Економічне учення Т. Мальтуса

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Економічне учення Т. Мальтуса

Видатним представником економічної думки в Англії на початку XIX ст. був Томас Мальтус (1766--1834), який на відміну від Дж. Мілля та Дж. Мак-Куллоха полемізував з Д. Рікардо, намагаючись критично переосмислити його економічні погляди. Результати наукових пошуків вченого знайшли відображення у працях "Дослідження про закон народонаселення" (1798), "Дослідження про наслідки хлібних законів" (1814), "Дослідження про природу і зростання ренти" (1815), "Принципи політичної економії" (1820) та ін.

Беззастережно приймаючи ідею економічного лібералізму та примноження багатства суспільства за рахунок розвитку сфери виробництва, вчений намагався виявити фактори і передумови економічного зростання, взаємозв'язок між темпами зростання економіки та народонаселення, можливості протидії кризам надвиробництва. Його заслугою стало збагачення класичної економічної теорії новими науковими підходами та ідеями. Переслідуючи практичну мету, "покращання участі та збільшення щастя нижчих класів суспільства"1, Т. Мальтус:

Виклав своє розуміння проблем економічного зростання на основі дослідження взаємозалежності економічних та позаекономічних (демонаселення, його праця викликала дискусії, а також критику та звинувачення у цинізмі й людиноненависництві. У 1803 р. вчений видав книгу під своїм іменем. Успіх, який принесла публікація твору, спонукав автора до доповнення та вдосконалення видання. З часом зі стислого памфлету книга перетворилась у трактат, який перевидавався за життя Т. Мальтуса шість разів щоразу більшим тиражем.

У 1805 р. Т. Мальтус прийняв запропоновану йому кафедру професора сучасної історії і політекономії у коледжі Ост-Індської компанії. Результати його наукових досліджень знайшли відображення у виданій в 1815 р. праці "Дослідження про природу і збільшення земельної ренти".

У 1820 р. вчений опублікував важливу наукову працю "Принципи політичної економії, розглянуті в плані їх практичного застосування". Друг Д. Рікардо у повсякденному житті, Т. Мальтус виступив у цьому творі його завзятим опонентом, висловлюючи власні міркування щодо вартості, доходів, проблем надвиробництва та реалізації. Помер вчений від хвороби серця.

Це зниження, на думку вченого, не в змозі компенсувати технічний прогрес) та зміни в технології, які здійснюються у сільському господарстві занадто повільно. Виявлена Т. Мальтусом тенденція отримала назву закону "спадну родючості ґрунтів", який став праобразом фундаментального економічної закону спадної граничної продуктивності.

Головне, до чого вчений мав намір привернути увагу, полягало в тому, що "якщо зростання населення не затримується якими-небудь перешкодами, то це населення подвоюється кожні 25 років і, отже, зростає у кожний наступний двадцятип'ятирічний період у геометричній прогресії"1. Водної час "засоби існування за найбільш сприятливих умов застосування людської праці ніколи не можуть зростати швидше ніж у арифметичній прогресії".

Цю об'єктивну тенденцію вчений продемонстрував на умовному прикладі, "Припустимо, що сучасне населення земної кулі становить 1 мільярд, -- тис. Мальтус, -- тоді людство розмножується як: 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 25(1 водночас засоби існування зростають як: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. По завершенні двох століть кількість населення відносилась би до засобів існувані як 256 до 9; після закінчення трьох століть як 4096 до 13, а по завершені 2000 років це відношення було б безмежним і незліченним"3.

Прагнення Мальтуса до того, щоб його краще зрозуміли, примусило вченого, за словами Ватера, "занадто різко підкреслити значення своєї доктрини і сформулювати її вкрай абсолютно". Наприклад, він стверджував, що виробництво може зростати в арифметичній прогресії, і багато авторів вважали, що він надавав цим словам абсолютного значення, тоді як насправді це був лише спосіб коротко викласти... думку. В дійсності ж у перекладі сучасною мовою він мав на увазі те, що тенденція спадної віддачі, на якій заснована система його доказів, починає діяти різко після того, як продукт острова подвоюється. Подвійна кількість праці може дати подвійний продукт, але кількість праці, збільшена у чотири рази, навряд чи збільшить продукт у три рази; кількість праці, збільшена у вісім разів, не приведе до чотирикратного зростання продукту.

Розвиваючи далі свої економічні міркування, вчений стверджував, що у всіх людських суспільствах існують природні перешкоди до розмноження населення, здатні утримати його кількість на рівні існуючих засобів існування. Ці перешкоди Мальтус поділив на дві групи:

перешкоди, які попереджують розмноження населення і є "добровільними, заснованими на здатності... передбачати і оцінювати віддалені наслідки" (моральне стримування, відмова від шлюбу, вдівство, пізні бездітні шлюби, добровільна відмова від народжування дітей тощо);

перешкоди, які скорочують населення, "в міру його надмірного зростання і є "перешкодами руйнівними" (шкідливі для здоров'я заняття, важка надмірна праця, крайня злиденність, погане харчування дітей, шкідливі умови великих міст, різного роду надмірності, хвороби, епідемії, війни, голод тощо).

Трактував бідність як природне явище, зумовлене дією закону народонаселення. Зазначаючи, що "народ повинен звинувачувати головним чином самого себе у власних стражданнях", вчений підкреслював, що бідність є наслідком "легковажності і неосвіченості". У перших виданнях "Закону про народонаселения" Т. Мальтус категорично стверджував, що людина, яка прийшла в уже зайнятий світ, якщо батьки не здатні прогодувати її або якщо суспільство не спроможне використати її працю, не має права вимагати будь-якої їжі, вона зайва на землі. На великому життєвому банкеті для неї немає місця. Природа наказує її віддалитись і не зволікає привести свою ухвалу до виконання.

Наголошуючи на тому, що ніякі соціально-економічні перетворення не в з молі відмінити дію природного закону народонаселення, вчений засуджував спроби подолати бідність за допомогою приватної доброчинності або державного втручання у процес розподілу доходів. "Ніякі пожертвування з боку багатих, особливо грошові, -- писав вчений, -- не в змозі ліквідувати серед нижчих класів злидні або попередити їх повернення на тривалий час". Водночас вчений був переконаний, що "Головна і постійна причина бідності мало або зовсім не залежить від способу правління або від нерівномірного розподілу майна...".

