Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

З дисципліни: «Політична економія»

На тему: «Економічні кризи ІІ половини ХХст.»

Київ 2014



Зміст

ВСТУП

1. Сутність економічних криз

2. Загальна характеристика економічних криз до ІІ пол. ХХ ст

3.Основні відмінності криз ІІ пол. ХХ ст

4. Економічна криза 1974-1975рр

5.Період «застою» у СРСР

6. Структурні кризи

7. Світова криза 1980-1982

8. Економічні кризи пострадянських країн у 90-тих роках

9. Антикризове державне регулювання

ВИСНОВКИ

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ПОСИЛАНЬ



ВСТУП

Протягом двовікового періоду становлення та розвитку світового індустріального суспільства у багатьох країнах відбувалися кризи, під час яких спостерігався наростаючий спад виробництва, скупчення нереалізованих товарів на ринку, зниження цін, катастрофа системи взаємних розрахунків, крах банківських систем, руйнування промислових і видача торговельних фірм, різкий стрибок безробіття.

Криза (з грец. - вихід, закінчення) -- це рішення, поворотний пункт, тяжкий перехідний стан. Економічна криза -- фаза економічного циклу, під час якої відбувається різке відновлення порушених відтворювальних пропорцій шляхом спаду виробництва, недовантаження виробничих потужностей, зростання безробіття та ін. Інакше кажучи, це різке порушення існуючої рівноваги в економічній системі внаслідок диспропорцій, що зростають.

Це явище періодично повторюється і проявляється у надвиробництві або недовиробництві капіталу і товарів та неможливості їх реалізації. При цьому у надвиробництві не абсолютному, а відносному, що передбачає більшу кількість вироблених товарів, ніж та, яку може спожити суспільство. Криза означає відносне надвиробництво внаслідок обмеженого платоспроможного попиту населення, що пояснюється збіднінням робітничих мас. Кризи глибоко вражають і руйнують усе народне господарство. Вони свідчать про силу стихійного саморегулюючого механізму ринкової економіки.

Перш за все, вибір даної теми пов'язаний з актуальністю проблеми, великою кількістю нової інформації і можливістю зіставлення даних за різні історичні періоди часу. Проблема економічних криз актуальна нині й у нашій країні. Дослідження економічних криз на світовому рівні, зокрема в Україні, має допомогти економістам все ж таки навчитися безболісно і швидко виходити з них.

Метою даної роботи є розкриття таких питань, як: поняття кризи та причини виникнення; вплив кризи на економіку країн; особливості та відмінності криз ІІ половини ХХ століття; антикризові заходи і т.д.

Метою даної роботи є дослідження кризових явищ у світовій економіці ІІ половини ХХ століття. Поставлена мета вирішується шляхом виконання наступних завдань:

- означення природи криз в економіці;

- вивчення причин виникнення економічних криз ;

- аналіз світових економічних криз в історії;

- розгляд особливостей перебігу кризових явищ у світовій економіці;

- огляд основних шляхів виходу з криз та прогнозування розвитку економіки.

Предметом дослідження є зміни, що відбулися у світовій економіці в період протікання економічних криз ІІ половини ХХ століття, шляхи виходу з ситуацій, що склалися, і наслідки криз.

Робота складається з вступу, основної частини, висновку та списку джерел посилань.

В процесі написання курсової роботи використовувались навчальні посібники та опорні конспекти лекцій. Курсова робота виконана на 31 сторінці друкованого тексту, включаючи список джерел посилань в кількості 12 найменувань.



1. Сутність економічних криз

Науковий підхід започаткували представники класичної школи політичної економії. Д. Рікардо причиною криз вважав несправедливість у розподілі багатства. Ж. Сей стверджував, що пропозиція породжує власний попит, і кризи у всій економіці неможливі, а можуть відбуватися лише в окремих регіонах або на окремих ринках товарів. Цю думку не поділяв англійський економіст Т.-Р. Мальтус. Він зазначав, що попит має тенденцію постійно відставати від пропозиції, оскільки робітники на свою зарплату купують лише частину продукції, на другу частину пред'являють попит власники капіталу (на величину їх витрат), а та частина, яка забезпечує отримання прибутку, не знаходить збуту. Для її реалізації потрібні "треті особи" -- землевласники, армія, духовенство та ін. Якщо доходів цих осіб обмаль, може виникнути криза надвиробництва. Подібної думки дотримувався С. де Сісмонді, але "третіми особами" він називав дрібних товаровиробників (селян, ремісників). Крім того, він пояснював кризи недоспоживанням народних мас, невідповідністю між виробництвом і споживанням. Теорію недоспоживання, зокрема привласнення надмірно високої частки багатими і заощадливими людьми (порівняно з тим, що може бути інвестовано), пізніше підтримували Дж. Гобсон, В. Фостер та ін.[6, c. 462].

Уперше системно проаналізував економічні цикли і кризи (як основний їх елемент) К. Маркс, піддавши конструктивній критиці погляди своїх попередників. Головною причиною цих явищ він називав основну суперечність капіталістичного способу виробництва -- між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним характером привласнення його результатів. Формами прояву економічної кризи вважав суперечності між виробництвом і споживанням, між організацією виробництва на окремому підприємстві та відсутністю такої організації у всьому суспільстві (анархія виробництва), між працею і капіталом.

Дж. Кейнс пояснював економічні кризи дією основного психологічного закону, згідно з яким люди схильні, як правило, збільшувати споживання зі зростанням доходів, але не такою мірою, якою зростає дохід. Конкретнішими причинами криз він називав недостатній рівень платоспроможного ("ефективного") попиту, який необхідно збільшувати за допомогою різноманітних методів економічної політики, зокрема зростання державних витрат. економічний криза пострадянський багатство

Представники неокласичного напряму, навпаки, стверджують, що маніпулювання економічним попитом з боку держави призводить до порушень ринкового механізму саморегулювання економіки, рівноваги в економічній системі. Причинами криз, на їхню думку, є зростання державних витрат, експансія і стимулювання банківського кредиту, динаміка грошової маси, надмірне інвестування економіки, незбалансованість попиту і пропозиції грошей тощо.

