Основи мікроекономіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Дискримінація на ринку праці

Дискримінація - досить складне явище, в якому об'єднуються нерівні можливості на ринку праці. У реальності рівних можливостей часто не буває, і дуже важко відокремити відмінності в положенні того чи іншого працівника, викликані дискримінацією, від відмінностей, викликаних його індивідуальними особливостями.

Як свідчить практика, незалежно від моделі на будь-якому ринку праці існують у тій чи іншій мірі елементи дискримінації громадян. Ступінь розповсюдженості дискримінації залежить від розвитку соціальних і економічних відносин, рівня законодавчої діяльності (наявності та якості відповідних законів) і, що майже головне, від надійності контролю за виконанням прийнятих законів. Оскільки дискримінація -- явище протизаконне, виявити її у чистому виді, підрахувати кількісно важко, через те що роботодавець відмовить у роботі найманому працівникові з фактично дискримінаційних причин, але знайде багато формальних законних приводів відмови

Дискримінація на ринку праці не тільки негативно впливає на зайнятість та її регулювання, гальмуючи прийняття на роботу жінок, молоді, осіб передпенсійного віку та інших категорій, але дискредитує державні інститути, підриває довіру до них. Тому кожна держава веде боротьбу з таким явищем, яке становить суттєву частину державного регулювання зайнятості населення. Для цього є відповідні служби і в Україні, крім правоохоронних органів, це -- інспекція державної служби зайнятості з контролю за додержанням законодавства про зайнятість. Забороняє дискримінацію в Україні ст. 24 Конституції України, в якій підкреслюється, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Особлива увага в даній статті приділяється рівності прав жінки і чоловіка, яка забезпечується наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї.

Крім цього, дискримінаційні дії накопичуються, і індивідуальні особливості працівника вже можуть стати результатом попередньої дискримінації.

Серед найважливіших сучасних соціально-економічних проблем виділяють дискримінацію на ринку праці.

Дискримінація на ринку праці - нерівні можливості на ринку праці групи працівників, виділених за певним принципом і мають однакову продуктивність з іншими працівниками (групова дискримінація), або нерівні можливості окремих працівників порівняно з працівниками, які мають аналогічні характеристики якості робочої сили (індивідуальна дискримінація).

Підставою для дискримінації на ринку праці можуть виступати різноманітні характеристики працівників. Згідно законодавства ніхто не може бути обмежений у трудових правах і свободах або одержувати будь-які переваги незалежно від статі, раси, кольору шкіри, національності, мови, походження, майнового, соціального і посадового становища, віку, місця проживання, ставлення до релігії, політичних переконань, належності або неналежності до громадських об'єднань, а також від інших обставин, не пов'язаних з діловими якостями працівників. Дискримінацією не є відмінності, виключення, переваги й обмеження прав працівників, що визначаються властивими даному виду праці вимогами, або обумовлені турботою держави про осіб, які потребують підвищеного соціального і правового захисту. Виділяють кілька видів дискримінації на ринку праці.

Дискримінація при наймі на роботу (або, навпаки, при звільненні з роботи). Вона відбувається тоді, коли ту чи іншу групу населення за інших рівних умов останніми беруть на роботу і першими звільняють. Відображенням такої ситуації буде більш високий рівень безробіття у таких груп населення.

Дискримінація при оплаті праці. Вона виникає у випадку більш низької оплати праці одних працівників у порівнянні з іншими за виконання однієї і тієї ж роботи, тобто в тому випадку, коли різниця в оплаті праці не пов'язані з відмінностями в ефективності праці.

Дискримінація у доступі до певних професій або посадами (професійна сегрегація). Вона відбувається, коли який-небудь групи населення забороняють або обмежують доступ до певних видів діяльності, професій, посад, незважаючи на те, що вони здатні виконувати ці роботи.

Дискримінація при просуванні по службі, у професійній кар'єрі. Вона спостерігається, коли працівники дискримінується групи обмежуються у вертикальній мобільності. Цей вид дискримінації аналогічний професійної сегрегації, але в даному випадку сегрегація відбувається по вертикалі, в посадовій ієрархії.

Дискримінація при отриманні освіти або професійної підготовки. Вона може виражатися або в обмеженні доступу до отримання освіти та професійної підготовки, або у наданні освітніх послуг більш низької якості.

Виділяють також різні типи дискримінації в залежності від причин, що її породжують.

Дискримінація з боку роботодавця виражається в неоднаковому відношенні роботодавця до різних груп працівників, однаковим по продуктивності, але різним по характеристиках, за якими роботодавець віддає перевагу одну групу інший.

Дискримінація з боку працівників заснована на особистому упередженні працівників. Виникає тоді, коли більша частина працівників уникає співробітництва в трудовому колективі з дискримінованими працівниками.

Дискримінація з боку споживачів породжується неоднаковим ставленням споживачів до працівників, які надають їм один і той же вид даної послуги (перевага обслуговування). Цей вид дискримінації може привести до професійної сегрегації.

Дискримінація з боку пропозиції праці виникає як реакція роботодавців на різні характеристики пропозиції праці працівників, які мають однакову продуктивність. Приклад дискримінації з боку пропозиції - монопсонической дискримінація на ринку праці.

Статистична дискримінація. Причина існування цього типу дискримінації - вид і якість інформації, використовуваної при ухваленні рішення про наймання працівника. Роботодавець в умовах недосконалості інформації судить про працівників на основі середніх характеристик про продуктивність, притаманних групі, до якої належить цей працівник, а не на основі інформації про його індивідуальної продуктивності. Основний вихід - це правильний механізм відбору.

Американські економісти Р. Дж. Еренберг та Р. С. Сміт цілком слушно вважають, що під час найму на роботу, особливо на високооплачувану, віддається перевага особам від 25 до 55 років (для України -- особам віком 45 років, враховуючи національні особливості, більш ранній вихід на пенсію, гірший стан здоров'я тощо). Хоч подібного роду переваги можна віднести до розряду упереджених, вони мають цілком прагматичний характер. За згаданою на перший погляд упередженістю приховується бажання роботодавця запобігти збиткам, пов'язаним з витратами на найм та навчання нових робітників або заповнення вакансій особами передпенсійного віку.

