Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОМПЛЕКСНА КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Економічна теорія»

на тему: «Сільське господарство України: сучасний стан і перспективи розвитку»

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Загальна характеристика сільського господарства, його структура та функції
• 1.1 Сутність та значення сільського господарства
• 1.2 Особливості сільськогосподарського виробництва
• Розділ 2.Сільське господарство на мірокрорівні
• 2.1 Типи сільськогосподарських підприємств на Україні
• 2.2 Запровадження інновацій на сільськогосподарських підприємствах
• Розділ 3.Сучасний стан сільського господарства на Україні
• 3.1 Перспективи розвитку аграрної сфери в Україні
• 3.2 Тенденції розвитку та ефективність державного регулювання аграрної ринкової економіки: досвід США, Японії, Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС)
• 3.3 Державна підтримка аграрного сектора
• Висновки
• Список використаної літератури
• Додатки


Вступ

1.1 Сутність та значення сільського господарства

Сільське господарство -- галузь матеріального виробництва, що займається вирощуванням сільськогосподарських культур та розведенням сільськогосподарських тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості -- сировиною. Воно включає дві взаємопов'язані великі галузі -- рослинництво (його ще називають землеробством) і тваринництво, які поділяються на менші галузі, підгалузі, виробництва.

Сільське господарство є первинною ланкою агропромислового комплексу (АПК), а разом із харчовою і деякими галузями легкої промисловості (текстильною, шкіряною, хутровою) складає його основу.

Сільське господарство належить до найдавніших видів господарської Діяльності людини. На території України на рубежі V і IV тисячоліть До н. е. розвинулося осіле землеробство (трипільська культура). З давніх часів Україна відома своєю сільськогосподарською продукцією серед інших народів і країн. І зараз сільське господарство належить до важливих галузей міжнародної спеціалізованої держави.

Розвиток сільського господарства залежить від природно-географічних і соціально-економічних передумов. До перших належать земельно-ґрунтові й агро-кліматичні ресурси, які загалом дуже сприятливі на території України.

Сільськогосподарські угіддя займають 42 млн. гектарів, або 70% загального фонду країни. Структура сільськогосподарських угідь така: 78,9% -- орні землі (рілля) і багаторічні насадження, 13,0% -- пасовища, 8,4% -- сіножаті. Найвища частка орних земель -- у степових районах (70 -- 80%) і лісостеповій зоні. Пасовища зосереджені, в основному, в Карпатах, на Поліссі та в південно-східних степових областях, сіножаті -- в долинах рік лісової і лісостепової зон.

Серед соціально-економічних передумов сільськогосподарського виробництва важливу роль відіграють трудові ресурси (сільські райони України ними забезпечені достатньо), особливості землеволодіння, тобто відносини власності на землю, й аграрна політика держави.[3]

В Україні тривалий час землею володіли держава і великі колективні господарства, зараз вона -- у власності селянських спілок і фермерів. Зміни у землеволодінні відбуваються дуже повільно. Новим поштовхом для подальшого реформування селянського господарства стало прийняття у 2001 році Земельного кодексу України, що його справедливо назвали "земельною конституцією". Частка землі, яка знаходиться у володінні фермерів (таких в Україні понад 36 тис. господарств) становить тільки 2% від площі сільськогосподарських угідь. Розвиток фермерства та створення кооперативів селян-власників землі дозволить значно піднести рівень розвитку сільськогосподарського виробництва у країні. Це вже проявляється в останні роки, коли процеси реформування у сільському господарстві стали більш реальними.

Тривалий час сільськогосподарське виробництво розвивалося екстенсивним шляхом, тобто за рахунок залучення до нього додаткових земельних площ, особливо ріллі, збільшення поголів'я худоби. Площа орних земель приростала за рахунок зменшення площ інших сільськогосподарських угідь (це негативно впливало на кормову базу тваринництва), а також внаслідок проведення водної меліорації -- зрошення та осушення земель. Зрошувальні землі розташовані на півдні України, їх площа -- 2,5 млн. га. У перезволожених і заболочених районах Полісся і північного лісостепу під осушення залучено 3,3 млн. га земель.

Нині територія України належить до найбільш розораних в Європі і світі (рілля становить 1/2 її площі). При цьому розорювалися навіть землі, не дуже придатні для землеробства, -- наприклад, осушені землі на Поліссі чи осушені заплави річок. Внаслідок цього площі земель збільшувались, але знижувалася їх продуктивність, що не сприяло збільшенню обсягів виробництва культур.

Збільшення поголів'я худоби спричиняло проблеми її утримання через низькоякісну кормову базу, недостатнє впровадження високопродуктивних порід тварин та ін.

В сучасних умовах екстенсивний шлях ведення сільськогосподарського виробництва має поступитися інтенсивному -- отриманню більших врожаїв сільськогосподарських культур у результаті поліпшення обробітку земель, внесення добрив, використанню отрутохімікатів та ін., піднесенню продуктивності худоби за рахунок селекції, поліпшення кормової бази тощо. Важливо встановити правильні пропорції між рослинництвом і тваринництвом, які забезпечили б виробництво кормів для останнього.

Основу аграрно-промислового комплексу складає сільське господарство, яке характеризується розвиненим виробництвом зерна, молока, технічних культур.

