Економічні погляди представників маржиналістського напрямку класичної школи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Передумови виникнення і методологічні принципи маржиналізму

2. «Революційна» особливість маржиналізму

3. Особливості розвитку маржинального напряму класичної школи

Висновки

Список літератури

Вступ

Упродовж останніх 30 років XIX ст. класичну політекономію змінила маржинальна економічна теорія. Ця зміна значною мірою стала наслідком величезного прогресу в науці, особливо в її природничих і гуманітарних галузях, а також в економіці, в якій з'являлось все більше ознак монополістичного типу господарювання.

Основна ідея маржиналізму - дослідження граничних економічних величин як взаємопов'язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також і всього народного господарства (макроекономіка). У даному контексті сучасний маржиналізм включає в себе і неокласичну, і кейнсіанську економічні концепції, а економічна наука вперше стала галуззю знання, яка вивчає взаємозв'язки між визначеною метою і наявними обмеженими засобами, які мають альтернативні можливості використання.

Слід мати на увазі, що альтернативна можливість припускає використання ресурсів і витрат часу виключно для досягнення конкретної мети. Виходячи з цієї ідеї, яка лежить в основі маржиналізму, Л. Роббінс твердить: «Якщо ми щось вибираємо, то ми вимушені відмовитися від інших речей, від яких би ми за інших обставин не відмовились. Рідкісність засобів, які призначені для задоволення цілей різної значущості, - це майже універсальна властивість середовища, у якому здійснюється людська діяльність,... і послуги кухаря, і послуги балетного танцівника обмежені попитом на них і можуть споживатися по-різному... Економічна наука - це наука, що вивчає поведінку людей з точки зору співвідношення між метою і обмеженими засобами, які можуть мати різне споживання».

1. Передумови виникнення і методологічні принципи маржиналізму

У останній третині XIX ст. ситуація, яка склалася в економічній науці, викликала необхідність вироблення принципово нових методологічних підходів до аналізу виникаючих у господарській практиці проблем. Ринкова економіка, яка функціонує на власній матеріально-технічній основі, породжувала складну систему виробничих і економічних зв'язків, у якій господарюючі суб'єкти повинні були знаходити оптимальні рішення. Вони зіштовхувалися з проблемою альтернативного вибору із декількох варіантів, який необхідно було зробити в рамках певних обмежень, насамперед ресурсних.

Розв'язання таких задач з позицій класичної школи, навіть модифікованої економістами першої половини XIX ст., було неможливим, оскільки цільове призначення системи вона вбачала у збільшенні багатства, яке є функцією нагромадження капіталу і чисельності працівників. Проблема ефективного розподілу ресурсів і пошуку найбільш вдалого варіанта їх комбінації залишалася на задньому плані, оскільки вважалося, що він досягається автоматично в процесі ринкової конкуренції. Тим часом в умовах бурхливого зростання масштабів виробничої діяльності саме ця проблема ставала найбільш гострою й актуальною [5].

Не наблизилися до її розв'язання і критики класичної школи. Узявши під сумнів деякі постулати і підходи класичного напрямку, вони не змогли запропонувати цілісної та переконливої концепції, якою можна було б керуватися в господарській практиці. Історична школа акцентувала увагу на особливостях кожної національної економіки, абсолютизуючи їх унікальність і тим самим позбавляючи себе можливості робити будь-які узагальнення, придатні для використання під час вироблення економічних рішень. Марксизм, хоча і становив достатньо цілісну концепцію, спрямовував зусилля не на оптимізацію функціонування господарської системи, а на пошуки доказів її неминучого краху.

У таких умовах була нагально потрібною загальна теорія, здатна запропонувати рекомендації, які обґрунтовують економічну поведінку господарюючих суб'єктів, що прагнуть якнайкраще реалізувати свої інтереси. Така теорія відповідно до характеру задач, що вимагають рішення, повинна була акцентувати увагу на поведінкових аспектах, виявляючи мотиви, якими керуються індивідууми при виборі того чи іншого варіанта господарських дій. Подібний підхід принципово змінював метод економічного аналізу: об'єктивізм класиків, які прагнули віднайти закономірності, що керують господарськими процесами незалежно від волі та свідомості людей, поступався місцем виявленню суб'єктивних спонукань господарюючих агентів, які приймали економічні рішення. Об'єктом вивчення стає психологія господарюючого індивідуума з метою визначення закономірностей формування мотивації його вчинків у сфері економічної діяльності.

