Економічне районування та територіальна організація господарства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічне районування та територіальна організація господарства

План

1. Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства

2. Принципи, критерії та чинники економічного районування

3. Економічний район, його сутність та основні риси

4. Системи економічного районування України

1. Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства

Перехід України до постіндустріального суспільства вимагає задіяння нової стратегії висхідного соціально-економічного розвитку країни на засадах інформатизації, інтелектуалізації та регіоналізації. Особливе значення для вирішення цієї основної для України проблеми має інформатизація. Вона вимагає систематизації значного обсягу масиву територіально конкретизованої інформатизації, її всестороннього вивчення. Ефективним методом такої систематизації, широко апробованим протягом двох останніх століть практично у всіх країнах світу, є районування. Районування - це не тільки засіб обробки та узагальнення "точкової"" інформації про всі сторони життєдіяльності суспільства, але й результат такої систематизації, що виражається у системі виділених на основі членування країни за тими чи іншими ознаками, районів.

Учення про райони (чи регіони, до типу яких вони належать) набуває все більшого значення у процесі розвитку продуктивних сил, диверсифікації територіально-галузевої структури господарства, ускладнення господарського механізму більшості країн світової економічної системи в цілому. Саме вчення про райони стало ядром, навколо якого сформувалася нова, складна за змістом, система наукових і, відповідно, навчальних дисциплін - регіоналістика, про основні теоретико-методологічні засади якої ітиметься у даному параграфі.

Відповідно до багатогранності природи та суспільного життя існують численні види районування: кліматичне, історичне, ботанічне, демографічне тощо.

Для успішного задіяння територіального управління в державі, раціонального розміщення її продуктивних сил та регіоналізації суспільного розвитку провідне значення має економічне районування, зміст якого в останні десятиріччя значно розширився за рахунок соціальної складової. Таке районування проводиться на основі узагальнення територіальних відмінностей різних видів людської діяльності та умови життєдіяльності по території країни.

Усі країни світу характеризуються більш-менш суттєвими внутрішніми територіальними відмінностями, зокрема великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва. Це зумовлено диференціацією їх природних, економічних, соціальних, історичних умов. На такій об'єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні суспільно-природні утворення, які характеризуються певною виробничою спеціалізацією - економічні райони. Це особливо характерно для великих країн. Виділення, вивчення, прогнозування розвитку цих районів і лежить в основі економічного районування країни.

Як зазначалося вище, при найбільш узагальненому тлумаченні "районування" - це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування - це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. М. Пістун визначає районування як могутній метод аналізу і синтезу складних явищ і об'єктів, а їхнє прогнозування розвитку і управління ними - як процес просторового упорядкування інформатизації, що дозволяє глибше зрозуміти особливості розміщення продуктивних сил і територіальної організації господарства. Разом з тим, відповідно до змісту цієї категорії, економічне районування - це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території.

Кожен економічний район відзначається своїми суспільно-територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка має виходити із загальнодержавних цілей і можливостей та враховувати реальні ресурси відповідної території. Економічне районування виступає також як наука, що займається вивченням продуктивних сил економічних районів та обґрунтуванням стратегії їхнього соціально-економічного розвитку. Це важлива складова економічної науки.

Економічне районування необхідно розглядати і як найважливішу передумову дієвого регіонального програмування, проведення ефективної державної регіональної політики.

Методологічні основи економічного районування закладені у працях учених-районологів, зокрема: П. Алампієва, М. Баранського. К. Воблого, О. Діброва, Ф. Заставного, А. Колотієвського, М. Коло-совського, Л. Корецького, М. Паламарчука, М. Пістуна, В. Поповкіна, Ю. Саушкіна, О. Шаблія та інших.

2. Принципи, критерії та чинники економічного районування

Принципи районування -- вихідні положення, правила, якими користуються вчені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни.

Найважливішим і найістотнішим є принцип об'єктивної територіальної цілісності. Відповідно до нього економічний район є не статичною однорідною територією, а соціально-економічною єдністю, цілісністю. Така єдність забезпечується сформованістю на території господарського комплексу відповідного рівня, в якому розвиваються галузі спеціалізації, базові, допоміжні, супутні, обслуговуючі. Важливі принципи районування, такі як економічний, єдності спеціалізації і комплексності, можна розглядати як часткові щодо принципу територіальної цілісності.