На сьогодні в сільськогосподарському комплексі працюють 528 підприємств різних форм власності. У сільськогосподарському виробництві використовується майже 2,2 млн. гектарів землі, з них більше 1,7 млн. гектарів ріллі.

Намітилася тенденція до збільшення посівних площ економічно вигідних і високоліквідних культур, таких як кукурудза, соя, цукровий буряк, рапс. Площі посіву кукурудзи, сої і цукрового буряка є найбільшими в Україні. У Полтавській області в рослинництві впроваджуються державні і регіональні програми розвитку органічного землеробства і виробництва «екологічно чистої» продукції.

Традиційною галуззю на Полтавщині є тваринництво. У всіх категоріях господарств (включаючи приватний сектор) налічується 311,1 тисяч голів великої рогатої худоби, зокрема, 142,1 тисяч корів, 372,2 тисяч свиней і 53,8 тисяч овець і кіз, 4,9 млн. голів птиці. Полтавщина має одну з найбільших племінних баз в Україні. У області діє 37 племінних господарства великої рогатої худоби і 20 - по розведенню свиней.[3]

Аграрна сфера приносить для України чималі кошти.(Табл. 1)

Таблиця 1 Динаміка виробництва валової продукції сільського господарства в Україні.

* Побудовано на основі [4]

В умовах продовольчої кризи в світі розвиток сільського господарства може стати рушійним для розвитку економіки України. Сьогодні у світі щодня від нестачі харчів та хвороби помирає 25 тисяч людей. На думку експертів, у найближчі 10-20 років ця цифра перевищить 100 тисяч осіб. Україна може зробити багато, щоб уникнути цієї проблеми. Через поставки продовольства Україна також може впливати на політику країн-імпортерів.

Сьогодні Україна контролює понад 20% ринку зерна у країнах Близького Сходу і Північної Африки. Час від часу ця цифра наближається до 40%. Тобто Україна - дуже впливова у цьому регіоні. Цей регіон не може займатись сільським господарством. Глобальне потепління знищило сільське господарство. На 90% вони залежні від імпорту і от основним постачальником продовольства у цей регіон є Україна. Ці країни мають величезні фінансові ресурси і ми можемо впливати на політику цих країн через продаж їм продовольства. Ми можемо робити дуже багато завдяки своєму аграрному потенціалу у цьому регіоні. Ми не використовуємо цих можливостей і, звичайно, від цього ми втрачаємо багато.

1.2 Особливості сільськогосподарського виробництва

Розділ 2. Сільське господарство на мірокрорівні

2.1 Типи сільськогосподарських підприємств на Україні

З огляду на розвиток і зміни у сільському господарстві України, що відбувались протягом останнього десятиріччя, важко було дати чітке визначення та класифікувати сільгоспвиробників. В Україні прийнято виділяти такі три наступні категорії сільгоспвиробників.

Сільськогосподарські підприємства, які ще називають великими сільгоспвиробниками: до цієї категорії належать державні господарства, акціонерні компанії та товариства усіх типів, сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські підрозділи промислових, транспортних та інших підприємств, організацій і науково-дослідних інститутів.

Особисті господарства населення, які ще називають особистими селянськими господарствами (у т.ч. дачні ділянки) або дрібні сільгоспвиробники: до цієї категорії належать індивідуальні або сімейні господарства, які мають земельні ділянки, такі форми сільгоспвиробництва, коли окрема особа або сім'я виробляє сільгосппродукцію для задоволення потреб сім'ї в продуктах харчування або з іншою метою.

Фермери, які також, як правило, розглядаються як дрібні виробники: форма вільного підприємства, у якому використовується власна або орендованого земля та інше майно. Приватний фермер займається на своєму підприємстві виробництвом, іноді переробкою та збутом сільгосппродукції, держава реєструє його як фермера.

Таким чином, категорія сільськогосподарських підприємств включає великі сільськогосподарські землеволодіння, такі як колишні радгоспи та колгоспи, які все ще намагаються функціонувати в пострадянських реаліях, та сучасні ефективні землеволодіння корпоративного типу. До приватних господарств відносять індивідуальні та сімейні сільські господарства, які виробляють продукти харчування здебільшого для особистого споживання, однак вони також реалізують певну частину своєї продукції, щоб поповнити доходи сім'ї. Останні, приватні ферми, дуже подібні до приватних господарств, але вони реєструються як бізнес.[6]

Зручно розглядати сільськогосподарські підприємства як великі виробники, а інші дві категорії господарств - як малі виробники.

Визначення малого підприємства: якщо середня кількість працівників згідно зі штатним розкладом за відповідний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та розміри річного валового доходу не перевищують 500 000 євро.

Закон України „Про державну підтримку малого підприємництва”

Стаття 1. Поняття суб'єктів малого підприємництва: Суб'єктами малого підприємництва є: юридичні особи - це суб'єкти господарювання будь-якої організаційної та юридичної форми та форми власності, в яких середній штат працівників за відповідний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб, а розмір річного валового доходу не перевищує 500 тис. євро.

