Природний трудоресурсний потенціал економіки України

Територіальні відмінності в показниках природного приросту пояснюються історичними, соціально-економічними факторами розвитку окремих регіонів країни. В майбутньому показник природного приросту буде знижуватись, за рахунок збільшення коефіцієнтів смертності (раніше це відбувалось за рахунок зниження народжуваності).

Описані тенденції про перебіг народжуваності, смертності, природного приросту доводять про існування демографічної кризи в Україні, яку поглиблює і доповнює погіршення якості життя населення (скорочення тривалості життя, якість харчування, здоров'я і т.д.). Так, очікувана тривалість життя в Україні скоротилася з 71 року (66 у чоловіків і 74 у жінок) в 1985-1986 роках до 67 років (62 у чоловіків та 73 у жінок) в 1997-1998 роках.

В Україні існують досить значні внутрішні територіальні відмінності в показниках природного відтворення населення. Серед причин, що зумовлюють такі відмінності доцільно назвати рівень соціально-економічного розвитку регіону, вікову структуру його населення, рівень урбанізації, територіально-етнічні традиції, рівень розвитку сфери послуг. Для виявлення та вивчення територіальних відмінностей в процесах природного руху населення, встановлення нових тенденцій та залежностей доцільно застосовувати методику аналізу територіальної диференціації цих процесів. Застосування такої методики з використанням статистичних даних на 1.01.2005 року дало наступні результати.

Загалом, в західних регіонах співпадають високі показники народжуваності з низькими показниками смертності, в центральних та північно-східних регіонах низькі показники народжуваності "накладаються" на високі показники смертності населення. Такі особливості зумовлюють ще більші територіальні відмінності в показниках природного приросту населення (К_пп), особливістю якого є те, що для переважної більшості областей він має від'ємне значення. Це означає, що населення в результаті природного руху зменшується.

Зміни, що проходять у природному русі населення України, негативно відображаються на сучасній віковій структурі її жителів. Відбувається „старіння” нації: середній вік населення України - 36,7 років. Відбувається процес зменшення молодих вікових груп та збільшення питомої ваги людей похилого віку.

Працездатне населення складає 56,1% від загальної кількості населення в Україні, молодше працездатного - 23,2%. Існує різниця в цих показниках між міським та сільським населенням. У віці молодше працездатного вона незначна (20,2% в міському населенні і 21,6% в сільському). Міського населення а працездатному віці 59,5%, сільського - 49,1%. Питома вага осіб старше працездатного віку в сільському населенні більша ніж в міському і складає відповідно 29,3% і 20,3%.

Згідно шкали Е. Россета, можна відмітити, що Україна знаходиться в стадії демографічної старості. Як правило, молоде покоління з більшою питомою вагою в працездатному віці проживає в урбанізованих, індустріально розвинутих областях.

У віковій структурі населення особливо неблагополучна ситуація склалась у сільській місцевості, де частка осіб у працездатному віці майже на 10% нижче, ніж у міській. В деяких областях питома вага населення пенсійного віку в селах перевищує 30% і навіть 50% (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська).

Тенденція збільшення у віковій структурі населення абсолютної чисельності і питомої ваги осіб похилого віку є наслідком зміни режиму відтворення населення, зокрема в результаті зниження народжуваності.

Статева структура є важливою демографічною характеристикою населення. Від відношення чоловіків і жінок по різних вікових групах залежить можливість вступу до шлюбу, і як наслідок - рівень народжуваності. Диспропорція статей в Україні поступово скорочується.

В 1989 році на 1000 жінок припадало 860 чоловіків, в 2001 році - 872 чоловіків. Спостерігаються певні територіальні відмінності і співвідношенні жінок і чоловіків.

Українці переважають скрізь, за виключенням Криму, де переважає російське населення (67%). В Криму, в результаті міграції, проживає 83% кримських татар.

Все це є наслідком історичного формування території України та особливостями її економічного розвитку. В результаті особливостей історичного розвитку склались етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки, поліщуки.

Внаслідок постійного міграційного притоку (в першу чергу з "гарячих точок") в Україні збільшилась чисельність населення некорінних національностей: азербайджанців, вірмен, грузинів, казахів, курдів, чеченців.

Значна частина українців - понад 10 млн. чоловік проживає за межами України. Найбільше їх в країнах близького зарубіжжя - в Росії (3,5 млн. чол.), в Казахстані (близько 1 млн. чол.), а Молдові (біля 500 тис. чол.). В США та Канаді понад 2 млн. українців. Ще біля 2 млн. проживає в Австралії та країнах Південної Америки (Аргентині, Бразилії та ін.).

Підкреслимо, що розселення населення є досить динамічним процесом, що характеризується територіальним поширенням та концентрацією населення. утворенням форм територіального зосередження проживання людей та взаємодію цих форм, співвідношенням видів та типів поселень, функціонуванням територіальних систем розселення. Вивчення розселення населення має важливе значення в контексті розміщення продуктивних сил, бо саме розселення є одним з головних факторів, який у великій мірі визначає характер та ефективність розміщення матеріального виробництва; є визначальним фактором розміщення сфери послуг; є похідним від характеру розміщення природно-ресурсного потенціалу; є своєрідним індикатором рівня соціально-економічного розвитку та структури господарства країни (території). Основними характеристиками процесу розселення є територіальна густота населення, урбанізація, ефективність територіальних систем розселення.

Густота (щільність) населення визначається за допомогою відповідного показника:

_N, де

P _N-- показник густоти населення;

N - чисельність постійних жителів певної території;

S - площа території, для якої розраховується показник.

Внутрішні територіальні відмінності показника урбанізації в Україні зумовлені, насамперед, рівнем розвитку і структурою промислового виробництва, а також структурою природно-ресурсного потенціалу та національно-історичними особливостями регіонів. Високим рівнем урбанізації виділяються регіони з потужним промисловим виробництвом, як правило на чолі з містами-мільйонерами. Найбільший показник урбанізації має Донецька область (90,3%), найменший - Закарпатська область (37,0%).

