Сталий економічних розвиток, проблеми та перспективи в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ДВНЗ «Криворізький національний університет»

Кафедра економічної теорії та підприємництва

Курсова робота

з політичної економії на тему:

«Сталий економічних розвиток, проблеми та перспективи в Україні»

Бондар Олександри Андріївни

Кривий Ріг 2013



План

Вступ

• Розділ 1. ТЕНДЕНЦІЇ СТАНОВЛЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
• 1.1 Сталий розвиток у контексті суспільно-економічних проблем ХХІ століття
• 1.2 Раціональне використання природних ресурсів
• 1.3 Стратегічні орієнтири соціальної складової та інвестиційного забезпечення сталого розвитку
• РОЗДІЛ 2. СУЧАСНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ ТА ЙОГО ПЕРПЕКТИВИ
• 2.1 Сталий розвиток природно-ресурсного потенціалу,природно-техногенна та екологічна безпека сталого розвитку
• 2.2 Засади сталого розвитку в соціальній сфері держави
• 2.3 Інноваційні домінанти сталого розвитку України
• 2.4 Перспективи сталого розвитку України в глобальному середовищ

Висновки

Список літератури

Додаток



Вступ

Визначення національної парадигми і стратегії сталого розвитку України відбувається під впливом сучасних світових тенденцій щодо вирішення проблеми не тільки гармонійного розвитку людства, але навіть його виживання. І головним тут стає розуміння того, що підвалини розкриття цієї проблеми перебувають у площині загальних процесів техносферизації людського мислення, а отже, і господарської поведінки. Утім, поступове відчуття помилковості обраного шляху сприяло появі низки концептуальних підходів до подолання проблем, що виникли.

Слід наголосити, що серед значної кількості наукових концепцій і теорій світового розвитку у світі та Україні до 70-х рр. ХХ ст. домінував техногенний тип економічного розвитку. Для нашої держави навіть досі за фактом цей тип розвитку, зважаючи на високоіндустріалізований технологічний уклад національного господарства, є переважаючим. Такий тип розвитку, базується на використанні штучних засобів виробництва, створених без урахування екологічних обмежень.

Концепт сталого розвитку формувався суспільством поступово. Більше того, є всі підстави охарактеризувати його як нову соціально-економічну парадигму. Термін сталий розвиток, введений у широкий вжиток Міжнародною комісією по навколишньому середовищу і розвитку у 1987 р. Під сталим розуміють розвиток, який задовольняє потреби нинішнього часу, і не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби. Концепція сталого розвитку ввібрала в себе позитивні ознаки всіх попередніх концепцій і має три основні спрямування цілей - Природа, Суспільство і Виробництво.

У контексті завдань стосовно України слід визначити, що принаймні два суттєвих питання вимагають вирішення, на яких необхідно зосередити увагу в подальших дослідженнях, оскільки вони мають системоформуючий характер. Перше - виявлення причин такого становища, коли наші держава і суспільство, що мають досить значні стратегічні запаси різного виду ресурсів, залишаються в колі бідних країн Європи. Друге - чи зможе Україна в разі наявності необхідних коштів використати їх на користь досягнення сталого розвитку Народ України, який тією чи іншою мірою є власником різноманітних природних і суто матеріальних ресурсів, повинен сформувати в себе здатність змінювати їх у капітальну форму. Без цього, забезпечення сталого розвитку України в подальшому є спірним, оскільки господарська практика сьогодення доводить, що в умовах перманентної світової соціально-економічної кризи найбільш адекватною основою для сталого розвитку національного господарства можуть бути тільки власні ресурси. Стає зрозуміло, що необхідне визначення сучасних домінант, стратегічних засад та перспективних напрямів сталого розвитку України в глобальному середовищі на основі аналізу новітніх наукових концепцій господарювання відповідно до світових , з одного боку, і наявного стратегічного потенціалу держави, включаючи основні природні ресурси соціальну складову, умови гарантування природно-техногенної та екологічної безпеки, визначення національної політики з програмною основою перспективного розвитку держави - з іншого. Усе це дає можливість говорити саме про національну парадигму сталого розвитку України.[1.5]



РОЗДІЛ 1. ТЕНДЕНЦІЇ СТАНОВЛЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ

1.1 Сталий розвиток у контексті суспільно-економічних проблем ХХІ століття

Сталий розвиток господарства - проблема неординарна, суперечлива. Про такий розвиток можна говорити лише тоді, коли економічне зростання, матеріальне виробництво та споживання, інші види суспільної діяльності відбуваються в межах, визначених здатністю екологічних систем до відновлення. Світоглядними засадами стійкого розвитку передусім передбачається екологізація економіки, гуманізація, запровадження певної системи підходів до питань суспільної діяльності. Вихідними умовами сталого розвитку можна визнати забезпечення:

· економічного розвитку, що підтримується на основі радикально-модифікованої ринкової системи;

· природно-екологічної стійкості на базі теорії біотичної регуляції навколишнього середовища;

· тісної міжнародної співпраці та кооперації для досягнення цілей стійкого розвитку;

· стійкого соціального розвитку на основі принципу справедливості;

· екологізації суспільної свідомості, що ґрунтується на використанні системи освіти та засобів масової інформації.

Серед основних чинників, що забезпечують сталий розвиток, можна виділити такі:

· екологічний - визначає умови й межі відновлення екологічних систем унаслідок їх експлуатації;

· економічний - передбачає формування економічної системи, гармонізованої з екологічним чинником розвитку;

· соціальний - утверджує право людини на високий життєвий рівень в умовах екологічної безпеки й благополуччя.

У 1992 року створено значний науковий доробок, який заклав підґрунтя новим орієнтирам розвитку країни на засадах постіндустріальної економіки. Утім, аналізуючи ситуацію, можна визначити, що поза увагою залишається насамперед швидкість змін, яку несе не тільки і не стільки сучасний світ, скільки власне людина, що трансформується. І це можливо простежити у процесі аналізу динаміки пріоритетів, які перед собою ставило людство. За нетривалий в історичних вимірах період часу вони змінювалися тричі.