Розглянемо ситуацію, коли на одне робоче місце претендують дві людини. Одна особа, якщо буде прийнята, обійдеться роботодавцю в початковий період в n-суму коштів, витрачених на найм та навчання. При цьому відомо, що один з них має намір відпрацювати у фірмі два періоди, а другий -- три. Кому з них фірма віддасть перевагу? Якби фірма не витрачалася на найм і навчання нових робітників, їй було б байдуже, скільки вони розраховують працювати (хтось піде з фірми, на його місце візьмуть іншого). Але якщо найм нового працівника потребує вкладення коштів, то роботодавець найме тих, хто працюватиме триваліше, тому що чим довший термін роботи працівника на фірмі, тим більше шансів у неї повернути витрачені на навчання і найм гроші. Подібна аргументація допомагає з'ясувати труднощі, з якими доводиться стикатися жінкам. Як свідчить досвід, жінки частіше переривають трудовий стаж через одруження, народження дитини, хворобу дітей та близьких родичів.

В теорії дискримінації висувають три головних джерела дискримінації на ринку праці.

Перше джерело -- особисте упередження роботодавця, колег або споживачів, котрим не сподобається взаємодія з працівником певної статі або раси.

Другим основним джерелом дискримінації є статистичне упередження, коли роботодавці переносять на окремих індивідів певні ознаки групи.

Третє джерело -- це модель, згідно з якою намагання до володіння та використання монопольної сили є причиною дискримінації.

Дискримінація на підставі особистого упередження роботодавця з тих чи інших мотивів до певної категорії працівників, наприклад до жінок, як правило, призводить до деяких втрат фірмою, котра максимізує прибуток. Якщо на ринку діють конкурентні сили, то дискримінація не зможе довго тривати. Коли роботодавець, скажімо, має переважну схильність до чоловіків на високооплачувану роботу, незважаючи на те, що в його розпорядженні є жінки з тими ж характеристиками, то він діятиме як у випадку, коли праця жінок менш продуктивна, ніж чоловіків. Чим більше роботодавець упереджений, частіше недооцінюватиметься дійсна продуктивність праці жінок. Таку фірму назвемо дискримінуючою.

Уявимо, що поруч працює недискримінуюча фірма. Такий роботодавець найматиме жінок до того часу, поки їх граничний продукт зрівняється із заробітною платою чоловіків, тоді як дискримінуючий роботодавець закінчить найм раніше, певною мірою жертвуючи своїм прибутком.

Якщо є дискримінація з боку споживача, котрий, наприклад, не хоче мати справу з жінками або, навпаки, з чоловіками (він хоче, щоб його обслуговували жінки), то це призводить до сегрегації робочих місць, головним чином тих професій, де контакт зі споживачем достатньо високий.

Дискримінація з боку працівників полягає в тому, що деякі працівники уникають контактів з окремими групами своїх колег, що негативно відбивається на діяльності підрозділу підприємства або фірми.

Одним із засобів пристосування до дискримінації з боку працівника є найм робочої сили на підставі сегрегації, коли представники різних демографічних груп не контактують між собою в процесі виробничої діяльності.

Статистична дискримінація може розглядатись як частина проблеми відбору кадрів, яка виникає, коли формальні характеристики людини, пов'язані з продуктивністю, не є досконалою інформацією. У даному випадку роботодавець намагається «вгадати» потенційну продуктивність кандидатів на вакансію. Єдина доступна роботодавцеві інформація, яка на його думку пов'язана з продуктивністю, -- це освіта, вік, досвід (стаж), результати тестів тощо. Однак такі показники не є досконалими. Знаючи це, роботодавці, приймаючи рішення про найм, доповнюють інформацію якимось суб'єктивним елементом, що і виглядає як дискримінація. Розглянемо такий приклад.

Припустимо, що є дві групи працівників, які бажають одержати роботу секретаря: ті , хто друкує 70 слів за хвилину протягом тривалого часу, і ті, хто друкує 40 слів за хвилину. Однак ця фактична продуктивність не відома роботодавцю тому, що він бачить лише результати п'ятихвилинного тесту з друку, який пройшли всі претенденти. Проблеми виникають у тому, що працівникам, які протягом робочого дня зможуть друкувати тільки 40 слів за хвилину, може пощастити, а тим, хто друкує 70 слів, навпаки, не поталанити і вони за хвилину надрукують менше цієї кількості слів.

Стабільність існування значного розподілу в рівнях заробітної плати за ознаками статі, раси, віку спонукала деяких економістів виявити сумнів стосовно перших двох концепцій дискримінації (йдеться про дискримінацію на підставі особистого упередження і статистичну). Вони розробляють теорії, засновані на монопольній силі. В них стверджується, що дискримінація існує і зберігається тому, що вона приносить прибуток тим, хто її здійснює. Хоч теорії дискримінації, засновані на монопольній силі, відрізняються одна від одної, всі вони визначають думку, що різні ознаки найманих працівників використовуються для розподілу робочої сили на групи, котрі не конкурують між собою. Ці теорії прямо проголошують, що конкурентні сили потерпають невдачу на ринку праці.

Отже, на дискримінацію впливає багато причин, одні види дискримінації, як правило, породжують інші, таким чином, ще більше посилюючи її наслідки. Проте вплив окремих видів дискримінації може мати більшу чи меншу актуальність для різних груп працівників залежно від соціально-економічної ситуації. Все це ускладнює розробку політики, спрямованої на подолання негативних наслідків дискримінації, і викликає необхідність ретельних досліджень

2. Поясніть категорію «індивідуальний попит». Як формується сукупний попит на товари

Попит - це платоспроможна потреба у конкретному товарі, тобто можливість і бажання споживача придбати товар у певній кількості залежно від ціни.

Розрізняють індивідуальний і сукупний (або ринковий) попит.

