Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЛТАВСЬКА ДЕРЖАВНА АГРАРНА АКАДЕМІЯ

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ ТА ЕКОНОМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

КУРСОВА РОБОТА

Політична економія

На тему: «Ринок і держава в сучасній економічній системі»

Студентки 1 курсу 1 групи

обліку та фінансів

Спеціальності Облік та аудит

Євстефєєвої А.О.

Керівник к. е. н.,

доцент Дорошенка А.П

м.Полтава - 2013рік



Зміст

Вступ

1. Місце та функції держави як суб'єкта ринкових відносин

1.1 Держава як суб'єкт ринкового господарства

1.2 Економічні функції держави в ринковій економіці

2. Методи державного впливу на ринкову економіку

2.1 Адміністративний метод

2.2 Економічні ( непрямі ) методи

3. Держава у ринковій економіці України

3.1 Проблеми ринку

3.2 Завдання держави

3.3 Економічна політика України

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Головне призначення держави - найбільш ефективна і раціональна політична організація країн. У цьому контексті держава є носієм політичної влади та відіграє визначальну роль у реалізації відносин та функцій влади. Будучи базисною структурою у суспільстві, держава має ціль обмежувати індивідуальні інтереси і тим самим забезпечувати порядок та нормальне функціонування суспільства. Відповідно, держава підтримує на певній території діяльність та організовує систему суспільних відносин людей, сприяє організації їхньої життєдіяльності , в тому числі економічної.

Немає ніякого сумніву, що роль держави полягає ,передусім, в реалізації нею правової, економічної та соціальної політики , позитивної як для країни так і для їх громадян. Досвід розвинутих країн показує . що не може бути ефективної ринкової економіки без активної ролі та участі держави. Проте методи та механізми державного впливу не залишаються без змін. Масштаби державного впливу , його конкретні функції і методи значною мірою відрізняються в різних країнах та відповідають історичним, культурним та іншим чинникам тієї чи іншої держави.

Проблемою визначення ролі держави юристи та економісти-теоретики займаються вже більше трьох століть - з моменту виникнення індустріального суспільства. З тих часів домінували різні погляди на це питання. Але серед них можна виділити дві течії . які обговорювалися найбільше: неолібералізм, інституціоналізм.

Розв'язанню проблем визначення ролі держави в трансформаційних процесах та пошуку ефективних шляхів державного впливу в ринкових умовах присвячені праці вчених юристів та економістів, зокрема А. Гальчинського, В. Гейця, М. Долішнього та ін.

Нині держава, як один із найсильніших інститутів посідає найважливіше місце у спрямуванні правового економічного та соціального розвитку. Особливо це стосується країн, що розвиваються. Вони є класичним прикладом впливу держави на економічні та соціальні перетворення.

Економічна сфера - це складний і багатогранний механізм, що охоплює безліч взаємопов'язаних і одночасно конкуруючих елементів. Це сукупність різних суб'єктів економічної діяльності, взаємовідносин, що виникають у процесі цієї діяльності, засобів та форм виробництва та розподілу матеріальних благ і послуг, які базуються на економічній інфраструктурі , що визначається рівнем розвитку продуктивних сил та виробничих відносин. Вона містить базо утворюючі інститути, відносини, що забезпечують ефективне функціонування всієї національної економіки. Економічна сфера є матеріальною базою функціонування усіх інших сфер життєдіяльності суспільства. Таким чином, головна мета будь-якої економічної діяльності - це виробництво та розподіл необхідних для життєдіяльності населення відповідної країни матеріальних чи інших благ та послуг, задоволення всіх матеріальних потреб як окремих членів суспільства, так і всього суспільства загалом.

Очевидно, що головним суб'єктом економічних відносин є людина . У зв'язку з цим можна стверджувати, що економіка - це сукупність взаємовідносин між людьми у сфері виробництва, розподілення та споживання товарів і послуг.

Економічна система, яка є матеріальною основою життєдіяльності і розвитку суспільства, має свої закономірності. Вона підпорядкована закономірностям макроекономічного розвитку, що зумовлюються науково-технічним прогресом, зрушенням в галузевому і територіальному розподілі праці та якісним станом економіки.

Соціальна сфера постає одночасно зв'язком зіткнення політичних та економічних проблем, хоча вони є різними підсистемами єдиної суспільної системи, розвиток яких полягає у взаємозалежному системному прогресі, коли жодна підсистема не може бути автономною та розвиватися на шкоду іншій, а прогресивні зміни в одній із них набувають реального змісту лише тоді, коли їм відповідають ті самі зміни іншої підсистеми. Соціальній сфері властиві гнучкі механізми самоорганізації, саморегуляції соціальних відносин та процесів, що забезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування, удосконалення та розвиток і спрямовані на забезпечення соціальної справедливості та згуртованості суспільства.

Взаємодія економічного та соціального визначає перетворення, коли економічний розвиток забезпечує зростання можливостей для задоволення соціальних потреб. Тобто, соціальна функція є органічною складовою, внутрішнім ресурсом і стимулом економічного розвитку, без реалізації якої економіка втрачає здатність до простого відтворення.

Можна зазначити, що держава відіграє визначальну соціальн0-економічну роль у життєдіяльності людини. Вона полягає у тому, що держава має передбачити широкий доступ до соціальних послуг шляхом надання державних кредитів, грошових виплат на задоволення соціальних потреб унаслідок обмеженості ресурсів тільки для осіб з незначними доходами, а також для гарантованого мінімуму заробітної плати. Тобто головне завдання держави у сучасній економіці полягає в поєднанні інтересів особи, колективів та суспільства, зазначені владою регулювання при збереженні саморегулювання та саморозвитку суспільства. Реалізація цих завдань здійснюється через публічну владу шляхом виконання державою своїх функцій, які спрямовані на задоволення різноманітних потреб як окремих особистостей, так і всього суспільства.



