Організаційно-економічні форми підприємства

Размещено на http://allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Академія муніципального управління

Факультет менеджменту

Курсова робота

з дисципліни «Мікроекономіка»

на тему:

«Організаційно-економічні форми підприємства»

Виконала:

Студентка ІІ-го курсу

Панченко Світлана

Перевірила:

Ровна Валентина Марківна

Київ-2014



Зміст

Вступ

I. Теоретичні основи здійснення підприємництва

1.1 Cуть «підприємництва» та еволюція його теоретичного осмислення

1.2 Функції підприємництва

1.3 Суб'єкти та об'єкти підприємницької діяльності

II. Форми та види підприємництва

2.1 Організаційно-економічні форми підприємницької діяльності

2.2 Види підприємництва

III. Проблеми розвитку підприємництва та роль держави у розвитку підприємництва в Україні

3.1 Проблеми розвитку підприємництва

3.2 Роль держави у розвитку підприємництва в Україні



Вступ

Одним із основних напрямів ринкових перетворень економіки України є розвиток підприємництва. Як особлива форма ділової активності, підприємництво є важливим джерелом формування у суспільстві нової ефективної соціально-спрямованої структури економіки. Все більша кількість випускників вищої школи прагне випробувати свої здібності і знання в діяльності того або іншого виду підприємницької діяльності.

Актуальність даної теми зумовлена її стратегічним значенням, оскільки в умовах ринку підприємницька діяльність є основною ланкою економіки країни, тому що саме нею створюється потрібна суспільству продукція, надаються послуги і виконуються роботи, застосовуються різноманітні ресурси, використовуються досягнення науково-технічного прогресу, проводиться робота по збільшенню прибутковості і підвищенню рентабельності.

Зростання ролі підприємництва, як суспільного явища у формуванні ринкової економіки, становленні нових форм господарювання супроводжується руйнуванням сталих мотиваційних механізмів залучення людей до праці, появою незвичних мотивів і стимулів до суспільно корисної, продуктивної діяльності. Рухливе і динамічне підприємництво сприяє вирішенню низки соціально-економічних проблем, розширює можливості працевлаштування населення, повнішого задоволення потреб споживачів. Мета та завдання: дослідження та аналіз особливостей розвитку підприємництва в умовах господарювання, обґрунтування сутності і типології, а також економічні засади його формування та визначити проблеми і шляхи удосконалення підприємництва.

Об'єкт дослідження: підприємницька діяльність.

Методи дослідження: теоретичні та емпіричні.



I. Теоретичні основи здійснення підприємництва

1.1 Суть «підприємництва» та еволюція його теоретичного осмислення

Вирішення економічних і соціальних проблем будь-якої держави вимагає розвитку підприємницької діяльності. Сьогодні в Україні вже ні в кого, мабуть, не виникає сумніву, що підприємницька діяльність є рушійною силою суспільного прогресу, формування нових економічних відносин.

Виробництво продукції здійснюється на підприємстві. В умовах ринкової організації суспільного виробництва організатором діяльності підприємства виступає власник засобів виробництва або, іншими словами підприємець. Він може особисто або з членами своєї сім'ї здійснювати виробництво товарів. Але більш типовим є варіант, коли підприємець купує робочу силу і за допомогою її та засобів виробництва, які йому належать, виготовляє товари. Саме окремий власник або їх об'єднання, як, наприклад, акціонери, виступають активною рушійною силою в організації суспільного виробництва. Суть підприємницької діяльності сфокусована в одній меті: використовуючи належні власнику засоби виробництва, отримати прибуток.

Визначення підприємницької діяльності дається у Господарському кодексі України. У статті 42 цього Кодексу зазначається, що це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку [4].

Суть цієї діяльності полягає у формуванні попиту на продукти, послуги, роботу і його задоволенні шляхом продажу відповідних продуктів, послуг, робіт як товару. При цьому не важливо, чи продавець організовує виробництво цих товарів самостійно, чи виступає як посередник між виробником і споживачем. Одна з головних ознак такої діяльності -- прибуток, виражений різницею між ціною, яку покупець сплачує за товар, що задовольняє попит, і затратами на його задоволення. Цей прибуток відрізняється від доходу на власність. Власник одержує дохід на власність у вигляді дивіденду на акції, відсотка на депозити та облігації, орендної плати за оренду землі чи іншої нерухомості. Підприємець організовує діяльність (зі своєю чи чужою власністю), в результаті якої і одержує дохід як надлишок над авансованим капіталом. Отже, підприємництво -- це особлива сфера економічної діяльності, суть якої полягає у постійному перетворенні економічних ресурсів на капітал, тобто на те, що приносить у результаті такої діяльності прибуток, дохід.

У сучасній економічній теорії нема однозначного трактування суті підприємницької діяльності. Здебільшого сутність цього явища підмінюється метою підприємницької діяльності та ототожнюється з терміном «бізнес». Поняття «підприємництво» надзвичайно містке. В ньому переплітається сукупність економічних, юридичних, політичних, історичних і психологічних відносин . Складалося воно протягом значного часу, змінюючись під впливом базисних і надбудовних інститутів, психології людей тощо.

Спроби систематичного теоретичного осмислення підприємництва почалися у XVII ст. Уперше поняття «підприємець» у науковій обіг увів англійський економіст Р. Кантільйон (1680-1734). Він розглядав підприємця як особливого суб'єкта, наділеного здібностями передбачати, ризикувати, брати на себе відповідальність за прийняті рішення не лише у стандартних ситуаціях, а й в обставинах ризикованих, у тому числі -- в інноваціях.

Подальший розвиток теорії підприємництва пов'язаний з ім'ям фундатора і видатного представника класичної школи політичної економії А. Сміта (1723-1790). Підприємцем він вважав власника підприємства. Відповідно трактувалася й мета підприємницької діяльності -- отримання підприємницького доходу.