По-перше, слід згадати Стокгольм (1972 р.), де на міжнародній конференції головною проблемою визнано забруднення навколишнього середовища, зокрема повітряного басейну. По-друге, Найробі (1982 р.), коли учасники конференції наголошували на пріоритетності проблеми збереження біорозмаїття. І, по-третє, Ріо-де-Жанейро (1992 р.), де парадигмальною ідеєю конференції стало забезпечення сталого розвитку в цілому.

Проте після цього процес визначення стратегічних тенденцій розвитку людства фактично призупинився, незважаючи на абсолютно нові реалії сьогодення, у першу чергу такі, як системна криза світової економіки останнього десятиліття. У сьогодні еволюція ідей сталого розвитку призвела до того, що в галузі забезпечення економічних, екологічних та соціальних імперативів сталого розвитку системи світового господарства сучасні науковці виділяють п'ять основних стратегічних тенденцій:

· людство здатне надати розвитку стійкого і довгострокового характеру з тим, щоб він відповідав сьогоднішнім потребам людей, не залишаючи при цьому майбутні покоління можливості задовольняти свої потреби;

· існуючі обмеження в галузі експлуатації природних ресурсів відносні, вони пов'язані з нинішнім рівнем техніки і соціальних організацій, а також здатністю біосфери справлятися з наслідками людської діяльності;

· необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і надати можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя, без чого стійкий і довгостроковий розвиток просто неможливий;

· слід узгодити спосіб життя тих, хто володіє більшими засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема щодо споживання енергії;

· розміри і темпи збільшення кількості населення повинні узгоджуватися із змінним продуктивним потенціалом глобальної екосистеми Землі.

Усі питання сталого розвитку є дуже актуальними для України. Неузгодженість темпів економічного розвитку і вимог екологічної безпеки, домінування природомістких галузей з високою питомою вагою ресурсо- та енергомістких застарілих технологій, сировинна орієнтація експорту, мілітаризація виробництва тощо, призвели до формування техногенного типу економічного розвитку. Як наслідок, нині антропогенне навантаження на природу наближається до граничної межі її екологічної стійкості. Починаються кризові та катастрофічні зміни в природі, що негативно впливають на життєдіяльність людини і суспільства. Виникає потреба розроблення інноваційних підходів, які стануть поштовхом до реалізації концепції сталого розвитку в наступні десятиліття.

Сила ідеї сталого розвитку пояснюється тим, що вона відображає й одночасно спонукає приховану зміну в нашому баченні взаємозв'язку між економічною діяльністю людей і природним світом - замкненою екосистемою, що має скінченні матеріальні ресурси і не може збільшуватися. Така зміна приводить до переходу від економічного принципу кількісного збільшення (зростання) до якісного поліпшення (розвитку) як напряму майбутнього прогресу. Йдеться про те, як зазначає Г. Дейлі, що фізичне зростання повинно припинитися, тоді як якісне продовжуватиметься. Важко не погодитися із зазначеним висловлюванням. [1.9]

1.2 Раціональне використання природних ресурсів

Еколого-географічна ситуація в Україні тісно пов'язана зі станом природніх умов і природних ресурсів, потребами в ресурсах, технологіями їх видобування, перероблювання, використання, утилізацією відходів та ін. Це стосується мінерально-сировинних, теплових та енергетичних, кліматичних, водних, земельних, біотичних ресурсів.

Земельні ресурси. Сьогодні використання земельних ресурсів, пов'язують із трьома основними напрямами: збереження їх продуктивності, поступове підвищення економічної ефективності, вирішення соціальних проблем відповідних територій. Власне через це розв'язання існуючих проблем у землекористуванні має супроводжуватися прийняттям екологічно та соціально орієнтованих рішень. Необхідно розробити комплексні та базові структурні зміни в управлінні цими ресурсами ,упереджувати негативні наслідки антропогенного впливу на земельні ресурси, створювати безпечне для населення і природи навколишнє середовище. Перехід до такого управління планується провести за трьома етапами. Перший етап пов'язаний із подоланням еколого-економічної кризи, створення сприятливих умов для відновлення економічного зростання, переходом на світові стандарти екологічної безпеки в землекористуванні. На другому етапі планується завершити структурну перебудову аграрного та промислового виробництва, досягнути високої якості життя населення та вийти на рівноправне партнерство в гарантуванні безпеки експлуатації земельних ресурсів. Третій етап передбачає розвиток промислового та аграрного виробництва на базі нових секторів і галузей, появи нових способів обробітку ґрунту, нових секторів економіки, застосування заходів екологічної безпеки використання земель, створення системи екологічної безпеки в землекористуванні.

Незважаючи на необхідності переходу на засади сталого розвитку, досі не розроблені чіткі механізми його практичної реалізації. Тому створення такого механізму на методичному та нормативно-правовому рівні є першочерговою проблемою сьогодення і завданням на майбутнє.[2.246]

Водні ресурси в системі забезпечення сталого розвитку України є стратегічним і життєво важливим природним ресурсом. Наша держава володіє значним водоресурсним потенціалом, який тривалий час використовувався нераціонально. Тому на сучасному етапі виникла необхідність формування і державної політики сталого водокористування, яка дасть змогу у визначені терміни вирішити комплекс нагальних проблем. З одного боку, як і раніше, слід забезпечувати задоволення життєво важливих потреб галузей економіки і населення у водних ресурсах, з іншого - ці потреби повинні відповідати можливостям природи. А державна політика повинна сприяти скоординованій та узгодженій діяльності всіх учасників водних відносин (державних органів, органів місцевого самоврядування та ін.) у розв'язанні проблем водоресурсної сфери, у тому числі реформування і розвитку водогосподарського комплексу.

У XXI століття більшість держав світу, зокрема Україна, увійшли із значним комплексом регіональних і національних проблем, серед яких найбільш загрозливими вважаються глобальне порушення екологічної рівноваги, виснаження і погіршення якості водних ресурсів - джерела питної води й основи людської життєдіяльності на планеті. За оцінками, які наведені на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку (2001 р.), до 2030 р. половина населення Землі потерпатиме від нестачі води. У Декларації міністрів з навколишнього середовища вказується, що вода є рушійною силою сталого розвитку, включаючи цілісність довкілля і ліквідацію злиднів та голоду, вона абсолютно необхідна для забезпечення здоров'я і благополуччя людини. У сфері державного управління, використанням і охороною водного фонду принцип стійкого розвитку, який закріплено в документах міжнародної Конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку, трансформується у стратегічний принцип водокористування, що відповідає санітарно-гігієнічним, екологічним та іншим вимогам відповідно до цілей водокористування. Названий принцип управління скоріше є метою, тобто кінцевим результатом, якого прагнуть досягти органи державного управління у процесі регулювання водних відносин.