1. Місце та функції держави як суб'єкта ринкових відносин

1.1 Держава як суб'єкт ринкового господарства

Наявність двох основних концепцій економічної політики держави є відображенням тісного взаємозв'язку в реальному житті між державним регулюванням економіки та її ринковим саморегулюванням. Держава і ринок визначають напрям, в якому розвиваються економічні процеси. Обсяги регулюючих функцій, які виконують держава і ринок, час від часу змінюються. Серед головних чинників таких змін -- рівень розвитку продуктивних сил, політична орієнтація країни, характер історичного етапу, на якому знаходиться суспільство, його соціальна структура, національні особливості.

Там, де порушувалася гармонія взаємодії ринку і держави, країни потрапляли до глибокої кризи. Якщо взагалі відкидається ринок, логіка економічних процесів призводить таку державу до повної стагнації. Більш ніж півстолітня практика колишнього Радянського Союзу на рубежі 70--80-х років завершилася глибокою і всеосяжною кризою.

Якщо ж, навпаки, суспільство розвивається тільки на основі ринкових механізмів, вільної конкуренції, тоді їх сліпа стихія також призводить до потужних соціальних струсів. Весь західний світ у зв'язку з такою практикою пережив у 1929-- 1933 рр. часи "великої депресії" і зробив відповідні висновки, створивши систему державного економічного регулювання. Знайти розумне спід відношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням -- одне з ключових завдань, яке сьогодні постало перед Українською державою

Перехід до ринку, економічні реформи не можуть бути для України самоціллю. Це саме стосується приватизації державного майна та Інших ринкових заходів. Це лише інструменти, які порад з посиленням державного впливу на економіку мають забезпечити досягнення важливих суспільних
цілей. Такими цілями є підвищення рівня життя широких верств населення, зміцнення здоров'я нації, формування розвинутої матеріальної та духовної культури народу, досягнення соціального миру і стабільності, гармонії у взаєминах людини з природою, екологічної безпеки, забезпечення Українській державі гідного місця у світовому співтоваристві.

Особливістю для України є те, що становлення ринку та інститутів національної держави збігаються у часі. За цих умов внаслідок слабкості молодої держали є загроза деформування ринкових структур. Тому час вимагає розбудови тих інститутів держави, які компенсують негативні, побічні наслідки функціонування ринку. Це інститути планування, забезпечення економічної безпеки, соціального страхування і пенсійного забезпечення, дотримання гарантій на освіту, охорону здоров'я, прав на працю, захисту інтересів споживачів та ін. Крім того, активної державної підтримки потребують більшість підприємницьких структур, які залишаються слабкими, особливо у виробничій сфері. В країні низька ділова активність, несприятливий інвестиційний клімат та в основному фіскальна податкова система. Без подолання цих явищ не буде дієздатного ринку. Україна має формувати таку національну модель ринку і державного регулювання економіки, яка враховувала б історичні реалії та сучасний зарубіжний досвід.

1.2 Економічні функції держави в ринковій економіці

Економіка як система суспільних відносин розвивається разом з появою держави. Держана е найвищою формою організації людського співжиття. Вона створила умови для того, щоб діяльність людей щодо задоволення своїх потреб в їжі, одязі, житлі та інших матеріальних благах здійснювалась згідно з схваленими суспільством нормами, правилами та звичаями. Перша спроба самоусвідомлення людьми характеру цієї діяльності як уміння ведення домашнього господарства, бережливості зроблена вже в Стародавній Греції.

Становлення та зміцнення держави як суспільного інституту супроводжувалися розвитком численних її функцій, включаючи економічні.

Отже, історія розвитку економічних функцій держави - невід'ємна частина еволюції суспільства в його організованих формах.

Рабовласницька держава на Сході була головним організатором проведення широкомасштабних зрошувальних робіт. Надалі, чим складнішою ставала господарська діяльність людей, тим більше в неї втручалася держава.

Виникнення економічних функцій держави є результатом розвитку продуктивних сил, об'єктивних його потреб. Поглиблювалося усуспільнення виробництва, долалась роздробленість його складових, окремі товаровиробники об'єднувалися через ринок у колективному процесі праці. Виникало багато загальних проблем, вирішення яких кожному окремому виробникові було не під силу. Серед таких проблем -- забезпечення неподільності території держави як середовища для господарської діяльності, зовнішньої та внутрішньої безпеки, розвиток шляхів сполучення, управління, суд, армія, грошовий обіг, формування державної скарбниці. Це були суспільні, загальні проблеми. Вирішенням цих та інших спільних проблем міг займатись тільки такий інститут, який був відносно незалежним від кожного з виробників і від суспільства в цілому.

Отже, держава стала апаратом організації, об'єднання господарського життя, реалізації економічних інтересів суспільства в цілому. Так виникає господарство, яке знаходиться в управлінні державної влади. Починаючи з раннього Середньовіччя процес становлення економічних функцій держави пройшов кілька етапів

У ранній середньовічній державі державне господарство збігається з особистим господарством глави держави. Державна скарбниця у цей період -- це одночасно й особиста скарбниця короля. Основна частина суспільних потреб у цей період задовольняється натуральними гювинностями. Це утримання короля під час його подорожей країною, військові та транспортні повинності, поставки продовольства для армії та ін. Суд у цей період є не економічні функції держави (XV --XVII ст.). Державна скарбниця відокремлюється від особистої скарбниці монарха. Державні фінанси набувають суспільно-правового характеру. У середині XV ст. з'являються постійні податки як обов'язкові платежі до державної скарбниці для забезпечення державою суспільних функцій. Основний податковий тягар покладається на низові верстви суспільства. Вищі верстви суспільства зберігають за собою свободу від оподаткування завдяки своєму політичному становищу. Встановлюється правило, шо будь-який борг, який утворюється главою держави, стає боргом держави. Це значно розширило кредитоспроможність держави. З'являються постійні внутрішні та зовнішні позики. Запроваджуються паперові гроші.

