Дієздатність держави як суб’єкта економічної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Дієздатність держави як суб'єкта економічної діяльності

2. Тіньова економіка та корупція

3. Розробка напрямів і завдань економічної стратегії

Список використаної літератури

Вступ

З перебігом часу не лише не втрачається, а, навпаки, посилюється вагомість дотримання основного стратегічного завдання національного соціально-економічного розвитку: формування в країні ефективної конкурентоспроможної економіки. Без реалізації такого завдання обмеженість можливостей забезпечення соціальної орієнтації економічного розвитку на збільшення якості життя населення стає дедалі очевиднішою. Відтак, на порядку денному постає проблема досягнення ефективності економічної стратегії держави, враховуючи особливості, можливості та обмеження суспільно-політичної конфігурації, що склалася в країні на сучасному етапі. Як засвідчують реалії, такої ефективності можливо досягти лише у разі поєднання виважених та обґрунтованих важелів державної політики з раціональним та кваліфікованим реагуванням на їхню дію з боку суб'єктів економіки, на які ці важелі впливають.

1. Забезпечення дієздатності держави як суб'єкта економічної стратегії

економіка корупція законодавчий кредитування

Дієздатність держави як суб'єкта економічної стратегії полягає в її спроможності як розробити напрями і завдання економічної стратегії, так і реалізувати розроблені закони і прийняті рішення. Гострота першого питання, яке є функцією законодавчої влади, залежить, на нашу думку, від ступеня структурної сформованості (мети, завдань, пріоритетів) економічної стратегії і зростає на перехідних етапах. Адекватність законодавчої активності держави забезпечується використанням відповідних методик оцінки і вироблення рішень та своєчасним надходженням інформації про стан соціально-економічної системи, економічні передумови та результат законодавчих рішень. Вище вже зазначалося, що орієнтиром державної економічної стратегії має виступати суспільний інтерес. З нашої точки зору, цей інтерес може бути визначений як проекція геометричної суми векторів індивідуальних і колективних інтересів на вектор часу.

Неминучий конфлікт інтересів, який виникає в процесі їх узгодження, є тим меншим, чим державна економічна політика ближча до переслідування об'єктивно обумовленого суспільного інтересу. Таке наближення досягається за допомогою відповідної інституційної системи влади, яка покликана вірно збирати і переробляти інформацію про передумови та наслідки управлінських рішень, виробляти адекватні засоби координації інтересів. Водночас, в силу певних причин держава може опинятися під впливом інтересів окремих груп, що зрештою, при нехтуванні іншими інтересами, призведе до деструкції суспільної системи. Отже, єдність та динамічна співпраця гілок влади є критично важливими для дієздатності стратегії держави. Ключову роль у владній структурі відіграє виконавча влада, що забезпечує реалізацію економічної стратегії держави.

Динамічність економічних процесів вимагає здійснення органами виконавчої влади оперативних дій з тактичного і короткотермінового стратегічного регулювання. Через це у нестабільних системах існує тенденція до концентрації цієї влади в руках компактного, авторитетного і компетентного суб'єкта. Компактність зумовлює мінімізацію лагу прийняття рішень, пов'язаних з обробкою інформації й узгодженням висновків. Авторитетність забезпечує виконуваність управлінських рішень. Компетентність дозволяє уникнути хибних рішень за умов великої кількості нерозв'язаних поточних проблем. В інституційній системі реалізації державної стратегії слід виділяти галузево-функціональні, узгоджувальні, регіональні державні та недержавні інститути.

Галузево-функціональні інститути здійснюють доведення стратегічних завдань до їхнього конкретного об'єкта; узгоджувальні забезпечують діалог між носіями інтересів і сприяють прийняттю кваліфікованих, авторитетних і легітимних рішень; регіональні інститути сприяють узгодженню економічної політики у межах регіонів. Недержавні інститути спрямовані на структурування інтересів економічних суб'єктів, формулювання групових інтересів, узгодження підприємницьких дій на мікро-, мезо- та макрорівні й повинні бути тісно пов'язані з державними узгоджувальними органами. У випадку, якщо зворотний зв'язок у реалізації державної економічної стратегії досконалий, може здійснюватися вироблення пакету договірних умов, в яких сформульовано узгоджені напрями, завдання і пріоритети стратегічного розвитку. Необхідною передумовою вироблення ефективної державної економічної стратегії є врахування можливих реакцій на неї та інтересів усіх основних економічних суб'єктів.

Державна влада, якій притаманний високий рівень суспільної легітимності (або, як крайній випадок, яка тримається на потужному силовому апараті), спроможна скоригувати інтереси певних груп і нав'язати їм свою політику. Якщо влада слабка, єдиною можливістю виконання визначеної стратегії є орієнтація на узгодження інтересів різноспрямованих суспільних сил на основі мінімізації їхніх конфліктів. За таких умов провідна роль належатиме системі недержавних інститутів, що сприяють оформленню корпоративних інтересів економічних суб'єктів, їхньому доведенню до органів, що приймають рішення, та забезпеченню зворотного зв'язку між об'єктами та суб'єктами державної економічної політики.