Необхідність переведення водного господарства на модель сталого розвитку обумовлена потребою в уповільненні негативних тенденцій використання водних ресурсів та прискоренні інноваційного оновлення матеріально-технічної бази водокористування. Перевести на таку модель сталого розвитку надто проблематично, тому стратегічною тенденцією і першочерговим завданням на майбутнє є формування інтегрованої системи водогосподарювання. [1.16]

Лісові ресурси. Одна з найактуальніших проблем лісового господарства України - забезпечення його сталого розвитку згідно з основними положеннями міжнародної і національної політики з відповідними стратегічними тенденціями. Визначення ж управління лісами на засадах сталого розвитку наступне: використання лісових земель так щоб підтримувати їх біологічне різноманіття, продуктивність, здатність до відтворення, а також виконання сьогодні і в майбутньому екологічних, економічних і соціальних функцій на місцевому, національному і глобальному рівнях без нанесення шкоди іншим екосистемам.

У кожному окремому випадку господарювання та управління лісами повинні базуватися на принципових підходах сталого розвитку, які проголошені на міжнародній конференції в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та підтверджені самітом "Ріо + 10", що відбувся в Йоганнесбурзі (2002 р.), а також на конференціях міністрів Європейських країн в Гельсінкі (1994 р.), Лісабоні (1998 р.) і Відні (2002 р.). Серед цих підходів необхідно наголосити на лісозбереженні та випереджаючому лісовідновленні як стратегічних тенденціях сталого розвитку в лісокористуванні.[1.17]

Мінерально-сировинні ресурси суттєво впливають на розпиток економіки, галузей господарства. Серед інших розвинених держав світу Україна характеризується як країна з потужною мінерально-сировинною базою. Адже займаючи лише 0,4 % території світу, маючи 0,8 % кількості населення, наша держава добуває біля 5 % загальносвітових мінерально-сировинних ресурсів. сталий розвиток соціальний інвестиційний

У сучасних умовах глобалізаційних та інтеграційних процесів, забезпечення сталого розвитку економіки держави мінерально-сировинний сектор України є відповідальним за вирішення таких стратегічних питань:

· постачання мінеральної сировини як на внутрішній, так і зовнішній ринки (у першу чергу, стійке забезпечення мінеральними ресурсами та продуктами їх переробки);

· конкурентоспроможність регіональної та національної економіки;

· подальший розвиток мінерально-сировинної бази;

· підтримання та нарощування обсягів експортного потенціалу країни, зміни його структури на користь торгівлі продуктами переробки та промислової продукції;

· розвиток обробної промисловості та її експортного потенціалу.[2.246]

1.3 Стратегічні орієнтири соціальної складової та інвестиційного забезпечення сталого розвитку

У стратегічних тенденціях і спрямування соціальної складової розвитку акцентується увага на важливості збереження стабільності існуючих суспільних систем, недопущення руйнівних соціальних конфліктів, шляхом справедливого розподілу благ між людьми. У доповіді ПРООН "Сталий розвиток і рівність можливостей: краще майбутнє для всіх" (2011 р.) визначаються сучасні світові стратегічні тенденції політики сталого розвитку в соціальній сфері й наголошується на нерозривності взаємозв'язку між сталістю й основними питаннями рівності можливостей щодо продуктивної зайнятості, освіти, охорони здоров'я тощо. Деградація довкілля підвищує нерівність через несприятливий вплив на фізичний і духовний стан людей. Нерівність людського розвитку посилює екологічну деградацію, зокрема внаслідок не сформованості в суспільстві відповідних моральних, етичних настанов. Соціальні домінанти сталого розвитку пов'язані з одним із найактуальніших завдань сучасності - пошуком інструменту подолання обмежень так званого «суспільства споживання», в якому дедалі більше пригнічується особистість. Культура споживання повинна знайти вираження у недопущенні засмічення природного середовища, прагненні відмовитись від тих видів транспортних засобів і побутових матеріалів, що погіршують екологічну ситуації. Принципи сталого розвитку реалізуються за посередництва громадянського суспільства, здатного контролювати владу. Чинниками, що забезпечують його формування, є наявність потужного середнього класу, незалежність судової влади та засобів масової інформації, а також високий рівень громадянської самоорганізації.

Освіта є передумовою та водночас пріоритетним засобом досягнення сталого розвитку. Згідно з Порядком денним на ХХІ століття, просвіту, включаючи формальну освіту, підвищення інформованості населення та професійну підготовку слід визнати як процес, за допомогою якого людина і суспільство можуть сповна розкрити свій потенціал. Сучасною світовою стратегічною тенденцією є становлення динамічної концепції освіти в інтересах сталого розвитку (ОСР), яка виходить за рамки традиційної екологічної освіти. На 57-й сесії Генеральної Асамблеї ООН період 2005-2015 рр. проголошено Десятиліттям освіти в інтересах сталого розвитку. Попри відсутність єдиного підходу до трактування змісту ОСР, у міжнародних документах і угодах - Заяві міністрів з довкілля країн регіону ЄЕК ООН (Київ, 2003 р.), Стратегії ЄЕК ООН для освіти в інтересах сталого. Відповідно до документів, сталий розвиток суспільства слід розуміти як навчальний процес, включаючий розширення знань, формування спеціальних навиків, життєвих позицій і цінностей щодо здорового способу життя в гармонії з природою. Це потребує зміщення акцентів від методів, орієнтованих лише на передачу інформації, до ширшого впровадження активних методів навчання, багатостороннього й міждисциплінарного аналізу ситуацій реального життя. Виходячи з мети сталого розвитку - покращення якості життя відповідно до можливостей оточуючих екологічних систем - високі стандарти життєдіяльності населення повинні поєднуватися з його ставленням до довкілля як до безпосереднього продовження середовища власного помешкання. В документах зі сталого розвитку наголошується на необхідності забезпечення доступності якісної питної води, каналізації, безпечних продуктів харчування. Щорічно від хвороб, пов'язаних з довкіллям, включаючи гострі респіраторні інфекції, помирає щонайменше 3 млн. дітей у віці до 5 років. Відповідно, одним із трендів модернізації стратегій охорони здоров'я на наступні десятиліття визначено посилення їх превентивних функцій за напрямами: удосконалення системи інформування з питань здоров'я і санітарного благополуччя на всіх рівнях; зосередження на детермінантах здоров'я, зокрема шкідливих чинниках, пов'язаних зі стилем життя; створення механізмів швидкого реагування на основі загрози для здоров'я. Екотуризм посідає значне місце в регіональних стратегіях забезпечення сталого сільського розвитку та подолання депресивності територій. Екологічні рекреаційні послуги, краса ландшафтів, культурна спадщина є сферами диверсифікації економічної діяльності, перетворюючись у специфічні види місцевих активів, капіталізація яких створює засоби для існування сільських громад поза межами виробництва сільськогосподарської продукції. [1.19]

