Національне господарство України

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Економіка України як єдиний господарський комплекс. Особливості та стан формування

Національне господарство країни - це історично сформована економічна система, що забезпечує матеріальні та духовні потреби населення шляхом створення необхідних життєвих благ на основі оптимального використання обмежених ресурсів.

Господарство країни - категорія історична, тобто воно постійно розвивається, змінюється, удосконалюється. Поняття «національне господарство» дуже багатогранне і містить сукупність відомостей про те, як населення різних країн веде свою господарську діяльність. Діяльність, спрямована на задоволення різних потреб людей, називається господарською (економічною).

Економіка країни базується на функціонуванні численних підприємств, що спеціалізуються на виробництві певних товарів та послуг.

Підприємство - це первинна ланка поділу праці в суспільстві, що виробляє будь-яку продукцію або реалізує послуги, має економічну самостійність і технічну завершеність.

Найважливішою структурною одиницею господарства країни с галузь, під якою мається на увазі сукупність підприємств та установ, що випускають однорідну продукцію за подібною іехнологією. Усі підприємства входять до складу певних галузей господарства. Наприклад, підприємства, що займаються виробництвом продуктів харчування, належатимуть до харчової промисловості, а школи, дитсадки, технікуми, коледжі - до освітньої галузі.

У світовий інтеграційний простір поступово входить і Україна. Віками вона розвивалась як важлива складова Російської, Австро-Угорської імперій та Польщі. У другій половині XX століття уже вся Україна входила до складу Радянського Союзу. Це вплинуло на структуру господарства та географію її зовнішніх економічних зв'язків. 80 % промислового потенціалу країни не мали замкненого технологічного циклу на її території. 70 % усіх господарських зв'язків припадало на Росію, в Україні було зосереджено 35 % військово-промислового комплексу колишнього СРСР. Незважаючи на це, у країні сформувався потужний виробничий, особливо промисловий потенціал. Ще в 1992 році, за матеріалами ООН, Україна була віднесена до економічно розвинених країн. У 1991-1998 рр. більшість показників її соціально-економічного розвитку різко погіршилась, але Україна і сьогодні має потужний економічний потенціал. А починаючи з 2000 року. у країні намітилися стійка тенденція до поступового економічного зростання.

До основних факторів, що впливали протягом XX століття на формування господарства в Україні, необхідно віднести:

- високу господарську освоєність території;

- різноманітний потужний природоресурсний потенціал;

- значний трудоресурсний потенціал;

- сприятливе геополітичне та транспортно-географічне положення;

- давню історію розвитку.

Сьогодні для успішного входження України у світовий економічний простір та поступового переходу до постіндустріального суспільства необхідне не тільки активне реформування її господарства на ринкових засадах, але й глибокі системні трансформації всього суспільства, його світогляду, менталітету населення. Це вимагає консолідованих зусиль усіх гілок влади, всієї нації, розуміння того, що альтернативою прискореного соціально-економічного зростання на засадах свідомої та ініціативної участі у цьому процесі всіх верств населення є довічна консервація того зубожіння, у якому воно нині опинилося.

Важливою передумовою ефективного інтегрування господарства у світові структури виступає врахування як зовнішніх, про які йшлося вище, так і внутрішніх чинників сучасного розвитку будь-якої країни. До останніх належать необхідність нагромадження національного капіталу для фінансового забезпечення такого розвитку, підвищення загального і культурно-технічного рівня населення, удосконалення всієї управлінської вертикалі, різке зростання продуктивності праці на засадах інформатизації виробництва і відповідне підвищення зайнятості у нематеріальній сфері, забезпечення асортименту, обсягів та якості продукції, необхідних для формування внутрішнього ринку та задоволення експортних потреб тощо.

До обов'язкових ознак національного господарства необхідно віднести: наявність єдиного економічного та правового простору (різного ступеня сформованості), що передбачає єдність валютно-грошової, податкової, фінансово-кредитної системи; загальнодержавної концепції зовнішньоекономічної діяльності; єдиної системи розселення виробничої, зокрема транспортної, інфраструктури; наявність загальнодержавного ядра - столичного цептру, де зосереджені основні управлінські та інституційні структури, що забезпечують державне управління та регулювання економікою і соціальною сферою.