Характерною ознакою урбанізації є утворення міських агломерацій (від лат. agglomerare - приєднувати) - скупчення в багатьох випадках - злиття міських населень, територіально наближених, що об'єднується в одне ціле в результаті інтенсивних господарських, трудових, культурно-побутових зв'язків. Однією з визначальних рис агломерацій є маятникові міграції (насамперед, трудові) людей. Найбільшими міськими агломераціями в Україні є Київська, Харківська, Одеська, Львівська (моноцентричні), Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакієвська та ін.

Зазначимо, що в залежності від причин виникнення та функцій Ф. Заставний виділяє в Україні чотири основних типи міст:

міста, що виникли на інтенсивних транспортних шляхах та їх перетинах:річкових (Київ, Дніпропетровська, Черкаси, Запоріжжя та ін.); морських (Одеса,Миколаїв, Севастополь, Маріуполь та ін.), сухопутних (Рівне, Ужгород, Чернівці,Конотоп, Бахмач, Лозова, Житомир, Ніжин та ін.).

міста, що виникли як центри добувної промисловості (Донецьк, Кривий ,Ріг, Марганець, Калуш та ін).

міста-курорти (Ялта, Феодосія, Трускавець, Миргород).

міста-центри оборонного значення (Севастополь, Керч та ін.).

Досить динамічно змінюється сільське розселення України, що зумовлено,насамперед, зменшенням чисельності сільського населення. Панівною тенденцією зменшення загальної кількості сільських поселень. Найбільш виявився цей процес областях північного та центрального Лівобережжя, Донбасу та Півдня України, і той же час в західних та центрально-західних регіонах таке скорочення було незначним. Ці відмінності пояснюються різкою інтенсивністю відтоку сільського населення в міста, різницею в середній людності поселень та етнічними традиціями. В динаміці сільського розселення виявляються наступні тенденції (Ф. Заставний 1994р.): по-перше, зменшується людність абсолютної більшості сіл як за рахунок міграцій, так і за рахунок природного зменшення; по-друге, існують значні територіальні (між областями) відмінності у величині сіл - в центрально-східному Лівобережжі переважають дрібноселені форми, в Правобережжі крупноселенні форми; по-третє, спостерігаються територіальні відмінності в густоті сільського населення - порівняно висока його густота в Карпатському регіоні, найнижча - в Донбасі, центрально-південних областях та в північно-поліських районах.

Однією з головних форм територіального зосередження населення є територіальні системи розселення - сукупність взаємозв'язаних (в результаті виробничо-господарських, адміністративно-управлінських, соціально-обслуговуючих зв'язків) поселень в межах відносно цілісної території. В системі розселення виділяється своїми функціями та людністю "центральне" поселення до якого тяжіють підпорядковані йому поселення. Достатньо сформованими в Україні є регіональні (міжобласні) системи розселення - Центральна (Київ), Західна (Львів), Північно-Східна (Харків), Південна (Одеса), Подільська (Вінниця); обласні системи на чолі з адміністративними центрами областей; локальні (міжрайонні); низові на чолі з адміністративними центрами низових районів; місцеві та елементарні.

До трудових ресурсів певної території (країни, регіону) відносять ту частину населення, яка має необхідний для трудової діяльності освітній, професійно-кваліфікаційний рівень, фізичний розвиток і стан здоров'я. Одним з основних критеріїв визначення трудоресурсного потенціалу виступає віковий ценз, за яким все населення території поділяється на три групи: молодше працездатного віку (діти, юнаки та дівчата віком до 16 років), працездатного віку (чоловіки у віці до 59 років і жінки у віці до 54 років включно) та старше працездатного віку (пенсіонери). Особливу групу непрацездатного населення становлять інваліди І та II груп.

Слід мати на увазі, що загальні оцінки трудових ресурсів дають уяву лише про можливості окремих територій і повинні розглядатися як одна з категорій якісної характеристики населення. З позицій економічних на передній плай виступає аналіз зайнятості населення у народному господарстві.

Тенденція до скорочення зайнятості населення (насамперед населення, зайнятого у сфері економіки) породила в Україні принципово нове явище -безробіття. Масове безробіття, як соціальне явище, в Україні фіксується лише з початку 90-х років і пов'язується з переходом на рейки ринкової економіки. Разом з тим і сьогодні ми не повністю звільнилися від менталітету епохи авторитаризму. Яскравим свідченням цього є суттєві відмінності у підходах до визначення безробіття в Україні та у світовому співтоваристві.

В усіх випадках кількісним показником цього явища виступає рівень безробіття, тобто виражене у відсотках відношення числа безробітних до кількості економічно активного населення (або до чисельності населення працездатного віку). Саме цей критерій дозволяє наочно переконатися в існуванні істотної відмінності між згаданими вище підходами до оцінки безробіття за українською і міжнародною методиками: якщо за першою рівень безробіття в цілому по Україні у 2000 р. становив 3,7%, то за другою він у цьому ж році становив 11,3% (в обох випадках кількість безробітних порівнювалася з чисельністю економічно активного населення працездатного віку). Яскраво проявляються відмінності двох згаданих методик при регіональному аналізі рівня безробіття.

Трудові ресурси України завжди відрізнялися високим рівнем професійної підготовки, що значною мірою сприяло розміщенню на її території цілої низки виробництв, які вимагають підвищеної кваліфікації кадрів, а також формуванню потужної наукової бази, що давно здобула світове визнання. Певною мірою якісний стан трудових ресурсів може бути оцінений через освітній рівень населення, зайнятого в економіці країни.



3. Виробничий потенціал

Висхідний соціально-економічний розвиток країни, її інтегрування у світовий економічний простір та рейтинг у світі залежать від її національного багатства. У найбільш загальному розумінні національне багатство як одна з основних, досить складних за змістом категорій суспільного розвитку об'єднує всі можливості, ресурси, засоби, якими володіє країна для цивілізаційного розвитку. Воно включає, з одного боку, іманентно властивий країні, здебільшого природний потенціал, з іншого - усі матеріальні і нематеріальні ресурси, напрацьовані її населенням протягом століть. У зарубіжній літературі в останні роки використовується в цьому контексті узагальнене поняття "капітал", який складається, на думку західних учених, із чотирьох основних складових: людського, природного, фінансового і матеріального капіталу. У літературі найчастіше йдеться про економічний, народногосподарський, виробничий, науково-технічний потенціали. Іноді ці терміни використовуються як синоніми.