У сучасних умовах Україна постала перед об'єктивною необхідністю активізації інвестиційного процесу. Структурне та якісне оновлення виробництва та створення ринкової інфраструктури відбуваються майже повністю шляхом і за рахунок інвестування. Чим масштабніші обсяги та вища ефективність інвестицій, тим швидше відбувається відтворювальний процес, здійснюються позитивні ринкові перетворення. З іншого боку, недостатнє інвестування веде до втрати конкурентоспроможності національної економіки, занепаду основного капіталу, спаду виробництва та збільшення собівартості продукції, що, своєю чергою, обумовлює загострення проблеми інвестиційних ресурсів, відтак - скорочення інвестиційної активності.[3.3] Головними основами державної інвестиційної політики на найближчу перспективу є:

· збільшення обсягів капітальних вкладень суб'єктів господарювання за рахунок прибутку і нової амортизаційної політики;

· посилення впливу держави на активізацію інвестиційного процесу через збільшення обсягів бюджетного фінансування капітального будівництва великих інфраструктурних об'єктів і введення кредитних основ бюджетного фінансування інвестицій ;

· створення умов для залучення довгострокових кредитів комерційних банків,

· впорядкування діяльності інвестиційних та інноваційних фондів, перехід від сертифікації до грошової приватизації; збільшення інвестиційних ресурсів, які формуються на фондовому ринку і за рахунок заощаджень населення;

· введення економічного механізму страхування ризиків внутрішніх і зовнішніх інвестицій;

· освіта відповідних інститутів з питань інтеграції промислового і банківського капіталу, мобілізації засобів під ефективні інвестиційні проекти в пріоритетні галузі економіки.

Програма діяльності Кабінету Міністрів України «Український прорив: для людей, а не політиків» як головний стратегічний план розвитку української економіки на найближчі п'ять років містить в собі конкретні шляхи та механізми проведення соціально-економічних реформ, в тому числі в інвестиційній сфері. З метою активізації інвестиційної діяльності підприємств Уряд спрямовує свої зусилля, зокрема, на:

· створення нормативно-правової бази для заохочення вкладення довгострокових фінансових інвестицій;

· сприяння укладенню угод про розподіл продукції;

· формування системи інструментів розвитку інвестиційної діяльності підприємств та інвестиційного кредитування;

· залучення додаткових фінансових ресурсів для реалізації інвестиційних проектів.

У сучасних умовах, коли на інвестиційну діяльність України надає вплив світової фінансово-економічної кризи, стратегія інвестиційної діяльності України повинна бути скоригована з урахуванням змін умов зовнішнього та внутрішнього середовища. Перспективним тут є виділення кількох пріоритетних стратегічних програм розвитку економіки України та розробка комплексної стратегії залучення іноземних інвестицій для виконання цих програм. Поштовхом до нарощування інвестицій повинно стати створення сприятливих умов для дії ринкових регуляторів, а саме - захист прав власності, розвиток системи ринків і ринкових інструментів, розвиток інформаційної інфраструктури ринку, тощо. Держава має докладати всіх зусиль для реструктуризації економіки, стабілізації загальної політичної та економічної ситуації, що буде сприяти поліпшенню інвестиційного клімату в країні використанням майна та коштів вітчизняного походження.[4.622]



РОЗДІЛ 2. СУЧАСНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ ТА ЙОГО ПЕРСПЕКТИВИ

2.1Сталий розвиток природно-ресурсного потенціалу, природно-техногенна та екологічна безпека сталого розвитку

Сучасна еколого-економічна ситуація в Україні характеризується домінуванням природоємких галузей і виробництв, сировинною орієнтацією експорту та ін. За останні десятиріччя в промисловій структурі країни збільшилось значення природоємких, екологічно агресивних галузей (металургійної, паливно-енергетичної) та зменшилась частка екологічно більш сприятливих виробництв (машинобудування, легкої промисловості). Використання застарілого виробничого та природоохоронного обладнання призводить до погіршення екологічної ситуації та збільшення екологічних загроз. На жаль, в умовах дефіциту коштів підприємства в першу чергу зменшують затрати на підтримання в робочому стані природоохоронного обладнання, що призводить до збільшення забруднення навколишнього середовища. В Україні досить висока енергоємність ВВП. Питомі витрати енергії на виробництво основних видів продукції в 1,5-3,5 рази вище ніж в розвинених країнах.

