Особливість регіональної економічної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Хмельницький національний університет

Контрольна робота

Регіональна економіка

Студент:

Таргоній Іван Павлович

Викладач:

Диха Марія Василівна

1. Сутність, мета та завдання регіональної економічної політики

Регіональна економічна політика є невід'ємною складовою загальнодержавної економічної політики. Вона ґрунтується на пріоритетному розвитку національно-державної, етнічно-територіальної, регіональної самоврядності та самодостатності інтересів регіону. Здійснення цієї політики має забезпечити єдність державних, регіональних та місцевих інтересів. Поняття регіональної економічної політики виникло в 60-х роках минулого століття, коли у колишньому СРСР були утворені Ради народного господарства (раднаргосп). З метою недопущення поширення національної самостійності в 1964 р. вони були реформовані в централізовану галузеву структуру розвитку народного господарства. 85-90 % всіх галузей народного господарства були підпорядковані міністерствам союзного і союзно-республіканського призначення. Нині державна регіональна економічна політика все ширше ціле-спрямовується на комплексний розвиток регіонів, який містить комплекс державних рішень, узгоджених зі стратегією держави. Ця політика характеризується сукупністю цілей, завдань і механізмів, які визначають стратегію і тактику втілення їх в життя. Вона передбачає врахування широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, які відповідним чином можуть впливати на тенденції регіонального розвитку. Регіональна економічна політика охоплює всю систему взаємовідносин між державою і регіонами з одного боку та регіонами - з другого. Розвиток і економічне зростання регіонів змінюватиме економічний потенціал держави. Державна регіональна економічна політика має формуватись таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівноправні умови функціонування регіональних виробничих комплексів. До складу України входять 24 області, АР Крим, два міста республіканського підпорядкування: Київ та Севастополь. Усього в державі існує близько 12 тисяч різних територіальних утворень. Різні території України мають свої особливості й відмінності як щодо економічного розвитку, так і в соціальному, історичному, мовному та ментальному аспектах. Нині в Україні склалися реальні передумови для розробки та реалізації соціально-економічної політики і на загальнодержавному, і на регіональному рівнях. Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави, нагромадження економічних та соціальних проблем. З таких проблем треба передовсім назвати недосконалість галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів, їх низьку економічну ефективність; значні відмінності між регіонами в рівнях соціально-економічного розвитку та істотне відставання деяких регіонів від чинних нормативів розвитку соціальної та виробничої інфраструктури (особливо це стосується сільської місцевості); нераціональне використання місцевих природних і трудових ресурсів; надмірне забруднення довкілля в багатьох містах і районах; відставання в комплексному розвитку міст і сіл; незадовільну реалізацію можливостей регіонів щодо міжнародної інтеграції України, спільного підприємництва в галузі туризму та рекреації, залучення до країни іноземних інвестицій та ін. Для розв'язання цих проблем постає необхідність створити умови для оптимальної економічної самостійності регіонів, вжити організаційні, правові та економічні заходи для забезпечення ефективного державного регулювання процесів регіонального розвитку країни та координації міжрегіональних зв'язків, тобто опрацювати засади продуманої державної регіональної політики (ДРЕП). Розглядаючи регіональну політику держави з погляду розподілу влади між центром і регіонами, можна дати таке визначення ДРЕП. Державна регіональна економічна політика -- це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Ці заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіонів, раціонального використання ресурсів, створення нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства. Об'єктами ДРЕП є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України. Суб'єктами ДРЕП є органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів. Як складова частина загальної соціально-економічної політики України ДРЕП включає структурну перебудову продуктивних сил регіону, поліпшення територіальних пропорцій у країні, способи здійснення роздержавлення і приватизації майна, напрямки земельної реформи, розвитку підприємництва тощо. Регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання існуючих відмінностей між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів, зважаючи на їхні історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості, і спрямовується на підтримку внутрішньорегіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку та суттєве поліпшення екологічного стану регіонів. Отже, предметом ДРЕП є як розподіл влади між центром і регіонами, так і практична діяльність держави в регіонах. Важливо розрізняти державну регіональну політику як стратегію і тактику держави щодо регіональних процесів і «внутрішню» політику самих регіонів. Політика регіонів не завжди відповідає політиці держави. Регіони можуть мати свої пріоритетні напрямки розвитку, які іноді не збігаються з державними. ДРЕП і політика регіонів не повинні бути суперечливими: в ідеалі вони повинні становити одне ціле, доповнюючи та збагачуючи одна одну. Внутрішня політика регіонів спрямовується на використання внутрішніх ресурсів регіону для вдосконалення структури матеріального виробництва, розвитку соціальної інфраструктури, екологічної безпеки та ін. Тактика держави розглядається як дії держави щодо вирівнювання умов діяльності та соціально-економічного стану різних регіонів, створення умов для їх ефективного функціонування. Державне управління розвитком регіону грунтується на певних засадних принципах. Найважливішим з них є розподіл влади між центром і регіонами, інші принципи випливають із поточних проблем розвитку держави. ДРЕП перехідного періоду грунтується на таких принципах: правове забезпечення дальшого посилення економічної самостійності регіонів чітким розмежуванням повноважень між центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами; дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни; урахування вимог екологічної безпеки під час реформування структури господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств. Відповідно до різноманітності процесів, що відбуваються в регіонах, виокремлюють і певні складові частини ДРЕП: економічну, соціальну, екологічну, науково-технічну, гуманітарну, національну, управлінську, демографічну та зовнішньоекономічну. Для кожної з них держава встановлює цілі, завдання, пріоритети в регіональному аспекті, тобто визначає права, сфери, ресурси та методи роботи регіонів, здійснює певні дії щодо них та доручає їм виконання окремих завдань.Розглянемо детальніше складові частини ДРЕП.