У теорію підприємництва певний внесок зробив відомий французький економіст першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей (1767-1832). Він розглядав підприємця як особу, яка намагається за власний рахунок, на власний ризик і на свою користь зробити певний продукт. Сей стверджував, що функції підприємця полягають в умінні з'єднувати, комбінувати чинники виробництва. Метою й результатом такої діяльності є підприємницький дохід.

Концепція Ж. Б. Сея набула подальшого розвитку у працях найвизначніших економістів, які тією чи іншою мірою досліджували проблему підприємництва. Так, А. Маршалл першим додав до трьох класичних факторів виробництва (землі, капіталу і праці) четвертий -- організацію (або згодом. -- підприємницьку здатність). Особливо підкреслювались активна роль самого підприємця, інноваційна спрямованість його діяльності, застосування нових машин і технологічних процесів.

Помітний внесок у розвиток теорії підприємництва зробив відомий австрійський економіст і соціолог Й. Шумпетер (1883-- 1950). У центр своєї теорії економічного розвитку науковець поставив підприємця, в якому втілені принципово нові підприємницькі риси, що стали рушієм економічного й науково-технічного прогресу в XX ст.

За Шумпетером, бути підприємцем -- означає робити не те, що роблять інші, й робити не так, як роблять інші. Підприємницьку функцію він ототожнював із функцією економічного лідерства і новаторства. Й. Шумпетер постійно підкреслював, що інновація є дітищем підприємництва, а підприємець -- творцем інновацій. Саме діяльність підприємця, на думку Й. Шумпетера, є джерелом усіх змін в економіці.

Подальший розвиток уявлень про підприємця і його діяльність було зроблено вже в XX ст. Так, англійський економіст Ф. Хайек та американський економіст Л. Мізес, по суті, синтезують усі риси підприємця, які вже були раніше визначені. Узагальнене визначення підприємницької діяльності, як вона реалізується через головного суб'єкта цієї діяльності -- підприємця, дають і автори відомого підручника «Економікс» К. Макконнел і С. Брю [10] .

Вчені-економісти минулого виокремлювали три фактори виробництва. В сучасній вітчизняній та зарубіжній літературі підприємництво трактується як четвертий специфічний фактор суспільного відтворення поряд із землею, працею та капіталом, сутність якого полягає в їх найефективнішому комбінуванні з метою задоволення потреб споживача способами, що не використовуються іншими підприємцями-конкурентами. Саме це дозволяє підприємцю отримувати не прибуток взагалі, а надприбуток, тобто підприємницький дохід, що є результатом реалізації особливих здібностей підприємця щодо виключно раціонального поєднання факторів виробництва на особливо інноваційній та ризикованій основі.

Отже, підприємництво - це:

* особлива ініціативна економічна активність дієздатних громадян, спрямована на задоволення потреб суспільства, населення і отримання особистого зиску;

* соціально-організаційна і перетворювальна діяльність, що є різновидом творчості і в цьому розумінні є однією з ключових форм соціальної діяльності взагалі;

* особливий, творчий тип економічної поведінки, що складає необхідну основу досягнення економічного успіху;

* вміння організувати власний бізнес і достатньо успішно здійснювати функції з ведення власної справи;

* спосіб життя або дій, одне із занять ділової людини;

* створення нових підприємств, які не дублюють існуючих, а вносять елементи новизни;

* особливий вид діяльності, в основі якого є інновація, тобто зусилля, спрямовані на створення цілеспрямованих змін в економічному чи соціальному потенціалі підприємства;

1.2 Функції підприємництва

Суть підприємницької діяльності повніше проявляється у тих функціях, які вона виконує .

Функції підприємництва:

Ресурсна -- мобілізація внутрішніх та зовнішніх ресурсів (фінансових, трудових, матеріальних, природних тощо) для ефективного функціонування.

Творча -- пов'язана з розробкою та реалізацією нових бізнес-ідей, ноу-хау, винаходів; творче ставлення до справи.

Організаційна -- пов'язана з матеріально-технічним забезпеченням виробництва, налагодженням технологічного процесу, організацією комерційної діяльності.

Стимулююча -- дає змогу створити механізм підвищення ефективності праці, застосувати дієві стимули збуту товарів на основі виявлених споживчих потреб.

Управлінська -- пов'язана з механізмом управління персоналом та фірмою.

Захисна -- передбачає систему захисту прав та інтересів підприємців, створення сприятливих умов для функціонування підприємництва, усунення наявних проблем на макрорівні.

Отже, діяльність будь-якого підприємства підпорядкована реалізації його основної виробничої функції - створенню максимуму товарів чи послуг для задоволення потреб суспільства при найменших витрат виробництва. Для здійснення цієї функції підприємство розгортає діяльність у різних сферах, виконуючи у кожній із них специфічні функції.

1.3 Суб'єкти та об'єкти підприємницької діяльності

підприємництво економіка прибутковість ринковий

Підприємницька діяльність завжди виступає в певних організаційних формах, що включають її суб'єкти, об'єкти, права та обов'язки підприємців. Організаційні основи підприємництва в Україні встановлюються, насамперед, такими чинними законодавчими актами, як Господарський кодекс України, Закон «Про підприємництво» та ін. Цими актами визначені суб'єкти підприємництва .

Основним суб'єктом підприємницької активності виступає підприємець. Однак підприємець -- не єдиний суб'єкт, у будь-якому випадку він змушений взаємодіяти зі споживачем як основним його контрагентом, а також з державою, що у різних ситуаціях може виступати як помічник або супротивник. І споживач і держава також відносяться до категорії суб'єктів підприємницької активності, як і найманий робітник (якщо, звичайно, підприємець працює не поодинці), і партнери по бізнесі (якщо виробництво не носить ізольованого від суспільних зв'язків характеру) .