Екологічний аспект передбачає забезпечення коеволюції суспільства і природи, людини і біосфери, відновлення відносної гармонії між ними, збереження екологічних можливостей економічного росту наступних поколінь, теоретичну розробку та практичну реалізацію методів ефективного використання природних ресурсів, широкий розвиток біотехнологій та впровадження маловідходних технологій, вдосконалення адміністративних, економічних і правових методів захисту навколишнього природного середовища, екологічний розвиток молоді. Дуже важливим є раціональне і економне використання природно-ресурсного потенціалу. Позитивний результат переходу економіки країни на екологічно зважений, сталий шлях розвитку безпосередньо залежить від ступеня розвитку процесів раціонального природокористування на мікроекономічному рівні господарювання.[5.231] На базі природних-ресурсів створюється потужний промислово-аграрно-інфраструктурний комплекс, в якому в останні роки все більшу роль починає відігравати земля як просторово-господарський і унікальний агрокліматичний ресурс сталого розвитку національної економіки. Господарська практика впровадження засад сталого розвитку показала, що цей процес значним чином загальмований. Нераціональне використання надр наразі зумовлено:

· слабким контролем з боку держави;

· недосконалістю чинного законодавства та нормативно-правової бази;

· відсутністю ефективного економічного механізму управління фондом надр;

· низьким рівнем відтворення вітчизняної мінерально-сировинної бази, що визначається недостатнім фінансуванням геологорозвідувальних робіт (в основному вони здійснюються за рахунок держбюджету);

· нерозвиненістю внутрішнього фондового ринку, що визначає низький рівень капіталізації гірничодобувних підприємств.[1.29]

Однією з головних проблем переходу на принципи сталого розвитку є забезпечення природно-техногенної безпеки функціонування соціально-економічних систем, бо зростання техногенного навантаження на екосистеми спричиняє розширення масштабів негативних природних явищ і процесів і значно ускладнює вирішення соціально-економічних завдань. Актуальність проблеми забезпечення безпеки населення від природних надзвичайних ситуацій (НС) зумовлена також стійкими тенденціями постійного зростання втрат людей і масштабів збитків у соціально-економічній системі. У період з 2000 по 2010 рр. від стихійних лих постраждали близько 2,7 млрд осіб, тобто понад третина усього населення планети, хоча й кількість смертей за останнє десятиліття значно зменшилась. Для України ризик виникнення природно-техногенних НС залишається досить високим. Це зумовлено, насамперед, природними умовами території, на якій ймовірне виникнення широкого спектра несприятливих природних явищ і процесів, зростанням економічних збитків. Зростання антропогенного впливу на навколишнє середовище в Україні зумовлене зростанням кількості зношеного обладнання, зниженням рівня технологічної дисципліни, зменшенням витрат на впровадження новітніх технологій і модернізацію технологій виробничих процесів. Серед НС природного походження в Україні найчастіше трапляються землетруси, зсуви, обвали та осипи, просідання земної поверхні різного походження; зливи, урагани, сильні снігопади, сильний град, ожеледь, повені, паводки, підвищення рівня ґрунтових вод, пожежі в природних екосистемах. У табл. 1 представлено динаміку кількості загиблих і постраждалих, величину матеріальних збитків в межах України від НС природного характеру впродовж 2000-2010 рр.

Табл. 1. Кількість загиблих і постраждалих, величина матеріальних збитків від НС природного характеру впродовж 2000-2010 рр.

Рік	Кількість НС	Загинуло осіб	Постраждало осіб	Матеріальні збитки млн грн
2000	139	67	1564	1492
2001	133	59	1518	635
2002	121	47	1246	280
2003	111	80	1773	466
2004	100	79	1990	297
2005	129	80	1291	240
2006	137	74	750	329
2007	152	68	946	683
2008	126	128	697	4600
2009	117	75	1174	310
2010	108	83	13466	807
Всього	1373	840		10139



Табл. 2. Кількість загиблих і постраждалих, величина матеріальних збитків від НС техногенного характеру впродовж 2000-2010 рр

Рік	Кількість НС	Загинуло осіб	Постраждало осіб	Матеріальні збитки
2000	261	251	318	117
2001	242	273	511	50
2002	208	256	484	92
2003	195	295	290	44
2004	156	282	311	24
2005	212	344	591	51
2006	207	254	284	97
2007	196	495	430	156
2008	165	413	254	94
2009	130	247	330	189
2010	130	255	222	63
Всього	1922	3365	4025	977

Зіставлення даних табл. 1 і 2 показує, що кількість НС техногенного характеру у 1,4 рази перевищує кількість НС природного характеру. Більш разюча відмінність спостерігається у співвідношеннях кількості загиблих і постраждалих.[6.57]

Аналіз актуальних даних МНС України, Державної служби статистики України у сфері охорони довкілля свідчить про те, що збереження високої енерго - та ресурсоємності економіки України за умов успадкування регіональних порушень екологічного стану та виснаження головних життєво забезпечуючих ресурсів держави (земельних, водних, мінерально-сировинних, біотичних) неминуче призводить до поступового формування загроз національній безпеці в екологічній сфері. Саме екологічні чинники стають провідним джерелом економічних ускладнень у більшості регіонів України. Подальше збереження мінерально-сировинної орієнтації економіки та стабільно високого рівня енерго-ресурсоємності промисловості, сільського господарства, міст і селищ за умов подальшого впливу глобальних змін клімату може перетворитися на масштабні загрози екологічній, економічній безпеці держави. Пріоритетним завданням державної політики у сфері захисту населення, господарських об`єктів і територій від НС різного характеру є забезпечення гарантованого рівня безпеки особи, суспільства і держави, який відповідає розвиненим країнам. Ефективне вирішення цього завдання перебуває у площині зниження ризиків виникнення НС різного походження, зменшення непродуктивних втрат і витрат на ліквідацію негативних наслідків цих НС. Нинішній стан екологічної безпеки регіонів України практично не відповідає необхідному рівню, коли регіон спроможний успішно протистояти дестабілізуючим впливам зовнішніх і внутрішніх загроз і при цьому не створювати додаткових загроз для себе і навколишнього середовища. [7.75]

У формуванні стратегічного потенціалу сталого розвитку у сфері поводження з відходами в Україні пріоритетна увага має надаватися забезпеченню відповідних засад управління відходами і створенню його організаційно-економічного забезпечення. Таке управління на базі реалізації ідей рециклінгу і створення відповідної інфраструктури за досвідом найбільш економічно розвинених країн є безальтернативною стратегічною домінантою. Це тим більш важливо, що генерування відходів в Україні (як і в усьому світі) продовжує зростати. Відтак постає завдання формування довгострокових програм попередження утворення відходів. Додатковий стимул має отримати політика й організаційно-економічний механізм, спрямовані на досягнення ефекту декаплінгу, маючи на увазі зростання ВВП за відносного зменшення утворення відходів. [8.26]

2.2 Засади сталого розвитку в соціальній сфері держави

Перехід України до сталого розвитку вимагає зміни політики в соціальній сфері, основними складовими якої мають бути збереження здоров'я людини, поліпшення якості життя, вирішення демографічної проблеми, подолання бідності, зміна структура споживання, вирішення проблеми соціальної та економічної нерівності, підтримка малозахищених соціальних верств (молоді, пенсіонерів, безробітних), гуманізація суспільних відносин, покращення морально-психологічного стану суспільства.