Черговий етап -- розширення економічних функцій держави -- збігається зі становленням конституційної держави (XVIII --XIX ст.). У цей період визнається принцип, згідно з яким державне господарство повинно слугувати виключно суспільним інтересам, Встановлюється порядок, відповідно до якого податки мають встановлюватись виключно представницькими органами влади (парламент, місцеві представницькі зібрання), створюються єдині загальнодержавні системи податків, ліквідуються внутрішні мита, встановлюється єдина система зовнішнього мита. Визнається тісний взаємозв'язок між центральною державною владою і органами місцевого самоврядування, здійснюється розподіл між ними діяльності щодо задоволення суспільних потреб. Визнається і закріплюється у законодавстві вимога загальності та рівномірності оподаткування. Оголошується, що всі верстви населення рівноправні перед податковим законом.

У XX ст. подальше вдосконалюються і змінюються економічні функції держави. Найсуттєвішими проявами цих змін у другій половині століття стали інтеграційні процеси у світовій економіці, формування наднаціональних міждержавних економічних функцій. У цей періоду Західній Європі, Північній Америці, Південно-Східній Азії та інших субрегіонах уніфікується господарське законодавство різних країн, формується узгоджена митна, валютна, промислова, сільськогосподарська, екологічна, соціальна політика. Створюються наднаціональні інститути економічного регулювання, здійснюються заходи переходу до колективних систем грошового обігу.

У цей самий період в інших субрегіонах, а саме в Азії, Африці, в Центральній Америці та в районі Карибського басейну, а згодом на території колишнього Радянського Союзу бурхливо розвиваються процеси становлення національних держав та формування їх власних економічних функцій. Утвердження політичного і економічного суверенітету молодих держав закономірно веде до становлення регіональних економічних об'єднань держав.

Отже, економічна функція держави перебуває у постійній динаміці. Спостерігається їх зростання та ускладнення в тісному взаємозв'язку з розвитком суспільного прогресу. Поняття « панівні соціальні верстви» є історичним. В умовах постіндустріального суспільства ними стає основна частина населення. За таких умов держава слугує виробленню компромісних позицій усіх суспільних верств для забезпечення соціальної рівноваги.

Отже, економічну роль держави необхідно досліджувати в двох аспектах - забезпечення нею загальносуспільних інтересів та інтересів панівних верств населення. Останній аспект свого часу неправильно абсолютизувався вітчизняною теорією.

Держава має великі можливості впливу на економіку. Може стимулювати або затримувати розвиток тих чи інших виробничих відносин, виконувати прогресивну і регресивну роль. Проте, не зважаючи на свою відносну самостійність, вона не може примушувати суспільство жити за тими правилами які суперечать об'єктивним економічним конам або для яких ще не створено матеріальних передумов

Понад 100 років тому К. Маркс справедливо зазначив, що суспільство ставить перед собою завжди тільки такі завдання, які воно може вирішити, і що саме завдання виникає тоді, коли матеріальні передумови його вирішення вже наявні або знаходяться в процесі становлення. Однак історія 20 ст. свідчить, що це не завжди враховувалося. Волюнтаризм як діяльність держави, що не враховує законів розвитку виробництва, призводить до дезорганізації і врешті-решт, відкидає суспільство в його еволюцію далеко назад. Одним з проявів такої діяльності є надмірне втручання держави в економіку, тотальне її одержавлення. Держава в такій ситуації стає диспетчером економічних процесів, сковує їх, регламентує, ліквідує господарську ініціативу і підприємливість, тобто потужні джерела прогресу.

Так, у колишньому Радянському Союзі була сформована адміністратиино-командна система господарювання. Разом з тим держава не може примусити суспільство, яке довго жило а умовах такої системи, швидко сприйняти ринкову економіку. Економічне регулювання не може автоматично замінити адміністративні важелі. Для такого регулювання необхідно мати нове економічне середовище, в тому числі й конкуренцію різних форм власності, розгалужені підприємницькі структури, ринкову інфраструктуру, єдині правила економічної поведінки, закріплені в продуманому і узгодженому законодавстві, нову ринкову психологію і культуру населення, високу кваліфікацію кадрів та ін. Отже, треба мати іншу ментальність нації. Цього сьогодні не має жодна з колишніх республік Союзу. Для формування такого середовища потрібен перехідний період.

Ігнорування цих реалій, спроби за один стрибок створити ринкову економіку -- це також один із різновидів волюнтаризму. Проте є обставини, за яких держава змушена різко змінювати об'єктивний напрям розвитку економіки, підпорядковувати її своїй волі. Це відбувається Із умовах воєнного і надзвичайного стану, стихійного лиха, катастроф тощо.

Інколи постає питання, на якій правовій основі держава втручається в економічні процеси, встановлює податки, змінює відносини власності, перерозподіляє суспільний продукт. Справа в тому, що держава е верховним власником. Реалізуючи інтереси нації, вона розпоряджається також всією національною власністю. Національна власність - це все майно, всі ресурси різних форм власності, які знаходяться в межах території держави, належать нації в цілому і є її багатством.

Здійснюючи функцію верховного власника, держава забезпечує економічні інтереси нації, створює умови для реалізації її права на самовизначення та суверенітет, побудову цивілізованого суспільства. Сучасна держава виконує й інші економічні функції.
трьох основних функцій: забезпечення ефективності економічної системи, ЇЇ справедливості та стабільності.



2. Методи державного впливу на ринкову економіку

Державне регулювання економіки має кілька основних форм.

Перша -- бюджетно-податкове регулювання, пов'язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами.

Друга форма -- кредитно-грошове регулювання, спрямоване на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою, підтримання рівноваги на грошовому ринку.