Причинами економічних криз американські економісти Й. Шумпетер та Е. Хансен вважали технічні винаходи (залізниці, автомобілі та ін.); Н. Калдор -- розрив у динаміці інвестицій та заощаджень.

У сучасній вітчизняній економічній літературі проблема причин виникнення економічних циклів і криз або не досліджується, або повторюються думки окремих західних учених. Якщо відтворюється позиція К. Маркса, то спрощено: "Причиною кризи називається лише суперечність між виробництвом і споживанням"; визначення циклів не дається або дається поверхово (циклом названо "періодичне коливання ділової активності в суспільстві").[6, c.463]

Економічні кризи є надзвичайно складним і багатоплановим явищем. Тому наведені точки зору з різною обґрунтованістю розкривають окремі причини їх виникнення і розвитку. Проте необхідно визначити основну причину економічних криз, яка б охоплювала інші, другорядні, похідні від неї. Такою причиною є суперечність між суспільним характером виробництва і капіталістичною формою привласнення його умов і результатів. Привласнення умов виробництва -- це насамперед економічна власність (привласнення) класу капіталістів на засоби виробництва, яка примушує найманих працівників продавати свою робочу силу, а отже, тимчасово надавати її у розпорядження капіталіста, що означає опосередковану (або часткову) власність капіталістів на цю умову процесу виробництва. Оскільки домінуючим типом власності на засоби виробництва є колективний, то названа К. Марксом основна причина криз вимагає певного уточнення.

За сучасного капіталізму основною формою власності на засоби виробництва є власність на цінні папери (акції, облігації та ін.). Той факт, що у США на 0,25 % найбагатшої частини класу капіталістів припадало 82 % всього сукупного капіталу у формі цінних паперів, свідчить про те, що вони є власниками переважної маси засобів виробництва. Привласнення результатів виробництва -- це наслідок встановлення аналогічної форми власності на умови виробництва. Результатами виробництва з погляду структури суспільного продукту є необхідний і додатковий продукт. Концентрованим вираженням цієї форми привласнення є привласнення класом капіталістів переважної частини додаткового продукту у вигляді прибутків. Клас найманих працівників в умовах сучасного капіталізму лише частково (через привласнення частини дивідендів) стає співвласником створеного ним же додаткового прибутку.

З моменту виникнення капіталістичного способу виробництва (початок XVI ст.) і виробництво, і привласнення мали приватний характер. Протягом приблизно двох століть приватне виробництво перетворилося на суспільне. Проте впродовж цього періоду від процесу постійного поглиблення суспільного характеру виробництва дедалі більше відставала форма привласнення.

Вона хоч і трансформувалася в колективну (внаслідок домінування колективного типу економічної власності на вищій стадії капіталізму), проте щодо переважної більшості найманих працівників залишається приватною. Це постійно спричиняє переростання суперечності між суспільним характером виробництва і капіталістичною формою привласнення у конфлікт, що вимагає певного вирішення.[6, c. 464]

Оскільки в період відсутності державного регулювання заробітної плати не було встановлено її мінімального рівня, кожен окремий капіталіст намагався знизити заробітну плату до мінімуму, а тому зменшувався платоспроможний попит населення за неконтрольованого масового виробництва товарів на невідомий ринок. Так виникала криза надвиробництва, яку посилила диспропорційність розвитку економіки. Тому К. Маркс також зазначив, що кінцевою причиною економічних криз є бідність і обмеженість споживання мас. Щодо цього найближчою до істини є точка зору нинішніх прихильників теорії недоспоживання, які причиною економічних криз називають привласнення багатими надмірно високої частки доходів. Але недоліками теорії (порівняно з теорією К. Маркса) є:

1) відсутність пов'язування процесу недоспоживання з власністю на засоби виробництва, бо недоспоживання трудящих передусім є наслідком капіталістичної власності на засоби виробництва. Органічне поєднання причин і наслідків цих процесів відповідає вимогам діалектики. На недоспоживання частково впливає і психологія населення (щодо цього певною мірою доречний основний психологічний закон Дж. Кейнса), але домінуючим фактором є економічна власність;

2) відсутність зв'язку криз із розвитком продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці (як це має місце при формуванні основної суперечності капіталізму). Їх взаємозв'язок дає змогу залучити до теорії економічних криз аналіз процесів, які відбуваються в межах технологічного способу виробництва, зокрема пояснення прихильників теорії нововведень, оскільки впровадження нової техніки є передусім елементом продуктивних сил;

3) відсутність можливості (за такого підходу) комплексного теоретичного обґрунтування шляхів подолання економічних криз, послаблення їх глибини і гостроти. Такі заходи повинні здійснюватись у кожній зі сторін основної суперечності, в тому числі стосовно змін у привласненні умов виробництва і його результатів. Стосовно умов виробництва першочерговими заходами повинно стати перетворення переважної маси найманих працівників на співвласників засобів виробництва, інтелектуальної власності тощо. Стосовно результатів виробництва йдеться насамперед про можливість осіб найманої праці привласнювати не лише весь необхідний продукт (такої можливості у розвинутих країнах світу позбавлені десятки мільйонів людей), а й частину зростаючої частки додаткового продукту.

Криза проявлялась у нагромадженні товарних мас у гуртовій торгівлі. Підприємці, продавши товари торговим капіталістам, вважають їх реалізованими і продовжують виробництво у тих самих масштабах. Але з часом обсяги товарообміну скорочуються, торгівці перестають закуповувати нові партії товарів, що призводить до падіння виробництва, банкрутств, зростання безробіття, а отже, подальшого скорочення платоспроможного попиту. Торговий капітал з метою реалізації товарів знижує ціни, що за скорочення виробництва сприяє встановленню ринкової рівноваги (відповідності попиту і пропозиції). Після цього кризове падіння припиняється й економіка входить у фазу депресії.[6, c.465]

2. Загальна характеристика економічних криз до ІІ пол. ХХ ст.

