Економічне районування та територіальна організація господарства

3. Визначення ієрархічних рівнів економічного районування.

Виходячи з принципів та основних фундаментальних положень, приходимо до висновку, що економічне районування - це науковий метод територіальної організації господарства, який сприяє глибокому вивченню регіональної економіки, закономірностей її розвитку і раціональності розміщення продуктивних сил. Його основою, тобто обґрунтуванням економічного району, є територіальний поділ праці - закріплення певних видів діяльності сфери виробництва і сфери послуг за певною територією. Цей об'єктивний процес має історичний характер і відзначається локальною концентрацією ресурсів, капіталу, працездатного населення з метою виробництва та споживання товарів і послуг.

Економічне районування полягає у досягненні високого рівня комплексності господарства, раціоналізації системи внутрірайонних і міжрайонних зв'язків, у найбільш повному використанні природних, матеріальних і трудових ресурсів. Наукове і практичне значення економічного районування в сучасних умовах розвитку господарства України полягає у формуванні раціональної структури виробництва, в основу якої повинні бути покладені сучасні ринкові відносини.

Раціональна територіальна організація продуктивних сил в економічних районах сприяє більш повному використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності виробництва в усіх територіальних ланках країни.

Завдання економічного районування на сучасному етапі зводяться до виявлення та наукового обґрунтування господарських комплексів різного масштабу, нових ринкових форм територіальної організації регіональних економік. Теорія економічного районування здатна і мусить сьогодні з високою достовірністю відображати суть тих процесів, що відбуваються в регіонах. Районування слід також сприймати не просто як метод упорядкування і порівняння просторово розподіленої інформації, а як цілком об'єктивний процес. Але цей процес має удосконалюватися і постійно аналізуватися, враховувати особливості сучасного етапу розвитку як української, так і світової економіки. Саме з цих позицій та на базі аналізу соціально-економічного стану кожного регіону відповідно повинна розвиватися й теорія економічного районування. Цього потребує нова доба розвитку економіки незалежної України. Потрібні нові підходи до теоретичного вирішення і практичного втілення ідей економічного районування. Тобто не слід автоматично переносити здобутки старої теорії, у тому числі радянської, на нове, ринкове підґрунтя.

На заході теорії економічного районування тісно пов'язані з регіональною економікою, вони завжди носили прикладний характер і опирались на статистичні дані. У якості регіонів західна регіоналістика завжди розглядала і розглядає адміністративно-територіальні одиниці різного ієрархічного рівня. При цьому західні теоретики нерідко нехтують тим, що районні кордони розсікають територію вузлових соціально - економічних районів, тобто тих об'єктивно існуючих ареалів з центром (ядром), що збирає, або розподіляє ресурсні та матеріальні потоки. В цілому ж районування орієнтується або на інтереси держави (радянська школа), або на приватні інтереси виробників, продавців, споживачів (західні автори).

Найсучасніші теорії економічного районування не лише поясняють закономірності розміщення в умовах протистояння індивідуальних, гуртових (кооперативних, регіональних) та державних інтересів, а й дають основу для діагностики розвитку регіонів. В сучасних підходах до економічного районування немає місця такій категорії, як „керованість", але є, скажімо, типологізація регіонів, поділ їх, наприклад, на активні, депресивні та ультра депресивні, що допомагає реалізації дієвої регіональної політики.

В сучасних умовах на районування впливає такий могутній чинник, як глобалізація. За допомогою її механізмів територія України залучається до глобального перерозподілу ресурсів. Глобалізація призводить до перегляду багатьох постулатів теорії економічного районування. Зокрема, вона розбиває парадигму, створену радянськими, в тому числі деякими українськими економістами, про незалежність внутрішньодержавних просторових процесів від світових, а також потребує перегляду категорій „об'єктивність" щодо економічних районів. Можливо, що настав час розглядати економічний район як частину світового економічного простору, формування якої залежить від глобальних процесів.

В нових умовах економічні райони є об'єктами статистичного спостереження, регіонального економічного аналізу і прогнозування, а також часткового державного регулювання головним чином шляхом координації і рекомендаційного (індикативного) планування. Теорії районування, що розробляються останніми десятиліттями, не заперечуючи здобутків старої школи, зміщують акценти на нові чинники. Якщо сучасні дослідники розглядають економічне районування у трьох аспектах:

1) як об'єктивний процес, який не залежить від волі людей;

2) як процедуру виділення меж частин території країни;

3) як засіб просторового упорядкування інформації, то нові чинники вносять сюди свої корективи, дають підстави для виявлення все нових і нових об'єктів економічного районування.