Третя форма -- цінове регулювання, яке відображає вплив держави на ринкове ціноутворення; четверта форма -- адміністративно-економічне регулювання, яке передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи та реалізації соціальних цілей суспільства. Складовою зазначеної форми є правове регулювання економічних і соціальних процесів -- держава встановлює на базі законодавства правові засади економічної діяльності, сприяє формуванню правового середовища підприємницької діяльності.

Економічні функції держави реалізуються через систему методів, які є сукупністю важелів та засобів впливу на певні сфери та явища економічного життя для досягнення визначених цілей. При всій їх багатоманітності вони поділяються на дві великі групи - адміністративні (прямі) та економічні (непрямі).

2.1 Адміністративний метод

Адміністративними методами державного регулювання економіки є методи безпосереднього впливу держави на господарську діяльність, що прямо регламентують поведінку суб'єктів господарювання (тому їх і називають прямими методами). Вони проявляються у формі адміністративного впливу на поведінку функціонування і результативність суб'єктів економічної діяльності, обмежуючи певною мірою їх економічну свободу. Адміністративні методи державного регулювання економіки ґрунтуються на командних формах наказів і розпоряджень, які здійснюють ті, хто знаходиться на вищій позиції в ієрархії, тобто цим методам властива вертикальність ієрархічність. їх найхарактерніша ознака полягає в тому, що вони є обов'язковими для виконання тими суб'єктами, яким вони адресовані, тобто мають обов'язкову силу. Ці методи ґрунтуються на силі державної влади і охоплюють засоби заборони здійснювати певні види діяльності, засоби дозволу (ліцензування) і засоби примусу (зобов'язання дотримуватись певних правил здійснення економічної діяльності). В сучасних умовах використовуються різні.

До адміністративних методів насамперед належать законодавчі та нормативні акти, що регулюють економічну діяльність. Вони є тим важелем, через який держава здійснює організаційний вплив на ринок, оскільки законами та нормативними актами визначаються правила ведення економічної діяльності всіма її суб'єктами. При визначенні законодавчих норм держава спрямовує економічну діяльність не тільки в організоване русло, а й на реалізацію певних цілей. Із зміною економічних умов відбуваються відповідні зміни у законодавчій та нормативній базі.

До адміністративних методів державного впливу на ринок належить і система державних закупівель. Це товари та послуги, закуплені урядом чи іншими державними органами за кошти державного бюджету для гарантованого забезпечення випуску необхідних для країни техніки, устаткування і власного споживання, а також для забезпечення споживання населення та утворення резервів.

Воно значною мірою здійснюється через державні замовлення, тобто замовлення держави виробнику на певну кількість продукції, яку держава зобов'язується викупити за узгодженою з виробником ціною. Такі замовлення, з одного боку, виступають засобом задоволення державних потреб у товарах та послугах, а з іншого - є засобами адміністративного впливу на виробників, стимулювання їх до виробництва певної продукції. У розвинутих країнах ринкової економіки цей метод державного впливу на економічну діяльність використовується в значних масштабах. Так, тільки в США держава здійснює закупки товарів та послуг на суму, що становить понад п'яту частину загального обсягу виробництва країни. Широко застосовується зазначений метод і в країнах Європи, Південно-Східної Азії та Японії. Накопичено певний досвід його використання і в Україні. Правову базу цього процесу закладено законами "Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти" та "Про державне оборонне замовлення".

Адміністративними методами здійснення економічних функцій є і пряме регулювання цін державою. Це комплекс важелів прямого впливу держави на механізм ціноутворення. Необхідність такого впливу визначається рядом факторів. Це і потреба перерозподілу доходів різних груп населення, і необхідність впливу на розвиток виробництва, і необхідність регулювання інфляції. Найсуттєвішим фактором прямого регулювання цін є функціонування монополій, насамперед тих, що називаються природними. Механізм державного регулювання цін складається з таких елементів: визначення завдань і цілей; вивчення попиту на товар; оцінка середніх витрат виробництва; вибір методу ціноутворення.

Пряме регулювання цін - це безпосереднє встановлення нижньої та верхньої меж цін на певні товари. Його методами є заморожування цін, їх блокування, запровадження цінових режимів, укладання угод про ціни, субсидування цін, спрямоване на розвиток окремих галузей та виробництв. Державне регулювання цін здійснюється спеціальними державними органами, насамперед у тих сферах, що характеризуються високим рівнем монополізації. Але не тільки в них. Управління та контроль над цінами здійснюється в аграрному секторі, електроенергетиці, транспорті, телефонному зв'язку, проїзді автошляхами та інших галузях. Так, в аграрному секторі декілька десятків років функціонує система, що дає можливість державі періодично переглядати ціни залежно від ринкових умов. Такий підхід дозволяє підтримувати відносну стабільність роздрібних цін на харчові продукти. Застосовуються адміністративні методи регулювання цін у галузях з високим рівнем монополізації, а також на такі життєво важливі товари, як харчові продукти, житло, медичну допомогу тощо. Прикладом держави з широким використанням методів регулювання цін є Франція.

До групи адміністративних методів впливу держави на економіку належить індикативне планування, що є засобом прогнозування економічної поведінки суб'єктів господарювання. Воно визначає цілі та пріоритети розвитку економіки або окремих її сфер та напрями їх можливої реалізації. Результатами планування є мотивована модель дій, створена на основі кон'юнктурного прогнозування економічного середовища та визначених цілей. Особливістю планування у країнах ринкової економіки є те, що воно має не директивний, а індикативний, тобто рекомендаційний характер, бо визначені в його процесі показники є рекомендаційними для суб'єктів економічної діяльності.

Індикативне планування є орієнтиром для підприємців у прийнятті виробничих та інвестиційних рішень. За тривалістю розрізняють короткотермінові плани (до 1 року), середньотермінові (2-6 років) і довгострокові (понад 10 років). Мета державного планування - охопити весь спектр проблем соціально-економічного розвитку.

