Структура натурального господарства та умови його виникнення

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми. Історично першою формою економічної організації суспільного виробництва було натуральне виробництво, яке являє собою тип господарства, у якому процес створення матеріальних благ спрямований на задоволення власних потреб виробника. Суспільство у процесі свого розвитку використовувало дві форми виробництва - натуральну і товарну.

Характерними рисами натуральної форми виробництва є: економічна замкненість, примітивна техніка і технологія, характер робочої сили, низький рівень спеціалізації і продуктивності праці, зв'язки між виробництвом та споживанням. Продукт не набуває товарної форми, відтак не стає об'єктом купівлі, продажу, а лише існування засобом для виробника.

Очевидно, натуральна форма господарства відповідала низькому рівню розвитку виробничого процесу, виробничих відносин і продуктивних сил.

При товарному виробництві організація економіки повністю залежить від ринкових умов. Адже, головне питання ринку полягає у тому: що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що товарне виробництво є ринковим виробництвом.

Метою роботи є з'ясування суті і структури натурального господарства, умов його виникнення та розвитку.

Об'єктом дослідження у курсовій роботі є натуральне господарство та його форми.

Мета роботи розкривається у наступних завданнях:

* з'ясування суті та характерних рис суспільства;

* дослідження натурального господарства як первісної форми організації суспільного виробництва;

* аналіз особливостей розвитку господарства Європи в епоху Середньовіччя;

* дослідження натурального виробництва як основи розвитку ринкової економіки в Україні.

Курсова робота складається з трьох частин, кожний розділ містить у собі підрозділи, в яких поступово розкривається її мета.

У першому розділі розглянуто сутнісні характеристики організації суспільного виробництва . Досліджено елементи і сфери виробництва.

У другому розділі розглядаються риси натурального господарства як форми організації суспільного виробництва та його місце в історичному суспільстві.

У третьому розділі йдеться про господарство Європи в добу Середньовіччя. Виникнення селянських відносин і сільськогосподарської техніки. Розвиток агрокультури, ремесла та серньовічного міста.

В сучасних умовах натуральне господарство значною мірою збереглося у багатьох країнах, де переважає доіндустріальна економіка. Причому таке господарство співіснує з товарним виробництвом, який поставляє продукцію на світовий ринок. В слаборозвинутих країнах в натуральному і напівнатуральному виробництві сьогодні зайнято 50-60% населення. Проте, в деяких державах відбувається повільний перехід відсталої структури народного господарства. Певною мірою натуральне господарство існує в ринковому господарстві, а також у змішаній економіці. Елементи натуральної форми господарювання виявляються і в Україні (особливо у сільському господарстві).



РОЗДІЛ 1. СТРУКТУРА СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

1.1 Сутнісні характеристики організації суспільного виробництва

Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою життєдіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного руху суспільства, розвитку всієї людської цивілізації.

Для існування людина повинна створювати матеріальні і духовні блага щоб жити, трудитися та постійно споживати їх. Існує закон про безмежність потреб, що створене людською працею. Отже, суспільство завжди зобов'язане виробляти засоби забезпечення життєдіяльності.

Суспільне виробництво -- це сукупна організована діяльність людей із перетворення речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. Будь-якому виробництву, незалежно від його соціальної форми, притаманні певні ознаки (рис. 1.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1 Основні риси виробництва

Найважливішими елементами процесу виробництва є праця, предмети праці, засоби праці (рис. 1.2).



Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис 1.2 Основні елементи процесу виробництва

Праця - свідома доцільна діяльність людини, яка спрямована на створення тих чи інших благ з метою задоволення потреб. Вона виступає як процес функціонування робочої сили.

Робоча сила у економічній теорії -- це здатність людини до праці, сукупність фізичних і духовних здібностей, що людина використовує у своїй діяльності.

Предмети праці - всі речовини природи, на які спрямована праця людини і які становлять матеріальну основу майбутнього продукту.

Засоби праці - це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Історично першою серед загальних економічних форм суспільного виробництва є натуральне виробництво, при якому продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробника, для внутрішньо-господарського споживання [1,с.56].

Для натурального господарства характерні нерозвинутість суспільного поділу праці, його замкнутість, відсутність зовнішніх зв'язків.

Товарне виробництво - це такий тип організації економіки, при якому продукти праці виробляються для продажу на ринок. Товари виробляються з метою задоволення потреб споживачів і надходять до них через викорис-тання ринкових відносин.

Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами праці. Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відособленість товаровиробників. Вона нероздільно пов'язана з розвитком приватної власності на засоби виробництва та економічною і юридичною свободою виробника.

Можна дійти до висновку, що найперше функціонувало натуральне господарство. Елементи натурального господарства мають місце в сучасних розвинених країнах, у якому товарно-грошові відносини.

Головна проблема натурального господарства у тому, що його може забезпечити зростання продуктивності праці, тому підтримують її лише мінімальні умови життя.

Почавши з натурального господарства - найпершої форми організації економічного життя, людство не зупинилося і перейшло до товарного виробництва. Це така організація громадського господарства, коли продукти виробляються як окремими виробниками, й спеціалізуються на виробленні продукту. Для задоволення суспільних потреб, необхідна купівля-продаж продуктів, які стають товарами на ринку.

1.2 Форми організації суспільного виробництва

В період свого існування людство використовувало лише дві форми суспільного виробництва: натуральну, товарну.