Згідно із Законом України «Про підприємництво»: суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність" об'єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції [7] .

Підприємці є переважно організаторами одноосібного виробництва (сімейного підприємництва). При цьому діяльність такого підприємництва орієнтується па власні затрати праці або передбачає використання найманих працівників. У цьому випадку підприємець стає наймачем.

Підприємницька діяльність може здійснюватись також групою людей, зв'язаних між собою договірними зобов'язаннями та економічним інтересом одержання вигоди.

Об'єднання партнерів дозволяє розв'язувати більші за масштабами завдання порівняно з індивідуальним підприємництвом. Суб'єктами колективного підприємництва є різні асоціації: акціонерні товариства, орендні колективи, кооперативи, малі підприємства та ін.

Реальними суб'єктами підприємництва виступають ті люди, які мають для цього необхідні передумови, у першу чергу капітал. Саме вони формують і розвивають підприємницький сектор економіки.

Необхідно пам'ятати, що ст. 42 Конституції України передбачає, що «кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не забороняється Законом». Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, служби безпеки, внутрішніх справ, держарбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади й управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Не можуть бути зареєстровані як підприємці і виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в них керівні посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини[9].

Об'єктом підприємництва є певна економічна діяльність. Результати такої діяльності матеріалізуються у виробничій продукції (послугах), а також у відповідному доході. Величина одержаного доходу залежить насамперед від того, як підприємець організував діяльність, урахував усю сукупність чинників підприємництва. Організація, у свою чергу, визначається характером комбінації різних ресурсів. На початковому етапі така комбінація необхідна для оцінки можливості займатися бізнесом у певній сфері. Надалі здійснення нових комбінацій стає головною справою підприємця.

Діяльність підприємця охоплює:

а) виготовлення нового продукту (послуги) або створення нової якості того або іншого продукту (послуги);

б) впровадження нового методу виробництва;

в) освоєння нового ринку збуту;

г) одержання нового джерела сировини або напівфабрикатів;

д) проведення відповідної реорганізації підприємства. Постійний і цілеспрямований пошук нових способів комбінації ресурсів відрізняє підприємця від звичайного господарника .



II. Форми та види підприємництва

2.1 Організаційно-економічні форми підприємницької діяльності

Успіх підприємницької діяльності значною мірою залежить від того, наскільки ефективний вибір її форми. На вибір форми господарської діяльності істотно впливають розмір капіталу, ступінь готовності підприємця брати на себе ту або іншу міру відповідальності за результати своєї діяльності. У цьому зв'язку велике значення мають масштаби передбачуваної діяльності, її види, а також галузева й функціональна спрямованість, загальноекономічна ситуація в країні і в даному регіоні, соціальна и політична ситуація в державі .

Традиційно у світовій практиці розрізняють чотири основні форми підприємництва: одноосібне володіння, товариство (партнерство), корпорація, внутрішньофірмове підприємництво (інтрапренерство).

Одноосібне володіння -- це така форма організації підприємства, за якої все майно фірми належить одному власникові. Воно пов'язане з індивідуальною підприємницькою діяльністю, спрямованою на отримання прибутку, здійснюється від імені підприємця і на його ризик. У рамках одноосібного володіння підприємець несе повну відповідальність за результатами своєї діяльності.

Проте позитивним моментом в одноосібному володінні є те, що весь прибуток належить підприємцю. Причому податок на цей прибуток встановлюється як і для будь-якої фізичної особи, тобто прибутковий податок на заробітну плату найманого працівника.

В різних країнах використовуються альтернативні системи оподаткування для цієї форми підприємництва. Так, наприклад, в Україні для підприємців -- фізичних осіб є можливість використання спрощеної звітності та сплати єдиного податку.

До переваг одноосібного володіння відносяться:

* нескладність заснування -- легко розпочати та припинити бізнес;

* незначні часові та матеріальні витрати на засновницько- реєстраційні процедури;

* повна самостійність, незалежність та оперативність підприємницьких дій;

* максимально можливі спонукальні мотиви до найефективнішого господарювання;

* конфіденційність діяльності;

Проте ця форма підприємництва має й певні недоліки:

* мають місце труднощі із залученням інвестицій (власних фінансових ресурсів одноосібного підприємця звичайно не вистачає для розвитку свого бізнесу до бажаних масштабів);

* повна відповідальність за борги (у разі невдачі господарювання одноосібний власник може втратити не лише свої особисті заощадження, а й власне майно, яке є гарантією сплати боргів кредиторам);

* відсутність спеціалізованого менеджменту, що не може не позначитись на ефективності підприємницької діяльності (одноосібний власник має виконувати всі функції з управління, але дуже небагато фізичних осіб є здатними ефективно здійснювати діяльність за всіма напрямами);

* невизначеність строків функціонування (підприємницька діяльність такої організаційної форми юридично припиняється у разі банкротства, позбавлення волі за карний злочин, психічного захворювання або смерті одноосібного власника);

* значні фізичні та психологічні перевантаження.

Одноосібне володіння -- це найпростіша й найпоширеніша форма організації бізнесу у світовій практиці. Відомо, наприклад, що в США близько 74 % усіх бізнесових структур є одноосібними володіннями.

Проте часто люди не мають достатньо коштів, часу або здібностей, щоб започаткувати або вести бізнес самостійно. Але вони згодні об'єднатися з іншими, аби спільними зусиллями організувати бізнес. Укладена угода двох або більше осіб як співвласників бізнесу називається товариством (партнерством).

Ця форма організації бізнесу фактично є логічним продовженням розвитку одноосібного володіння. Вона передбачає об'єднання капіталу двох або більше окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутків та збитків на основі рівності, спільного контролю результатів бізнесу, активної участі в його веденні. Основою взаємин між сторонами, що вступають у партнерство, є договір.

