Види інфляції. Кредитна система України. Особливості системи оподаткування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Кременчуцький державний політехнічний університет імені Михайла Остроградського

Контрольна робота

з навчальної дисципліни “ Макроекономіка ”

Виконала Гаманенко Людмила

Перевірив Єна Олена Володимирівна

Кременчук 2014



1. Сутність, причини та особливості інфляції. Антиінфляційна політика держави

Під інфляцією розуміють диспропорції між різноманітними сферами народного господарства (нагромадженням та споживанням, попитом та пропозицією, доходами та витратами держави, грошовою масою в обігу та потребами господарства в грошах і т. ін.), які проявляються в загальному зростанні цін. Інфляція виникає тоді, коли створюється такий тиск на підвищення загального рівня цін, що гроші знецінюються.

Широке розповсюдження в економічній літературі поняття „інфляція" отримало в ХХ ст. після першої світової війни. Як правило, сучасні економісти розглядають інфляцію як багатофакторний процес, тобто причини інфляції різноманітні. До найважливіших причин інфляції можна віднести наступні:

1. Непродумана політика центрального банку: якщо центральний банк з певних причин (економічних чи політичних) швидко збільшує пропозицію грошей, то неминуче розвивається інфляція попиту.

2. Незбалансованість державних видатків і прибутку призводить до дефіциту державного бюджету, фінансування якого за допомогою додаткової емісії прямо розкручує інфляцію попиту.

3. Кредитна експансія - надмірне розширення кредиту веде до емісії грошей в безгрошовій формі.

4. Інфляційне небезпечні інвестиції (військові витрати, утримання збиткових підприємств) збільшують державний борг, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші.

5. Переважання в ринкових структурах олігопольних ринків

6. Імпортована інфляція, роль якої зростає зі зростанням відкритості економіки й втягнення її в світогосподарські зв'язки тієї чи іншої країни.

7. Інфляційні очікування - виникнення в інфляції самопідтримуючого характеру.

8. Неекономічні чинники - революції, війни, політична нестабільність, втрата довіри до уряду тощо.

Відомий економіст В.Новожилов відзначив, що труднощі проблеми інфляції, (водночас, її ахіллесова п'ята) полягають в тому, що пристосувати кількість грошей до кількості товарів неймовірно важко, а виготовити паперові гроші в бажаному розмірі нескладно, і головне практично нічого не коштує. Це є великою спокусою для тих, хто має право створювати гроші. Особистий інтерес кожного, хто створює „нематеріальні гроші", -- створювати їх все більше й більше. Для грошей немає кордону насичуваності. Для них немає перевиробництва, щоправда, при надлишку гроші знецінюються, але вони нічого не коштують. 1 якщо все народне господарство від надлишку грошей не виграє, то емітент отримує майже реальне прирощення багатства, джерелом якого є збитки тих, хто знаходиться далеко від емісії [11].

Залежно від мети дослідження та причин виникнення ми можемо розрізняти різні види інфляції:

1. За характером інфляційного процесу:

- відкрита інфляція відбувається годі, коли макроекономічна нерівновага проявляється в нічим не стримуваному, вільному зростанні цін, що явно впливає на споживчий кошик. З відкритою інфляцією можна боротися, бо вона проявляється явно у зростанні цін, динаміку яких можна вивчати й аналізувати;

- приховали інфляція виникає під впливом державного контролю цін. Тоді ціни на товари не зростають, але замість якісних товарів за тими ж цінами продаються неякісні. Виникає дефіцит хороших товарів, що веде до перепродажу продукції за завищеними цінами. Така інфляція була характерна для СРСР.

2. За місцем розповсюдження:

- локальна інфляція - ріст цін проходить у межах однієї держави;

- світова інфляція охоплює групу країн або всю глобальну економіку.

3. З погляду передбачення:

- очікувана інфляція, яку можна передбачити, спрогнозувати її рівень заздалегідь, готуватись до неї;

- неочікувана, яка вища за спрогнозований рівень інфляції для даного періоду.

4. За темпами підвищення цін:

- помірна, коли ціни ростуть менше 10% за рік;

- галопуюча, коли ціни ростуть в інтервалі від 20 до 200% в рік;

- гіперінфляція, коли ціни зростають на 2-3% щоденно, а за рік темп інфляції може становити десятки тисяч відсотків (переможена у першій світовій війні Німеччина у 20-ті роки щоб сплатити репараційні платежі, використовувала друкарський верстат. Розмір готівки зріс у 7 трлн. разів з початку 1922 р. до грудня 1923 р., а індекс цін з 1 до 10 000 000 000 (десять мільярдів)).