Суспільне виробництво структурно неоднорідне. Воно включає в себе два види (сфери) виробництв: матеріальне та нематеріальне виробництво (рис.1.3).



Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис.1.3 Структура суспільного виробництва

До матеріальної сфери суспільного виробництва належать ті галузі виробництва, в яких виробляються матеріальні блага: вугілля, нафта, машини, сільськогосподарська продукція, електроенергія, продукти харчування, та підприємства, що надають матеріальні послуги: вантажний транспорт, обслуговування і ремонт техніки, оптова торгівля і подібні.

До сфери нематеріального виробництва відносяться галузі, що виробляють нематеріальні послуги, до яких належать: роздрібна торгівля, пасажирський транспорт, зв'язок, що обслуговує населення, підприємства побутового обслуговування, заклади охорони здоров'я та заклади, що створюють духовні цінності у галузі освіти, культури, мистецтва. Історично першим виникло натуральне виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині господарства, що їх виробило. У цих господарствах існував замкнутий кругообіг (рух) продукту, який, як правило, не виходив за їхні межі. Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від інших як у виробництві, так і в споживанні. Рівень споживання суб'єктів, що господарювали (власників), залежав виключно від рівня виробництва [2,с.97].

Основою виникнення товарних відносин є суспільний поділ праці, тобто спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або певній виробничій діяльності. Суспільний поділ праці спричиняє підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів. На основі суспільного поділу праці виникають виробничі відносини між людьми у сфері безпосереднього виробництва, й обміну продуктами праці.

З погляду суспільної форми виникнення товарних відносин зумовлене соціально-економічною відокремленістю виробників, яка з часу розпаду первісного ладу є формою приватної власності на засоби виробництва. Приватна власність існує у двох формах (дрібнотоварна, що ґрунтується на власній праці, та капіталістична, яка заснована на експлуатації найманої праці).

Виробничі відносини у натуральному господарстві не уречевлюються, тому виступають як відносини між самими людьми, а не між продуктами їхньої праці. Натуральні зв'язки призводять до використання виробленого продукту самими виробниками, що і є визначною рисою натурального господарства. Однак це ще не означає повного зникнення натурального господарства. Воно ще й сьогодні розповсюджене в країнах. В несприятливих для суспільства умовах (наприклад, війна) може з'явитися тенденція до натуралізації виробництва. На зміну натуральному господарству прийшли товарне виробництво і заснована на ньому товарна форма господарювання. Проте тривалий час вони функціонували разом і зараз функціонують.

Економічними благами називаються товари і послуги.

Економічні потреби - ті потреби, для задоволення яких необхідна діяльність людей, яка спрямована на виробництво товарів і послуг.

Товар - це продукт природи і людської праці у формі послуг, який завдяки своїм властивостям здатен задовольняти суспільні потреби і призначений для обміну, купівлі та продажу. Тобто виробляється не для власного споживання,а на продаж.

Аналізуючи можна сказати що послуга - це дія, яка приносить користь, допомогу іншому, а також продукт (результат) діяльності підприємства.

Головна мета послуг: задоволення потреб споживачів. Послуги, на відміну від інших товарів, виробляються і споживаються одночасно, внаслідок чого виникає ряд особливостей їх виробництва і управління. Існує різниця між товарами та послугами.

Особливостями послуг як виду товару є невідчутність виробництва і споживання, нездатність до зберігання й висока ступінь невизначеності або мінливості.

Отже, на сьогоднішній час іноді буває складно відрізнити послугу від товару, тому що більшість продуктів супроводжуються послугами, а послуги вимагають товарів. Адже, товар так само як і послуга призначені для потреб, які відіграють значну роль у житті людей.

Товарне виробництво як історична категорія існувало не завжди, воно з часом зникатиме. У сучасних розвинутих країнах товарна форма домінує, витіснивши натуральну, зростає роль безпосередньо суспільної форми. Збільшується значення товарного виробництва в економічному житті слаборозвинутих країн, де ще переважає натуральна економіка.

Натуральне виробництво є малопродуктивним, і забезпечує повільний розвиток продуктів. Ця форма виробництва існує в умовах суспільного поділу праці. Сьогодні натуральне господарство має місце в різних країнах, у тому числі і в Україні (наприклад, виробництво на садово-городніх ділянках).

1.3 Елементи і сфери суспільного виробництва

Основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ: щоб жити, люди повинні постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише те, що створено людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя. Процес виробництва матеріальних і духовних благ являє собою трудову діяльність людей. Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів, або фаз:

а) власне виробництво;

б) розподіл;

в) обмін;

г) споживання.

Фази виробництва тісно між собою пов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості. Насамперед тісний зв'язок існує між власним виробництвом і споживанням. Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів: виробниче й особисте.

Виробниче споживання - це використання засобів виробництва і робочої сили працівника для виготовлення суспільно необхідного продукту. З ним пов'язане й особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили. Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, нове споживання та визначає його спосіб [4,с.10].

Таким чином, відрізняючись за своїми функціями власне виробництво й споживання взаємопов'язані і лише в своїй єдності можуть представляти виробництво. З цього взаємозв'язку слід виокремити особисте споживання як процес задоволення потреб членів суспільства в матеріальних і духовних благах. Тому весь процес суспільного виробництва має споживчий характер. Якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність перетворюється у виробництво, а не заради особистого споживання. Перед тим як надійти до споживання, продукт має бути розподіленим (пройти стадію розподілу). Розрізняють такі види розподілу:

а) розподіл засобів виробництва;

б) розподіл трудових ресурсів;

в) розподіл предметів споживання.