Таким чином, суб'єктивно-психологічний підхід стає найважливішим методологічним принципом нового теоретичного напрямку в економічній науці.

Розташування у центрі аналізу психології господарюючого суб'єкта, поведінка якого визначала суть процесів, що відбувалися в економіці, обумовило і рівень, яким обмежувалося дослідження. Це був мікроекономічний підхід, за якого об'єктом аналізу ставав ізольовано господарюючий індивідуум, який прагне реалізувати свій економічний інтерес. Економіка в цілому уявлялася як проста сума індивідуальних господарств, закономірності, які визначають поведінку індивідуума, вважалися справедливими і для пояснення поведінки їх сукупностей (класів, націй).

Такий підхід обумовив ще одну методологічну особливість нової теорії - концентрацію на статичному аналізі. Досліджуваний об'єкт розглядався, як правило, незмінним у часі. Інтерес викликав не процес змін, що відбуваються в ньому, а стан, у якому він функціонує. Такий стан характеризувався насамперед досягненням рівноваги, що робить об'єкт стійким до різних збурень. Динаміка руху системи уявлялася як послідовна зміна статичних станів, як перехід від одного рівня рівноваги до іншого [7].

Але, мабуть, найбільш істотним нововведенням у сфері методології став перехід до граничного аналізу. Дослідження поведінки економічних суб'єктів показали, що для прийняття рішення має значення не загальна характеристика явища, а ті додаткові обставини, що призвели до розмежування стану, який мав місце до рішення, і стану після його прийняття. Припустимо, родина вирішила купити телевізор. Загальна необхідність цього блага не викликає сумнівів. Але сама по собі потреба в ньому ще не означає, що він придбаний. Для того щоб це відбулося, необхідні певні додаткові умови, наприклад, одержання суми грошей, яких не вистачало для купівлі, або зниження ціни, яке зробило можливою купівлю за вже наявну суму. Таким чином, між станом до купівлі і після неї пролягає чітка границя, поява якої (тобто саме рішення про купівлю) обумовлена виникненням деякої додаткової обставини - отриманою сумою грошей або зниженою ціною. Такі обставини прийнято називати граничними (marginal) величинами, і вони стали головним об'єктом дослідження нового напрямку економічної науці, що породило зовсім нові можливості аналізу і опису процесів, які відбуваються в економіці. За допомогою граничних величин характеризувалася поведінка і споживачів, і виробників, і організацій, й інших економічних суб'єктів. Широке використання методу граничного аналізу дало найбільш часто вживану назву новому напрямку - маржиналізм.

Звернення до цього методу дозволило також широко використовувати математичний апарат для опису процесів, які відбуваються в економіці, зокрема, поняття границі функції. Економічні зв'язки подавалися у вигляді функціональної залежності між бажаним для економічного суб'єкта результатом (цільовою функцією) і способами його досягнення. Прагнучи до максимізації цільової функції, суб'єкт шукає оптимальний варіант вирішення задачі. Оскільки пошук відбувається в умовах ресурсних обмежень, ситуація є розв'язанням задач на умовний екстремум.

Маржиналісти відкрили шлях активному впровадженню математики в економічні дослідження, результати яких здобували тепер більш чіткі та строгі формулювання, втілювалися у форму рівнянь, формул і графіків.

Внісши суттєві зміни в методологію дослідження, маржиналісти проте зберегли сукупність рис, притаманних традиційній класичній школі. Як і класики, вони розглядали економічну систему як саморегулюючу і здатну автоматично відновлювати порушену рівновагу, що робило недоцільним активне втручання держави в економічні процеси. Моделлю поведінки в господарській сфері залишалася «економічна людина» - раціональний суб'єкт, який прагне до максимізації своєї вигоди, а умовою безперешкодного досяг нення його цілей була вільна конкуренція. Усе це давало підстави вважати новий напрямок продовженням класичної традиції і називати його неокласичним.

Основні принципи маржиналістського методу були сформульовані наприкінці XIX ст. одночасно і незалежно один від одного трьома економістами, що проживали в різних країнах. У 1871 році в Англії вийшла книга У.С. Джевонса «Теорія політичної економії», в якій розвивалися найважливіші твердження граничного аналізу стосовно дослідження відносин обміну. У тому ж році вийшла книга австрійця Карла Менгера «Основи вчення про народне господарство», у якій було викладено ті ж ідеї граничного підходу. А в 1874 році з'явилася робота професора Лозаннського університету (Швейцарія) Леона Вальраса «Елементи чистої політичної економії», у якій та ж теорія викладалася за допомогою математичних функцій і рівнянь.