Розвиток означених інститутів є взаємовигідним процесом. Для економічних суб'єктів корпоратизація інтересу - засіб підвищення його економічної сили, ступеня вираженості. У такий спосіб спрощується це завдання і для держави - значно легше враховувати в економічній політиці обмежене число агрегованих інтересів, форма вираження яких є, до того ж, конструктивнішою та кваліфікованішою, ніж практично необмежене число індивідуальних. Кваліфікований аналіз агрегованих інтересів є одним із джерел зворотної інформації про дієвість вжитих державою заходів і готовність економічних суб'єктів до сприйняття нових. За таких умов уряд спроможний прогнозувати їхню майбутню реакцію, а це дозволяє уникнути рішень, що не відповідають інтересам більшості економічних суб'єктів. Ефективність системи влади в господарській організації залежить від того, яким чином влада розподілена між основними економічними і політичними агентами, які приймають економічні рішення.

На думку В. Дементьєва, розподіл влади є рівноважним, коли «будь-яке збільшення чи зменшення влади певних економічних і державних агентів тягне за собою або послаблення обмежень неефективної економічної поведінки або погіршення умов для ефективної поведінки». За допомогою такого «Паретотрактування» В. Дементьєв намагається формалізувати баланс держави і ринку, централізованого та децентралізованого управління економікою за допомогою комплексу рівноваг, який включає: рівновагу влади між ринком та приватними економічними угрупованнями, між владою власника, менеджменту та персоналу на підприємстві, між владою економічних і державних агентів, між судовою, адміністративною та економічною владою держави та ін.

2. Тіньова економіка та корупція

Власне, саме розподіл «зон» економічної влади між державою та суб'єктами господарювання є головною проблемою співвідношення державного і ринкового регулювання в будь-якій економіці. У разі неефективності офіційних інститутів, які безпосередньо належать до числа суб'єктів державної стратегії, або виконують їхню роль опосередковано, у вирішенні завдань зниження трансакційних витрат, закономірним є процес активізації «неформальних» інститутів. Тому є підстави встановлювати безпосередній зв'язок між ефективністю (досконалістю) інституційної системи та дієздатністю обраної моделі державного устрою. Зокрема, як було показано В. Полтеровичем та В. Поповим, в країнах з високою якістю інституцій (що, де-факто, розглядається як забезпечення належного правопорядку) демократизація сприятливо впливає на інституційне будівництво та економічне зростання, водночас у країнах із слабкими інститутами демократизація призводить до їх подальшого послаблення та перешкоджає зростанню.

Провідними з «альтернативних» офіційним інститутів є тіньова економіка та корупція. Пронизуючи практично усі сфери соціально-економічної системи, вони фактично перебирають на себе частину функцій органів державного управління. Користуючись методологією, запропонованою С. Нортом, можна стверджувати, що ці інститути виграють конкуренцію з державою у виконанні функцій зниження трансакційних витрат за рахунок своєї більш високої ефективності. Відтак, тінізацію економіки можливо, на нашу думку, розглядати як певний неявний суспільний договір, за яким недостатня ефективність, а інколи - й шкідливість заходів економічної політики компенсується послабленням вимог щодо їхнього виконання. Проте таке становище, на тлі відходу держави від дієвого регулювання економічних процесів, призводить до дезінтеграції економічної системи, поширення впливу кримінальних структур, які починають виконувати функції, не виконувані внаслідок неефективності державного регулювання - забезпечення безпеки господарської діяльності, кредитування суб'єктів господарювання, розподілу дефіцитних ресурсів, форсування дотримання платіжної дисципліни тощо. Охоплення Дементьев В.В. значної частки господарюючих суб'єктів мережею таких кримінальних «послуг» суттєво підриває дієздатність держави.

Тінізація економіки невід'ємна від поширення корупції. На противагу активному суспільному несприйняттю цього явища, в економічній науці йому надається більш «об'єктивістське» трактування. Зокрема, на думку представників неоінституціональної економічної школи, корупція - це угода міжорганізаціями і (або) фізичними особами, яка зменшує трансакційні витрати клієнта порівняно зі звичайними за даних інституційних рамок і, порушуючи формальні й неформальні обмеження, збагачує агента, але не має надійних інституціональних механізмів забезпечення. Інституційна незабезпеченість означає, що корупційні угоди не мають ефективних механізмів свого дотримання, чітко визначеної ціни (яка встановлюється конкретним чиновником, хоча й, зрозуміло, не може перевищувати економії трансакційних витрат). Внаслідок цього корупційна угода може в дійсності як зменшувати, так і збільшувати трансакційні витрати. Корупційна угода виникає, якщо:

* нормативно-правове поле здійснення економічної діяльності не залишає суб`єктам економічних відносин можливостей отримувати достатній для розширеного відтворення прибуток та спонукає до його порушення;

* «вкладення» певних коштів в особу, яка має повноваження, дозволяють підвищити рентабельність проекту за рахунок заощадження коштів чи отримання певних привілеїв;

* посадовою особою навмисне завищуються вимоги, внаслідок чого вимагається плата за послуги, які повинні надаватися безкоштовно. Отже, чинниками, які сприяють поширенню корупції, є:

* згода значної частини населення вступати у корупційні відносини в якості хабародавців;

* утрудненість законного здійснення економічної діяльності на прибутковій основі в легальній системі (обтяжлива фіскальна система, низький рівень оплати праці, надмірна зарегульованість дозвільно-ліцензійної системи тощо);

* поширення тіньової економіки, відтворення якої неможливе без порушення діючих нормативних актів у сфері економіки;

* суперечливість законодавчих актів, наявність значної кількості підзаконних актів, які припускають довільне трактування закону;

* низький рівень оплати праці державних службовців, слабкий контроль за їхньою діяльністю, особливо на місцевому рівні, неефективність або й відсутність механізмів покарання за перевищення службових повноважень;

* незнання громадянами власних прав на отримання державних послуг та обов'язків чиновників щодо їх надання;

* нерозвиненість складових громадянського суспільства.