У зв'язку з цим Т. Мальтус, як і Д. Рікардо, виступав проти "Законів про бідних", зазначаючи, що останні "По-перше, ...заохочують розмноження населення, не збільшуючи при цьому кількість продуктів споживання. ...По-друге, кількість продовольства, яка споживається у парафіянських робітничих будинках злидарями, яких не можна вважати корисними членами суспільства, настільки ж зменшує частку робітників, тобто людей, більш корисних для країни". Виходячи з того, що ігнорування дії об'єктивного закону народонаселення і втручання держави у розподільчі процеси зруйнує основи природного саморегулювання, призвівши до катастрофічних наслідків, Т. Мальтус стверджував, що "Суспільний добробут має випливати із добробуту окремих осіб і для досягнення його кожний повинен турбуватися насамперед про самого себе".

Вбачав роль держави у здійсненні різного роду превентивних заходів з метою встановлення такого співвідношення між населенням і засобами його існування, "яке б не викликало боротьби міме ними".

Наголошуючи на тому, що для збереження природної рівноваги "необхідно, щоб розмноження населення постійно затримувалось", Т. Мальтус виступав за обмеження народжуваності шляхом неухильного дотримання моральних принципів, добровільного самообмеження, утримання від ранніх шлюбів тощо. Водночас вчений обстоював необхідність нарощування виробництва зростання доходів та збільшення на цій основі частки середнього класу. "Не надмірна розкіш невеликої кількості людей, -- писав вчений, -- але помірне багатство всіх класів суспільства становить добробут і процвітання народу" Водночас він розумів, що "Вищі та нижчі верстви неминучі і корисні. Якщо відібрати у людини надію на підвищення і побоювання пониження, то н було б тієї старанності, яка спонукає кожну людину до поліпшення свого становища, виступаючи головним рушієм суспільного добробуту".

Обґрунтував теорію розподілу, засновану на аналізі вартості створюваного продукту; збагатив класичну теорію ренти. Виступивши з критикою трудової теорії вартості Д. Рікардо та вказавши на її суперечливість вчений поклав в основу власного підходу ідею А. Сміта щодо визначення вартості працею, яка купується. Т. Мальтус ототожнював останню з працею, витраченою на виробництво товарів. Відтак він зводив вартість до витрат виробництва, зараховуючи до останніх живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал.

Трактуючи прибуток як результат продуктивної здатності авансованого капіталу, англійський дослідник визначав дохід капіталіста як такий, що безпосередньо включається у вартість (ціну) товару поряд з працею і незалежно від неї. Звідси випливав цілком логічний висновок, що праця найманих робітників є джерелом лише однієї частини вартості товару -- тієї, яка відповідає заробітній платі. Останню вчений зводив до прожиткового мінімуму -- мінімальної кількості життєвих засобів, необхідних для підтримки фізичного існування робітників.

Теорія заробітної плати Т. Мальтуса заснована на визначенні оплати праці важливим економічним чинником обмеження приросту населення. Згідно із обґрунтованим ученим "залізним законом заробітної плати" стабільна рівновага населення підтримується природним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідний мінімум засобів існування. Т. Мальтус звертав увагу на те, що зростання попиту на працю може спричинити зростання заробітної плати до розміру, який перевищує прожитковий мінімум. Однак, на його думку, "надмірна схильність до розмноження" за цих умов сприятиме зростанню чисельності населення, що в свою чергу призведе до збільшення пропозиції праці, повернувши заробітну плату до вихідної величини. Водночас зменшення заробітної плати обмежуватиме зростання населення в наступний період і т.д.

Як і Д. Рікардо, Т. Мальтус розрізняв номінальну (грошову) та реальну (залежну від ціни засобів існування робітників) заробітну плату. Наголошуючи на тому, що важливе значення має не абсолютна сума грошей, які отримує робітник, а та кількість необхідних засобів існування, яку він може придбати на свою заробітну плату, вчений звертав увагу на те, що за умов, коли відчувається нестача продовольства порівняно з населенням, абсолютно все одно, будуть нижчі верстви отримувати два мільйони чи п'ять.

Виходячи з теорії народонаселення, заснованої на ідеї обмеженості природних ресурсів, та закону спадної родючості ґрунтів, згідно з якими існують економічні межі збільшення продуктивності сільськогосподарської праці, вчений прийшов до висновку, що перехід до обробітку гірших земель внаслідок зростання народонаселення є причиною існування додаткового доходу власників більш родючих земельних угідь. Відтак ренту він визначав як додатковий дохід від вкладення капіталу в земельні ділянки кращої якості (диференціальна рента І).

Водночас аналіз ефективності використання капіталів у землеробстві дав Т. Мальтусу підставу дійти висновку про існування ренти, пов'язаної з послідовним вкладенням капіталу в одну і ту ж земельну ділянку (диференційна рента II). На думку вченого, цей додатковий дохід привласнюють власники капіталу, а не землі, відтак він є важливим стимулом капіталовкладень. Водночас Т. Мальтус підкреслював, що необхідно брати до уваги неухильне зниження приросту родючості ґрунтів стосовно приросту інвестицій.

Виокремив платоспроможний попит як важливий фактор вирішення проблем реалізації на основі аналізу способу розподілу суспільного продукту та взаємозв'язку між попитом, споживанням і заощадженнями.

На відміну від попередників, Т. Мальтус вважав, що у межах суспільства, яке складається лише з капіталістів та найманих робітників, неможливо повністю реалізувати сукупний продукт, оскільки попит завжди буде недостатнім для придбання усієї маси товарів та послуг.

На думку вченого, прагнення капіталістів до нагромадження та розширення виробництва обмежує розміри їх непродуктивного споживання. Водночас робітники на свою заробітну плату можуть придбати лише частину і виробленої продукції. Відтак виникає проблема реалізації тієї частини сукупного продукту, у якій втілено прибуток. На цій підставі Т. Мальтус не І поділяв оптимізму "закону ринків" Ж.Б. Сея і визнавав можливість загальних криз надвиробництва, пов'язуючи їх з труднощами реалізації виготовленого продукту.