Термін "потенціал" походить із латинської мови і трактується як сила, потужність. У Великій науковій енциклопедії розглядається поняття "потенціал суспільства", який визначається як його можливості щодо використання у певній сфері для досягнення мети.

Безперечно, основу національного багатства країни становить людський та економічний потенціал, які в певній частині - щодо трудових ресурсів - збігаються. Необхідно зазначити, що саме від потужності економічного потенціалу значною мірою залежить і вирішення соціальних, екологічних та інших проблем, економічна незалежність держави, підсилення її міці та міжнародний рейтинг.

Загальновизнаного тлумачення поняття "економічний потенціал" у вітчизняній літературі немає. Значною мірою це пояснюється тим, що це - складна за змістом, поліструктурна, історично зумовлена категорія. Вона відбиває всі можливості економіки держави, які можуть бути використані для потреб суспільства та його цивілізаційного розвитку. В Енциклопедії економіста зазначено, що економічний потенціал відображає можливості і ресурси держави, які можуть бути використані для потреб суспільства. На нашу думку, у більш розширеному розумінні ця наукова категорія відображає економічну могутність країни, досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, обсяги економічної складової національного багатства і можливості його зростання.

У своєму складі економічний потенціал об'єднує: трудо- і природоресурсний потенціал (у його використовуваній частці), фінансовий, зокрема податковий та інвестиційний, виробничий, науково-технічний, інформаційний потенціал сфери послуг.

Базою економічного потенціалу є виробничий потенціал (ВП). Саме у виробництві виготовляються продукція та послуги Для задоволення потреб суспільства. Але функції виробничої сфери значно ширші - тут формується сфера зайнятості, напрацьовуються фінансові ресурси, закладаються основи матеріального добробуту населення, формується база оподаткування, а отже, і грошові надходження в бюджети всіх рівнів.

Як економічна категорія, "виробничий потенціал" також не має чіткого і повного визначення. Досі серед дослідників немає єдиної думки щодо його змісту та структури. У центрі уваги вітчизняної наукової думки ця категорія перебуває, починаючи із 70-х років минулого століття. У 70-80 рр. багато вчених розглядали виробничий потенціал як синтетичний показник рівня розвитку економіки чи спроможності виробляти продукцію виробничою системою (підприємством). При цьому його ототожнюють із масштабами виробництва суспільного продукту та національного доходу. Вважаємо, що за такого підходу до уваги брали не потенційні виробничі можливості країни (чи підприємства), а лише їх реалізовану частину.

Більш ефективним ми вважаємо ресурсний підхід до визначення цієї складної економічної категорії. Одним із перших при визначенні цієї категорії застосував ресурсний підхід А.І. Анчишкін. Він розглядав виробничий потенціал як набір ресурсів, які беруть участь у процесі виробництва. Потрібно зазначити, що вчені, виходячи із ресурсного підходу, притримуються різних позицій щодо визначення виробничого потенціалу. Деякі з них, зокрема Іванов М.І., розглядають його як сукупність ресурсів без урахування їхньої участі у процесі виробництва. Ми вважаємо, що більш коректним є визначення виробничого потенціалу як сукупності взаємопов'язаних у виробничо-технологічному процесі ресурсів (чи факторів). Виробничий потенціал, за Е.Б. Фігурновим - це ресурси виробництва (у їх кількісних та якісних параметрах), які визначають максимальні можливості суспільства щодо виробництва матеріальних благ у кожний даний момент. Узагальнюючи існуючі стосовно цього поняття погляди, вважаємо, що він відбиває можливості виробництва щодо створення матеріальних благ і послуг, нагромадження фінансового капіталу та забезпечення соціально-економічного зростання країни чи її регіонів.

Досить по-різному трактується у наукових публікаціях і склад виробничого потенціалу. У найбільш звуженому варіанті до ВП відносять основні фонди та залучені в господарський обіг трудові і природні ресурси. У найбільш розширеному розумінні ВП об'єднує системи збору, обробки і переміщення інформації, енергоємності, науково-технічний потенціал, досвід господарювання. Зазначимо, що у спеціальній літературі в останні роки часто вживається поряд з терміном "ресурси" термін "'фактори виробництва". При всіх розбіжностях, наявних у спеціальній науковій літературі щодо визначення ВП, можна зробити із певністю висновок щодо змісту цієї важливої у суспільному розвитку категорії. Виробничий потенціал країни відображає не тільки вже задіяні ресурси чи фактори виробництва, але і його можливості, спроможність щодо вирішення стратегічних завдань по виробництву найрізноманітнішої продукції та послуг, забезпечення певного ступеня конкурентоспроможності національної економіки, ефективної участі в міжнародному поділі праці та соціально-економічному зростанні держави в цілому. Таким чином, виробничий потенціал являє собою як уже існуючу результуючу систему економічних елементів (об'єктів) та їхні відносин, так і певну потенційну, ще не задіяну сукупність факторів виробництва (чи його ресурсів). Співвідношення вже існуючої та потенційної частин ВП указує на рівень ефективності його використання, на досконалість економічної системи країни. потенціал економіка національний регіональний

Структура виробничого потенціалу. Структура виробничого потенціалу відображає склад і співвідношення основних його ланок. Ураховуючи характер впливу ВП на процеси державного розвитку, можна розділити ВП на дві, досить різні за своїм змістом та сутністю узагальнені складові:

матеріально виражену, яка об'єднує основні ресурси (фактори) виробництва;

складову, що відбиває структурно-технологічні аспекти розвитку виробництва: прогресивність галузевої структури, переважання вторинного або третинного і четвертинного секторів економіки у їхній виробничій частині, досконалість технологій, задіяних у виробництві, тощо.

Зважаючи на поліструктурність виробничого потенціалу, як складної економічної системи, його дослідження проводяться у трьох основних аспектах: ресурсному, галузевому, територіальному. Ресурсний аспект передбачає структуризацію виробничого потенціалу на основні фактори, чи ресурси виробництва: робочу силу (трудові ресурси), предмети праці, основні виробничі фонди (як засоби праці), інформаційну та інноваційну складові тощо. Звичайно, провідне місце у виробництві належить робочій силі.

