Механізми регулювання економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет дослідження національної економіки як галузі знань

Кожна незалежна держава зацікавлена в розвитку та процвітанні своєї національної економіки. Адже саме національна економіка є основним чинником підвищення рейтингу держави в системі світового господарства.

Національна економіка завжди є продуктом тривалого історичного розвитку. Вона розвивається в результаті поглиблення суспільного поділу праці, базується на політичному та економічному суверенітеті і забезпечує реалізацію національних економічних інтересів держави.

Національна економіка є дуже складним утворенням. Її компонентами є різні галузі та сфери людської діяльності, котрим властива відповідна пропорційність в просторово-часових координатах. Тому національна економіка це цілісна система організації господарської діяльності, що обмежена державними кордонами.

Оскільки національна економіка є дуже складною системою господарювання, то об'єктом її дослідження є різноманітні природно-господарські та соціально - економічні процеси, що відбуваються в ній.

Суб'єктами національної економіки є домашні господарства, підприємства, фірми, підприємницькі структури, держава. Всі вони вступають між собою в певні економічні відносини. Будь-який суб'єкт національної економіки є економічно відособленим, а отже, носієм економічного інтересу, якому підпорядковується його діяльність. Водночас діяльність всіх економічних суб'єктів у національній економіці повинна підпорядковуватись загальнодержавним інтересам національної безпеки.

Поняття «національна економіка» досить багатозначне, оскільки це перш за все певний підсумок багатовікового розвитку народногосподарського комплексу країни. У терміна «національна економіка» є декілька значень:

- національна економіка як продукт історичного розвитку певного суспільства, як результат економічної діяльності багатьох поколінь населення країни;

- національна економіка як сучасна складна господарська система, як сукупність всіх галузей і регіонів, поєднаних в єдиний цілісний організм багатосторонніми економічними зв'язками;

- національна економіка як наукова дисципліна.

Інтенсивне формування національних економік починається з епохи промислової революції, на основі якої виникає масове виробництво з властивою йому глибокою спеціалізацією і кооперацією. Саме ці процеси зробили взаємозалежними один від одного підприємства різних галузей економіки, різні регіони країни, що і привело до формування феномену «національна економіка».

Однак як наукова дисципліна національна економіка виникає лише в ХХ столітті, коли створюється можливість проаналізувати соціально-економічний розвиток країни на фундаментальному статистичному матеріалі.

Не дивлячись на те, що національна економіка як самостійна наука є порівняно молодою, проте її передумови формуються протягом багатьох століть. Йдеться про поступове накопичення загальних ідей та концепцій з основ функціонування та розвитку економіки країни; урахування в наукових дослідженнях не тільки загальних законів і закономірностей економічного розвитку, а й національної специфіки економіки країни, а також впливу неекономічних сфер (соціальної, політичної, екологічної, духовної) на економічний розвиток країни.

Якщо економічна теорія ХХ століття зосереджувала увагу переважно на економічних проблемах суспільства, організованого в держави-нації з певними моделями національної економіки й громадянського устрою, то в умовах стрімкої глобалізації ХХІ століття економічні проблеми починають досліджуватися у єдності та взаємодії економіки з іншими сферами суспільного життя, за еволюційним виміром, враховуючи минуле, сучасне, майбутнє в контексті світових процесів на глобальному, цивілізаційно-територіальному, державно-національному, регіональному рівнях. За цих обставин національні економіки є унікальними, потребують окремого дослідження та розвитку нової галузі економічної теорії.

Завдання національної економіки як науки полягає у дослідженні загального і особливого в економіці країни з урахуванням не економічних чинників та напрямів інтеграції у світове господарство для обґрунтування пріоритетів і заходів економічної політики держави, спрямованих на економічний розвиток країни та підвищення якості життя населення.

Метою національної економіки як науки є вивчення законів і закономірностей функціонування й розвитку економіки країни у взаємодії з іншими країнами.

Об'єктом національної економіки як науки є економіка країни в цілому та її складові у єдності й взаємодії в контексті суспільно-природного розвитку, а предметом -- економічні процеси національного відтворення, їхні закони і закономірності, умови, фактори та результати.

Методологічне підґрунтя національної економіки складають підходи і методи політичної економії, мікроекономіки, макроекономіки, міжнародної економіки, економічної історії та історії економічних вчень. Особливість полягає в тому, що економічні проблеми національної економіки розглядаються в контексті взаємодії різних сфер суспільного життя, взаємин з іншими країнами, а також впливу глобального управління.

Методологія національної економіки України базується на системі найбільш загальних принципів, методів та способів пізнання розвитку економіки України. Для того, щоб одержати нові знання в національній економіці треба застосовувати науково обґрунтовані методи. Є загальнонаукові та специфічні методи дослідження національної економіки.

Загальнонаукові методи дослідження національної економіки - це такі методи, які враховуючи багатовимірність економічних явищ та процесів, вивчають їх у складних взаємозв'язках, що виникають у просторі та часі.