Для реалізації цих завдань має відбутися поступовий перерозподіл трудових ресурсів зі сфер матеріального виробництва і обслуговування держави в сферу обслуговування людей, а саме в: науку, освіту, охорону здоров'я, соціальний і правовий захист. В контексті сталого розвитку проблеми соціальної сфери є невід'ємною частиною комплексної політики, реалізація якої дозволить не тільки значно покращити соціально-економічний стан, але й забезпечити розвиток суспільства в гармонії з довкіллям.

Розв'язання проблеми бідності - головне та першочергове соціальне завдання українського суспільства та необхідна умова його консолідації. В основі розв'язання цієї проблем лежить принцип соціальної справедливості, тобто встановлення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей екологічного, соціального та матеріального добробуту. Програма дій повинна базуватись на системі соціального моніторингу з врахуванням соціальних норм і критеріїв при прийнятті управлінських рішень та збереження якості довкілля.

Ліквідації бідності, як забезпечення конституційного права громадян на рівний доступ до суспільних багатств, повинно ґрунтуватися на таких основних принципах:

· створення та реалізація Національної стратегії подолання бідності;

· стабілізації економічного розвитку України та забезпеченні продуктивної зайнятості населення;

· формування фондів соціальної допомоги малозабезпечених, створення мережі недержавних закладів, які надаватимуть соціальні послуги; суттєвого розширення ринку праці;

· введення системи кредитів для розвитку малого бізнесу.

Стратегія соціального розвитку суттєво залежить від ситуації на ринку праці. В контексті сталого розвитку для суттєвого покращання ситуації необхідно:

· оптимізувати структуру та обсяги зайнятості;

· розгортати активні програми сприяння зайнятості, працевлаштування, залучення до громадських робіт;

· розширювати ринок праці за рахунок розвитку екологічного бізнесу, екологічного страхування та аудиту;

· розвивати систему установ різних видів і форм власності, що надають соціальні послуги населенню;

Стосовно пенсійного забезпечення, необхідно:

· перейти на багаторівневу пенсійну систему;

· розмежовувати пенсії, призначені за різними пенсійними програмами;

· ввести персоніфікований облік пенсійних внесків в недержавних пенсійних фондах, створити систему інвестування пенсійних коштів;

Необхідною соціально-політичною умовою переходу на шлях сталого розвитку є відкрите громадянське суспільство та правова держава. Досвід розвинутих країн свідчить, що функціонування інститутів громадянського суспільства може забезпечити оптимальні умови для економічного зростання, владнання соціальних конфліктів та збалансованого використання природних ресурсів.

Ефективність влади в демократичній державі в значній мірі залежить від якості її взаємодії з громадянським суспільством. Перехід до сталого розвитку передбачає активізацію діяльності об'єднань громадян, профспілок, ділових і наукових кіл, врахування інтересів основних груп населення, зокрема жінок, дітей і молоді. Основними напрямами діяльності у цій сфері є:

· розроблення механізмів партнерства держави і широких кіл громадськості;

· встановлення ефективного контролю громадян над діяльністю владних структур;

· створення можливостей для активної участі населення в розробленні і широкому обговоренні найбільш актуальних проектів законів України стосовно збереження довкілля, здійсненні громадського контролю за його станом;

· постійне проведення на підприємствах усіх форм власності контролю за станом умов праці, особливо жінок і молоді;

· діалог між молоддю та органами державної влади з екологічних питань і безпеки майбутнього. [9.6]

2.3 Інноваційні домінанти сталого розвитку України

Досліджуючи інноваційні домінанти сталого розвитку України, дослідники акцентують увагу на визначенні узагальнених системних умов досягнення бажаних результатів самовідтворення національного господарства. Ключовою ідеєю є досягнення системного гомеостазу між зовнішнім та внутрішнім. Зовнішнє належить до глобального, а внутрішнє -- до національного. Домінування певної складової приведе до виходу системи господарювання зі стану рівноваги, і, як наслідок, досягнення стану сталого розвитку буде марним. Рівновага забезпечує поступовий розвиток метасистеми загалом, і, навпаки, у разі її порушення продукується стан стагнації. Знайти в цьому випадку механізм підтримки рівноважного стану і є головною управлінською домінантою. Модель повинна бути статичною, і креативною у визначення шляхів досягнення бажаного сталого розвитку. Під креативністю розуміють здатність моделі сталого розвитку країни до формування ситуації, за якої, враховуючи безліч конкретних проявів, забезпечується їх перероблення саме у творчому, а не в шаблонному режимі, тобто модель має працювати практично в реальному часі. Аналізуючи в цьому відношенні стан господарської системи України, слід наголосити, що стрімке відкриття економіки України назустріч світовому господарству показало, на жаль, загальну ментальну неготовність до сприйняття нової реальності. Багато в чому така ситуація пояснюється несформованістю відповідної теоретико-методологічної бази щодо обґрунтування системи управління процесами розвитку національного господарства в нових умовах ринкового фундаменталізму (термін Дж. Сороса) саме тому одним з ключових теоретико-методологічних аспектів, який потребує осмислення, є пошук нових методів оцінювання напрямів розвитку через виявлення, параметризацію та визначення місця й ролі відтворювальних процесів на різних господарських рівнях. складність цієї проблеми зумовлена тим, що дотепер не повною мірою опрацьовано власне концептуальні підходи, котрі дають змогу розглядати національну господарську систему як цілісне утворення, здатне до активного саморозвитку. Ідеться про необхідність використання синергетичного методологічного інструментарію, що уможливлює аналіз цілісних систем, які саморозвиваються, за окремими їх елементами стосовно об'єктів досліджень, висвітлених у статті, можна стверджу вати, що основним питанням стає формування високоефективної керувальної системи на нових парадигмальних принципах оцінювання функціонування системи господарювання загалом. Отже, на порядку денному перебуває проблема вивчення та пошуку сучасних методів управління сталим розвитком через врахування смислових просторів, які в підсумку визначають шляхи розвитку одночасно за багатьма напрямами, у тому числі духовним, культурним, соціальним і природним світом життєдіяльності людини. Найбільш узагальнено модель сталого розвитку автори пов'язують з ідеєю господарювання. наголошуємо -- саме господарювання, а не економіки.