Економічні кризи до ХХ століття обмежувалися межами однієї, двох чи трьох країн, потім почали набувати міжнародного характеру. Попри те, що останні десятиліття світовим співтовариством створювалися механізми профілактики світових криз (зміцнення державного регулювання господарських процесів, створення міжнародних організацій, проведення моніторингу та інше), як свідчить історія, світові економічні катаклізми не можна ні точно передбачити, ні тим паче запобігти їм неможливо. У Євразії й Америці на протязі близько двох століть економічні кризи траплялися не менше 20 раз.[10]

Перша світова економічна криза, яка вдарила по народному господарству одночасно США, Німеччини, Англії та Франції, сталася у 1857 році. Криза розпочалася із США. Причиною послужили масові банкрутства залізничних компаній, і обвал ринку. Колапс на фондовий ринок спровокувала криза американської банківської системи. У тому ж році криза перекинувся на Англію, а згодом і на Європу. Хвиля біржових реакцій прокотилася навіть по Латинській Америці. У період кризи виробництво чавуну США скоротилося на 20%, споживання бавовни на 27%. У Великобританії найбільше постраждало суднобудування, де обсяг виробництва упав 26%. У Німеччині на 25% скоротилося споживання чавуну; мови у Франції - на13% виплавка чавуну і стільки ж споживання бавовни; у Росії виплавка чавуну впала на 17%, випуск бавовняних тканин - на 14%.[12]

Чергова світова економічна криза розпочалася 1873 року у Австрії та Німеччини. Криза 1873 року сприймається як велика міжнародна фінансова криза. Передумовою кризи був кредитний підйом у Латинській Америці, підживлений Англією, і спекулятивний підйом ринку нерухомості у Німеччині й Австрії. Австро-Німецький підйом закінчився крахом ринку у Відні у травні. Фондові ринки у Цюріху і Амстердамі також обвалилися. Банківська паніка почалася після сильного падіння акцій на Нью-Йоркській фондовій біржі і банкрутства головного фінансиста і президента Об'єднаної Тихоокеанської залізниці Джея Кука. З Німеччині на Америку криза перекинувся через відмову німецьких банків пролонгувати кредити. Оскільки американська і європейська економіка впали в фазу рецесії (спад виробництва), експорт країн Латинської Америки різко скоротився, що призвело до зниження доходів державних бюджетів. Криза була досить тривалою і закінчилася у 1878 році. [3, с. 28 - 29]

ХХ століття було багате на світові економічні кризи. Чималу роль в цьому зіграли Перша і Друга світові війни, в ході яких фінансові ринки країн перетворилися в «руїни», подібно місцям після бомбардувань.[8, c.65]

У 1914 року відбулася міжнародна фінансова криза, викликана початком Першої світової. Причина - тотальний розпродаж паперів іноземних емітентів урядами США, Великобританії, Франції та Німеччини на фінансування бойових дій. Національна економіка країн зазнала повного краху. Ця криза, на відміну інших, не поширювалася з єдиного центру на периферію, а почалася у країнах у той час, коли воюючі сторони почали свої ліквідовувати іноземні активи. Це завдало колосальної шкоди усім ринкам, як товарним, так і грошовим. Банківська паніка США, Великої Британії та деяких інших країн була пом'якшена своєчасними інтервенціями центральних банків. [3, с. 25-28]

Наступна світова економічний криза, пов'язана з повоєнною дефляцією (підвищення купівельної спроможності національної валюти) і рецесією (спад виробництва), сталася у 1920-1922 роках. Темпи економічного розвитку сповільнилися внаслідок переорієнтації промисловості, яка під час Першої світової війни випускала воєнну продукцію, на випуск продукції мирного часу. Демобілізовані військові збільшили кількість безробітних, що призвело до загострення суперечностей у країнах Європи.

Однією з явних проявів кризи є Велика Депресія 1929 - 1933 років. Передували Великій депресії події Біржового краху США 1929 р.: обвальне зниження цін акцій, "Чорний четвер" 24 жовтня 1929 р., прийняло катастрофічні масштаби в "Чорний понеділок" (28 жовтня) і "Чорний вівторок" (29 жовтня). 29 жовтня 1929 р. -- день біржового краху Уолл-Стріт. Причинами були: посилення концентрації виробництва і централізації капіталу, зокрема через великі пільги монополіям, які враховували лише власні інтереси; стандартизація виробництва, запровадження конвеєрних систем і перехід до масового випуску товарів, що привело до значного зростання виробництва; відставання у забезпеченні платоспроможності населення; біржові спекуляції та численні тіньові операції; заборгованість союзниками і Німеччиною значних коштів, які вони не могли сплатити.[12]

Вартість цінних паперів впала на 60-70%, різко знизилася ділова активність, скасували золотий стандарт для основних світових валют. Після Першої світової економіка США розвивалася динамічно, мільйони власників акцій збільшували свої капітали, все швидше ріс споживчий попит. І всі миттєво пропало. Закривалися фірми і, лопалися банки, мільйони безробітних блукали у пошуках праці. Криза вирувала до 1933 року. Внаслідок валютно-фінансової кризи утворилися три зони: стерлінгова зона - Велика Британія, її домініони і колонії; зона франка - Франція та її колонії; зона долара - США, країни Латинської Америки. [3, с. 25-27]

Промислове виробництва під час цієї кризи скоротилось на 46% у США, у Великій Британії на 24%, у Німеччині на 41%, у Франції 32%. Курси акцій промислових компаній впали у США перевищив на 87%, у Великій Британії на 48%, у Німеччині на 64%, у Франції 60%. Колосальних розмірів досягло безробіття. По офіційними даними, у 1933 році у 32 розвинених країн налічувалося 48 млн. безробітних, зокрема у США 14 млн.

Катастрофічно впали ціни на сільськогосподарську продукцію, що призвело до масового розорення фермерів та селян. Було занедбано близько 897 фермерських господарств. Падіння цін призвело до штучного знищення продуктів.