Великий досвід такого планування накопичено у Франції, Японії, країнах Південно-Східної Азії (так званих "нових індустріальних країнах"). Франція була піонером індикативного планування. Саме там було розроблено перший п'ятирічний план (1947-1952 роки). Всього за післявоєнний період розроблено 12 таких планів розвитку економіки. При цьому використовується як поточне прогнозування, так і стратегічне планування. Для задоволення загальнодержавних потреб у державному секторі економіки застосовують плановий контракт, а у приватному - державне замовлення.

Одинадцять державних планів було здійснено в Японії. Тут держава має можливість планувати діяльність великих корпорацій, між якими встановлено розгалужену систему угод. Тому навіть з'явився вислів, що економіка Японії - це єдина державна корпорація: "Джапан інкорпорейтед". До речі, це один із факторів "японського економічного дива".

Практично в усіх розвинутих країнах розробляються розгалужені плани та прогнози на рівні національної економіки. У кожній з таких держав існує спеціальний урядовий орган, що займається розробкою планів, прогнозів та програм економічного розвитку, а також методичним та практичним керівництвом організації планування. У Франції це Генеральний комісаріат з планування, у Голландії - Центральне планове бюро, в Японії - Планова комісія. Найбільшого поширення планування набуло у 1960-ті роки. У 1980-тих роках інтерес до нього дещо послабився, але і зараз цей метод є одним із засобів державного регулювання економіки і використовується в більшості країн світу. Тому не можна вважати ефективним становище в Україні, коли практично відмовилися від планування, яке могло б бути дієвим важелем реформування економіки на ринкових засадах.

Адміністративні методи включають і державне регулювання умов праці як сукупність законів і законодавчих актів, що регулюють тривалість робочого дня, величину оплачуваних відпусток та мінімальної заробітної плати, початок працездатного віку та вихід на пенсію тощо. Адміністративними важелями є накази, постанови та розпорядження уряду. В Україні головним законодавчим актом, що врегульовує ці питання, є Кодекс законів про працю.

Адміністративними є також засоби впливу на грошово-кредитну сферу та зовнішньоекономічні зв'язки. Держава є монополістом у сфері грошового обігу і використовує її для надання йому стабільності. Контролюючи грошовий обіг, держава через центральний банк встановлює обов'язкові для всіх суб'єктів грошового обігу вимоги у вигляді різних нормативів. Використовує держава і адміністративні засоби регулювання кредитної сфери, зокрема фондових операцій. В кожній країні є державний орган, що регулює фондовий ринок. При цьому застосовуються як примусові, так і дозвільні засоби. Законодавчою базою такого регулювання в Україні є Закон "Про цінні папери та фондову біржу", а державним органом, що здійснює регулювання, виступає Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку.

Адміністративні засоби використовує держава і для регулювання зовнішньоекономічних зв'язків. Цими засобами є митні тарифи, збори, експортні та імпортні квоти, нетарифні засоби та протекціонізм. Митні тарифи - це систематизовані за групами товарів мита, що стягуються в країні з імпортованих та транзитних товарів та послуг. Вони є примусовими засобами. Митні збори стягуються понад митні тарифи. Імпортні та експортні квоти виступають як кількісні обмеження імпорту певних товарів у країну та експорту товарів з неї. держава трансферний страхування економічний

2.2 Економічні ( непрямі ) методи

Другу групу методів державного впливу на ринкову економіку утворюють економічні, або непрямі, методи. Це правові і економічні засоби впливу на економічну діяльність, що не обмежують економічної свободи її суб'єктів. Вони не обов'язкові для виконання адресатом, бо не мають характеру обов'язкової норми, яку адресат повинен виконувати. Але ці методи впливають на його економічні інтереси, тобто ставлять його у таке становище, що він для реалізації своїх інтересів буде здійснювати свою діяльність у напрямі, до якого його спонукає той чи інший метод.

Економічні методи, як і адміністративні, різноманітні. Спеціалісти, зокрема професори П. С. Єщенко і Ю. Палкін, виділяють три групи таких методів: податково-бюджетні, грошово-кредитні та фінансово-цінові. До першої групи економічних методів насамперед належать податки, що є одним із найефективніших економічних методів державного регулювання ринкової економіки. Це обов'язкові платежі, визначені чинним законодавством країни. Вони є вирахуванням з доходів як фізичних осіб, так і суб'єктів підприємницької діяльності. І як такі використовується державою для впливу на економічну діяльність. Якщо, наприклад, є потреба у збільшенні виробництва якоїсь продукції, то щоб створити зацікавленість в її виробництві, держава може застосовувати цільове оподаткування, яке зробить виробництво такої продукції вигіднішим для виробників. Тому без адміністративного впливу держава реалізує свою мету, впливаючи через податки на інтереси підприємців. У разі необхідності обмежити економічну активність можуть бути змінені умови оподаткування таким чином, що така діяльність стане невигідною і від неї відмовляться або суттєво обмежать.

Важливим економічним методом регулюючої ролі держави є субсидії та дотації. Це платежі, які здійснює держава, щоб компенсувати зменшення доходу виробника через низьку ціну товару. Тобто це платіж, який держава сплачує виробникові, щоб підвищити його дохід, бо за низької ціни він не зацікавлений в його виготовленні. Прикладом таких субсидій може бути аграрний сектор США. Щоб підтримати рівень на сільськогосподарську продукцію, з федерального бюджету спрямовуються кошти для прямих виплат фермерам, які вирощують зернові культури та бавовну. Для різних культур субсидії становлять від 15 до 35% ринкової ціни. Саме за рахунок цих субсидій досягається така ситуація, що ціни на сільськогосподарську продукцію забезпечують попит на неї з боку споживачів і водночас створюють сприятливі умови фермерам для виробництва продукції. Практика субсидування аграрного сектора характерна для багатьох країн світу. Субсидії використовуються для підтримки низьких або стабільних цін як анти інфляційний захід держави. Застосовуються субсидії і для усунення негативних наслідків зовнішніх факторів або екстерналій.