Вирішення зазначених проблем англійський дослідник вбачав у додатному невиробничому споживанні "третіх осіб" -- соціальних верств, які не І беруть участі у виробництві, але отримують доходи і створюють додатковий попит на вироблені у суспільстві товари і послуги. Таким чином, попит державних службовців, землевласників, священиків, військових на предмети І розкоші й послуги невиробничого характеру Т. Мальтус трактував як важливий фактор подолання загрози загальних криз надвиробництва.

Наголошуючи на тому, що землевласники своїм споживання сприяють І вирішенню проблем реалізації, вчений стверджував, що "економічне процвітання залежить від процвітання лендлордів". Відтак він критикував Д. Рікардо, який засуджував паразитизм отримувачів ренти. "Трохи дивно, -- писав вчений, -- що містер Д. Рікардо, який отримує земельну ренту, так недооцінює її національне значення. Тоді як я, який ренти ніколи не отримував і не сподіваюсь отримувати, можливо буду звинувачений в переоцінці її важливості".

Звернув увагу на роль прибутку в забезпеченні розширеного відтворення та урівноваження сукупного попиту і сукупної пропозиції.

На відміну від попередників, які вважали основною проблемою економіки Я нагромадження як передумову подальшого розширення виробництва, Т. Мальтус звернув увагу на проблему розподілу суспільного продукту як важливого чинника досягнення економічної рівноваги. Вперше в історії економічної думки вчений проаналізував механізм розподілу прибутку підприємців І на споживання та нагромадження. Прагнучи виявити стан економіки, за 1 якого, "враховуючи виробничі можливості і споживацькі переваги, стимули І до зростання багатства будуть найліпшими", Т. Мальтус стверджував, що "жодне значне і тривале зростання неможливе без такого рівня бережливості, який щорічно нагромаджує частину прибутку і створює надлишок продукту над споживанням".

Водночас він розумів, що "капіталізувати дохід в той час, коли відсутній достатній попит на продукти, так само безглуздо, як безглуздо заохочувати шлюби та розмноження населення, коли не існує попиту на робочі руки і фонду для приросту нового населення". У зв'язку з цим вчений наголошував на тому, що за умов, коли "споживання є більшим за виробництво... капітал в масштабах всієї країни зменшується і її багатство поступово руйнується внаслідок недостатньої здатності виробляти". Однак якщо виникає проблема реалізації, то не спрацьовують стимули до нагромадження та виробництва внаслідок "недостатнього ефективного попиту тих, хто має основну частину купівельних засобів".

Визначаючи основним стимулом нагромадження прагнення підприємців до отримання прибутку, вчений констатував, що останній забезпечується за рахунок збільшення платоспроможного попиту та досягнення високого рівня зайнятості населення. Слід зазначити, що зростання зайнятості Т. Мальтус не вважав фактором збільшення фонду заробітної плати. Він стверджував, що за сталих розмірів номінальної заробітної плати нарощування обсягів виробництва та зростання пропозиції товарів сприятиме зниженню цін, уможливлюючи зростання реальної заробітної плати. Таким чином, зміни, які відбуваються у межах "природного" рівня фонду заробітної плати не матимуть негативних наслідків і не вплинуть на скорочення у подальшому обсягів виробництва.

Обґрунтував необхідність державного регулювання товарообміну між країнами на основі аналізу впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний розвиток.

Як і його попередники, вчений не заперечував значення міжнародної торгівлі як важливого чинника збільшення можливостей виробництва та вдосконалення структури попиту. Однак він звертав увагу на негативний вплив конкурентоспроможної імпортної продукції на прибутковість національного виробництва, внутрішні ціни та заробітну плату. У зв'язку з цим Т. Мальтус, на відміну від Д. Рікардо, захищав "хлібні закони", які передбачали високе імпортне мито на хліб, та виступав за обмеження ввезення продуктів харчування.

Збагативши класичну політичну економію новими підходами до вирішення багатьох економічних проблем, Т. Мальтус залишив помітний слід в історії економічної думки. Його роботи сприяли розробці цілої низки економічних та соціальних доктрин, заклавши методологічні основи багатьох подальших наукових досліджень.

Помітний вплив на економічну науку справили:

Теорія нагромадження, у якій Т. Мальтусу вдалося поєднати абстрактність висновків економічної науки з реаліями економічної практики на основі врахування взаємозв'язку і взаємовпливу природних та економічних факторів при вирішенні проблем стабілізації суспільного розвитку.

Теорія народонаселення, яка сприяла виникненню та поширенню нового напряму в соціально-економічних дослідженнях -- мальтузіанства (згодом -- неомальтузіанства), прихильники якого вбачають причини бідності у перенаселенні. Принагідно зазначимо, що на сьогоднішній день у більшості країн, що розвиваються, високі темпи зростання населення породжують значні економічні проблеми та спроби обмеження народжуваності як важливого напряму державної політики зайнятості.

Мальтуса слід вважати творцем демографії, водночас впровадження в пояснення економічних феноменів нового, запозиченого із біології фактора, іншого інстинкту замість особистого інтересу або прагнення прибутку розширило горизонт політичної економії, віщуючи зародження соціології. За зізнанням самого Дарвіна, як відомо, книзі Мальтуса зобов'язана своїм походженням знаменита наукова доктрина XIX століття -- учення про боротьбу за існування як рушій прогресу.

Подальший розвиток економічної думки був пов'язаний з критикою теорії народонаселення Т. Мальтуса, оскільки, на думку більшості дослідників, учений:

наводив некоректні, з наукового погляду, докази, використовуючи розрахунки, засновані на статистичних даних, які не враховували, що зростання населення у Північній Америці у XVI--XVIII ст. відбувалось не стільки за рахунок природних чинників, скільки за рахунок міграції європейців;

ігнорував той факт, що фізіологічна плодючість людей як біологічних істот зовсім не визначає реальні темпи зростання населення, оскільки тенденція до збільшення народжуваності у відповідь на поліпшення умов життя не є абсолютною і на певній стадії розвитку суспільства поступається прямо протилежній, пов'язаній зі скороченням народжуваності у розвинутих країнах світу.