Індивідуальний попит, по суті, являє собою криву „ціна - споживання”, перебудовану в системі координат, в якій на вертикальній осі відображаються не витрати на інші товари, а ціна даного товару. Тобто індивідуальний попит формується внаслідок розподілу бюджету споживача між усіма необхідними йому товарами на основі критерію споживної ефективності та, при цьому, визначається, скільки одиниць товару буде куплено при конкретній ціні.

Якщо ціна товару падає, то його споживна ефективність для споживача, порівняно з іншими товарами, буде зростати. Відповідно, товар буде включений в наш оптимальний набір у більшій кількості ніж раніше, за рахунок вилучення з набору менш ефективних одиниць інших товарів. Якщо ж ціна товару буде зростати, то його споживна ефективність буде падати, і в оптимальний набір замість нього частково чи повністю будуть включатись інші товари. інвестування попит монопсонія

З цього випливає закон попиту: чим більша ціна товару, тим менше буде попит за інших рівних умов (і навпаки).

Зазвичай індивідуальний попит буває рівномірно спадною функцією, і тому зображується прямою лінією з певним нахилом.

Слід розуміти, що оскільки структура потреб кожного споживача унікальна, то кожен індивідуальний попит буде мати свій нахил, максимальну ціну, за яку споживач погодиться купити товар, і максимальну кількість товару, яка може бути придбана даним споживачем.

Сукупний (ринковий) попит формується об'єднанням індивідуальних попитів на конкретний товар, усіх споживачів, які купують цей товар на конкретному ринку. При цьому буде об'єднуватись попит споживачів із різними доходами, різним набором товарів, який буде купуватись у межах їх бюджету, та з різною граничною корисністю товару для першої та інших одиниць його споживання. Завдяки цьому сукупний попит не є рівномірно спадною функцією, і тому графік сукупного попиту відображається кривою, а не прямою лінією, причому форма цієї лінії може змінюватись при зміні структури споживачів, які купують даний товар, та їх індивідуальних попитів. При цьому графік сукупного попиту також відображатиме

3. Проведіть порівняльний аналіз максимізації прибутку монополії та монопсонії

Для оптимізації обсягу виробництва монополіст використовує універсальне правило граничного випуску MR = MC, яке є необхідною умовою одержання максимального прибутку для всіх фірм всіх ринкових структур і справедливе як для моделі MRMC , так і для моделі TRTC .

Розглянемо процедуру прийняття рішення монополією у короткостроковому періоді на абстрактних графічних моделях. Спочатку проаналізуємо вибір за методом порівняння сукупного виторгу і сукупних витрат (модель TRTC ). На рис. 1 нанесені типові криві сукупних витрат (TC) та сукупного виторгу (TR) , конфігурації яких нам добре відомі: функція TC відображає закони зростаючої і спадної віддачі, а функція TR - зміну еластичності попиту. Криві надають всю інформацію, яка потрібна для визначення оптимального обсягу випуску.

Рис. 1. Максимізація прибутку монополією (модель TRTC)

Точки перетину кривих a і b є точками беззбитковості, а виробництво в межах обсягів, що відповідають цим точкам, є прибутковим. Відстань між кривими TR і TC по вертикалі показує величину економічного прибутку, крива якого ( m ) EP побудована на графіку окремо. Відрізок EF відповідає його максимальній величині. Коли фірма виробляє невелику кількість продукції, прибуток має від'ємне значення через значну частку постійних витрат, після точки a він зростає, досягаючи максимуму на обсязі m Q . На вищих рівнях виробництва сума прибутку зменшується, а після точки b фірма знов стає збитковою.

Графічно оптимальний обсяг випуску відповідає рівню виробництва, для якого криві TR і TC мають однакові кути нахилу.

На графіку 1 їх показують проведені до кривих пунктирні дотичні rr і cc . Нахил кривої сукупного виторгу ДTR / ДQ, визначає величину граничного виторгу MR , а нахил кривої сукупних витрат ДTC / ДQ - величину граничних витрат MC . Отже, на рівні випуску, що відповідає однаковому нахилу кривих TR і TC , монополія максимізує прибуток згідно з правилом MR = MC .

На рис.2 зображено процедуру вибору оптимального обсягу виробництва монополії за методом порівняння граничного виторгу і граничних витрат (MRMC) . Якщо фірма вирішить виробляти, то вона максимізуватиме прибуток на обсязі Q*m , для якого граничний виторг дорівнює граничним витратам. У правильності цього рішення ми можемо переконатись, розглянувши випадки, коли монополіст виробляв би менше або більше цього обсягу. На обсязі випуску 1 Q граничний виторг перевищує граничні витрати, тому суму прибутку можна збільшити, розширивши виробництво. На обсязі 2 Q граничні витрати перевищують граничний виторг, фірма несе збитки, вона може зменшити втрати, якщо скоротить виробництво. Змінюючи обсяги в той чи інший бік, фірма, зрештою, зрівноважує випуск, досягаючи оптимуму в точці, де криві MR і MC перетинаються.

Рис. 2. Оптимальний випуск для монополії. Модель MRMC

Визначивши оптимальний обсяг випуску, монополія використовує криву попиту для знаходження ціни. Крива попиту показує, яку ціну бажали б заплатити покупці за запропонований обсяг продукції. На графіку 2 монопольна ціна P*m відповідає точці m E на кривій попиту. Точка, яка визначає таку комбінацію ціни та обсягу випуску, що забезпечує максимізацію прибутку, називається точкою Курно.

Дуже суттєвим в поведінці монополіста є той факт, що його рішення щодо обсягу випуску неможливо відділити від кривої попиту. Форма кривої попиту визначає форму кривої граничного виторгу, остання ж в свою чергу визначає обсяг випуску, що максимізує прибуток.

Рис. 3 Максимізація прибутку монополістом. Модель MRMC

Якщо на оптимальному обсязі випуску Q*m ціна P*m перевищує величину середніх сукупних витрат ATC , монополія максимізує економічний прибуток. Сукупний прибуток монополії можна розрахувати за відомою нам загальною формулою:

EP m = (P m ? ATC) ?Q m.

