, тобто ради окремих адміністративно-територіальних одиниць. У містах з районним поділом за рішення територіальної громади міста або міської ради можуть утворюватися районні в місті ради, які, в свою чергу, утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є головою її виконавчого комітету.

Виконавчі органи рад -- органи, які створюються сільськими, селищними, міськими радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування. Виконавчі органи рад складаються із виконавчих комітетів, управлінь, відділів, які підконтрольні і підзвітні відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади -- також підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. До делегованих повноважень належать такі повноваження органів виконавчої влади, які надаються органам місцевого самоврядування відповідно до закону. Делегованими можуть бути повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.

Органи самоорганізації населення -- представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста.

Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села, селища, міста, обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємничого голосування строком на чотири роки і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної ради, головує на її засіданнях.

Органи місцевого самоврядування наділяються власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність. Органам місцевого самоврядування можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст.

Формування новітньої вітчизняної системи управління здійснюється з врахуванням, критичним осмисленням та практичним використанням світового досвіду. Система державного управління та місцевого самоврядування формується в Україні з врахуванням історичного розвитку, відображає процеси формування нових економічних та управлінських відносин, відображає нові правові, політичні, соціальні, моральні, національні аспекти, притаманні сучасному періоду розвитку.

Суб'єктами, що реалізують державну політику в регіонах та безпосередньо здійснюють державне регулювання на місцях, є обласні, районні та міські держадміністрації. Вони забезпечують реалізацію законів України, указів Президента, постанов Верховної Ради, Кабінету Міністрів, рішень відповідних представницьких органів регіонального самоврядування.

Отже, у виконавчої влади -- Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств -- держадміністрації є інструментом у процесі реалізації законів та інших правових актів.

Регіональні державні адміністрації мають широкі повноваження: в галузі соціально-економічного розвитку; у сфері бюджету та фінансів; управління майном, приватизації та підприємництва; у галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту та зв'язку; у сфері використання та охорони земель, природних

Рис.7 Принципова структура органів державного управління на обласному рівні

ресурсів та охорони довкілля; у галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин.

Для виконання функцій управління територією, реалізації загальнодержавної та регіональної політики в складі місцевих держадміністрацій існують відповідні економічні служби -- комітети (департаменти) управління економікою (рис 7). Функції цих служб є досить широкими і виходять за межі лише прогнозно-планової роботи.

Основними завданнями управління економікою місцевими державними адміністраціями є:

реалізація державної регіональної економічної політики на місцях;

забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку регіону;

сприяння проведенню економічних реформ, забезпечення раціонального використання виробничо-технічного та наукового потенціалу регіону, його природних, трудових і фінансових ресурсів;

* здійснення методичного керівництва економічною роботою в регіоні.

Роль органів місцевого самоврядування в період здійснення регіональної економічної політики має вирішальне значення. Від самоврядування, в першу чергу, залежить мобілізація людських і сировинних ресурсів на організацію ефективної ринкової економіки, створення нових робочих місць, повніше використання наявного соціально-економічного потенціалу у кожному регіоні, місті, селі.

Постійне зростання соціально-економічних потреб суспільства вимагає об'єднання зусиль та ефективної взаємодії центральних та регіональних органів управління у вирішенні невідкладних проблем. Центральна державна влада має право втручатися у діяльність органів місцевого самоврядування, але лише у встановлених законодавством випадках.

Регіони обласного рангу повинні виконувати організаційні функції у використанні природно-сировинних і людських ресурсів. Область є основною територіальною ланкою взаємодії суспільства і держави. Вона об'єднує первинні територіальні утворення (села, селища та міста) як складові частини структури територіальної організації суспільства.

Держава зберігає за собою функцію контролю за дотриманням законності дій виконавчої влади на регіональному рівні, вирішує найважливіші питання стратегії і тактики економічних реформ, здійснює управління основними сферами соціально-економічного розвитку країни.

Самоврядування в управлінні сільською місцевістю не повинно бути самоціллю, яка може призвести до самоізоляції. Розширення прав місцевих органів управління не означає, що вони у вирішенні економічних і соціальних проблем повинні спиратися лише на власні сили. Допомога «згори» потрібна тоді, коли загальмовані процеси самовідтворення, не поновлюються внутрішні ресурси тощо.

5. Прогнозування ф державні програми розвитку регіонів

Важливою складовою для наукового обґрунтування розвитку регіонів є прогнозування як з'єднувальна ланка між теоретичними розробками та господарською практикою. Прогноз -- це науково обґрунтоване бачення перспектив розвитку певного соціально-економічного процесу чи явища, а також можливих шляхів та засобів досягнення визначених цілей. Він має імовірнісний характер, хоча його розробка і спирається на систему кількісних і якісних показників. Загальна мета прогнозу соціально-економічного розвитку регіонів полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити об'єктивність управлінських рішень щодо оптимальних шляхів розвитку регіональної економіки у майбутньому. Регіональні прогнози класифікують за такими ознаками: за терміном -- оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові; за функціональною ознакою -- пошуковий, нормативний.