Допускаючи, з одного боку, поневолення людини невблаганними законами природи, перед якими безсилий геній її розуму, Мальтус водночас вважав, що силою волі, передбачливістю, людина в змозі регулювати на свій розсуд потужний природний інстинкт відтворення! Яка суперечливість! Однією ногою Мальтус стояв на педалі XIX ст., а другу все ще не міг витягнути із ґрунту раціоналізму минулого століття, яке піднесло людину майже до божества.

Водночас незаперечною на сьогодні є наукова заслуга Т. Мальтуса у виявленні взаємозв'язку соціально-економічних і демографічних процесів, у постановці проблеми стабілізації людського розвитку з урахуванням обмеженості ресурсів Землі, позаяк сучасні тенденції глобалізації економіки та нарощування антропогенного навантаження на довкілля наближають світове співтовариство до критичної межі, вимагаючи об'єднання зусиль та ресурсів людства на шляху сталого розвитку.

Теорія реалізації (недоспоживання) та дослідження проблем ефективного попиту, які сприяли розвиткові макроекономічних досліджень відтворювального процесу. Відомий англійський економіст XX ст. Дж. М. Кейнс високо оцінив ідею ефективного попиту Т. Мальтуса та започаткований вченим аналіз оптимального співвідношення споживання та нагромадження, заощаджень та інвестицій тощо.

На думку більшості дослідників, теорія "третіх осіб" Мальтуса має важливе значення для аналізу механізмів, які діють в економіці, що перебуває у стані "перегріву". За цих умов зниження норми нагромадження та перерозподіл доходів на користь третіх осіб, які забезпечують непродуктивне споживання, виступають важливим засобом "охолодження" кон'юнктури. У цьому контексті заслуговують на увагу ідеї вченого щодо підвищення ставок оподаткування з метою зменшення нагромадження капіталів, а також організації громадських робіт як тимчасового заходу обмеження безробіття. На думку Т. Мальтуса, тенденція до зменшення обсягу продуктивного капіталу не може слугувати запереченням громадських робіт, що вимагають залучення значних сум за рахунок податків, оскільки певною мірою це саме те, що потрібно.

2. Завершення класичної політичної економії у творах Дж. С. Мілля

Відомим послідовником рікардіанської школи був видатний англійський учений, філософ, економіст, громадський діяч Джон Стюарт Мілль (1806-- 1873) -- завершувач класичної політичної економії та один із засновників соціального реформізму.

Теоретико-методологічні особливості наукових досліджень вченого знайшли відображення у працях "Про предмет політичної економії та про її метод" (1836), "Про деякі невирішені питання політичної економії" (1844) та ін. Найбільш повно і виразно економічні погляди Дж. С. Мілля викладені у його основній праці "Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії" (1848), яка стала своєрідним підсумком розвитку економічної науки у першій половині XIX ст. і майже півстоліття (до появи книги А. Маршалла) була основним підручником з економіки у багатьох європейських університетах.

Вбачаючи своє завдання в узагальненні, систематизації та оновленні теоретичної спадщини класичної школи з урахуванням "нових подихів епохи", вчений підкреслював, що "в дискусіях останніх кількох років народилося багато нових ідей". Відтак він уважав доцільним "здійснити повний перегляд всієї політичної економії хоча б лише для того, щоб внести в неї результати цих пошуків і гармонічно поєднати їх з принципами, встановленими раніше кращими мислителями цієї науки".

"Основи політичної економії" Дж. С. Мілля складаються із "Попередніх зауважень" автора та 5 книг:

перші три книги ("Виробництво", "Розподіл", "Обмін") присвячені аналізу співвідношення факторів виробництва, природи та чинників економічного зростання, сутності заробітної плати та прибутку, аналізу вартості, ціни, грошей, кредиту, міжнародної торгівлі тощо;

четверта книга ("Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл") досліджує передумови та обмеження економічного зростання;

п'ята книга ("Вплив уряду") присвячена аналізу традиційних для класичної школи питань ролі держави у ринковій економіці.

Люди, які критикують Логіку, як правило, будуть застерігати вас проти Політичної економії. Вона бездушна -- будуть стверджувати вони. Вона бере до уваги й оперує неприємними фактами... Моя вам порада -- вивчайте праці видатних представників Політичної економії і твердо дотримуйтесь того, що буде видаватися вам правильним у їх ученні; виходьте з того, що, якщо ви ще не стали егоїстом і серце ваше не зачерствіло, Політична економія таким вас не зробить.

Визначальним в економічних поглядах Дж. С. Мілля є:

Ґрунтовна розробка найважливіших проблем методології економічної науки. Вчений: одним із перших визначив предмет політичної економії через поведінку людини та її здатність оцінювати ефективність різних засобів для досягнення цілі. Дж. С. Мілль виходив з того, що економічна наука розглядає людину як істоту, яка бажає володіти багатством і здатна порівнювати ефективність різних засобів для досягнення цієї мети. Вона повністю абстрагується від усіх інших людських пристрастей і мотивів, окрім тих, які можна вважати вічними антагоністами прагнення до багатства, а саме: відрази д праці і бажання негайно користуватися дорогими насолодами;

розмежував позитивне і нормативне знання, виокремивши власне "науку" і "мистецтво ведення справ". Характеризуючи політичну економію як абстрактну науку, яка продукує абстрактні істини і може застосовуватися до конкретних умов лише з відповідними застереженнями, вчений звертав увагу на те, що передумовою мистецтва ведення справ служить не одна із наук, а наука в цілому, або ряд окремих наук. Відтак усвідомлення вузькості предметної галузі економічної науки компенсувалось у Дж. С. Мілля широким міждисциплінарним підходом до вирішення завдань прикладного характеру;

різко протиставив закони виробництва і закони розподілу, аналізуючи їх як самостійні, по суті не пов'язані між собою розділи економічної науки наголошував на необхідності аналізу економічних процесів не лише у "стаціонарному та незмінному" стані, але і в "стані поступального розвитку", вказуючи на нагальну потребу додати динаміку політичної економії до її статики.

Орієнтуючись на традиції класичної школи, Дж. С. Мілль визначав предметом політичної економії "багатство, дослідження його сутності, законів виробництва і розподілу". При цьому він трактував багатство як "поняття, що охоплює всі корисні або приємні речі, які володіють міновою вартістю".

На думку вченого, "річ, за яку нічого не можна отримати в обмін, якою б корисною або необхідною вона не була, не є багатством... наприклад, повітря, хоча і є абсолютною необхідністю для людини, на ринку ніякої ціни не має, оскільки його можна отримати практично задарма".