На графіку 3 прибуток чисельно дорівнює площі прямокутника PmEmFC .

Точка m E на кривій попиту є точкою короткострокової рівноваги максимізуючого прибуток монополіста.

Монополія, як і конкурентна фірма, в пошуках оптимального обсягу випуску дотримується правила граничного випуску MR = MC . Але граничний виторг конкурентної фірми дорівнює ціні, в той час як граничний виторг монополії завжди менший за ціну. Тобто для конкурентної фірми правило набуває вигляду: P = MR = MC , а для монополії: P > MR = MC . В тому, як співвідносяться ціна з граничним виторгом і граничними витратами - докорінна відміна конкурентного і монопольного ринків.

У короткостроковому періоді монополіст, як і конкурентна фірма, здійснює виробництво, доки покриває свої змінні витрати, тому деякий час монополія також може працювати з мінімальними збитками. Мінімальні збитки виникають у випадку, коли за оптимального обсягу випуску монопольна ціна нижча, ніж середні сукупні витрати, але вища за середні змінні витрати. Таке становище може виникнути, коли фірма залишається єдиним виробником товару, попит на який ще існує, але є досить незначним, наприклад, на рахівниці або керосинові лампи, які вийшли з широкого вжитку.

Як і для конкурентної фірми, для монополії існують також умова беззбитковості, коли P ATC m = і умова закриття, коли P AVC m ? . У всіх випадках, коли ціна нижча за середні змінні витрати для будь-якого рівня випуску, найкращим стратегічним рішенням для монополіста у короткостроковому періоді буде припинення виробництва. Однак ситуації збитковості і закриття для монополії трапляються досить рідко. Звичайним є одержання монопольно високого прибутку.

У довгостроковому періоді монополіст, так само, як і конкурентна фірма, виробляє продукцію лише тоді, коли окупає всі сукупні витрати. Монополія обирає найбільш прибуткові масштаби виробництва для свогоперспективного розвитку. При цьому вона орієнтується на довгострокові прогнози щодо ринкового попиту на продукцію.

Рис. 4. Довгострокова рівновага фірми - монополіста

На рис.4 зображені варіанти розвитку фірми з відповідними короткостроковими кривими середніх і граничних витрат, а також нанесені криві довгострокових середніх і граничних витрат LAC і LMC .

Короткострокова рівновага монополії може встановлюватись у точках S m E і L m E. Кращим варіантом розвитку буде стан рівноваги L m E , який одночасно є коротко- і довгостроковою рівновагою, оскільки в точці а перетинаються криві граничного виторгу і граничних витрат коротко - і довгострокового періоду, тобто:

MR = MC = LMC 1 (1)

Монополія завжди може вибрати з усіх варіантів розвитку такий, який принесе їй найбільший прибуток. Закономірним є те, що рівноважна ціна L m P і в довгостроковому періоді перевищує довгострокові середні і граничні витрати, тобто:

P LMC LAC m > = min, (2)

Конкурентна фірма у довгостроковому періоді знаходиться в стані беззбитковості, тому що для неї P = MC = min AC .

Для монополії не властивий парадокс прибутку. Завдяки бар'єрам входження в галузь монополія і в довгостроковому періоді зберігає економічний прибуток. Не маючи конкурентів, монополіст не змушений працювати за ціною, рівною мінімуму довгострокових середніх витрат, тому обсяг випуску монополіста буде меншим, ніж ефективний масштаб виробництва b Q .

Як у коротко -, так і у довгостроковому періоді монопольна фірма призначає ціну, вищу за граничні витрати. Рівень перевищення ціною граничних витрат залежить від еластичності попиту на продукцію монополіста. Якщо попит нееластичний, це перевищення буде значним.

Якщо ж попит еластичний, це перевищення буде значно меншим. У випадку високо еластичного попиту ціна наближатиметься до граничних витрат, тобто ринок буде близьким до конкурентного, де P = MC і монопольне становище особливих переваг не дає. Перевищення монопольною ціною граничних витрат виробництва є показником монопольної влади, проблему вимірювання якої розглянемо нижче.

Рис. 5. Модель монопсонії

Поведінка монопсоніста є ніби дзеркальним відображенням поведінки монополіста (рис. 5). Якщо монополіст стикається з спадною кривою попиту, яка відображає середній виторг монополіста (D = AR) , то монопсоніст, як єдиний покупець товару, має справу з висхідною кривою ринкового пропонування, яка відображає його середні видатки на покупку товару (S = AE) . Висхідний характер кривої пропонування означає, що кожна наступна куплена одиниця товару потребує підвищення ціни на весь обсяг покупок, тобто граничні видатки монопсоніста на покупку зростатимуть швидше, ніж середні. Крива граничних видатків (ME) відхиляється ліворуч вгору від кривої середніх видатків. Крива попиту відображає спадну граничну вигоду монопсоніста (MB) від купівлі кожної одиниці товару (D = MB) . Оптимальна кількість товару, яку купить монопсоніст, визначається подібно до загального правила максимізації прибутку за рівнянням

MB = ME , що графічно відповідає точці перетину кривої попиту з кривою граничних видатків (точка F ). Ціну товару монопсоніст знаходить на кривій пропонування, в точці ms E . Точка ms E є точкою рівноваги монопсоніста. Відповідно рівноважний обсяг покупок буде ms Q , а рівноважна ціна ms P.

Рівняння MB = ME є правилом максимізації вигоди монопсоніста.

Монопсонічна влада означає спроможність покупця впливати на ціну товару. Як показує графік 5, монопсонічна ціна менша за граничні видатки і граничну вигоду товару для покупця (P MB ME) ms < = . Монопсонічна влада над ринком залежить головним чином від еластичності пропонування, ця залежність також обернена, подібно до монопольної влади: при значній еластичності пропонування зниження ціни буде незначним, отже, покупець матиме незначну монопсонічну владу. Чим меншою є еластичність пропонування, тим більшу владу над ринком має монопсоніст.

