Основи політичної економії

Представники прагматичної політекономії, по-перше, виходячи з концепції обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців. По-друге, як ідеологи буржуазії, вважали основним своїм завданням прямий захист, всіляке прикрашання буржуазного ладу, не зупиняючись навіть перед замовчуванням суперечностей капіталізму. Але історичний досвід довів важливу роль соціальних питань у розвитку людського суспільства, тому прагматики 20 ст. змушені все частіше вдаватися до розгляду в економічній теорії і соціально-економічних питань, хоча відводять здебільшого їм другорядну роль.

Відмінність представників прагматичної політекономії від їхніх попередників полягає в тому, що представники класичної політекономії прагнули розкрити дійсні закони становлення та розвитку суспільного ладу, в якому вони жили (капіталізму). Тому А. Сміт і Д.Рікардо виводили прагнення до прибутку, нагромадження капіталу із законів виробництва. Прагматики ж з метою апології капіталістичного виробництва обмежуються описом і поверхневою класифікацією зовнішньої видимості економічних процесів і не розкривають їх суті, а самі закони виробництва виводять з економічних інтересів буржуазії, прагнення до прибутку.

Прагматизм, враховуючи інтереси пануючого класу капіталістичного суспільства - буржуазії, починаючи з 30-х років 19 ст., став домінуючим напрямом розвитку політекономії. Засновниками його виступили англійські економісти Томас Роберт Мальтус (1766-1834 pp.), Джеймс Мілль (1773-1836 pp.) і француз Жан Батист Сей (1766-1832 pp.). У 20 ст. серед його представників ми бачимо таких відомих економістів, як Джон Мейнард Кейнс (1883-1946 pp.), Фрідріх Хайек (1899-198 pp.) - Великобританія, Уеслі Клер Міт-челл (1874-1948 pp.), Пол Самуельсон (нар. 1915 p.) - США.

Як противага прагматичній політекономії в середині 19 ст. виникає пролетарська політекономія. Основи її заклали ідеологи робітничого класу Карл Маркс (1818-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 pp.). На відміну від прагматичної політекономії, яка увіковічнює буржуазний лад, пролетарська (згодом вона стала називатися марксистською), розкриваючи внутрішні суперечності капіталізму, доводить, що капіталізм так само закономірно, як він прийшов на зміну феодалізму, повинен поступитися місцем новому, більш прогресивному суспільному ладові - соціалізму. Розвиток марксистська політекономія отримала в працях В. І. Леніна (1870-1924 pp.), а практичне втілення її ідеї знайшли в побудові першої в світі соціалістичної держави - Радянського Союзу (1922 p.), причини розпаду якого - предмет досліджень майбутніх економістів і політологів.

1.4 Основні течії сучасної економічної думки

Політекономія - наука, яка вивчає самі основи людського буття, вона зачі пає інтереси всіх верств населення, кла сів, угрупувань і владних структур. Тому в її межах завжди формувалися різні концепції, школи, напрямки, які предмет політекономії, ті чи інші економічні явища та процеси трактували і трактують з позицій інтересів свого класу, тієї чи іншої владної структури або певного прошарку суспільства. В сучасних умовах в економічній теоретичній науці виділяються такі основні течії:

-Економічний лібералізм (теорія економічної свободи). Пред ставники цієї течії не визнають необхідності втручання держави в економічне життя. Природним регулятором його, на їх думку, виступає ринок. Найбільше прихильників має в США, економічній системі яких найбільш притаманні ідеї економічної свободи. Досить популярними погляди економічного лібералізму були в перші роки становлення економічної системи самостійної України. Серед прибічників економічного лібералізму виділялися такі відомі економісти, як американець Людвіг Мізес (1881-1973 pp.) і згаду ваний уже Фрідріх Хайєк. В Україні апологетами ідеї економічної свободи виступали переважно представники Руху (підтримувані Президентом Л. Кравчуком) до тих пір, поки не демонтували централізовану систему управління економікою. Починаючи з 1994 p. більшість з них переходять на інші позиції.