1. Економічна політика. Сутність економічної політики полягає в забезпеченні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та самозабезпечення. До складу економічної політики входять бюджетна та податкова політика; планування, прогнозування та програмування розвитку регіону; використання природних ресурсів і власності регіону (інвестиційна політика); розміщення продуктивних сил; політика розвитку регіональних комплексів (АПК; транспортний, будівельний); контрольно-аналітична діяльність та інформаційне забезпечення.

2. Соціальна політика. Складовими соціальної політики є: забезпечення зростання рівня добробуту населення; соціальний захист; забезпечення громадянам рівних прав і можливостей щодо вибору місця проживання та працевлаштування. Ефективність соціальної політики дуже залежить від економічних можливостей держави, тобто від частки національного доходу, що спрямовується на споживання. Головним завданням соціальної політики є забезпечення соціального захисту різних верств населення регіонів, який здійснюють органи регіонального та місцевого управління в межах своїх можливостей. Це може бути фінансова підтримка, працевлаштування, продаж товарів за зниженими цінами, безкоштовне харчування, медичне обслуговування інвалідів тощо. Найважливішою складовою соціальної політики є забезпечення громадянам прожиткового мінімуму.

3. Науково-технічна політика. Вона спрямовується на визначення пріоритетів щодо вдосконалення та розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в регіоні і базується на попередньому вивченні та аналізі науково-технічного комплексу регіону.

4. Екологічна політика. Нині набула надзвичайно важливого значення в зв'язку з неприпустимим промисловим забрудненням довкілля. Особливо гострою є ця проблема в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській та Київській областях. Головною метою екологічної політики є оздоровлення довкілля.

5. Демографічна політика. Вона спрямовується на гальмування депопуляційних процесів і деструктурування населення. Демографічний стан країни та її регіонів є важливим фактором соціально-економічного розвитку.

6. Гуманітарна політика. Головна мета -- це духовний розвиток суспільства, його моральний і фізичний стан. До складу гуманітарної політики входить державна підтримка навчальних закладів, лікарень, поліклінік, театрів, кінотеатрів, клубів, тобто розвиток комунальної власності. Особливістю гуманітарної політики є її чітка регіональна спрямованість.

7. Національна політика. Спрямовується на забезпечення конституційних, політичних, економічних і соціальних прав громадян незалежно від національності та віросповідання. Особливо це стосується регіонів України, що пов'язані з процесами переселення татар, німців в райони їхнього історичного проживання.

8. Зовнішньоекономічна політика. Спрямована на створення СЕЗ для активізації підприємництва, формування ринкової інфраструктури, залучення іноземних інвестицій, нарощування експортного потенціалу окремих регіонів, що потребують прискореного розвитку.

9. Управлінська політика. Основна її мета -- це створення єдиної системи регіонального управління, що відповідає завданням регіонального розвитку.