Важливим принципом інтегрального районування є принцип тяжіння, сутність якого полягає у необхідності включення в межі району як ядра, так і навколишньої території, яка знаходиться під його районоформуючим впливом. Це вимагає вивчення всієї сукупності зв'язків: виробничо-природних, соціально-виробничих, виробничих, соціальних, управлінських та ін. Ядра районів є чітко вираженими, в той час як периферійні частини такої чіткості не мають. Існує навіть думка, що об'єктивно провести межі районів неможливо, вони залежать від авторського бачення районування і є суб'єктивними та розпливчастими. Встановлення меж районів -- здобуток не стільки науковий, скільки практичний.

Принцип перспективності, або конструктивності, визначає часову властивість мереж районування. Відповідно до нього районування має вирішувати проблеми, які можуть виникнути у районі. Районування може реконструювати минуле, передавати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції.

Урахування адміністративного принципу районування створює умови для управління територією у майбутньому, а також спрощує процес розробки і реалізації програмних і прогнозних документів. Водночас не завжди доцільно враховувати адміністративні межі при проведенні районування. Сучасний адміністратив ний поділ не є досконалим, що проявляється у тому, що частини окремих областей тяжіють до центрів поза їх межами. Наприклад, східна частина Кіровоградської області тяжіє до Кривого Рогу більшою мірою, ніж до обласного центру. Подібні вади сучасного адміністративно-територіального поділу покликана усунути адміністративна реформа за допомогою в тому числі районування.

Крім вищезгаданих принципів, часто при проведенні районування виходять з принципів: 1) урахування історико-географічних особливостей українських земель, національного і етнічного складу населення; 2) збереження єдності локальних систем розселення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва та можливостей для комплексного економічного і соціального розвитку території; 4) урахування економіко-географічного положення території та його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій. Важливо, щоб виділені райони були одномасштабними, тобто величини їх економічних потенціалів були між собою близькими (за такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність населення та ін.). Це сприятиме вдосконаленню територіального управління.

Критерії економічного районування. Критерії економічного районування визначаються, виходячи з принципів, що є необхідними для вибору варіантів районування. К. Мезенцев виділяє найголовніші критерії:

підвищення рівня сформованості території через розв'язання вузлових проблем району;

збільшення раціональності використання ресурсного потенціалу;

зростання ефективності економічного розвитку;

підвищення ефективності соціального розвитку;

поліпшення екологічної ситуації.

Критерії відображають динаміку соціальних, економічних процесів і явищ, що безпосередньо пов'язані з утворенням районів. Набір критеріїв, за якими проводиться районування, не є сталим. Раніше пріоритет надавався економічним критеріям, а зараз -- соціальним і екологічним.

Чинники економічного районування До основних чинників необхідно віднести:

характер виробничих відносин, способів виробництва;

геополітичне положення;

територіальний поділ праці, зокрема спеціалізація господарської діяльності;

природні умови і ресурси;

населення з його трудовими навичками, комунікаційними, ^етнічними, національними особливостями, відмінностями у способі життя;

характер виробничо-технологічної взаємопов'язаності, інтегрованості виробництва;

систему розселення населення територіальної організації виробничої та соціальної інфраструктури та ін.

У науковій літературі вчені виділяють два основних види економічного районування: загальне (або інтегральне) та галузеве. Інтегральне районування відображає просторову взаємодію населення, виробництва і природи на певній території. Сьогодні це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціоекономічного явища.

Інтегральне районування здійснюється в Україні на двох основних рівнях: макрорівень (в умовах України це виділення трьох економічних макрорайонів); мезорівень (виділення від 5 до 9 мезорайонів).

Інтегральне економічне районування відображає територіальні відмінності в суспільно-господарській діяльності населення та закріплення певних її видів за окремими частинами території країни. В ідеалі саме інтегральне економічне районування повинно лежати в основі всіх інших видів організації суспільства за територіальним принципом, а саме: адміністративно-територіального поділу, територіального управління господарством, територіального планування. Однак до цієї виваженої думки вчені прийшли тоді, коли в Україні давно вже була запроваджена система адміністративно-територіального устрою і відповідна їй система територіального управління. Полеміка щодо доцільності запровадження у цій системі ще одного рівня управління економічних районів і досі триває в науковій літературі.