Сучасне господарство України характеризується такими основними рисами:

· високою диверсифікацією галузево-компонентної структури;

· наявністю потужної промислової та агропромислової ланки;

· активною участю у міжнародному територіальному поділі праці;

· досить консервативною структурою виробництва;

· слабким розвитком соціальної сфери;

· високим рівнем територіального зосередження господарств більш ніж у 60 великих економічних вузлах;

· непрогресивною галузевою структурою промисловості з переважанням у ній виробництва засобів виробництва;

· недостатнім розвитком інноваційного комплексу;

· екстенсивним розвитком сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

· наявністю розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення, але характеризується низьким технічним рівнем;

· недостатнім розвитком рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;

· недостатнім розвитком ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;

· низькою забезпеченістю паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами;

· великою (більше 60 %) зношеністю основних виробничих фондів;

· недостатнім використанням потужних природно-техногенних ресурсів (у т. ч. відходів), зокрема у будівництві.

2. Галузева структура економіки та тенденції її розвитку

Господарський комплекс України є складною, ієрархічно побудованою системою, яка сформувалася на основі розвитку продуктивних сил, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. Щодо останніх, то вони об'єднують виробниче та територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне територіальне комбінування та спеціалізацію.

Господарство України відзначається складною організацією та диверсифікованою галузевою, територіальною, функціональною та управлінсько-організаційною структурою. Галузева структура відображає співвідношення, зв'язки і пропорції між сферами, ланками і галузями господарства та стан суспільного поділу праці. Головними її компонентами є дві сфери - виробнича і невиробнича, або, за сучасною західною термінологією, сфера виробництва і сфера послуг (тобто виробництво нематеріальних і частково матеріальних послуг).

Суспільне виробництво відіграє провідну роль в економіці країни та характеризується, у свою чергу, відтворювальними, галузевими і територіальними пропорціями.

Відтворювальна структура господарства відбиває важливі макроекономічні пропорції - між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання; між складовими ВДВ, які витрачаються на розміщення, відтворення виробництва, заміщення спожитої частки основного капіталу та на життєзабезпечення населення і накопичення національного капіталу; попитом і пропозицією, її дослідження необхідне для фінансового та виробничого забезпечення економічного зростання країни на інноваційних засадах. Близько половини ВНП розвинених країн отримується завдяки новим технологічним рішенням. Тому для України, щоб не залишитися на узбіччі суспільного розвитку світової спільноти, необхідно проводити активну інноваційну політику.

Удосконалення відтворювальної структури багато в чому залежить від оптимізації галузевої структури виробництва, що визначає особливу актуальність її дослідження. Галузь виробництва - це сукупність підприємств і установ, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у суспільному поділі праці та задоволенні потреб суспільства в матеріальних і духовних благах, послугах. Галузева структура сучасного виробництва вважається ефективною за високої частки наукомістких галузей, третинного й особливо четвертинного секторів економіки. Існують різні підходи до її вивчення. Найбільш поширеним є поділ на основні сфери, ланки і галузі виробництва. Виділяють 3 сфери: матеріального і нематеріального виробництва та невиробничу сферу.

З 1997 року Україна поступово переходить на світову класифікацію видів економічної діяльності (КВЕД). КВЕД передбачає виділення таких найбільш узагальнених видів економічної діяльності: сільське господарство, мисливство та лісове господарство:

1. рибне господарство;

2. добувна промисловість;

3. обробна промисловість;

4. виробництво і використання палива, електроенергії, газу та водне господарство;

5. будівництво;

6. торгівля;

7. транспорт;

8. телекомунікації. Готелі і ресторани;

9. фінансова діяльність;

10. операції з нерухомістю, зданням під найм, послуги юридичним особам;

11. освіта;

12. охорона здоров'я:

13. інвестиції та інше.