За ступенем участі засновників (партнерів) у діяльності підприємства заведено розрізняти такі товариства: повне, командне, товариство з додатковою та обмеженою відповідальністю.

До переваг господарських товариств належать:

* більші можливості щодо розвитку масштабів бізнесу;

* збільшення фінансової незалежності та спроможності завдяки об'єднанню ресурсів кількох партнерів (менший ризик з погляду комерційних банків, що надають їм певні пільги в кредитуванні);

* оперативність господарських дій (кілька партнерів звичайно швидше приймають виважені управлінські рішення);

* додаткові можливості розвитку ефективного менеджменту завдяки застосуванню функціональної спеціалізації працівників та залучення професійних менеджерів.

Недоліки товариств:

? необмежена відповідальність деяких видів товариств може загрожувати партнерам так само, як і одноосібному власнику (невдача одного з партнерів може спричинити банкрутство товариства в цілому, оскільки здебільшого учасники несуть солідарну відповідальність);

? недостатність досвіду господарювання та сумісності інтересів партнерів можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний менеджмент -- негнучке управління товариством;

? труднощі з розподілом прибутку;

? складні процедури ліквідації в разі невдачі.

Більшість людей бажає брати участь у бізнесі, але їх зупиняє необмежена відповідальність. Способом розв'язання цієї проблеми стала поява корпоративної форми підприємництва.

За цієї форми підприємництва власниками підприємства є акціонери, які особисто не відповідають за його зобов'язаннями та боргами. Корпорація є юридичною особою, яка самостійно (окремо від її власників) веде бізнес. Функції власності та контролю в корпорації поділені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами. Акціонери отримують приріст на свої інвестиції у формі дивідендів або шляхом збільшення вартості вкладеного капіталу. Відповідальність акціонерів обмежена лише інвестованим в акції корпорації капіталом. Завдяки цьому корпоративна форма вважається засобом залучення людей до бізнесу з мінімальним ступенем ризику.

До переваг корпоративної форми підприємництва відносяться:

* корпорація є найефективнішою формою організації підприємницької діяльності з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій. Саме через ринок цінних паперів (фондову біржу) вона може об'єднувати різні за розмірами капітали великої кількості фізичних і юридичних осіб для фінансування сучасних напрямів науково-технічного і організаційного прогресу, нарощування виробничого потенціалу;

* потужній і ефективно функціонуючій корпорації значно простіше збільшувати до необхідних розмірів обсяги виробництва або послуг, що підвищує можливість отримання все зростаючої величини прибутку;

* кожний акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену відповідальність (у разі банкрутства фірми він втрачає тільки вартість своїх акцій). Важливо й те, що окрема особа може зменшити власний фінансовий ризик, якщо куплятиме акції кількох корпорацій. Кредитори можуть пред'явити претензії лише корпорації як юридичній особі, а не окремим акціонерам як приватним особам;

* термін функціонування корпорацій набагато триваліший, практично необмежений завдяки відсутності залежності від однієї фізичної особи, що створює сприятливі можливості для перспективного розвитку;

* за корпоративної форми зміна власника відбувається дуже легко -- під час купівлі-продажу акцій.

Недоліки корпоративної форми підприємництва:

? мають місце певні розбіжності між функціями власності та контролю, що негативно впливає на необхідну гнучкість оперативного управління корпорацією. Розподіл функцій власності може призвести до виникнення соціальних суперечностей (конфліктів) між менеджерами й акціонерами корпорації:

? «подвійне» оподаткування прибутку корпорацій, адже оподаткуванню підлягає спочатку отриманий корпорацією прибуток, а потім дивіденди акціонерів;

? в корпоративній формі є потенційні можливості для окремих зловживань з боку найманих менеджерів, наприклад, організація емісії акцій для покриття збитків, викликаних безгосподарністю певних структурних ланок;

? значні розміри корпорації, що спричинює труднощі з ліквідацією;

? значні часові та матеріальні витрати на створення.

Підприємництво також може успішно здійснюватись і всередині крупних корпорацій. У 80-ті роки на Заході отримала розвиток концепція інтрапренерства як специфічного внутрішньофірмового підприємництва, котре допомагає подолати перепони на шляху динамічного зростання великих компаній. Форми інтрапренерства можуть бути різними, наприклад:

* інтрапренерів у великій компанії виокремлюють неформально, але забезпечують їх додатковими повноваженнями і підтримкою з боку вищого керівництва;

* спеціально призначають менеджерів з наскрізними інноваційними функціями та широкими повноваженнями;

* створюють різноманітні внутрішньо корпоративні венчурні підрозділи.

У своїй основі всі ці та інші можливі форми інтрапренерства спираються на такі загальні для них ключові принципи: усіляке заохочення і підтримка нових ідей; визнання факту великої ймовірності помилок і провалів у діяльності інтрапренерів; орієнтація на успіх у довгостроковому періоді; забезпечення необхідними ресурсами, використання яких не обіцяє віддачі в короткостроковій перспективі; добровільна участь в інноваційному проекті; підтримка з боку вищого керівництва фірми.

Ідея інтрапренерства має свої безсумнівні переваги порівняно з індивідуальним підприємництвом, такі як: наявність у великих компаніях потужної технологічної, дослідницької та лабораторної бази; можливість отримання кваліфікованої допомоги; фінансова підтримка вищого керівництва; можливість використання інформаційних ресурсів та комп'ютерних систем компанії .

2.2 Види підприємництва

Розмежування підприємницької діяльності за видами має здебільшого теоретичний, до того ж -- неофіційний, характер. Тому допускається застосування різних ознак і, відповідно, критеріїв та видів підприємницької діяльності.

Залежно від форми власності та організації виділяють кілька видів підприємництва.

По-перше, індивідуальне підприємництво, що засноване на приватній власності фізичної особи та її власній праці. Другим видом є сімейне підприємництво, що базується на сумісній (спільній чи частковій) власності членів однієї сім'ї. Законодавство дозволяє використовувати як їх власну працю, так і працю найманих працівників.