4. Як пояснити коротко- та довгострокові критерії інвестування

Інвестиції - всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути: грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності); майнові права, що випливають із авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у виді технічної документації, виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виробництва, але не запатентованих (“ноу-хау”); права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності.

Інвестиції в об'єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. В економічній теорії і на практиці з метою ведення обліку, аналізу і планування інвестиції класифікують по окремим ознакам.

По періоду інвестування відокремлюють короткострокові та довгострокові інвестиції.

Короткострокові інвестиції - це звичайно вкладення капіталу на період не більше одного року (наприклад, короткострокові депозитні вклади, купівля короткострокових ощадних сертифікатів і т.п.)

Довгострокові інвестиції - вкладення капіталу на період більше одного року. Це критерій прийнятий на практиці обліку, але як свідчить досвід він потребує подальшої деталізації. В практиці великих інвестиційних компаній довгострокові інвестиції поділяються наступним чином: а) до 2 років; б) від 2 до 3 років; в) від 3 до 5 років; г) більше 5 років.

Класифікація інвестицій на довгострокові та поточні не має чітко визначених законодавчих критеріїв

Придбані цінні папери в залежності від мети інвестування, терміну перебування на підприємстві та ліквідності поділяються на довгострокові і поточні фінансові інвестиції. Таке розмежування інвестицій на сьогоднішній день істотно, тому що вони по-різному відображаються в обліку і звітності.

Чіткого визначення критеріїв такого розподілу інвестицій у національних П (С) БО немає, тому при виборі методів первісної та подальшої їх оцінки в обліку та звітності слід керуватися пунктами 17 і 33 П (С) БО 2, в яких вказується, Що в балансі по рядку "Довгострокові фінансові інвестиції" відображаються фінансові інвестиції на період понад один рік, а також усі інвестиції, які не можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент, а по рядку "Поточні інвестиції" відображають фінансові інвестиції з терміном, не перевищує одного року, Які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент (крім інвестицій, які є еквівалентами грошових коштів).

Довгострокові інвестиції поділяються на:

- Інвестиції, що утримуються підприємством до їх погашення;

- Інвестиції в асоційовані і дочірні підприємства;

- Інвестиції у спільну діяльність із створенням юридичної особи контрольними учасниками;

- Інші фінансові інвестиції.

Поточні фінансові інвестиції, у свою чергу, діляться на еквіваленти грошових коштів та інші поточні фінансові інвестиції.

Визначення еквівалентів грошових коштів передбачено П (С) БО 2, проте воно не дає чіткої відповіді, які саме інвестиції слід відносити до еквівалентів. У такому випадку слід посилатися на п. 7 МСБО 7 "Звіт про рух грошових коштів", в якому вказується, що інвестиції можуть бути класифіковані як еквівалентів, якщо вони:

- Вільно конвертуються у відому суму грошових коштів;

- Характеризуються незначним ризиком зміни вартості;

- Мають короткий термін погашення, наприклад протягом трьох місяців.

Як правило, еквіваленти грошових коштів утримуються для погашення короткострокових зобов'язань, а не для інвестиційних цілей.

Інші поточні фінансові інвестиції - це:

- Інвестиції з терміном менше одного року (крім еквівалентів грошових коштів);

- Інвестиції в асоційовані і дочірні підприємства, які придбані та утримуються для продажу протягом 12 місяців;

- Інвестиції у спільну діяльність, які придбані і утримуються з метою їх подальшого продажу протягом 12 місяців.

5. Аналіз мікроекономічної ситуації

Органи державної влади й управління постійно проводять заходи щодо забезпечення економічної стабільності, запобігання економічних криз та інших дестабілізуючих явищ в економіці. Тому одним із найважливіших завдань економічної політики є запобігання руйнівному впливу цін на економіку. З цією метою встановлюються фіксовані ціни на найнеобхідніші види товарів і послуг, дотуються виробники цієї продукції.

На нинішньому етапі господарювання особливо актуальними є заходи щодо підвищення життєвого рівня населення, тому державна підтримка, в першу чергу, низькооплачуваних і малозабезпечених громадян здійснюється шляхом введення компенсації втрат у звґязку з підвищенням цін і тарифів, індексів доходів громадян, надання субсидій. Держава забезпечує доступ до товарів і послуг першої необхідності всім верствам населенням незалежно від рівня доходів.

З цією метою проводиться політика високих і низьких цін. Високі ціни встановлюються під впливом підвищених непрямих податків, і, в першу чергу, акцизного збору на товари "розкоші" - ювелірні вироби, одяг з натурального хутра тощо; на товари "розпусти" - алкогольна, тютюнова продукція тощо. Низькі ціни формуються під впливом пільг або звільнення від оподаткування, обмеження прибутковості, торговельних націнок, граничних цін на товари першої необхідності - соціальні види хліба, молочна продукція, ліки тощо.

Державне регулювання цін і тарифів забезпечує захист внутрішнього ринку і виробника від впливу зовнішньої конкуренції. Різні витрати на виробництво продукції, особливості та відмінності в оподаткуванні призводять до того, що ціни в кожній країні на один і той же товар - різні, відрізняються від світових. Тому, якщо внутрішні ціни є вищими за світові, то вигідним є ввіз товарів іноземного виробництва. Якщо ж внутрішні ціни є нижчими, ніж світові, то вигідним є вивіз товарів вітчизняного виробництва.

Засилля внутрішнього ринку товарами іноземного виробництва призводить до спаду виробництва, росту безробіття, соціальної напруги в суспільстві. З метою запобігання такому явищу держава повинна здійснювати митне регулювання - підвищувати ввізне мито на іноземні товари, сприяти вітчизняному виробникові у зменшенні витрат на виробництво, а відповідно, й ціни на продукцію..

Ринкові відносини можуть бути ефективними за умови створення сприятливого середовища для конкуренції та стримування монополізму і захисту від недобросовісної конкуренції. Виробники-монополісти, як правило, займають панівне становище на ринку, диктують свої правила та умови, формують свою цінову політику і тим самим створюють неможливі умови для дрібних виробників і споживачів. Держава шляхом встановлення фіксованих або граничних рівнів цін, декларування зміни цін, контролю за обсягом випуску стримує монополізм і сприяє конкуренції.