Основні напрямки ДРЕП затверджує Верховна Рада України. Президент України спрямовує діяльність державної виконавчої влади на розв'язання найважливіших проблем соціально-економічного розвитку регіонів, видає нормативно-правові акти з цих питань, очолює Раду регіонів при Президенті України. Уряд України визначає державні пріоритети й затверджує державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, забезпечує їх виконання, бере участь у створенні системи економічних регуляторів, нормативної та методологічної бази просторового розміщення продуктивних сил. Уряд АР Крим, місцеві органи державної виконавчої влади забезпечують збалансований економічний і соціальний розвиток відповідних територій, розробляють і організовують виконання програм, бюджетів регіонів, реалізують рішення Президента України, Кабінету Міністрів України щодо структурної перебудови економіки, роздержавлення і приватизації майна, земельної реформи, соціального захисту населення та ін. Органи місцевого самоврядування розробляють, затверджують і виконують програми та бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Вони розпоряджаються комунальною власністю, запроваджують передбачені законодавством місцеві податки і збори, забезпечують раціональне використання природних і трудових ресурсів. Представницькі органи затверджують місцевий бюджет і контролюють його виконання, схвалюють програми соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, здійснюють інші повноваження, установлені законом.

2. Екосистеми, їх структура та види

Екосистема (біоценоз) -- основна одиниця біосфери, яка є об'єктом вивчення екології. Цей термін запровадив англійський біолог А. Тенслі у 1935 році. Екосистема -- складний природний комплекс живих істот, що взаємодіють з неорганічним середовищем та знаходяться в матеріально-енергетичній залежності від неї. Для зручності вчені розглядають екосистему як ізольовану одиницю (рілля, озеро, пасовище, струмок тощо), проте фактично різні компоненти постійно переміщуються з однієї екосистеми в іншу. По своїй суті це динамічно урівноважена система, що склалася в результаті тривалої та глибокої адаптації складових компонентів, в якій здійснюється кругообіг речовин. Екосистема -- не проста сукупність живих організмів та навколишнього середовища, це діалектична єдність усіх екологічних компонентів, обумовлена взаємозалежністю та причинно-наслідковими зв'язками. У кожній екосистемі відбуваються кругообіг речовин та обмінні енергетичні процеси. Кожна екосистема складається з біоценозу та біотопу. Біотоп -- це ділянка поверхні землі з більш-менш однотипними умовами існування (ґрунтом, мікрокліматом тощо). Біоценоз -- це історично сформована сукупність рослин, тварин та мікроорганізмів, що населяє біотоп. Відповідно до цього кожний біоценоз складається з фітоценозу (угрупування рослин), зооценозу (угрупування тварин) та мікроценозу (угрупування мікроорганізмів). Крім природних екосистем, існують також штучні екосистеми: космічна станція, акваріум, вазон із кімнатною рослиною тощо. Біоценози земної кулі утворюють біоценотичний покрив, який вивчає біогеоценологія. Заснував цю науку видатний російський вчений В. М. Сукачов. Сукупність всіх біогеоценозів нашої планети утворює велетенську екосистему -- біосферу (рис. 2.1). Біоценози можуть формуватися на будь-якій ділянці земної поверхні -- на суші і на воді. Вони бувають степовими, болотними, луговими і т. д. Велике значення в функціонуванні біосфери мають гідробіоценози. Ділянки земної поверхні, покриті культурними рослинами, називаються агрофітоценозами. В структурі кожної екосистеми можна виділити чотири функціональні компоненти: абіотичне оточення, тобто весь комплекс неживої природи, звідки біоценоз черпає засоби для існування і куди виділяє продукти обміну; комплекс автотрофних організмів, що забезпечують органічними речовинами, а отже, й енергією всі інші організми, це первинні продуценти органічної речовини, які асимілюють сонячну енергію (фототрофні рослини, фотосинтезуючі бактерії); 3) комплекс гетеротрофних організмів -- консументів, які живуть за рахунок поживних речовин, створених первинними продуцентами. Консументами є тварини та безхлорофільні рослини; 4) комплекс організмів, які розкладають органічні сполуки до мінерального стану. Це редуценти, представлені мікроорганізмами -- бактеріями, грибами, найпростішими, а також організмами, які живляться мертвими органічними речовинами.

