Розробка основних напрямів вдосконалення державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Зовнішньоекономічна діяльність та її роль в розвитку України

1.1 Поняття та передумови розвитку зовнішньоекономічної діяльності

1.2 Зовнішньоекономічна діяльність, як вид господарської діяльності України

1.3 Види зовнішньоекономічної діяльності та її суб'єкти

Розділ 2. Система та методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні

2.1 Організаційна структура управління зовнішньоекономічною діяльністю Україні, методи та напрями державного регулювання

2.2 Відповідальність за порушення законодавства про зовнішньоекономічну діяльність

Розділ 3. Стратегія, проблеми та шляхи розвитку зовнішньоекономічної діяльності в Україні

3.1 Проблемні питання державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні та шляхи вирішення

3.2 Напрями, шляхи розвитку зовнішньоекономічної діяльності в Україні

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми дослідження: зовнішньоекономічна діяльність (далі - ЗЕД) є невід'ємним атрибутом, найважливішим елементом всієї економічної діяльності держави. Але в першу чергу вона є основною складовою життєдіяльності суспільства, бо господарювання завжди було, є і буде. І дійсні його витоки знаходяться не в державі, а в людській діяльності. Тож нормальне функціонування і розвиток сфери господарювання та підприємництва в економіці будь-якої країни потребує наявності певних державних гарантій і механізмів.

У зв'язку з наявністю в господарському кодексі України значної кількості нових положень концептуального характеру виникає необхідність їхнього тлумачення, визначення сутності та особливостей змісту в нових умовах, співвідношення його з Цивільним Кодексом України.

Питання вдосконалення законодавства щодо державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності знаходиться в центрі уваги наукової і громадської думки з моменту отримання Україною незалежності. Особливо гострою є ця проблема на сьогоднішній день, коли Україна отримала членство в Світовій Організації Торгівлі та знаходиться на шляху до Євросоюзу.

Тема курсової роботи є часткою більш загальної проблеми входження України у світовий цивілізаційний простір, невідворотного процесу глобалізації взагалі, Європейської інтеграції зокрема. В міру інтеграції економіки України у світове господарство проблема співпраці України з міжнародними організаціями є дедалі актуальнішою. Сьогодні членами Світової Організації Торгівлі вже є 148 країн, а обсяг торгівлі в межах цієї організації охоплює понад 90% світової міжнародної торгівлі товарами і послугами.

Метою є теоретичне обґрунтування необхідності і розробка основних напрямів вдосконалення державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні на даному етапі розвитку. Для реалізації зазначеної мети були поставлені такі завдання:

- дослідити яке значення має зовнішньоекономічна діяльність для розвитку нашої держави;

- узагальнити теоретичні основи формування законодавства в даному напрямку;

- проаналізувати стан регулювання цього виду господарської діяльності, тенденції вдосконалення й оцінити ефективність, визначити недоліки;

- розробити практичні рекомендації щодо основних напрямів реформування зовнішньоекономічної діяльності в Україні з урахуванням світового досвіду.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Предметом дослідження є система нормативних актів, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність в Україні та інструменти правового захисту товаровиробників, імпортерів та експортерів, відповідальність за порушення законодавства.

зовнішньоекономічний державний відповідальність закон



Розділ 1. Зовнішньоекономічна діяльність та її роль в розвитку України

1.1 Поняття та передумови розвитку зовнішньоекономічної діяльності

Міжнародні економічні відносини є однією з найбільш динамічно розвинутих сфер економічного життя. Економічні зв'язки між державами мають багатовікову історію. Протягом сторіч вони існували переважно як зовнішньоторговельні, вирішуючи проблеми забезпечення населення товарами, що національна економіка робила неефективно чи не робила зовсім. У ході еволюції зовнішньоекономічні зв'язки переросли зовнішню торгівлю і перетворилися в складну сукупність міжнародних економічних відносин - світове господарство. Процеси, що відбуваються в ньому, торкаються інтересів усіх держав світу. Тому відповідно, усі держави повинні регулювати свою зовнішньоекономічну діяльність, щоб досягти дотримання в першу чергу своїх інтересів. Світовий досвід свідчить, що навіть у промислово розвинутих країнах існує об'єктивна необхідність державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Держава насамперед, закликана, захищати інтереси своїх виробників, вживати заходів для збільшення обсягів експорту, залучення іноземних інвестицій, збалансування платіжного балансу, валютного регулювання, і що особливо важливо - приймати законодавчі акти, що встановлюють правила здійснення зовнішньоекономічної діяльності, і контролювати їх неухильне дотримання [7, cт.500].

Зовнішньоекономічна діяльність стає усе більш важливим фактором розвитку народного господарства та економічної стабілізації нашої країни. Зараз немає практично жодної галузі в промислово розвитих країнах, що не була б втягнута в сферу зовнішньоекономічної діяльності.

На всіх історичних етапах розвитку держави зовнішньоекономічна діяльність впливала на вирішення економічних проблем на різних рівнях: народного господарства в цілому, окремих регіонів, об'єднань, підприємств. Як частина загальної структури народного господарства, зовнішньоекономічна діяльність впливає на удосконалення внутрішньогосподарських пропорцій, розміщення і розвиток виробничих сил. Ще жодній країні не вдалося створити здорову економіку, ізолювавшись від світової економічної системи [7, c.28-30].