-Економічний дирижизм. Представники його обґрунтовують необхідність систематичної регуляції економіки з боку держави. Ідеал дирижистів - „регульована економіка“. Перші концепції економічного дирижизму виникли на рубежі 20-х і 30-х років 20 ст. у Франції. Як течія економічної думки економічний дирижизм оформився після 2-ї світової війни. Він об'єднує концепції й погля ди, пов'язані ідеєю „недостатньої ефективності“ ринкового механіз му, обмеженості „приватної ініціативи“ та необхідності свідомого втручання в економічні процеси, в першу чергу з боку держави. Як практика, економічний дирижизм передбачає: в) націоналізацію та утворення значного державного сектора у виробництві та кредитно-банківській сфері; б) державне фінансування та орієнтацію капітало вкладень; в) планування економіки; адміністративний контроль над кредитом, цінами, заробітною платою.

Основними загальнотеоретичними концепціями економічного дирижизму є концепції „регульованої економіки“, „змішаної економіки“, „планової економіки“. Представники: Б. де Жувенель, Е. Гейлак, Ж. Піру, Р. Курбі та ін.

-Інституціоналізм - течія в політекономії, яка виникла в кінці 19-початку 20 ст. Прибічники її стоять на тій позиції, що рушійними силами економічних процесів є позаекономічні фактори. Тому головним завданням політекономії вони вважають вивчення впливу на економіку різних „інституцій“ - держави, права, приватної власності, податків, сім'ї, релігії, монополій. Інституціоналізм - одна з перших течій політекономії, яка висту пила з виправданням „адміністративного капіталізму“ (державно-монополістичного), вважаючи, що державне втручання в економі ку - це введення „соціального контролю“ над виробництвом або організація „регульованої економіки“.

Визначними представниками інституціоналізму були відомі аме риканські економісти У. Гамільтон, У. Мітчелл, Дж. К. Гелбрейт.

-Марксизм - виник в середині 19 ст. як узагальнення досвіду того періоду історії, коли в передових країнах Європи загострилися суперечності, властиві капіталізму, і на арену політичної боротьби вийшов робітничий клас. Марксизм у політекономії - це система соціально-економічних поглядів на закони розвитку виробництва та революційні перетворення людського суспільства. Тому його прибічники вважають головним завданням політекономії вивчення об'єктивних економічних законів, які передбачають неминучість формаційного розвитку історії людства й на основі цього форму вання економічної політики держави.

Основоположниками марксизму та практичними його провід никами в життя були К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін. У сучасних умовах марксизм як течія в політекономії після більш як століт нього визнання широким загалом людей у всьому світі, переживає певний занепад, відбувається процес очищення від застарілих поглядів і догм, які не витримали випробування часом.

-Неолібералізм - один із напрямів сучасної політекономії, який прийшов на зміну економічному лібералізму, ідеї якого виявилися не життєспроможними в умовах, коли постійне безпосе реднє втручання держави в господарське життя стало невід'ємним фактором процесу відтворення. Його прибічники намагаються обґрунтувати необхідність поєднання державного регулювання економіки із здійсненням принципів вільної конкуренції. В той же час неолібералісти, на відміну від своїх попередників, не вважа ють, що дія вільної конкуренції може бути забезпечена автоматич но. Вони визнають ряд суттєвих недоліків капіталізму (панування монополій, диспропорції та економічні кризи), які деформують механізм ринкового регулювання. Тому неоліберали роблять висновок про необхідність постійного державного втручання в економіку з метою створення сприятливих умов для конкуренції і свободи ціноутворення.

Система неоліберальних поглядів почала складатися в 30-ті ро ки 20ст., але найбільшого розповсюдження набула після 2-ї світової війни. Ідеї неолібералізму поділяли багато економістів Франції, Великобританії, США, Італії. Однак центром неолібералі зму стала Німеччина (ФРН) в особі таких видатних економістів, як Вальтер Ейкен (1891-1950 pp.), Людвіг Ерхард (1897-1977 pp.).

-Кейнсіанство - один з провідних напрямів у політекономії, який обґрунтовує необхідність державного регулювання процесу відтворення. Сформувався в другій половині 30-х pp. 20 ст. під впливом різкого загострення суперечностей капіталістичного відтворення під час світових економічних криз 1920-21 pp. і 1929-33 pp. Засновник - згадуваний уже англійський економіст Дж.М.Кейнс у 1936 p. опублікував монографію Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей, в якій викладені основи його теорії та програма державного регулювання економіки.

Особливості методу Кейнса полягають у тому, що він розглядає економічні процеси як відображення психології господарюючих суб'єктів, а не як породження матеріальних умов буття людей. А звідси прихильність до мінової концепції, виходячи з якої виріша льною сферою відтворення проголошується ринок (що характерно для сучасних вітчизняних реформаторів). В той же час розгляд масових, а не індивідуальних психологічних проявів людей дає можливість виявляти кількісні зв'язки в економіці, які проявля ються в масових діях класів і соціальних груп, і відповідно до цього будувати соціально-економічну політику, запобігаючи загостренню соціальних конфліктів.

