Наукові засади формування регіональних соціально-економічних систем

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наукові засади формування регіональних соціально-економічних систем

План

1. Зміст основних понять «закон», «закономірність», «принцип», «фактор», їх об'єктивний характер

2. Загальні закономірності розміщення виробництва та формування економіки регіонів

3. Принципи та фактори розвитку і розміщення продуктивних сил, їх сутність

4. Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки

5. Поняття про економічний простір, особливості його формування та структура

1. Зміст основних понять «закон», «закономірність», «принцип», «фактор», їх об'єктивний характер

Починаючи вивчення теми, слід врахувати, що процес розміщення відбувається як під впливом дії об'єктивних законів та закономірностей, так і під впливом волі суб'єкта (людини).

У XXI століття людство входить з новою соціальною і природоохоронною концепцією, виробленою під егідою ООН - Концепцією стійкого розвитку, яка спрямована на збалансованість соціально-економічного і екологічного розвитку країни, покращення стану природного середовища та розв'язання глобальних світових проблем, ураховуючи загострену екологічну ситуацію в Україні, як стратегічний орієнтир і для нашої країни. А це передбачає першочерговість вирішення природно- і соціально-екологічних проблем, запровадження нової філософії суспільно-природних відносин, спрямованої на їх паритетність, урівноваженість енергобалансу, забезпечення високої якості життя сучасного і прийдешніх поколінь, покращення демографічної та економічної ситуації. Широкомасштабні суспільно-економічні трансформації, потреба у яких викликана адаптацією до ринкових відносин на засадах стійкого розвитку, зумовлюють відповідні зміни у теоретичних засадах розміщення продуктивних сил та регіональної економіки і підтверджують важливість урахування дії економічних законів, характерних для всіх суспільно-економічних формацій. Саме під їхнім впливом відбувається розміщення продуктивних сил і районоформування в нашій країні.

Економічні закони - це об'єктивні закони розвитку суспільства, що відображають необхідні виробничі відносини людей у процесі суспільно корисної праці, у першу чергу при виробництві, розподілі, обміні й споживанні благ та послуг. Закони відображають певні сталі, необхідні об'єктивні відношення, що проявляються незалежно від волі людей у дії численних закономірностей, які властиві тим чи іншим процесам і явищам. До таких законів належать закони економії часу, суспільної праці, суспільного поділу праці, концентрації виробництва та ін.

Закономірність - це об'єктивно існуючий суттєвий зв'язок явищ і процесів природи і суспільного життя, що повторюється в часі. Закономірності розміщення продуктивних сил відбивають найбільш загальні відносини між природою, населенням і виробництвом на певній території та є просторовим виявом дії окремих економічних законів. Так, наприклад, закон комплексного розвитку виробництва у просторовому аспекті виступає як закономірність територіальної комплексності, закон концентрації виробництва - як закономірність територіальної комплексності, закон концентрації виробництва - як закономірність територіальної концентрації виробництва. Інколи закономірність може трактуватись як прояв дії декількох законів (закономірність територіальної ефективності).

На основі пізнання закономірностей розробляються принципи розміщення продуктивних сил - це правила діяльності та управління економікою, основні положення економічної політики держави в реалізації законів розміщення.

Дотримання цих принципів дуже важливе при реалізації регіональної політики держави.

Закономірності і принципи реалізуються на основі врахування факторів, що впливають на розміщення продуктивних сил.

Факторами розміщення продуктивних сил називають усю сукупність умов для найбільш раціонального вибору місця розташування господарського об'єкта, територіально-виробничого комплексу, розміщення підприємств певної галузі. У теорії регіональної економіки фактор розміщення є одним з центральних понять. При зміні складу факторів повинні змінюватися і місця розташування об'єктів.

Отже, закони, закономірності, принципи і фактори мають об'єктивний характер. Вони є відображенням об'єктивної реальності.

2. Загальні закономірності розміщення виробництва та формування економіки регіонів

закон економіка регіон

Пізнання закономірностей розміщення продуктивних сил і господарського комплексного утворення регіонів надає можливість виявити додаткові джерела підвищення продуктивності суспільної праці.

Основні закономірності розміщення продуктивних сил:

Закономірність відповідності розміщення виробництва характеру й рівню розвитку продуктивних сил. Кожному способові виробництва відповідає певний рівень розвитку і розміщення продуктивних сил: феодальному -- локальне, замкнуте розміщення виробництва і реалізація товарів на місці; капіталістичному -- вихід продукції виробництва на всю країну та за її межі. Під впливом цієї закономірності формувалися райони-виробники і райони -- споживачі готової продукції, постачальники сировини.