Партнерське підприємництво, що базується на об'єднаному майні і створенні юридичної особи, є третім видом підприємницької діяльності. Близьким до нього є акціонерне підприємництво. Ще одним видом підприємництва є орендне підприємництво, яке грунтується на майні, взятому оренду, та власному майні. Особливим видом є підприємництво, що здійснюється на основі колективної (неподільної) власності, що належить усім суб'єктам, які здійснюють таку підприємницьку діяльність.

Здійснення підприємницької діяльності передбачає наділення її суб'єктів певними правами та обов'язками. Їх поєднання стосується будь-якої діяльності. Але особливу важливість це має для підприємництва як специфічної діяльності, а тим більше в Україні, де воно лише утверджується. Чинним законодавством України за підприємцем закріплено такі права: утворювати для здійснення підприємницької діяльності будь-які її види; купувати повністю або частково майно та набувати майнові права; самостійно формувати господарську діяльність, обирати постачальників, встановлювати ціни і тарифи, вільно розпоряджатися прибутком; укладати з громадянами трудові договори про використання їхньої праці (контракти, угоди); самостійно встановлювати форми, системи та розміри оплати праці та інші види доходів осіб, що працюють на засадах найму, отримувати будь-який необмежений за розмірами особистий доход; брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійснювати валютні операції, користуватися державною системою соціального забезпечення і страхування.

Чинне законодавство України наділяє суб'єктів підприємницької діяльності і певними обов'язками. Це, зокрема: укладання трудових договорів (контрактів, угод) з громадянами, яких прийнято на роботу за наймом; здійснення оплати праці особам, що працюють за наймом, на рівні, не нижчому встановлених чинним законодавством мінімальних розмірів; забезпечення відповідних умов та охорони праці і інших соціальних гарантій; дотримання прав реалізації законних інтересів споживачів шляхом забезпечення надійної якості вироблених товарів; отримання ліцензії на діяльність у сферах, що підлягають ліцензуванню згідно з чинним законодавством.

З правами та обов'язками суб'єктів підприємництва тісно пов'язана їх відповідальність. Це випливає із суті ринкових відносин, що грунтуються на рівноправності їх агентів. У таких умовах додержання кожним економічним агентом узятих на себе зобов'язань набуває надзвичайної ваги. Відповідальність підприємця -- це зумовлене законодавством обов'язкове відновлення порушеного права управомоченої особи.

Відповідальність підприємця насамперед проявляється в обов'язковому відшкодуванні завданих ним майнових та інших збитків. Вона наступає при порушенні підприємцем узятих на себе зобов'язань відповідно до укладених ним угод, завданої його діями шкоди навколишньому середовищу, у разі порушення заходів з техніки безпеки, охорони праці, виробничої гігієни та санітарії, заподіяння шкоди споживачам виготовленої продукції тощо.

У всіх країнах світу сьогодні функціонують також державні підприємства. Основні їх мета - здійснення пріоритетних загальнодержавних науково-виробничих і науково-технічних програм, формування інфраструктури, необхідної для функціонування всієї соціально-економічної системи. Чільне місце державні підприємства займають в енергетиці, транспорті, зв'язку, вугільній промисловості, нафтопереробці. Головною ознакою державного підприємства є те, що держава або контрольовані державою установи, володіють часткою капіталу, достатньою для контролю за цим підприємством .

Серед державних підприємств виділяють:

* підприємства, засновані на загальнодержавній власності, в т. ч. казенні товариства; особливістю останніх є те, що вони:

* не підлягають приватизації;

* можуть входити в об'єднання лише за погодженням з Кабінетом Міністрів України;

* майно, що є у державній власності і закріплено за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління.

* підприємства, засновані на власності республіканській (Автономної Республіки Крим);

* підприємства комунальні, засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць.

Загальнодержавні та комунальні підприємства засновуються за рішенням органів, уповноважених управляти відповідно державним або муніципальним майном України, а казенні - за рішенням Кабінету Міністрів України .

Якщо при створенні підприємства використовується власність, заснована на базі об'єднання майна різних форм власності, то таке підприємство отримало назву “спільне”. Залежно від виду капіталу, який використовується при їх створенні, спільні підприємства бувають .

1. Національні.

2. Спільні підприємства з іноземним капіталом (частка іноземного капіталу не може бути менше 20% статутного фонду).

За розмірами підприємства поділяють на малі, середні та великі.

В Україні, згідно зі ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні», до малих підприємств належать підприємства з чисельністю зайнятих 15--200 осіб залежно від галузі або виду діяльності .

Переваги малих підприємств:

1. Вони гнучкі, ніж великі, легко пристосовуються до змін на ринку, реагують на коливання смаків споживачів.

2. Швидко освоюють нову продукцію.

3. Орієнтуються на місцеві ринки, тому краще знають потреби невеликого кола своїх клієнтів.

4. Не потребують великих інвестицій.

Недоліки малих підприємств:

1. неспроможні здійснювати дорогі науково-дослідні розробки;

2. дуже чутливі до змін у цінах і відсоткових ставках;

3. схильні до банкрутства.

Створення розгалуженої системи малих підприємств сприяє активному розвитку малого підприємництва, яке є органічним структурним елементом ринкової економіки. Саме тому розвиток малого підприємництва є одним з перспективних напрямів ринкового реформування економіки України, як і інших країн з перехідною економікою. Практика засвідчує, що успіх ринкових перетворень великою мірою визначається тим, наскільки ефективно реалізується потенціал малого підприємництва.

Великими визнаються підприємства, в яких чисельність працівників перевищує тисячу осіб. Усі інші підприємства визнаються середніми.

Підприємницька діяльність у ринковій економіці пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства. Залежно від сфери підприємницької діяльності виділяють певні його види.