Але ще до 2002 року в Україні, відповідно до статистичної звітності, у сфері матеріального виробництва виділялися такі ланки: промисловість, сільське господарство, транспорт і зв'язок, будівництво, громадське харчування і торгівля, матеріально-технічне постачання. Звичайно провідну роль відіграє промисловість, яка постачає всі інші ланки господарства засобами виробництва, забезпечує науково-технічний прогрес, формує значною мірою експортний сектор.

В Україні до 1992 року У промисловості було зайнято близько 37 % працюючих, в умовах економічної кризи в 1997 році - майже 20 %. Сьогодні, у процесі посткризового зростання - більше 27%. Дуже змінювалася у 90-ті роки галузева структура промисловості. Ці зміни не стільки відбивали реальні міжгалузеві пропорції, скільки були спричинені недоліками ціноутворення у °-ті роки. (Стан і проблеми розвитку окремих галузей промисловості та міжгалузевих промислових комплексів розглядатиметься у наступних темах).

Якщо матеріальне виробництво є базовою сферою господарства, то сфера нематеріального виробництва безпосередньо забезпечує управління державою та життєдіяльність населення. Вона об'єднує:

· апарат органів державного та громадського управління;

· житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;

· охорону здоров'я, спорт, соціальне забезпечення;

· освіту, культуру, науку, мистецтво;

· фінанси, кредитування, страхування.

У третьому структурному підрозділі господарства, його невиробничій сфері (за О.Г. Топчієвим), об'єднані оборона, державна безпека, судові та юридичні органи, митна служба, органи соціального забезпечення. Але віднесення цієї сфери до господарства, як і його ототожнення з економікою, на нашу думку, є дискусійним, а може й некоректним. Невиробнича сфера забезпечує в основному суспільство послугами матеріального і нематеріального характеру. Співвідношення між двома основними сферами, як правило, характеризується показниками (кількісними, абсолютними та відносними) зайнятості. У розвинених країнах світу це співвідношення має тенденцію до збільшення питомої ваги сфери послуг (до 55-65 %) і зменшення виробничої. У сфері послуг України частка нині зайнятих працівників набагато менша, ніж у розвинених країнах - близько 28-30 %. Це свідчить про недосконалість структури господарства України. Адже саме рівень розвитку сфери послуг є важливим показником соціально-економічного прогресу.

3. Стратегія і тактика структурної перебудови економіки

Сучасні трансформаційні процеси в Україні на першому їх етапі (1992-1999 рр.) були пов'язані як із повною зміною політичного статусу України, так із переходом її до ринкової економіки. Перші роки незалежності України ознаменувалися проведенням фрагментарних, взаємосуперечливих заходів щодо зміни економічних відносин, які мали не реформаційний, а швидше деформаційний характер. Це призвело до глибокої політичної, соціальної та економічної кризи у країні та набагато ускладнило входження нашої держави на паритетних засадах у світову спільноту. Невдачі зі становленням ринкової економіки пояснювались багатьма причинами: не тільки складною спадщиною радянського періоду, але й відсутністю обґрунтованої стратегії державного розвитку України, розбудови її економіки на ринкових засадах: невідповідністю системи державного регулювання, яка склалася в умовах адміністративно-командної системи, новим вимогам; недосконалою податковою, бюджетною, грошово-кредитною, ціновою політикою; глибокою економічною й інституціональною кризою. До особливостей перехідного періоду в Україні можна віднести значну нестабільність економічної системи, зокрема відсутність законодавчого забезпечення глибинних трансформацій, необхідних для впровадження ринкових відносин, катастрофічне падіння виробництва (до 37 % від ВВП 1990 року у 1999 рік), різке погіршення добробуту населення тощо.