Повноцінне функціонування економіки жодної країни не може відбуватися без розвинутої системи зовнішньоекономічних зв'язків. Включення національної економіки в систему світових господарських процесів позитивно впливає на розвиток економіки країни, сприяє підвищенню технічного рівня виробництва, раціональному використанню природно-сировинних ресурсів, ліквідації дефіциту окремих товарів, а відтак і підвищенню рівня життя населення.

Зовнішньоекономічна діяльність - це заснована на взаємовигідних економічних відносинах діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху капіталів, міграції робочої сили, передачі технологій. У всіх країнах, а особливо в країнах із перехідною економікою, де сталася широка лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, її державне регулювання є об'єктивною необхідністю. Таке регулювання спрямоване на забезпечення захисту інтересів країни та суб'єктів її зовнішньоекономічної діяльності, створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення інвестицій, на розвиток конкуренції та ліквідацію монополізму.

До головних цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні належать:

- забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку країни;

- стимулювання прогресивних структурних змін в економіці;

- створення найбільш сприятливих умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці;

- наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.

Регулювання такої діяльності здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансових, кредитних та ін.), рішень недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності [12, cт.184].

Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є зовнішня торгівля, фінансово-кредитні операції, підприємницька діяльність, науково-технічна кооперація з іноземними підприємцями, надання їм різноманітних послуг. Ці напрями діяльності регулюються, з одного боку, державою в особі її органів, а з іншого, недержавними органами управління економікою (біржами, торговельними палатами, спілками тощо) та самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі укладених між ними координаційних угод.

1.2 Зовнішньоекономічна діяльність, як вид господарської діяльності

Важливими проявами економiчної самостiйності України є самостiйне здiйснення нею керівництва зовнiшньоекономічною дiяльнiстю, безпосередня участь у Мiжнародному подiлi працi та розвиток економiчного спiвробiтництва з iншими державами на основі принципiв заiнтересованості, рiвноправностi i взаємної вигоди.

Основним законодавчим актом, який закрiплює правовi засади здiйснення зовнiшньоекономiчної дiяльностi вітчизняними суб'єктами господарювання, є 3акон України вiд 16 квiтня 1991 року «Про зовнішньоекономічну дiяльнiсть» [8, cт.62]. Цей 3акон визначає основні правовi та органiзацiйнi за-сади здiйснення зовнішньоекономічної діяльності в Україні i спрямований на удосконалення правового регулювання вcix видiв зовнішньоекономічної діяльності, включаючи зовнiшню торгiвлю, економiчне, науково-технiчне спiвробiтництво, надання послуг вiдповiдно до загальновизнаних засад, принципiв, норм i правил мiжнародної торгiвлi та зобов'язань, взятих Україною в рамках мiжнародних угод. У Господарському Кодексi Укрaїни вiд 16 сiчня 2003 року загальним положенням про зовнішньоекономічну дiяльнiсть присвячена глава 37 [5, cт.700].

Правовою формою реалiзацiї зовнішньоекономічної діяльності є зовнiшньоекономiчний договiр (контракт). Мiжнароднi конвенцiї, що регулюють мiжнародний господарський оборот, зокрема ратифiкованi Україною Конвенцiя ООН «Про договори мiжнародної купiвлi-продажу товарів» (Вiдень, 1980 року) [3, cт.108], Конвенцiя ООН «Про позовну давнiсть у мiжнароднiй купiвлi-продажу товарів» (Нью-Йорк, 1974 року) як єдиний критерiй для визначення мiжнародного характеру договору використовують критерiй мicцезнаходження комерцiйних пiдприємств cторін на територiях рiзних держав, розумiючи пiд комерційним підприємством постiйне мicце регулярного здiйснення дiлових операцiй [2, cт.368]. Вимоги ж фактичного перетину предметом договору митного кордону не висуваються, оскiльки це призвело б до невиправданого виключення окремих угод з мiжнародного обороту.

Зовнішньоекономічній діяльності притаманнi загальнi ознаки господарської дiяльностi, а саме:

а) виробництво продукцiї, виконання робiт, надання послуг вiдбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб iнших осiб;

б) дiяльнiсть виконується на професiйних засадах спецiальними суб'єктами - суб'єктами господарювання;

в) результати такої дiяльностi реалiзуються за плату, тобто функцiонують як товар;

г) поєднання приватних інтересів виробника та публiчних інтересів. При цьому публічними інтересами є вiдображенi в правi згармонiзованi, збалансованi певним чином iнтереси держави, як органiзацiї полiтичної влади, а також iнтереси всього суспiльства, значної його частини, в тому числі територiальних громад, соцiальних груп, особливо тих з них, якi власними силами за допомогою правових засобiв не спроможнi захистити свої iнтереси i тому потребують державної пiдтримки, за вiдсутностi якої велика ймовiрнiсть виникнення кризових явищ у суспiльстві [17, ст.278].