Передусім, це виробниче підприємництво, де здійснюється безпосереднє виготовлення продукції. Воно відіграє вирішальну роль у суспільному виробництві, бо саме в цій царині створюється матеріальне багатство суспільства.

Окрім цього виділяють такі види підприємництва, як комерційне (купівля товару у виробника і доставка його споживачеві); посередницьке, коли підприємець лише виступає посередником між зацікавленими сторонами; фінансове, яке виявляється в купівлі-продажу грошей і цінних паперів, і страхове, Що гарантує страхувальнику певну компенсацію в разі настання страхового випадку.

За всієї значущості виробничого підприємництва слід відзначити, що й інші види підприємницької діяльності, не пов'язані безпосередньо з матеріальним виробництвом, у розвинутому суспільстві відіграють важливу роль. Вони забезпечують задоволення різноманітних потреб суспільства і сприяють досягненню більш високого рівня ефективності функціонування всієї економіки.

В Україні станом на 1 березня 2013 року зареєстровано 1 млн 346 тис. 186 суб'єктів Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ). Про це повідомила Державна служба статистики.

Станом на 1 лютого 2013 р. їх кількість становила 1 млн 343 тис. 890 одиниць.

Таким чином, протягом лютого кількість підприємств збільшилася на 2 тис. 296 суб'єктів.

Згідно з оприлюдненими даними, найбільша кількість суб'єктів ЄДРПОУ - 270,683 тис. - перебувають у Києві, 105,082 тис. - у Дніпропетровській області. Водночас найменша кількість суб'єктів ЄДРПОУ зосереджена в Севастополі та Чернівецькій області - 15,727 тис. та 17,699 тис. відповідно[5].

За організаційно-правовими формами господарювання найбільше суб'єктів ЄДРПОУ - 492,679 тис. - мають форму товариства з обмеженою відповідальністю, 279,983 тис. - приватного підприємства та 114,680 тис. суб'єктів ЄДРПОУ мають форму організації або установи.



III. Проблеми розвитку підприємництва та роль держави у розвитку підприємництва в Україні

3.1 Проблеми розвитку підприємництва

Для початку необхідно визначити ті галузі і сфери економіки, у яких мале підприємництво грає визначальну роль. По-перше, це вся сфера послуг, у тому числі технічні послуги, включаючи ремонт та технічне обслуговування машин та обладнання; консультаційні послуги; побутове обслуговування населення. По-друге - торгівельно-закупівельні операції, а також посередницька діяльність. [4, ст. 20]

Тому одним із вирішальних умов заглиблення економічних реформ, що проводяться в Україні, здатних вивести країну з кризи, забезпечити послаблення монополізму, добитися ефективного функціонування виробництва та сфери послуг, являється розвиток малого підприємництва. Цей сектор економіки створює необхідну атмосферу конкуренції, здатен швидко реагувати на будь-які зміни ринкової кон'юнктури, заповнювати утворювані ніші у споживчій сфері, створює додаткові робочі місця, являється основним джерелом формування середнього класу, тобто розширює соціальну базу для впроваджуваних реформ. [4, ст. 43]

У пресі, в колі спеціалістів, що вивчають мале підприємництво, у середовищі підприємців фігурує перелік, у який входить приблизно два десятки причин, що перешкоджають розвиткові малого підприємництва в Україні.

Серед них - недосконалі закони і часто змінювані правила; надмірні податки; вузькі рамки джерел фінансування; нерівні можливості в конкуруванні з великими підприємствами; корупція; відсутність підтримки з боку держави; нерозвинута інфраструктура; професійна непідготовленість підприємців. [4, ст. 32] Із загальних проблем, з якими зіштовхуються підприємці усіх регіонів України у своїй повсякденній діяльності, можна виділити слідуюче:

Труднощі з реєстрацією відкриття власної справи займають останнє місце. Та це не означає, що проблеми немає. За роки масового розвитку малого підприємництва в Україні гострота її помітно зменшилася. Багато бажаючих розпочати власну справу вже мають необхідну інформацію про процедуру реєстрації, можуть отримати у органах реєстрації, у консультантів або у спеціалізованих фірмах зразки документів та необхідні поради. Але по затратам часу, коштів, зусиль процедура реєстрації підприємства, що діє в Україні все ще залишається громіздкою та утрудненою, особливо у порівнянні з тією, що діє у розвинутих країнах. [7, ст. 14]

Не останнє місце серед інших проблем займає дефіцит фінансів. Власних капіталів більшість підприємців немає, банківські кредити даються з високою процентною ставкою, а інших масово доступних джерел фінансової підтримки малого підприємництва в Україні немає.

Приватні благодійні фонди відсутні, союзи та асоціації підприємців не мають коштів для кредитування малого підприємництва. Відомі лише чотири потенційно доступних джерела надання фінансів: Український фонд підтримки підприємництва; Державний інноваційний фонд; кошти, які виділяють місцеві органи влади безробітним для організації свого підприємництва; кошти місцевих органів влади, які утворюються з відрахувань від вартості приватизованих об'єктів. [7, ст. 24] Обидва центральних фонди дислокуються в Києві, але мають відділення в обласних містах.

Перший фонд щорічно отримує з державного бюджету встановлену суму для кредитування приватних підприємців; кошти другого фонду утворюються з фіксованого проценту відрахувань, що проводяться всіма підприємствами від об'єму реалізації продукції. Ці фонди виділяють кредити підприємцям як для початку своєї справи, так і під поточне виробництво, на конкурсних принципах, шляхом оцінки їх бізнес-планів.

Однак надходять кошти у фонди у недостатньому об'ємі та нерегулярно. Інноваційний фонд надає кредитну підтримку тільки проектам, що реалізують нові технології, але його можливості також невеликі відносно потреб малих підприємств. [7, ст. 28]

Останній з чотирьох названих джерел кредитування - кошти місцевої влади, що утворюються за рахунок відрахувань від вартості приватизованих об'єктів, - також практично бездіяльний, оскільки не відпрацьований механізм виділення коштів підприємцям.