Трудові ресурси, їхній професійний та кваліфікаційний рівень, вікова структура відіграють провідну роль у формуванні виробничого потенціалу. Значення людського фактора зростає на сучасному етапі розвитку України.

Предмети праці - це здебільшого сировина чи задіяні в господарстві природні ресурси (мінеральні, земельні, лісові, водні), від якості і собівартості яких багато в чому залежить прибутковість не тільки видобувних, але й відповідних переробних підприємств. Ця складова відіграє велику системоформуючу роль, яка у міру розвитку продуктивних сил суттєво зменшується, по-тупаючись нині інформаційним та інтелектуальним ресурсам.

Важливим елементом ВП виступають основні виробничі фонди (як активні, так і пасивні). Вони являють собою матеріально-технічну базу виробництва, від техніко-технологічного рівня якої багато в чому залежать виробничі потужності підприємств, їхня рентабельність, конкурентоспроможність продукції. З підвищенням технічного рівня основних фондів зростає потужність ВП країни, галузі, регіону, підприємства, а з удосконаленням задіяних технологій, управлінсько-організаційної структури, активізацією інноваційної, маркетингової та зовнішньоекономічної діяльності зростає ефективність використання виробничого потенціалу.

Як бачимо, ВП певною своєю частиною подібний до продуктивних сил, що об'єднують трудові ресурси та засоби виробництва у складі засобів і предметів праці. Одночасно виробничий потенціал охоплює і реалізовані, і не реалізовані можливості розвитку матеріальної сфери, що є у країні, а продуктивні сили відбивають лише задіяну частину ("діючий" ВП). Крім того, продуктивні сили, за визначенням багатьох учених, на відміну від ВП, включають лише активну складову основних виробничих фондів (без споруд, будівель тощо).

Галузевий аспект дослідження структури ВП передбачає виділення галузей - його носіїв та їхніх виробничих потенціалів, а також взаємозв'язків між ними. Виробничий потенціал у його галузевому вимірі (на відміну від ресурсного) має ієрархічно побудовану структуру, що зображено на рис 1.



Размещено на http://www.allbest.ru/

1- вп ;

2- потенціал промисловості;

3- потенціал транспорту і зв'язку;

4- потенціал будівельного комплексу;

5- потенціал торгівлі, громадського харчування, заготівлі, матеріально-технічного забезпечення та інших галузей матеріально-технічного виробництва;

6- потенціал важкої промисловості;

7- потенціал комплексу виробництва товарів народного споживання і фери послуг;

8- потенціал ПЕК;

9- потенціал машинобудівного комплексу ;

10- потенціал металургійного комплексу;

11- потенціал хіміко-лісового комплексу;

12- потенціал пошуково-розвідувальної діяльності (розвідка надер);

Рис. 1

4. Науково-технічний потенціал

Науково-технічний прогрес - це характерна ознака і рушійна сила розвитку продуктивних сил. Він проявляється через безперервне вдосконалення, покращення, реформування основних складових продуктивних сил суспільства: людини як суб'єкта праці та засобів виробництва, які об'єднують засоби і предмети праці. Тобто прогрес, який з латинською мовою (progressus) означає успіх (рух уперед), забезпечує поступальний рух людства від нижчих щаблів до вищих, тобто висхідний розвиток.

У науковій літературі немає однозначного визначення поняття „науково-технічний прогрес" (НТП). Здебільшого його трактують як поступальний, взаємопов'язаний розвиток науки і техніки, який зумовлений потребами суспільного виробництва та виступає об'єктивною закономірністю його розвитку. Таким чином, НТП об'єднує як науково-дослідну діяльність, так і впровадження її результатів у практику. Провідну роль у НТП відіграє наука. Саме від розвитку її фундаментальних (теоретико-методологічних) та прикладних досліджень залежить удосконалення продуктивних сил. У той же час запровадження наукових досягнень у практику через створення нових засобів праці, технологій, залучення чи створення нових предметів праці залежить від техніко-технологічного розвитку, втілення наукових розробок у практику.

НТП лежить в основі розвитку людства і реалізується як два взаємозумовлені типи: еволюційний та революційний. Еволюційний тип НТП властивий цьому процесу протягом усього існування людства, а форми його виявлення поступово змінюються від найпростіших (наприклад, кам'яні - дерев'яні - металеві засоби праці) до надзвичайно складних, які супроводжують розвиток суспільства в постіндустріальних країнах. На цьому найвищому щаблі цивілізаційного розвитку в основі НТП лежать інформатизація та інтелектуалізація виробництва, розвиток генетичної інженерії, біо- та космічних технологій, світових комунікаційних мереж тощо.

Декілька разів протягом історії людства еволюційний поступ НТП переривався революційним, який докорінно змінював структуру і пріоритети у продуктивних силах через запровадження в техніку і технології принципово нових, докорінно відмінних від попередніх досягнень наукової думки.

У наш час НТП завдяки своїй всеосяжності та активності впливає так чи інакше на всі сторони життєдіяльності суспільства. Запровадження результатів НТП лежить в основі так званого інноваційного розвитку економіки. Він найбільш виразно проявляється у розвинених країнах і є однією із важливих передумов структурно-технологічних трансформацій у країнах з перехідною економікою. Інноваційний розвиток сприяє економічному зростанню країн, а однією з його ознак є перетворення науки у важливу продуктивну силу. НТП забезпечує впровадження інновацій, диверсифікацію структури господарства, впливає на активність інтеграційних міжгалузевих процесів. Саме науково-технічна еволюція виробництва лежить в основі підвищення його конкурентоспроможності завдяки оптимізації організаційної структури, перманентному оновленню засобів виробництва, розвитку високотехнологічних виробництв та сфери послуг, запровадженню все більш удосконалених технологій, інформатизації виробництва, нарощуванню науково-технічного потенціалу країни та її регіонів. Науково-технічний потенціал об'єднує відповідні ресурси та засоби науково-технічної діяльності. До його складових, змістовно відмінних одна від одної, можна віднести:

організаційно-управлінську з функціями управління та контролю, планування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, їх фінансування тощо.