Регіональне прогнозування базується на таких принципах:

системності, що передбачає розгляд економіки регіону як важливої складової єдиного господарського комплексу країни, до складу якої входять об'єкти сфери матеріального виробництва, виробничої і соціальної інфраструктури;

багатоваріантності стратегічних і тактичних завдань, можливих шляхів досягнення перспективних цілей залежно від обраних темпів реформування економіки регіону та параметрів соціально-економічного розвитку;

єдності кількісних і якісних характеристик прогнозу, передбачення можливих негативних соціальних наслідків здійснюваних економічних перетворень, особливо у сфері зайнятості населення та ринку праці;

оптимального поєднання різних підходів і методів до розроблення регіональних прогнозів з метою підвищення надійності прогнозних розробок, правильного вибору шляхів досягнення поставлених цілей;

ієрархічності та програмності у виборі конкретних засобів вирішення соціально-економічних завдань на основі тісного взаємозв'язку між потребами регіону та наявними і залученими матеріально-технічними, фінансовими і трудовими ресурсами;

агрегованості основних індикаторів і показників регіонального прогнозу залежно від прогнозного періоду, послідовності і можливих етапів досягнення визначених цілей.

Розроблення системи прогнозів розвитку економіки регіонів відбувається у кілька етапів.

На першому етапі здійснюється комплексний аналіз і систематизація регіональних та міжрегіональних проблем розвитку, що потребують вирішення у найближчій та віддаленій перспективі.

До основних проблем регіонального розвитку належать: підвищення рівня життя населення, скорочення безробіття та забезпечення зайнятості населення; екологічні проблеми; зміцнення експортного потенціалу регіонів; удосконалення територіальної спеціалізації.

На другому етапі здійснюється побудова так званого «дерева цілей», яке ґрунтується на їх чіткому ранжируванні відповідно до пріоритетів регіонального розвитку та наявних фінансових ресурсів. «Дерево цілей» будується шляхом виокремлення часткових цілей із найбільш загальних. Воно забезпечує взаємозв'язок системи цілей на різних ієрархічних рівнях управління за ступенем значущості та пріоритетності.

На третьому етапі формулюються обмеження і критерії, які й визначають границі прийнятних рішень та засобів досягнення поставлених цілей; здійснюється «прив'язка» цілей до ресурсних можливостей території. Як правило, першочергово реалізуються цілі й проекти, які не потребують значних капітальних вкладень. На основі зіставлення цілей та ресурсних можливостей території розробляють різні, часто альтернативні варіанти соціально-економічного розвитку території чи варіанти розв'язання окремих проблем.

На четвертому етапі відпрацьовують можливі сценарії розвитку подій у перспективі залежно від обраних шляхів вирішення регіональних проблем. Сценарій являє собою загальну модель, яка описує не тільки очікувані результати тих чи інших перетворень, а й визначає необхідні ресурси для їх досягнення.

У практичній площині прогнозування здійснюється на основі розробки різних типів моделей. Найбільш поширеними серед них є економіко-математичні, які являють собою певні формалізовані співвідношення, що описують основні взаємозв'язки між елементами економічної системи. Залежно від чинника часу ці моделі поділяються на динамічні та статичні. Динамічні моделі дають уявлення про розвиток об'єкта в часі, а тому широко використовуються для підтвердження чи спростування прогнозних гіпотез. Статичні моделі описують взаємозв'язки між окремими елементами цілісної системи, а тому мають обмежену сферу застосування і меншу прогностичну цінність. За формою опису причин-но-наслідкових залежностей усі математичні моделі поділяються на детерміновані та стохастичні; останні у свою чергу поділяються на вірогідні та статистичні. Детерміновані моделі передбачають такий взаємозв'язок, коли вхідним даним відповідають певні значення вихідних результатів. Стохастичні моделі відображають протилежний , імовірнісний характер взаємозв'язків між об'єктами і явищами Важливим засобом прогнозування соціально-економічних процесів є імітаційні моделі.

Важливим документом, необхідним для розвитку регіонів, має бути державна програма їх соціально-економічного розвитку. Вона повинна складатися з трьох основних розділів: аналітично-прогнозного, системи основних показників, балансових показників. Перший розділ містить результати аналізу основних тенденцій розвитку економіки регіону, цілі, завдання та прогнозні показники його соціально-економічного розвитку на перспективу. Другий включає чисельність та структуру зайнятого населення, використання трудових ресурсів, показники розвитку сфери матеріального виробництва й соціальної сфери за їх основними галузями, рівня життя населення, структурних перетворень в економіці, зовнішньоекономічної діяльності, соціально-економічного розвитку міст, районів тощо. Третій розділ містить рекомендації до виконання основних балансових розрахунків, необхідних для розробки програми. Він включає баланси трудових, фінансових, паливно-енергетичних ресурсів, виробництва і використання окремих видів промислової та сільськогосподарської продукції, споживання продовольчих товарів. Усі розділи програми соціально-економічного розвитку територій взаємопов'язані між собою і спрямовані на досягнення основних, визначених програмою цілей.

Размещено на Allbest.ru

...