Світовий досвід показує, що корупція є широко розповсюдженим у світі явищем, яке остаточно викоріненим бути не може. Кожна з країн має власний «прийнятний» рівень корупції, за якого остання відіграє своєрідну регуляторну роль, компенсуючи недоліки офіційної регуляторної системи, перебуваючи під постійним тиском відповідних контролюючих органів. На 55 нашу думку, неприпустимий рівень корупції починається, коли суб'єкт змушений вступати у корупційні відносини не для того, щоб порушити закон, а для того, щоб домогтися виконання щодо нього вимог чинного законодавства та службових обов'язків державних службовців. Поширення тіньової економіки створює сприятливі умови для використання органами державної влади легальних процедур для задоволення певних вузькокорпоративних інтересів.

Складаються сприятливі умови для залучення до «конкурентної боротьби» органів виконавчої влади - від податкової адміністрації до пожежного нагляду чи санітарних служб, які, виконуючи свої безпосередні службові обов'язки, або й маючи певні матеріальні «стимули», можуть сприяти усуненню небажаних підприємств з ринку шляхом форсування виконання ними вимог чинного законодавства. Така своєрідна «легальна дискримінація» негативно впливає на авторитет держави, формує антагоністичні суперечності між органами влади, особливо - місцевими, та суб'єктами господарювання, також знижує ефективність державної політики та її прогнозованість. Корупція перешкоджає встановленню коректних суб'єкт-об'єктних відносин у державній стратегії, руйнуючи її структурну цілісність. Вищенаведене дозволяє зробити висновок про те, що подолання небезпечних рівнів тінізації економіки та корупції та підвищення за рахунок цього дієвості держави як суб'єкта економічної стратегії можливе лише шляхом «витіснення» їх у процесі впровадження більш ефективних легальних регуляторних та координаційних інститутів.

3. Розробка напрямів і завдань економічної стратегії

Дієздатність державної влади полягає як в її здатності розробити напрями і завдання економічної стратегії, так і в спроможності реалізувати розроблені закони та прийняті рішення. Адекватність регуляторної активності держави має забезпечуватися використанням відповідних методик оцінки і вироблення рішень та своєчасним надходженням інформації про стан соціально-економічної системи, економічні передумови та наслідки регуляторних рішень. Динамічність економічних процесів викликає потребу в здійсненні органами влади оперативних дій з тактичного і короткострокового стратегічного регулювання. У зв'язку з цим існує тенденція до концентрації влади в руках компактного авторитетного і компетентного суб'єкта. Компактність зумовлює мінімізацію лагу прийняття рішень, пов'язаного з обробкою інформації і узгодженням висновків. Авторитетність забезпечує виконуваність управлінських рішень. Компетентність дозволяє уникнути хибних рішень за умов «затягування» в поточні проблеми.

Спроби запровадження розподілу влади, який сприяє формуванню таких суб'єктів, здійснювалися в ході реформування адміністративної системи та удосконалення відносин між центральними та місцевими органами влади. Поняття дієздатності держави не обмежується забезпеченням спроможності до вирішення апаратом державної влади конкретних завдань поточного характеру, а політика забезпечення дієздатності держави не зводиться суто до завдань адміністративної реформи. Передумови ефективності та дієвості державної стратегії знаходяться насамперед в економічній сфері і повинні забезпечувати здатність держави ставити і досягати стратегічні орієнтири розвитку відповідно до національних інтересів, виконувати завдання, пов'язані із впливом на соціально-економічні процеси, дотримуватися визначених пріоритетів, а також нейтралізувати можливі загрози економічній безпеці з застосуванням важелів, властивих ринковій економіці. Розгляд економічної стратегії в якості предмета економічної теорії дозволяє перевести оцінки ефективності стратегії з апріорі суб'єктивної політичної сфери на наукове підґрунтя, сформоване на методології стратегічного аналізу. Визначення науково обґрунтованих ключових ознак та чинників ефективності економічної стратегії держави дозволить:

* забезпечити кваліфікованість підходів потенційних розробників стратегії;

* забезпечити кваліфікованість «споживачів» пропозицій щодо стратегій розвитку країни - органів державної влади, суб'єктів господарювання, населення, експертно-аналітичного середовища, засобів масової інформації тощо;

* ідентифікувати відверто популістські варіанти стратегій та ті, що слугують насамперед корпоративним інтересам;

* виокремити конструктивні пропозиції, які формулюються різними стратегічними суб'єктами, та максимально врахувати їх у формуванні загальнонаціональної стратегії економічного розвитку. Поняття ефективності традиційно визначається як відношення результатів до витрат. Це дозволяє застосовувати в управлінській науці категорію ефективності в якості кількісної та якісної міри досягнення поставлених цілей. Відтак, переходячи до поняття ефективності стратегії, насамперед слід встановити, що вважатиметься результатом стратегії. З нашої точки зору, згідно з визначенням поняття стратегії, таким результатом не можуть бути певні рівні макроекономічних параметрів (темпи зростання чи обсяги ВВП, рівень інфляції, зайнятість тощо).