Кейнсіанство набуло багатьох прибічників у США, Англії та інших країнах світу, суттєво вплинувши на економічну політику деяких капіталістичних країн. Ідеї Кейнса набули подальшого розвитку і конкретизації з урахуванням економічних та політич них особливостей ситуації після 2-ї світової війни в роботах представників лівого кейнсіанства та неокейнсіанства. Але форсу вання економічного розвитку під прапором неокейнсіанської теорії викликало в розвинутих країнах світу в кінці 60-х - І половині 70-х pp. таке загострення соціально-економічних суперечностей (посилення страйкового руху, економічні, валютні, енергетичні кризи та ін.), що економісти, які ще зовсім недавно зображали кейнсіанство як „революцію в політичній економії“, змушені були заявити про кризу сучасної економічної науки.

-Неокласицизм - суб'єктивна школа в політекономії. Виникла в останній третині 19 ст. як реакція на марксизм. Марксизм всебічно критикував капіталізм і обґрунтував неминучість його загибелі, тому що він оснований на приватній власності та експлу атації. Необхідно було захистити капіталізм від нападок марксис тів, і цю функцію беруть на себе представники неокласицизму. В той же час це була спроба сформулювати закономірності оптималь ного режиму господарювання економічних одиниць в умовах системи вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи.

Біля початків неокласицизму стояли такі відомі економісти, як австрійці К.Менгер (1840-1921 pp.), Бем-Баверк (1851-1914 pp.), американець Джон Бейтс Кларк (1847-1938 pp.) і Альфред Маршалл (1842-1924 pp.) - англійський економіст. Серед сучасних пред ставників неокласицизму найбільш відомі: Джеймс Едуард Мід (нар. 1907 р.), Джон Хікс (нар. 1904 p.) - Великобританія, Мілтон Фрідмен (нар. 1912 p.), Василь Леонтьєв (нар. 1906 p.) - США.

Панування неокласицизму в економічній думці було суттєво підірвано розвитком кейнсіанства, представники якого виступили з обґрунтуванням необхідності державного регулювання економіки. Проте неокласицизм як течія, в політекономії не зникає. Його прибічники переглянули деякі свої концепції, зокрема відношення до держави. Тепер вони визнають необхідність часткового втручан ня держави у відтворювальні процеси, але лише з метою забезпе чення свободи дії ринкових сил. Одним з найбільш впливових напрямів неокласицизму в сучасних умовах є монетаризм. Монетаристи, виходячи з бурхливого розвитку інфляційних процесів у багатьох країнах світу, надають вирішального значення в економічному розвитку регулюванню грошової сфери. Головною умовою плавного економічного розвитку вони вважають стійке - в межах 4-5% на рік - зростання грошової маси в обігу. На цій підставі монетаристи вимагають різкого обмеження всіх форм діяльності держави, регулятивна політика якої, на їх думку, і є головною причиною нестійкості (інфляції) економічного зростання.

РОЗДІЛ ІІ. Фінансова система України

2.1 Теоретичні основи функціонування фінансової системи

Фінанси є основою формування і дії економічного і соціального механізму, тобто механізму функціонування виробництва і соціального розвитку.

За допомогою фінансів відбувається процес „з'єднання“ робочої сили, коштів, праці і предметів праці в єдиний виробничий механізм, в якому реалізовуються економічні стимули і інтереси людини, колективу і держави, створюються матеріальні передумови задоволення соціальних потреб суспільства.

Фінансові механізми „здійснюють“ кругообіг придбаного капіталу і його нарощування. Рух фінансів в економіці подібно руху крові в живому організмі і функції їх зводяться до живлення своїх систем.

Економіка, складовими частинами якої є трудовий, науковий і техніко-виробничий і природно-ресурсний потенціал, формується як єдиний господарський механізм здебільшого фінансовою системою.

Без постійного фінансового живлення складових частин економічної системи наступає їх недієздатність з відповідними негативними наслідками. Тому фінансова система виступає чинником інтеграції всіх чинників економічної системи їх високоефективного функціонування і акумулятором грошових ресурсів для здійснення повторного циклу виробництва на цьому ж або вищому рівні. Для здійснення своїх функцій інтегрування економічної системи фінансова система повинна задовольняти інтереси всіх суб'єктів виробництва, підтримуючи на належному рівні дієздатності всі свої структурні і динамічні параметри.