Аналіз виробництва та продуктивної праці. Вихідною у теоретичній побудові вченого була думка про те, що "є три елементи виробництва: праця, капітал і природні сили; причому поняття "капітал" охоплює всі зовнішні матеріальні елементи виробництва, що є продуктами праці, а поняття "природні сили" охоплює всі зовнішні матеріальні умови виробництв, які не є продуктами праці".

Порушуючи питання про розмежування продуктивної та непродуктивної праці, Дж. С. Мілль стверджував, що "всю працю, зайняту створенням довговічних корисностей, втілених у людині або в будь-яких інших живих і неживих предметах, ми повинні розглядати як продуктивну". При цьому вчений наголошував на тому, що "Саму людину... я не розглядаю як багатство. Вона становить собою мету, в ім'я якої існує багатство. Але її набуті здібності, які виступають лише як засіб і породжені працею потрапляють у цю категорію"5. Таким чином, працю, затрачену на розвиток виробничої майстерності, фізичних та розумових здібностей людини вчений відносив до продуктивної.

Видатний представник класичної політичної економії Джон Стюарт Мілль (1806--1873) народився у Лондоні, у сім'ї відомого економіста, друга та послідовника Д. Рікардо Джеймса Мілля.

Джон Мілль не відвідував жодного навчального закладу, у нього не було домашніх вчителів. Єдиним його наставником і вчителем був батько. Хлопчик ріс справжнім вундеркіндом, вражаючи своїми знаннями оточуючих. Згодом Дж. С. Мілль писав, що його перші спогади стосуються трирічного віку, коли він уже вмів читати і писати англійською мовою і батько почав йому викладати старогрецьку мову. З Джон Стюарт Мілль 8 років хлопець сам став учителем для своїх молодших братів і сестер (у сім'ї Міллів було 9 дітей). Починаючи з 12 років, він перейшов на самоосвіту, вивчаючи філософію, історію, логіку, політичну економію, математику, нові та стародавні мови в обсягах, які значно перевищували університетські курси.

У 11 років Дж.С. Мілль коригував гранки відомої праці батька "Історія Британської Індії", у 13 років написав історію Риму, а у 14 років (під час перебування у Франції) вразив своїми енциклопедичними знаннями філософа І. Бентама та економіста Ж.Б. Сея, обговорюючи з ними принципові філософські та економічні проблеми. Особливості виховання та заняття науками по 9--10 годин на добу сприяли, на думку Дж. С. Мілля, тому, що у 14 років він обігнав своїх однолітків на чверть віку. Водночас учений із сумом писав, що інтенсивні заняття науками позбавили його радощів дитинства. "Я ніколи не був дитиною, -- писав Дж. С. Мілль, -- ніколи не грав у крикет; краще було б, якби природа йшла своїм шляхом". Своїм основним девізом Дж. С. Мілль проголосив різносторонність, відносячи її не лише до різнобічності й широти наукового пізнання, але і до розвитку самої особистості.

Наукові дослідження Дж.С. Мілля залишили помітний слід у філософії ("Система логіки", 1843; "Утилітаризм", 1863), політології ("Про свободу", 1859), економіці ("Про деякі невирішені питання політичної економії", 1829). У 1848 р. вийшла з друку головна праця вченого "Основи політичної економії і деякі аспекти її застосування до соціальної філософії", яка багато разів перевидавалась і перекладалась різними мовами.

Практична діяльність Дж. С. Мілля була пов'язана з успішною кар'єрою службовця Ост-Індської компанії, в якій він займав високий пост аж до її закриття у 1858 р. У період з 1865 по 1868 р. Дж. С. Мілль був членом парламенту. Він активно відстоював ідеї буржуазної демократії, виступаючи за рівність чоловіків і жінок, надання робітникам виборчих прав, відміну системи лендлордизму в Ірландії тощо.

Останні роки свого життя вчений провів у Авіньйоні (Британія), куди переїхав після смерті дружини, яка була йому вірним другом і помічником у підготовці багатьох наукових праць.

Аналізуючи чинники продуктивної праці, Дж.С. Мілль стверджував, що:

найочевидніша причина більш високої продуктивності заключається в так званих природних перевагах;

другу причину більш високої продуктивності слід вбачати у затрачанні більшої енергії праці;

третій елемент, який визначає продуктивність праці суспільства полягає в майстерності і знаннях... самих робітників або тих, хто управляє ними;

серед "вторинних" причин, які обумовлюють продуктивність факторів виробництва, найголовніша -- безпека... Вона включає захист з боку уряду і захист від уряду"1.

Відмінності між поняттями "продуктивний" і "непродуктивний" Дж. С. Мілль вважав придатними для застосування не лише до аналізу праці, але і до характеристики споживання. Він зазначав, що "тільки те споживання є продуктивним, яке приводить до підтримки і збільшення продуктивних сил суспільства...".

3. Політична економія Ж. Б. Сея

Еволюція класичної політичної економії у Франції пов'язана з іменем видатного послідовника та популяризатора учення А. Сміта, найавторитетнішого економіста, лектора і публіциста першої половини XIX ст. Жана Батиста Сея (1767--1832), який сприйняв, систематизував і творчо розвинув ідеї своїх попередників, обґрунтувавши ряд фундаментальних економічних принципів.

Теоретико-методологічні особливості економічних досліджень Ж.Б. Сея знайшли відображення у його основних працях: "Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства" (1803), "Англія та англійці" (1814), "Катехізис політичної економії" (1817), "Повний курс політичної економії" (1828--1829).

Пропагуючи концепцію економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб'єктів ринкової економіки, Ж.Б. Сей:

Чітко виклав своє бачення предмета та методології економічної науки. "Знання істинної природи багатства... всіх труднощів, які доводиться долати для його придбання, знання того, як воно розподіляється в суспільстві, як можна користуватися ним, а також всіх наслідків цих різноманітних факторів, -- писав учений, -- становить науку, яку прийнято тепер називати політичною економією"1. Заслугою автора стало визначення політичної економії як науки про виробництво, розподіл та споживання багатства, яке в подальшому набуло широкого визнання.