5. За причинами:

- інфляція попиту -- це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту. Інфляція попиту має місце в тому випадку, коли грошові доходи населення та підприємств зростають швидше, ніж реальний обсяг товарів. Основними причинами тут можуть бути збільшення державних замовлень (наприклад, військових), збільшення попиту на засоби виробництва в умовах повної зайнятості і майже повної завантаженості виробничих потужностей, а також зростання покупної спроможності трудящих (зростання заробітної плати) внаслідок, наприклад, узгоджених дій профспілок. Внаслідок цього виникає надлишок грошей відносно кількості товарів, підвищуються ціни. Таким чином, надлишок платіжних засобів в обігу створює дефіцит пропозиції, коли виробники не можуть реагувати на зростання попиту;

інфляція пропозиції - зростання цін внаслідок збільшення витрат виробництва чи зменшення сукупної пропозиції, інфляція пропозиції, в основі якої знаходиться взаємозв'язок витрат і цін. Підвищення витрат на одиницю продукції в економіці скорочує прибутки й обсяг продукції на ринку, що веде до зростання цін. Причинами збільшення витрат можуть бути олігополістична політика ціноутворення, економічна і фінансова політика держави, зростання цін на сировину, дії профспілок, що вимагають підвищення заробітної плати, і т. і. Вона може також з'явитися в результаті зміни структури пропозиції на ринку;

інфляція очікувань, що проявляється, в першу чергу, в поведінці споживача. Кожна людина, стикаючись з дефіцитом товарів, діє цілком природно: купує будь-які товари в запас, тому що завтра їх може і взагалі не бути.

Низька і порівняно стабільна інфляція, яку можна передбачити і врахувати, не створює серйозних проблем для економіки. Останні виникають, коли інфляція висока й одночасно мінлива.

Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється за допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у відсотках) та 100%:

Р = І _цін - 100%.

Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою:

Темп інфляції = (І_цін1-І_цін0) / І_цін0 * 100.

Інфляція це складне соціально-економічне явище, притаманне ринковій економіці, яке здійснює безпосередній і дуже відчутний вилив на економіку в цілому і на окремі її сфери. Перш за все, інфляція перерозподіляє національне багатство між різними соціальними групами, знецінює заощадження та зменшує купівельну спроможність грошей. Однак, якщо Ви опиняєтесь не в ролі кредитора, а в ролі позичальника, то інфляція для Вас є повною мірою вигідною, оскільки Ви позичили гроші, коли вони були дорожчими, а розплачуєтесь дешевшими грішми.

Особливо страждають від непередбаченої інфляції ті, хто отримує фіксовані доходи. їх доход не змінюється ("заморожується") протягом тривалого періоду, а за цей час ціни зростають, і, значить, вони стають біднішими.

Окрім перерозподілу доходів, інфляція впливає на загальний обсяг виробництва. Збільшення сукупного попиту збільшує і ціни, і обсяг виробництва. Але, вважається, що стимулює виробництво незначна, до 5% на рік інфляція. Вона дозволяє використовувати для інвестицій нові гроші, що з'являються в обігу.

Світовий досвід країн ринкової економіки знає два основних способи регулювання інфляційного процесу: кейнсіанський і монетаристський. Кейнсіанський метод передбачає розширення впливу держави на економіку, підвищення її регулюючої ролі в кредитно-відсотковій політиці, а монетаристський, проти якого виступають усі прихильники унітарної держави, - впровадження таких дій, як самоусунення держави з економічного життя, відмова від дотацій на соціальні та інші потреби. Звичайно, в країнах, де такі дотації не мають істотного значення, монетаристські дії дають значний позитивний ефект.

У розв'язанні проблеми інфляції важливе значення має антиінфляційна політика держави. Її засобами можуть бути такі, що сприяють скороченню грошової маси в обігу та обмеженню дефіциту державного бюджету. До них відносяться: зростання податків; зменшення державних витрат на соціальні потреби, на оборону, управління тощо; заморожування заробітної плати; обмеження кредитів; підвищення відсоткової ставки по кредитах; проведення антимонопольної політики тощо.

Кредитна політика держави має бути обов'язково вигідною як для боржника, так і для кредитора, щоб забезпечити останньому кошти на покриття витрат і дотацій, прибуток для вдосконалення матеріально-технічної бази кредитного закладу. Економічно обґрунтована ставка кредиту негайно дала б позитивні результати, тому що підвищення плати за кредит на кожен відсоток, як свідчить світовий досвід, веде до зменшення кількості грошей в обігу відповідно на 4%, а грошей - готівки на руках громадян -на 2%.