Стаття 2. Сфера застосування Закону: Сфера застосування цього Закону поширюється на усіх суб'єктів малого підприємництва незалежно від форми власності, у т.ч. включно з тими, котрі працюють у галузі сільського господарства.[7]

Проект АМР/ПРООН „Аграрна політика для людського розвитку”/Секретаріат Координаційної ради з питань аграрної політики при Кабінеті Міністрів України

Згідно з вищезгаданим законодавством України та проектом „Аграрна політика для людського розвитку”, аналіз свідчить, що у 2003 році 91,2 процентів сільськогосподарських підприємств України мали загальні обсяги продажу, які не перевищують передбачений максимальний еквівалент 500 000 євро (3,2 мільйони гривень) і лише 22,3 % звітували про максимальну дозволену кількість працівників у 50 осіб. Таким чином, ці 22,3 % також можна включити до категорії малих підприємств (згідно з критеріями, передбаченими чинним законодавством).

Менше 0,1 % сільськогосподарських підприємств можуть бути віднесені до категорії великих підприємств (загалом лише чотири підприємства).

Група середніх підприємств є найбільшою.(Додаток А, Додаток Б).

Видається можливим розділити середні підприємства на такі класи або групи:

· Підприємства, середній штат працівників яких протягом фінансового року перевищує 50 осіб, але не більше 1 тис. осіб, а обсяг валового доходу від реалізації як продукції, так і послуг за фінансовий рік не перевищує суми, яка дорівнює еквіваленту в 500 000 євро відповідно до середньої ставки гривні Національного Банку України, визнаються середніми підприємствами першої групи.

· Інші підприємства, які згідно із законом визнаються середніми, є середніми підприємствами другої групи.[8]

Проект аграрного маркетингу USAID/Land-of-Lakes визначає фермерів як малих або середніх сільгоспвиробників та як такі групи виробників, яким дійсно потрібна маркетингова підтримка для збільшення їхніх доходів. Цільовими клієнтами LOL є приватні фермери, приватні сільські товаровиробники або виробничі кооперативи, асоціації і бізнес-групи, як формально організовані, так і неформальні.

Під малими та середніми підприємствами в LOL AMP розуміють господарства, площа землекористування яких разом з орендованою землею не перевищує 50 га,; це сімейні ферми або приватні підприємці/підприємства приватного зразка, але не корпоративного типу як колишні колгоспи; це господарства, в яких працюють до 20 постійно зайнятих працівників, та доход яких не перевищує одного (1) мільйона гривень.

Проектом з розвитку дорадчих служб (USAID LSU Extension Service Project) мале та середнє сільськогосподарське підприємство визначається таким чином:

1) справжні приватні фермери (з площею орендованої землі до 200 гектарів) і

2) власники особистих підсобних господарств:

--- більше одного гектара землі і до 500 гектарів,

--- використання найманої робочої сили,

--- комерційне (товарне) сільгоспвиробництво.[9]

2.2 Запровадження інновацій на сільськогосподарських підприємствах

Науковий доробок вітчизняних вчених досить вагомий. Він має стати «полем новацій» для українських аграріїв. Так, у 2009 році установами НААН України завершено 776 фундаментальних і 629 прикладних науково-дослідних розробок. Створено 229 сортів і гібридів сільськогосподарських рослин; 21 породу та внутріпородних типів тварин, комах; 44 нові види техніки, машин і обладнання; 185 ресурсозберігаючих технологій та технологічних інструкцій; 9 видів нових матеріалів, 19 засобів захисту рослин і тварин тощо [10, с.12-13].

Переважна більшість інноваційних здобутків вітчизняних аграрних підприємств пов'язана нині із використанням наукових розробок, що сприяють інтенсифікації сільського господарства, забезпечують економію матеріальних ресурсів і гарантують підвищення ефективності виробництва сільськогосподарської продукції. Тому спостерігається дифузія (розповсюдження) інновацій, які стосуються перш за все виробництва елітного насіння, виведення нових сортів рослин, використання перспективних технологій утримання тварин, створення більш продуктивної сільськогосподарської техніки, нових засобів захисту рослин і тварин тощо. Такі інноваційні зміни не можна вважати кардинальними. Вони відбивають традиційний підхід до розвитку сільського господарства як окремої галузі економіки, що намагається збільшити обсяги виробництва продовольства за рахунок якісного удосконалення матеріально-речових елементів продуктивних сил [11].

Розглянемо інноваційні досягнення аграрних підприємств. Наприклад, ТОВ «Деміс-Агро», що спеціалізуються на свинарстві, в Дніпропетровському районі за три з половиною роки воно довело поголів'я свиней до більше, ніж 20 тисяч. Разом з тим, що розпочинало «з нуля», завізши до комплексу у Підгородньому 900 свиноматок з Франції. Товариство подумало не лише про постійний мікроклімат для свинок, спеціальну годівлю для кожної тварини в залежності від її стану, що прослідковується комп'ютерною системою, а навіть про екологічні та соціальні наслідки діяльності - скоро запрацює установка, яка перетворюватиме гній на чистий, дезодорований біогаз.[17]

У передових господарствах збільшення поголів'я свиней досягається за рахунок інтенсивних методів ведення галузі та широкого впровадження міжпородного схрещування і гібридизації. Остання суттєво підвищує продуктивність тварин і збільшує прибуток на 30%. Відома корпорація «Агро-Союз» у поточному році презентувала проект будівництва свинокомплексу з повним циклом виробництва м'яса свиней на 360 тис. голів [14, с.16]. Упродовж останніх 50 років в Україні й за кордоном спроектовано та побудовано механізовані ферми і комплекси, на яких утримувалось від 150 до 2400 і навіть більше корів. Зі збільшенням поголів'я тварин зростала культура землеробства, урожайність полів, поліпшувалась кормова база, зростало виробництво молока.