Повоєнна світова економічна криза розпочалася наприкінці 1957 року й тривала до середини 1958 року. Вона охопила США, Великобританію, Канаду, Бельгію, Нідерланди й деякі інші капіталістичні країни. Виробництво промислової продукції у розвинених капіталістичних країнах знизилося на 4%. Армія безробітних досягла майже 10 млн. чоловік. Вона була викликана відтоком інвестицій економік великих світових держав і їх ослаблення через війну.[12]



3. Основні відмінності криз ІІ пол. ХХ ст.

Друга половина XX ст. зумовила деякі особливості економічних криз і циклів: останні стали менш глибокими і довгочасними; для фаз циклу характерна асинхронність, або різномасність, їх настання; серед видів криз переважають структурні, проміжні кризи; посилюються інфляційні процеси в економіці країн світу.

Цей період ознаменувався і докорінним знищенням цінових пропорцій на світовому капіталістичному ринку - зміною співвідношення цін на готові вироби та сировину на користь останніх. В основі цього лежала криза неоколоніальної системи експлуатації природних багатств країн, що розвиваються, у поєднанні з монополістичною ціновою стратегією найбільших (перш за все американських) сировинних ТНК.[4, c. 216]

Замість надвиробництва товарів під час криз XIX -- початку XX ст., нині відбувається надвиробництво основного капіталу (у формі простоювання значної частини виробничих потужностей). Під час криз у минулому різко знижувалися ціни, а в сучасних умовах здебільшого не знижуються. Сучасні кризи характеризуються коротшими фазами власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення й піднесення. У минулому кризи протікали стихійно, а сучасні економічні кризи все більше піддаються регулюванню з боку держави та наднаціональних органів.[6, с. 452]

4. Економічна криза 1974-1975 рр.

Криза 1974 - 1975 рр.. за своїми масштабами перевершувала усі попередні післявоєнні кризи.

Розпочалася вона у США, Англії та ФРН і майже водночас охопила всі розвинуті капіталістичні країни, у тому числі Японію і країни Західної Європи. Така синхронність кризи в післявоєнний період спостерігалася вперше, що пояснюється новими явищами у розвитку світової економіки. Після Другої світової війни відбулася глибока трансформація сучасного капіталізму, зумовлена динамічними змінами у розвитку продуктивних сил у зв'язку з третьою науково-технічною революцією, зростанням інтернаціоналізації виробництва, поглибленням міжнародного поділу праці і спеціалізації. На основі цих процесів були досягнуті схожість техніко-економічного рівня ведучих капіталістичних країн і велика взаємозалежність між національними економіками. Саме ці чинники зумовили значний спад виробництва під час кризи навіть у країнах, що пережили так зване «економічне диво» - швидке економічне зростання (ФРН, Японії, Італії). У цих країнах криза 1974-1975 рр. була першою великою післявоєнною кризою.[11]

У провідній країні світу - США криза почала розвиватися майже в усіх галузях промисловості. Особливо гостро вона вплинула на інвестиційну діяльність і житлове будівництво (спад більш ніж на 50%) та виробниче будівництво (спад був ще глибший). Криза захопила і сучасні галузі - машинобудування, хімічну, електротехнічну. У них падіння досягало 20-30%. У США криза не торкнулася тільки однієї галузі - кам'яновугільної. Число безробітних у цій країні в 1975 р. склало 8,5 млн. чол. При цьому скоротилося число осіб, які змушені працювати зі скороченим робочим тижнем. Зменшилася реальна заробітна плата, інфляція зумовила підвищення вартості життя. Зростала кількість збанкрутілих фірм. Втрати від кризи визначилися в 400 млрд. доларів.

Поєднання спаду виробництва зі зростанням цін відбувалося під впливом інфляційних процесів. Інфляція була обумовлена різними факторами і насамперед розвитком військового виробництва. Війна завжди приводить до інфляції, оскільки випущена продукція не надходить на ринок. У період після Другої світової війни в усіх країнах посилено розвивався військово-промисловий комплекс. У звязку з НТР у 50-80-их рр. армія, наприклад, США повністю переозброюються три-чотири рази. Військові витрати з року в рік збільшувалися: у 50-і рр. вони становили 50 млрд. дол, а наприкінці 70-х рр. - 150 млрд. дол.

Інфляційне зростання було викликане і тим, що політика надання підтримки економічному зростанню у США було змінено з короткостроковою на довгострокове. Це означало форсування бюджетних асигнувань, зростання бюджетного дефіциту та державного боргу. Для його погашення держава випускала державні облігації, що збільшувало кошти обігу та призводило до інфляції. Аналогічно діяла кредитно-грошова політика - перехід до дешевих кредитів вимагав збільшення обсягів коштів обігу і вів також до інфляції. Інфляцію генерували і монополії, оскільки завищували ціни.[12]

Циклічна криза 1974-1975 рр. переплелася з паливно-енергетичною і сировинною.

Високі темпи зростання капіталістичної економіки в 50-60-і рр.. викликали зростання світового споживання первинних видів енергії, яка збільшилася за 1950-1972 рр.. в три рази. Змінилася структура енергобалансу - частка нафти різко зросла, споживання її за ці роки збільшилася в п'ять разів. Зростання споживання нафти зумовило посилення залежності розвинених капіталістичних країн від імпорту енергоресурсів, падіння їх частки у виробництві джерел тепла та енергії, погіршення їх положення як імпортерів. Навіть США, де з кінця XIX ст. сальдо торгового балансу було активним, у 70-ті р. XX ст. мали дефіцит торгового балансу.

Водночас у світі відбувалися важливі зрушення в співвідношенні сил між провідними капіталістичними і країнами, що розвиваються. Вільні від колоніального панування країни почали добиватися збільшення своєї частки в доходах від нафти та поставили питання про підвищення цін.[2, c.35]

В умовах різкого підвищення цін капіталістичні країни змушені були переглянути свою енергетичну політику. Вони обмежили імпорт нафти за рахунок енергозберігаючих заходів, збільшили виробництво власних енергоресурсів (наприклад, Англія стала видобувати нафту з дна Північного моря), здійснили заміну нафти вугіллям, ядерним паливом, активізували наукові дослідження, розробки та використання енергозберігаючого обладнання і технологій, пошук нових джерел енергії .