Національна економіка є багатогранною, складною системою, яку необхідно вивчати з різних позицій, в залежності від критеріїв, що покладені в основу досліджень.

До загальнонаукових методів відносять:

метод наукової абстракції та теоретичного моделювання;

методи логіки;

структурно-функціональні методи;

методи науки синергетики;

методи індукції та дедукції;

методи еволюції, діалектики та історичної хронології;

методи математичного моделювання.

У дослідженнях національної економіки широко застосовують методи логіки, які дають змогу будувати логічні схеми взаємозв'язків між різними сферами та секторами національної економіки.

Значне місце в макроекономічному аналізі національної економіки належить структурно-функціональному методу, що передбачає розгляд будь-якої компоненти національної економіки як системи з обов'язковим дослідженням функції взаємодіючих елементів. З допомогою цього методу здійснюється аналіз структурних змін у національній економіці, виходячи з вимог субординації, координації, національної безпеки, економічної, соціальної та економічної ефективності і генетичних особливостей господарського розвитку. Отже, структурно-функціональний підхід визначає системні ознаки національної економіки, незалежно від трансформаційних змін, які є тимчасовими.

Методи синергетики як науки, яка вивчає умови самоорганізації складних систем, що складаються з компонентів різної природи. Саме такою системою є національна економіка, що в просторово-часових координатах складається з природогосподарських та соціальних підсистем різного ієрархічного рівня.

Методи індукції та дедукції можна виокремити як такі, що уособлюють рух думки (макроекономічного аналізу) від одиничного до всезагального, від знання меншого до знання більшого, а також у зворотному напрямі -- від всезагального до одиничного.

Сутність методу наукової абстракції та теоретичного моделювання полягає у визначенні найбільш вагомих сторін будь-якого макроекономічного процесу, що вивчається у національній економіці. Застосування цього методу в макроекономічному аналізі явищ та процесів національної економіки дає можливість спочатку охарактеризувати кожне з них у загальному, потім визначаються притаманні йому суперечності, а далі розглядаються конкретні вияви цього явища. Таким чином найпростіша економічна форма розгортається в цілісну систему економічних відносин відповідно до власної внутрішньої логіки. Те, від чого на початковому етапі необхідно було абстрагуватися з метою виявлення більш глибоких суттєвих причин, тепер, навпаки, підлягає роз'ясненню. У результаті конкретне постає вже не випадковим нагромадженням явищ, а цілісною панорамою економічного життя держави.

Пізнання господарської системи держави мусить базуватись на конкретних даних. Водночас глибше дослідження будь-якого явища національної економіки потребує вияснення причинно-наслідкових взаємозв'язків у складному "оркестрі" господарських процесів, що відбуваються. Враховуючи значну мінливість цих процесів, інколи потрібно абстрагуватись від несуттєвих чинників з тим, щоб узагальнити нові тенденції розвитку національної економіки. Саме такі узагальнення є основою для теоретичного моделювання перспективних напрямів її стратегій. Виходячи з оцінок, новітніх екзогенних та ендогенних взаємозв'язків у національній економіці можна будувати нові теоретичні моделі її розвитку.

Методи еволюції, діалектики та історичної хронології передбачають пізнання економічних процесів і явищ у постійному розвитку, враховуючи еволюційні взаємозалежності та історичний розвиток в національній економіці.

Методи математичного моделювання в дослідженнях національної економіки повинні базуватись на науково обґрунтованих теоретичних моделях її розвитку. Глибокий теоретичний аналіз на основі оцінки відповідності тих чи інших явищ національної економіки об'єктивним економічним законам є базою для подальшого математичного моделювання складних економічних взаємозв'язків у державі.

Однією з важливих проблем методології національної економіки є поєднання кількісного і якісного аналізу. Його використання дає теоретичне підґрунтя для визначення нових підходів до темпів і пропорцій розвитку національного господарства, постановки конкретних практичних завдань щодо розвитку економіки держави.

Поєднання кількісного і якісного аналізу здійснюється за допомогою математичних і статистичних методів. Принцип єдності якісного і кількісного аналізу передбачає чітке виявлення якісної визначеності будь-якого процесу в національній економіці і виділення тих сторін, елементів, які піддаються кількісному виміру; вивчення динаміки процесу; виявлення факторів, що впливають на зв'язки елементів в складній системі національного господарства.

Використання методів дослідження національної економіки дає можливість створювати якісно нові моделі її стратегічного розвитку.

Як сфера наукового пізнання, національна економіка виконує такі функції:

1. Теоретико-пізнавальна (гносеологічна). Суть її у пізнанні економічних явищ та процесів з метою обґрунтування нових тенденцій та моделей у розвитку національної економіки.

Пізнавальна функція полягає у вивченні реальних процесів та явищ економіки країни в суспільно-природному середовищі. В цьому сенсі національна економіка є позитивною наукою, яка формує наукові відповіді на запитання, що саме відбувається в економіці країни?.

2. Виховна та світоглядна. Суть полягає у вихованні національної свідомості населення, підвищення рівня національної економічної культури та адекватного до цього економічного світогляду.