Нині у молочному скотарстві України на першому плані стоїть проблема раціонального ведення галузі і отримання прибуткового якісного молока -- сировини для переробних підприємств. Молочна галузь -- найскладніша у тваринництві. Тут ланцюг «людина-машина-тварина» повинен спрацьовувати декілька разів щодоби з однаковими інтервалами часу протягом 4-5 років продуктивного використання тварин. Навіть незначне порушення цього поєднання знижує продуктивність.

Процеси утримання та доїння корів в Україні удосконалювали неодноразово. У 60-х роках -- це були доїльні зали з «Ялинками», коли «фортецю» механізації галузі намагались взяти приступом, без підготовки кадрів, тварин, належних кормової бази і племінної роботи, з недосконалою технікою. Але із самого початку вони були приречені. Друга спроба -- у кінці 70-х -- на початку 80-х років. Тоді побудували нові комплекси та реконструювали ряд існуючих ферм, впровадили комплексну механізацію в багатьох господарствах. З різних причин нині діючих комплексів залишились одиниці, та й ті далеко не в кращому стані. А основною причиною є те, що проекти цих комплексів створено понад 20 років тому. В них не враховано останніх досягнень сільськогосподарської науки й практики. Масове тиражування їх елементів не принесло бажаних результатів -- більшість побудованих ферм не працюють за тією технологією, яку закладено у проектах.

Невдалі спроби використання доїльних залів, низка помилок при проектуванні, будівництві й експлуатації створили певний негативний стереотип серед тваринників, спеціалістів і керівників сільськогосподарського виробництва щодо прогресивних технологій безприв'язного утримання й доїння корів у залах. Як результат, у молочному скотарстві України нині переважно використовують малоефективні високозатратні технології утримання й доїння корів. У зарубіжних же країнах із розвинутим молочним скотарством більшість корів утримують безприв'язно і доять у залах. Основною перевагою цих технологій є те, що вони дають змогу автоматизувати процеси доїння, згодовування концентратів, зоотехнічного та ветеринарного обслуговування тварин.

Для доїння корів у доїльних залах за кордоном використовують сучасні високоавтоматизовані доїльні установки «Тандем», «Ялинка», «Карусель» і доїльні роботи. У СПП «Чумаки» функціонує один із найновітніших молочних комплексів «Карусель». Звичайно, такі установки, порівняно з традиційними, мають вищу продуктивність, спрощену конструкцію, вони надійніші, заощаджують площу доїльного залу, різко зменшують витрати праці на вигін корів з майданчика після доїння, підвищують рівень безпеки праці оператора. Комплекс також знаний своїм технологічним обладнанням для доїння корів, очищення, охолодження та зберігання молока [15,с.51].

В галузі рослинництва в області є теж певні досягнення. З 2005 року у нас працюють такі енергозберігаючі комбайни, трактори, агрегати як «Кейси СТХ - 500», «Нью Холанд», «Домінатор», «Клаас», «Джон Дір», трактори «Джон Дір», «Кейси», посівні комплекси «Флексікоіл», «Грейн Плейнс», сівалки «Оптіма» та «Кінза», сівалка нульового циклу «Семіато», самохідний оприскувач «Джон Дір».

Фермерськоге господарства «Вперед-Агро» що займається здебільшого рослинництвом, займається системою поливу, що використовується для вирощування овочів, а також з сільгосптехнікою, яку, до речі, інколи власноруч поліпшують та раціоналізують, враховуючи особливості і потреби господарства. Є і поле, де експериментують з технологією No-till -одним з варіантів ґрунтозахисних технологій обробітку, коли ґрунт не порушується від збору врожаю до посіву, за винятком внесення добрив. Посів або закладення насіння здійснюється у вузьку борозну або канавку, яку створено дисковим сошником, хвилястим дисковим ножем, долотоподібними, або роторними сошниками. Боротьба з бур'янами здійснюється головним чином за допомогою гербіцидів. Можливе застосування культивації для екстреного контролю забур'яненості

Отже, інноваційні перетворення поступово охоплюють аграрний сектор економіки, але поки що вони торкаються обмеженої кількості сільгоспвиробників. Активізації інноваційної діяльності в аграрній сфері заважає ціла низка несприятливих чинників, пов'язаних з обмеженістю механізмів впливу на інноваційні процеси [19].