матеріально-технічну, яка об'єднує наукові заклади та організації, наукове устаткування, обладнання, експериментальні лабораторії, проектно-конструкторські бюро та дослідні заводи тощо.

кадрову, яка об'єднує академічні, вузівські, галузеві наукові кадри: учених, дослідників, конструкторів, допоміжних науково-технічних працівників.

інформаційну, яка надає інформаційне забезпечення наукового пошуку та науково-технічної діяльності в цілому та здатна До оперативної обробки та надання користувачам потрібної інформації (статистичні установи, ліцензійно-патентні банки та ін.).

Результатом науково-технічного потенціалу є напрацювання нових знань, зокрема щодо виробництва та вдосконалення організаційних форм, технологій, засобів виробництва, розширення його асортименту, а також упровадження цих знань у практику.

Потужність та структура НТП вимірюється як якісними, так і кількісними показниками.

Науково-технічний (науково-технологічний, як інколи його називають) потенціал України характеризує:

Проведений аналіз статистичних даних свідчить про те, що основна маса наукових і науково-технічних організацій (ННТО) України зосереджена в економічно розвинутих регіонах: у м. Києві (25,2 % їх загальної кількості по країні), Харківській (майже 15 %), Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській областях (по 7--5 % у кожній). Загалом, у названих регіонах функціонує 949 організацій, або близько двох третин наукових установ України. Частка Луганської, Миколаївської, Запорізької областей, АР Крим, Київської, Черкаської та Вінницької областей коливається в межах 3--2 %, а разом складає 20 %. Питома вага кожного іншого регіону не перевищує 2 %. Майже в усіх регіонах України кількість організацій дещо збільшилася, а чисельність працюючих скоротилася майже вдвічі. Це спричинило виникнення невеликих і малопотужних наукових колективів.

Частка фахівців, зайнятих виконанням науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) з фундаментальних і прикладних досліджень у природничих, технічних, гуманітарних та суспільних науках змінювалася від 43 % у Миколаївській до 74 % у Полтавській області проти 62 % у середньому по Україні.

Як уже зазначалося, в Україні спостерігається зменшення загальної чисельності кадрів науково-технічної сфери. При цьому відбувається найбільше скорочення числа зайнятих серед провідних фахівців, аніж з числа допоміжного персоналу. В регіональному аспекті це -- Черкаська та Кіровоградська області, де кількість наукових кадрів знизилася більш ніж на 65 %.

У середньому на 10 тис. осіб постійного населення України налічувалося 50 наукових працівників. Найбільш «наукомісткий» склад населення спостерігається в м. Києві (282 науковця на 10 тис. осіб), Харківській області (145) та м. Севастополі (100). Вищі за середньоукраїнські показники мають Миколаївська, Запорізька та Львівська області, а найменші -- Хмельницька, Рівненська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська і Кіровоградська області (в межах 5--12 осіб). При цьому простежується загальне підвищення якісного складу наукових працівників.

Для української науки характерною є досить висока частка фахівців з науковими ступенями: 3,2 % фахівців з дипломами докторів та 13,7 % -- кандидатів наук. Найвищий кваліфікований склад мають наступні регіони України: м. Київ -- відповідно 5,9 % і 21,2, АР Крим -- 3,4 і 16,0, Закарпатська область -- 3,2 та 20,6 %. В Київській області частка кандидатів наук становить 18.4 %, а відсоток докторів наук нижчий за середньо український показник (2,4 %). Незадовільне соціально-економічне становище наукових працівників держави зумовлює зростаючу тенденцію до сумісництва основної наукової діяльності з іншими видами робіт.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої залежить виконання НДДКР, є матеріально-технічна база -- основні фонди, що знаходяться в розпорядженні наукових і науково-технічних організацій, у тому числі наукове обладнання, машини, устаткування, за допомогою яких здійснюються дослідження та розробки. Так, вартість основних фондів наукових організацій перевищує 6,6 млн грн, причому 36,5 % припадає на м. Київ,

14.5 % -- на Харківську область, високу частку мають Дніпропетровська, Львівська, Донецька та Одеська області (8,3--4,9 %). На північно-західні регіони (крім Львівської області) України припадає менше 0,2 % загальної вартості основних фондів.

Важливе значення для забезпечення ефективного розвитку наукової сфери має оновлення її матеріально-технічної бази. Більшість машин і устаткування знаходяться в експлуатації 11-- 20 років (52 % усієї кількості), а понад чверть їх -- більше 20 років. На всі види устаткування, які знаходяться в користуванні від одного до п'ять років, припадає лише 6 %. Понад 80 % машин та устаткування, якими користуються 11 років і більше, мають: м. Київ, м. Севастополь, Чернівецька, Херсонська, Луганська, Запорізька, Миколаївська, Кіровоградська, Волинська та Чернігівська області. За питомою вагою нового устаткування (до п'яти років) відзначаються Львівська, Київська, Сумська, Івано-Франківська та Рівненська області.

У формуванні фінансового забезпечення наукової сфери відбулися певні зміни. Затрати на виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт з усіх джерел фінансування порівняно з ВВП у середньому становили по Україні 1,2 % ВВП (у розвинутих країнах -- 2,3--3,0 %). Однак по регіонах спостерігаються значні відмінності: в м. Києві цей показник складає 7,1 %, Харківській області -- 4,0, Миколаївській -- 2,1, м. Севастополі, Львівській та Одеській областях -- 1,8--1,3 %. Фінансування наукових і науково-технічних організацій Хмельницької, Рівненської, Полтавської, Житомирської областей знаходиться на рівні лише 0,2 %.

В Україні фінансування виконаних НДДКР нині забезпечується переважно за рахунок коштів замовників та Держбюджету. Частка Держбюджету стабілізувалася на рівні ЗО %, на кошти замовника (зарубіжного і вітчизняного) -- майже 60 % усієї суми фінансування. Решту витрат покривають позабюджетні фонди, Держіннофонд, фонди науково-технічного розвитку, власні кошти тощо. Загальні обсяги фінансування в розрахунку на одного працівника ННТО становлять 8,5 тис. грн, і лише Запорізька, Луганська, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська області та міста Севастополь і Київ відрізняються дещо вищим рівнем фінансування, тому мають можливість стати в подальшому центрами наукового зростання в науково-технічній сфері України.