Державне регулювання цін здійснюється різними методами, серед яких можна виокремити такі:

1. визначення переліку продукції та послуг, що підлягають державному регулюванню, у тому числі монопольної продукції;

2. встановлення граничних рівнів цін і тарифів, а також торговельних надбавок (знижок);

3. нормування рентабельності;

4. замороження цін;

5. встановлення податків на додану вартість і розміру акцизного збору.

Державному регулюванню насамперед підлягають ціни на продукцію та послуги підприємств державної власності. До них належать тарифи на залізничні перевезення, комунально-побутові послуги та квартирну плату, послуги зв'язку тощо. У кризових ситуаціях державні органи можуть встановлювати граничні ціни на товари недержавного сектора (хліб і хлібобулочні вироби, маслосиромолочну продукцію, продукти дитячого харчування тощо).

У більшості країн встановлений перелік підакцизних товарів і розміри акцизного збору, які суттєво впливають на ціни. Мета такого втручання держави у ціноутворення -- регулювання споживання товарів, захист вітчизняного виробника, регулювання прибутку товаровиробників у випадку великої різниці між цінами та собівартістю продукції, турбота про наповнення державного бюджету.

Деякі галузі промисловості потребують постійної державної підтримки (наприклад, вугільна промисловість) у вигляді дотаційних доплат виробникам або споживачам.

Державну цінову політику в Україні здійснює Кабінет Міністрів України, який і визначає перелік продукції, товарів та послуг, державні фіксовані й регульовані ціни й тарифи, а також визначає повноваження органів державного управління з метою їх визначення та контролю.

Державний контроль за цінами здійснюється при встановленні й застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. А при дії вільних цін контролюється правомірність їх додержання щодо вимог антимонопольного законодавства. Функції контролю за дисципліною ціноутворення покладені на такі державні органи, як податкова служба, Комітет цін при Кабінеті Міністрів України, Комітет статистики, Антимонопольний комітет.

Органи державної влади і управління України намагаються послідовно реалізувати заходи підтримки життєвого рівня населення, насамперед його найуразливіших верств, зокрема вводячи компенсацію втрат у зв'язку з підвищенням цін і тарифів, індексуючи доходи певних соціально-економічних груп населення. У разі виникнення заборгованості з виплати заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат держава забороняє місцевим органам влади підвищувати ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги й послуги громадського транспорту. У разі надмірного підвищення цін, які прямо не контролюються Кабінетом Міністрів України, допускається тимчасове повернення до державного їх регулювання.

Державне регулювання цін і тарифів передбачає заходи з контролю за дотриманням дисципліни цін. Органи державної влади разом з профспілками, громадськими організаціями із захисту прав споживачів здійснюють контроль за дотриманням порядку затвердження й застосування цін, проводять їх експертизу, викорінюють факти зловживань, притягають до відповідальності за порушення чинного законодавства в сфері ціноутворення.

Говорячи про особливість системи вітчизняного регулювання цін, варто відзначити те, що головною ознакою державного регулювання цін на місцевому рівні є те, що адміністративні методи, що використовуються не завжди доцільні, бо порушують функціонування економічної системи та гальмують розвиток виробництва. Завдання державних органів зводяться до підтримання мінімального рівня роздрібних цін, в той час, коли весь світ використовує широкий арсенал економічних методів боротьби із ціновими кризами.

Сумним є той факт, що прийняття рішень стосовно «покращення» цінових ситуацій на товарних ринках за останні роки характеризується несистемністю, фрагментарністю та непослідовністю.

Обмеження рівня рентабельності на продукцію хлібопекарської промисловості на рівні 5% до повних витрат та продаж майже 70% продукції за регульованими цінами заблокувало можливість для підприємств галузі досягнення нормального рівня прибутку та повністю обмежило ресурси розвитку подальшого виробництва. Таке регулювання значно погіршило ситуацію всередині галузі, адже, через затратний механізм встановлення цін на хліб, головним фактором ціноутворення стає вартість основної сировини - борошна, яке подорожчало на 145%. Так, готова продукція повинна була подорожчати на 73%, а через обмеження рівня рентабельності, уряд зупинив зростання ціни на позначці у 62% і спричинив недоотримання підприємствами галузі прибутку у розмірі 6,4% вартості хліба.

Такі поверхневі дії органів державної влади в сфері регулювання цін ставлять вітчизняні підприємства на межу виживання, позбавляючи їх ресурсів для розвитку та відтворення, стимулюють погіршення якості, зменшення асортименту соціально значущої продукції та розбалансовують її споживання. Державне регулювання цін - це діяльність держави, спрямована на встановлення та збереження такого рівня цін, який дозволив би зберегти рентабельність суб`єктів господарювання, паритет цін всіх галузей народного господарства, сприятливий рівень доходів населення, стійкість національної валюти, цінову стабільність та інші параметри економічного розвитку держави. Це не разовий акт встановлення рівня певної ціни, не встановлення її конкретного рівня це - потужний та динамічний комплекс заходів стосовно активізації всіх існуючих ціноутворюючих факторів.

Ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги (в тому числі на електроенергію і природний газ для комунально-побутових потреб населення України), послуги громадського транспорту і зв'язку встановлюються Кабінетом Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України.

Моделюючи різні зміни попиту й пропозиції, можна визначити їх вплив на рівноважну ціну. Виникає запитання: які чинники, крім попиту й пропозиції, можуть вплинути на механізм установлення рівноважної ціни? Це здатна зробити держава, яка законодавчо запроваджує найнижчий чи найвищий рівень цін (мінімальну або максимальну ціну).

Вплив однакового збільшення (зменшення) попиту і пропозиції на рівноважну ціну.