Розвиток сільського господарства викликає до життя нові форми інноваційного співробітництва українських аграріїв із зарубіжними партнерами. Наприклад Інститут сільського господарства степової зони розвиває тісні міжнародні зв'язки з науковими установами 14 країн Європи і Азії (найбільш тісні -- з Росією, Білорусією, Китаєм, Болгарією, Грецією), в першу чергу, за спільними програмами з питань селекції кукурудзи. Нині Інститут сільського господарства степової зони є провідною установою, що займається комплексними науковими розробками наступних проблем:

- створення високопродуктивних гібридів кукурудзи і сорго, сортів озимої пшениці, ячменю, вівса, зернобобових культур;

- опрацювання методів підвищення стійкості зернових до стресових умов (посуха, низькі температури, тощо);

- розробка наукових основ організації сівозміни, системи ґрунтозахисного обробітку, раціонального використання мінеральних добрив і засобів захисту рослин;

- удосконалення волого- і енергозбережних технологій вирощування зернових, зернобобових, технічних і кормових культур;

- економічна оцінка ефективності наукових розробок [18].

Насамперед слід вказати на невідпрацьованість законодавчої бази і навіть повну відсутність деяких юридичних норм, досить важливих для розгортання інноваційної діяльності. Так, в Україні відсутнє законодавче визнання органічного сільського господарства, не налагоджена система реєстрації підприємств, що займаються виробництвом екологічно чистої продукції, не відпрацьовано стандарти якості органічного продовольства. Сучасні біопрепарати донині вносять до переліку пестицидів та агрохімікатів. Бракує належного патентноліцензійного захисту на сорти і гібриди вітчизняної селекції, які внесені до Державного реєстру рослин. Держава недостатньо дбає про розвиток організаційно-економічних форм інноваційного спрямування, не надає аграріям належної фінансової допомоги. Наприклад, в Україні відсутнє державне замовлення на елітне насіння, а це суттєво заважає впровадженню сортів вітчизняної селекції.

Самостійне налагодження стосунків сільськогосподарських підприємств із зарубіжними партнерами, дозволене державою, теж не завжди доцільне. Наприклад, купуючи засоби захисту рослин у численних дистриб'юторів зарубіжних компаній, українські аграрії не можуть бути впевнені у якості препаратів. Підтвердити відповідність останніх дуже важко через відсутність достатньої кількості лабораторій. На ринку України спостерігається стихійне збільшення імпорту зарубіжної сільськогосподарської техніки, але держава не намагається підпорядкувати його своєму контролю. Виконання лізингових програм, розрахованих на підтримку вітчизняних виробників сільськогосподарської техніки, нині загальмовано.

Недостатнє державне фінансування аграрної науки, зменшення обсягів кредитування сільськогосподарських підприємств, підвищення їх витрат на виробництво обумовлюють слабкий інтерес аграріїв до інноваційних розробок. Цьому також заважають нерозвиненість інформаційних джерел, тимчасовий характер співпраці аграрних підприємств з науково-дослідними установами, відсутність наукового супроводу при опануванні нових технологій тощо. Без ґрунтовного розв'язання поставлених проблем успішний інноваційний розвиток аграрної сфери не можливий.[12]

Тож, інноваційні перетворення набувають поступового поширення в аграрному секторі економіки України. Вони ще не мають системного характеру, але умови для загальної інноваційної розбудови аграрної сфери вже створюються. Інноваційні зміни у сільському господарстві мають різну цільову спрямованість. Переважна більшість інноваційних перетворень пов'язана з розповсюдженням інновацій, які сприяють інтенсифікації сільського господарства і гарантують економічну доцільність виробництва продовольства. Але більш перспективними слід вважати інноваційні досягнення, які забезпечують перетворення сільського господарства на динамічну, збалансовану, адаптивну систему, здатну до постійного самовідтворення при погіршенні загальних умов економічного розвитку. Прискорити інноваційні зрушення в аграрній сфері можна за допомогою ґрунтовного розв'язання цілої низки проблем, що стосуються відпрацювання правової бази, удосконалення організаційно-економічних форм, поліпшення фінансування та інформаційного забезпечення інноваційної діяльності сільськогосподарських підприємств.

Розділ 3. Сучасний стан сільського господарства на Україні

Сільське господарство України є однією з найважливіших галузей економіки. Воно забезпечує 8,2 % валової доданої вартості, тут зайнято понад 3 млн населення, використовується основних засобів вартістю понад 100 млрд грн, функціонують майже 56,5 тисяч господарюючих суб'єктів, що використовують 21,6 млн га сільськогосподарських угідь (2010 р.). Вироблена в сільському господарстві 1 гривня продукції дає змогу одержувати понад 12 гривень продукції в інших галузях.

Сільські території є місцем оздоровлення жителів країни, а сільське населення - оберегом національних звичаїв і традицій. Сільськогосподарські підприємства виробляють 44,9 % валової продукції сільського господарства, у т.ч. 45,1 % продукції рослинництва і 44,7 % продукції тваринництва.

Господарства населення виробляють більшу частину валової продукції сільського господарства - 55,1%, у т.ч. продукції рослинництва - 54,9%, тваринництва - 55,3%.

У структурі виробництва продукція рослинництва складає 58,4 %, тваринництва - 41,6 %. Найбільшу частку виробництва забезпечують картопля, овочі та баштанні продовольчі культури - 23,8 %, вирощування худоби та птиці - 23,1 %, зернові та зернобобові культури - 16,3 %, технічні культури - 11,7 %.