У процесі розподілу встановлюється частка кожного (трудового коллективу чи окремої особи) в одержанні суспільного продукту. Але щоб отримати те, що необхідно для задоволення потреб суспільства, кожної людини, продукт має пройти стадію обміну. Обмін виступає в трьох видах:

а) обмін діяльністю і здібностями;

б) обмін засобами виробництва;

в) обмін предметами споживання.

Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як

органічне ціле. Це дає змогу розкрити зміст економічного ладу як системи економічних відносин. За характером економічної діяльності людей у суспільному виробництві розрізняють три сфери, або блоки галузей:

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Основне виробництво включає сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, агропромисловий, хімічно-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво.

Сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виготовляють різноманітну продукцію. Виробнича інфраструктура являє собою комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних). Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично примножує суспільне багатство. Тому саме перетворення виробничої інфраструктури її в сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей індустріального розвитку економіки.

В розвинутих країнах сфера послуг виробництва - велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США на транспорті, у сфері зв'язку й торгівлі нині створюється 1/5 частина валового національного продукту. У господарстві України цей показник значно нижчий.

Отже, за сучасних умов найважливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва має бути розвиток виробничої інфраструктури. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. У визначенні суспільства як системи важливу роль відіграє аналіз людської діяльності. Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробництво має складну структуру, охоплює усі сфери суспільної праці і трудової діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здоров'я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей (духовне виробництво), весь процес соціалізації людини.

Розвиток суспільного виробництва є закономірностями економічного життя людства. Він заснований на прогресі науки і техніки. На основі фундаментальних відкриттів у різних галузях людських знань змінюються всі елементи виробничого процесу: предмети праці, засоби праці й сама праця людини.



РОЗДІЛ 2. НАТУРАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

2.1 Сутність та риси натурального господарства, його місце в історичному суспільстві

Натуральне господарство - історично перший тип господарської діяльності людей. Воно виникло в далекій давнині, у період становлення первіснообщинного ладу. У цей час почалася виробнича діяльність людини, з'явилися перші галузі господарства - землеробство і скотарство.

В умовах натурального господарства проявляються такі риси економіки: 1) господарська одиниця не бере участі в суспільному поділі праці, хоча останнє може мати певний ступінь розвитку і використовується більшою чи меншою кількістю інших господарських одиниць.

2) кожне натуральне господарство намагається виробляти необхідні життєві засоби, тобто фонд життєвих благ для виробника і членів його сім'ї (рис.2.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис.2.1 Основні риси натурального господарства

Натуральна форма виробництва ставить усі економічні процеси у вузькі рамки, не допускаючи відкриття капіталів для зв'язків із зовнішніми економічними суб'єктами. Натуральне господарство стримувало процес поділу праці та обміну.

Економічною основою натурального господарства є сільське господарство і домашня промисловість. Домашня промисловість являє собою виробництво в сільському господарстві готових продуктів для особистого і виробничого споживання. Виготовляються вони із сировини, яка добувається чи виробляється в цьому ж господарстві. Домашня промисловість охоплювала такі виробництва, як ковальське, гончарне, ткацьке, столярне. Великого значення набули переробка в межах господарства продукції землеробства і тваринництва, виготовлення взуття, одягу, предметів хатнього вжитку [5,с.103].

Історично межею натурального виробництва як єдиної і абсолютної форми є перший суспільний поділ праці. Наступною історичною межею натуральної форми виробництва є поступове відокремлення ремесла від домашньої промисловості. Кінцевою межею натуральної форми господарювання є феодальний спосіб виробництва. А взагалі, елементи натурального виробництва завжди зберігаються там, де є селянське господарство. Саме в селянських господарствах зберігається і домашня промисловість. Найбільш ранніми й універсальними видами домашньої промисловості були: обробка дерева, шкір, плетіння корзин, мотузок, виготовлення засобів риболовства, примітивних сільськогосподарських знарядь. Домашня промисловість була складовою економіки докапіталістичних економічних формацій.

Ремесло - це дрібне виробництво, яке грунтується на особистій праці виробника і ручному інструменті. Це перша в історії форма промисловості, яка відокремилася від натурального землеробства.

У рамках натурального господарства, сільське господарство, домашня промисловість, ремесло мали багато спільного. Селянська родина займалася землеробством, скотарством і переробкою їх продуктів в готові предмети споживання - обмолотом зерна, випічкою хліба, прядінням, виготовленням льняних і вовняних тканин, дубленням шкір, будівництвом і ремонтом житла і господарських приміщень, виготовленням інструментів і знарядь праці. Для натурального господарства типові:

1) традиційність виробництва;

2) постійний характер виробленої продукції;

3) постійний рівень галузевих пропорцій, які відтворювалися без істотних змін протягом століть і виступали для виробників як обов'язкова, освячена звичаєм господарська норма;

4) рутинна техніка, застій, повільні темпи розвитку;

5) просте відтворення, тобто повторення виробництва в колишніх розмірах, на колишній основі.

Панування натурального господарства, таким чином, не виключало наявності елементів товарно-грошового господарства. Але тільки в міру перетворення товарного виробництва на капіталістичне натуральне господарство починає руйнуватися, хоча його пережитки ще довго зберігаються в селянських господарствах.

Натуральне виробництво виникло в період встановлення первіснообщинного ладу. В усіх докапіталістичних формаціях господарство переважно було натуральним, а замкнений кругообіг (рух) продукту, як правило, не поширювався за їхні межі.