Закономірність територіального поділу суспільної праці. Територіальний поділ праці -- це територіальний прояв дії, у першу чергу, загального економічного закону суспільного поділу праці. На кожній території відповідно до її природних історичних та економічних умов визначаються і розвиваються в процесі розвитку господарства галузі його спеціалізації.

Територіальний поділ суспільної праці є фундаментом, на якому формуються економічні регіони, утворюються регіональні територіально-виробничі комплекси. Особливо наочно проявляється ця закономірність у межах великих країн.

Закономірність економії витрат на подолання просторового розриву між елементами виробництва. Під впливом цієї закономірності відбувається наближення підприємств до джерел сировини та до районів споживання готової продукції. На початковому етапі розвитку суспільства, коли масштаби виробництва були незначними, такі фактори, як природні ресурси, трудові ресурси і споживання продукції практично суміщалися в просторі і сфера для прояву цієї закономірності була надто вузькою, її вплив був слабким. В умовах капіталістичного способу виробництва у зв'язку з розвитком територіального поділу праці й територіальної спеціалізації промисловості та сільського господарства збільшилася і товарна продукція районів спеціалізації. Це зумовило виникнення значних перевезень продукції до споживача і необхідність зменшення транспортних витрат.

Закономірність територіальної концентрації виробництва, його комплексності й агломерації населених пунктів. Ця закономірність відображає об'єктивну тенденцію суспільного виробництва і розселення до скупчення їх на обмеженій території. Вона тісно пов'язана із закономірністю економії затрат праці на подолання територіального розриву між елементами та етапами виробництва і економічним законом концентрації виробництва. З розвитком виробництва посилюється також процес зосередження підприємств і населених пунктів (процес агломерації) від простої форми (зосередження кількох підприємств та поселень міського типу) до складної (формування великих промислових районів і агломерацій населених пунктів).

Дія даної закономірності проявляється у формуванні агломераційного ефекту, який відображається в тому, що близько розташовані об'єкти, якщо вони мають виробничі або технологічні зв'язки, завжди є економічно ефективнішими, ніж тоді, коли вони розміщені відокремлено, на значній відстані. Під впливом цієї закономірності формуються промислові центри, вузли, райони, які складають основу економічних регіонів, локальних, регіональних систем розселення. їх комплексний розвиток забезпечує найраціональніше використання виробничого, природно-ресурсного І трудоресурсного потенціалів.

Закономірність глобалізації і регіоналізації розвитку світового господарства та її вплив на розміщення виробництва й формування економічних регіонів. З другої половини XX ст. посилюється розвиток процесів глобалізації (утворення світових монопольних структур) і на противагу йому розвивається регіоналізація -- утворення регіональних економічних союзів (блоків країн) з метою захисту економічних інтересів окремих країн і окремих регіонів у конкурентній боротьбі з транснаціональними монополіями. До таких блоків можна віднести ЄС та ін. Мета регіональних блоків -- підвищення конкурентоспроможності власних виробництв, встановлення митних бар'єрів для захисту своєї економіки від напливу товарної продукції транснаціональних монополій тощо.

Під впливом вказаної закономірності відбуваються значні зміни в розміщенні світового господарства, виникають нові промислові центри, райони, зосереджуються складні і точні виробництва в найрозвинутіших країнах (у США, Японії, Франції, Німеччині, Великобританії та ін.), а екологічно брудні виробництва значною мірою переміщаються з високорозвинутих країн до країн, що розвиваються. Головні підприємства провідних галузей промисловості світу, особливо машинобудування, зосереджені в найрозвинутіших країнах, а їх філіали, особливо збиральні заводи, створюються в менш розвинутих країнах з метою перетину їх митних кордонів, уникнення митних податків і використання дешевшої робочої сили. Іноземні інвестиції в країнах, що розвиваються, вкладаються, в першу чергу, в розвиток гірничодобувної промисловості з метою використання цінної сировини, тоді як галузі обробної промисловості або відсутні, або досить слабко розвинуті.