3. Практична (прикладна). Суть цієї функції полягає в розробці практичних рекомендацій на основі здійснення аналізу та оцінки різних фінансових, господарських та організаційно-управлінських явищ у національній економіці. Це дає можливість підвищувати якість економічних та управлінських рішень.

Практична функція національної економіки поєднує декілька взаємопов'язаних вимірів.

За виміром «теорія -- практика» об'єктивні економічні реалії, конкретні факти є вихідною базою теоретичного дослідження. Зазвичай, на його першому етапі відбувається збір і первинна обробка фактичних матеріалів, формуються необхідні передумови і припущення, виділяються економічні суб'єкти (домашнє господарство, фірма, держава), поведінка яких аналізується за допомогою відповідного методологічного інструменту.

На другому етапі отримані результати узагальнюються, розробляються відповідні гіпотези і моделі, виявляються залежності, тенденції, закономірності та закони руху національної економіки на всіх рівнях, на основі яких формуються пропозиції та рекомендації органам державної влади.

Змістом третього етапу є перевірка зазначених гіпотетичних розробок реальною практикою господарювання. Підтверджені практикою гіпотетичні розробки набувають статусу концепцій, теорій, наукових законів або закономірностей. Отже, національна економіка як наука починається з практики і завершується практикою.

За виміром минуле -- сучасне -- майбутнє економіко-теоретичний аналіз минулого, по-перше, дозволяє висувати нові гіпотези, а також перевіряти й коригувати вже існуючі, а по-друге, -- є передумовою аналізу майбутнього, головна мета якого -- розробка прогнозів можливого розвитку національної економіки.

На відміну від позитивної, нормативна наука відповідає на запитання: «Якою повинна бути національна економіка?». Вона є сукупністю уявлень про її «еталонний», оптимальний стан. Найбільш концентрованого вигляду нормативна наука набуває у розробці економічної політики, перш за все, її економічних цілей та інструментів.

4. Прогностична. Суть її полягає в оцінці сучасної економічної кон'юнктури та передбаченні стратегічного розвитку різних секторів та сфер національної економіки, виходячи з критеріїв екзогенного та ендогенного характеру.

Рівень розвитку національної економіки визначає її положення у світовій економічній системі і оцінюється ступенем використання національного багатства для забезпечення високого рівня якості життя населення, національної безпеки і конкурентоспроможності країни.

2. Фіскальні та монетарні механізми забезпечення економічного зростання

Зростання національної економіки зумовлене використанням державою різноманітних інструментів впливу на економічний розвиток. Як показує світовий досвід, серед інструментів, які є в розпорядженні держави для вирішення цієї проблеми, значну роль відіграють бюджетно-податкові інструменти. Одними з найважливіших таких інструментів є монетарна (грошово-кредитна) та фіскальна (бюджетно-податкова) політики.

Фіскальна політика -- це цілеспрямована діяльність держави щодо зміни державних видатків і податкових надходжень з метою збільшення обсягу виробництва, зайнятості, зниження темпів інфляції, згладжування коливань економічних цілей, та для стабілізації темпів економічного зростання.

Держава регулює сукупний попит і реальний національний дохід за допомогою державних витрат, трансфертних виплат та оподаткування.

Фіскальну політику можна поділити за двома напрямами -- на податкову і бюджетну. Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері оподаткування, а саме: установлення видів податків та визначення платників, а також установлення ставок оподаткування та надання податкових пільг. Податкова політика відображає як потреби держави у коштах, так і вплив податків на діяльність підприємств і громадян. Бюджетна політика являє собою діяльність щодо формування бюджету держави, а також розподіл бюджетних коштів. Залежно від структури бюджетних видатків ця політика може мати соціальне, економічне чи військове спрямування.

Розрізняють два види фіскальної політики: стимулюючу та стримувальну.

Стимулююча політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд може використати один із трьох основних варіантів фіскальних заходів:

1) збільшити державні видатки;

2) знизити податки;

3) застосувати певну комбінацію першого та другого методів.

Це збільшує інвестиції та зменшує безробіття.

За стримувальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків чи поєднуючи обидва ці заходи. Для проведення стримувальної фіскальної політики уряд може підвищити податки, наприклад, особистий прибутковий податок. Оскільки мультиплікатор податків менший за мультиплікатор видатків, уряд мусить збільшити податки на більшу величину порівняно зі зменшенням видатків. Крім того, проводячи стримувальну фіскальну політику, уряд може поєднувати зменшення державних видатків із підвищенням податків.

Фіскальну політику розрізняють як дискреційну та автоматичну.

Дискреційна фіскальна політика - це система заходів, що передбачає цілеспрямовані зміни в рівні державних видатків і податків для впливу на обсяг національного виробництва і зайнятість, для контролю над інфляцією та сприяння економічному зростанню, іншими словами - це активна фіскальна політика.

Автоматична - це навпаки, пасивна фіскальна політика, за якої необхідні зміни в рівнях державних витрат і податків вводяться автоматично.