Отже, натуральне господарство -- це низький рівень розвитку технологічного способу виробництва, який ґрунтується на ручній праці, на основі якого повільно еволюціонувала колективна трудова власність і поступово трансформувалась у здебільшого нетрудові типи економічної власності з притаманними їм методами позаекономічного примусу до праці.

Деякі його прояви мають місце і в умовах розвинутої економіки (наприклад, натуральне підсобне господарство). На зміну натуральній формі господарства поступово приходить товарна форма виробництва, яка тривалий час існує поряд із натуральною, проникаючи в неї і розкладаючи її. Остаточний розклад натурального виробництва як основної форми господарювання відбувається в епоху пізнього середньовіччя - епоху зародження та розвитку капіталізму.

Розвиток суспільного поділу праці приводить до того, що обмін стає все частішим і натуральні господарства поступово перетворюються в товарні. Вони виробляють її значно більше, ніж потрібно для задоволення власних потреб і в той же час не виробляють достатньо іншого продукту. Тому потрібен обмін.

Ринкова економіка - це досягнення людства, якому нема альтернативи в оглядовій перспективі. Життя показало, що економіка, яка відкидала необхідність розвитку натурального виробництва та ринкових відносин, відкидала й досягнення світової цивілізації, чим прирекла себе на саморуйнування і розпад [7,с.116].

Таким чином у процесі розвитку суспільного поділу праці натуральне виробництво поступово перетворюється в просте товарне виробництво,а просте - у розвинуте або капіталістичне виробництво. Воно є основою ринкової економіки.

Отже, натуральне господарство перестало бути основою суспільного виробництва, тому що поступово воно переходило до товарного господарства. Але це не означало його повного зникнення. Воно і сьогодні розповсюджене у країнах які активно розвиваються.

Я вважаю що натуральне господарство є важливою діяльністю для суспільства. Натуральне виробництво, як частина сільського господарства та домашньої промисловості допомагає людині створювати собі умови для розвитку та прожиття.

2.2 Домашня промисловість та ринкова кон'юнктура

Домашня промисловість, виробництво в селянському господарстві готових продуктів, що призначених для особистого вжитку, виготовляються з сировини, яка добувається в цьому ж господарстві. В основі домашньої промисловості знаходяться домашні промисли - виготовлення виробів для потреб свого господарства та із сировини, видобутого в межах даного господарства. Існування домашніх промислів обумовлено замкнутістю і самодостатністю натурального господарства, а також з тимчасовими перервами в роботі і сезонною незайнятістю. При потребі в грошах надлишки продуктів реалізуються на ринку. Розкладання домашнього виробництва веде до відокремлення промислів в самостійні ремесла (з прання білизни, шиттю сукні, в'язання панчіх, випікання хліба).

Домашня промисловість виникла в епоху первіснообщинного ладу, у більшості народів з формуванням основних галузей продуктивної діяльності - землеробства і скотарства. Розвиток того чи іншого виду домашньої промисловості залежало від місцевих умов і наявної сировини. Найбільш ранніми й універсальними видами домашньої промисловості були обробка і вироблення шкіри, різні види обробки дерева і деревної кори.

Домашня промисловість була складовою частиною економіки докапіталістичних способів виробництва, особливо феодального. Промисловості як самостійної форми виробництва ще не було, продукція промислів не з'являлася на ринку, споживалася самим виробником. В епоху розвинутого феодалізму домашня промисловість поступово переростала в ремесло , однак ніде не була ним повністю витіснена.

Кон'юнктура вивчається статистикою на мікро та макрорівнях з метою забезпечення ефективності функціонування підприємств, галузей, регіонів і національної економіки в цілому.

Оцінювання та аналіз кон'юнктури є необхідною умовою комерційної діяльності на усіх рівнях управління, а також формування державної політики регулювання ринку за допомогою фіскальної та грошово-кредитної політики і розробки відповідних законів.

Найголовнішим напрямком дослідження ринку є вивчення та прогнозування кон'юнктури ринку - стану економіки в цілому, окремої галузі або конкретного товарного ринку, що формується певними факторами і виражається в кон'юнктурних показниках.

Кон'юнктура ринку - це існуюча на ринку економічна ситуація, яку характеризують співвідношення між попитом та пропозицією, рівень та динаміка цін, товарних запасів та інші показники [6,с.98].

Коливання кон'юнктури і зниження оплати означали для сімей надомників голод. Періоди напруженої праці і понаднормової роботи чергувалися з простоями через відсутність замовлень. Довгострокове планування сімейного бюджету було неможливим внаслідок коливань кон'юнктури і нерівномірного забезпечення замовленнями. При цьому продажна ціна завжди знижувалася із зростанням витрат на утримання сім'ї. Зарплата домашніх робочих доводиться до мінімуму, а робочий день до максимуму. Робочі приховували сировину, продавали або закладали видані їм товари, завищували кількість виконаної ними роботи.

У сучасному розумінні кон'юнктура характеризується сукупністю обставин, виявлених завдяки ринку, від яких залежать процеси піднесення або спаду напруги економічного розвитку і, які відображають їх.

Домашня промисловість являє собою виробництво в сільському господарстві готових продуктів для споживання. Отже, забезпечує людям створення добрих умов для свого існування.