5. Фінансовий потенціал

Для забезпечення ефективного виконання функцій органи місцевого самоврядування наділяються відповідними майновими та фінансово-бюджетними правами. Для цього формуються територіальні або регіональні фінанси, які включають місцеві (регіональні) бюджети АР Крим, областей, низових адміністративних районів, міст, селищ і сіл, а також прибутки підприємств комунальної форми власності, які використовуються для вирішення регіональних проблем. Крім того, до регіональних фінансів входять також цільові фонди, які утворюються поза бюджетом для фінансування деяких заходів, а також місцеві позики, які здійснюються у підприємств, населення шляхом випуску, наприклад, цінних паперів. Регіональні фінанси забезпечують фінансування заходів, пов'язаних із соціально-культурним і комунально-побутовим обслуговуванням населення.

Формування регіональних фінансів є необхідною передумовою ефективного здійснення тут економічних та соціальних процесів. Поступово функції регулювання даних процесів переходять від центральних органів законодавчої і виконавчої влади до місцевої адміністрації та органів місцевого самоврядування. Ефективність використання місцевих фінансів значно залежить від наявності в регіонах бюджетоутворюючих підприємств, ринку праці, фінансової допомоги держави. Регіональним фінансам виділяються відрахування від державних податків, а також субвенції, тобто фінансові ресурси, які надаються з держбюджету на відповідні цілі ( наприклад, на розвиток охорони здоров'я й ін.). Тобто, чим більші обсяги місцевих фінансів, тим ефективніше можна їх використовувати, але за умови обов'язкового контролю за цим процесом з боку держави.

Територіальні (регіональні) фінанси можна охарактеризувати як сукупність фінансових (грошових) ресурсів, використовуваних для економічного і соціального розвитку територій. Основними джерелами формування регіональних фінансів є бюджетні кошти та кошти (прибутки) суб'єктів господарювання (підприємств, організацій).

Місцеві фінанси включають:

а) місцеві бюджети, які приймаються бездефіцитно;

б) прибутки підприємств комунальної форми власності;

в) цільові фонди, які утворюються поза бюджетом для фінансування деяких заходів;

г) місцеві позики, які здійснюються у підприємств, населення шляхом випуску, наприклад, цінних паперів.

Таким чином, регіональні фінанси -- це система економічних відносин, що регулює розподіл і перерозподіл національного доходу, фонду грошових надходжень, які використовуються для економічного й соціального розвитку територій. За їх допомогою держава здійснює розвиток продуктивних сил, вирівнює рівні економічного і соціального розвитку територій, що склалися історично під впливом різних факторів. З цією метою розробляються регіональні програми соціально-економічного розвитку територій.

Основною частиною регіональних фінансів є місцеві бюджети. В Україні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтується бюджетна система і міжбюджетні взаємовідносини. Прийнято закон України «Про бюджетну систему України», де визначено бюджетний устрій та його принципи, порядок складання і виконання бюджетів.

Формування бюджетів залежить, у першу чергу, від розвитку в регіонах бюджетоутворюючих галузей, податкової політики та розподілу фінансових ресурсів між центром і регіонами. Держава та органи місцевого самоврядування зобов'язані розробляти програми прискорених темпів розвитку в регіонах бюджетоутворюючих підприємств.

Регіональні бюджети -- один з головних каналів доведення до населення кінцевих результатів виробництва. Через них суспільні фонди споживання розподіляються між окремими групами населення. З цих бюджетів значно фінансується і розвиток галузей виробничої сфери, зокрема харчової та місцевої промисловості, комунального господарства, продукції і послуги яких є важливою складовою забезпечення життєдіяльності населення. Регіональні бюджети мають важливе значення у здійсненні загальнодержавних економічних і соціальних задач, у першу чергу, в розподілі державних фінансових ресурсів на розвиток й утримання соціальної інфраструктури суспільства.

Через територіальні (регіональні) фінанси держава активно проводить соціальну політику. Зокрема, здійснюється фінансування в регіонах охорони здоров'я, освіти, комунального обслуговування населення, будівництва та утримання автошляхів місцевого значення. Коло підприємств, що фінансуються, постійно розширюється. Зокрема, за рахунок місцевих бюджетів фінансуються вищі і середні спеціальні навчальні заклади, заходи з внутрішньої безпеки та правопорядку, охорони навколишнього середовища тощо.

Бюджетні і майнові права, які надаються органам місцевої влади, дають їм можливість складати, розглядати, затверджувати й виконувати свої бюджети, розпоряджатися підприємствами, які знаходяться в їх підпорядкуванні, та отримувати від них доходи.

В основу розподілу загальнодержавних фінансових ресурсів між ланками бюджетної системи закладені принципи самостійності територіальних бюджетів, державної фінансової підтримки їх, територіального формування джерел їх доходу. Виходячи з цих принципів, доходи регіональних бюджетів формуються за рахунок власних і регулюючих джерел доходу.

Дохідна частина регіональних бюджетів включає в себе:

І. Власні доходи.

1. Податки на майно.

2. Платежі за використання природних ресурсів, у тому числі земельний податок і орендна плата за землю.

3. Податки, збори та мито, включаючи місцеві податки й збори.

II. Регулюючі доходи.

1. Податок на прибуток підприємств комунальної форми власності.

2. Податок з доходів фізичних осіб.

3. Дотації з державного і регіонального бюджетів.

4. Субвенції з державного бюджету.

5. Кошти, отримані за взаєморозрахунками з бюджетами.