Широко використовуються грошово-кредитні методи впливу держави на економічну діяльність. Ефективними методами цієї групи є відсоткова ставка. її регулювання є зазвичай прерогативою держави, яка використовує її у своїй кредити о-грошовій політиці. Змінюючи рівень відсоткової ставки, держава впливає насамперед на інвестиції, збільшуючи або зменшуючи їх залежно від економічної кон'юнктури і таким чином регулюючи ринкову кон'юнктуру. При цьому держава використовує і такий метод, як грошова емісія, оскільки шляхом збільшення або зменшення обсягу грошової маси в обігу впливає на рівень економічної активності суб'єктів господарювання.

У сучасних умовах велика увага надається фінансово-грошовим методам. Це передусім заходи впливу на інфляційні процеси. Для стримання зростання цін використовуються такі заходи, як інтервенції держави на ринках, де в результаті перевищення попиту над пропозицією намічається тенденція підвищення цін, створення сприятливих економічних умов для виробників дефіцитної продукції шляхом надання їм фінансових переваг, активізація імпорту з дефіцитних товарів тощо. Детальніше використання економічних методів впливу держави на економіку буде розглянуто в наступних темах курсу.

Слід зазначити, що в реальному житті чіткого розмежування адміністративних і економічних методів провести не можна. Обидві групи методів використовуються у їх взаємодії і взаємодоповненні. Скажімо, податки є водночас і адміністративними, і економічними методами. Адміністративними тому, що податок є обов'язковим для його адресата, тобто примусовим. Одночасно виступають і економічним методом, бо впливають на економічні інтереси суб'єкта господарювання, певним чином визначаючи його поведінку. Саме така взаємодія цих двох груп методів державного впливу на економіку і є однією з передумов ефективності економічної політики держави.



3. Держава у ринковій економіці України

Проблема обсягу та напрямів державного втручання в економічні процеси має давню історію. Традиційно класична теорія основним регулятором економіки визнає ринковий механізм, який автоматично встановлює економічну рівновагу. Марксизм, доводячи, що ринковий механізм неспроможний забезпечити ефективне використання обмежених ресурсів, обґрунтовує необхідність повної заміни ринкового механізму тотальним державним регулюванням економіки на базі суспільної власності та єдиного державного плачу. Кейнсіанська теорія, визнаючи обмеженість стихійного ринкового механізму щодо забезпечення макроекономічної рівноваги, доводить необхідність державного регулювання ринкової економіки насамперед як стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестиційної діяльності.

Теорії неокласичного, неоліберального, неоконсервативного напрямів (монетаризм, теорія раціональних очікувань, теорія "економіки пропозиції") зводять державне втручання в економіку до мінімуму і віддають перевагу непрямим методам державного регулювання. Наприклад, монетаризм пропагандує відмову від широкого втручання держави в економіку , обмежує його державним регулюванням грошового обігу. Економічна школа неокласичного синтезу, яка поєднала наукові досягнення кейнсіанства, неокейнсіанства і неолібералізму, доводить необхідність саме змішаної системи регулювання ринкової економіки. Близьким до неокласичного синтезу відносно трактування економічної ролі держави в ринковій системі є інституційний напрям економічної теорії, представники якого обґрунтовують вплив на економічні процеси не тільки ринку, а й соціально-психологічних, політичних, правових та інших факторів.

Діяльність держави як економічного суб'єкта ринкової системи відображає її економічну роль в суспільстві, яку характеризують, по-перше, соціальна спрямованість державного впливу на економіку; по-друге, основні напрями, засоби та методи діяльності держави як суб'єкта економіки; по-третє, обсяг та ступінь державного втручання в економічні процеси.

Соціальна спрямованість державного впливу на економіку відображає, насамперед, загально-соціальну сутність держави, її призначення задовольняти потреби всього суспільства, забезпечувати його цілісність та розвиток. Соціальна мета Української держави в економічній сфері визначена Конституцією України як забезпечення соціальної спрямованості економіки, що саме і відображає загально-соціальне призначення держави щодо економіки -- забезпечувати задоволення суспільних економічних потреб, сприяти зростанню суспільного добробуту. Отже, економічну роль держави можна визначити як макроекономічне завдання держави, на вирішення якого спрямована її діяльність як економічного суб'єкта: забезпечення макроекономічної стабільності та економічного зростання як основи зростання суспільного добробуту. Економічна роль держави конкретизується у певних напрямах, засобах та методах розв'язання макрозавдань, які обумовлені станом економіки, особливостями держави та суспільства на певному етапі розвитку, міжнародними чинниками тощо. Приміром, в умовах перехідного періоду економічна роль держави характеризується такими напрямами державної діяльності, як роздержавлення та приватизація, демонополізація економіки, структурне коригування, мета яких -- створити умови для економічного зростання.

Необхідність державного втручання в економічні процеси в умовах ринкової системи обумовлена потребами суспільства щодо раціонального і соціально спрямованого розподілу та використання економічних ресурсів. У ринковій системі зростання виробництва постійно обмежується попитом, який у свою чергу відображає обсяг та структуру суспільних потреб. Завдяки цьому існує зв'язок виробництва та споживання через товарно-грошові, ринкові форми: ринкова система постійно змінює структуру виробництва відповідно до змін платоспроможного попиту. Але можливі й певні обмеження регулюючої ролі ринку, які відбиваються у його неспроможності виконувати роль регулятора, особливо в умовах порушення досконалої.конкуренції. Зазначені обмеження, неспроможність, "фіаско" ринку диктують необхідність державного впливу на економіку.