У першій половині XIX ст. деякі економісти розпочинали спроби аналізувати економічні процеси за допомогою граничних величин. На цьому принципі будував, наприклад, свою теорію земельної ренти Д. Рікардо. Йому, як і Мальтусу, була відома дія закону спадної віддачі від послідовно здійснюваних вкладень [4].

У 1826 році прусський поміщик Генріх фон Тюнен (1783-1850) видав книгу «Ізольована держава», у якій вперше в широкому масштабі було застосовано метод граничного аналізу. Поставивши задачу з'ясувати, за яких умов господарюючі одиниці будуть отримувати максимальний дохід, Тюнен приходить до висновку, що це відбудеться тоді, коли віддача від застосування останньої дози факторів виробництва (праці, капіталу) зрівняється з витратами на їх придбання. Власне кажучи, він стояв біля витоків теорії розподілу на основі граничної продуктивності факторів. Іншим помітним попередником маржиналізму став французький математик Антуан Огюстен Курно (1801-1877). Випущена ним у 1838 році книга «Дослідження математичних принципів теорії багатства» стала першою серйозною спробою застосування в економіці математичних методів аналізу. Курно не претендував на глибокі теоретичні узагальнення, він просто сформулював задачу, умови якої піддавалися математичній інтерпретації. Об'єктом уваги стає взаємозв'язок між споживчим попитом і ціною. Записавши цю залежність у вигляді функції О = f(Р), Курно досліджує її, знаходить максимум, що дає можливість визначити, за якої ціни і якого обсягу випуску буде отримано максимальний прибуток. Спочатку Курно аналізує випадок монополії, коли єдиний виробник постачає товар на ринок. Потім ускладнює ситуацію, розглядаючи випадок двох конкуруючих монополістів, і називає її дуополією, нарешті, досліджує випадок досконалої конкуренції.

Але, мабуть, у найбільш розробленому вигляді ідея граничної корисності була запропонована у книзі Германа Генріха Госсена (1810--1858) «Розвиток законів людських відносин», яка вийшла у 1854 році. Викладені в ній твердження були настільки чітко обгрунтовані та сформульовані, що отримали згодом найменуван ня «закони Госсена» і ввійшли як обов'язковий елемент в усі підручники з економіки.

Перший закон Госсена відображає принцип зменшення граничної корисності блага: інтенсивність потреби у чому-небудь зменшується із її задоволенням і тим швидше, чим частіше вона задовольняється.

Другий закон - «вирівнювання граничних корисностей» - проголошує, що економічний суб'єкт прагне до такої комбінації задоволення потреб, за якої граничні корисності отриманих благ вирівнюються, приносячи максимум задоволення [3].

Праці першопрохідців, зрозуміло, підготували грунт для сприйняття нового методу, що набув поширення наприкінці XIX в., але у свій час вони практично не були поміченими. Економісти не розуміли мови, якою викладав свої погляди Курно. Не привернула до себе уваги і робота Госсена. Автор був настільки роздратований цією обставиною, що скупив весь нереалізований тираж і спалив його. Значення їх внеску було оцінено лише після того, як нова теорія здобула популярність і зайняла провідну позицію в економічній науці.

2. «Революційна» особливість маржиналізму

Кардинальна переоцінка цінностей класичної школи, які сформувалися майже за двісті років, відбулася в останній третині XIX ст. В економічній літературі її характеризують як «маржинальну революцію».

Пояснюючи суть цієї «революції», відзначимо, що маржиналізм (від слова «margin», яке в англо-французькому перекладі означає - кордон, межа) грунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, які відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій), виражених у середній або сумарній величині. Так, наприклад, у класичній концепції в основі визначення ціни лежить витратний принцип, який пов'язує її величину з витратами праці (за іншим трактуванням - із витратами виробництва). Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності) пов'язується із споживанням продукту, тобто з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, який оцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага.

Ще одна «революційна» особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість - вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб'єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблема рівноваги і стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем - як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому [1].