Усе це негативно позначилось на стані макроекономічної ситуації і викликало суттєве розбалансування макроекономічних пропорцій, у першу чергу - попиту і пропозиції і, як результат -різке скорочення масштабів внутрішнього ринку і втрату на ньому раніше міцних позицій вітчизняного виробника; різке зростання безробіття; невиправдано великі за обсягами і загрозливі для економічної безпеки держави за своєю структурою імпортні товарні потоки. Деякі вчені вважають, що причина надмірної тривалості трансформаційної кризи в Україні полягала в тому, що економічна стратегія держави здебільшого була орієнтована не на конкретні економічні суб'єкти. Це призвело до ще більшого погіршення стану підприємств, передусім, реального сектора економіки. "Криза фінансів мікрорівня, катастрофічне звуження місткості внутрішнього ринку, надто високий податковий тиск практично позбавили більшість підприємств здатності до ведення самостійних відтворювальних процесів, стратегічного планування власного розвитку" [27].

У загальнодержавному аспекті найбільш загрозливими, на нашу думку, наслідками затяжної кризи стали: 1) нестабільність соціального і політичного життя країни; 2) неузгодженість інтересів держави, регіонів, суб'єктів господарювання, громадян; 3) відсутність розуміння з боку влади, політичних сил і громадянських інституцій науково обґрунтованої стратегії подальшого соціально-економічного розвитку України та невизначеність його кінцевої мети.

Вважаємо, що особливо негативно позначилась на трансформаціях перехідного періоду відсутність чітко визначеної стратегії державної розбудови України. У перші роки незалежності політики і вчені "націлювали" країну на перехід до ринкових відносин, не визначивши при цьому, який саме тип та етап розвитку ліберальної економіки мається на увазі. Очевидно, що з самого початку перебудови потрібно було говорити просто не про перехід до ринкової економіки, яка на той час у багатьох країнах вже пройшла майже двохсотлітній шлях розвитку, а про запровадження ринкових виробничих відносин на новітніх інформаційно-технологічних засадах з їх стрімкою динамікою розвитку та активним державним протекціонізмом щодо захисту вітчизняного виробництва від викликів глобалізації.

Є декілька причин тривалої невизначеності зі стратегією соціально-економічного розвитку України в перші роки незалежності, які дуже різні за своєю природою. У найбільш загальному вигляді їх дві. По-перше, це неконсолідованість суспільства, неузгодженість інтересів та різне бачення кінцевих цілей розвитку представниками урядових структур, політичних і громадських організацій тощо. По-друге, це те, що внаслідок політичної, інституціональної, економічної, соціальної кризи у країні сформувалось так зване "зачароване коло". На фоні скорочення державного регулювання та його невідповідності сучасним вимогам, відсутності правового забезпечення висхідного економічного Розвитку на ринкових засадах, неефективності податкової системи, консервативності структури господарства та його низького техніко-технологічного рівня і, в цілому, низької конкурентоспроможності вітчизняного виробництва з перших років незалежності у країні за схемою "ланцюгової реакції"" відбувалися "обвальний" за характером занепад вітчизняного виробництва; погіршення фінансової ситуації у зв'язку із загостренням фінансового забезпечення необхідних техніко-технологічних та структурних трансформацій, інформатизації розвитку тощо; відплив українського капіталу за кордон та гостра інвестиційна криза; різке погіршення якості життя, зниження добробуту населення та його пла­тоспроможного попиту; падіння пропозиції з боку вітчизняного виробника та втрати ним панівних позицій на вітчизняному ринку; експансія іноземних виробників на вітчизняному ринку з досить невигідною для України структурою імпорту; зниження конкурентоспроможності національної економіки.