Тобто прогресивна система оподаткування дещо додає національній економіці стабільності. Вона автоматично спричиняє зміни податкових надходжень, а отже й бюджету, які протидіють як інфляції, так і безробіттю.

Вмонтований, або автоматичний, стабілізатор - це будь-який механізм національної економіки, що збільшує бюджетний дефіцит під час спаду та індукує надлишок у роки інфляції, та не потребує додаткових заходів з боку державних інституцій. Такі автоматичні стабілізатори часто й називають не дискреційною фіскальною політикою.

Інструментами дискреційної політики є: громадські роботи, зміна трансфертних платежів, маніпулювання податковими ставками. А інструменти автоматичної політики - це, так звані, вбудовані стабілізатори: зміни в податкових надходженнях; посібники з безробіття і інші соціальні виплати; субсидії.

Під монетарною політикою розуміють комплекс взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк. Вирішальну роль у формування монетарної політики країни відіграє Національний Банк, який згідно Конституції України статті 100, відповідає перед суспільством за стан монетарної політики.

Законом України «Про Національний банк України» визначено: ``Грошово-кредитна політика - комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості''.

Центральний банк регулює пропозицію грошей у національній економіці, або, інакше кажучи, проводить монетарну політику за допомогою знарядь прямого та непрямого регулювання.

Основним знаряддям прямого регулювання пропозиції грошей є обмеження обсягів кредитів, що надаються певним галузям; пряме регулювання процентної ставки; обмеження величини кредитів для окремих банків. Ці знаряддя дають змогу не допускати надмірного створення банками грошей. Такі знаряддя ефективні лише в короткостроковому періоді тому що тривале використання справляє несприятливі впливи на розвиток національної економіки: зменшується рівень конкуренції між банками, підривається посередницька функція банків, спотворюється структура наданих банками кредитів тощо.

Тому у розвинутій ринковій економіці застосовують головним чином знаряддя непрямого регулювання пропозиції грошей, застосування яких передбачає наявність розвинутого грошового ринку. Їхня перевага полягає в тому, що вони дають банкам змогу розподіляти кредитні ресурси відповідно до потреб ринку. Непрямі знаряддя коригують величину пропозиції грошей, впливаючи на надлишкові резерви або грошовий мультиплікатор.

До знарядь непрямого регулювання належать операції на відкритому ринку, зміна облікової процентної ставки, зміна норми резервування.

Основною метою проведення грошово-кредитної політики держави є реалізація системи заходів у сферах грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості та вирівнювання платіжного балансу. Залежно від характеру впливу на основні макроекономічні змінні - обсяг національного виробництва, рівні інфляції та безробіття -- економісти розрізняють два види монетарної політики -- стимулюючу і стримувальну.

Політику, що спрямована на обмеження зростання цін у національній економіці, називають стримувальною монетарною політикою, або політикою "дорогих грошей" (пропозиція грошей зменшується).

Політику, що спрямована на підвищення рівня зайнятості, і, відповідно, на прискорення економічного зростання, називають стимулюючою монетарною політикою, або політикою "дешевих грошей" (пропозиція грошей збільшується).

Основні монетарні інструменти, за допомогою яких забезпечується проведення центральним банком грошово-кредитної політики в країні, залежно від рівня її економічного розвитку, такі:

- регулювання облікової ставки;

- встановлення «кредитних стель» на кредитні вкладення; - встановлення мінімальних обов'язкових резервів для комерційних банків;

- здійснення операцій на відкритому ринку;

- здійснення операцій на валютному ринку;

- регулювання імпорту й експорту товарів;

- випуск депозитних сертифікатів центрального банку.

Оскільки податково-бюджетна та грошово-кредитна сфери тісно взаємопов'язані, держава має узгоджувати монетарні та фіскальні рішення. Ігнорування цього взаємозв'язку може призвести до розбалансування всієї економічної системи. Фіскальна і грошово-кредитна системи держави виконують важливі соціально-економічні функції. Вони забезпечують умови для існування та розвитку господарської системи суспільства. Ці системи відокремлюються одна від одної завдяки особливим механізмам діяльності, критеріям та інституціям, які ці механізми реалізують. Водночас існує й певна необхідність взаємоузгодження критеріїв і результатів функціонування цих систем.

Тому важливе значення має скоординована робота Центрального банку як суб'єкта монетарної політики і Уряду (Мінфіну) як суб'єкта фіскальної політики.

Пожвавлення ринкової кон'юнктури може бути досягнуто як заходами монетарної політики -- зниженням процентної ставки та збільшенням пропозиції грошей, так і заходами фіскальної політики -- зростанням бюджетних витрат та скороченням рівня оподаткування.

Отже фіскальна політика -- це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва - через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох заходів. За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротися з інфляційними спалахами тощо.