Що стосується отримання кредитів в комерційних банках, то в якості їх клієнтів можуть виступати лише торгівельні та посередницькі організації, але не виробничі, а тим більш не мілкі, тому що у них немає великого уставного капіталу, дорогих основних фондів та майна, значного власного майна, які можна заставити під кредити.

В останні роки розширюють масштаби діяльності в Україні зарубіжні та міжнародні фінансові фонди та програми, але вони обхвачують локальні зони і тому не мають суттєвого впливу на підтримку малого підприємництва. [3, ст. 46]

Далі маємо проблеми доступу до приміщень та обладнання, дефіциту інформації та недостатності кваліфікованого персоналу. Цей набір проблем типовий для всієї України.

Проблема приміщення для малого підприємництва знаходиться в одному ряді з проблемою фінансування. Рівень їх складності варіюється у залежності від ситуації на місцях. Це пояснюється тим, що рівень цін на ринку кредитів і приміщень визначається попитом самих платоспроможних клієнтів. [3, ст. 45] У попиті на приміщення ціна встановлюється в розрахунку на таких клієнтів, як посольства, іноземні торгові палати і представництва, спільні з іноземними партнерами підприємства, магазини та філії транснаціональних фірм, представництва зарубіжних та міжнародних фондів і програм, банки, холдинги, інвестиційні, страхові компанії, рекламні та туристичні агентства та інші. [3, ст. 47]

Підприємці відмічають проблеми з реалізацією продукції та з доступом до сировини і матеріалів. Останнє не потребує пояснення, оскільки в Україні не створено механізму вільної ринкової реалізації сировини і здійснюється його розподіл між державними підприємствами. Проблема реалізації продукції має два аспекти - внутрішній та зовнішній. Реалізувати продукцію на внутрішньому ринку України важко не тому, що вона не потрібна: попит є, але у споживачів немає грошей для розрахунків. В ланцюжку підприємств, що постачають одне одному продукцію, ні у кого немає грошей для оплати. Ця ситуація відома як «криза взаємних платежів» і продовжується вже не один рік. [7, ст. 34]

Ще дві проблеми, які типові для України. Це відношення з податковою адміністрацією та з банками. Мова йде про непорозуміння між клієнтами, з одного боку, та банками і податковою адміністрацією - з іншого. Підприємці відмічають некомпетентність службовців податкової адміністрації та банків, що породжує безпідставні претензії, а також неправильне розуміння службовцями того, яким повинен бути характер взаємовідносин з клієнтами, через що до клієнта відносяться як до поміхи або з упередженням як до суб'єкта з попередньо передбачено презумпцією вини. [8, ст. 12]

Багато підприємців виділяють недостатню власну підготованість до підприємництва, скаржаться на труднощі отримання інформації, відсутність достатньої кількості літератури по підприємництву.

3.2 Роль держави у розвитку підприємництва в Україні

Дуже важливим фактором розвитку підприємництва являється участь держави у створенні сприятливих умов для нього. В цьому напряму державою зроблено такі кроки: було засновано Національний фонд підтримки підприємництва і розвитку конкуренції, Державний інноваційний фонд та приймається довгострокова програма державної підтримки підприємництва. Але ефективність від цього мала.

У складі місцевих органів влади маються департаменти, що здійснюють державну політику підтримки підприємництва, але через мало чисельність персоналу, відсутності обладнання та фінансів вони займаються лише підготовкою довідок та допомагають починаючим підприємцям у процедурі реєстрації. [7, ст. 21]

В цілому відношення місцевої влади до приватного підприємництва залишається індиферентним або приховано негативним. Реальна допомога малому підприємництва на місцях - явище настільки рідкісне, що про початок позитивних змін в стереотипах поведінки чиновників говорить не приходиться.

Спеціальних консультаційних пунктів, які могли б внести вагомий внесок у справу підтримки підприємців, при місцевих органах державної влади поки немає. [7, ст. 30]

Програма державної підтримки підприємництва за останні роки не вийшла за межі паперу. Для багатомільйонної країни мізерно малі грошові кошти, виділені на реалізацію програми. Але основною причиною бездіяльності програми, являється відсутність механізму її реалізації, людей та структур, що її виконують.

В економічно розвинутих країнах велика увага приділяється сфері бізнес-послуг. [7, ст. 36] В інфраструктуру бізнесу прийнято включати сервісні служби для починаючих та діючих підприємців, асоціації та союзи, що допомагають малому підприємництву.

В Україні до цього часу не створено мережі довідково-інформаційних та консалтингових служб для малих підприємств, хоча процес йде зростаючими темпами.

До початку трансформації Україна не мала самостійно діючих сервісних служб. Все створені організації, що працюють в нинішніх умовах, надають платні послуги, а тому доступні малому числу підприємців та орієнтовані на солідних клієнтів в особі комерційних структур.

Необхідно згадати таку комплексну по послугам форму допомоги малому підприємництву, як центри розвитку бізнесу. В розвинутому вигляді вони надають консультативні послуги, ведуть підготовку до підприємництва. [8, ст. 40]

Розвиток мережі таких центрів дозволило б значно підвищити рівень бізнес-послуг та підготовки підприємців.

Із вищесказаного випливає, що зусилля по створенню середовища для розвитку підприємництва в Україні бажано направляти диференційовано, з пріоритетами для менш забезпечених регіонів.