Наявнiсть перерахованих ознак визначає належнiсть вiдносин у сферi зовнішньоекономічної діяльності до господарських вiдносин, що становлять предмет господарського права, як комплексної галузi права, норми якої регулюють вiдносини з приводу безпосереднього здiйснення господарської дiяльностi або керiвництва нею.

1.3 Види зовнішньоекономічної діяльності та її суб'єкти

Уci суб'єкти зовнiшньоекономiчної дiяльностi мають право на здiйснення будь-яких видiв зовнiшньоекономiчної дiяльностi і зовнiшньоекономiчних операцiй, якщо iнше не встановлено законом. Таким чином:

- суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть вiльно здiйснювати будь-якi види цiєї дiяльностi, що є проявом дії принципу свободи зовнiшньоекономiчного пiдприємництва;

- заборони чи обмеження здiйснення певних видiв зовнішньоекономічної діяльності можуть встановлюватися виключно законами України.

Орiєнтовний перелiк видiв зовнішньоекономічної діяльності, якi можуть здiйснюватися суб'єктами цiєї дiяльностi в Україні, закрiплює стаття 4 3акону України «Про зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть» [8, ст.62]. Так, до видiв зовнішньоекономічної діяльності належать:

- експорт та iмпорт товарів, капiталiв та робочої сили.

Експорт (експорт товарiв) - це продаж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності iноземним суб'єктам господарювання (у тому числi з оплатою в негрошовiй формi) з вивезенням цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. При цьому термін реекспорт (реекспорт товарiв) означає продаж iноземним суб'єктам господарювання та вивезення за межi України товарів, що були ранiше iмпортованi на територiю України.

Імпорт (імпорт товарів) - це купiвля (у тому числi з оплатою в негрошовiй формі) українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності у iноземних суб'єктiв господарювання товарів з ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купiвлю товарів, призначених для власного споживання установами та та організаціями України, розташованими за її межами.

У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнiшньоекономiчнi органiзацiї, що мають статус юридичної особи, утворенi в Україні органами державної влади або органами мiсцевого самоврядування.

Так, як зовнiшньоекономiчна дiяльнiсть являє собою вид господарської дiяльностi, відповідно i суб'єкти цiєї дiяльностi є суб'єктами господарювання, носiями господарської компетенцiї. Водночас можливим є вступ у зовнiшньоекономiчнi вiдносини i негосподарюючих суб'єктiв. Мова йде про негосподарюючi органiзацiї, якi здiйснюють окремі зовнiшньоекономiчнi операцiї в порядку господарюючого забезпечення їх основної дiяльностi, фiзичних осiб, якi не є пiдприємцями, що спiльно з iноземними партнерами виступають засновниками (учасниками) пiдприємств корпоративного типу, придбавають цiннi папери iноземних eмітентів, передають за договорами iноземним господарючим суб'єктам права iнтелектуальної власностi тощо [66, с.196].

Іноземними суб'єктами господарської діяльності згідно із статтею 1 Закону України «Про зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть» є суб'єкти господарської дiяльностi, що мають постiйне мiсцезнаходження або постiйне мiсце проживання за межами України [8, ст.62].

Стаття 5 Закону України «Про зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть» встановлює, що вci суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають piвне право здiйснювати будь-якi її види, прямо не забороненi законами України, незалежно вiд форм власностi та iнших ознак, та визначає умови реалізації права на здійснення ЗЕД [8, ст.62].

Фiзичнi особи мають право здiйснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивiльної дiєздатностi згiдно з законами України. Фiзичнi особи, якi мають постiйне мiсце проживання на територiї України, мають зазначене право, якщо вони зареєстрованi, як пiдприємцi вiдповiдно до чинного законодавства України. Фiзичнi особи, якi не мають постiйного мicця проживання на територiї України, мають заз-начене право, якщо вони є суб'єктами господарської дiяльностi за законом держави, в якiй вони мають постiйне мiсце проживання або громадянами якої вони є. Разом з тим спецiальне законодавство не визначає постiйне мiсце проживання фiзичної особи на територiї України обов'язковою умовою її державної peєстрації як пiдприємця в Україні.

Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право вiдкривати свої представництва на територiї iнших держав згiдно iз законами цих держав, а також брати участь у мiжнародних неурядових економiчних органiзацiях.

У системі зовнішньоекономічних відносин держави головне місце належить торговельній діяльності. Саме зовнішня торгівля була тією початковою формою міжнародної господарської діяльності, яка стимулювала розвиток інших її видів.

Міжнародна торгівля - це система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів та послуг. До товарів, що продаються та купуються на зовнішньому ринку, належать: готова продукція, сировина, напівфабрикати, а також призначені для продажу продукти інтелектуальної діяльності : патенти, ліцензії, фірмові знаки тощо. Міжнародна торгівля послугами охоплює міжнародний туризм, транспортні послуги, страхові операції, банківські, біржові та посередницькі послуги, ярмарки та інші [16, с.157-170].