Запровадження максимальних цін, або стелі цін, що відбувається в законодавчому порядку, передбачає контроль за високими цінами та доходами. Максимальні ціни можуть бути встановлені на різних рівнях відносно рівноважної ціни: вище, нижче та на рівні Р*. Тільки у випадку, коли вони встановлюються нижче рівня рівноважної ціни, їх дія є результативною. Ринковий механізм пни цьому не може реалізувати свої можливості щодо збалансування величин попиту й пропозиції, він втрачає розподільчу функцію. А дія законів попиту і пропозиції призупиняється.

Запровадження максимальної ціни.

Як бачимо з рисунка, при встановленні Р_mах<Р* величина пропозиції зменшся від OQ* до OQ₂, а величина попиту зростає від OQ* до OQ₁. Утворюється хронічний дефіцит товару в розмірі O₁Q₂. Це сприяє появі чорного ринку та його надмірно високих цін (Р_ч.р). Адже завжди знайдеться певне коло людей, які купуватимуть товари за низькими контрольованими цінами і продаватимуть їх за високими чорноринковими. Існування чорного ринку буде можливим доти доки діятиме верхня межа ціни. Обсяги ж чорного ринку залежатимуть від того скільки людей погодиться виконувати роль покупців і продавців на ньому, незважаючи на заборону та покарання.

Рис. 6 Запровадження максимальної ціни.

Встановлення максимального обмеження ціни на рівні, нижчому за рівноважний, виправдовує себе лише в екстремальних ситуаціях, коли виникає потреба забезпечити населення за доступними цінами хоча б мінімумом товарів. Даний крок супроводжується запровадженням карткової системи, тобто проводиться нормування з метою обмеження купівельної спроможності громадян. Нормування використовувалося в багатьох країнах світу під час або після війн, стихійних лих (землетруси, повені, посуха), коли мала місце нестача товарів першого вжитку (хліб, цукор, масло, м'ясо, бензин тощо). Уряд розподіляв серед населення лімітовану кількість обмежених у пропозиції товарів через купони або талони і досягав за короткий час хоча б часткового розв'язання проблеми. Щодо адміністративно-командної економіки, то нормування є її характерною ознакою, що призводить до постійного дефіциту товарів та довгих черг у крамницях. Виграє той, хто скоріше дістанеться прилавка або обійде закон. Подібна система розподілу життєвих благ є неефективною.

Прикладами запровадження максимальної ціни можуть слугувати на сьогодні контроль за квартирною платою, обмеження процентних ставок. Так, висока квартирна плата в багатьох містах світу спонукає уряди захистити громадян із низькими доходами, а також розширити доступ до ринку житла бідним. Для цього держава запроваджує максимальні ціни, нижчі за рівноважні. Однак подібний захід лише ускладнює проблему, оскільки низька контрольована квартплата не покриває витрат на утримання житла в належному стані та сплату високих податків за нього. Одночасно занепадає і нове будівництво. Подібна ситуація спостерігається і при обмеженні державою процентних ставок. Низькі процентні ставки не покривають витрат, пов'язаних із позичанням та ризиком несплати боргу, а тому просто не надаються і є недоступними для тих, хто їх потребує.

Для прогнозування рівня життя населення та державного регулювання його використовують показники соціальних гарантій населенню, такі як: прожитковий мінімум, мінімальний споживчий бюджет, мінімальний нормативний споживчий кошик, межа малозабезпеченості, мінімальна заробітна плата (пенсія, стипендія, грошова допомога) та ін. Основним інструментом регулювання доходів населення є використання мінімального споживчого бюджету.

Мінімальний споживчий бюджет (МСБ) визначає такий обсяг доходів, який уможливлює придбання набору споживчих товарів і послуг для задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини. Одиниця виміру -- кількість гривень на рік (місяць) на одну людину.

МСБ розраховується за допомогою статистичного, структурного та нормативного методів. Для цілей державного регулювання доходів населення використовується нормативний метод розрахунку МСБ. Мінімальний споживчий бюджет має розраховуватися в цілому по країні та по окремих адміністративно-територіальних одиницях за єдиною методологією. МСБ має використовуватися як соціальний норматив для визначення мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, грошових допомог, стипендій та інших соціальних виплат, а також витрат держави на харчування в лікарнях, інтернатах, школах, дошкільних та інших закладах соціальної сфери.

Вихідною інформацією для розрахунків МСБ є: дані демографічного прогнозу, склад мінімального нормативного споживчого кошику, норми споживання населенням товарів (послуг), дані про рівень і динаміку споживчих цін на товари (послуги).

При визначенні натурально-речової структури МСБ використовують дані про склад мінімальних нормативних споживчих кошиків. Мінімальний нормативний споживчий кошик (МНСК) включає збалансований набір товарів (послуг) за такими основними статтями витрат людини: продукти харчування (хліб і хлібопродукти, м'ясо та м'ясопродукти, молоко та молокопродукти, масло, яйця, риба та рибопродукти, картопля, овочі та бахчеві, фрукти, ягоди, олія, цукор і т. д.); непродовольчі товари (одяг, білизна, взуття, ліки, предмети сангігієни, меблі, предмети культурно-побутового та господарського призначення і т. п.); послуги (житлово-комунальні, культурно-просвітницькі, побутові, транспорту, зв'язку, перебування дітей у дошкільних закладах і т. п.).

До системи державного регулювання рівня життя входять: індексація грошових доходів населення, компенсація за подорожчання товарів, субсидування. Головна мета індексації -- збереження життєвого рівня населення або, як мінімум, захист його найменш забезпечених верств. Індексації підлягають грошові доходи громадян, що не мають одноразового характеру: державні пенсії, соціальна допомога, стипендії, оплата праці, відшкодування в разі втрати працездатності. Компенсація передбачає відшкодування подорожчання окремих видів товарів і послуг (дитячого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг) і передбачає виплату різниці у цінах громадянам або їх окремим групам. Субсидування -- це вид грошової допомоги населенню для оплати споживання окремих видів товарів або послуг (житлові субсидії).

Інформаційною основою державного регулювання зайнятості населення є зведений баланс трудових ресурсів і баланс ринку праці. Ці баланси включено до балансового розділу ДПЕСР України.