Видатний французький економіст першої третини XIX ст. Жан Батист Сей (1767--1832) народився у сім'ї ліонського купця. Отримав у дитинстві хорошу домашню освіту.

Відданість протестантській церкві змусила сім'ю Ж.Б. Сея емігрувати до Швейцарії. Він залишив на деякий час навчання і працював у торговій конторібатька. Потім разом з братом відвідав Англію, де йому вдалося продовжити освіту. Промисловий переворот та розквіт підприємництва справили значний вплив на світогляд Ж.Б. Сея. Він із захопленням зустрів буржуазну революцію у Франції 1789 p., Жан Батист Сейа у 1792 р. приєднався до якобінців, вступив волонтером у революційну армію і взяв участь у ряді походів. Після повернення з армії Ж.Б. Сей працював секретарем адміністратора Клав'єра -- майбутнього міністра фінансів Франції. Саме в цей період відбулося знайомство Ж.Б. Сея з геніальною працею А. Сміта. У 1794 р. Ж.Б. Сей став редактором солідного журналу, лідером гуртка республіканців, на засіданнях якого обговорювались твори економічного змісту. Перебуваючи на вістрі соціально-політичного життя Франції, він прославився завдяки незалежності та неординарності суджень, критичній оцінці дій уряду та пропозиціям у галузі фінансової політики.

Прихильність до концепції економічного лібералізму, практичний досвід та глибокі теоретичні знання знайшли відображення у праці вченого "Трактат з політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства", яка була опублікована у 1803 р. Книга Ж.Б. Сея привернула увагу громадськості й була помічена Наполеоном, який проводив політику жорсткого протекціонізму та всебічного регулювання економіки. Перший консул запросив ученого до себе і запропонував автору доопрацювати твір у дусі урядової політики. Але Ж.Б. Сей відмовився пропагувати політику, яку він уважав згубною для Франції. Результатом цього стала багаторічна опала вченого та заборона перевидання трактату. Залишивши на деякий час економічні дослідження, Ж.Б. Сей відкрив текстильну мануфактуру на якій налагодив роботу передової англійської техніки. Він одночасно виконував обов'язки механіка й управляючого. Це сприяло покращанню матеріального становища вченого і збагатило його економічні уявлення щодо природи і сутності підприємництва. У 1812 р. він повернувся у Париж і здійснив друге видання "Трактату з політичної економії", яке побачило світ у 1814 р. -- після падіння Наполеона та реставрації Бурбонів. Книга принесла Ж.Б. Сею не лише реабілітацію, але і славу. Вона була перекладена багатьма мовами і залишилась основною науковою працею , французького дослідника.

У цей період за дорученням уряду Ж.Б. Сей відвідав Англію з метою вивчення досвіду бурхливого економічного розвитку. Отримані вченим враження від поїздки та зустрічей з британськими економістами, зокрема з Д. Рікардо, знайшли відображення у праці "Англія та англійці" (1814), у якій Ж.Б. Сей з гордістю писав про запропоновану йому посаду завідувача кафедри, яку раніше очолював А. Сміт.

При Бурбонах Ж.Б. Сей був обраний академіком. Він продовжував активну наукову діяльність, читав у Парижі курс лекцій з політичної економії. У 1817 р. вийшов у світ концентрований вклад його лекційного курсу "Катехізис політичної економії", який поклав початок традиції короткого (тезисного) викладу теоретичного матеріалу з вказівками на його поглиблене вивчення. У 1817, 1819 та 1826 роках побачили світ ще три доопрацьовані автором видання "Трактату з політичної економії". У 1821 р. книгу було видано англійською мовою і вона на довгі роки стала стандартним підручником з політекономії в Англії та Америці. У 1819 р. Ж.Б. Сей заснував кафедру промислової економіки при французькій консерваторії мистецтв та ремесел, де читав "Курс індустріальної економіки". Досвід, практика, мистецтво систематизації та викладу матеріалу в доступній формі сприяли надзвичайній популярності його лекцій.

З 1830 р. і до останніх років свого життя вчений очолював спеціально створену для нього кафедру політичної економії в Коллеж де Франс. Він вів активну переписку з Т. Мальтусом, Д. Рікардо, С. Сісмонді, став засновником власної школи економічної думки, котру пізніше представляли Ф. Бастіа, М. Шевальє, Ш. Дюнауайте та інші. За кілька років до смерті (1828--1829) Ж.Б. Сей видав "Повний курс практичної політичної економії" у 6 томах.

Характерні риси методології вченого знайшли відображення у визнанні: -- універсальності та першочерговості фундаментальних економічних законів, які випливають із сутності речей і керують "економією людських суспільств". "Щоб передбачити результати заходів, які застосовуються, -- писав французький дослідник, -- необхідно рахуватися з принципами економічної науки так само, як доводиться керуватися законами динаміки або гідравліки тому, хто хоче міцно побудувати міст або греблю";

Як справедливо зауважив Сей, найбільш корисно приділити увагу роз'ясненню самих основ нашої науки, оскільки причини існуючих у ній найгрубіших помилок криються у нестачі глибоких знань її елементарних ідей. І це не дивно: гілка може бути вражена хворобою, а все дерево буде залишатися здоровим, але зараження коріння поширює хворобу на все дерево.

Теоретичного, абстрактного характеру економічної науки, покликаної формулювати принципи, а не рекомендації для державних чиновників. Дорікаючи А. Сміту за поступки нормативізму, Ж.Б. Сей вважав, що завдання вченого-економіста полягає в тому, щоб "сказати суспільству, як і чому такий-то факт є наслідком іншого. Погодиться воно з цим наслідком чи відкине його, цього буде для нього достатньо, воно знає, що йому робити, але ніяких повчань";

необхідності поєднання індуктивного та дедуктивного методів дослідження та запереченні протиставлення теорії і практики. "Що ж тоді теорія, як не знання законів, які пов'язують наслідки з причинами, іншими словами, факти з фактами? -- писав дослідник. -- Хто краще за теоретика знає факти, адже він знає всі їх сторони та взаємозв'язки. І що таке практика без теорії, яка використовує тепличні засоби без знань: чому і як вони діють? Це всього-на-всього небезпечний емпіризм, з допомогою якого одні і ті ж методи застосовують до протилежних випадків, які вважаються подібними...".