Україна не тільки залучає іноземні інвестиції, а й сама інвестує кошти за кордоном. Такі інвестиції можуть здійснюватися з метою створення спільних підприємств і розширення збуту їхньої продукції, участі в розробці та експлуатації за кордоном сировинних родовищ, створення спільних підприємств з організації послуг та здобування ринку збуту для високотехнологічної української продукції. Основні умови та вимоги щодо здійснення інвестицій за кордон встановлює Національний банк України. Згідно з цими умовами інвестиції за кордон можуть здійснюватись за рахунок власних коштів інвестора. Дозволяється інвестувати й бюджетні кошти, але тільки на підставі рішення Верховної Ради України. Забороняється використовувати на такі цілі кредити, отримані від уповноважених або іноземних банків.

Одним з видів міжнародного руху капіталів є експорт позичкового капіталу, який виступає у формі міжнародного кредиту. Міжнародний кредит - це економічні відносини, що виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з метою позичання валютних або товарних ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки та сплати винагороди (процентів) за користування. Іноземні кредити є важливим інструментом фінансування зовнішньої торгівлі, проведення комплексної модернізації та реконструкції підприємств, підтримування стабільності міжнародних розрахунків [18, с.162].

Залежно від суб'єктів кредитних відносин розрізняють такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн як різновид комерційного кредиту, банківський кредит у зовнішній торгівлі, міждержавні (міжурядові) кредити, кредити регіональних банків розвитку, кредити міжнародних та валютно-фінансових організацій. За видами кредити поділяють на:

- товарні, які експортери надають своїм покупцям;

- валютні, що надаються банками в грошовій формі.

Основним документом, що регулює відносини в галузі іноземного кредитування, є постанова Кабінету Міністрів України №414 від 5 травня 1997 року «Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу». Вона встановлює порядок залучення іноземних кредитів для фінансування проектів пріоритетних напрямів розвитку економіки країни та надання платіжних гарантій Кабінетом Міністрів України для забезпечення зобов'язань юридичних осіб резидентів за іноземними кредитами [5, ст.11].

Юридичні особи - резиденти, які отримали такі гарантії несуть повну відповідальність за повне та своєчасне погашення кредиту, сплати процентів за користування ним, а також сплати комісійних. Контроль за цільовим та ефективним використанням і своєчасним погашенням кредитів здійснюється центральними органами виконавчої влади відповідно до галузі, Кабінетом Міністрів України, Міністерством Фінансів України, Міністерством Економіки України та іншими державними органами.



Розділ 2. Система та методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні

2.1 Організаційна структура управління зовнішньоекономічною діяльністю в Україні, напрями та методи державного регулювання

Згідно Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” Україна самостійно формує систему та структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на своїй території [8, ст.62].

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності повинно забезпечити:

- захист економічних інтересів України і законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

- створення однакових можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності з ціллю розвитку всіх видів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності, використання доходів і здійснення інвестицій;

- розвиток конкуренції і ліквідацію монополізму.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється виходячи з наступних цілей:

- забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку України;

- стимулювання прогресивних структурних змін в економіці;

- створення найбільш сприятливих умов для введення економіки України в систему міжнародного поділу праці.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється:

- Україною, як державою в особі її органів в межах їх компетенції;

- недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами, торгівельними палатами і ін.), які діють на основі своїх установчих документів;

- самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на основі відповідних угод, які заключаються між ними.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансових, кредитних та ін.), рішень недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності [23, ст.236].

Зважаючи на те, що основними видами зовнішньоекономічної діяльності є зовнішня торгівля, фінансово-кредитні операції, підприємницька діяльність, науково-технічна кооперація з іноземними підприємцями, надання їм різноманітних послуг, то ці напрями діяльності регулюються, з одного боку, державою в особі її органів, а з іншого - недержавними органами управління економікою (біржами, торговельними палатами, спілками тощо) та самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі укладених між ними координаційних угод [18, с.17-27].

Органи державного управління, що здійснюють свої функції на макрорівні, поділяються на загальнодержавні структури та територіальні органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Загальнодержавні структури регулюють діяльність усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності та територіального розміщення. До них належать Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Державна митна служба України, Антимонопольний комітет України [12, ст.28]. У компетенцію Верховної Ради України входить ухвалення та зміна законів, затвердження основних напрямів зовнішньоекономічної політики та структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, укладання міжнародних угод, установлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності тощо. Кабінет Міністрів України визначає методи здійснення зовнішньоекономічної політики країни, координує діяльність міністерств та комітетів з регулювання зовнішньоекономічної діяльності, ухвалює нормативні акти з питань такої діяльності, укладає міжнародні угоди та інші. Національний банк України регулює курс національної валюти, проводить розрахунки за отриманими державними кредитами та боргами, здійснює використання золотовалютного резерву країни. Міністерство економіки забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, координує зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів підприємництва та контролює додержання ними умов міжнародних угод, уживає заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Державна митна служба України здійснює митний контроль в країні, а Антимонопольний комітет України контролює додержання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства [10, ст.28].

До територіальних органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать місцеві Ради народних депутатів та їхні виконавчі й розпорядчі органи, а також територіальні підрозділи органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Місцеві Ради народних депутатів та їхні виконавчі органи можуть виконувати свої зовнішньоекономічні функції лише через створені ними зовнішньоекономічні організації, які мають статус юридичної особи, і лише щодо суб'єктів підприємництва, розміщених на їхній території. Державні органи територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності створюються за погодженням з місцевими Радами народних депутатів у межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання [9, с.83-86].