В даний час всі ціни, як вільні, так і регульовані, встановлюються товаровиробниками. Державний вплив на їх рівень і структуру здійснюється шляхом забезпечення методичного єдності в їх встановленні та застосуванні. Так, державні органи управління визначають склад витрат, що враховуються в собівартості продукції, і витрати, що відшкодовуються з прибутку, встановлюють нормативи рентабельності на продукцію підприємств-монополістів.

Державне втручання в ринкове ціноутворення найчастіше зводиться до примусового встановлення ціни на рівні нижче ринкової рівноваги попиту і пропозиції. Мотивацією такого втручання виступають, як правило, соціальні проблеми: обмежений доступ до ресурсів чи споживчих благ; нерівність у доходах і т.д. Проте ніколи ще не вдавалося вирішити хоча б одну з цих проблем методом втручання в механізм ціноутворення. Наслідки контролю над цінами можуть бути різноманітними, але всі вони, особливо при тривалому їх застосуванні, як правило, мають негативний ефект у соціальній і економічній сфері. Такі наслідки виявляться в товарному дефіциті, недостачі і недовиробленні товарів, що негативно позначиться на всьому суспільстві. Чи вирішена проблема бідних верств суспільства, яких уряд намагався захистити, встановивши примусово низькі ціни? Ні, не вирішена, оскільки недовироблення і дефіцитність «ведуть» навіть наявні товари в тіньові спекулятивні сфери. Виникають тіньові ринки, де дефіцитні товари продаються за ще більш високими цінами, оскільки включають ще і спекулятивну надбавку. Соціально не захищеним групам ці товари і ціни стали ще більш недоступними, а число неплатоспроможних громадян збільшилася. Контроль над цінами приводить також до таких економічних наслідків, як скорочення виробництва, виникнення тіньової економіки в різних сферах. Як відомо, особливістю тіньових структур є те, що вони «невловимі», особливо для офіційного, державного оподатковування. Отже, вони скорочують реальні можливості для соціального захисту населення та бюджетних галузей, оскільки не платять податки державі. Зовнішніми, найбільш очевидними наслідками зруйнованої рівноваги цін стануть черги споживачів за товарами, соціальна напруженість і загальне невдоволення політикою уряду. Будуть потрібні такі заходи, як нормування, раціонування споживання відсутніх дефіцитних товарів, їх розподіл по картках, талонами і т.п. На графіку (Рис. 7) показано схему державного контролю та втручання в ринковий ціновий механізм з його основними негативними наслідками.

Рис.7 - Схема державного контролю

Порушення законів ціноутворення відбулося перш за все тому, що попит не обмежувався тільки групами соціально незахищеного населення, для яких був встановлений низький рівень цін. Головне полягає в тому, що цей примусово «зміщений» попит викликав тенденцію скорочення виробництва і пропозиції товарів через їх примусово низькі ціни. Виробники не зацікавлені випускати і поставляти на ринок товари за цінами, не відшкодовують витрати виробництва. Виникає внаслідок цього дефіцит товарів виявиться надзвичайно болючим для споживачів і викличе наростаюче соціальне напруження.

Посилення кризи платоспроможності обумовлює необхідність більш широкого застосування державного регулювання цін, відповідного ситуації, що склалася. Найважливішим принципом регулювання має бути встановлення раціонального рівня оптових цін на сировину і продукцію паливно-енергетичного комплексу, стримування їх різкого зростання, провідного або до скорочення доходів, або до нового витка інфляції. У реальному незбалансованої і не сформованої ринкової економіки Казахстану оптові ціна на природну сировину і енергоносії визначають динаміку цін і доходів; в умовах знецінення накопичень у багатьох підприємств і частини населення істотний стрибок ресурсних цін може призвести до різкого падіння життєвого рівня і банкрутства підприємств. Тому сьогодні необхідна стабілізація цін на природну сировину і енергоносії на мінімальному допустимому рівні.

Дуже важливо також і реорганізувати систему державного регулювання. Застосовувана схема лібералізації, одночасне введення вкрай високих податків стали однією з причин кризи платоспроможності, згортання виробництва, падіння ділової активності. Були відпущені ціни на широке коло продукції базових галузей, природна сировина та матеріали. У неконкурентною економіці з деформованою структурою це зумовило стрімке зростання витрат, скорочення доходів бюджету і неможливість регулювання навіть дуже обмеженого кола цін на товари народного споживання, який зараз швидко звужується. При жорсткій грошовій політиці лібералізація цін на товари народного споживання не призведе до збільшення доходів держбюджету і підприємств, так як зростання витрат завжди буде випереджати зростання цін кінцевого споживання.

Виходячи з реальної структури і стану економіки Казахстану державі необхідно жорстко регулювати ціни не всю основну продукцію паливно-енергетичного комплексу, на всі природну сировину і матеріали, на значне коло продукції важкої промисловості, монополізовану продукцію машинобудування, будівництва, тарифи транспорту і зв'язку. При цьому ціни на товари народного споживання мають бути спочатку відпущені, тобто самостійно встановлюватися виробником, продавцем з урахуванням попиту.

Державне регулювання цін за вказаною широкому колу продукції виробничо-технічного призначення дозволить стримувати випереджаюче зростання витрат, підвищити доходи держбюджету підприємств за рахунок уповільнення зростання витрат на виробництво кінцевої продукції, реально регулювати роздрібні ціни на життєво важливі товари народного споживання, проводити жорстку бюджетну та грошово-кредитна політику. Очевидно, що в ситуації, що склалася підтримання купівельної спроможності грошей можливо лише при більш-менш жорсткого регулювання цін на ресурси. У перспективі, у міру розвитку конкурентного ринку і зміни структури економіки, регулювання цін має поступово зніматися протягом ряду років.

Можливі два варіанти реалізації зазначеної схеми державного регулювання цін. Перший - встановлення урядом:

а) державних цін на продукцію добувної промисловості, паливно-енергетичного комплексу, тарифи транспорту і зв'язку;

б) граничних норм рентабельності, що включаються в регульовані ціни на засіб виробництва;

...