Середньорічне виробництво валової продукції у 2008-2010 рр. проти 1999 р. зросло на 44 %, у тому числі рослинництва - на 74,4 % і тваринництва - на 13,8%. У 2011 р. обсяг сільськогосподарського виробництва порівняно з 2010 р. становив 117,5 %, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах - 123,8 % , у господарствах населення - 112,3 %. Обсяг продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств у фактичних цінах становив 265,1 млрд грн. У 2011 р. виробництво продукції рослинництва вперше перевищило рівень 1990 р. - на 11,1 %, однак продукції тваринництва було вироблено на 46 % менше. 5 У 2008 р. і 2011 р. отримано найвищий за всю історію України урожай зернових - відповідно 53,3 і 56,7 млн тонн проти 51 млн тонн у 1990 р. (Додаток Г). [4]

Починаючи з 2001 р. виробництво сільськогосподарської продукції в сільськогосподарських підприємствах є прибутковим, рівень рентабельності у 2010 р. становив 21,1 %, що є найвищим показником за останні 10 років. Рівень рентабельності практично завжди прибуткового рослинництва (крім 2008 р.) становив 26,7 %, а тваринництва - 7,8 %. При цьому тваринництво стало прибутковим лише з 2008 р., тоді як у 1995-2007 р. Воно було стабільно збитковим (крім 2005 р.). У 2010 р. сільськогосподарські підприємства держали 17,1 млрд грн чистого прибутку, в тому числі 12,7 млрд грн від реалізації сільськогосподарської продукції. [4]

Продуктивність праці в cільськогосподарських підприємствах у 2010 р. перевищила рівень 1990 року у 2,5 раза. За рахунок власного виробництва забезпечується внутрішня потреба у зерні, цукрі, олії, картоплі, овочах, зросло споживання на одну людину молока і м'яса. Проте науково обгрунтованого рівня харчування, особливопродукції тваринництва, ще не досягнуто: по м'ясу він забезпечує на 61%, молоку - на 54%, плодів, ягід і винограду - на 57% (Додаток Д).

Урожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тварин значно нижчі, ніж у розвинених країнах світу. Продовжується скорочення поголів'я худоби та птиці. У 2011 р. проти 2010 р. зменшилось загальне виробництво молока на 1,4 %. Близько 30 % сільськогосподарських підприємств є збитковими, а рентабельність виробництва більшості видів сільськогосподарської продукції недостатня для забезпечення розширеного відтворення. Низька дохідність виробництва стримує його модернізацію, впровадження нових технологій, оновлення матеріально-технічної бази.[6]

3.1 Перспективи розвитку аграрної сфери в Україні

Ціни на сільськогосподарську продукцію на світовому ринку за останні роки суттєво зросли. Передусім цьому сприяли два фактори: зростання попиту на продукти харчування внаслідок підвищення рівня життя у країнах, що розвиваються та погіршення врожайності у провідних країнах-експортерах сільськогосподарської продукції внаслідок природних катакпізмів. Кон'юнктура на світовому ринку аграрної продукції є надзвичайно сприятливою - зростання обсягу пропозиції не встигає за попитом. В цих умовах у надзвичайно виграшному становищі з точки зору прискорення економічного зростання знаходяться країни, що мають конкурентні переваги у вигляді сприятливих умов для ведення сільського господарства.

Водночас поточний рівень виробництва у сільському господарстві України знаходиться далеко від потенційного рівня. Внаслідок соціально-економічних перетворень після розпаду СРСР галузь зазнала суттєвих втрат як у якісних так і у кількісних показниках. Зокрема скоротилися посівні площі основних сільськогосподарських культур, впала врожайність та зменшилося поголів'я у тваринництві.

Особливої актуальності в цих умовах набуває проблема модернізації сільськогосподарської галузі в Україні. Для вирішення останньої необхідно визначити фактори, що стримують зростання обсягу виробництва до потенційно можливого рівня.

Теоретичні та прикладні аспекти підвищення ефективності сільського господарства в Україні детально розглянуті в працях вітчизняних вчених економістів В.Г. Андрійчука, П.І. Гайдуцького, В.В. Зіновчука, І.І. Лукінова, М.Й. Маліка, В.Я. Месель-Веселяка, П.Т. Саблука, О.М. Шпичака, В.В. Юрчишина та інших.

Незважаючи на різноплановість та глибину проведених досліджень, перспективи сільського господарства в Україні з урахування тенденцій галузі у світовому вимірі залишаються недостатньо розкритими. В цьому контексті метою даної статті стало визначення факторів, що стримують зростання обсягу виробництва у сільському господарстві України до потенційно можливого рівня.[20]

Україна є другою за площею країною у Європі. Загальна площа території становить 603,7 тис. км , при цьому 71% є придатними для сільськогосподарського використання. На територію України припадає близько 22% всієї землі, що придатна для сільськогосподарського обробітку в Європі. Дві третини площі земель придатних для сільськогосподарського обробітку вкриті чорноземом [14, 15]. Завдяки унікальним природно-кліматичним умовам галузі Україна відіграє важливу роль на світовому ринку продуктів харчування. У 2009 році в Україні було вироблено близько 2,2% зернових у світі, 20% соняшнику та соняшникової олії та 3% рапсу [9]. Водночас поточний рівень виробництва у сільському господарстві України знаходиться далеко від потенційного рівня. В наслідок соціально-економічних перетворень після розпаду СРСР галузь зазнала суттєвих втрат як у якісних так і у кількісних показниках. Зокрема скоротилися посівні площі основних сільськогосподарських культур, впала врожайність та зменшилося поголів'я [6].