3.1 Проблеми ринку

В умовах теоретичної моделі досконалої конкуренції ринок не може вирішити щонайменше три проблеми. Перша: механізм ринку неспроможний забезпечити економіку необхідною кількістю центральних (національних) грошей. Держава бере на себе функцію організації пропозиції грошей на грошовому ринку. Саме цим насамперед обумовлюється економічна роль центрального (національного) банку та необхідність здійснення державою певної грошової політики.

Друга проблема -- задоволення потреб у суто суспільних благах. Ринок спрямований на задоволення платоспроможних потреб, тобто попиту, вимірниками якого є певна кількість одиниць товару, ціна одиниці. Блага, кожна одиниця яких може бути продана за окрему плату -- це так звані суто приватні блага. Але є блага, що задовольняють певні суспільні потреби, які не можуть бути поділені на одиниці споживання та продані частками. Зазначені блага неможливо визначити у грошовій формі. Ці блага мають кілька властивостей. По-перше, суто суспільні блага споживають усі громадяни, незалежно від того, платять вони за них чи ні. По-друге, суто суспільні блага мають надходити до споживача у тій же кількості, що й іншим споживачам -- властивість невибірковості у споживанні. По-третє, суто суспільні блага споживаються громадянами тільки разом, колективно. По-четверте, обсяг індивідуального споживання суто суспільних благ повинен дорівнювати обсягові їх колективного споживання: кожний споживає стільки блага, скільки його споживають усі разом. Ці блага мають нульові граничні витрати -- при збільшенні кількості споживачів витрати не зростають. При цьому важливо підкреслити, що споживання суто суспільних благ здійснюється колективно, але індивідуальна корисність від цього споживання різна. Прикладом суто суспільних благ можуть бути національна оборона, державне управління, охорона правопорядку, національна система комунікацій, єдина енергетична система, фундаментальна наука.

Суто суспільні блага не зорієнтовані на ринковий попит, тому задоволення суспільних потреб у них є завданням держави. Держава фінансує виробництво суто суспільних благ за рахунок насамперед видатків з державного бюджету. При цьому, оскільки суто суспільні блага мають певну регіональну структуру, фінансування здійснюється за рахунок коштів як центрального, так і місцевих бюджетів. Слід зазначити, що існує багато товарів, які мають ознаки і суто приватних, і суто суспільних благ, у цьому разі важливо визначити міру участі держави в забезпеченні громадян такими благами (наприклад, освіта, медичне обслуговування).

Третя проблема -- вимірювання та компенсація зовнішніх ефектів (екстерналій). Зовнішні ефекти -- це витрати або вигоди від ринкових трансакцій, що їх не відображають ціни. Ці ефекти можуть виникати внаслідок як виробництва, так і споживання благ, а зовнішні вони тому, що стосуються не тільки учасників певної трансакції, а й третіх осіб, які не мають відношення до неї, тобто ефекти є зовнішніми щодо ринку. Якщо діяльність певного економічного агента супроводжується витратами третіх осіб, то це негативні зовнішні ефекти, а якщо вигодами, що отримують треті особи, то це позитивні зовнішні ефекти. Отже, соціальні витрати, пов'язані з виробництвом та споживанням певного товару, складаються з приватних витрат виробника та витрат третіх осіб -- негативних зовнішніх ефектів. Соціальні вигоди, пов'язані з виробництвом та споживанням певного товару, складаються з приватних вигод виробника та вигод третіх осіб -- позитивних зовнішніх ефектів. Оскільки ринковий механізм орієнтує економіку на попит, а ринкова ціна неспроможна відобразити зовнішні ефекти, бо вони прямо не стосуються учасників трансакції, необхідно державне регулювання зовнішніх ефектів, спрямоване на перетворення зовнішніх ефектів на внутрішні, тобто на наближення соціальних витрат (вигод) до приватних. Наприклад, підприємець використовує технологію, наслідком якої є забруднення навколишнього середовища. Ринкова ціна на продукцію підприємця не спроможна врахувати витрати населення, пов'язані з зазначеним негативним зовнішнім ефектом. Завдання держави -- сприяти перетворенню негативного зовнішнього ефекту на витрати саме цього підприємця.

За пропозицією А. С. Пігу, з цією метою можна використовувати коригуючі податки та субсидії. Наприклад, за допомогою коригуючих податків -- податків на випуск товарів, які характеризуються негативними зовнішніми ефектами, можна перетворити витрати третіх осіб від забруднення навколишнього середовища на внутрішні приватні витрати підприємця, діяльність якого обумовлює негативні зовнішні ефекти. Тобто можна соціальні витрати наблизити до приватних витрат. Якщо благо характеризується позитивним зовнішнім ефектом, його виробникові держава може видавати коригуючу субсидію, яка сприяє наближенню соціальних вигод до приватних вигод цього підприємця. Проте треба підкреслити обмеженість коригуючих податків та субсидій в регулюванні зовнішніх ефектів, що обумовлено складнощами та високим ступенем приблизності вимірювання витрат та вигод третіх осіб.

Вирішення проблем забезпечення центральними грошима, задоволенняпотреб у суто суспільних благах, визначення та компенсації зовнішніх ефектів потребує державного втручання в економіку навіть в умовах досконалої конкуренції. Як відомо, реальна ринкова діяльність характеризується недосконалою конкуренцією, яка посилює необхідність державного втручання в економічні процеси у зв'язку з такими явищами, як монополізм, недосконала (асиметрична) інформація, надмірна диференціація у розподілі ресурсів та доходів. Зазначені явища також демонструють провали (фіаско) ринку, коли ринок не спроможний забезпечити ефективне використання ресурсів. Держава здійснює антимонопольну політику, яка спрямована на захист економічної конкуренції. Стосовно асиметричної інформації, яка обумовлює значні ризики учасників трансакцій, оскільки вони володіють різною за обсягом та змістом інформацією, завданням держави є захист прав споживачів, створення ефективної системи вирішення господарських суперечок тощо. Держава сприяє науково-технічному прогресові, регулює структурні зміни в економіці, впливає на економічний цикл, здійснює соціальне страхування та забезпечує певні соціальні гарантії. Проте слід пам'ятати, що економічна діяльність держави спрямована не на заміну ринку, а на його захист як головного регулятора ефективного розподілу обмежених ресурсів в умовах економічних систем змішаного типу.