Податки і державні видатки є головними знаряддями фіскальної політики, а отже податкова система тут відіграє неабияку роль. Тобто за своєю суттю вона повинна формувати доходи державного бюджету, будучи поряд з іншими економічними інструментами (таким як ціни, зарплата, відсотки за кредит, бюджетне фінансування), еластичним важелем впливу на поведінку економічних та соціальних структур.

Що ж стосується грошово-кредитної політики, то вона є оперативним і гнучким доповненням бюджетної політики. Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає на грошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно, - на споживчий та інвестиційний попит.

Завдання грошово-кредитної політики в Україні - забезпечити фінансову стабільність, поступово знизити інфляцію, вивести економіку з кризи. Тобто Центральний банк використовує знаряддя монетарної політики для стабілізації національної економіки, зокрема для досягнення таких цілей:

1) економічне зростання;

2) високий рівень зайнятості;

3) стабільний рівень цін;

4) стабільність на фінансових ринках;

5) стабільність процентних ставок;

6) стабільний курс національної валюти.

Проте, у класичній моделі фіскальній політики приділяється другорядна роль у порівнянні з монетарною, тому що фіскальні заходи викликають ефект витиснення і сприяють підвищенню рівня інфляції, що значно знижує їхній стимулюючий ефект.

Вибір економічної стратегії є надзвичайно складним явищем, адже він ускладнюється мінливістю економічної ситуації в країні, а також залежить від поведінки споживачів.

Монетарна політика володіє потужним стабілізаційним потенціалом, а також вона є досить гнучкою, що дозволяє їй швидко реагувати на збурення в економіці. Та все ж таки монетарна політика залежить від незалежності центрального банку а також від довіри економічних суб'єктів до його політики.

Проведення фіскальної політики в Україні ускладнюється потребою одночасного збільшення обсягів виробництва і зниження темпів інфляції. На мою думку, для забезпечення економічного зростання потрібно встановити оптимальну податкову ставку, яка б змогла забезпечити одночасне стимулювання підприємницької діяльності та збільшення надходжень до державного бюджету.

Загалом проблема постає в розробці раціонального механізму впливу монетарної та фіскальної політики на стан економіки країни в цілому. Тому для забезпечення економічного зростання уряду України необхідно встановити чітку політику щодо операцій на ринку цінних паперів, що безумовно сприяє зменшенню рівня інфляції. В свою чергу встановлення оптимальної податкової ставки забезпечить стимулювання економіки.



3. Макроекономічне регулювання та забезпечення реалізації моделі екологічно збалансованої економіки через формування державних цільових програм

Минуле століття характеризується небувалими темпами зростання світової економіки. В кінці XX ст. щоденне виробництво товарів і послуг дорівнювало річному на початку століття. Відбулися величезні зміни в чисельності населення планети -- воно зросло з 1,6 млрд. осіб на початку до понад 6 млрд. в кінці століття. Таке економічне зростання і збільшення чисельності населення призводило до безжалісного використання природно-ресурсного потенціалу планети.

Однак відомо, що всі виробничі ресурси є обмеженими і рідкісними. Особливо гостро ця економічна проблема стоїть перед природними ресурсами -- землею, лісами, родовищами корисних копалин, водними ресурсами, тваринним світом, які людина використовує у процесі виробництва різноманітних благ і без яких неможлива господарська діяльність.

Наслідки економічної діяльності призвели до забруднення життєво важливих видів ресурсів, деградації навколишнього середовища. Проблеми, що склались у зв'язку з загостренням екологічних проблем, потребують визначення національних пріоритетів екологічно збалансованого розвитку України та побудови соціально-орієнтованої ринкової економіки в державі.

Якщо говорити про регіональні пріоритети, що зумовлюють швидкий перехід національної економіки на модель екологічно збалансованого розвитку, то слід виділити такі:

- створення раціональної регіональної структури економіки, на основі проведення соціоекологічного районування, та критеріїв ресурсо-екологічної безпеки і просторових вимог екологічно збалансованого розвитку;

- розпрацювання соціоекологічних програм розвитку територій, що передбачали б реалізацію системи заходів по їх екологічно збалансованому природокористуванню

- вдосконалення територіальних пропорцій розвитку економіки завдяки ефективнішому використанню внутрішніх регіональних можливостей ресурсів природного та людського потенціалу;

- перепрофілювання та реконструкція промислових комплексів до застосування екологічно чистих технологій та виготовлення відповідної продукції, орієнтованої на зниження енерго- та матеріаломісткості;

- усебічний розвиток виробництва інформаційних благ та послуг через створення нових наукових технологій збалансованого природокористування, виходячи з біофізичних особливостей природно-ресурсного потенціалу кожного регіону;

- розробка допустимих параметрів господарської діяльності у межах локальних територій;

- створення системи запобігання шкідливого впливу природокористування на довкілля та виникнення надзвичайних ситуацій, техно- і антропогенних аварій та катастроф;

- визначення еталонних територій для першочергового відпрацювання регіональних схем детоксикації довкілля в індустріальних східних регіонах України.