Поточний рівень продуктивності сільського господарства заходиться далеко від потенційно можливого рівня. Зокрема, середня врожайність пшениці у 1990 році становила 3,5 т/га, що на 15,4% вище за врожайність пшениці у 2009 році [6]. Враховуючи, що за 20 років технології культивації не стояли на місці та з огляду на поточні показники врожайності у країнах та лідерах, за наявності інвестицій врожайність повинна суттєво зрости. Водночас, нарощення обсягу виробництва також можливе за рахунок залучення до обробітку додаткових земель.

Рис.1 Поточна та потенційно можлива врожайність пшениці.

* Побудовано на основі [20]

Поряд із природною перевагою сільського господарства України в природно-кліматичних умовах конкурентоспроможність галузі визначається також оснащеністю машинами, що необхідні для обробітку землі, рівнем використання добрив, масштабом виробництва та орієнтацією на виробництво тих культур, що користуються попитом.

Для досягнення потенційно можливого рівня врожайності ключовими факторами, що потребують врахування являються використання сучасних тракторів та комбайнів та достатньої кількості добрив. Сільськогосподарські підприємства в Україні у переважній більшості не забезпечені ні першим, ні другим.

Враховуючи світовий досвід сільськогосподарські підприємства в Україні використовують недостатню кількість тракторів та комбайнів. При цьому значна частина сільськогосподарських машин, що знаходяться у використанні вже відпрацювали свій корисний ресурс морально застаріли. Недостатній рівень механізації сільськогосподарського виробництва негативно впливає на рівень врожайності та спричиняє суттєві втрати врожаю на полях.

Рис.2 Кількість сільськогосподарських машин на 1 га землі придатної для використання у сільському господарстві, шт/га.

* Побудовано на основі [20]

Враховуючи тенденцію до зростання попиту на світовому ринку та значний потенціал нарощення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції в Україні як за рахунок підвищення врожайності так і за рахунок розширення обсягів землі залученої до обробітку, сільське господарство є однією із найперспективніших галузей економіки України. Через 10-15 років можна очікувати зростання обсягу виробництва сільського господарства до 80-85 млн. т зернових на рік, тобто у 2 рази з поточних рівнів. Таким чином за умови скорочення різниці між фактично досягнутою продуктивністю, що в значній мірі зумовлена тимчасовими соціально- економічними чинниками (недостатній масштаб виробництва, низький рівень механізації та використання добрив тощо), та потенційно можливою можна очікувати середньорічний темп приросту обсягів виробництва галузі на рівні 5-7%.[20]

3.2 Тенденції розвитку та ефективність державного регулювання аграрної ринкової економіки: досвід США, Японії, ЄЕС

Цікаво прослідкувати основні тенденції процесів регулювання і дврегулювання, що відбуваються у такому специфічному секторі ринкової економіки, як сучасна сфера розвинутих країн, в контексті можливостей використання існуючого досвіду до економіки України.

Аграрний сектор, як ніякий інший в економіці, володіє поєднанням і найтривалішою продовженістю регулювання і найбільшим ступенем інтенсивності регулювання з боку держави. Процеси регулювання (дерегулювання) складають серцевину сучасної аграрної політики.

Особливий акцент при розгляді питання доцільно зробити на аналізі еволюції державного регулювання сільського господарства у провідній аграрній країні світу -- США. Сільське господарство США є нині висококонкурентною і динамічною галуззю американської економіки, зразком для вдосконалення сільського господарства в інших країнах. Значною мірою це обумовлено державною політикою регулювання сільського господарства, яка проводиться у США впродовж останніх 70-ти років.

Державне регулювання сільського господарства є важливим фактором розвитку американського агробізнесу, створює сприятливе зовнішнє економічне середовище для діяльності фермерів і фірм агробізнесу. Еволюція державного регулювання в сфері агробізнесу в США за останніх 70 років полягає в переході від державної підтримки національного сільськогосподарського виробництва до проведення політики дерегулювання, що найповніше відобразилося у прийнятті Farm Bill у 1996 р., в переході від захисту фермерів до забезпечення інтересів споживачів продовольчої продукції[21, c. 52].

Процес державного регулювання складається з правил, що вводяться державними органами для заохочення або обмеження економічної діяльності, шляхом встановлення цін, призначення стандартів продукції і встановлення умов, за яких нові фірми можуть увійти в галузь, а також -- з комплексу заходів, що забезпечують їх виконання. Отже, держава, впливаючи на економічні суб'єкти, заміщує тим самим координацію економіки за допомогою ринку, координацією економіки за допомогою держави.

На противагу цьому, державним дерегулюванням є процес зменшення контролю над цінами, обсягами виробництва, умовами входження в галузь.