Для стабілізації грошового обігу проводять також специфічні заходи із зміцнення грошових систем. Таким заходами є нуліфікація, ревалоризація, девальвація, дефляція.

Нуліфікація грошей означає, що знецінені грошові знаки анулюються, оголошуються недійсними, а їм на заміну випускаються нові гроші. Цей метод використовують при наявності гіперінфляції.

Ревалоризація означає повернення до попередньої купівельної спроможності грошових знаків. Такий метод застосовується при незначних темпах інфляції.

Девальвація означає зниження обмінного курсу грошової одиниці даної країни відносно інших твердих валют.

Дефляція означає вилучення із обігу надлишкової частини грошової маси. Вона може відбуватися шляхом підвищення податків, скорочення контролю за обсягами кредитування, продажу підприємствам державних цінних паперів тощо.

2. Сучасна кредитна система України

Кредитна система - це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Кредитні відносини виникають з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів підприємств, організацій, держави і населення та використання цих коштів на умовах повернення і платності для задоволення економічних і соціальних потреб суспільства.

Кредитна система складається з декількох ланок, кожна з яких виконує специфічні функції з акумуляції та розподілу грошових коштів.

Структура кредитної системи характеризується різноманітністю кредитних установ, які поділяються натри групи:

- центральний банк;

- банківський сектор (комерційні банки, ощадні, іпотечні, торгові банки);

- спеціалізовані кредитні установи (інвестиційні, страхові компанії, ощадно-кредитні асоціації, кредитні спілки).

Роль цих ланок не є рівнозначною. Головною ланкою є банківські установи, серед яких роль лідера відводиться комерційним банкам, що здійснюють переважно кредитування промисловості і торгівлі. Небанківські фінансові установи здійснюють фінансування виробництва і довгострокове кредитування підприємств та держави.

Крім вищезгаданих банківських і небанківських інститутів кредитна система включає ряд ланок, що виконують допоміжну роль в кредитному механізмі, пов'язуючи різноманітні сектори позикових капіталів в єдину систему: фінансові, трастові, брокерські компанії, а також фонди.

Сучасна кредитна система - це сукупність кредитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позикових капіталів і здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу.

Сучасна кредитна система характеризується наступними важливими процесами:

- концентрацією і мобілізацією банківського капіталу;

- подальшим зростанням конкуренції між різними видами кредитно-фінансових установ;

- продовженням злиття великих кредитно-фінансових інститутів з потужними промисловими, торговими, транспортними корпораціями і компаніями;

- інтернаціоналізацією діяльності кредитно-фінансових інститутів і створенням міжнародних банківських об'єднань і груп. Отже, сучасна кредитна система забезпечує умови для розвитку науково-технічного прогресу, зростання виробництва, нагромадження капіталу, сприяє вирішенню проблеми реалізації товарів та послуг на ринку.

Банківська система. Головною ланкою кредитної системи в будь-якій країні є банки. Під терміном «банк» розуміють установу, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення, платності і строковості.

Основне завдання банку - здійснювати посередництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників, вони забезпечують господарський обіг необхідними платіжними засобами.

Банківська система - організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку. Банківська система в Україні є дворівневою. На першому рівні - центральний банк, на другому - комерційні банки. Центральний банк здійснює грошово-кредитну і валютну політику уряду, проводить емісію, управляє офіційними валютними резервами, Комерційні банки забезпечують процес кредитно-розрахункового і фінансового обслуговування економіки, Бонн поділяються на універсальні і спеціалізовані комерційні банки.

Всі банківські інститути перебувають у тісному взаємозв'язку між собою і утворюють ядро кредитної системи.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) - це установи кредитної системи небанківського типу, що накопичують грошові доходи, капітали та заощадження населення, підприємств, держави спеціалізуючись на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтури.

Зростанню впливу спеціалізованих небанківських установ сприяли три основні передумови:

- зростання доходів населення в розвинутих країнах;

- активний розвиток ринку цінних паперів;

- надання цими установами спеціальних послуг, які не можуть надавати банки. Крім того, ряд установ (страхові компанії, пенсійні фонди) на відміну від банків можуть акумулювати грошові заощадження на довготривалі строки, а значить здійснювати довгострокові інвестиції. Основні форми діяльності цих установ зводяться до акумуляції заощаджень населення, надання кредитів через облігаційні позики корпораціям та державі, мобілізації капіталу через всі види акцій, надання іпотечних та споживчих кредитів, також кредитної взаємодопомоги. Вказані інститути ведуть гостру конкуренцію між собою як за залучення грошових коштів, так і в сфері кредитних операцій.