Це викликало ряд "парадоксів" системоформуючого характеру, зокрема:

· відсутність задіяння процедури банкрутства: велика частка (близько 60 %) нерентабельних, зокрема збанкрутілих, підприємств (фірм);

· відсутність фінансового забезпечення перебудовчих процесів у виробництві - при певній стабільності національної валюти в останні роки та суттєвому відпливу за кордон вітчизняного капіталу;

· гостра необхідність підвищення продуктивності виробництва - велика фінансова підтримка абсолютно неперспективних підприємств;

· декларування необхідної інформатизації та інтелектуалізації виробництва - скорочення науково-технічного потенціалу країни, бюджетного фінансування сфери освіти і науки;

· приватизація підприємств не для підвищення їх подальшої прибутковості, конкурентоспроможності, інвестування в основний капітал, а для наповнення бюджету;

· потреба у зростанні вітчизняного платоспроможного попиту - і різка державна протидія цьому через: недосконалу систему оподаткування вітчизняного виробництва і населення; відсутність державного протекціонізму щодо розвитку малого і середнього бізнесу; невідповідність оплати праці її обсягам, кваліфікації тощо;

· пряме чи опосередковане запровадження світових цін на ойнку товарів, освітніх та медичних послуг - і в кілька разів нижчий за світовий рівень оплати праці.

У результаті таких негативних перетворень в Україні в 90-х роках більше як на половину зменшився економічний потенціал Країни, різко знизився життєвий рівень населення. І лише на зла-мі тисячоліть намітилася позитивна динаміка в економіці України: в останні роки невпинно зростає ВВП, країна поступово почала входити в посткризовий період. Нині національні інтереси України поставили перед державою такі стратегічно важливі завдання, які вимагають нагального вирішення: підвищення дієвос­ті державного регулювання, удосконалення системи владної вертикалі, нагромадження національного капіталу та забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного виробника, створення адекватного новим вимогам інституційного середовища, випереджальний розвиток інноваційного комплексу, зростання продуктивності праці на засадах інтелектуалізації та інформатизації господарства, покращання добробуту населення тощо. Вирішення цих завдань вимагає переходу до другого етапу трансформацій на основі задіяння науково обґрунтованої, ефективної в умовах глобалізації стратегії висхідного соціально-економічного розвитку України.

Але і сьогодні, як вважає професор А.С. Гальчинський, питання щодо стратегії відновлення дієздатності нашої держави, радикальних змін економічної, а відтак і соціальної ситуації, реального просування реформ та швидкого економічного зростання лишається неосмисленим достатньою мірою навіть теоретично.

Здавалося б, що просування вперед за традиційною схемою цивілізаційної парадигми вимагає, виходячи з економічних реалій нашого сьогодення, спочатку завершення індустріальної епохи (з урахуванням того, що економічна криза останніх десяти років відкинула нас назад на кілька "сходинок"), а надалі - поступового приєднання до постіндустріалізму. Але історія відвела нам замало часу для поступового цивілізаційного входження у світову спільноту з альтернативою безповоротного переходу до групи неколоніальних країн з надвеликою залежністю від загроз та викликів глобалізації. Тому термінова розробка і реалізація стратегії інформаційного економічного зростання, яка б вивела Україну на передові позиції світового прогресу, була б спрямована на побудову постіндустріального суспільства і набула сьогодні особливої актуальності.

Складність розробки національно орієнтованої стратегії соціально-економічного розвитку на засадах постіндустріалізму для України в сучасних умовах зрозуміла. Адже в теоретичних моделях економічного розвитку розкриваються лише типові риси парадигмального змісту, що не підлягають тимчасовим кон'юнктурним коливанням і є відносно сталими впродовж тривалого часу. галузевий національний господарський стратегія

Світовий досвід свідчить про значні відхилення механізмів економічного розвитку країн і залежності результатів запровадження його різних моделей та стратегій від багатьох об'єктивних та суб'єктивних факторів суто національного характеру, починаючи із принципів економічної політики держави і задіяних при цьому механізмів і завершуючи менталітетом населення, адаптаційним потенціалом країни щодо необхідних ринкових трансформацій тощо.

Розробка стратегії соціально-економічного розвитку України, яка б забезпечувала зміну її економічної системи на ринкових засадах з одночасним спрямуванням розвитку на перехід до вищого, постіндустріального щабля цивілізаційної ієрархії, надзвичайно складна. Вона вимагає врахування, у першу чергу, її природно-суспільних властивостей та соціально-економічних характеристик.

Размещено на Allbest.ru