Процеси глобалізації мають всезростаючий вплив і на розвиток економіки України. Великого значення набуває транспортно-географічне положення країни в Європі, створення на її території транспортних магістралей міжнародного значення (транзитних транспортних коридорів): трубопровідної, залізничної, повітряної і водної (Чорне море, Дунай). Під впливом іноземних компаній сформувалася мережа автозбиральних заводів, посилюється розвиток інших промислових підприємств, здійснюється будівництво нафтопроводу від Баку через Грузію -- Одесу -- Броди до Польщі. Процеси глобалізації мають значний вплив на розвиток металургійного й хімічного комплексів та гірничої промисловості.

Крім зазначених загальних закономірностей розміщення продуктивних сил, в окремих країнах залежно від особливостей історичного етапу їх розвитку і сучасного розвитку ринкової економіки у різній мірі проявляють свій вплив і інші закономірності. До них можна віднести такі:

закономірність соціальної спрямованості розвитку й розміщення продуктивних сил країни та її регіонів, яка випливає з необхідності загальної соціалізації економічної системи. Особливо це стосується України, де тривалий час у радянський період інтенсивно здійснювався курс на індустріалізацію і значно стримувався соціальний розвиток суспільства;

забезпечення високої економічної ефективності розміщення продуктивних сил з урахуванням регіональних особливостей країни, через удосконалення територіальної та галузевої структури господарського комплексу регіонів і раціональніше використання ресурсного і виробничого потенціалів;

відповідність розміщення продуктивних сил вимогам національної економічної безпеки. В Україні необхідно забезпечити формування завершених технологічних циклів виробництва, які були розірвані після розпаду СРСР, шляхом утворення необхідних підприємств у своїх регіонах, зменшити залежність власної економіки від імпорту енергетичних ресурсів за рахунок термінового освоєння нових районів видобутку нафти і газу, вдосконалити галузеву структуру виробничих комплексів більшості регіонів;

* орієнтація в процесі вдосконалення розміщення продуктивних сил у регіонах на забезпечення високої конкурентоспроможності продукції, яка значно залежить від підвищення її якості і від вигідного розміщення нових виробничих об'єктів та об'єктів соціальної інфраструктури.

У цілому можна відзначити, що закономірності розміщення продуктивних сил виявляються як стійкий взаємозв'язок між виробничою діяльністю людей і особливостями територій, на яких ця діяльність відбувається. Знання закономірностей і їх практичне використання дозволяє обирати оптимальний варіант розміщення виробництва, цілеспрямовано організовувати господарську діяльність на території відповідно до вимог регіональної політики.

3. Принципи та фактори розвитку і розміщення продуктивних сил, їх сутність

Принципи розвитку і розміщення продуктивних сил Урахування інших важливих для висхідного розвитку України в XXI столітті моментів відбилося у стратегічних принципах РПС і регіонального розвитку. Тобто принципи розробляються на основі закономірностей регіонального розвитку та їх доповнюють і конкретизують. Принципи (від. лат. - princiniym - початок, основа) - це вихідні положення будь-якої теорії, науки. Принципи розміщення продуктивних сил об'єднують "правила діяльності та управління економікою", відбивають економічну політику держави в регіональному вимірі [21].

Принципи розміщення продуктивних сил конкретизують, доповнюють закономірності. До них у першу чергу належать сировина, енергія та споживачі; забезпечення спеціалізації господарства регіонів з метою максимального поділу праці; раціональне розміщення виробництва: наближення трудомістких виробництв до районів і центрів зосередження трудових ресурсів; ліквідація зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції з одного регіону до іншого; охорона природи і раціональне природокористування; обмеження надмірної концентрації виробництва; збалансованість у розміщенні видобувних та відповідних переробних підприємств, сільськогосподарських та промислових - переробних та обслуговуючих - ланок АПК, забезпечення обороноздатності країни та її інтегрування у світовий економічний простір.

В умовах ринкової економіки важливим є принцип обмеженого централізму, який зараз замінюється поступово на принцип економічної децентралізації (як його важливий прояв - бюджетного, фінансового, федералізму). Він передбачає гармонізацію інтересів держави та регіонів, економічну самостійність останніх.

Дотримання принципів розміщення продуктивних сил дуже важливе при реалізації, регіоналізації суспільного життя у процесі регіонального розвитку.

Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил, якими керуються при вирішенні питань територіальної організації суспільства, такі:

· гармонізація інтересів держави і регіонів;

· забезпечення суспільної, а не тільки економічної ефективності виробництва;

· наближення виробництва до джерел сировини, палива, споживачів;

· вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей;

· зміцнення обороноздатності країни;

· урахування інтересів економічної інтеграції в європейський і світовий простір;

· охорона навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів і впровадження ресурсозберігаючих технологій;

· збереження здорових медико-гігієнічних умов життя і праці населення;

· обмеження надмірної концентрації промисловості в містах.

Принципи регіонального розвитку не тільки історично зумовлені, але й територіально відмінні, що визначається місцем країни у світовому товаристві, рівнем її розвитку і типом економічної системи тощо. Пріоритетність тих чи інших принципів визначається завданнями, що стоять перед державою і конкретизовані у стратегії її розвитку - концепції державної регіональної політики.

Під регіональною політикою ми розуміємо систему заходів, механізмів та методів управління економічним, соціальним і екологічним розвитком країни у регіональному аспекті, яка спрямована на регіоналізацію суспільного життя. Регіоналізація вимагає задіяння в кожному регіоні (область, економічний район) такої стратегії розвитку, яка б відповідала загальнодержавним цілям та виходила з можливостей та інтересів регіону, забезпечувала їхню економічну незалежність та фінансову стійкість.

Принципи розміщення продуктивних сил, які перераховані вище, - це набір вимог і бажаних результатів, які необхідно враховувати та досягти при науковому обґрунтуванні стратегії розвитку продуктивних сил будь-якого регіону та розробці конкретної схеми її реалізації. Здебільшого одночасне врахування всіх принципів неможливе, бо в дійсності вони часто суперечать один одному (наприклад, принцип охорони природи та наближення виробництва до джерел сировини та ін.).

Фактори розвитку і розміщення продуктивних сил.При прив'язці певних підприємств до території, плануванні розвитку центрів зростання та продуктивних сил регіонів у цілому необхідно враховувати фактори РПС у конкретному регіоні. Саме врахування закономірностей і принципів територіальної організації продуктивних сил вимагає дослідження численних факторів, що впливають на можливість функціонування та ефективність розвитку і розміщення тих чи інших ланок виробництва та їхню сумісність. Фактори РПС об'єднують істотні умови, що впливають на ці процеси та аргументи, що зумовлюють локалізацію підприємства на території - на мікрорівні територіальної організації виробництва та Просторовий каркас зростання - на її мезо- та макрорівні. У літературі до факторів, що визначають економіку регіонів, здебільшого відносять: геополітичне та транспортно-географічне положення, населення та трудові ресурси; галузеву територіальну структуру виробництва та інфраструктури; природно-ресурсний потенціал та транспортне забезпечення, науково-технічний потенціал, інвестиційну привабливість регіонів та ін.

Перехід України від стадії індустріально-екстенсивного розвитку з актуалізацією природно-ресурсного потенціалу до імперативів постіндустріалізму, до інформаційного суспільства та інноваційної економіки поступово змінює не тільки склад факторів, додаючи нові (наприклад, екологічний), але і їхнє співвідношення, виводячи на перший план інноваційні та інформаційні ресурси і значно підвищуючи роль людського фактора.

У цілому факторами розміщення продуктивних сил називають усю сукупність умов для найбільш раціонального вибору місця розташування господарського об'єкта. Територіально-виробничий комплекс є одним з центральних понять у теорії РПС. При зміні складу факторів повинні змінюватися і місця розташування об'єктів. При систематизації виділяють кілька груп цих факторів: - природні - якісну і кількісну характеристики родовищ корисних копалин, енергетичних, водних, лісових, земельних ресурсів, природно-кліматичних умов;

· екологічні природоохоронні та конструктивні заходи з метою ощадного використання природних ресурсів і забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини;

· технічні - досягнутий і можливий рівень техніки та технології;

· економічні - вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, продуктивність праці, прибутковість, призначення та якість продукції, виробничі зв'язки, економіко-географічне і транспортне положення та ін.;

· соціально-демографічні - чисельність населення і його розміщення, кількісна та якісна оцінка трудових ресурсів і забезпеченість ними виробництва у розрізі областей і районів, стан виробничої і соціальної інфраструктури.

У сучасних умовах на розміщення і розвиток продуктивних сил в Україні великий вплив чинитиме геополітичний фактор. Україна має дуже зручне географічне положення: розміщення поблизу акваторії Чорного моря, близькість до країн Європи і Близького Сходу; наявність розвинутої транспортної мережі міжнародного значення; межує з Росією, Польщею, Туреччиною, Білорусією, Молдовою, Словаччиною і Угорщиною. Геополітичний фактор відіграє важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв'язків України з країнами Європи, Азії, СНД.