Історично вважалося, що сільське господарство є тією галуззю, яка регулюється державою, оскільки, по-перше, на ринках аграрної продукції найбільшою мірою проявляється "фіаско ринку"; по-друге, діють зовнішні ефекти від економічної діяльності; по-третє, існує суспільна вигода. Остання, наприклад, характеризується тим, що гарантування безпеки їжі і добре навколишнє середовище високо оцінюються людьми, але забезпечити їх -- справа держави. Тільки в результаті регулюючої ролі держави в агробізнесі (тобто, в сільському господарстві та пов'язаних з ним галузях) можна досягти збереження і підвищення рівня конкуренції, ефективного захисту прав власності та свободи вибору.

Саме держава в розвинутих країнах гарантує чесність і справедливість для фермерів. Так, для того, щоб досягнути мети забезпечення фермерів засобами існування приблизно на тому ж рівні, що і мешканців міста, у США субсидується державою надання електроенергії в сільських районах. Особливо активно держава регулює використання основного фактора виробництва в сільському господарстві -- землі. Метою регулювання у даному випадку є збереження і посилення конкуренції в галузі. Для досягнення цього держава встановлює вимоги до власника земельної ділянки -- бути не тільки власником землі, але й безпосереднім виробником сільськогосподарської продукції -- з одного боку, а з другого -- надає різні пільги для фермерів -- власників землі[22, c. 65-66].

Наступним фактором, який суттєво інтенсифікував застосування державного регулювання в сільському господарстві після Другої світової війни, є національна продовольча безпека. Всі розвинуті країни, а особливо Великобританія та Японія, почали проводити економічну політику, що реалізує прагнення країни до самозабезпечення продуктами харчування. Крім очевидної політичної мети -- жодна країна не хоче бути залежною від поставок продуктів ззовні, оскільки це породжує її слабкі захисні позиції у випадку війни або загрози останньої, або просто погіршення політичної обстановки, є дуже важлива і дуже чітка економічна причина для субсидування свого (національного) сільськогосподарського виробництва: значний мультиплікативний ефект, що впливає на розвиток інших секторів національної економіки. Майже всі грошові засоби, які отримуються у формі підтримки, фермери витрачають на продукти і послуги всередині країни, допомагаючи тим самим створенню робочих місць в інших галузях агробізнесу; в той же час грошові засоби, витрачені на імпорт продовольства, є втратою для країни, оскільки йдуть з неї назавжди. Таким чином, політика імпортозаміщення продовольства, будучи дещо затратною для країни в короткотерміновому періоді, виявляється ефективною для економіки країни в довготривалому періоді. В результаті, в ЄЕС безпека пропозиції продовольчих товарів є ключовим елементом Спільної сільськогосподарської політики співтовариства (CAP -- Common Agricultural Policy). За кілька десятиріч проведення заходів із збільшення власного виробництва, інтенсивної політики складування і політики стабілізації імпорту в короткотерміновому і довготерміновому періодах самозабезпеченість продовольчими продуктами в країнах ЄЕС більше ніж досягнута.

Не дивлячись на те, що мета забезпечення національної продовольчої безпеки досягнута країнами ЄЕС, а також на те, що збільшення обсягу сільськогосподарської продукції в ЄЕС складає близько 2 % на рік на довгостроковому періоді, в той час як збільшення її споживання зростає в середньому на 0,5 % на рік, національна продовольча безпека залишається ключовою, довготерміновою основою аграрної політики країн ЄЕС.

В Україні, на жаль, протягом останніх років політика регулювання агросфери спрямована на вирішення поточних проблем без всякого врахування їх довготермінових наслідків. Витрачання великих коштів на імпортні продукти створює (або зберігає) робочі місця в інших країнах, позбавляючи українців як роботи, так і доходу. Але розуміння актуальності цієї проблеми до державних органів України ще поки не прийшло. Так, за всіма міжнародними стандартами, для того, щоб країна зберігала свою незалежність, частка імпортних продуктів харчування не повинна перевищувати ЗО %, а в нас зараз цей показник складає 40 %, у Західній Україні -- ще більше. Особливо це стосується таких областей, як Львівська, Волинська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька. В аналогічній ситуації в Японії, де імпорт в середньому становить не більше 40 % споживання продовольства, забезпеченню продовольчої безпеки в "Доктрині комплексної безпеки" Японії надано особливе місце (поряд з воєнною безпекою і паливною проблемою). Заходи регулювання з боку японського уряду такі:

-- географічна диверсифікація постачальників продовольства;

--нарощування внутрішнього виробництва аграрної продукції і продовольства.

Отже, всі сфери аграрної економіки в розвинутих країнах дуже зацікавлені в продовженні субсидування сільського господарства. Високі доходи фермерів створюють попит на високотехнологічні засоби виробництва, а існування цін світового ринку породжує вдосконалення технологій, спрямоване на зниження витрат виробництва, так що в кінцевому результаті відбувається співставлення не цін, що визначаються витратами фермерського господарства, а цін, результуючих від витрат фермерів і витрат на субсидування агросфери. Крім того, послідовно проводячи таку політику, країна може мати вигіднішу структуру імпорту: наприклад, європейські країни можуть отримувати велику кількість тропічних фруктів, кави, чаю, свіжих квітів протягом цілого року; вузько-спеціалізовану промислову продукцію; нарешті, просто зберігати, як в США, невідтворювані ресурси (газ, нафту), а не переводити їх на продукти харчування[23, c. 10].