Рис. 2.1. Схема будови біоценозу (за В. М. Сукачовим)

Між усіма чотирма ланками існує закономірний зв'язок. Взаємодія організмів в екосистемі надзвичайно складна. Взаємодія біоценозів з біотопами відбувається через речовинно-енергетичний обмін. Для кожної екосистеми характерний свій біологічний кругообіг речовин, який здійснюється завдяки існуванню в екосистемах трофічних ланцюгів (ланцюгів живлення). Пасовищний ланцюг живлення -- це низка живих організмів, у якій кожний вид живиться попередниками в ланцюзі та в свою чергу служить їжею для видів, які посідають вищий рівень. Наприклад, у водоймах фітопланктон поїдається зоопланктоном, останній -- дрібною рибою, що є здобиччю великих риб -- хижаків, які в свою чергу споживаються людиною. Мова йде про певні угрупування рослин, тварин і мікроорганізмів, які взаємодіють один з одним і з навколишнім середовищем. Кожний живий організм або їх сукупність виконують певну біологічну функцію, яка або починає якийсь процес, або служить його проміжною ланкою, або завершує його. Така узгоджена та взаємозв'язана діяльність живих організмів Землі перебуває в тісному зв'язку з навколишнім середовищем та його основними факторами і створює екологічну систему, цілісність якої утримується сталими потоками речовини та енергією між компонентами екосистеми. Дуже великі наземні екосистеми називають біомами. Наприклад, ліси помірного поясу, пустелі, хвойні ліси, савани тощо. Кожний біом включає в себе цілу низку менших за розмірами взаємозв'язаних одна з одною екосистем. Одна з них може бути великою -- площею декілька мільйонів квадратних кілометрів, інша може являти собою невелику галявину. Важливо те, що кожну екосистему можна визначити як більш-менш своєрідне угрупування рослин і тварин, які взаємодіють одне з одним і з довкіллям. Щоб вияснити цілісність біосфери, необхідно з'ясувати, як вона функціонує. Оскільки вона складається з безлічі екосистем, необхідно знати їх структуру. У кожній екосистемі два основних компоненти: організми, з одного боку, і фактори неживої природи -- з другого. Таку сукупність організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів) називають біотою (від лат. bio -- життя) екосистеми. Шляхи взаємодії різних категорій організмів -- це її біотична структура. Неживі (хімічні і фізичні) фактори навколишнього середовища називаються абіотичними. Незважаючи на велику різноманітність екосистем -- від пустель до тундри, всім їм, на думку екологів, властива приблизно однакова біотична структура, всі вони містять одні й ті ж категорії організмів, які подібно взаємодіють у всіх екосистемах. Це такі категорії: продуценти, консументи, редуценти. Продуценти, або автотрофи -- це організми, що створюють органічну речовину за рахунок утилізації сонячної енергії, води, вуглекислого газу та мінеральних солей. Продуцентами в екосистемі називають зелені рослини, оскільки вони самі утворюють для себе їжу. Їх на Землі є близько 350000 видів, а маса, за підрахунками В.Вернадського, становить близько 2,4•1012 т. На перший погляд здається, що зелені рослини незалежні від інших організмів. Однак вчені стверджують, що якби на Землі існували тільки зелені рослини, то, кінець кінцем, усі мінеральні речовини виявилися б зв'язаними в цих рослинах (у багатьох випадках -- в їхніх мертвих рештках) і ріст рослин припинився б. Цього не відбувається тому, що інші організми -- редуценти (або мікроконсументи) використовують поживні речовини, що містяться у мертвих рослинах, і як джерело енергії, і як їжу, розкладаючи при цьому органічні сполуки на простіші неорганічні. У такому вигляді їх здатні поглинати й використовувати живі рослини. Редуценти -- мікроорганізми, що розкладають органічну речовину продуцентів і консументів до простих сполук -- води, вуглекислого газу й мінеральних солей. До редуцентів належать бактерії, гриби. Їх налічується 75 тис. видів, а сумарна маса становить 1,8•108 т. Енергія та елементи живлення, що містяться в організмах живих продуцентів, споживаються в більшості природних екосистем не тільки редуцентами, а й консументами, або фаготрофами. Консументи -- це гетеротрофічні організми, що одержують енергію за рахунок харчування автотрофами чи іншими консументами. До них належать переважно тварини, які живляться іншими організмами або частинками органічної речовини. Серед них є травоїдні (тварини, що живляться рослинною їжею), усеїдні (тварини, що споживають як рослинну, так і тваринну їжу), м'ясоїдні, а також паразити. Кількість видів цієї групи найбільша -- понад 1,5 млн, а їхня маса становить близько 2,3•108 т. Одна з причин, що викликає різноманітність екосистем (біоценозів) у природі, -- це своєрідність абіотичних умов кожного регіону. Таким чином, незважаючи на різноманітність екосистем, всі вони мають спільні риси. У кожній із них можна виділити фотосинтезуючі рослини -- продуценти, різні типи консументів і редуцентів. Види екосистем за масштабами поділяються на мікроекосистеми, мезоекосистеми і макроекосистеми. У мікроекосистемах невеличкі, тимчасові біоценози, що називаються синузіями, перебувають у обмеженому просторі. До таких екосистем належать трухляві пеньки, мертві стовбури дерев, мурашники тощо. Найбільш поширеними серед екосистем є мезоекосистеми, або біогеоценози, в яких біоценози займають однотипні ділянки земної поверхні з однаковими фізико-географічними умовами і межі яких, як правило, збігаються з межами відповідних фітоценозів. Макроекосистеми охоплюють величезні території чи водні акваторії, що визначаються характерним для них макрокліматом і відповідають цілим природним зонам. Біоценози таких екосистем називаються біомами. До макроекосистем належать екосистеми тундри, тайги, степу, пустелі, савани, листяних і мішаних лісів помірного поясу, субтропічного і тропічного лісів, а також морські екосистеми. Прикладом глобальної екосистеми є біосфера нашої планети. За ступенем трансформації людської діяльності екосистеми поділяються на природні, антропогенні та антропогенно-природні. У промислово розвинутих країнах, на захоплених людською діяльністю територіях природних екосистем майже не залишилося, хіба що в заповідниках. Лісові насадження, луки, ниви -- все це антропогенно-природні екосистеми, які хоча й складаються майже єдино з природних компонентів, але створені й регулюються людьми. До антропогенних екосистем належать екосистеми, в яких переважають штучно створені антропогенні об'єкти і в яких, крім людей, можуть існувати лише окремі види організмів, що пристосувалися до цих специфічних умов. Прикладом таких антропогенних екосистем є міста, промислові вузли, села (в межах забудови). регіональний політика екосистема біоценоз