Дія фактора ринкової кон'юнктури на структуру і розміщення виробництва відбувається при зміні співвідношення величини попиту на товар і його пропозиції.

Спектр факторів економічного розвитку регіонів набагато ширший. Серед них, крім вищезазначених, пріоритетну роль у цивілізаційному розвитку країн, у тому числі їхніх регіонів, відіграють інформаційні, інтелектуальні ресурси, інноваційний потенціал, фінансове забезпечення висхідного соціального економічного розвитку та в першу чергу "якість" людського капіталу.

4. Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки

Сьогодні є визнаним, що з численних внутрішніх та зовнішніх чинників провідним у формуванні і міждержавних, і внутрішньодержавних регіонів є фактор економічного простору. Як фактор простору його визнавали великі філософи Греції (Арістотель, Платон), енциклопедисти Ш. Фур'є та Роберт Оуен, пізніше Адам Сміт та Давид Рікардо, який обґрунтував принцип переваг у міжнародній торгівлі та теорію ренти (згідно з місцем розташування). Д. Рікардо, випереджаючи своїх сучасників, довів, що розширене відтворення виробництва можливе лише на основі раціонального міжрегіонального поділу праці та спеціалізації регіонів на виробництві і торгівлі тими товарами, по яких вони мають не абсолютні (за А. Смітом), а відносні переваги (які проявляються у нижчих затратах на їхнє виробництво).

Економічна наука почала активно досліджувати питання розміщення і територіальної організації продуктивних сил наприкінці ХІХ ст. У цей час створювалися засади економічної теорії розміщення виробництва, основоположниками якої були Й. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер. їхні теорії базувалися на визначальній ролі прибутку в умовах ринкового господарства. У 1826 році Йоган Тюнен виклав свої думки у праці "Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії, сутність яких полягає в одержанні найбільшого прибутку завдяки вдалому розміщенню сільського господарства концентричними колами навколо ринку. Альфред Вебер у праці "Теорія штандарта промисловості" (1909) обирає як модель ізольоване господарство. У зв'язку з цим йому приписують те, що він сконструював теорію, суть якої полягає в тому, що виробництво розташовується за принципом найменших витрат, а розміщення промисловості визначається трьома "орієнтаціями": транспортною, робочою, агломераційною.

Німецький учений А. Гетнер на початку XX ст. обґрунтував так звану хронологічну (від грецького. choros - місце) концепцію, за якою головне завдання науки про розміщення продуктивних сил полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не їхньому пізнанні.

У 20-40-х роках XX століття відбувається зміна акцентів у дослідженнях із розміщення господарства. У 1940 році виходить з друку Августа Льоша "Географія розміщення господарства", У якій основна увага приділяється ринкам збуту продукції як вирішальному фактору розміщення виробництва. Автор запроваджує новий критерій оцінки розміщення підприємств - інтереси всього господарства країни. Важливим при цьому є його твердження, що завдання економіста полягає не тільки в тому, щоб пояснити негативні явища у господарстві, а й указати шляхи їхнього подолання.

Таким чином, саме наприкінці ХІХ - на початку XX століття у працях учених-"розміщенців" Й. Тютена, А. Вебера та ін. намітився перехід від теорії "точечной" економіки до просторової, а отже, і регіональної економіки.

Такий підхід посилювався протягом XX століття. Ураховуючи вчення про просторову організацію А. Льоша, була розроблена теорія "центральних місць" В. Кристаллера. Його книга "Центральні місця в південній Німеччині" вийшла в 1993 році й отримала всесвітнє визнання. Ця теорія певним чином перегукується та розвивається далі в теорії полюсів зростання. Вона ґрунтується на останніх досягненнях сучасної економічної науки та певним чином пов'язана з ученням М.М. Колосовського про виробничо-територіальні комплекси. В Україні теорія полюсів зростання конкретизується в дослідження щодо просторового каркаса розвитку, елементами якого виступають осі розвитку, де зосереджено значний потенціал зростання. Великий внесок у цю теорію зробили вітчизняні вчені-дослідники з районного планування території, у першу чергу Д. Богорад, І. Бистряков та інші.