Найбільш яскравим проявом сировинної кризи було бурхливе зростання цін на сировину, так як багатьох видів сировини не вистачало. За 1970-1974 рр. ціни на сировинні товари зросли на 87%. Розвинені країни використовували колишні колонії як постачальників сировини. Зростання продуктивних сил посилило залежність капіталістичних країн від імпорту мінеральної сировини. У 70-ті р. молоді національні держави - експортери сировини зробили кроки до підвищення прибутків. Але тут вони не змогли виступити єдиним фронтом як у випадку з нафтою. Видобуток сировини - капіталомістке виробництво, а розвинуті країни перейшли до політики створення замінників.

Продовольча криза була викликана нестачею продовольства, особливо зернових. Позначилися неврожаї 1972 і 1974 рр.. Запаси зернових скоротилися у 2 рази, а ціни в середині 70-х рр.. підвищилися на 70-90%.[11]

5. Період «застою» у СРСР

Після усунення М.Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається єдиним словом - "стабілізація", яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети, як зазначають дослідники цього періоду, відразу проводячи жорсткий консервативний курс, було неможливо, адже система втратила два важливих стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна - страх перед репресіями, з усуненням Хрущова - ентузіазм і романтичну віру.

У 1965 р. почалася економічна реформа з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР. [7, c. 273]

Ця реформа була спробою вмонтувати елементи економічного стимулювання в існуючу систему. Проте в умовах адміністративно-командного управління економікою вона була приречена на невдачу.

По-перше, ліквідовувалися раднаргоспи і поновлювалися галузеві міністерства. Посилювалася централізація (прерогативою для центру був розподіл виробленої продукції, формування й розміщення виробництва, тощо).

По-друге, через відсутність конкуренції збільшення реалізації продукції відбувалося не за рахунок якості та дешевизни товару, а за рахунок приписок чи зниження плану.

Не зважаючи на позитивні фактори, економіка СРСР зазнала значного спаду і кризові явища переважали економічні досягнення:

· переважання виробництва засобів праці над виробництвом предметів споживання - дефіцит товарів народного споживання;

· низька якість продукції;

· поступове уповільнення темпів росту;

· зменшення рентабельності підприємств;

· «Втома», спрацьованість засобів виробництва, вичерпання трудових і матеріальних ресурсів;

· неврахування центром економічних можливостей країни, безвідповідальне ставлення до природного середовища (будівництво величезної кількості хімічних та інших екологічно небезпечних підприємств у густонаселених районах; створення «штучних морів» на Дніпрі, у результаті чого на дні опинились родючі чорноземи та ін.);

· жорстка централізація управління; некомпетентне втручання центру в місцеві справи;

· нераціональне використання капіталовкладень; низька віддача від вкладених коштів (на поч. 1980-х рр. 40% колгоспів і радгоспів були нерентабельними або збитковими);

· слабке впровадження наукових розробок у виробництво;

· недбала переробка та зберігання продуктів;

· низькі матеріальні стимули с/г праці.;

· уповільнення темпів зростання прибутків населення;

· залишковий принцип фінансування соціальної сфери;

· поява тіньової економіки («цеховики»);

· прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати;

· переважно екстенсивний шлях розвитку економіки;

· Низька продуктивність праці (Нижче, ніж у США: в промисловості - у 2 рази, у сільському господарстві - у 5 разів).

Керівництво робило спроби спинити загрозливі тенденції в економіці (постанови пленумів про поліпшення ефективності промисловості та сільського господарства; нові гасла на кшталт «Економіка повинна бути економною»; прийняття Продовольчої програми тощо), але колгоспно-радгоспна система й адміністративно-командні методи управління економікою вичерпали себе. Необхідні були докорінні соціально-демократичні зміни. Криза тривала до 1985 року.[5, c. 80-81]

6. Структурні кризи

Основою структурних криз є дія закону нерівномірного економічного розвитку (нерівномірний розвиток окремих галузей, нерівномірний характер розгортання НТР та ін.), неузгодженість у розвитку різних типів структур народного господарства (народногосподарських, технологічних, соціально-економічних та ін.), відсутність обґрунтованої структурної політики уряду тощо. Ініціює структурні кризи зростання невідповідностей в межах технологічного способу виробництва внаслідок використання нових форм розвитку матерії, впровадження нових технологій, революційних і еволюційних змін.

Структурні кризи -- кризові явища тривалого нециклічного характеру, що виявляються у занепаді окремих галузей і комплексних (групи) галузей народногосподарського значення, порушують ключові загальноекономічні (відтворювальні) пропорції.

Структурні кризи не мають циклічного характеру, вони забезпечують тимчасове подолання суперечностей, що накопичуються за тривалий період. Однак, переплітаючись з циклічним кризою, як це було в 1974-1975 рр.., Вони різко посилюють розмах і тривалість кризових потрясінь.[11]

Структурні кризи у розвинутих країнах розпочались у 70-ті роки XX ст. Вони охопили насамперед групу галузей паливно-енергетичного комплексу (енергетична криза), добувних (сировинна криза) та енергомістких галузей (автомобільна, сталеливарна та ін.). У найбільш кризовому стані опинилися вугільна, металургійна (чорна металургія), суднобудування, автомобільна, гумова, текстильна та деякі інші галузі. Такі кризи поширюються на галузі оброблювальної промисловості. Так, паливно-енергетична криза 1973-- 1975 рр., що супроводжувалася різким зростанням цін на енергоносії, вплинула передусім на енергомістку автомобільну промисловість, змусила її перейти на ресурсозберігаючі технології. Водночас різко скоротилося виробництво в інших енергомістких галузях, відбулось знецінення основного капіталу. Так, під час кризи 1980--1982 рр. у промисловості США використовувалося майже 65 % виробничих потужностей, а у сталеливарній промисловості -- менше ЗО %. Аналогічно в країнах Заходу використовувались виробничі потужності чорної металургії у 1974--1975 рр., що було зумовлено значним скороченням попиту з боку деяких галузей, які споживають метал, і заміною його на пластмаси та інші менш ресурсозберігаючі матеріали.