РОЗДІЛ 3. ГОСПОДАРСТВО ЄВРОПИ В ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

3.1 Землеволодіння та селянські відносини

В iсторiографiї господарство Середньовiччя характеризується такими загальними ознаками: панування приватної власностi, основою якої була земля у формi умовно-службового надання, що дало назву системi господарства; монополiя феодалiв на землю, яка виявлялася у принципi «Немає землi без сеньйора»; умовний характер, iєрархiчна структура земельної власностi, що грунтувалася на васальних зв'язках; протирiччя мiж великою власнiстю на землю i дрiбним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово-адмiнiстративна i вiйськово-полiтична залежнiсть селянина вiд землевласника; рентна форма експлуатацiї феодальне залежного селянства; переважання натурального господарства та другорядна роль обмiну;ремiсничий цех, торгова гiльдiя як головнi господарськi форми. Аграризацiя економiки зумовила назву Середньовiччя в науковiй лiтературi «аграрна цивілізація». суспільний виробництво господарство промисловість

Аграрна цивілізація - це суспільство із сільськогосподарським виробництвом, соціальною структурою і владою, що належить земельним власникам.

Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовiччя пройшов три перiоди. У ранньому Середньовiччi сформувалися i утвердилися визначальнi риси феодального господарства. У пiзньому Середньовiччi зароджувалися ринковi форми виробництва, з'явилися ознаки iндустрiальної цивiлiзацiї.

Виникнення i розвиток господарства у європейських країнах мали певні ознаки. У кожнiй країнi були свої особливостi, хронологiчнi межi. Так, в Італiї, Францiї, Іспанiї, Вiзантiї цей перiод отримав назву романського, сформувався на основi спадщини Римської iмперiї та соцiально-господарської системи германських племен. В Англiї, Нiмеччинi, скандинавських i слов'янських країнах перехiд до феодальних вiдносин вiдбувався на основi розкладу родоплемiнних i общинних відносин [8,с.189].

З утвердженням приватновласницьких відносин розпочалося відчуження землі. Посилилися майнове розшарування, розорення дрiбних галло-римських i франкських землевласникiв, концентрацiя землi. Зросла чисельнiсть рабів-сервiв, надiлених землею. Невеликi земельнi власники поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатацiї селян, що зародилася в маєтках пiзньої Римської iмперiї. Отже, селяни, втрачаючи землю як власнiсть, зберiгали її як умову господарювання.

Темпи розвитку феодальних господарств визначалися полiтикою франкської держави Каролiнгського перiоду. Згiдно з правовими нормами кожна вiльна людина була зобов'язана знайти собi сеньйора. Посади намiсникiв стали спадковими. Обмежувалися i скасовувалися громадянськi права вiльних селян у полiтичному життi. Вiйськовi реформи Карла Великого звiльняли селян вiд вiйськової служби, крiм власникiв 3-4 надiлiв. Іншi об'єднувалися в групи i споряджали одного воїна. Регламентувалися фiзичнi покарання залежних людей, їхнi примуси.

Земля подiлялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянськi надiли. В усiх регiонах Європи господарська структура сеньйорiї мала спiльнi ознаки. Зросли доменiальнi володiння за рахунок лiсiв, лукiв, пасовищ, зменшилася панська оранка. Розширилися i змiцнiли сеньйорiальнi права. Роль сеньйорiї у загальнiй системi феодальної експлуатацiї була бiльшою порiвняно з державною юрисдикцією (коло справ, які даний суд має право розглядати й вирішувати).

Протягом XI--XIII ст. в Європi зберiгалося нечисленне вiльне селянство, яке не належало нi до королiвських, нi до приватних сеньйорiй. Розпоряджалися землею, переселялися з мiсця на мiсце, судилися. За користування землею, вiдчуження її селяни платили податки та виконували державнi примуси значно меншi, ніж селяни сеньйорiй.

У XIV--XV ст. у рiзних регiонах вiдбувся аграрний переворот, що змiнив господарську структуру феодальних сеньйорiй. Всі країни Європи охопила демографiчна криза. Лише пiд час чуми 1347-1350 pp. загинуло 40 % населення Францiї, третина в Англiї, четверта частина в Нiмеччинi. На 40-60 % зменшилася чисельнiсть жителiв мiст в Італiї. В серединi XV ст. населення Європи порiвняно з серединою XIV ст. зменшилося на третину.

На пiвночi Францiї переважала велика селянська оренда, орiєнтована на ринок, на пiвднi - дрiбноселянська половинщина. Поширилися великоселянська оренда i дрiбноселянська половинщина. Власниками грунтiв ставали мешканцi мiст. З другої половини XV ст. аграрний розвиток визначала «сеньйорiальна реакцiя».

Сеньйорiальна реакцiя - це спроба відновити особисту залежність селян, розпочата в XIV ст. Відносини селян із землевласниками підтримувалися в рамках сеньйорій.

Своєрiднiстю аграрних вiдносин у Центральнiй i Пiвнiчнiй Італiї було перетворення на землевласникiв багатої торгово-промислової верхiвки мiст. Лише на пiвночi Італiї наприкiнцi XV ст. поширилася комерцiйна оренда, що грунтувалася на найманiй працi.

Чисельнiсть вiльних селян-власникiв зменшилася. Нестача робочих рук, сприятлива економічна ситуація, слабкiсть мiст, сильнi полiтичнi позицiї феодалiв зумовили зростання панщинної системи, поземельних платежiв i державних податкiв. Розпочалося обмеження права переходу селян.