Інвестиційні компанії здійснюють кредитування малих та середніх фірм, їх програми розраховані, як правило, на недовготривалий період і здійснюються в невеликих масштабах на відміну від інвестиційних банків.

Фінансові компанії (холдинг-компанії) здійснюють кредитування клієнтів шляхом купівлі їх боргових зобов'язань. Купівля зобов'язань дозволяє їм тримати великі пакети акцій компаній і здійснювати контроль над їх діяльністю.

Пенсійні фонди створюються фірмами для виплати пенсій працівникам і службовцям. Створення цих фондів дозволяє зменшити податкові платежі фірми та використовувати їх для купівлі акцій інших компаній, що забезпечує зміцнення фінансової могутності даної фірми.

Ощадно-збережні асоціації продають сертифікати своїм клієнтам. Вони приймають на свої рахунки ощадні вклади та інші чекові депозити і видають позику під заставу нерухомості.

Кредитні спілки є різновидом кооперативів, створюваних окремими групами населення з метою об'єднання коштів для вирішення практичних проблем, Вони утворюються на паях для короткострокового кредитування їх учасників.

Каси взаємної допомоги - громадська кредитна установа, яка об'єднує на добровільних засадах громадян для надання взаємної матеріальної допомоги. Вони створюються при профспілкових організаціях для робітників є службовців. Ломбарди - це кредитні установи, які надають грошові позики під заставу рухомого майна. Вони є державними госпрозрахунковими підприємствами і перебувають в розпорядженні місцевих Рад. Ломбарди видають позики на строк до 3-х місяців у розмірі 75-90% від вартості оцінки заставлених речей.

3. Витрати та податки місцевих органів влади. Особливості системи оподаткування

інфляція кредитний податок витрата

Місцеві бюджети - це фонди фінансових ресурсів, що мобілізуються й витрачаються на відповідній території.

Система місцевих бюджетів є в усіх країнах світу. Проте її розвиток і функції зумовлені низкою національних, політичних, економічних та інших факторів. Найбільший вплив мають економічні та політичні фактори.

При дослідженні проблеми місцевих бюджетів їх треба розглядати у двох аспектах. По-перше, як організаційну форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядження місцевих органів самоврядування. По-друге, як систему фінансових відносин, що складаються між:

-- місцевими бюджетами й господарськими структурами,що функціонують на цій території;

-- бюджетами й населенням цієї території;

-- бюджетами різних рівнів із перерозподілу фінансових ресурсів;

-- місцевими і державним бюджетами.

До місцевих належать обласні, районні, міські, селищні та сільські бюджети



Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного мешканця з урахуванням економічного, соціального, природного стану відповідних територій, виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, установлених законодавством.

Місцевий бюджет може складатися із загального й спеціального фондів.

Загальний фонд включає надходження з поточного або реєстраційного рахунку фінансового органу на поточний або реєстраційний рахунок установи платіжним дорученням, в якому вказуються суми засобів, виділених на видатки установи в розрізі кодів економічної класифікації.

Спеціальний фонд має формуватися з конкретно визначених надходжень і використовуватися на фінансування конкретно визначений цілей.

Проте, місцевий бюджет - це тільки частина фінансових ресурсів, необхідних для фінансування всіх функцій і завдань, які виконують органи місцевого самоврядування.

Місцевий бюджет поділяється на поточний (адміністративний) бюджет і бюджет розвитку (капітальний або інвестиційний).

Фінансовою основою місцевого самоврядування є доходи місцевих бюджетів. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування.

Наявність видатків є причиною утворення доходів. Доходи місцевих органів влади можна класифікувати за їхніми джерелами та за економічною природою.

За джерелами доходи місцевих органів влади поділяють на податкові доходи, неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі та від господарської діяльності підприємств комунальної власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу), а також трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.

За економічною природою доходи місцевих органів влади поділяють на власні, закріплені і регульовані.

Власні доходи - це доходи, що мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевими органами влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності комунальних підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів та позик.

Закріплені доходи - це одна з форм доходів, переданих місцевим органам влади на стабільній, довгостроковій основі.

Перелік закріплених доходів визначено у Бюджетному кодексі України:

Власні та закріплені доходи є основою самостійності місцевих бюджетів.



Регульовані доходи - це доходи, що розподіляються між різними рівнями бюджетної системи.

За Бюджетним кодексом України, для регулювання доходів бюджетів використовується інструмент дотації вирівнювання міжбюджетного трансферту для використання на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує.