Структурні кризи супроводжуються перенагромадженням основного капіталу, тривалим скороченням виробництва і відповідним технологічним і структурним безробіттям, знеціненням кваліфікації і посиленням міграції робочої сили, порушенням нерівномірності між основними елементами продуктивних сил, між складовими технологічного способу виробництва. Ці довготермінові порушення, в свою чергу, зумовлюють структурні зрушення в межах окремих типів і форм економічної власності та між ними, змінюють співвідношення між ринковими важелями саморегулювання економіки, монополістичною планомірністю і державним регулюванням та всередині кожного з цих типів регулювання.

Якщо структурні кризи охоплюють кілька країн одночасно, необхідне впровадження або посилення наддержавного регулювання в окремих сферах. Зокрема, енергетична криза початку 70-х років змусила нафтовидобувні країни ОПЕК підвищити ціни на енергоносії в 4 рази лише протягом 1993 р., що призвело до тривалої енергетичної кризи у багатьох розвинутих країнах і примусило їх посилити координацію дій. Водночас кожна з них розробила власний комплекс заходів щодо подолання кризи. Так, в Японії у 1978 р. було прийнято соціальний надзвичайний закон терміном на 5 років щодо розвитку 14 галузей, яких торкнулася структурна криза. У цих галузях було демонтовано до 20 % устаткування. Держава стимулювала процес структурної перебудови шляхом надання податкових пільг, пільгових кредитів, прямих бюджетних асигнувань, використання політики протекціонізму та ін. У 1983 р. в Японії було прийнято новий варіант закону терміном на 5 років, який передбачав комплекс заходів щодо структурної перебудови певних галузей. У ФРН для подолання структурної кризи у вугільній промисловості держава стимулювала процес концентрації, надавала премії за закриття шахт, оплачувала вимушені відпустки працівникам, гарантувала пільгові кредити, здійснювала перепідготовку кадрів, розробляла програми створення нових робочих місць та ін. Енергетична криза у розвинутих країнах закінчилася лише в середині 80-х років.

Подолання структурних криз ускладнює процес поглиблення економічної кризи та необхідність збільшення витрат різних суб'єктів господарювання на природоохоронні цілі. Так, у чорній металургії, нафтопереробній та деяких інших галузях промисловості від 10 до 20 % капіталовкладень спрямовується на охорону довкілля.

Структурна перебудова економіки у розвинутих країнах супроводжувалася переходом до енергозберігаючих, матеріалозберігаючих та працезберігаючих технологій. Так, у США матеріаломісткість виробництва в нових галузях у 80-ті роки була на 27 % нижчою, ніж у традиційних. Така перебудова прискорила перехід до нового технологічного способу виробництва, яким є автоматизоване виробництво.

Формою вияву структурних криз є регіональні кризи -- тривале відставання у розвитку окремих територій, їх низька інтегрованість у національну економічну систему, недостатній розвиток соціальної сфери та ін. У США, наприклад, такими регіонами е території Західної Віргінії, Пенсільванії, де здійснювалось видобування вугілля. [4, c.241]

7. Світова криза 1980-1982

Ця криза тривала три роки. Вона охопила весь капіталістичний світ, усі країни: промислово розвинені, малі і великі, а також багато країн, що розвиваються, з них найбільше - Аргентину та Бразилію. При загальному затяжному характері криза в США та Канаді проходила двома хвилями. Індекс промислового виробництва в розвинутих капіталістичних країнах склав в 1982 р. 95,5% по відношенню до 1979 р., в країнах, що розвиваються - 87,5%. Падіння виробництва в США в 1982 р. дорівнювало 8,2%, у країнах - членах ЄС - 1,2%. У світовій економічній кризі 1980-1982 рр.. виділяють два етапи. Спочатку він охопив Великобританію та Францію, а потім США та інші розвинені країни. На першому етапі криза розгорнулася в галузях, що виробляють предмети особистого вжитку, на другому вона охопила важку промисловість (у тому числі чорну металургію). Збереглися симптоми енергетичної кризи.

Синхронізація циклічних коливань в основних капіталістичних країнах виявилася і в цій кризі. Вище відзначалося, що обєктивна основа цього процесу - інтернаціоналізація господарського життя капіталістичних країн, зросла залежність усіх країн від зовнішньої торгівлі, діяльність транснаціональних корпорацій.

Синхронізації економічного розвитку капіталістичних країн сприяли лібералізація руху товарів і капіталів; майже повна ліквідація митних зборів та інших обмежень у торгівлі між країнами Західної Європи; істотне зниження мит у торгівлі між трьома світовими центрами капіталізму (Західною Європою - США - Японією); скасування кількісних обмежень імпорту більшості товарів. Ці процеси звузили можливості національних держав у припинення припливу товарів з інших країн і запобігання їх перевиробництва у власній країні. Після цієї кризи держави почали вводити імпортні обмеження для підтримання внутрішньої економіки.[11]

8. Економічні кризи пострадянських країн у 90-тих роках

Для високорозвинених країн криза недовироблення є незвичайною. Але саме такою була криза 90-х років у країнах колишнього комуністичного режиму.

Перша причина у тому, що у СРСР держава повністю монополізувала економіку й базувала в постійну нестачу коштів виробництва для народних галузей господарства, зокрема виготовлення предметів споживання. Що ж дивного у тому, що логічним продовженням і завершенням такого дефіциту виявилася криза недовироблення?

Іншою причиною кризи стала глибока деформація структури народного господарства.