За формами організації фінанси мають три рівні:

1. Фінанси загальнодержавні;

2. Фінанси підприємств і їх галузей;

3. Фінанси населення.

Фінанси держави і підприємств забезпечують виконання функцій державою і підприємством або керівництвом галузі.

Кожна ланка національної фінансової системи має свої специфічні завдання і свою сферу функціонування. Матеріальною основою фінансів є національне виробництво.

Основою загальнодержавних фінансів є бюджет, тобто виражений в грошових сумах розклад майбутніх прибутків і витрат держави, який складають щорічно. Соціально-економічну природу бюджету держави, його роль в економічному і політичному житті країни структуру прибутків і витрат визначає характер державного суспільного устрою.

Система фінансів в Україні тільки з 90-х років почала формуватися як національна. До того часу вона була складовою частиною централізованої фінансової системи колишньої радянської держави і залежала від її фінансової політики.

Характер фінансової системи в той час відображав характер самої системи господарювання і був витратним і неефективним. Екстенсивні методи господарювання, відсутність стимулів до високоефективного праці приводили до збитковості підприємств в промисловості і господарств в агропромисловому комплексі. Такі підприємства постійно субсидувалися з бюджету за рахунок більш ефективних підприємств, що підривало будь-який інтерес до добросовісного відношення і продуктивної праці. Регіональні бюджети і фонди розвитку підприємств формували по нормативах, певними центральними відомствами. Ними ж регламентували і використання цих фінансових ресурсів. Фінансова система формувала споживчу психологію виробників, відчужувала від підприємницької ініціативи, від уміння ризикувати під час створення нових виробництв, від потреби цінити кошти, ресурси, розраховувати витрати на виробництво.

Незалежній Україні доводиться створювати якісно нову фінансову систему, яка б була позбавлена всіх негативних меж попередньої, яка б стимулювала високоефективну працю, ліквідувала будь-яку форму експлуатації людини, яка стала б знаряддям перебудови демократичного соціально справедливого суспільства, підйому життєвого рівня народу. Перехід економіки України до ринкового типу і перші кроки до створення національної фінансової системи показують, що держава орієнтується на посилення економічної незалежності, підприємницької діяльності і на активну участь в міжнародних фінансово-торгових розрахунках.

2.2 Структура фінансової системи України

Фінансова система - це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян.

Фінансові системи держав можуть вирізнятися за структурою та функціями. Це зумовлено видами форм власності, політичними орієнтирами правлячих еліт, рівнем економічного розвитку держави тощо. Нині у світі нараховується понад 20 різних моделей фінансових систем окремих держав. За наявності певних відмінностей вони мають спільну основу в переліку окремих ланок.

Чільне місце у фінансовій системі посідають фінанси не фінансового сектора економіки, тобто фінанси підприємницьких структур. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту - основного джерела фінансових ресурсів. До цієї ланки належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Фінанси виробничої сфери можуть поділятися, залежно від форми власності, як на державні, акціонерні, колективні, індивідуальні, орендні, спільні тощо, так і, залежно від виду діяльності, на машинобудування, будівництво, транспорт, сільське господарство тощо.

До цієї ланки належать також фінанси так званої невиробничої сфери, яка поділяється на фінанси освіти, охорони здоров'я, культури, науки, оборони й інших підрозділів. Характерною особливістю створення й використання фондів та фінансових ресурсів у цьому разі є наявність, поряд із власними джерелами, бюджетного фінансування.

У нефінансовому секторі економіки провідне місце належить підприємствам державної форми власності. З розвитком ринкових реформ питома вага підприємств недержавної форми власності зростатиме.

Державні фінанси можна визначити як сукупність фондів фінансових ресурсів загальнодержавного призначення. За своєю структурою це дуже складна та багатопланова ланка фінансової системи. Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте й майнове страхування. Провідне місце в державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об'єднуються у зведеному бюджеті держави.

Зведений бюджет - це сукупність усіх бюджетів держави, що входять до бюджетної системи. Принципи побудови бюджетної системи регулюються бюджетним законодавством і залежать насамперед від її адміністративно-територіального поділу. Взаємовідносини між різними складовими бюджетної системи визначаються рівнем розвитку демократичних засад у державі.