Основними податками, зборами та надходженнями, які включають місцеві податки і збори, є:

· надходження за адміністративні штрафи й санкції;

· збори за реєстрацію підприємств, громадських організацій, банків та їх філіалів;

· транспортний податок;

· податок на рекламу;

· збір за право на торгівлю;

· реєстраційний збір з фізичних осіб, які займаються підприємницькою діяльністю;

· збір від угод, що здійснюються на товарних біржах і при продажу та купівлі валюти;

· збір примусового стягнення коштів автомобільною інспекцією;

· ліцензований збір за право виробництва і торгівлі спиртовими напоями та пивом;

· надходження від ліцензування окремих видів діяльності;

· податок на майно, яке переходить у спадок або в подарунок;

· дохід від приватизації об'єктів муніципальної власності;

· дохід від продажу землі;

· дохід від продажу конфіскованих та безхазяйних квартир;

· земельний податок і орендна плата за землі сільськогосподарського призначення, включаючи сільськогосподарські угіддя в складі лісового фонду;

· земельний податок та орендна плата за землі ^сільськогосподарського призначення;

· доходи від централізації засобів земельного податку й орендної плати за землі сільськогосподарського призначення, землі міст та інших населених пунктів;

· платежі за користування надрами;

· лісові податки, в тому числі орендна плата і плата за землі лісового фонду;

· плата за воду, яку використовують промислові підприємства з водогосподарських систем;

· плата за нормативні та понаднормативні викиди і скиди шкідливих речовин, розміщення відходів.

Регіональні органи влади заінтересовані у власних джерелах доходів. Це вимагає від них проявляти господарську ініціативу, залучати внутрішні й зовнішні інвестиції для розвитку в регіонах бюджетоутворюючих галузей і виробництв, інновацій та сучасних технологій, створення робочих місць, добиватись збільшення доходів у бюджет.

Основними напрямами збільшення доходної частини бюджету є:

· розвиток бюджетотутворюючих галузей, тобто зростання ВВП і на підставі цього бази оподаткування;

· вихід з тіні виробництва й легалізація прихованого прибутку та його оподаткування.

Основними статтями видатків місцевих (регіональних) бюджетів є:

I. Фінансова підтримка галузей господарського комплексу:

1. промисловості і будівництва;

2. сільського господарства та рибальства;

3. транспорту та дорожнього господарства;

4. житлово-комунального господарства.

II. Фінансова підтримка соціально-культурних заходів:

1.освіти;

2.культури і мистецтва;

3.охорони здоров'я;

4.соціальної політики.

Управління.

Правоохоронної діяльності.

V. Інших видів.

Провідне місце у видатках в більшості регіонів займає фінансування галузей господарства, в тому числі промисловості, будівництва, сільського господарства і рибальства, транспорту, дорожнього та житлово-комунального господарства, зв'язку. На другому місці знаходяться витрати на соціально-культурні заходи, зокрема на освіту, культуру, мистецтво, охорону здоров'я та фізкультуру, соціальну політику. Видатки на управління й утримання правоохоронних органів займають менше 10 % і є найменшими.

Бюджетні ресурси -- також важливе джерело фінансування інвестиційних проектів, але їх роль впродовж останніх років значно зменшилася. При цьому, економічне зростання в період 2000--2007 рр. підтримувалося переважно за рахунок бюджетних коштів. Скорочується частка коштів місцевих бюджетів у структурі інвестицій в основний капітал, яка не перевищує 3-- 4 %. Дві третини капіталовкладень в економіку регіонів фінансується за рахунок власних коштів підприємств. Таким чином, економічне зростання в Україні профінансовано переважно за рахунок внутрішніх державних джерел, але цих інвестицій недостатньо.

Якщо внутрішніх регіональних інвестицій не вистачає, залучаються іноземні інвестиції. В інвестуванні української економіки беруть участь підприємницькі структури понад 100 країн. Найбільші інвестиції в економіку регіонів України мають розвинуті країни світу (США, Нідерланди, Німеччина, Велика Британія) та Росія. Високу питому вагу мають інвестиції з офшорних зон (Кіпру, Віргінських островів, Ліхтенштейну) та інших країн. Але розраховувати на прямі іноземні інвестиції, темпи приросту яких впродовж останніх років є нестабільними, як на рушійний фінансовий фактор економічного зростання в регіонах у найближчій перспективі, не варто. Вони здійснюються переважно в галузі, що динамічно розвиваються і мають суттєві темпи зростання чи відрізняються швидким обігом коштів.

Понад половина всіх інвестицій у 2007 р. вкладалася в підприємства промисловості, зокрема в харчову промисловість та переробку сільськогосподарської продукції, машинобудування й металообробку, хімічну і нафтохімічну промисловість, паливну промисловість, будівництво та промисловість будівельних матеріалів. Серед непромислових галузей економіки активно інвестуються в регіонах внутрішня торгівля, транспорт і зв'язок, фінанси, кредит, страхування та пенсійне забезпечення.

Найбільш привабливими для іноземних інвесторів є регіони з високим рівнем економічного розвитку та наявністю великих міст, зокрема Києва у Центральному районі, Дніпропетровська і Запоріжжя в Придніпровському районі, а також Одеси і Львова відповідно в Причорноморському та Карпатському районах.

6. Інноваційно-інвестиційний потенціал

Складний період ринкових трансформацій в економіці України та глибока економічна криза, що виникла внаслідок затяжного періоду структурних перетворень у господарському комплексі, значні негативні наслідки цієї кризи й реальна загроза її перетворення в потужний дезінтегруючий фактор розвитку регіонів України -- все це закономірно ставить питання про шляхи подолання кризових проявів у соціальній та економічній сферах.

Науково доведено, що економічна криза та депресія можуть бути подоланими впровадженням нових технологій, що створюють нові виробничі можливості, освоєння яких забезпечує перехід до зростання. Комерційне застосування нових, продуктивніших технологій, які істотно змінюють обсяги та якість виробництва й споживання, є головним чинником економічного зростання за умови належної інвестиційної підтримки їх упровадження. Науково-технічний прогрес як фактор економічного розвитку все частіше пов'язується з поняттям інноваційного процесу. Це унікальний процес, що об'єднує науку, техніку, економіку, підприємництво і менеджмент. Він полягає в отриманні новації та простягається від зародження ідеї до її комерційної реалізації.