У цьому разі сталий розвиток -- це простір розгортання категорії управління господарством для кожного конкретного об'єкта, а якщо ширше -- то й суб'єкта господарювання. Важливим фактом, який привертає увагу, є те, що жорсткої системи для з'ясування особливостей функціонування такого простору немає. Є лише принцип його виявлення, котрий визначається внутрішньою необхідністю ідентифікації, принаймні часткової, сукупності причинно-наслідкових зв'язків, що визначають напрями розвитку і знижують при цьому ризик прийняття хибних рішень. На сучасному етапі визначальним є орієнтир на підтримання первинних елементів господарювання як основи економічної безпеки країни загалом, а первинні господарські елементи являють собою згорнуту форму економіки у традиційному розумінні, котра за певних умов розгортається у складну систему відтворювальних процесів. Сталий розвиток -- це живий процес, в якому постійно формуються контактувальні поля індивідуумів, що моделюють свій спосіб життя в певних умовах. Є певний зв'язок між віртуальним рівнем методів вирішення господарських проблем і реальними формами їх втілення,складність знаходження цього зв'язку зумовлена тим, що реальні форми руху значно менш динамічні.

Вирішення сучасних проблем розвитку простору господарської діяльності в Україні потребує впорядкування низки змістових, ієрархічно підпорядкованих факторів не лише внутрішнього, а й зовнішнього характеру. На нинішньому етапі становлення країна проходить шлях пошуку адекватної реаліям форми господарської діяльності, і реалії сьогодні такі, що, з одного боку, національне господарство належить до індустріального типу, причому з недостатньо розвиненими ринковими інститутами, а з іншого -- воно змушене контактувати з господарськими типами постіндустріальної епохи. Отже, в організаційному плані слід розв'язати двоїсте завдання забезпечення вільного і несуперечливого розвитку двох господарських типів. Продуктивний пошук виходу із цієї конфліктної ситуації уможливлюють розуміння характеру просторової взаємодії капіталів різних видів і значною мірою впорядкування відносин власності на ресурсні складові, що існують у державі.

Для України перехід до нового теоретико-методологічного стилю обґрунтування господарських рішень є неминучим, і чим швидше ми опануємо нові для нашого суспільства механізми, які визначають рух господарських систем, тим більшою мірою убезпечимо себе від неадекватних дій. Господарські рішення потрібно приймати на межі взаємодії так званих м'яких і жорстких адаптивних механізмів управління. Управлінські рішення повинні формувалися на основі гармонізації інтересів суб'єктів господарювання при поєднанні таких факторів, як динамізм, технології і традиції. Спільні напрями коректування діяльності перебувають у площині з'ясування причинно-наслідкових зв'язків між змінами суспільної свідомості й тими реальними соціальними конструктами, які визначають поведінку суспільства й індивіда. [10.196]

2.4 Перспективи сталого розвитку в Україні в глобальному середовищі

Національна парадигма сталого розвитку орієнтує на формування системи концентрованих, науково обґрунтованих та легалізованих уявлень про цілі, пріоритети, зміст, способи й засоби ресурсоефективної господарської діяльності держави. Значною мірою вона повинна поєднувати, у широкому розумінні, практичну природоохоронну діяльність, яку спрямовує екологічна політика, та природоохоронну ідеологію, що певним чином матеріалізується у системі державних функцій та екологоорієнтованих норм. До основних стратегічних засад формування національної моделі сталого розвитку слід віднести:

· визначення цілей, завдань, шляхів розвитку суспільства, задоволення його екологічних потреб;

· організацію діяльності суспільства з виконання прийнятих цілей і програм;

· розподіл матеріальних і екокультурних цінностей;

· узгодження різноманітних інтересів держави й соціальних спільнот;

· розроблення стандартів і законів поводження в суспільстві;

· забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки і стабільності політичного ладу;

· формування суспільної свідомості;

· контроль за дотриманням законів, припинення дій, що порушують загальноприйняті екологічні норми.

Концепт сталого розвитку повинен розроблятися на принципах забезпечення екосистемної цілісності та інтегрованого управління, в основі яких є динамічний процес ефективного використання ресурсів, на засадах гармонізації економічних, екологічних та соціальних інтересів. Основні завдання політики сталого розвитку щодо забезпечення збалансованого соціально-економічного зростання полягають у наступному:

· формуванні міжгалузевої структури виробництва, що повинна відповідати світовим стандартам і потребам економіки держави, підвищенні соціально-екологічної орієнтації галузей, збільшенні у структурі промислового виробництва частки легкої і харчової промисловості;

· обмеженні розвитку сировинних і напівфабрикатних виробництв, поетапному зменшенні обсягу експорту продукції видобувних та інших ресурсо- й енергоємних галузей, нарощуванні обсягу виробництва продукції, що має закінчений технологічний цикл і сприяє сталому використанню власного природно-ресурсного потенціалу;

· технічному переоснащенні виробництва на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсоощадливих та безвідхідних технологій, широкому застосуванні відновлюваних джерел енергії, розв'язанні проблеми утилізації відходів, що утворюються у процесі господарської та іншої діяльності;

· регульованому збільшенні обсягу виробництва високоякісних продуктів харчування, якісній зміні структури харчування населення, підвищенні калорійності продукції;

· формуванні раціональної структури виробництва, розподілі і використанні енергії, підвищенні технічного рівня та екологічної безпеки теплових електростанцій шляхом застосування новітніх ефективних технологій спалювання палива.