Вони, швидше, належать до сфери результатів заходів економічної тактики. Вочевидь, в стратегічному контексті, виходячи з визначеної у попередньому розділі базової цілі суб'єкта стратегії, ефективність має визначатися ступенем дотримання системи критеріальних ознак процесу відтворення цього суб'єкта. Слід також відокремити досягнення економічного успіху - поліпшення економічного становища на тлі певної економічної стратегії - і ефективність самої стратегії відповідно до визначених нею цілей. Як буде показано в наступному розділі, встановлення досить динамічного економічного зростання в Україні, поліпшення фіскальних та соціальних показників протягом 2000-2008 рр., може вважатися успіхом діяльності урядів.

Проте стратегічні цілі у вигляді орієнтирів структурних зрушень, сформульовані в програмах їхньої діяльності, або декларовані на політичному рівні, зазвичай не досягалися. Визначення витрат на досягнення результатів економічної стратегії є значно більш складним питанням. Адже йдеться про задіяння для реалізації стратегії з різною інтенсивністю усього комплексу суспільних ресурсів. Власне з цієї причини видається практично неможливим сформувати певну кількісну оцінку рівня ефективності економічної стратегії. Зокрема, авторами доповіді Світового банку «Держава у світі, що змінюється» при аналізі проблем дієвості політики вживається досить аморфний термін «потенціал держави», який визначається як «спроможність ефективно проводити й пропагувати колективні заходи». Звертаючись до терміну ефективності економічної політики, дослідники говорять про результат використання зазначеного потенціалу для задоволення попиту суспільства на відповідні блага.

Розглядаючи державу як суспільний інститут, ефективність економічної стратегії можливо аналізувати також із застосуванням інструментарію трансакційних витрат. Згідно методології інституційної теорії, ефективність держави як інституту може вимірюватись її здатністю до зниження трансакційних витрат в економіці. Результатом дій держави є пропозиція певних суспільних благ, до яких належать фізичний захист, правозахист, захист від надзвичайних ситуацій, відповідний культурний, моральний та освітній рівень населення, демографічний потенціал та рівень громадського здоров'я, рівень розвитку науки, інформаційної, транспортної та енергетичної інфраструктури, єдиної валютно-грошової системи тощо145. Відповідно, потенційні трансакційні витрати економічного суб'єкта зменшуються на величину суспільних та квазісуспільних благ, які споживаються у суспільстві.

Останні доповнюють індивідуальні відтворювальні процеси, сприяючи їх стійкості та завершеності. З огляду на те, що потенційні втрати від стихійності дій приватного суб'єкта в разі відсутності спонукання його до оптимальних дій засобами державного регулювання також можуть бути віднесені до трансакційних, поняття суспільних благ може трактуватися нині досить широко. Ефективність економічної стратегії досягається через максимальну мобілізацію усіх доступних чинників, які можуть бути задіяні для досягнення поставлених стратегічних напрямів і завдань. Як зазначає І. Бідзюра, «оцінювати дієздатність держави слід також і з точки зору її здатності забезпечити… створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних (у т.ч. потенційних) конкурентних переваг». З точки зору угорського дослідника Л. Чаби, «один з головних критеріїв успішності трансформаційної політики - «проклала вона чи не проклала шлях до динамічно ефективних рішень, стійких у фінансовому відношенні траекторій зростання». Зважаючи на те, що ступінь ефективності господарських рішень у ринковій економіці оцінюється, зрештою, в категоріях конкурентоспроможності, слушною видається позиція низки дослідників щодо того, що ефективність стратегії визначається ступенем розкриття конкурентних переваг суб'єкта засобами корпоративного управління та (для державного рівня стратегії) національної економічної політики. Зокрема, український дослідник І. Бідзюра зазначає: «оцінювати дієздатність держави слід також і з огляду на її спроможність забезпечити … створення економічних, політичних і соціальних передумов реалізації наявних (у тому числі потенційних) конкурентних переваг». Американський дослідник у галузі менеджменту Дж. Томпсон надає більш «просте» трактування ефективної стратегії: «це виконання вірних речей вірним способом та для правильних цілей». Ознаками ефективної стратегії він вважає:

* адекватність стратегії (потребам середовища, ресурсам та цінностям організації та її основній меті); * виконуваність стратегії (забезпеченість ресурсами, відповідність вимогам та інтересам суб'єктів, яким належить її втілювати, відповідність поточному історичному моменту);

* прийнятність стратегії (відповідність стратегічним суспільним потребам та інтересам, належна очікувана віддача, наявність синергетичного ефекту, прийнятний рівень ризиків реалізації стратегії). Подібний набір критеріїв ефективності стратегії наводить також В. Тертичка:

* прийнятність для виконавця та об'єкта;

* наявність у країні відповідних ресурсів;

* наявність державної структури для впровадження;

* здатність досягти бажаного;

* дієвість та адаптованість до проектованих змін;

* гнучкість. На думку Г. Мінцберга, Дж. Куїнна та С. Гошала, щоб бути ефективною, стратегія має розроблятися у відповідності з певним комплексом умов, вимог та критеріїв, а її реалізація - відбуватися при забезпеченні відповідних інституційних рамок. З точки зору фахівців, загальними чинниками ефективності стратегії будь-якого рівня є:

* чітко сформульовані завдання, які можуть змінюватися навколо поставлених цілей;

* підтримка ініціативи виконавців, що підвищує свободу політичного маневру;

* концентрація зусиль, що дозволяє досягти максимального результату за мінімальних зусиль;

* гнучкість, що дає запас міцності для свободи маневру;

* скоординованість дій та відповідальність керівництва за досягнення поставленого результату;

* захист основних ресурсів та життєво важливих систем організації. Уявлення про поширені підходи до шляхів забезпечення ефективності стратегії надає комплекс заходів, запропонований Національним університетом США для вдосконалення формування та імплементації глобальної стратегії цієї країни. Серед таких заходів:

* чітке визначення національних цілей в термінах базових цінностей, національних інтересів і бажаних міжнародних умов;

* досягнення консенсусу всередині країни щодо питань стратегії;

* вироблення політичних дій, стратегій, програм, інструментів для реалізації інтегральної стратегії;

* надання всебічної підтримки акціями, стратегіями і програмами, які сприяють досягненню національних цілей;

* постійна адаптація політичних дій, стратегій і програм, а також національних цілей відповідно до змін у глобальних і регіональних умовах.

Згідно визначення, економічна стратегія може бути ефективною, лише якщо вона включена в органічну суспільну систему та виходить з комплексного врахування особливостей відтворення й розвитку останньої. За словами одного з теоретиків «ордолібералізму», теорії, що була взята за основу відбудови повоєнної Німеччини, В. Ойкена, «якщо економічна політика бажає бути вільною, вона повинна з великим реалізмом бачити небезпеку «невідворотності» і діяти відповідним чином…». Економічна політика, відзначав автор німецького «економічного дива», стає вільною, якщо враховує динаміку всього господарського порядку.

Враховуючи, що відтворення суспільної системи відбувається у процесі взаємодії її елементів, способом реалізації економічної стратегії є прямий чи опосередкований вплив на ці елементи, насамперед, ті, які є суб'єктами власних стратегій. За висновком Д. Чистіліна, призначення суспільної системи полягає у забезпеченні такої взаємодії рядових агентів, щоб їхнє колективне трудове зусилля було вищим від арифметичної суми зусиль кожного окремого учасника. Іншими словами, результат економічної стратегії випливає з ефекту синергії функціонування суспільної системи. Саме ця синергія, вочевидь, і має розглядатися як головне джерело ресурсного забезпечення завдань економічної стратегії держави. Отже, ефективною може бути визнана лише така економічна стратегія держави, яка реально сприяє розвиткові ефективних приватних економічних стратегій. Слід зазначити, що у певний короткий проміжок часу економічна стратегія держави може становити загрозу для економічних суб'єктів та відіграватиме стримуючу роль для їхньої діяльності.

Найяскравіший приклад - стратегія «шокової терапії», яка застосовувалася у багатьох з перехідних економік. Проте в країнах, де вона мала успіх, її часові рамки були жорстко обмежені. Критичним чинником стало й економічне підґрунтя, на якому вона здійснювалася - як було показано нами раніше, такий тип стабілізаційної стратегії ефективний, якщо він застосовується за наявності значної інфляції попиту та припиняється відразу після досягнення стабілізуючого ефекту. В якості прикладу також можна навести лібералізацію зовнішньої торгівлі, яка призводить до зростання конкурентного тиску, що, у свою чергу, загрожує безпеці національних виробників.

Будучи застосованою після проведення структурної перебудови та на базі активної промислової політики, така лібералізація мала б успіх. Проте, реалізована без належної підготовки, вона може пригнічувати національне виробництво. Визначальною відмінністю, що характеризує роль та місце держави в перехідних економіках, є те, що інституційні трансформації примушують державу постійно доводити легітимність свого існування та своєї політики. В світлі цього особливого значення набуває консолідація інтересів найбільш впливових суб'єктів економічної влади, включення особистих господарських намірів кожного громадянина у загальні процеси трансформації, зміцнення економіки та примноження національного багатства.

Зазначеної проблеми торкалися чимало українських та російських дослідників. Зокрема, їхня увага концентрується на питаннях, пов'язаних з відстоюванням представниками бізнесу своїх інтересів при розробці та провадженні державою регуляторної політики, з відносинами у сфері соціальної відповідальності бізнесу. Автори доходять висновків про необхідність розбудови інституційних механізмів впливу бізнесу на державні рішення у сфері економічної політики, та про потребу поширення соціальної активності підприємств. Водночас поки що бракує інтегративного підходу, який дозволив би пов'язати в єдину систему відносини між органами державної влади, представниками бізнесу та складовими громадянського суспільства та поставити їх на підґрунтя об'єктивних економічних закономірностей. На необхідності та важливості формування нових партнерських відносин держави, суспільства і бізнесу, наголошує й В. Геєць.