У дохідній частині місцевого бюджету окремо виділяють доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні для виконання делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Структура доходів місцевих бюджетів: міжбюджетні трансферти, власні доходи, закріплені законодавством на довгостроковій основі, та регулюючі доходи.

Згідно зі статтею 143 Конституції України встановлено, що власних доходів в обласних і районних бюджетах немає, а є в основному закріплені або залучені, якщо фінансується спільна програма. До цих бюджетів не включають як закріплені доходи надходження від комунальної власності.

Міжбюджетні трансферти - кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Основними формами надання міжбюджетних трансфертів за Бюджетним кодексом є дотація вирівнювання та субвенції.

Дотація вирівнювання (субсидія) - міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності відповідного бюджету.

Субвенція - цільовий міжбюджетний трансферт, призначений на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який її надав.

Обсяг міжбюджетних трансфертів затверджує Верховна Рада України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Місцеві позики - операції, пов'язані з отриманням коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких з'являються зобов'язання перед бюджетом, і операції, пов'язані з поверненням цих коштів до бюджету. Позики до місцевих бюджетів можуть здійснюватися лише до бюджету розвитку або для покриття тимчасових касових розривів під час виконання загального фонду місцевого бюджету протягом бюджетного року. Тимчасовий касовий розрив - незбіг у часі фінансування видатків з надходженням доходів.

Місцеві позики виникають у таких випадках:

-- позики з бюджетів вищого рівня;

-- позики в комерційних банках;

-- бюджетні гарантії під позики комерційних структур, У тому числі на потребу бюджетної сфери (будівництво шкіл, лікарень тощо);

-- випуск муніципальних позик.

Дуже часто такі позики перетворюються в непряму форму дотації місцевих бюджетів, оскільки можуть бути пролонговані або взагалі списані.

Головним елементом фінансів місцевих органів влади є видатки. Видатки є точним відображенням функцій та завдань, що покладаються на місцеву владу. Видатки місцевих бюджетів - це економічні відносини, які виникають у зв'язку з фінансуванням власних і делегованих повноважень місцевих органів влади.

Видатки місцевих органів влади залежно від їхніх завдань у більшості країн поділяють на декілька функціональних видів: обов'язкові, факультативні та на фінансування делегованих повноважень. Обов'язкові видатки це - видатки, спрямовані на виконання обов'язкових завдань, які покладаються на органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї країни, а також видатки, пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями за кредитами та позиками.

Факультативні видатки - це видатки, що здійснюються для реалізації завдань у межах власної компетенції, а також, так званих, добровільних та факультативних обов'язків. Ще один вид видатків - видатки для реалізації делегованих (доручених) центральною владою завдань.

Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього економічного призначення: поточні, або адміністративні, і капітальні, або інвестиційні.

Поточний бюджет використовується для виконання як власних, так і делегованих повноважень. Кошти поточного бюджету спрямовують на фінансування установ і закладів виробничої і соціальної інфраструктури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення.

Кошти бюджету розвитку спрямовують на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних зі здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних з розширеним відтворенням.

Поділ місцевих бюджетів на поточний бюджет і бюджет розвитку визначає порядок фінансування за умов наявності дефіциту бюджету у зв'язку з недовиконанням доходів бюджету. У такому разі у першу чергу фінансують видатки, включені в поточний бюджет.

Головна мета створення бюджету розвитку - фінансування програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних з розширеним відтворенням.

Надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів включають:

1) кошти від відчуження майна, яке перебуває у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

2) надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;

3) кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішенням відповідної ради;

4) запозичення, здійснені у порядку, визначеному Бюджетним кодексом та іншими законами України;

5) субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів.

До витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:

1) погашення основної суми боргу відповідно АРК та місцевого самоврядування;

2) капітальні вкладення;

3) внески органів влади АРК та органів місцевого самоврядування у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності.

У бюджетній системі України обов'язково виникають взаємовідносини між різними бюджетами, яким притаманні великі за обсягами зустрічні потоки бюджетних коштів. Підставою для міжбюджетних відносин є визначені законодавством держави:

-- розподіл повноважень між державною виконавчою владою та органами місцевого самоврядування;

-- гарантія з боку держави щодо фінансування повноважень, наданих органам місцевого самоврядування;

-- розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи;

-- підтримка "бідних" у фінансовому розумінні територій і відповідних бюджетів;

-- вилучення коштів у відносно "багатих" у фінансовому розумінні територій і відповідних бюджетів;

-- різні форми взаємовідносин, що виникають у процесі виконання бюджетів (векселі, взаємозаліки, бюджетні позики тощо).

Размещено на Allbest.ru

...