Головна причина скорочення числа малих підприємств - низький рівень фінансової забезпеченості більшості малих підприємств у зв'язку з труднощами з первісним накопиченням капіталу, неможливістю отримання кредитів на прийнятних умовах, неефективність податкової системи. Негативний вплив на розвиток малого підприємництва у сфері матеріального виробництва чинять нерозвиненість виробничої інфраструктури, недостатність спеціалізованого обладнання, слабка інформаційна база та найважливіший фактор - глибокий спад виробництва. [5, ст. 45]

Все це призводить до того, що лише частина зареєстрованих підприємств малого підприємництва в змозі приступити до реального виробництва продукції.

Як показує зарубіжний досвід, неодмінною умовою успіху в розвитку підприємництва є положення про те, що мале підприємництво потребує різнобічної та стабільної державної підтримки. [5, ст. 20]

Вона здійснюється у різних формах, по-перше, шляхом стимулювання виробництва найбільш пріоритетних видів продукції, надання податкових пільг, дотацій пільгово-банківського кредитування, створення інформаційно-консультативних та науково-технічних центрів, розвитку системи страхування, організації матеріально-технічного постачання.

Важливу роль грають прийняття та виконання законодавства, розробка та реалізація конкретних комплексних програм.

Дуже гостра проблема формування фінансової бази становлення та розвитку підприємництва. [5, ст. 36] Для цього йому повинні бути надані визначені пільги. Це можуть бути пільги по оподаткуванню.

Але податкова політика нашої країни не тільки не ефективна, але й економічно небезпечна. Вона йде урозріз зі встановленою у світі практикою та сучасними світовими тенденціями розвитку економіки. Високе оподаткування «вбиває» в Україні мале підприємництво. Загальний напрям удосконалення податкової системи - підсилення стимулюючої ролі податків у розвитку виробництва.

Необхідно звільнити малі підприємства від податків на інвестиції, завезені технології. Потрібні податкові пільги на період становлення малого підприємства. Є необхідність диференційованого податкового підходу до підприємств різного профілю діяльності. Більш низькі ставки податків повинні застосовуватися для найбільш важливих, пріоритетних галузей.

До цього часу зроблено лише самі перші кроки у правовому та організаційному забезпеченні формування малого підприємництва у якості особливого сектору економіки України. [7, ст. 48]

Діючої системи стимулювання створення малих підприємств не існує, як немає і господарського механізму їх підтримки. Не розроблено державну програму розвитку малих підприємств.

Комплекс першочергових мір по розвитку малого підприємництва в Україні, повинен здійснюватися у таких напрямах: нормативно-правовому;інформаційно-технічному; фінансово-кредитному; організаційному; кадрове та консультативне забезпечення; зовнішньоекономічна діяльність. [7, ст. 50]

У державній програмі треба відобразити механізми грошово-кредитної, податкової, бюджетної, та цінової політики, матеріально-технічного постачання, системи офіційних гарантій, що забезпечували б створення рівних стартових умов у розвитку підприємницької діяльності. [7, ст. 55]

У програмі необхідно передбачити формування ефективних інститутів ринкової інфраструктури, товарного ринку та ринку цінних паперів, інвестиційного підприємництва, інформаційної, консультативної та аудиторської діяльності, створення комплексної державно-суспільної системи підтримки малого підприємництва, включаючи підготовку та перепідготовку підприємницьких кадрів, залучення до цієї сфери соціально активних прошарків населення.

Потрібно визначити міри, що забезпечують підтримку зовнішньоекономічної діяльності та залучення іноземних інвестицій до розвитку підприємництва.

Для реалізації цих програм повинні бути залучені кошти державного бюджету, приватного та іноземного капіталів. Основним напрямом використання державних ресурсів повинно стати не виділення прямих інвестицій, а страхування і надання гарантій під кредит.



Висновки

Розглянувши дану тему можна зробити такі висновки: будь-яка нація пишається плодами діяльності своїх підприємців, але будь-яка нація і кожен її окремий представник пишаються і своєю причетність до здійснення будь-якої конкретної підприємницької ідеї. Підприємництво як одна з конкретних форм проявлення суспільних відносин сприяє не тільки підвищенню матеріального та духовного потенціалу суспільства, не тільки створює сприятливий ґрунт для практичної реалізації здібностей та талантів кожного індивіду, але й веде до єднання нації, збереження її національного духу та національної гордості.

Зараз ми всі являємося свідками кризового стану нашої економіки, знецінення національної валюти і падіння життєвого рівня населення. За роки незалежності уряд не зміг активізувати діяльність приватних підприємців, створити сприятливі умову для їх зростання. Це означає, що ми практично заново стаємо перед проблемою розвитку підприємництва. Значить всі вище перераховані риси підприємництва не знайшли відображення в конкретних діях ні зі сторони держави, ні зі сторони населення. Традиційна комуністична модель завжди базувалася на необхідності придавлення духу підприємництва у суспільстві і підприємця, як носія цього духу. Загальне неприйняття підприємництва поступово переходить в усвідомлення необхідності створення умов для його скорішого та ефективного розвитку.

За підприємництвом в Україні майбутнє, процес накопичення критичної маси невідворотно приведе до «підприємницького буму». Тому на даному етапі важливо вивчити поведінку підприємця, щоб у подальшому не допускати помилок, допущених раніше. Основним стимулом для розвитку підприємництва в Україні являється державна підтримка.



Список використаної літератури

1. Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991.

2. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991.

3. Базилевич В.Д. Макроекономіка: Навчальний посібник. - Київ, ДТЕУ, 1995.

4. Бойчик І.М. Економіка підприємства, посібник; Київ: Атіка, 2006.

5. Варналій З.С. Основи підприємництва, навчальний посібник; Київ: Знання-Прес, 2006.

6. Сизоненко В.О. Сучасне підприємництво, довідник; Київ: Знання-Прес, 2007.

7. Ятрів Г.Л. Макроекономічні дослідження: Підручник. - Київ: Либідь, 2000.

8. Яшоків С.В. Політична економія: Підручник. - Київ: Знання, КОО, 2003.

Размещено на Allbest.ru

...