Посилення феодальної реакцiї, зародження крiпосницьких тенденцiй були характернi для країн Центральної Європи та Росiї. У Чехiї, Угорщинi, Польщi феодали почали розширювати або започатковувати доменiальнi господарства, зросла торгова активнiсть маєткiв, орiєнтованих на ринок. У кiнцi XV ст. у Чехiї вiдробiтки досягали 12 днiв на рiк, у Польщi - один день на тиждень з лану, а в деяких селах 2-3 днi. У Польськiй, Чеськiй державах перехiд селян дозволявся лише за умови сплати всiх примусiв i податкiв або якщо селянин замiсть себе залишив iншого. В Угорщинi запроваджувалися заповiднi роки, коли селянам заборонявся перехiд, встановлювалися певнi строки розшуку i повернення селян.

У Схiднiй Європi з другої половини XII ст. на пiвнiчно-схiдних i пiвнiчно-захiдних землях Київської держави внаслiдок її феодального роздроблення утворилися самостiйнi феодальнi державнi утворення, які розвивалися в умовах залежностi вiд Золотої Орди. Поєднувалися три форми земельної ренти, однак переважала натуральна. У другiй половинi XV ст. в господарському розвитку визначилися двi протилежнi тенденцiї: з одного боку, в умовах товарно-грошових вiдносин зросли умовне землеволодiння та відробіткова рента, з другого - змiцнювалися економiчнi позицiї селянства. Посилилася особиста залежнiсть селян. Така спрямованiсть еволюцiї аграрних вiдносин у Нiмеччинi, Пiвнiчнiй i Центральнiй Європi, Росiї зумовлювалася розвитком внутрiшнього i зовнiшнього ринкiв збуту сiльськогосподарської продукцiї, слабкiстю мiст, колонiзацiйними можливостями, якi в умовах нестачi робочих рук ускладнювали органiзацiю феодального господарства. У Нiмеччинi цьому сприяла iї економiчна та полiтична роздробленість [9,с. 310].

Отже, у Захiднiй Європi у перiод зрiлого феодального господарства зменшилося економiчне значення доменного сеньйорiального господарства i зросла роль селянського. Розширилися майновi та правовi можливостi селян. Однак ці зміни не свідчили про знищення феодальної експлуатації. Феодали (землевласники) залишалися власниками землі. Зберiгалися земельна рента (дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю), елементи особистої залежностi селян вiд землевласника.

3.2 Агрокультура і сільськогосподарська техніка в добу Середньовіччя

Сiльське господарство, що традицiйно подiлялося на рiльництво, городництво, садiвництво, тваринництво, було панiвною формою європейської економiки протягом V -- XV ст. На територiях, що належали до Римської iмперiї, збереглася антична матерiальна культура: орне землеробство, сади, виноградники, маслиновi гаї, кращi породи свiйської худоби, методи iнтенсивної агрокультури. Господарство варварських племен порiвняно з античним було примiтивнiшим. У франків (групи західно-германських племен) практикувалося орне землеробство з пiдсiчно-вогневою та перелоговою системами рiльництва. Останнi двi переважали у германських племен (група племен, яка належить до індоєвропейської мовної сім'ї) Центральнiй Європi. Таке землеробство було неорним i включало чотири етапи обробiтку землi: пiдготовку дiлянки, вирубування лiсу, випалювання, посiв безпосередньо в золу. У той час були вiдомi вiсiм видiв основних робiт: випалювання, оранка, внесення добрив, посiв, боронування, сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. У перiод генези феодального господарства у всiх країнах Європи фактично використовувалися однаковi сiльськогосподарськi знаряддя праці.

У районах з античною спадщиною землю орали легким безколiсним дерев'яним плугом з залiзним сошником (знаряддя обробітку грунту).

Серед сiльськогосподарських культур перше мiсце належало рiзновиду пшеницi - полбi. Друге мiсце за площею i значенням займала пшениця: тверда яра, завезена зi Сходу, i м'яка, як озима, так i яра, яку здавна сiяли в Середземномор'ї. Жито, що спочатку вважалося бур'яном, протягом V--Х ст. стало самостiйним озимим злаком i поширилося з пiвденного сходу на пiвнiчний захiд Європи. Повсюдно сiяли просо - найдавнiшу злакову культуру.

З технiчних культур вирощували льон, коноплю, з бобових - боби, горох сочевицю. У VIII ст. пiсля завоювання арабами Іспанiї європейцi познайомилися з рисом. Культивували лiкарськi рослини, квiти. Розводили велику рогату худобу, волiв як тяглову силу. Окремою галуззю стало конярство. Коней розводили для верхової їзди, для землеробських робiт i перевезення вантажiв. Важлива роль у забезпеченнi населення належала сiльським промислам: полюванню, рибальству.

Освоювалися новi землi. Населення мешкало в селищах, де природна родючiсть грунту за тодiшнiм рiвнем агрокультури забезпечувала прожитковий мiнiмум. На обжитих територiях землi не вистачало, тодi як частина земель не використовувалася. Розширювалися культивованi землi, збiльшувалися двори в обжитих поселеннях. Утворювалися поодинокi подвiр'я та хутори у важкодоступних мiсцях. Освоювалися необжитi землi i виникали новi поселення. Пiд час освоєння земель вирубувалися лiси, проводилися осушувальнi та iригацiйнi роботи, будувалися дамби. Переважало зернове господарство. Широкого поширення набули ячмiнь, овес, що йшли на пиво, хліб.