До головних завдань політики сталого розвитку щодо охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів відносяться:

· зменшення кількості джерел викидів забруднюючих речовин в атмосферу, підвищення рівня їх екологічної безпеки і поліпшення стану атмосферного повітря;

· забезпечення економії первинних ресурсів, розв'язання проблеми утилізації відходів виробництва шляхом удосконалення структури його розміщення, формування виробничих комплексів замкнутого циклу;

· сповільнення процесу деградації ґрунтів, збереження водних ресурсів і об'єктів як унікальних складових довкілля;

· забезпечення належної охорони та збереження лісових ресурсів і екосистем, посилення природоохоронних функцій лісів, здійснення комплексу лісогосподарських заходів щодо зниження рівня радіоактивного забруднення лісового фонду;

· реалізація заходів щодо гарантування безпеки довкілля під час видобування корисних копалин;

· підвищення ефективності державного контролю за додержанням вимог природокористування і збереження довкілля шляхом застосування економічних та адміністративних санкцій;

· розвиток системи сертифікації, екологічного аудиту та страхування, ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності, поступовий перехід на систему міжнародних стандартів технологічних процесів.

Основні завдання політики сталого розвитку щодо соціальної сфери такі:

· створення сприятливих економічних умов для забезпечення рівноправного доступу людини до одержання доходів, користування ресурсами і соціальними послугами;

· розроблення та реалізація національної програми подолання бідності, скорочення прошарку малозабезпечених і маргінальних категорій громадян;

· сприяння досягненню повної зайнятості як одного з головних пріоритетів економічної і соціальної політики, створення для всіх працездатних громадян надійних можливостей заробітку на життя;

· підвищення реальних доходів населення шляхом державного регулювання заробітної плати та пенсійного забезпечення, проведення моніторингу рівня життя різних соціальних верств і груп для недопущення його зниження;

· реформування пенсійного забезпечення з метою переходу до системи, що базується на принципах страхування, підготовка відповідної нормативно-правової бази формування системи соціального страхування;

· розроблення програми соціальної і професійної реабілітації інвалідів з метою їх залучення до активного життя суспільства, програми та заходів щодо поліпшення становища сім'ї, жінки, охорони материнства і дитинства;

· корегування спрямованості програм на адресну допомогу окремим категоріям населення;

· зниження смертності в усіх вікових групах населення, особливо працездатного віку, підвищення тривалості життя.

Загалом у теоретико-методологічному аспектів в національній парадигмі сталого розвитку, ураховуючи багатий міжнародний і національний досвід, необхідно зробити нові акценти, поставивши, з одного боку, у центр розвитку людину та її інтереси в конкретному середовищі життєдіяльності, а з іншого - забезпечити її потужним економічним інструментарієм, адекватним потребам виробництва і вимогам сталого й збалансованого природокористування. Виходячи із зазначеного перш за все треба зосередитися на економічному інструментарії сталого розвитку, на новій так званій зеленій економіці. Треба виходити із загального розуміння сучасної економіки як дієвого інструменту впорядкування взаємовідносин між людиною і природою. Виявляється, що з різних позицій розгляду цього питання виявляються й різні шляхи подолання екологічних проблем. Так, економіка як інструмент упорядкування відносин людини з природою може орієнтувати в різні періоди часу потоки фінансових ресурсів на вирішення різних пріоритетних цільових завдань (рис. 1.1). Головне це забезпечення гармонійних відносин між екологією людини та екологією простору, в якому вона функціонує. Таким чином, категорія зелена економіка в теоретичному аспекті має дуже широке трактування, в якому розуміння її як інструменту управління процесами, пов'язаними із забезпеченням гармонійних відносин і сталого розвитку, стає визначальним. Як видно із наведеної схеми, нова "зелена економіка" є невід'ємною від категорії простору. У ній територіальний аспект набуває нового, більш глибокого просторового змісту. Саме "зелена економіка" інтегрує в собі екологію людини та простору в одне системне ціле за допомогою економічних, у тому числі ефективних ринкових механізмів, вирішуючи відповідне перспективне завдання сталого розвитку.



Рис. 1.1. Схема напрямів впливу економіки на забезпечення сталого розвитку національного господарства:

Де А - біофізіологічна сутність людини (індивідуальне, популяційне здоров'я людини та ін.); Б - надбіологіча сутність людини (духовність, культура, соціальний та виробничий потенціали та ін.); В - квазіприродні та артприродні утворення (екологоорієнтована техносфера); Г - природні утворення (біосфероформуючі компоненти).

Також необхідно по-новому зосередитися на територіально-просторовому аспекті господарської діяльності та інших сфер буття людини. Враховуючи нагальні глобальні проблеми світової економіки, насамперед перманентну світову економічну кризу, доцільно зазначити, що одним із головних завдань сталого розвитку на перспективу повинно стати залучення до реалізації завдань сталого розвитку елементів низового територіального рівня господарського простору країни, а саме територіальних громад як основного осередку буття людини. Рівень територіальної громади, в якому активно і безпосередньо діє творча енергія людини у сфері нагальних інтересів її життєдіяльності, має стати провідною ланкою в реалізації ідеології сталого розвитку наступного десятиліття. За рахунок цього можна вирішити багато негативних питань, пов'язаних із впливом глобальних кризових явищ на економіку країни. Саме нівелізація глобальних впливів і широке використання територіальних переваг у розміщенні і розвитку виробництв, населення та інфраструктури, із системного погляду, здатні забезпечити стійкість розвитку національної економіки в умовах глобалізації. Стійкий розвиток низових ланок господарського простору країни може і повинен стати пріоритетом і одночасно відповідальним завданням для всіх рівнів і гілок влади. Ця позиція, якщо її розглянути в широкому контексті, звісно, передбачає визначення і взаємоузгодження загальнодержавних і регіональних особливостей розвитку, широке залучення місцевої влади, населення та органів місцевого самоврядування, бізнес-структур тощо до вирішення завдань сталого розвитку. Ефективним інструментом забезпечення сталого розвитку на місцевому, низовому рівні може стати корпоративна соціальна відповідальність, яка разом з відповідальністю гілок влади різних рівнів здатна розв'язувати нагальні питання соціально-економічного розвитку. [11.41]

...