У цілому щодо розміщення продуктивних сил, регіональної економіки, то розвиваються різні теорії. Особливо популярною Наприкінці ХІХ - на початку XX століття була теорія "географічного детермінізму", у якій вирішального значення в розвитку людства надавалося географічному середовищу. На думку "детерміністів", саме воно визначає плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль. Засновником вищезгаданої теорії - "вульгарного географізму" - був Елсворд Хентінгтон, який вважав кліматичні умови основними факторами РПС. Прихильники цієї теорії є і сьогодні.

Теоретичні висновки представників "географічного детермінізму" спростовуються досягненнями НТП, які істотно впливають на розміщення сировинної бази, сприяють оновленню засобів виробництва та запровадженню в промисловості нових технологій, форм організації.

Необхідно зазначити, що близьким до цієї теорії є вчення "енвайронменталізм" - течія, що виникла у СІЛА (від анг. Environment- оточення, середовище). Його представники (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) стверджують, що міжнародний поділ праці формується залежно від природного середовища. Серед енвайронменталістів особливо популярною є теорія кліматичних оптимумів Е. Гантингтона, за якою більш сприятливі умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

У соціалістичних країнах розміщення продуктивних сил відбувалося за жорсткого централізованого планування, що дозволяло зосереджувати ресурси в тих регіонах, які вважалися найбільш сприятливими щодо центральних органів управління. Можливості й інтереси регіонів не завжди бралися до уваги, цьому яскравий приклад - будівництво Чорнобильської АЕС. Тому в країнах СНД при переході до ринкової економіки таку увагу приділяють децентралізації - управлінню та регіоналізації, регіональній економіці. Водночас у радянській географічній науці сформувалися та інтенсивно розроблювалися плідні як в теоретичному, так і у прикладному аспектах Концепції території організації господарства, як вчення про виробничо-територіальні цикли та комплекси, теорія економічного районування, учення про систе-мно-поліаспектну структуризацію виробництва та природокористування з виділенням її галузевокомпонентного, функціонального, територіального та організаційного виробничого напрямів. В Україні ці дослідження розвивали вчені Л.М. Корецький, М.М. Паламарчук, В.Н. Поповкін, М.Д. Пістун, О.Г. Топчієв, Ф.Д. Заставний, О.І. Шаблій, Л.Г. Руденко та ін.

Межі цих досліджень особливо розширилися в останнє десятиріччя у зв'язку з переходом України до ринкової економіки. Значно підсилився регіональний аспект досліджень, і змістовно вони впритул наблизилися до регіональної економіки.

Особливо інтенсивно почала розвиватися світова, як західна, так і східна, регіональна економіка в останні десятиліття XX століття. У вітчизняній науці цей напрям активно розвивається в першу чергу у працях співробітників Інституту регіональних досліджень НАН України, а також Інституту географії та Ради з питань вивчення продуктивних сил України НАН України, у провідних вітчизняних вузівців країни (М.І. Долішній, В.І. Павлов, М.Д. Пістун, Б.М. Данілішин, Я.Б. Олійник та ін.). У Росії глибокі дослідження у сфері регіональної економіки проводили і проводять: В.В. Кістанов, Л.М. Теплеко, Є.І. Силаєв, О.Г. Гранберг, Д.М. Шаригін, О.І. Чистобаєв, С.С. Аротоболевський та ін. На Заході ця наука розвивалася як складова регіоналістики у капітальних працях, у першу чергу Уільяма Йзарда. Він зазначав, що регіональна наука робить акцент на дослідженні просторових аспектів людської діяльності та виявленні просторових взаємозв'язків не тільки між людьми та їхньою діяльністю, але й між людиною і природою. Однак і він, і його послідовники основну увагу приділяли розробці не теоретичних основ, а методиці та інструментарію регіональних досліджень. Це відчутно проявилося, зокрема, на XXIII Міжнародному географічному Конгресі в Москві (1976 р.), у процесі роботи секції "Регіональна географія". Тоді у виступах західних колег визнано було суттєві переваги у створенні теоретичного апарату російськими і українськими вченими. У 1993 році в Москві було проведено конгрес Асоціації регіонів і науки (ЗО країн), де особливо широко були представлені доповіді вчених усіх країн СНД, зокрема й України.