Зростання промисловостi зумовило розширення посiвiв технiчних культур: льону, коноплi, красильної резеди, марени, шафрану, синильника, вайди.

Тваринництво до кiнця XIII ст. мало другорядне значення пiсля рiльництва, а в XIV--XV ст. у районах з несприятливими умовами для вирощування зернових набуло першорядного значення. Збiльшилося поголiв'я худоби, спiввiдношення мiж великою i дрiбною становило приблизно 1:5. В серединi XIV ст. кiлькiсть овець досягала 12 млн. У Нiдерландах розвивалося експортне стiйлове м'ясо-молочне скотарство, вівчарство [10,с. 283].

У сiльському виробництвi в V--VIII ст. панiвна роль належала iндивiдуальним господарствам у межах громади-марки. У перiод зрiлого феодального господарства зросло значення сеньйорiї.

З IX ст. спочатку в районах Середземномор'я, а далі в усій Європі сільське господарство ставало товарним. У XI--XIII ст. більшу частину сільськогосподарської продукції продавали феодали. Це була продукція переважно селянських господарств, що надходила до господарсько-адміністративних центрів сеньйорій як натуральна рента.

Отже, зберiгалися первiснi системи рiльництва, удобрювалися сади, городи, виноградники, доменiальнi землi при посiвах ярих - раз на три роки. Селянськi надiли практично не удобрювалися. Бур'янiв не виривали з коренем, а лише зсапували верхiвки. Не вистачало кормiв, i у селянських господарствах бракувало худоби. Руйнiвний вплив мали вiйни. У доменному господарстві переважала велика рогата худоба, в селянських господарствах через нестачу кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю. Було відомо кілька типів тваринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Доменне господарство не тiльки виробляло продукцiю, а й присвоювало значну частину працi селян. Серед промислів важливого значення набуло розведення риби. Практикувалася багаторівнева система ставків. Удосконалювалися пристрої для скидання води. В XIV--XV ст. селяни почали активно торгувати продукцією власного господарства. З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спеціалізація окремих регіонів, країн, областей.

У цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської техніки зростав повільно. Але прогрес не охоплював усіх районів Європи. Важливе значення в житті Середньовіччя мали податки та різні примуси на користь феодалів чи державних установ.

3.3 Розвиток ремесла та середньовічне місто

Оскiльки феодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадiї - ранню, розвинену i пiзню, то й вiдбувалося поетапне пiднесення ремесла. На раннiй стадiї панувало натуральне господарство. Виробники в основному задовольняли власнi потреби та потреби свого феодала. Виготовлення зброї i залiза, посуду, одягу при аграрному виробництвi мало допомiжне значення. Поступово сформувалася домашня промисловiсть -- систематичне виробництво певними групами сiльського населення товарiв на замовлення та продаж. З'явилися ремiсники-професiонали, спецiалiсти.

З XI ст. в економiчному життi Захiдної Європи почався перiод урбанiзацiї - вiдродження античних мiст i утворення нових мiст, зростання їхнього господарського значення. Головною причиною цього було економiчне пiднесення, що призвело до занепаду натурально-господарських форм виробництва. Успiхи сiльського господарства зробили можливим iснування частини населення, яке могло не займатися сiльськогосподарським виробництвом.

У країнах Заходу вони вирiшувалися наприкiнцi XI--XIII ст. в ходi так званих комунальних революцiй, внаслiдок яких мiста добилися незалежностi та самоврядування. Виникли мiське i ринкове право. Економiчно розвиненi мiста Англiї, Францiї та Нiмеччини в XI--XII ст. досягли значного розквiту. Збiльшилась чисельнiсть мiського населення, розвивалися ремесла i торгiвля. Панiвне мiсце займало виробництво бавовняних тканин, збут яких забезпечував пiднесення ремесла i торгiвлi.

Інтенсивний розвиток ремесла в XII--XIII ст. сформував цеховий лад у мiстах. Кожний цех мав свiй статут. Цехова регламентацiя була економiчно рацiональною в XIII--XV ст. i мала тодi прогресивне значення в розвитку мiського ремесла.

З другої половини IX ст. розпочалося економiчне пiднесення вiзантiйських мiст. Цьому сприяла зростаюча потреба в предметах розкошi не тiльки серед мiсцевої, а й серед романс-германської та слов'янської знатi. Вiзантiя залишалася чи не єдиним постачальником цих товарiв для всiєї Європи.

В Х ст. ремесло i торгiвля в цих мiстах переживали бурхливе пiднесення. Особлива роль в економiчному життi тогочасного свiту належала Константинополю. Вiн був не тiльки столицею Вiзантiйської iмперiї, а й ремiсничим, торговим i фiнансовим центром тогочасної цивiлiзацiї. Головним виробником у вiзантiйському мiстi залишався дрiбний самостiйний ремiсник, який мав невелику майстерню, що одночасно слугувала крамницею для продажу виготовлених у нiй товарiв. У великих державних, церковних i феодальних майстернях працювало багато ремiсникiв. Значна частина вiзантiйських ремiсникiв i купцiв була об'єднана у корпорацiї. Корпорацiї беруть свiй початок з пiзньоримських часiв, але в епоху Середньовiччя вони зазнали значних змiн. У Х ст., з пiднесенням економiчного життя, вступ до них був значно обмежений. Корпорацiї перебували пiд пильним контролем держави. Регламентувалася навiть господарська дiяльнiсть. Ремiсник чи купець могли займатися лише одним видом виробництва чи торгiвлi.