Крім того, порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі і диференціальне обчислення. Причому математика використовується маржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обгрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта з ряду можливих гіпотез. Так, М. Фрідмен про гіпотези писав, що їх змістовність можна «пояснити» за допомогою фактичних даних і навіть показати є гіпотеза «правильною» чи «помилковою», чи буде «прийнята» як обгрунтована, чи «відкинута», оскільки «єдиним конкретним тестом, який дозволяє оцінювати обгрунтування гіпотези, може бути її порівняння з реальністю».

«Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Класики, на противагу примітивному інфляціоналізму своїх попередників - меркантилістів, ще з часів Д. Юма, тобто більше 100 років тому, «доводили» ступінь ненейтральності грошей хоча б у короткостроковому періоді. І висловлюючи незгоду з Юмом, вони не припускали можливості позитивної дії «повзучої» інфляції на виробництво і зайнятість. Згідно з їх інтерпретацією кількісної теорії грошей, мова йде про «просту і зрозумілу теорему пропорційності». Так-от, «маржинальна революція» дала нові докази на користь поступової зміни ортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо - Мілля. У результаті «настав час» неформального визначення таких основних функцій грошей, як засобу обігу, міри вартості, засобу нагромадження. Причому відпала необхідність пошуку серед різноманітних функцій грошей головної функції, і стало можливим визнати: «Гроші - це те, що роблять гроші. Все, що виконує функції грошей, і є гроші».

Першими авторами названих відкриттів були І. Фішер та А. Пігу. Так, розвиваючи традиції «американської школи» маржиналізму, І. Фішер (1867 - 1947) вивів так зване рівняння обміну:

MV = PT,

де М - кількість грошей, V - швидкість їх обігу, Р - середньоврівноважений рівень цін, Т - кількість усіх товарів. Виходячи з цього тільки у тому випадку, коли не пов'язується вартість грошей з вартістю грошового матеріалу, а швидкість їх обігу і кількість товарної маси у короткостроковому періоді вважається сталою, був би можливим ортодоксальний варіант кількісної теорії грошей: у результаті зіткнення товарів і грошей зміна цін на товари залежала б виключно від кількості грошей [2].

А. Пігу вніс свої корективи в методологію дослідження грошей Фішера, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих суб'єктів на мікрорівні, зважаючи на їх «схильність до ліквідності» - прагнення відкладати частину грошей як запас у вигляді банківських внесків або цінних паперів. Звідси, як вважав Пігу, тією мірою, у якій буде мати місце ліквідність грошей, відбуватиметься й адекватне коригування цін.

І, нарешті, «революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі функціонального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економічної теорії в точну науку.

Слід підкреслити, що факт початку «маржинальної революції» був мало ким помічений. Про те, що вона вже відбулась, у 1889 р. проголосив Л. Вальрас, який виходив із висунутих ним ідей аналізу граничних економічних величин і претендував на першість у цій «революції». Але оскільки у 1871 - 1874рр. праці з цієї проблеми були опубліковані також У. Джевонсом, К. Менгером, то між цими трьома економістами постало питання про науковий пріоритет. Однак у 1878 р. його несподівано розв'язав англійський професор Адамсон, який випадково знайшов у Британському музеї книгу тоді нікому не відомого Г. Госсена, видану набагато раніше (у 1854 р.), У якій було викладено зміст принципів маржинального аналізу економіки.

3. Особливості розвитку маржинального напряму класичної школи

У «маржинальній революції» прийнято виділяти два етапи. Перший етап охоплює 70 - 80-ті роки XIX ст., коли відбувалось узагальнення ідеї маржинального економічного аналізу у працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також в уже згаданих англійця Джевонса і француза Вальраса. На цьому етапі серед представників маржинальної теорії найбільше визнання здобув К. Менгер, який очолив австрійську школу маржи-налістів. Його школа, у якій активно співпрацювали також Ф. Візер, О. Бем-Баверк та інші вчені, виступала проти історичного і соціологічного підходів в економічній теорії, обстоюючи, як і класична школа, «чисту економічну науку». При цьому теорія граничної корисності товару, що стала на даному етапі найголовнішою, проголошувалась «школою» основною умовою визначення його вартості, а сама оцінка корисності визнавалась психологічною характеристикою з позицій конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято пов'язувати з «суб'єктивним напрямом» політекономії.