Галузеве економічне районування відображає поділ території на окремі райони, виходячи з однієї певної ознаки - територіального зосередження певної галузі виробництва чи розміщення певних ресурсів. Отже, галузевий район - це територія із значним зосередженням виробництва продукції чи послуг певної галузі або певного виду природних ресурсів, яка характеризується специфічними місцевими умовами, проблемами і перспективами розвитку. Це може бути промислове, лісовиробниче, водогосподарське районування та ін. Наприклад, при районуванні сільськогосподарського виробництва враховується лише сільське господарство структура сільськогосподарських угідь, спеціалізація, типи сільськогосподарського виробництва.

3. Економічний район, його сутність та основні риси

економічний районування соціальний

У концепції територіальної організації суспільства основною є категорія "економічний район". Економічний район існує в об'єктивній дійсності та формується у процесі розвитку продуктивних сил, суспільного виробництва в цілому. Існує декілька визначень змісту поняття "економічний район". У більшості з них зазначається його об'єктивна сутність, цілісність, система зв'язків, спільність господарської спеціалізації. Найбільш вдалим є визначення класика регіональної економіки, академіка П. Алампієва, який визначив економічний район як територіальну географічно цілісну частину народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв'язки та нерозривно пов'язана з іншими районами суспільним територіальним поділом праці.

В Україні, як і в інших країнах, економічні райони - це складні, цілісні за системою внутрішніх зв'язків, суспільно-територіальні комплекси, які виконують суттєві господарсько-демовідтворювальні функції в національній економіці країни та беруть активну участь у міжнародному поділі праці.

Перехід України до висхідного суспільного розвитку на засадах постіндустріалізму в умовах глобалізаційних процесів вимагає значного розширення змістовних меж дослідження сутності економічних районів у всій складності сучасних суспільно-виробничих зв'язків.

Очевидно на сьогодні пріоритетним у розвитку України, згідно з розробленим під егідою ООН Порядком денним на XXI століття, стає принцип соціоекономіко-екологічної збалансованості розвитку. У зв'язку з розвитком наукової думки в цьому контексті визначення поняття "економічний район" набуває нових рис. Необхідно зазначити, що в західній літературі «економічний район» розглядається як система ринків, що функціонує на основі територіального поділу праці під визначальною дією заковну вартості.

4. Системи економічного районування України

Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районі України зробили такі українські вчені, як М. Паламарчук, М. Пістун, Ф. Заставний, О. Шаблій і В. Поповкін. Так, Ф. Заставний виділив дев'ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайоні Це такі: Східний, Західний, Південний.

В. Поповкін у праці "Регіонально-цілісний підхід в економіці 1(993 р.) обгрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів [36]. До макрорайонів він відніс:

Центрально-український (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);

Донбас та Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька області).

На думку автора, такий поділ найбільше відповідає системі основних територіально-економічних пропорцій та сприяє їхньому регулюванню та вдосконаленню територіального поділу праці.

Класифікація економічних районів, за О. Шаблієм, передбачає виділення шести соціально-економічних районів: Східного, Центрально-східного, Центрального, Північно-східного, Західного, Південного та Автономної Республіки Крим [64].

Більш вдалим, на нашу думку, є районування, проведене ФД. Заставним та М. Пістуном. Мережа районів, яку запропонували ці автори, є найбільш обґрунтованою. Вона об'єктивно відображає особливості сучасного регіонального розвитку України. Однак, на нашу думку, недоцільним є виділення

Центрально-українського економічного району у складі Черкаської та Кіровоградської області;

Київського економічного району у складі трьох, а не чотирьох областей - Київської, Житомирської, Чернігівської та Черкаської.

Включення вищевказаних областей у Київський економічний район є доцільним, оскільки Київська агломерація у зв'язку зі своїми специфічними функціями «столичності» та найвищим у державі рівнем зосередження населення і виробництва протягом багатьох десятиріч суттєво впливала і впливає на їхній соціально-економічний розвиток. Це зумовило розвиток досить інтенсивних господарських та соціально-культурних зв'язків між ними та дало підстави для виділення цього району в окрему природно-господарську цілісність - Київське Придніпров'я. Крім того, шкода, завдана цим областям внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначила спільну стратегію соціальної та економічної реабілітації їхньої території. Недоцільно об'єднувати також в один економічний район причорноморські області та Автономну Республіку Крим. Остання, на нашу думку, повинна виступати окремою одиницею економічного районування України.

Удосконалення сітки економічного районування - безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економічного районування впливає і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук і створення нових знань у галузі складних природничо-суспільних відносин та їхньої територіальної організації.

Размещено на Allbest.ru