У XIV--XV ст. в Європi виникла нова, вища форма виробництва - мануфактура. Подiл працi у виробництвi дав змогу значно збiльшити випуск товарiв, полiпшилася їхня якiсть. Готову продукцiю вигiдно продавали на свiтових ринках.

Отже, ремесло у Захiднiй Європi розвивалося поступово. Вiдокремлення ремесла вiд сiльського господарства, розвиток товарних вiдносин стимулювали виникнення мiст як центрiв ремесла i торгiвлi. Значну частину площi мiста займав замок з господарськими i громадськими будiвлями. Найбiльший розвиток мiського ремесла припадає на XII--XIII ст., у Нiмеччинi XIV--XV ст. Спочатку ремесло зародилося у феодальному сiльському господарствi. Його головною органiзацiйною формою ремесла був цех. Лише у VIII--XI ст. воно стає самостiйною галуззю суспiльного виробництва.



ВИСНОВОК

Можна дійти до висновку, що суспільне виробництво є основою життя всієї людської цивілізації.

Суспільне виробництво - це діяльність людей спрямована з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. В період свого існування людство використовувало лише дві форми суспільного виробництва: натуральну, товарну. Першою формою організації було натуральне виробництво - це тип господарювання у якому процес створення матеріальних благ спрямований на задоволення власних потреб виробника. Для натурального господарства характерні нерозвинутість суспільного поділу праці, його замкнутість, відсутність зовнішніх зв'язків. Людство не зупинялося і перейшло до товарного виробництва.

Товарне виробництво -- це виробництво, в якому продукти праці призначені не для споживання, а для обміну через ринок шляхом купівлі-продажу. Просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються. Натуральна форма господарства відповідала низькому рівню розвитку способу виробництва, його продуктивних сил і виробничих відносин.

Домашня промисловість завжди зберігається там де є виробництво у сільському господарстві призначене для споживання.

Кон'юнктура ринку - це економічна ситуація на ринку, яку характеризують співвідношення між попитом та пропозицією, рівень та динаміка цін, товарних запасів. Кон'юнктура характеризується сукупністю обставин, завдяки ринку, від яких залежать процеси піднесення або спаду економічного розвитку.

У Захiднiй Європi в перiод господарства зменшилося економiчне значення доменного господарства i зросла роль селянського. Розширилися майновi та правовi можливостi селян. Зберiгався дохід землевласників, елементи особистої залежностi селян вiд землевласника.

Агрокультура (з лат. Agricultura - рільництво, землеробство), з підвищення культури землеробства.

Сільськогосподарська техніка - це різноманіття технічних засобів, для підвищення продуктивності праці в сільському господарстві шляхом механізації і автоматизації технологічних процесів.

У цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської техніки зростав повільно.

В життi Захiдної Європи почався перiод вiдродження античних мiст i утворення нових міст. Причиною цього було економiчне пiднесення та вiдокремлення ремесла вiд сiльського господарства. У Західній Європі поступово розвивалися ремесла i торгiвля. Вiдокремлення ремесла вiд сiльського господарства, розвиток товарних вiдносин стимулювали виникнення міст.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. В.Д. Базилевич; Політична економія підручник / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. -- 9-те вид., доповн. -- К.: Знання, 2014. -- 710 с.

2. Лебедева Л.В. Нова політична економія - теоретична модель дослідження постіндустріального суспільства / Л.В. Лебедева // Європейський вектор економічного розвитку. 2012. № 2. -- с. 97-100.

3. Філіпенко А. Політекономія світового господарства // Журнал європейської економіки : науковий журнал / Тернопільський національний економічний університет. - Тернопіль, 2012. - Т.11 (№ 1). - c. 3-13.

4. Дахно І.І, Політична економія // І. І. Дахно/Міжрегіональна Академія управління персоналом, м. Київ : Наукові праці МАУП, 2012, вип. 3(34), с. 10-16.

5. Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія: підручник /за ред. В.Д. Базилевича. 8-ме вид., переробл. і доповн.- К.: Знання, 2012. - 702 с.

6. Тарасевич В.М. Політична економія: ім'я власне, широкий смисл і предметний простір // науковий журнал ; НАН України ; М-во освіти і науки України ; Ін-т екон. та прогнозув. НАН України ; КНЕУ ім. Вадима Гетьмана. - 2012. - № 1. - 120 с.

7. Пороховський О.А. Політична економія на початку ХХІ століття /О.А. Пороховський д-р економ. Наук Московський державний університет ім. М.В. Ломоносов // науковий журнал ; НАН України ; М-во освіти і науки України ; Ін-т екон. та прогнозув. НАН України ; КНЕУ ім. Вадима Гетьмана. - 2012. - № 2. - 120 с.

8. Мельникова В.І. . Національна економіка: Навч. посібн. // Мельникова О.П., Сідлярук Т.В., Тур І.Ю., Шведова Г.М. - К.: Центр учобової літератури, - 2011. - 248 с.

9. Бабич Т. С. Макрофінансове бюджетування : навч. посіб. / Т. С. Бабич, Т. В. Жибер ; за наук. ред. В. М. Федосова. - К. : КНЕУ, 2011. - 311 с.

10. Фінансова думка України : / П. І. Юхименко, С. В. Льовочкін, В. М . Федосов, С. І. Юрій ; за наук. ред. В. М. Федосова. - К. : Кондор ; Тернопіль : Екон. думка, - 2010. - 687 с.

Размещено на Allbest.ru

...