У всіх країнах без винятку, а особливо в державах з перехідною економікою, де економічні відносини нестабільні, державне втручання в розвиток зовнішньоекономічної діяльності являється об'єктивною необхідністю. Це пов'язано головним чином з метою захисту національних інтересів при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, більш повного використання зовнішньоекономічної діяльності як фактору економічного росту [10, с.75-80].

Зовнішньоекономічна політика - складова частина внутрішньої економічної політики держави. Звичайно, вирішення загальних завдань зовнішньоекономічної політики в кожній країні має свої специфічні особливості.

Основні складові зовнішньоекономічної політики України:

- зовнішньоторгова політика;

- інвестиційна політика;

- політика науково-технічного співробітництва;

- валютно-фінансова політика;

- політика міграції робочої сили та ін.

Кожне з направлень зовнішньоекономічної політики вирішує проблеми з урахуванням етапу розвитку країни і сучасних тенденцій розвитку світового господарства.

Розрізняють два типи зовнішньоторгової політики держави:

1. Фритредерство чи вільна торгівля.

2. Протекціонізм.

Політика вільної торгівлі (фритредерство) являє собою мінімальне втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, необмежений доступ на вітчизняні ринки іноземних товарів [6, с.9-11].

Незважаючи на переваги політики вільної торгівлі, всі держави в тій чи іншій мірі використовують протекціонізм. В реальній дійсності в чистому вигляді ні один з цих підходів не використовується, а в тій чи іншій комбінації.

Політика протекціонізму передбачає втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, введення різних обмежень по відношенню до зарубіжних товарів з метою підтримки національного виробника.

Основною метою державного регулювання зовнішньої торгівлі є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни. В процесі її реалізації спостерігається суперечливе поєднання протекціонізму і лібералізму.

Протекціонізм - державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішній ринок.

Лібералізм - державна політика, спрямована на зниження митних тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі.

Торговельний баланс - співвідношення вартості експорту та імпорту країни за певний проміжок часу, як правило, за рік. Різниця між вартістю експорту та імпорту становить сальдо торговельного балансу. Воно активне, якщо вартість експорту перевищує вартість імпорту, і пасивне, якщо вартість імпорту перевищує вартість експорту. Основними показниками участі країни у міжнародній торгівлі є експортна (імпортна) квота та обсяг експорту (імпорту) на душу населення країни.

Незважаючи на переваги політики вільної торгівлі, всі держави в тій чи іншій мірі використовують протекціонізм. В реальній дійсності в чистому вигляді ні один з цих підходів не використовується, а в тій чи іншій комбінації.

Державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності здійснюється за допомогою економічних та адміністративних методів. Економічні методи, у свою чергу, поділяються на тарифні й нетарифні. Центральне місце в державному регулюванні зовнішньої торгівлі належить тарифному регулюванню, яке в Україні спирається на Закон України “Про єдиний митний тариф” [10, ст.757]. Митний тариф - це систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони обкладаються під час перетину митного кордону країни. Митні тарифи розробляються за товарним класифікатором. Найпоширенішим класифікатором, що діє в міжнародній торгівлі, є так звана гармонізована система опису та кодування товарів, яку Україна почала застосовувати з 1991 року.

Митні тарифи складаються з конкретних ставок мита. Мито - це податок, який стягується митними органами з товарів, що вивозяться або ввозяться на територію країни. Запровадження мита сприяє захисту національних виробників від іноземної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні ринки. У міжнародній практиці застосовується експортне, імпортне, транзитне, антидемпінгове, компенсаційне та інші види мита. Найбільш широко в процесі державного регулювання зовнішньоторговельних операцій використовується імпортне (ввізне) мито, експортне (вивізне) мито застосовують лише окремі країни переважно до товарів традиційного експорту. В Україні з метою поповнення державного бюджету певний час застосо-вувалось експортне мито на шкіряну сировину й кольорові метали [20, ст.124].

Щодо окремих імпортних товарів (тютюнові вироби, горілчані вироби, та інші.) держава встановлює їхню мінімальну митну вартість. Метою її запровадження є забезпечення повноти сплати податку на додану вартість та недопущення заниження митної вартості товарів, що ввозяться в Україну. Так, якщо контрактна ціна товару менша за мінімальну митну вартість, то податок на додану вартість визначатиметься з мінімальної митної вартості. Перелік товарів та їхня мінімальна митна вартість затверджуються Кабінетом Міністрів України, а пропозиції щодо внесення змін до такого переліку розробляються Міністерством Економіки України та Державною митною службою України.

До найпоширеніших адміністративних інструментів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать квотування та ліцензування. Квотування - це кількісне обмеження імпорту або експорту певної категорії товарів, а ліцензування - це умови і порядок надання державними органами спеціального дозволу на ввезення або вивезення таких товарів. Перелік товарів, щодо яких встановлюються спеціальні експортно-імпортні режими чи взагалі забороняється експорт та імпорт, затверджується Кабінетом Міністрів України. Надання квот та ліцензій на експорт та імпорт товарів і послуг здійснюється Міністерством економіки. Експортно-імпортні операції з товарами понад встановлені квоти можливі за умови сплати ввізного (експортного) мита [14, с.143].