Зведений бюджет України включає державний бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим і місцеві бюджети. Державному бюджету належить центральне місце в системі державних фінансів. Він охоплює всі сфери економічної діяльності держави. За своєю сутністю бюджет характеризує фінансове становище держави. Проте бюджет - дуже складна економічна категорія, до якої не можна підходити однозначно, як і використовувати його показники без детального аналізу структури бюджетної системи держави.

Централізовані та децентралізовані фонди України цільового призначення включають Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд сприяння зайнятості, Фонд конверсії, Валютний фонд, позабюджетні фонди місцевих органів самоврядування. Вони певною мірою доповнюють державний бюджет, проте специфіка їх полягає у тому, що ці фонди мають строго цільове призначення і на інші цілі не використовуються. По суті, перелічені фонди є новою складовою державних фінансів України, яка перебуває на стадії становлення.

Державний кредит є заборгованістю держави перед своїми громадянами та господарськими структурами, іноземними кредиторами. Його величина свідчить про раціональність і ефективність фінансової політики держави та регулюється законодавством. Значний борг дає підстави для висновку, що держава живе за рахунок майбутніх поколінь. Велика сума боргу негативно впливає на видаткову частину бюджету, оскільки вимагає витрат на обслуговування.

Страхові та резервні фонди відіграють специфічну роль у фінансовій системі. Вони є сукупністю фондів фінансових ресурсів, основне призначення яких - покрити втрати, що виникли з непередбачених причин, або фінансового забезпечення заходів, які не були включені в плани фінансування, але є важливими для держави.

Страхові фонди створюються за рахунок страхових внесків юридичних та фізичних осіб і перебувають в розпорядженні страхових організацій і страхових компаній різних форм власності. Страхові фонди й резерви - об'єктивне явище в економіці держави, що пов'язане з наявністю ризиків у господарській діяльності та суспільному житті.

Наявність страхових і резервних фондів фінансових ресурсів дає можливість локалізувати втрати економіки та окремих громадян, пов'язані з фактами стихійного лиха і непередбачених обставин. Страхові фонди можуть використовуватися також як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку. Резервні фонди як на рівні держави, так і на рівні господарських структур сприяють підвищенню ефективності господарської діяльності.

Фінансовий ринок - ланка фінансової системи, яка створює і використовує фонди фінансових ресурсів у тих випадках, коли інші ланки фінансової системи не можуть діяти ефективно. Фінансовий ринок включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.

Ринок грошей або валютний ринок - це створення фондів фінансових ресурсів для здійснення зовнішньоторговельних операцій. Тут має місце обмін валюти однієї держави на валюту іншої. При девальвації національної грошової одиниці підприємницькі структури та населення, власники національної грошової маси несуть втрати пропорційно темпам знецінення національної грошової одиниці, а власники валюти іноземної держави одержують додатковий дохід. Втім, девальвація національної грошової одиниці має й деякі позитивні ознаки. Вона, зокрема, впливає на зменшення імпорту і, отже, розширює ринок збуту для власних товаровиробників.

Ринок кредитних ресурсів є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Ринок кредитних ресурсів регулюється за допомогою облікової ставки національного банку.

Ринок цінних паперів - це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності шляхом випуску й реалізації цінних паперів, які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання доходу. Усі операції з реалізації цінних паперів здійснюються на фондовому ринку. Існує також позабіржова торгівля цінними паперами. Фонди фінансових ресурсів, мобілізовані на фондових біржах при продажу цінних паперів, суттєво впливають на рівень фінансового забезпечення розвитку економіки, зміцнення фінансового становища держави.

Фінанси домогосподарств є засобом створення та використання фондів фінансових ресурсів для задоволення особистих потреб громадян. Джерелом створення вказаних фондів є заробітна плата й інші джерела доходів кожного громадянина чи його сім'ї. До доходів домогосподарств належать доходи від продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержанні від здачі в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у цінні папери тощо.

До видатків домогосподарств належать витрати на придбання споживчих товарів, оплату наданих послуг і виконаних робіт, формування заощаджень, купівлю цінних паперів та інші витрати. Домогосподарства за своєю економічною суттю - це господарські структури виняткового типу, діяльність яких ґрунтується на створенні й використанні фондів фінансових ресурсів. Ця підсистема найбезпосередніше пов'язана з іншими підсистемами фінансової системи.