До найбільших надбань теоретичних досліджень з регіональної економіки (яка і тоді, і сьогодні досить тісно пов'язана з економічною географією) радянських учених, зокрема українських, можна віднести опрацювання теорій: економічного районування, спеціалізації та комплексного розвитку економічних районів, їхнього збалансованого соціально-економічного та екологічного розвитку. Необхідно наголосити, що економічні райони ми Розглядаємо як певний тип внутрішньодержавних регіонів.

5. Поняття про економічний простір, особливості його формування та структура

Економічний простір -- це господарська система, розвиток якої взаємозумовлений зв'язками між природою і суспільством та економічними відносинами між суб'єктами підприємництва. Він являє собою насичену територію, що має багато об'єктів і зв'язків між ними: населені пункти, промислові підприємства, транспортні мережі, різноманітні об'єкти інфраструктури загального користування. Близьким до поняття «економічний простір» є просторова (територіальна) структура економіки і просторова (територіальна) організація господарства.

Економічний простір в широкому розумінні -- це сфера господарської діяльності в межах певного середовища. На міждержавному рівні він являє собою узгоджену взаємодію економічних суб'єктів у певній сфері господарської діяльності (валютній, митній, ціновій тощо). Економічний простір характеризується зв'язками, взаємодією між елементами. Його межі є динамічними -- можуть звужуватися і розширюватися залежно від зв'язків між суб'єктами економічної діяльності.

Сучасному етапі дослідження виявлено наступні закономірності формування економічного простору:

впорядкованість та взаємоузгодженість. Усі елементи простору впорядковані стосовно один одного та знаходяться у взаємозалежності. Порушення існуючого балансу призводять до виникнення нового порядку речей в економічному просторі, який може задовольнити або не задовольнити господарюючих суб'єктів;

нерівномірність розвитку елементів, що визначають економічний простір. Ця закономірність проявляється у наявності високорозвинутих і депресивних регіонів, а також у прискореному або сповільненому перебігу процесів та явищ;

циклічність. Внутрішню причину циклічного розвитку становить складність систем, які за своєю природою є нестабільними;

-- розширення масштабів. Економічний простір нерозривно пов'язаний з господарською діяльністю людини і розширюється з освоєнням нею ділянок простору (не лише територій, але й способів організації виробництва).

Структура економічного простору. Визначають два підходи до визначення структури економічного простору. Перший підхід базується на безпосередньому координуванні економічних зв'язків, процесів та явищ у просторі і обмеженні чітко визначеними просторовими кордонами. Тут йдеться про економічний простір населеного пункту, адміністративного району, економічного району, країни, групи країн, континентів, про глобальний економічний простір.

Другий підхід полягає в опосередкованому проектуванні економічних зв'язків, процесів та явищ, що відбуваються в економічному просторі на його координатах. При цьому просторові межі можуть бути нечіткими, виходити за межі територіальних одиниць, перетинатися й накладатися одна на одну, оскільки інтереси суб'єктів господарювання не обмежуються кордонами населеного пункту, регіону чи країни. Чим більше таких перетинань, взаємопроникнень та накладень, тим щільнішим буде економічний простір. У такому аспекті можна розглядати економічний простір підприємства, галузі, галузевого комплексу, окремого індивідуума, колективу, місцевої громади тощо.

Залежно від масштабів економічних зв'язків структура економічного простору може включати глобальний, регіональний, ареальний і локальний види.

Глобальний простір -- характеризується зв'язками між територіально розосередженими об'єктами, які займають значні площі (кілька країн) і мають тісні технологічні, економічні та управлінські зв'язки між державами щодо досягнення певної мети.

Регіональний простір -- об'єднує виробників і споживачів товарів та послуг в єдину економічну систему в межах регіонів України. Його об'єднуючою ланкою є загальна інфраструктура (водо-, енерго-, газопостачання тощо).

Ареальний простір -- формується на обмеженій території (адміністративного району, агломерації, вузла, територіальних громад) і характеризується економічними зв'язками між підприємствами щодо використання певного ресурсу, агломераційного ефекту тощо.

Локальний простір -- система економічних зв'язків, які складаються в процесі господарської діяльності конкретних територіальних громад. Важливу роль регулятора формування цих локальних економічних просторів відіграють органи місцевого самоврядування, формуючи сучасну інституційно-правову основу підприємницької діяльності.

За якісними ознаками економічний простір може бути промисловим, аграрним, рекреаційним, інформаційним, де розглядаються зв'язки між відповідними об'єктами.

Размещено на Allbest.ru