Екологічно збалансований розвиток національної економіки повинен ґрунтуватись на довготерміновому всебічному моніторингу довкілля. Пріоритетним завданням такого моніторингу має стати створення інформаційної бази для проведення оцінки стану біорозмаїття та ландшафтного розмаїття в державі, підтримки тих систем природокористування, які захищають біологічні види та популяції.

Тому особливого значення набувають природно-заповідні території, які становлять екологічну мережу держави та можуть стати полігонами для подальших екосистемних досліджень збалансованого розвитку.

Особливу увагу належить приділити охороні земельного фонду держави. Йдеться про необхідність впровадити таку стратегію землекористування, яка б усебічно попереджала ерозію та деградацію ґрунтового покрову.

Пріоритетним напрямком на шляху екологічно збалансованого землекористування повинно стати усунення фізичної деградації ґрунтів. Сучасна практика виконання ґрунтообробних робіт повинна бути переглянута.

Дуже актуальним є якнайширше впровадження ґрунтозахисних систем землеробства та оптимальних сівозмін. Необхідно вдосконалювати структуру угідь та формувати високопродуктивні, екологічно стійкі агро ландшафти.

Не у всіх власників землі і землекористувачів є знання для здійснення проектів із захисту грунтів від водної та вітрової ерозії. Тому проведення земельної реформи повинно супроводжуватись створенням відповідних центрів на місцях, які б займались екологічним навчанням.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, ефективного використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - на збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Головні засади державної екологічної політики закріплено низкою прийнятих Законів України й відображено в програмному документі "Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки". У цьому документі на державному рівні проголошено довгострокову стратегію розв'язання екологічних проблем у системній сукупності та взаємопогодженості цілей і завдань.

Стратегічні завдання щодо посилення дієвості економічних інструментів реалізації національної екологічної політики у відповідності до чинного законодавства України, зокрема, відповідно до Закону України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» полягають у підвищенні економічної результативності інструментів природокористування.

Основними заходами щодо посилення дієвості економічних інструментів в сфері екологічної політики є:

- підвищення ставок зборів за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища, розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення природоохоронного законодавства;

- удосконалення нормативної бази платності за споживання природних благ на основі об'єктивних рентних оцінок продуктивності ресурсних джерел і диференціації відповідних платежів за якісними і просторовими ознаками, а також механізми регулювання рентними доходами у сфері природокористування;

- реформування системи видачі дозволів на забруднення, законодавче визначення обов'язкової щорічної індексації ставок платежів за забруднення з поправкою на інфляцію тощо;

- удосконалення нормативно-розрахункової бази і порядку сплати податку на екологічно шкідливу продукцію;

- реформування методики відшкодування заподіяної шкоди і обчислення штрафів відповідно до їх економічної суті як запобіжного інструменту щодо нераціонального природокористування;

- розширення бази оподаткування забруднюючих речовин і екологічно небезпечної продукції, враховуючи досвід країн - членів ЄС/ОЕСР;

- активізацію механізмів стимулювання господарюючих суб'єктів до впровадження еколого-конструктивних заходів;

- запровадження цільового зворотного фінансування зібраних коштів саме товаровиробникам-забруднювачам для підтримання конкретних екологічних програм (законодавче визначення адресності екологічних надходжень);

- активізацію процесу формування системи стимулювання залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у сферу охорони навколишнього природного середовища.

Забезпечення екологічної безпеки економічного розвитку потребує зміни експортної політики, зокрема врахування того факту, що в структурі експорту з України переважає так звана технологічна сировина та середньотехнологічна продукція переробної та машинобудівної галузей. Оптимізація структури експорту потребує вжиття заходів, спрямованих на побудову нової аграрно-індустріальної моделі економіки, орієнтованої на високотехнологічні види продукції та послуг. Це передусім потребує від держави реструктуризації переробної галузі, підтримки розвитку перспективних галузей виробництва товарів та послуг, реалізації стратегії щодо відновлення та підвищення конкурентоспроможності вітчизняного аграрного сектору та розвитку і зміцнення високотехнологічного компоненту українського експорту.

Останніми роками світові інвестиції в «чисту енергетику» зросли удвічі. Обсягами капіталовкладень у відновлювальну енергетику в розвинутих країнах значно перевищують фінансування традиційних енергопотужностей. У відповідь на прийняті Європарламентом зобов'язання щодо запровадження нетрадиційних та відновлювальних джерел енергії більшість країн субконтиненту задекларували досягти до 2020 року в середньому 15-25 % використання таких видів енергії. Такі країни як Данія, Фінляндія та Швеція уже сьогодні вагому частку національного споживання енергії отримують із нетрадиційних джерел.

Тому «озеленення» енергетики, зважаючи на значні водні та земельні ресурси в нашій країні, має стати головним завданням у короткостроковій перспективі.

Структурне перетворення економіки потребує значних затрат, у тому числі й матеріальних. Тому до числа першочергових напрямків формування механізму екологізації економіки слід віднести удосконалення системи екологічних нормативів, формування та розвиток економічного механізму стимулювання раціонального ресурсокористування, перегляд чинної системи екологічної відповідальності суб'єктів економічної діяльності.