3. Охарактеризувати Чернігівську область згідно шаблону

Господарство Чернігівської області є складовою господарського комплексу країни. Область має індустріально-аграрну структуру господарства. В її межах виробляється 1,7% промислової та 4,4% сільськогосподарської продукції країни. Особливості економіко-географічного положення області, її забезпеченості природно-сировинними та трудовими ресурсами, специфіка господарського освоєння території вплинули на територіальну та галузеву структуру господарства Чернігівщини, визначили її місце у державному розподілі праці, де вона виділяється розвитком окремих галузей агропромислового комплексу, целюлозно-паперової, машинобудівної та легкої промисловості. Чернігівська область має значний сільськогосподарський потенціал і є однією з найбільших аграрно-розвинутих областей України. Вона забезпечує 51% загальнодержавного виробництва льоноволокна; 8,2 % - картоплі; понад 4 % - м'яса; 4,5 %- молока 3,2 % - яєць. Із загальної площі 3,2 млн. га сільськогосподарські угіддя займають 2.1 млн. га. У поліській частині більший розвиток, поряд із зерновими, отримали виробництво картоплі та вирощування цукрових буряків. Активно ведеться реформування галузі шляхом впровадження прогресивних організаційних форм господарювання, нових технологій, які стимулюють підвищення економічної ефективності. Переробний потенціал агропромислового комплексу Чернігівщини включає 24 молоко- та 10 м'ясо-переробних підприємств, 5 - цукрових, 4 - крохмальних і 10 - льонозаводів, жиркомбінат, 13 підприємств по переробці овочів і фруктів, 7 - спиртозаводів, 2 - пивзаводи, лікеро-горілчаний завод, 8 підприємств борошномельно-круп'яної комбікормової промисловості, 15 заводів продовольчих товарів. Область забезпечує 7 % загальнодержавного виробництва тваринного масла, понад 2 % - сиру жирного, цукру, борошна, 10% - спирту. За залученням інвестицій область займає 17 місце в Україні, хоч останнім часом їх щорічній приріст становить 17 %. На одного мешканця в області припадає усього 48 доларів - удвічі менше, ніж у цілому по Україні. До того ж, усі інвестиції зосереджені у Чернігові та Прилуках, де мешкає 30 % населення області. Згідно розрахунків, оцінка інвестиційної привабливості області в абсолютній формі індикативного показника становить 0,78 - це середній стан інвестиційної привабливості. За чисельністю зайнятих у секторі підприємництва Чернігівщина займає 19 місце по Україні (39,1 тис. чоловік, або 12 % зайнятих у всіх сферах економічного життя області).