Започаткував суб'єктивну концепцію цінності. Трактуючи виробництво як процес впливу людини на природу, результатом якого є створення багатства, Ж.Б. Сей ототожнював товарну форму останнього з сумою корисних речей. На відміну від попередників, французький дослідник не вважав працю вартісною основою товарів, зазначаючи, що А. Сміт зробив хибний висновок стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Наголошуючи на тому, що корисність становить "першооснову цінності" товарів, Ж.Б. Сей писав: "люди визнають за предметом певну цінність... лише щодо його застосування: що ні на що не годиться, тому не дають ніякої ціни".

Трактуючи корисність як "здатність відомих предметів задовольняти різні потреби людини", вчений був переконаний у тому, що "виробництво не створює матерії, але створює корисність", яка "надає предметам цінність"4. Виходячи з того, що "Цінність кожного предмета, поки вона не встановлена, абсолютно довільна і невизначена"5, французький дослідник вважав мірилом останньої ціну. Він обстоював думку про те, що "ціна предмета слугує... правильною вказівкою корисності, яку люди визнають у предметі, якщо тільки обмін предметами, що між ними відбувається, не порушується ніяким для їх корисності стороннім впливом, подібно до того, як барометр показує атмосферний тиск лише постільки, поскільки ніякий сторонній вплив не порушує впливу атмосфери на нього".

Аналізуючи пропорції обміну, Ж.Б. Сей визначив ціну як результат взаємодії попиту та пропозиції, зазначаючи, що зростання ціни прямо пропорційне попиту і обернено пропорційне пропозиції. На думку французького дослідника, під впливом конкуренції покупців та продавців ціни тяжіють до рівня витрат виробництва, які складаються із оплати виробничих послуг (заробітної плати, прибутку, ренти).

Стверджував, що будь-яка праця, спрямована на створення корисностей з допомогою сил природи, капіталу та праці є продуктивною. Вчений не лише завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну і непродуктивну працю, але і переглянув підходи А. Сміта до вирішення цієї проблеми. Визначивши критерієм продуктивності корисність, французький дослідник наголошував на тому, що остання може втілюватись як у матеріальній, так і в нематеріальній формах.

Виходячи з того, що виробництво означає продукування корисних послуг, вчений визнавав будь-яку корисну працю (в тому числі працю вчителів, лікарів, торговців) продуктивною.

Обґрунтував теорію трьох факторів виробництва, засновану на ідеї про визначальну роль корисності у формуванні цінності. Зазначаючи, що усі види промислового виробництва "складаються із трьох різних операцій", вчений стверджував, що у процесі виробництва беруть участь три фактори: праця, земля і капітал, кожен з яких надає корисну послугу при створенні цінності. Як "продуктивні послуги" ці фактори є рівноправними джерелами цінності та основними чинниками зростання суспільного багатства. Водночас кожен фактор робить свій внесок у виробництво, створюючи свою частину цінності. Цей внесок (тією мірою, якою його визнано корисним) відображають відповідні факторні доходи.

На думку вченого:

праця породжує заробітну плату як винагороду за послуги робітників;

капітал породжує прибуток підприємців як плату за їх продуктивні послуги;

земля породжує ренту як відповідну винагороду землевласників. Розвиваючи ідею Сміта про те, що вартість (а значить і ціна) складається

із доходів, Ж.Б. Сей відкидав можливість експлуатації за умов вільного підприємництва, Він наголошував на тому, що підприємці, робітники та землевласники взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва. "Господар і робітник, -- писав Ж.Б. Сей, -- однаково потребують один одного; оскільки перший не може отримати ніякого прибутку без допомоги другого"1.

Наголошував на провідній ролі машинного виробництва та технічного прогресу в промисловості як найважливішого джерела багатства нації. Розглядаючи виробництво крізь призму індустріалізації, Ж.Б. Сей підкреслював важливу роль машин у скороченні затрат праці та збільшенні обсягів виробництва корисних речей. "Якщо людина за допомогою машин завойовує природу і примушує працювати на себе природні сили, -- писав вчений, -- то вигоди очевидні: тут завжди спостерігається або збільшення продукту, або зменшення витрат виробництва".

Водночас Ж.Б. Сей розумів, що використання машин може залишити частину працівників без роботи, провокуючи зростання безробіття. Однак, на думку вченого:

впровадження і поширення нових машин здійснюється дуже повільно, так що робітники, які можуть постраждати, завжди мають достатньо часу, щоб вжити запобіжні заходи;

впровадження нових машин потребує додаткової праці, яка сприяє зростанню зайнятості;

становище споживачів, а значить і робітничого класу, покращується внаслідок здешевлення продукції, що виробляється із застосуванням нової техніки.

Відтак вчений зробив парадоксальний, на перший погляд, висновок про те, що "робітничий клас більше за інших зацікавлений в технічному вдосконаленні виробництва, .оскільки саме цей клас отримує найбільшу користь від дешевизни товарів і найбільше страждає від дороговизни. Якби до цього часу не могли перетворити зерно в борошно інакше як ручною працею, то робітникові було б набагато важче придбати хліб за доступною ціною.

Трактував підприємців як ключову фігуру економічного розвитку, здатну взяти на себе відповідальність за "всі шанси успіху чи невдачі виробництва". Носіями технічного прогресу вчений уважав ініціативних ділових людей, здатних до новаторства. Він писав про те, що підприємець повинен бути "людиною заможною, відомою своїм розумом, розсудливістю, любов'ю до порядку, чесністю".

На думку Ж.Б. Сея, підприємницька діяльність вимагає таких моральних якостей, які не часто поєднуються в одній особі: тут необхідний здоровий глузд, наполегливість, знання людей і розуміння навколишніх обставин, уміння правильно оцінювати важливість продукту, потребу, яку він повинен буде задовольнити, засоби виробництва; часто тут існує потреба залучити до справи значну кількість людей, придбати ...сировину, матеріали, зібрати робітників, залучити споживачів, виявити прагнення до порядку та справедливості, -- одним словом, володіти талантом управління. Крім того підприємець повинен правильно... підраховувати витрати виробництва порівняно з цінністю, яку буде мати продукт, що продається. Під час виробництва необхідно буде долати багато перешкод, переживати багато хвилювань, виправляти невдачі, винаходити нові способи виробництва і т.д. Саме ці обставини, на думку вченого, "обмежують кількість осіб, які пропонують свою працю як підприємці".