Негативну роль зіграла орієнтація на переважно екстенсивний розвиток господарства. Передумови кризи недовироблення виникли ще у 70-ті роки, коли екстенсивний шлях став вичерпувати свої можливості, що позначилося на зниженні темпів економічного зростання. Якщо середні річні темпи приросту національного доходу у 1966-1970гг. складали 7,8%, то 1971-1975гг. - 5,7, в 1976-1980гг. - 4,3, в 1981-1985 рр.- 3,2 й у 1986-1990 рр. - 1,3%.

Криза недовироблення багато в чому зумовлена застійним станом сільського господарства, продукція якого є вихідною основою більш ніж 2/3 фондів поточного споживання у складі національного доходу. За оцінками спеціалістів, незадоволений попит населення в продуктів харчування досяг 1/3 обсягу їх виробництва.

Уповільнене зростання кількості предметів споживання протягом 6 десятиліть привело до того, що вони почали складати лише 25% в усій продукції промисловості, а інша частка припадала на виробництво важкої промисловості та військової продукції (в високорозвинених країнах предмети споживання становлять 35-45% обсягу індустріального виробництва).[10]

Відбулася небувала інфляція, викликана порушенням механізму пропозиції. Вона є наслідком збільшення витрат виробництва, а отже, і цін, пов'язаних із раптовим, непередбаченим зростанням вартості сировини або затрат на енергію. Протягом 1991--1993 років ціни на енергетичні ресурси зросли в сотні разів, то це вплинуло на значне збільшення витрат виробництва і транспортування всієї продукції в економіці. Усе це значною мірою поглибило інфляційні процеси в країнах.

Ситуація, яка склалася в першій половині 90-х років XX ст., була значно складніша, ніж ті, що відбувалися раніше. Гіперінфляція стала результатом усієї сукупності надзвичайно складних економічних, політичних, соціальних і міжнародних відносин, що склалися після розпаду СРСР.

Значний вплив на інфляцію мало фінансування бюджетного дефіциту. Значна частина державного бюджетного дефіциту фінансувалася за рахунок позик головних банків, тобто за рахунок того, що просто друкувалося більше грошей, і це стало значним джерелом інфляції. Коли дефіцит фінансується за допомогою "друкарського верстата", то, природно, збільшується грошова маса. З часом це призводить до знецінення грошей, іншими словами, ціни підвищуються.[1, c.72]

9. Антикризове державне регулювання

Основним напрямком державного втручання в економіку після війни стає антициклічне (антикризове) регулювання. Всі країни застосовували його як для виходу з криз, так і для запобігання їх виникненню. Воно здійснюється в основному за допомогою бюджетної та кредитно-грошової політики держави. Так, у 50-60-і рр. для протидії застійних явищ уряди капіталістичних країн збільшили державні витрати і знижували податки, піклувалися про прискорення процесу амортизації, підвищуючи норму амортизаційних відрахувань. Такі заходи сприяли зростанню сукупного попиту, що вело до збільшення інвестицій і, у свою чергу, - до розширення виробництва. У загальному ця політика була бюджетно-податковою, лише доповнена кредитно-грошовою.

У результаті в 50-60-і рр. спостерігалася тенденція до зростання державної та напівдержавної власності на основі націоналізації. Величезні бюджетні кошти направлялися в військово-промисловий комплекс, Науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, соціальну сферу.

Новою формою державного регулювання в деяких країнах стають програмування та індикативне планування економіки, підкріплені бюджетними програмами (Голландія, Іспанія, Норвегія, Франція, Швеція).[11]

Особливості антициклічного регулювання значною мірою зумовлені домінуванням монополій (у тому числі олігополій) в економіці. Е. Чемберлін обґрунтовано стверджував, що навіть за відсутності угод (письмових або усних) ціни на олігополістичному ринку є вищими, ніж на конкурентному, а обсяг виробництва нижчим. Він та деякі інші західні вчені відзначали відсутність рухливості цін порівняно з періодом вільної конкуренції. За панування колективних монополій (олігополій) ціни залишаються незмінними або навіть зростають, бо олігополії скорочують обсяги виробництва з метою недопущення надвиробництва товарів і зниження цін. Цій негативній тенденції може частково протистояти лише діяльність держави зі стимулювання грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Цей метод активно використовувався і в повоєнний період, сприяючи скороченню глибини і тривалості економічних криз. Темпи зростання грошової маси, як правило, були вищими (5--8 %), ніж за рекомендаціями монетаристів (до 3 % щорічно).

Проте значне збільшення грошової маси наприкінці 60-х -- на початку 70-х років призвело (разом з іншими чинниками, наприклад різким підвищенням цін на нафту в період енергетичної кризи) до посилення інфляційних тенденцій: темпи зростання цін у середині 70-х років становили понад 10 %. Тому у 80-ті роки уряд почав обмежувати темпи зростання грошової маси, здійснюючи жорстку грошово-кредитну політику. Зокрема, у період високої економічної активності (або "перегріву" економіки, за класифікацією західних учених) держава значно підвищує норму відсотка, що зумовлює подорожчання кредиту, а під час депресії та кризи -- знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Перевагою цього методу антициклічного регулювання є його оперативність (без прийняття відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсоткової ставки.[6, c.473]

У результаті перед системою державно-монополістичного капіталізму постала проблема зміни методів регулювання відповідно до нового циклічного витку кон'юнктури. Відбувається відмова від кейнсіанської моделі на користь ліберальної, що передбачає обмеження ролі держави, а, отже, більшу свободу суб'єктів ринку.

Відповідно до того, що на зміну неокейнсіанства прийшла монетаристська концепція, основна увага держави стала зосереджуватися на кредитно-грошовому регулюванні та використанні кредитно-грошової політики для амортизації циклічних коливань, забезпечення сталого економічного зростання. Політика переслідувала завдання розширення попиту, спираючись на податково-бюджетні важелі.