Політика України щодо державного регулювання іноземних інвестицій визначається Законами України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про захист іноземних інвестицій» тощо, а також постановами Кабінету Міністрів України «Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій», «Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора» та інші [33, ст.9]. Цими документами визначаються загальні засади державного регулювання іноземних інвестицій, суб'єкти, види і форми інвестування, порядок контролю за здійсненням інвестицій та державні гарантії їхнього захисту.

Регулюючи взаємовідносини інвесторів і держави на засаді встановлення правових і економічних умов господарської діяльності підприємств з іноземними інвестиціями, уряд визначає також пільги та гарантії майнових прав та інтересів таких підприємств. Пільгами для них є, по-перше, звільнення від обкладання митом майна, що ввозиться в Україну, як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємства, а по-друге, те, що його продукція не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови її сертифікації, як продукції власного виробництва. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, що здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, які спрямовані на реалізацію державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та територій, може встановлюватися пільговий інвестиційний режим.

Україна не тільки залучає іноземні інвестиції, а й сама інвестує кошти за кордоном. Такі інвестиції можуть здійснюватися з метою створення спільних підприємств і розширення збуту їхньої продукції, участі в розробці та експлуатації за кордоном сировинних родовищ, створення спільних підприємств з організації послуг та здобування ринку збуту для високотехнологічної української продукції. Основні умови та вимоги щодо здійснення інвестицій за кор-дон встановлює Національний Банк України. Згідно з цими умовами інвестиції за кордон можуть здійснюватись за рахунок власних коштів інвестора. Дозволяється інвестувати й бюджетні кошти, але тільки на підставі рішення Верховної Ради України. Забороняється використовувати на такі цілі кредити, отримані від уповноважених або іноземних банків [13, ст.763].

Міжнародний кредит - це економічні відносини, що виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з метою позичання валютних або товарних ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки та сплати винагороди (процентів) за користування. Іноземні кредити є важливим інструментом фінансування зовнішньої торгівлі, проведення комплексної модернізації та реконструкції підприємств, підтримування стабільності міжнародних розрахунків.

2.2 Відповідальність за порушення законодавства про зовнішньоекономічну діяльність

Загальні засади відповідальності в зовнішньоекономічній діяльності визначені у статті 32 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», яка встановлює, що:

а) Україна як держава і всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності та іноземні суб'єкти господарювання несуть відповідальність за порушення цього або пов'язаних з ним законів України та своїх зобов'язань, які випливають з договорів (контрактів), тільки на умовах і в порядку, визначених законами України [8, ст.62].

Це законодавче положення означає, що умови та порядок відповідальності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (у тому числі види та розміри можливих санкцій) в Україні встановлюються на рівні законів, а не підзаконних нормативно-правових актів, що є загальновизнаною вимогою принципу верховенства права. Разом з тим відповідальність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за порушення їх договірних зобов'язань регулюється нормами міжнародних угод (конвенцій), які уніфікують право міжнародної торгівлі або правом країни, яке підлягає застосуванню до відповідного зовнішньоекономічного договору згідно з колізійними правилами;

б) Україна як держава не несе відповідальності за дії суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності не несуть відповідальність за дії України як держави;

в) якщо і Україна бере участь у зовнішньоекономічної діяльності, як суб'єкт такої діяльності згідно з частиною 2 статті 3 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», то вона несе відповідальність на загальних та рівноправних засадах з іншими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності [8, ст.62].

Так, відповідно до статті 34 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність » Україна як держава несе майнову відповідальність у повному обсязі перед суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарювання за всі свої дії, що суперечать чинним законам України і спричиняють збитки (прямі, побічні), моральну шкоду цим суб'єктам та призводять до втрати ними вигоди, а також за інші свої дії, в тому числі й ті, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність і прямо не передбачені в цьому Законі, що спричиняють зазначені збитки (шкоду) та призводять до втрати вигоди, крім випадків, коли такі дії зумовлені неправомірними діями зазначених суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарювання. Україна як держава відповідає за зазначені дії всім своїм майном.

Будь-який суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності або іноземний суб'єкт господарювання має право подати позов до України як держави. Зазначені позови підсудні судам України відповідно до статті 39 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Такий позов подається суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності за місцем їх постійного знаходження або проживання, іноземними суб'єктами господарювання - за місцезнаходженням державного органу або службової особи, що вчинили незаконні дії. Україна як держава має право на регресне відшкодування своїх збитків, що виникли у результаті задоволення заз-наченого позову з боку державних органів та службових осіб за рахунок їх майна (відповідно балансового або власного).