У зв'язку з цим французький дослідник відокремлював власників капіталу від підприємців, зазначаючи, що прибуток підприємця складається, як правило, з двох частин:

промислового прибутку, або процента на капітал, акумульований з допомогою часу, виробництва та ощадливості;

підприємницького доходу, або прибутку від використання капіталу, як винагороди за "промислові здібності, талант, дух порядку та управління".

Важливо зазначити, що характеризуючи підприємців як посередників між "продуктивними послугами" і споживачами, які беруться "за свій рахунок, на свій ризик і на свою користь виробити певний продукт", Ж.Б. Сей трактував підприємницький дохід як винагороду за важливу суспільну функцію раціонального поєднання усіх факторів виробництва.

Стверджував, що робітники не можуть претендувати на весь продукт праці, оскільки винагорода за їх внесок обмежується заробітною платою. Визначаючи останню природною ціною праці, вчений писав про те, що вона "зазвичай ніде не піднімається вище того, що є необхідним для підтримки життя".

Як і Т. Мальтус, Ж.Б. Сей пояснював бідність надлишком населення порівняно із засобами його існування. Він стверджував, що невиправдане зростання заробітної плати обтяжує інший клас додатковим утриманням робітників, примушуючи сплачувати за нестворений продукт, відмовляючи у будь-якій повазі до приватної власності. Водночас вчений обґрунтував думку, згідно з якою низька заробітна плата вигідна і робітникам, і суспільству в цілому, оскільки вона внаслідок конкуренції знижує ціну продуктів.

Започаткував аналіз категорії "людського капіталу". Французький дослідник наголошував на тому, що "Людина не народжується з тими здібностями і силами, які були б достатніми для виконання навіть найлегшої роботи. Ці здібності і сили можна розглядати як капітал, який утворився щорічним нагромадженням і послідовним збільшенням витрат на його виховання". Розглядаючи професіоналізм та творчі здібності індивіда як чинники його продуктивної сили, яка сприяє збільшенню обсягів виробництва, вчений стверджував, що кошти, витрачені на виховання робітника, були витрачені продуктивно, тому що створили людину, що становить нагромаджений капітал".

Обґрунтував "закон ринків", який увійшов до скарбниці світової економічної думки під назвою "закону Сея" і був незаперечним для представників класичної школи аж до початку XX cm. Дискусія навколо цього закону на сьогоднішній день не завершена, оскільки ставлення до нього і донині розмежовує провідні напрями сучасного макроекономічного аналізу.

Досліджуючи проблеми реалізації суспільного продукту, французький вчений зробив висновок про те, що продукти обмінюються на продукти: "Людина в промисловості намагається надати цінність своїм продуктам, створюючи для них яке-небудь корисне застосування, і може сподіватися, що її товар буде оцінений і проданий лише там, де є люди, що мають кошти придбати його. З чого складаються ці кошти? З інших цінностей, із інших продуктів, плодів промисловості, із капіталів, земель. А з цього випливає... що збут для продуктів створюється самим виробництвом.

Стверджуючи, що будь-яке виробництво не лише збільшує пропозицію товарів, але і породжує доходи, на які купуються всі товари, вчений був переконаний у тому, що "кожний продукт з моменту його виробництва відкриває собою збут для інших продуктів на повну суму своєї цінності... Як тільки останній виробник закінчив свій продукт, нічого він так сильно не бажає, як продати його, щоб цінність цього продукту не залишалася марною у його руках. Але не менше поспішає він позбутися і грошей, отриманих від продажу цього продукту, щоб не залишалася також у нього на руках і цінність отриманих грошей. Але позбутися грошей можна лише купівлею якого-не-будь продукту. Із цього видно, що один лише факт виробництва товару в момент його здійснення відкриває збут для інших продуктів".

Таким чином, Ж.Б. Сей був "економістом пропозиції", який головну увагу приділяв виробництву, виходячи з того, що корисна продукція завжди знайде своїх покупців. Водночас надмірне споживання вчений трактував як процес, який підриває основи нагромадження та призводить до скорочення виробництва і доходів.

Вбачаючи головний інтерес усіх виробників у обміні одних товарів на інші, Ж.Б. Сей відводив грошам роль пасивного знаряддя обміну, тимчасового посередника в товарообмінних операціях, підкреслюючи, що вони "ніякого іншого застосування мати не можуть". Метафорично порівнюючи гроші з візками, які перевозять цінність продуктів, вчений визначив їх як "товар, який кожний бажає придбати не в силу тієї користі, яку він міг би доставляти сам собою, а в силу тієї легкості, з якою він міг би обмінюватися на предмети, необхідні для споживання"2. Звідси вчений робив висновок про те, що гроші виконують лише тимчасову роль у процесі обміну і як тільки відбулися угоди, "завжди виявляється, що за продукти заплачено лише продуктами".

Стверджував, що реалізація суспільного продукту в ринковій економіці здійснюється повністю і без перешкод, забезпечуючи без кризове економічне зростання. На думку французького дослідника, за умов, коли пропозиція породжує попит, економіка стає самозбалансованою, що унеможливлює загальні кризи надвиробництва.

Водночас Ж.Б. Сей допускав можливість виникнення часткових диспропорцій між попитом та пропозицією на окремих товарних ринках, зазначаючи, що рівність попиту і пропозиції досягається в середньому як тенденція. На думку вченого, якщо товари не продаються, "значить вони перевищують суму потреб у них або тому, що їх було вироблено надто багато, або скоріше тому, що інші виробництва дали товарів менше, ніж потрібно. Одних товарів надто багато тому, що не вистачає інших".

Таким чином, будь-яке надвиробництво Ж.Б. Сей трактував як тимчасове явище, стверджуючи, що на другому полюсі завжди виникає дефіцит. "Не можна таким чином казати: неможливо продати тому що мало грошей, -- зазначав дослідник, -- потрібно говорити: неможливо продати тому, що мало інших продуктів". Відтак вчений дійшов висновку, що завданням уряду є стимулювання виробництва з метою нарощування обсягів продукції в одних галузях для подолання труднощів збуту в інших.