Так, домогосподарства одержують кошти з бюджету та від господарських структур у рахунок оплати праці та при одержанні безоплатних послуг від держави. Зі свого боку домогосподарства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, беруть участь у формуванні й використанні страхових фондів, є суб'єктами фінансового ринку. Економічна суть і призначення кожної із підсистем найповніше розкривається в їхній взаємодії та методах впливу на інші системи економіки держави.

2.3 Проблеми фінансової системи в Україні та шляхи їх подолання

Центральною проблемою сьогодення і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції вимушують уряди різних країн проводити політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Річ у тому, що в Україні, разом із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорційну в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат у ВНП, високий ступінь монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.

Очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому разі успіх буде досягнутий.

Становлення фінансової системи України відбувалося одночасно із становленням її державності. Хоча ще передчасно говорити, що цей сектор економіки придбав завершений образ, основні його елементи так чи інакше сформувалися і функціонують. Це системи державних фінансів, банківська, фондових і валютних бірж, страхових, довірчих і інвестиційних компаній.

Серед економістів переважає думка, що створення ефективної бюджетної системи є мало не головною метою ринкової реформи в Україні. Вона повинна охопити проблеми власне бюджетного процесу, структури надходжень і витрат, бюджетного дефіциту і способів його фінансування. Хоча за останні два роки і мали місце певні позитивні зрушення, бюджетний процес все ще характеризується непрозорістю, значним паралелізмом і відсутністю чіткого розділення повноважень і обов'язків між законодавчими і виконавськими органами. Ця проблема ще більш загострилася із-за недавніх подій на міжнародному ринку капіталу, які негативно вплинули на український кредитово-валютний ринок, ускладнивши фінансування бюджетного дефіциту.

2.4 Шляхи вдосконалення фінансової системи України і механізму її функціонування в умовах трансформації економіки України

В умовах трансформаційної економіки України основними напрямами фінансової політики, направленої на вдосконалення фінансової системи України, є:

1. Вдосконалення фінансового законодавства і права

2. Подолання таких форм фінансової кризи, як:

´-некерована державна заборгованість країни (загальний державний борг приблизно рівний ВВП, зовнішня заборгованість 12,5 млрд. дол., внутрішня - 40 млрд. грн.)

-банкрутство

-подолання прихованого дефіциту місцевих бюджетів, питома вага яких вже при плануванні цих бюджетів складає 60-70%

-подолання кризи неплатежів, сума яких на 1.10.2001 перевищила 450 млрд. грн, тобто біля 4ВВП при допустимих межах - 35%ВВП

3. Створення на якісно новій основі такого організаційно-економічного механізму управління фінансами, при якому гармонійно поєднувалися б такі блоки управління як:

-управління фінансами на загальнодержавному рівні

-управління фінансами на рівні підприємств, установ і організацій

-управління фінансами в системі зовнішньоекономічної діяльності України

4. Розробка і затвердження податкового і бюджетного кодексу України (стійкого і такого, що не вимагає доопрацювань і поправок)

5. Підвищення ефективності всього фінансового механізму і, перш за все таких його елементів як:

-фінансове законодавство і право

-управління фінансами

-фінансове планування

-фінансовий контроль

-фінансове регулювання

-нормативна база

6. Відладка механізму взаємин підприємств, установ і організацій з бюджетною системою, позабюджетними фондами, банківською системою і т.д.

7. Децентралізація бюджетної системи

8. Створення цивілізованого механізму фінансової підтримки підприємницької діяльності і перш за все підприємств, зайнятих у виробничому секторі

9. Посилення ролі фінансів в Україні. Створення ефективного механізму її ВЭД.

Отже, експерти Усесвітнього банку (ВБ) вважають, що для ефективного функціонування фінансової системи в Україні необхідно вжити наступним заходам:

-підвищити ефективності діяльності банків шляхом їх укрупнення;

-привести законодавчі норми України у відповідність з міжнародними нормами і вимогами Європейського Союзу з питань про фінансову і адміністративну відповідальність керівників і акціонерів фінансових установ за якість управління компаніями;

-відмовитися від використання негрошових форм розрахунків, ввести жорстку фіскальну дисципліну, відмінити картотеки, підсилити

процедуру банкрутства.

Висновки

В результаті виконаної роботи можна зробити такі висновки:

Політекономія як наука теоретична - це система наукових знань, яка дає цілісне уявлення про закони та сут тєві зв'язки в реальній економічній діяльності. Політекономія виконує такі основні функції: практичну, теоретико-пізнавальну, виховну, методологічну.