3.2 Завдання держави

Основними завданнями, що постають перед урядами держави є:

- Розробка законів, норм і правил володіння власність та функціонування ринку;

- Здійснення державних закупівель економічних благ з метою забезпечення ними підприємницького та домогосподарського секторів, а також виробництво державним сектором суспільних благ з подальшим їх продажем чи передачею в частково оплачуване чи безоплатне користування;

- Здійснення трансферних витрат: на соціальне страхування, на випадок безробіття, виплати субсидій, субвенцій, допомог;

- Справлення податків. Сума витрат на державні закупівлі речових товарів та послуг і витрату трансферів становить затрати держави;

- Прямий вплив уряду на розподіл ресурсів. Уряд може впливати на структуру виробництва, маніпулюючи податками і затратами, рекомендуючи що виробляти, як виробляти, для кого виробляти.

3.3 Економічна політика України

У процесі трансформації політичної та економічної систем в Україні триває пошук ефективної моделі розвитку економіки. Очевидно, що нова економічна система не може бути “чистим” капіталізмом, який переважав усередині XIX ст. Тим більше що в розвинених країнах домінують змішані суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності економіки і система коригування ринку як засіб досягнення оптимально справедливого розподілу доходів через структуру соціального законодавства.

Eкoнoмiчнa політика України на початку XXI ст. має своєю головною метою перехід до соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Риси сучасного економічного становища України:

- величезна заборгованість держави, окремих галузей і підприємств країнам близького і далекого зарубіжжя;

- відставання сектора економіки, який виробляє товари, від сектора економіки, який їх споживає;

- паливно-енергетична залежність від Росії;

- занадто сильний контроль економіки з боку українського уряду, що має ефект придушення того її сектора, що виробляє товар;

- криміналізація стосунків між державним апаратом і бізнесом, розподілення між кланами найприбутковіших секторів економіки України;

- Україна занадто відірвана від світової економіки.

Основними завданнями української держави в галузі економіки є:

- реформування електроенергетичного сектора;

- надання людям економічної свободи;

- зміцнення інституційних структур національної економіки;

- стабілізація національної валюти;

- створення умов для подолання кризи виробництва і для підвищення його конкурентоспроможності;

- розвиток аграрного сектора економіки, перетворення землі в товар і набуття нею реальної вартості;

- утвердження відкритого типу економіки, забезпечення прозорості економічних процесів;

- входження України у світовий економічний простір;

- захист вітчизняного товаровиробника шляхом створення фінансового, кредитного та податкового механізмів, які стимулюють виробництво;

- створення української економіки як самодостатньої системи;

- перехід відносин між субґєктами господарювання з бартерних принципів на грошовий (товарно-грошовий);

- легалізація "тіньових" капіталів і виробництв, "тіньової" економіки і відносин;

- інтенсифікація процесів приватизації, особливо в аграрному секторі;

- посилення боротьби з економічною злочинністю, корупцією;

- переведення економіки у ліберальне русло.

Реалізація економічної політики в Україні передбачає використання таких методів впливу держави на економіку, як:

- регулювання і планування пропорцій;

- державні замовлення;

- цільові програми;

- політика доходів;

- вирівнювання економічних потенціалів і життєвих умов різних регіонів.

Модель економічного розвитку України передбачає поетапне здійснення цілеспрямованої, науково обґрунтованої програми виходу з кризи шляхом поєднання регулюючого впливу державних органів на економіку і запровадження ринкових відносин. Ключовим чинником у створенні економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності, є держава, яка, не втручаючись у діяльність приватних підприємств, управляє ринком і підтримує його, стримує негативні тенденції через відповідні юридичні важелі -- програми оподаткування, монетарну політику. Держава покликана дбати про поєднання приватних і суспільних інтересів.

Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важливо брати до уваги, що перехід суспільства від тоталітарного устрою до демократичного не відбувається за кілька років. Економіка України потребує суттєвих структурних змін, а це неможливо без формування механізму відтворення цілісної національної економіки (за роки незалежності так і не вдалося його сформувати). Тому потрібні всебічно обґрунтована концепція економічних реформ, відповідні управлінські структури, професійно підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами перетворення сучасної економіки. У ситуації, коли першочерговим завданням є розвґязання проблем модернізації економіки і прискорення темпів розвитку країни, існує спокуса встановити авторитарний режим.

Та застосування авторитарних методів управління матиме лише тимчасовий успіх. А формування соціальне орієнтованої економіки неможливе без утвердження демократичної, соціальної, правової держави.

З огляду на реалії й особливості суспільного життя в Україні, становлення та розвиток її політичної системи характеризуватимуть такі параметри:

- подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору для самоуправління суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації;

- побудова справді демократичної, соціальної, правової держави з ефективно діючим парламентом, професійним висококваліфікованим урядом, незалежними судовими органами;

- формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій;

- розвиток політичної свідомості та політичної культури суспільства й особистості як на загальнодержавному, так і на побутовому рівні;

- забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації загалом і кожного етносу зокрема, формування та підвищення національної свідомості й самосвідомості, національної культури;

- удосконалення діяльності ЗМІ, підвищення їх ролі ,в регулюванні політичних відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної свідомості та політичної культури суспільства і кожного громадянина;

- своєчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього та міжнародного становища України (постійна самоадаптація).

...