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності несуть відповідальність за:

1) невиконання або неналежне виконання зобов'язань за зовнішньоеконо-мічними договорами (контрактами). Формами договірної відповідальності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності є:

- відшкодування збитків (передбачено відшкодування збитків у повному обсязі, а також моральної шкоди, - стаття 33 Закону України «Про зовнішньо-економічну діяльність);

- штрафні санкції (неустойка, штраф, пеня);

- оперативно-господарські санкції (одностороння відмова сторони договору від виконання свого зобов'язання за договором; одностороння відмова сторони від прийняття подальшого виконання за договором або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за договором тощо);

2) порушення законодавчо-встановлених правил здійснення зовнішньоекономічної діяльності. У такому разі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності несуть відповідальність у формі адміністративно-господарських санкцій.

Адміністративно-господарські санкції - це заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, що застосовуються уповноваженими органами державної влади у передбачених законом випадках Адміністративно-господарські санкції, які застосовуються за порушення правил здійснення зовнішньоекономічної діяльності, мають легальну назву спеціальних санкцій за порушення законодавства про зовнішньоекономічну діяльність. Перелік та підстави застосування таких санкцій встановлений у статті 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» .

Так, за порушення цього або пов'язаних з ним законів України до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарювання можуть бути застосовані такі спеціальні санкції:

- накладення штрафів у разі несвоєчасного виконання або невиконання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарювання своїх обов'язків згідно з цим або пов'язаними з ним законами України. Розмір таких штрафів визначається відповідними положеннями законів України або рішеннями судових органів України;

- застосування до конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

- індивідуального господарювання у випадках порушення такими закону та пов'язаних із ними встановлюють певні заборони;

- порядок здійснення зовнішньоекономічних операцій;

- тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності у випадках порушення цього Закону або пов'язаних з ним законів України, проведення дій, які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки.

Зазначені спеціальні санкції застосовуються Міністерством Економіки України за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів, органів Антимонопольного комітету України, спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг та Національного Банку України, або за рішенням суду. Ці санкції можуть бути застосовані до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарювання протягом трьох років з дня виявлення порушення законодавства.

Санкції у вигляді тимчасового зупинення зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовуватися Міністерством Економіки України до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в разі проведення ними таких дій у сфері зовнішньоекономічних відносин:

- які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки;

- які призводять до порушень міжнародних зобов'язань України;



Розділ 3. Стратегія, проблеми та шляхи розвитку зовнішньоекономічної діяльності в Україні

3.1 Проблемні питання державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні та шляхи їх вирішення

Необхідною умовою розвитку національної економіки, поглиблення співпраці з іншими державами, створення сприятливого середовища для залучення іноземних інвестицій є належне законодавче забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності, яка становить важливий напрям господарської діяльності. У зв'язку з цим привертає увагу неоднозначне тлумачення нормативними та доктринальними джерелами власне поняття “зовнішньоекономічна діяльність”.

Визначаючи перетин митного кордону майном та робочою силою що є обов'язковою (кваліфікуючою) ознакою зовнішньоекономічної діяльності, законодавець вдався до формального, звуженого підходу до розуміння такої діяльності. На користь цього свідчить, передусім те, що відповідно до Митного Кодексу України від 11 липня 2002 року переміщуватися через митний кордон і проходити митні процедури можуть лише товари та транспортні засоби. Однак предметом зовнішньоекономічної операції (згідно з статтею Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», на яку посилається норма статті Господарського Кодексу України “Види зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньоекономічні операції”) можуть виступати і роботи, послуги, об'єкти інтелектуальної власності, фінансові активи тощо, про перетин якими митного кордону не може йти мова [18, с.102].

Як стверджують науковці, вирішуючи питання, чи застосовувати в тій чи іншій конкретній ситуації норму Господарського Кодексу України, чи Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», слід виходити з фундаментальних загальноправових принципів:

1)пріоритету спеціального закону перед законом загальним (у даному випадку спеціальним щодо Господарського Кодексу України є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»);

2)скасування наступним законом дії попереднього (значно пізніше прийнятий Господарський Кодекс України).

Таким чином, положення Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» у частині визначення зовнішньоекономічної діяльності зберігають чинність до приведення їх у відповідність з Господарським Кодеком України. Проте, як наголошувалось, визначення зовнішньоекономічної діяльності за Господарським Кодексом України, яке пов'язує здійснення зовнішньоекономічної діяльності з перетином митного кордону предметом відповідної господарської операції:

а) не відображає можливості здійснення зовнішньоекономічних операцій, предмети яких в принципі не можуть перетинати митний кордон (роботи, послуги, об'єкти інтелектуальної власності тощо);

б) не враховує існування в Україні спеціальних митних зон, імпорт (ввезення) товарів з яких на митну територію України відбувається з перетином митного кордону України;

в) суперечить міжнародним договорам, які ратифіковані Україною, і визнають достатнім застосування одного критерію зовнішньоекономічної діяльності місцезнаходження комерційних підприємств її суб'єктів у різних державах.

Наступним суперечливим моментом державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності у порівнянні з задекларованими принципами є те, що свобода зовнішньоекономічного підприємництва де-факто має значно менший обсяг, ніж де-юре. Великою мірою це обумовлено непрозорістю як самого законодавства, так і дій державних органів влади з його реалізації. Проблеми зон зі спеціальним режимом інвестиційної та інноваційної діяльності прямим чином пов'язані з відсутністю або неефективністю механізмів державного і суспільного контролю за функціонуванням цих утворень.