Аналізуючи пріоритетні напрямки соціально-економічних трансформацій в країнах з перехідною економікою, Дж. Стігліц наголошує: «в центрі уваги повинна бути не відмова від держави, чи її ослаблення, а зміна курсу уряду, з встановленням різноманітних партнерських зв'язків між державним і приватним секторами»162. Перехід від ідеології протистояння влади, громадянина і бізнесу до партнерських стосунків на основі взаємної вигоди знімає, на думку Дж. Стігліца, низку обмежень щодо державної політики. З іншого боку, в разі збереження фрагментарності суспільства, держава може опинятися пiд впливом групових iнтересiв, що, при нехтуванні iнтересами інших груп, може мати деструктивні наслідки. Посилення дієвості держави, яка перебуває під впливом корпоративних інтересів окремих економічних груп, може призвести до загострення конфлікту інтересів та суттєвого викривлення легальних процедур в економічній сфері. Виходячи з викладеного вище, видається за можливе сформулювати низку фундаментальних принципів формування ефективної економічної стратегії держави.

1. Обґрунтованість - підтримка кожного з положень науковими розрахунками. Ефективна стратегія повинна бути концептуально визначеною, що уможливить її реалізацію в умовах виникнення непередбачуваних факторів. Неодмінною умовою є передбачення можливості динамічної корекції критеріїв та цільових показників в умовах реалізації стратегії за відносної макроекономічної дестабілізації. На нашу думку, ефективна стратегія в перехідній економіці має грунтуватися на усвідомленні об'єктивної необхідності проходження періоду нестабільності при переході до політики зростання та використанні елементів нестабільності як додаткових важелів економічної трансформації. Неврахування цього об'єктивного процесу при побудові стратегій означатиме його стихійний характер, що буде сприйнято як загроза реалізації стратегії та викличе не передбачені нею екстрені заходи. Це означатиме її руйнування як комплексу взаємопов'язаних заходів.

2. Прозорість - чіткий виклад стратегії, доведення її мети, напрямів та завдань до вертикалі виконавчої влади, громадян, суб'єктів господарювання, іноземних інвесторів та кредиторів та суворе слідування їм. Відверте інформування про необхідність заходів економічної політики, що вживаються, та їхнє призначення в контексті цілісної стратегії, прозорість інформації щодо можливої реакції органів економічної влади на явища дестабілізації макроекономічного становища є необхідною умовою консолідації зусиль економічних, політичних та громадських сил суспільства. Стратегія має бути зрозумілою для усіх верств суспільства - від її безпосередніх виконавців - до широкої громадськості. Водночас, виклад стратегії не повинен бути спрощеним. Спрощеність суперечить прозорості стратегії, оскільки приховує (нехай, неусвідомлено) весь комплекс її можливих наслідків.

3. Легітимність - сприйняття стратегії переважною більшістю суспільства, політичних та економічних сил. Потрібно створити умови, які забезпечать діяльність незалежних економічних суб'єктів, кожний з яких керується насамперед власними економічними інтересами, у руслі, потрібному для реалізації стратегічної програми. Тоді вдасться реалізувати головну перевагу ринкової економіки над адміністративною - коли об'єкт стратегії є одночасно суб'єктом власної стратегії, що викликає синергетичний ефект та кардинальним чином посилює ефективність державної стратегії.

Слід усвідомити, що в сучасній господарській системі адміністративного визначення цілей недостатньо. У зв'язку з цим вже у процесі розробки стратегічна програма повинна передбачати економічні та політичні ресурси, на які спиратиметься її реалізація, для чого поєднувати в собі реалістичність - будуватися на основі тверезої оцінки можливостей країни - та прийнятність суспільством - містити суспільно привабливі цілі. Ефективна стратегія повинна бути зорієнтована на максимально широкий розподіл ефекту від економічного зростання на усі верстви суспільства та економічні групи, що дозволить об'єднати їхні інтереси навколо загальнонаціональних цілей. Як вказувалося вище, адекватне функціонування системи ринкових регуляторів можливе лише за умови здатності приватних економічних суб'єктів розробляти та здійснювати власні ефективні економічні стратегії.

4. Адекватність - врахування комплексу характеристик поточного стану економічної системи, досягнутих результатів та використання її особливостей як рушіїв економічного оновлення. Це потребує всебічного аналізу наявного організаційного, технологічного та економічного потенціалу країни з метою максимального використання наявних ресурсів та, найголовніше, активного подолання ресурсних обмежень. Оскільки в перехідній економіці відповідні ринкові механізми не спрацьовують належним чином, неминучою є активна стратегічна роль держави як головного реформатора в трансформаційному процесі. У зв'язку з цим на основі принципово нових позицій потрібно розглянути проблему макроекономічної стабілізації в перехідних економіках. Нова парадигма стабілізації повинна забезпечити трансформацію валютно-грошової стабілізації в економічне зростання і досягнення подальшої макроекономічної стабілізації через зростання та наступні структурні зміни. Відповідно, стратегія держави повинна вийти за рамки антикризових заходів, а її пріоритети - модифікуватись у бік таких, що забезпечують економічне зростання.