Формування екологічної відповідальності бізнес-середовища в Україні потребує зміни світоглядних і ціннісних орієнтирів із застосуванням економічного, правового, інформаційного інструментарію. Зокрема необхідно:

- посилити примусовий соціально-екологічний складник відповідальності бізнесу шляхом підвищення штрафних санкцій. Розмір штрафів за порушення норм природоохоронного законодавства має відповідати економічним збиткам від порушення довкілля та перевищувати вартість запобіжних заходів;

- за допомогою економічних інструментів зробити екологічну відповідальність прибутковою для бізнесу. Необхідно створити систему економічних і правових механізмів матеріального стимулювання бізнесу для підвищення рівня екологічної відповідальності. Ними можуть бути податкові пільги, регулювання цін на ресурси та екологічно чисту продукцію, організація держзакупівель продукції, надання пільгових кредитів для реалізації природоохоронних заходів тощо;

- для зниження навантаження на державний бюджет та підвищення відповідальності природокористувачів необхідно удосконалити страхові інструменти та механізми, а також створити умови для запровадження системи екологічного страхування;

- активно залучати до екологічних проектів малий і середній бізнес шляхом державної та суспільної підтримки компаній, що займаються екологічним бізнесом (моніторинг, аудит, екологічне інформування, просвіта та виховання), реабілітацією навколишнього середовища, будівництвом очисних споруд, утилізацією відходів тощо.

Отже, екологізація повинна охопити всі сфери суспільної діяльності: промисловість, сільське господарство, науку, соціальну, правову та ін.

У масштабі всього народногосподарського комплексу, на макрорівні можна виділити наступні важливі напрямки економічних перетворень: структурна еколого-орієнтована перебудова, зміна інвестиційної політики в напрямку екологічно збалансованих пріоритетів, перехід до політики ресурсо- та енергозбереження, формування екологічної свідомості та культури суспільства. Усі ці механізми та реформи неминуче тією чи іншою мірою позначаться на розвитку бізнесу, пов'язаного з екологічною діяльністю. Важливу роль у спрямуванні соціо-еколго-економічного розвитку суспільства повинні відігравати досконалі важелі економічного механізму. Перехід економіки на екологічні рейки має здійснюватися в умовах зміни законодавчого поля з метою сприяння екологізації економіки.

Підводячи проміжні висновки слід зазначити, що негайного вирішення потребує формування ефективної структурної політики, спрямованої на екологічну реструктуризацію економіки, що передбачає перерозподіл трудових, матеріальних, фінансових ресурсів у народному господарстві на користь високотехнологічних, безвідходних, ресурсозберігаючих видів економічної діяльності, як це відбувається в усіх розвинутих країнах світу. Основними напрямками інноваційного розвитку мають бути екологічна реструктуризація та екологічна модернізація виробництва, що передбачає зміну галузевої структури за рахунок зниження попиту на продукцію екологічно брудних виробництв або шляхом модернізації підприємств - споживачів такої продукції.

Державна політика у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми, які спрямовуються на втілення визначених пріоритетів це, зокрема, регіональні та локальні програми екологічно збалансованого розвитку.

На даний час розроблені й впроваджуються:

- Національна програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні);

- Державна програма поводження з радіоактивними відходами;

- Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води;

- Концепція збереження біологічного різноманіття України;

- Концепція охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського і Чорного морів.

Екологічні пріоритети знайшли також відображення в розроблених стратегічних державних програмах: Програмі діяльності Кабінету Міністрів України на 1998-99 pp., Програмі структурної перебудови економіки України на період 1999-2003 pp., Державній програмі соціального і економічного розвитку на 1998 р. та 1999 р. (розділ "Природніресурси та навколишнє середовище") і, нарешті, в проекті Програми соціально-економічного розвитку до 2010 р. "Україна - 2010 ". Першочергові заходи, що випливають з цих програм, включено до планів економічного і соціального розвитку областей та регіонів. З регіональних програм варто відзначити Програму державної підтримки комплексного розвитку м. Львів на 1998-2002 pp., Державну програму соціально-економічного розвитку м. Києва на період до 2010 p., Державну програму соціально-економічного розвитку Донецької області на 1998-2010 pp., Концепцію реформування економіки Херсонської області та ін.

Вже з перших законотворчих кроків суверенної України визначено основи забезпечення екологічних прав людини. Важливим актом нової держави став Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища". Закон визначає поняття екологічної безпеки та заходи щодо її забезпечення, екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію підприємств та інших об'єктів, про застосування мінеральних добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біологічного впливу, шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення, від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами.

Земельний кодекс України - регулює охорону і раціональне використання земель. З метою охорони земель Земельний Кодекс встановлює обов'язки власників земельних ділянок та землекористувачів: використовувати землю ефективно і відповідно до цільового призначення; підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки внаслідок своєї господарської діяльності; здійснювати захист земель від водної та вітрової ерозії, забруднення та інших процесів руйнування, для збереження і підвищення родючості землі.