Не завжди дотримується принцип юридичної рівності і недискримінації через проблеми корупції та об'єктивні риси української бізнес та політичної культури (колективність, яка межує з клієнтельністю, недовіру до легально-правових механізмів розв'язання суперечок і проблем, відсутність почуття соціальної відповідальності) не завжди дотримується по відношенню до національних суб'єктів господарювання, не кажучи вже про іноземних. Особливо це стосується питань дозвільного характеру, доступу до ресурсів, прихованого монополізму та ін.

Досить важливий з процесуально-правової точки зору принцип верховенства закону має наслідки і по відношенню до засобів і організації державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. В даному аспекті негативним явищем у законодавчій базі є поява системи законних та підзаконних нормативно-правових актів, які суперечать загальним, базовим законам.

Становлення національного господарського законодавства в Україні пов'язане з труднощами, спричиненими насамперед економічними та соціально-політичними факторами.

По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в умовах існування старого загальносоюзного законодавства, яке склалося у період панування державної власності як основи економічної системи, директивного планування та принципу демократичного централізму в керівництві економікою. І хоч так званий пакет нормативних актів з питань радикальної економічної реформи (липень 1987 року) вніс певні демократичні засади у правове регулювання господарських відносин, проте суперечності із старим законодавством періоду адміністративно-командної економіки так і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі економіки одразу ж після набрання чинності вступили у суперечність з чинним законодавством (передусім з Цивільним Кодексом України, робота над оновленням якого невиправдано затягується). Суперечності нового законодавства зі старим не лише перешкоджають творенню правопорядку в господарських відносинах, а й іноді безпосередньо є причиною правопорушень та зловживань з боку суб'єктів підприємництва.

По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (Закони України «Про цінні папери і фондову біржу», «Про товарну біржу», «Про селянське (фермерське) господарство», Декрет Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства», Укази Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» та «Про холдингові компанії», що створюються в процесі корпоратизації та приватизації" тощо) на момент прийняття були розраховані на регулювання неіснуючих або малорозвинених суспільних відносин. А оскільки будь-який закон покликаний регулювати конкретні, а не абстрактні відносини, виникли труднощі як з дією прийнятих, так і з прийняттям нових нормативних актів, як це було з антимонопольним законодавством та законодавством про приватизацію). Крім того, відсутність чіткої і однозначної концепції побудови ринкової економіки в Україні іноді ставить законодавця у складне становище у ході розробки та прийняття законопроектів, спричиняє невизначеність та очікування природного розвитку подій [7, с.592].

По-третє, ще одна складність зумовлена припиненням існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік та проголошенням державної незалежності його колишніх республік. Визнання верховенства законодавства незалежних держав як одного з атрибутів державного суверенітету поставило перед законодавцем завдання заповнити в господарському законодавстві вакуум, який склався внаслідок того, що загальносоюзне господарське законодавство містило ряд принципово важливих для правового регулювання господарської діяльності актів, не продубльованих республіками (Положення «Про поставки», Правила «Про договори підряду на капітальне будівництво» тощо).

Крім того, функціонування міждержавних господарських зв'язків (насамперед з державами «близького зарубіжжя»), необхідність їхнього відновлення та зміцнення вимагає вирішення ще однієї проблеми - створення правової бази міждержавної господарської діяльності, узгодженої з уже прийнятими актами національного законодавства, яке в свою чергу має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З огляду на це навряд чи можна погодитися з тим, що Україна не підписала Угоду «Про принципи зближення господарського законодавства держав - учасниць Співдружності», вчинену у Бішкеку 9 жовтня 1992 року державами - учасницями Союзу Незалежних Держав. Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближення законодавства, яке регулює господарську діяльність зокрема у таких, напрямах:

- цивільне законодавство (в частині, що регулює господарську діяльність); законодавство про підприємства та підприємницьку діяльність, про порядок розгляду господарських спорів, антимонопольне законодавство;

- транспортне законодавство;

- законодавство про зовнішньоекономічні відносини, включаючи законодавство про іноземні інвестиції та валютне регулювання;

- законодавство, що регулює митні правила і тарифи. Підписанням зазначеної угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в законодавстві колишніх республік, а й уникнути їх появи в майбутньому [10, с.55-57].

Крім зазначених об'єктивних факторів, певні труднощі в національному правотворенні зумовлюються причинами суб'єктивного характеру. Одна з них - тривала дискусія в науковому юридичному середовищі стосовно доцільності кодифікації господарського законодавства, форми та назви кодифікованого акта. В умовах становлення законодавства, що регулює ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншого забарвлення, а саме співвідношення цивільного, господарського та торгового законодавства. Висловлювані з цього приводу пропозиції зводяться в основному до трьох позицій: повного заперечення необхідності кодифікації господарського законодавства і прийняття нового Цивільного Кодексу України та Торгового Кодексу України як спеціального розділу цивільного права, проведення системи заходів щодо розмежування предметів регулювання Цивільного, Господарського і Торгового Кодексів України, прийняття Цивільного та Господарського (Торгового) Кодексів України [5, ст.700].

...