Новими об'єктами районування стають розміщені на територіях регіонів інновації, телекомунікаційні та комп'ютерні системи, реструктуризовані, конверсовані та приватизовані промислово -технологічні комплекси. Нові підходи до економічного районування мають враховувати процес переміщення акцентів з традиційних чинників розвитку регіональної економіки (природні, матеріальні, трудові ресурси, транспортне забезпечення, ЕГП) спочатку на проблеми інфраструктурного забезпечення, структурованого ринку праці, екологічних обмежень, а останнім часом - на нематеріальні чинники регіонального розвитку. Цими чинниками є: інтенсивність, різноманітність, якісний рівень виробництва товарів і надання послуг, у тому числі культурних і рекреаційних; творчий клімат; тіснота зв'язку людей зі своєю територією (мала патріотичність).

Більшість сучасних дослідників економічного районування в Україні сходяться на думці про те, що економічне районування - це не механічний поділ території на 5,6,8 чи 9 районів за критеріями, визначеними авторами відповідного поділу, а науковий підхід, який базується на відповідній методології з урахуванням закономірностей територіального поділу праці.

З огляду на об'єктивний процес формування і розвитку районів як інтегральних територіальних систем формулюються відповідні нові принципи економічного районування, такі як принцип змістовності. Він означає, що економічний район є економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності. На жаль, чітких критеріїв єдності, цілісності ще не розроблено. Переважають емпіричні трактування. Як характерну рису району часто називають реально існуючу цілісність. Але відомо багато випадків, коли підприємства працюють повністю на давальницькій сировині, а всю їх продукцію вивозять за межі регіону. Отже, зовнішні чинники переважають над внутрішніми. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району є інтенсивніші зв'язки, ніж поза ними, зараз певною мірою треба переглянути.

Перспективний характер районування. Цей принцип визначає часову властивість мереж районування. Він відображає націленість кожної з них на майбутнє: за допомогою районування треба вирішувати і прогнозні соціально-економічні завдання. Теоретично районування може реконструювати минуле, відбивати стан диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції. Всі три формулювання правомірні. Однак на практиці економічне районування застосовується головним чином для прогнозування. Це зумовлено конструктивною спрямованістю цього типу районування на вирішення соціально-економічних проблем у регіонах України.

Проблемність районування - це направленість його на виділення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Цей принцип визначає цільову спрямованість розробок щодо економічного районування. Суть його полягає у тому, що разом з районуванням повинні бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми. Іншими словами, економічне районування є засобом територіального впорядкування і типології, а отже, і систематизації відповідних проблем.

Принцип відповідності соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України. Одиницею інтегрального економічного районування повинна бути область, яка тривалий час є одиницею територіального управління, і яку характеризує внутрішня організованість і спільність. Більшість підходів щодо економічного районування України спирається саме на цей принцип.

Інтегральний економічний район являє собою всебічно розвинену у економічному відношенні території, на якій об'єднані природні ресурси, виробничий апарат, населення з його рівнем кваліфікації, транспортні комунікації і інші матеріальні цінності у вигляді виробничо-територіального комплексу.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Галузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування може бути інтегральним (для галузі в цілому) і частковим.

Загальноприйнятою є ієрархічна будова економічних районів:

1. Крупні (інтегральні) економічні райони - це найбільші територіальні формування, які об'єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою.

2. Середні (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області (або автономної республіки).

3. Малі райони (мікрорайони). Їх території складаються з територій декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Малим районом може бути велике місто (наприклад, Одеса, Харків, Донецьк).

4. Низові адміністративно-господарські райони охоплюють цілком території адміністративних районів. В межах великих теж існують низові адміністративно-господарські райони.

Завданням економічного районування є створення теоретико-методологічного підґрунтя для цілеспрямованої територіальної організації народного господарства й обґрунтування раціонального розміщення виробництва у регіонах, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку територій і країни в цілому.

економічний район регіональний

3. ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування її господарства як складової частини народногосподарського комплексу союзної держави.

Більшість теоретичних розробок та практичних втілень сучасного економічного районування України тісно пов'язано з розробленою у післявоєнні роки групою вчених під керівництвом академіка К.Г. Воблого мережею районування, яка складалася з п'яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської області), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець - Подільська (тепер - Хмельницька); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловоградська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області в складі РСФСР (Кримсько-татарську АР було ліквідовано під час війни).

У 1963 році, згідно загальносоюзного районування, на території України було виділено три великі інтегральні райони: Донецько - Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об'єктивно притаманний Україні, як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця мережа економічних районів використовувалась до 1991р., коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням стало окреслення нової мережі економічних районів, відповідної потребам моменту. Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими.