Визначення суті поняття «інновація» полягає у з'ясуванні його зв'язку з поняттям «новація». Під новацією розуміється дещо нове, близьке до поняття винаходу. Інновація відповідно до загальноприйнятого визначення -- це процес розробки, освоєння, експлуатації й використання виробничо-економічного та соціально-організаційного потенціалу, що становить основу новації. Разом з тим, між заявленням новації та перетворенням її в інновацію існує значний проміжок часу.

Основні стадії процесу інноваційного розвитку (інноваційного процесу) мають наступний вигляд:

досягнення фундаментальної науки;

прикладні дослідження;

конструкторські розробки;

впровадження (первинне освоєння);

широке впровадження (власне розповсюдження інновацій);

використання нововведень;

* старіння інновацій.

Нині в Україні під інновацією розуміють введення у вживання будь-якого нового або значно вдосконаленого продукту (товару, послуги) або процесу, нового методу маркетингу чи нового організаційного методу в діяльності підприємства, організації робочих місць або зовнішніх зв'язків. Відповідно інноваційна продукція є новою чи значно вдосконаленою в частині її властивостей або способів використання. Новими продуктами вважаються товари та послуги, що суттєво відрізняються своїми характеристиками або призначенням від продуктів, які виготовлялися підприємством раніше. Значне поліпшення може бути досягнуто за рахунок змін у матеріалах, компонентах та інших характеристиках виробів, що покращують їх властивості. Сюди включаються вдосконалення технічних характеристик, компонентів і матеріалів, вбудованого програмного забезпечення та інших функціональних характеристик. При цьому інноваційна продукція стає новою як для ринку, так і для підприємства.

Визначальною умовою формування банку новацій є об'єм інвестицій у сферу науково-технічної діяльності та в подальший процес перетворення новації в інновацію. Реалізація інноваційних процесів потребує значних витрат, частка яких у розвинутих країнах постійно зростає, сягаючи в багатьох з них 3 % ВВП. На підтримку науково-технічного комплексу країни слід виділяти, як показує світовий досвід, не менше 1 % ВВП. В іншому випадку відбувається розвал і втрата науково-технічного потенціалу. У високорозвинутих країнах світу частка фінансування науки складає: в Японії -- 3 %, Німеччині -- 2,8, США -- 2,75, Швеції -- 2, 6, у Франції -- 2, 4 %, причому частка держави в цих витратах становить у середньому 35--40 %. Цілком зрозуміло, що в умовах глобальної економічної конкуренції виграють ті країни, які забезпечують сприятливі умови для наукових досліджень та науково-технічного прогресу.

В сучасному механізмі інноваційного процесу зростає роль регіональної складової. Певна фінансова самостійність регіонів, можливість використання місцевих ресурсів, відповідальність місцевих органів влади за соціальний розвиток створюють необхідну економічну основу й мотивацію для ефективного впливу на регулювання та підтримку інноваційно-інвестиційної активності.

Можливість інноваційного розвитку в кожному регіоні України передбачає свої особливості, зумовлені наступними факторами:

економічний простір України -- досить різноманітний і складний;

території регіонів України є неоднорідними не тільки за забезпеченістю ресурсами, але й за рівнем і типом господарського та соціального освоєння;

галузева й, особливо, територіальна структури господарства регіонів досить інерційні, для їх трансформації необхідний тривалий час та масштабні інвестиції;

різноманітні фактори впливають на підприємництво не зокрема, а в комплексі: стримуючий вплив на підприємництво одних факторів може компенсуватися дією інших.

Основна проблема в оцінці інноваційно-інвестиційного потенціалу регіонів з урахуванням вищеназваних факторів полягає в тому, що їх вкрай важко «виміряти». Залежно від різноманітних факторів (з урахуванням об'ємів капітальних інвестицій) можна виділити декілька груп регіонів. До регіонів з відносно сприятливим інвестиційним кліматом, досить високою економічною активністю та темпами формування нових економічних структур можна віднести Центральний економічний район (загальний об'єм інвестицій в основний капітал у 2007 р. склав понад 55 млн грн, а в розрахунку на одну особу -- 8 тис. грн), Донецький (відповідно -- 27 млн грн та 4 тис. грн), Придніпровський район (відповідно -- 24 млн і 3,4 тис. грн). До економічних районів, що мають менш сприятливий інвестиційний клімат, невисоку ділову активність та характеризуються середніми й низькими темпами економічних перетворень і формуванням нових економічних структур, належать більшість регіонів України. Наприклад, середні показники об'ємів капітальних інвестицій мають Східний та Причорноморський економічні райони, а найнижчі -- Карпатський, Поліський і Подільський райони, де інвестиції в основний капітал становлять від 17 млн грн у Карпатському районі до 9 млн грн у Подільському районі (в розрахунку на одну особу цей показник дорівнює відповідно 2,7 тис. і 2,2 тис. грн).

Середній або нижче середнього показники інвестиційної привабливість значної частини регіонів України свідчить про тяжкий стан в інвестиційній сфері, а значна різниця в показниках відображає їх велику територіальну диференціацію. Звідси виходить, що інноваційно-інвестиційна політика держави для різних регіонів також має бути диференційованою. В першу чергу, вона повинна сприяти зменшенню розривів у рівнях розвитку продуктивних сил регіонів, створенню сприятливіших умов для соціально-економічних перетворень. Крім того, підтримка наукових досліджень та розробок також є складовою державної інноваційно-інвестиційної політики. З одного боку, держава має забезпечувати свободу наукового пошуку, а з іншого, державні структури орієнтують сферу науково-технічних розробок на виробництво продукції та послуг, які можуть бути придатними для практичного використання, комерціалізації. При цьому вона сприяє раціональному розміщенню науково-технічного й інноваційного потенціалу. У країнах, де впроваджується активна інноваційно-інвестиційна політика, центральні державні структури спрямовують зусилля на вирівнювання умов розповсюдження інновацій по території країни, а місцева влада покликана сприяти найповнішій реалізації інноваційних ресурсів регіонів шляхом різних регіональних преференцій (податкових пільг та ін.), морального заохочення інноваторів, забезпечення їхнього соціального захисту тощо. Водночас держава в межах обраної загальноекономічної та інноваційної стратегії стимулює міжнародний трансферт нововведень.

...