5. Контрольованість - наявність визначених критеріїв успішності заходів стратегії, відстеження своєчасності, повноти їх досягнення, орієнтирів оперативного коригування. Індикаторами ефективності трансформаційної стратегії повинні стати ті, що мають комплексний характер та характеризують дійсно довгострокові тенденції. Саме наявність чітко визначених критеріїв реалізації стратегії є основним «запобіжником» щодо загроз корупції та групового лобізму у владних структурах, оскільки дозволяє як органам державної влади, так і громадським структурам коректно оцінювати владні рішення.

6. Логічність - встановлення обмеженої кількості ключових завдань, визначення шляхів їх послідовної реалізації, які би враховували: сучасний стан проблеми, цілі, засоби реалізації, потенційні загрози реалізації та критерії виконання. Послідовність є визначальним чинником успішності стратегії. Проте, оскільки як з суб'єктами, так і з об'єктами економічної стратегії відбуваються постійні трансформації, мають систематично змінюватися напрями, завдання та пріоритети, а також мета стратегії. Стратегія має передбачати динамізм критеріїв та пріоритетів в залежності від стану економічної системи, що забезпечуватиме більшу гнучкість економічної політики. Важливою характеристикою ефективної стратегії є несуперечливість цілей. Тому актуальним є передбачити необхідність вчасної відмови від заходів економічної політики, які вже виконали своє призначення та перетворилися на дестабілізуючі чинники.

7. Структурна довершеність. Важливою ознакою ефективної стратегії є її структурна цілісність та нерозривна єдність теоретичних основ формування стратегії та практики її реалізації. Згідно з теорією менеджменту, будь-яка ефективна стратегія повинна містити три складових: основні цілі (завдання діяльності), основні елементи політики, послідовність основних дій. Як було показано вище, ефективна стратегія повинна також включати в себе ієрархію стратегій нижчого рівня (наприклад, галузевого, регіонального рівнів чи суб'єктів господарювання).

8. Врахування зовнішніх впливів. Слід відмовитися від спроб будувати економічну стратегію, враховуючи лише суто внутрішні фактори і проблеми та ігноруючи при цьому геоекономічні фактори і процеси глобалізації. Навпаки, внутрішня стратегія має здійснюватися в комплексі геополітичного самовизначення в системі стосунків з основними регіональними економічними та політичними об'єднаннями. Формування ефективної стратегії є досить важким завданням, і складність його прямо пропорційна ступеню невизначеності очікуваних зовнішніх та внутрішніх чинників економічного розвитку, які впливатимуть на реалізацію цієї стратегії. В процесі реалізації економічної політики держави можливе виникнення низки чинників, які суттєво знижують ефективність державного регулювання економіки та потребують цілеспрямованого коригування в руслі стратегії підвищення дієздатності держави. Такі перешкоди виникають як внаслідок об'єктивного розвитку подій, так і через застосування неадекватних засобів економічної політики держави. Насамперед, на шляху формування ефективної стратегії знаходиться низка об'єктивних перешкод, які згадуваний вже Дж. Томпсон називає «парадоксами стратегії». Серед них він виділяє такі:

* план майбутнього будується на базі попереднього досвіду, тому вплив екстраполяції («раціональних» очікувань) може бути надто потужним;

* реальна стратегія неодмінно відрізняється від запланованої, оскільки гнучко реагує на зміни в середовищі своєї реалізації;

* організація мусить одночасно реагувати на зміни всередині себе і в зовнішньому середовищі, протистоячи як внутрішнім, так і зовнішнім чинникам;

* можливості організації часто не співпадають з намірами, які сформовані під впливом певних позасистемних сил (амбіціями керівника підприємства, тиском міжнародних фінансових організацій чи завищеними очікуваннями суспільства);

* відбувається злиття економічних та позаекономічних чинників, які розвиваються на основі різної методологічної бази;

* засоби реалізації стратегії повинні мати конкретну сфокусованість і одночасно впливати на реалізацію системних змін;

* цілеспрямованість та заданість напрямів стратегії поєднується із потребою в гнучкості та інновативності стратегічних завдань та економічної тактики;

* централізоване планування, яке розробляється в єдиному центрі (дирекції підприємства чи уряду країни) поєднується з децентралізованим виконанням (підрозділами підприємства, органами держвлади і суб'єктами господарювання).

Поряд з перерахованими об'єктивними перешкодами, які ускладнюють забезпечення ефективності економічної стратегії, існує також низка типових «суб'єктивних» причин - поширених помилок при розробці та реалізації стратегії. Принагідно зазначимо, що найбільший живильний грунт для узагальнення та аналізу таких помилок представлений практикою економічної політики в перехідних економіках. Проведене нами дослідження дозволяє серед таких перешкод виділити наступні.