Таким чином, країни ринкової економіки протягом XX ст. накопичили великий арсенал засобів і методів боротьби з кризовими явищами і ефективно застосовують їх, про що свідчать різні варіанти економічної політики по виходу з кризових ситуацій. Це зовсім не означає, що циклічні коливання кон'юнктури відходять у минуле, а разом з цим і сам феномен державно-монополістичного капіталізму. Навпаки, триває процес концентрації виробництва вже на основі інтернаціоналізації економічного життя, активна інтеграція країн посилює роль державно-монополістичного капіталізму як координатора цих явищ. Сама інтернаціоналізація виробництва, розвиток зв'язків між країнами, у свою чергу, призвели до синхронізації економічних циклів, тобто їх збігу за часом у різних країнах і регіонах. Через це на сучасному етапі державна антициклічна політика вимагає узгодження на міждержавному рівні антикризових заходів, що також, збільшує роль феномену державно-монополістичного капіталізму.[11]

Також мала місце антиінфляційна політика - сукупність ефективних заходів держави, спрямованих на реальну стабілізацію рівня споживчих цін.

Для подолання інфляції й формування ефективної політики стабілізації національної валюти вироблено цілий ряд методів. Серед них найбільш поширеними є: нуліфікація, ревалоризація і реставрація, девальвація, дефляція.

Найчастіше використовується нуліфікація знецінених грошей. Вона означає ліквідацію старих грошових знаків, вилучення їх із обігу і заміну їх новими грошовими знаками, як правило, в меншій кількості. Цим методом скористалась Україна в 1996 p., запровадивши в обіг нову грошову одиницю - гривню.[9, c. 46]



ВИСНОВКИ

Кризи супроводжують історію людського суспільства. Спочатку вони виявлялися як кризи недовироблення сільськогосподарської продукції, з середини ХІХ століття - як порушення рівноваги між промисловим виробництвом так і платоспроможнім попитом.

Економічні кризи ІІ пол. ХХст. були більш глобальними за попередні через прискорений вихід країн на міжнародні ринки, залежність економіки одних держав від виробничих та невиробничих ресурсів інших. Ці кризи набувають іншого характеру: вони все більше відбуваються на фінансовому рівні. Вони є результатами краху встановленої економічної політики держави, результатами невдалих експериментів та політичних амбіцій. Вони є наслідком неправильного розподілу та необдумано використання ресурсів.

У 60-70-і рр. загальна економічна ситуація зазнає істотних змін. В результаті державної політики стимулювання сукупного попиту, що проводилася в 50-і рр. починають наростати інфляційні явища. Політика змінюється: дещо скорочується зростання державного споживання, зростання видаткової частини державного бюджету. Одночасно, хоч і недостатньо активно, використовується кредитно-грошова політика, підвищуються ставки позикового відсотка.

На рубежі 70-80-х рр. ситуація змінюється знову. Ці роки характеризуються виникненням низки криз. Як зазначалося, відмінною рисою циклічних криз 1974-1975 рр. і 1980-1982 рр. було їх переплетення зі структурними кризами (сировинних, енергетичних, продовольчих, екологічних). Крім того, для цих криз було характерним поєднання падіння виробництва, зростання безробіття, хронічного недовантаження виробничих потужностей з хронічним зростанням цін. Це явище отримало назву стагфляції.

Глобальні економічні кризи свідчать про необхідність відмовитися від стандартних підходів і потребують застосування колективних, узгоджених на міжнародному рівні рішень, спрямованих, за своєю сутністю, на створення системи управління процесом глобалізації. Усім країнам треба діяти максимально рішуче, щоб відновити стійкий економічний розвиток, і навіть довіру та стабільність на фінансових ринках.

Тож у умовах глобалізації для нормального функціонування світової економіки необхідна стабільна, сучасна, передбачувана і функціонуюча ,із заздалегідь відомими правилами, міжнародна валютно-фінансова система, основа якої лежить у підтримці макроекономічної і фінансової дисципліни провідними світовими економіками. Дані кризи показали, що утримання такої дисципліни залишається невирішеним завданням як держав, так і провідних компаній, що оперують на глобальних ринках.

Дуже важливо як виявити причини виникнення економічної кризи, так і знайти шляхи якнайшвидшого, наскільки може бути, виходу потім із неї. Багато залучених країн придають особливої уваги розробці та проведенню антикризових заходів, але найважче - це передбачити, як довго триватиме криза й який матиме характер.

Криза породжує імпульси для мобілізації і відкриває необхідність політико-соціальної модернізації економіки. У цьому полягає важливе позитивне значення кризи, задля подальшого історичного розвитку.

Кризові явища та антикризові процеси в економіці країн протягом усього історичного періоду необхідно знати перш за все для того, щоб робити висновки для вдалого планування державної та світової економіки і знати шляхи подолання криз.



СПИСОК ДЖЕРЕЛ ПОСИЛАНЬ

1. Дзюбик С. Д., Ривак О. С. Основи економічної теорії: Навч. посіб-ник. -- К.: Знання, 2006 -c.72

2. Земерова Т.Ю., Скирда І.М. Всесвітня історія, видавництво «Ранок», 2008 -c.35

3. Кудрін А. Світова фінансова криза, Журнал «Питання економіки». - 2009. - №3.с.25-29

4. Мамалуй О.О. Основи економічної теорії Підручник. - Київ: Юрінком Інтер, 2005 -c.216-241

5. Марченко О.С., Скирда І.М Історія України, видавництво «Ранок», 2008 -c.80-81

6. Мочерний С. В. Економічна теорія: підручник / С. В. Мочерний, М. В. Довбенко.- К.: Видавничий центр „Академія”, 2004. -c.462-473

7. Світлична В.В. Історія України, видавництво «Каравела», 2012 -c.273

8. Середницька Г.В. Всесвітня історія, Київ, «А.С.К.», 2007 -c.65

9. Федоренко В.Г., Політична економія: Підручник: За науковою ред. доктора економ. наук проф. В.Г. Федоренка. - К.: Алерта, 2008. -c.46

10. http://history-house.ru/vsesvitnja-istorija/17/137

Размещено на Allbest.ru

...