Динаміка соціально-економічних показників розвитку Чернігівської області

За розробленою методикою був здійснений розрахунок рейтингу адміністративних районів Чернігівської області на основі використання показників із розрахунку на 1 особу: обсяг залучених інвестицій, обсяг товарообороту, обсяг експортних операцій. Запропонована методика оцінки розвитку районів дозволяє виявити причини й визначити рівень проблемності їх розвитку. Економічно проблемні райони області визначаються на основі умовно вибраних показників їх економічного розвитку. Депресивні регіони виділяються шляхом порівняння названих показників економічного розвитку, відповідно в базовому та звітному періодах. До слаборозвинутих регіонів належать такі, які за розрахунками рівня економічного розвитку віднесені до категорії проблемних і характеризуються найнижчими показниками. Відповідно до індексів економічного розвитку районів Чернігівської області до категорії лідируючих районів (значення індексу від 2,00 до 3,00) належать Корюківський, Прилуцький та Чернігівський райони. До середньорозвинутих районів (значення від 1,00 до 1,40) належать Н-Сіверський та Талалаївський райони. До категорії проблемних належать всі інші райони. Наявність такої кількості районів з низьким рівнем економіки потребує системного підходу для вирішення кола економічних, соціальних проблем визначення стратегічного напряму реалізації концепції розвитку області для подальшого сталого розвитку та економічного зростання. Факторами, які сприяли руйнації фінансової стабільності та самодостатності регіону стали: недосконалість сфери державних фінансів, деформація податкової системи і політики, невиправдане вилучення оборотних коштів підприємств, низька платоспроможність споживачів, наявність значної кількості збиткових підприємств, збереження великих обсягів внутрішньої і зовнішньої заборгованості тощо. Потенційно Чернігівська область являється перспективним регіоном. На даний час найважливішою проблемою є збереження економічного потенціалу кожного району у кількісному вимірі та його суттєве якісне оновлення при подальшому посиленні економічної активності в області й державі. Визначення впливу інвестиційної діяльності на загальнодержавний та регіональний розвиток, проводилось на основі характеристики структури інвестиційного розвитку. Охарактеризовано інноваційний вплив на економічне зростання, наведено стратегію, орієнтовану на інноваційний розвиток, викладено своє трактування інноваційного потенціалу як сукупності ресурсів, що можуть за діючих внутрішніх і зовнішніх чинників бути спрямованими на реалізацію інноваційної діяльності певної організаційно-господарської системи. На основі проведеного дослідження обґрунтовано регіональну інвестиційну та інноваційну стратегію, виявлено закономірність, згідно з якою ефективність трансформаційних процесів прямо пропорційно залежить від темпів і якості інвестиційно-інноваційних змін; доведено доцільність активізації державного регулювання процесу залучення інвестицій в сферу матеріального виробництва, що потребує створення регіональних інвестиційних компаній, удосконалення правового механізму залучення інвестицій, формування фонду підтримки інвестиційної діяльності. З метою підвищення дієвості підприємницької діяльності, зокрема, малого бізнесу, яка є незадовільна, необхідно: визначить конкретні види підтримки, які можуть надаватися малому підприємству згідно із законодавством; визначити форми залучення до підприємницької діяльності соціально незахищених верств населення (інвалідів, жінок, молоді, звільнених у запас військовослужбовців, безробітних тощо); прийняти рішення за виділенням і використанням коштів із бюджетів та позабюджетних фондів для підтримки малого підприємництва; сприяти діяльності організацій (об'єднань) підприємців з розвитку малого підприємництва; надати гарантії суб'єктам малого підприємництва щодо їх залучення до виконання науково-технічних та соціально-економічних програм, поставок продукції (робіт, послуг) для державних потреб. Визначення характеру та тенденцій структурних змін в господарській діяльності Чернігівської області дозволить обґрунтовано визначити напрями подальшого ефективного управління регіоном.

Література

1. Жаліло Я. Економічна стратегія як категорія сучасної економічної науки// Економіка України. - 2005.

2. Жук М.В. Альтернативи регіонального розвитку в Україні вконтексті інтеграції у світове господарство// Актуальні проблеми економіки. - 2006.

3. Сімонова О.В. Теоретичні аспекти стратегічного управління комплексним розвитком регіону// Регіональна економіка. - 2007

4. Михайличенко А.О. Перспективи розвитку регіону на основі вдосконалення соціально-економічних процесів. //36.наук.пр. Тернопільської академії народного господарства. - Тернопіль. - Економічна думка. -2004. - Вип.9. - С. 304-305.

5. 3. Михайличенко А.О. Розвиток підприємництва на державному та регіональному рівні. //Вісник Львівського національного університету ім.

Размещено на Allbest.ru