1. Неадекватність методологічної бази. Вдосконалення методологічної бази державної активності в перехідних економіках видається особливо важливим з огляду на те, що, як показав досвід, економічні системи такого типу значно чутливіші до заходів державної політики. В підготовці заходів із виходу економіки з трансформаційної кризи та переходу до економічного зростання необхідна переорієнтація методологічних засад економічної політики на теорії нестабільних економік, а джерелом практичного досвіду повинні виступати практика реалізації політики держави в перехідних економіках.

2. Недотримання балансу економічних стратегії і тактики. Якщо завдання державної стратегії трактуються занадто вузько, відбувається змішування стратегії і тактики. В цьому разі може бути досягнутий тимчасовий локальний стабілізаційний ефект, такий як мінімізація темпів інфляції, балансування бюджету, досягнення стабільності валютного курсу тощо, але підтримка стабільності в стратегічному плані, як і забезпечення економічного зростання, будуть значно ускладнені. Відбувається своєрідне «розтягування» стратегії по окремих напрямках її реалізації, що унеможливлює цілісну оцінку її ефективності.

3. Змішування цілей та засобів реформ. Ступінь успішності ринкової трансформації часто починають оцінювати за ступенем розвитку окремих ринкових економічних форм та відносин. Тоді досягнення одних стратегічних завдань стає на перешкоді виконання інших, що загалом заважає переслідувати стратегічну мету. Досить рельєфно таке змішування можна побачити на прикладі постановки завдань фіскального збалансування, реалізація якого одночасно завдає негативного впливу на стан сукупного попиту через скорочення бюджетних видатків - або призводить до гальмування економічної активності внаслідок зростання фіскального навантаження на бізнес. Такий стан виникає внаслідок надмірного акценту на завданнях антиінфляційної політики, що призводить до посилення ризиків демонетизації економіки, гальмування економічної динаміки та інвестиційних процесів. Перелік подібних прикладів може бути продовжений.

4. Короткострокові горизонти. З огляду на те, що стратегічні цілі суспільства сягають далеко за межі короткострокових програм, існує загроза їхнього ігнорування чинними політичними силами. Часта зміна урядів стала на заваді спадковості економічної політики держави. Зосередженість уряду на вирішенні конкретних короткотермінових завдань за відсутності визнаних стратегічних орієнтирів робить його значно зручнішим об'єктом для «атак» представників груп носіїв вузькокорпоративних інтересів.

Динамічність структури, набору суб'єктів та об'єктів економічної стратегії привертають увагу до меж ефективності економічної стратегії держави у ринковій економіці, або ступеня регулюючого впливу держави на ті чи інші складові економічної системи, за якого державна економічна стратегія зберігає свою ефективність. Через те, що ці межі визначаються насамперед здатністю економічної системи до саморегулювання, в умовах нестабільної економіки вони значно змінюються. Вочевидь, гранична нижня межа державної активності, нижче якої втручання держави недостатньо для забезпечення ефективності економічної стратегії, обумовлена необхідністю підтримки стану ринкового середовища. Отже, держава повинна забезпечувати базові ринкові параметри відповідно до відомих положень про «відмови ринку» контролювати дотримання господарського, цивільного та кримінального права, забезпечувати цілісність території тощо. Зрозуміло, що, чим більш дієздатними є приватні економічні суб'єкти, тим нижчою може бути нижня межа державної активності. Визначити верхню межу, за якою економічна політика держави втрачає свою ефективність, значно важче. Кожна з країн має власний рівень верхньої межі ефективності економічної стратегії. До того ж, зі зміною етапів економічних перетворень ця межа істотно зміщується. Високий рівень державного втручання спроможний сприяти швидкій побудові розвиненої структури економічних суб'єктів за невеликий проміжок часу. У перехідних економіках «шокова терапія» була успішною не в усіх країнах, а стратегія поступових змін не обов'язково спричиняла стагнацію.

На думку автора, верхня межа ефективності економічної стратегії держави залежить від наявності та ефективності використання ресурсів, які знаходяться у розпорядженні держави, визначених стратегічних завдань і пріоритетів, здатності інституційної структури суспільства забезпечувати єдність приватних економічних стратегій та економічної стратегії держави. Викладені засади ефективності стратегії дозволяють трактувати ефективність як забезпечення оптимального функціонування суб'єкта шляхом раціонального використання ресурсів об'єкта. Оскільки економічна стратегія є нерозривною цілісністю ланцюга - від стратегічного задуму до його практичного втілення, неефективність реалізації заходів в сфері економічної політики - проблема, у першу чергу, не інституту, який їх реалізує, але інституту, відповідального за їхнє вироблення. Підсумковим критерієм ефективності стратегії є саме її виконуваність.

Відтак ефективна стратегія - це та, яка передбачає важелі власного виконання та виключає можливість невиконання, за винятком обмеженого переліку форсмажорних обставин чи волюнтаристських політичних зрушень. У свою чергу, відсутність у неефективній стратегії дієвих механізмів її реалізації є свого роду «вбудованим запобіжником» для захисту національної економіки від некоректних політичних рішень, прийнятих під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників.

Список використаної літератури

1. Жаліло Ярослав Анатолійович «Теорія та практика формування ефективної економічної стратегії держави»

2. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін.

3. Базилевич. Історія економіки та економічної думки

4. Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко, А.М. Поручник - Історія економічних учень

Размещено на Allbest.ru