Таким чином, найбільш наполегливо і послідовно суб'єктивні погляди на всі категорії економічної науки захищала австрійська школа, ідеї якої ясно і популярно виклав О. Бем-Баверк у своїй роботі «Основи теорії цінності господарських благ», хоч сам він визнає, що основи нової теорії були закладені К. Менгером. Провідну роль у побудові цієї теорії мають такі фундаментальні поняття, як корисність і цінність. На відміну від мінової вартості товару або матеріальних благ взагалі, корисність не є його об'єктивною фізичною якістю, оскільки вирішальною мірою залежить від відношення до нього суб'єкта. Дійсно, одній людині те чи інше благо може здатися більш корисним, ніж іншій. Ця користь залежить передусім від тих цілей, завдань, потреб і інтересів, про які дбає суб'єкт. Тому при прийнятті рішень в господарській діяльності корисність тих чи інших матеріальних благ або товарів визначають з урахуванням відповідних потреб і цілей. Вихідним у маржинальному аналізі є розуміння корисності, яку визначають, звичайно, як здатність матеріального блага або послуги задовольняти яку-небудь потребу суб'єкта. Оскільки ці потреби неоднакові у різних людей, то і корисності не можуть розглядатися з об'єктивної, безособистісної точки зору. Покладаючись на розуміння корисності, можна вивести розуміння цінності, яке характеризує не просто корисність товару або послуги, але вказує крім того на їх обмеженість і рідкість. З цієї точки зору корисність можна розглядати як нижчу форму цінності [8].

Характеризуючи цей етап, М. Блауг вказав на ряд помилок, яких припустились усі три творці теорії граничної корисності: К. Менгер, У. Джевонс, Л. Вальрас. Серед них він назвав такі: а) корисність товару розглядається як функція кількості цього товару, яка не залежить від кількості інших товарів, що споживаються; б) пояснення поведінки споживача зіштовхується з подвійною опозицією (одна з них твердить, що теорія корисності походить із сумнівної і навіть неправильної психології, а друга - що психологічні аспекти поведінки споживача не причетні до об'єктивного розвитку економічного процесу, який від суб'єктивних відчуттів не залежить); в) «добробут» зводиться до суми кількісних корисностей усіх індивіду мів, які підлягають виміру, а оптимальним вважається такий розподіл ресурсів, який максимізує «добробут» саме в цьому розумінні.

Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьому етапі - відмова від суб'єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових мар-жинальних ідей стали розглядатись як правонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно, одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальної революції» - етапі формування неокласичної політекономії - найбільший внесок зробили англієць А. Маршалл, американець Дж.-Б. Кларк та італієць В. Парето.

Відносно тієї думки, що теорія граничної корисності є «буржуазною відповіддю на марксизм», то тут доречно згадати такі два контраргументи. Це, по-перше, досить пізній переклад на англійську мову першого тому «Капіталу» Маркса, оскільки на той час перші праці У. Джевонса вже були видані, а по-друге, А. Маршалл уже видав у 1867 р. (рік нім. видання 1-го тому «Капіталу») свою основну працю - «Принципи економікс», повністю володіючи теорією граничної корисності, про що, крім того, свідчить написана ним у 1872 р. рецензія на книгу Джевонса. Сказане стосується і К. Менгера та Л. Вальраса, які писали свої праці, не знаючи про «Капітал» Маркса. Тому набагато пізніше у відповідь на поширення на європейському континенті «революційних» ідей вчення Маркса у працях тих, хто став учнями основоположників маржиналізму, з'явились «атаки на марксистську економічну науку» із застосуванням маржинальної теорії. Це стосується О. Бем-Баверка, Ф. Візера, В. Парето, П. Уікстіда та інших. Але оскільки нова економічна наука все ще не могла значно просунутись уперед щонайменше протягом життя покоління, історична проблема полягала в тому, щоб пояснити не той відрізок часу, коли граничну концепцію вперше пов'язали з корисністю, а скоріше запізнілу перемогу економічної теорії на основі граничної корисності [9].

Еволюцію маржинальних ідей на двох зазначених вище етапах «маржинальної революції» можна охарактеризувати так:

1. Спочатку маржиналізм у своєму суб'єктивному розумінні акцентував увагу на значенні економічного аналізу, обмежившись проблематикою, пов'язаною із споживанням (попитом), а класики, як відомо, виходили з пріоритету проблем виробництва (пропозиції). Але згодом неокласики (на другому етапі маржиналізму) обґрунтували необхідність вивчення обох сфер, не відкидаючи жодної з них і не протиставляючи їх.