Водний кодекс України - забезпечує правову охорону вод від забруднення, засмічення і виснаження та регулює порядок їх використання.

Лісовий кодекс України - регулює відносини з охорони і відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей та підвищення їх продуктивності, раціонального використання лісів з метою задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах.

Кодекс України про надра - регулює гірничі відносини з метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб суспільства у мінеральній сировині, охорони надр, гарантування безпеки людей, майна, навколишнього природного середовища при користуванні надрами.

Закон України "Про охорону атмосферного повітря" - спрямований на збереження нормального стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки людини, а також відвернення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище. Закон встановлює екологічні нормативи в галузі охорони атмосферного повітря, екологічної безпеки атмосферного повітря (гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин в атмосферному повітрі, гранично допустимих викидів забруднюючих речовин для кожного стаціонарного та пересувного джерела викиду).

Підприємства, установи, організації, діяльність котрих пов'язана зі шкідливим впливом на атмосферне повітря, повинні вживати заходів щодо зменшення обсягів викидів забруднюючих речовин і зниження шкідливого впливу, здійснювати контроль за обсягом та складом забруднюючих речовин, забезпечувати безперебійну та ефективну роботу очисного обладнання.

Закон України "Про природно-заповідний фонд України" - визначає правові основи організації, охорони і використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів і об'єктів.

Реалізація Концепції сталого (екологічно збалансованого) розвитку в Україні забезпечується за допомогою цілеспрямованої політики, яка включає державний, регіональний та місцеві рівні вирішення відповідних питань, правові, фінансові та організаційні засоби.

На сьогодні в Україні вже впроваджено в практику господарювання інтегральні індикатори сталого розвитку, які відповідають міжнародним стандартам

Окремо слід зупинитись на глобальних макроекономічних чинниках, що впливатимуть на визначення організаційно-управлінського інструментарію макроекономічного регулювання екологічної безпеки.

Зауважимо, що традиційні економічні показники, такі, як ВВП, дають неправильне уявлення про ефективність економіки, тому що не відображають негативний вплив виробництва та споживання на природний капітал. Виснажуючи природні ресурси або знижуючи здатність екосистем виконувати свої корисні функції, такі, як постачання продовольством, регулювання та задоволення культурних потреб, економічна діяльність нерідко супроводжується знеціненням природного капіталу.

В ідеалі зміна величини природного капіталу має оцінюватися в грошовому еквіваленті і відбиватися на національних рахунках. У цьому полягає одна з цілей вдосконалення Системи екологічної та економічної звітності (СЕЕО), здійснюваного сьогодні Статистичним відділом Секретаріату ООН, і враховуватися Світовим банком при оцінці скоригованих чистих національних заощаджень. Більш широке використання таких показників дозволило б правильніше оцінювати реальний рівень доходів і зайнятості і стійкість їх зростання. «Зелений» облік або Облік інклюзивної багатства (Inclusive Wealth Accounting) - корисні методи обліку, які мають бути прийняті спочатку низкою країн і підготують грунт для оцінки переходу до «зеленої» економіки на макроекономічному рівні.

Завданням макроекономічного регулювання є збереження стійкості функціонування економічної системи держави та екологічної рівноваги в межах макроструктури: економіка - екологія - система державного управління.

макроекономічний фіскальний монетарний цільовий

Література

1. Гринів Л.С. Національна економіка: [навчальний посібник] / Л.С. Гринів, М.В. Кічурчак. - Львів: "Магнолія 2006", 2008. - 464 с.

2. Круш, П. В. Гроші та кредит [навчальний посібник] / П. В. Круш, В. Б. Алексєєв. - К. : ЦУЛ, 2010. - 216 с.

3. Пустовійт Р.Ф. Національна економіка: [навчальний посібник] / Л.О. Петкова, Р.Ф. Пустовійт, А.О. Ходжаян та ін.; За загальною редакцією професора Л.О. Петкової. - К.: "МП Леся", 2009. - 288 с.

4. Решетило В.П. Національна економіка: [навчальний посібник] / за заг. ред. В. П. Решетило. - Х.: ХНАМГ, 2009 - 386 с.

5. Тарасевич В.М. Національна економіка: [навчальний посібник] / за редакцією В.М. Тарасевича. - К.: Центр навчальної літератури, 2008. - 287 с.

6. Конституція України. Закон від 28.06.1996 N 254к/96-ВР.

7. Закону України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21 грудня 2010 року №2818-VI.

8. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25.06.1991р. № 1264 -XII.

9. Закон України “Про Національний банк України” від 20.05.1999 р. N 679-XIV зі змінами та доповненнями.

10. Постанова Верховної Ради України “Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” № 188/98-ВР від 5 березня 1998 р.

11. Ефективна економіка. “Організаційно-управлінський інструментарій макроекономічного регулювання екологічної безпеки” [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua

Размещено на Allbest.ru

...