Більшість дослідників (серед них відомими є, зокрема, розробки В.А. Поповкіна, О.І. Шаблія) тим чи іншим чином використовувала розробки групи К.Г. Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального розвитку України регіональна спеціалізація господарства не потерпіла істотних зрушень. Однак, жодна зі схем районування не стала загальновизнаною економічною та економіко-географічною наукою. Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України завершилися у 1998 році внесенням у проект Закону України „Про Концепцію державної регіональної економічної політики" запропонованої в такому складі мережі економічних районів України:

- Донецького (Донецька, Луганська області);

- Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

- Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);

- Центрального (Київська, Черкаська області, м.Київ);

- Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

- Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

- Причорноморського (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м.Севастополь);

- Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Після цього запропонована нова мережа економічних районів, у цілому відповідає основним науковим критеріям економічного районування, фактично не змінювалася, за виключенням назви Причорноморського району, зміненої на Південний. Вказана мережа інтегрального економічного районування використовується, серед інших схем, у більшості економічних наукових та багатьох навчальних закладах України.

Економічне районування тісно пов'язане з управлінням регіонами. Виділення системи районів допомагає створити в межах держави раціональні регіональні територіально-виробничі комплекси, враховуючи при цьому прогресивні тенденції в розвитку територіального поділу праці, спеціалізації господарства, внутрішньорайонних і міжрайонних економічних зв'язків. Сьогодні управління господарством передбачає поєднання народногосподарського підходу з комплексним розвитком економічних районів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва. Особливо важливо правильно визначити стратегію регіональної економіки.

На територіальному рівні важливою проблемою є вивчення територій різного ієрархічного рівня: село, місто, район, область, тобто регіон. За територіальною організацією такі райони сформовані як адміністративні одиниці і як економічні системи. Вони володіють трудовим потенціалом, природними ресурсами, соціальною інфраструктурою, формують власний бюджет, тобто мають усі ознаки окремої економічної системи. Їм властива спеціалізація виробництва, концентрація капіталу, власна структура товарної продукції, особливий характер внутрішніх і зовнішніх економічних зв'язків і, найголовніше, вони за сприятливих економічних умов можуть функціонувати зі створенням регіонального прибутку, не потребуючи дотацій з державного бюджету для розвитку. А це важливо для ефективного функціонування продуктивних сил і формування економічно самодостатніх регіонів. Тому теорія ринкової економіки обґрунтовує необхідність враховувати при класифікації економічних районів систему адміністративно-територіального поділу і територіально-виробничу спеціалізацію суміжних регіонів.

Внаслідок поглиблення поділу праці та концентрації капіталу сформувалися певні види поселень із власними виробничими функціями, які є елементами територіальної організації виробництва.

1. Елементи поселення:

• Звичайний населений пункт - село, селище, місто, які малонаселеними та тяжіють до більших населених пунктів;

• Агломерація - функціонально єдина група просторово зрощених поселень міського типу, що утворюють загальну соціально-економічну й екологічну систему;

• Мегаполіс - найбільша форма розселення, яка утворилася внаслідок злиття великої кількості сусідніх міських агломерацій.

2. Елементи виробництва:

• Промисловий об'єкт (пункт) - окреме підприємство, розміщене в межах або поза межами населеного пункту;

• Промисловий центр - мале місто з двома-трьома промисловими підприємствами;

• Промисловий вузол - середнє, велике місто з промисловими підприємствами і відповідним функціональним впливом на підприємства близьких поселень;

• Територіально-виробничий комплекс - локальне розміщення підприємств різних видів діяльності з єдиною виробничою інфраструктурою.

3. Інноваційні форми територіальної організації продуктивних сил:

• Технополіс - місто науки і техніки, де ефективно поєднуються фундаментальні та прикладні наукові дослідження з виробництвом, передусім з наукомістким;

• Технопарк - територіально відокремлений комплекс, створений на базі провідного університету, який забезпечує наукове, кадрове та інформаційне обслуговування інноваційних процесів у цій структурі; охоплює наукові установи, промислові підприємства, інформаційні, сервісні та виставкові комплекси, комфортні житлово-побутові умови; користується різними державними пільгами;

• Інкубатор (бізнес-інкубатор) - організаційна структура, метою якої є створення сприятливих умов для ефективної діяльності новоутворених малих інноваційних фірм: надання приміщень та необхідного обладнання на певний період, забезпечення їх консультаціями з економічних та юридичних питань на пільгових засадах, організація інформаційного та рекламного забезпечення, експертиза інноваційних проектів тощо.

Размещено на Allbest.ru