2. Маржиналісти першої хвилі (суб'єктивний напрям економічної думки), використовуючи, як і класики, причинно-наслідковий аналіз, немовби повторили своїх попередників. Мається на увазі те, що дотримання каузального підходу привело і перших, і других до визнання вартості (цінності) товарних благ як вихідної категорії економічного дослідження. Щоправда, з однією істотною різницею: «класична школа» вважала первинною сферу виробництва, а джерелом формування вартості - витрати виробництва, «суб'єктивна школа» ж первинною вважала сферу споживання і ціни, зумовлені корисністю товарів і послуг.

У свою чергу маржиналісти другого етапу, які стали основоположниками неокласичного напряму економічної теорії, завдяки заміні каузального підходу функціональним, виключили із поля зору економічної науки дилему про первинність і вторинність сфер виробництва й споживання, а відповідно - і суперечку про те, що лежить в основі вартості. Неокласики, образно кажучи, об'єднали сфери виробництва і споживання в об'єкт цілісного системного аналізу, поширивши характеристику деяких граничних економічних величин на сфери обміну і розподілу. У результаті відбулося немовби природне злиття обох теорій вартості в одну, яка ґрунтується на одночасному вимірі і граничних витрат, і граничної корисності. Це дозволило представникам «нової економіки» - неокласикам - виключити спеціальний аналіз вартості (цінності) кожного фактора виробництва. Те, що автори класичної школи розробили спеціальну теорію розподілу доходів, є предметом критики з боку сучасних економістів.

3. На відміну від першого етапу «маржинальної революції», на другому етапі поряд з функціональним методом економічного аналізу утвердився метод математичного моделювання економічних явищ, як засіб реалізації економічної рівноваги на рівні мікроекономіки, тобто окремо господарюючих суб'єктів, через що у неокласиків із предмета економічної науки включно до 30-х років XX ст. несправедливо випала проблема факторів росту економіки і макродосліджень. Але при цьому маржиналісти останньої третини XIX ст., а згодом і їх послідовники першої третини XX ст., як і раніше, думали, що економічний розвиток підтримується автоматично завдяки «вільній» конкуренції, і продовжували розділяти «закон ринків» Ж.-Б. Сея з його основною ідеєю саморегулювання і рівноважності економіки [6].

Визнаючи специфічність маржинальної економічної науки, все ж нагадаємо, що не можна бути хорошим фізиком чи економістом, маючи певні знання в галузі математики, і тому не буде зайвим нагадати: для економіста, як і для фізика, основним завданням є не використання математики заради неї самої, а застосування її як засобу дослідження конкретної реальності. Простіше кажучи, завдання полягає в тому, щоб ніколи не відривати теорію від сфери її застосування.

маржиналізм математика економічний класичний

Висновки

Таким чином, в останній третині XIX ст. ситуація, яка склалася в економічній науці, викликала необхідність вироблення принципово нових методологічних підходів до аналізу виникаючих у господарській практиці проблем. Ринкова економіка породжувала складну систему виробничих і економічних зв'язків, у якій господарюючі суб'єкти повинні були знаходити оптимальні рішення. Вони зіштовхувалися з проблемою альтернативного вибору із декількох варіантів, який необхідно було зробити в рамках певних обмежень, насамперед ресурсних.

Об'єктом вивчення стає психологія господарюючого індивідуума з метою визначення закономірностей формування мотивації його вчинків у сфері економічної діяльності.

Маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, які відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій), виражених у середній або сумарній величині.

Ще одна особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість - вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб'єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблема рівноваги і стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем - як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

Крім того, порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі і диференціальне обчислення.

Список літератури

1. Історія економічної думки / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Титаренко та ін. К., 2000. 411 с.

2. Економічна енциклопедія: В 3 т. К., 2004 - 2006.

3. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової економічної думки. -Тернопіль, 2006. 341 с.

4. Лановик Б., Матисякевич 3., Матейко Р. Економічна історія України і світу: Підручник. К., 2009. 478 с.

5. Мешко І.Н. Історія економічних учень. К., 2008. 387 с.

6. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. К., 2007. 358 с.

7. Україна і світ: Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навч. посіб. / За ред Б.Д. Пайовика. К., 2004. 422 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень: сучасні концепції / Навч. посіб. Біла Церква, 2009. 356 с.

9. Юхименко П.І., Ільєнко А.А. Історія економічних учень: В 2ч. Біла Церква, 2008.

Размещено на Allbest.ru