Перспективи подолання інфляції в Україні

Сучасна світова економічна теорія і практика повністю переосмислила сутність діючої до середини 1970-х років парадигми інфляції у контексті її впливу на економічне зростання. Раніше вважалося, що помірна інфляція стимулює економічний розвиток. Нині ж уже теоретично обґрунтовано і практично підтверджено, що будь-яка країна може добитися довготривалої позитивної економічної динаміки лише за умови забезпечення стабільної і низької інфляції. З огляду на це переглядається і роль центральних банків як основних державних інституцій, котрі разом з урядами опікуються цінами, тобто ставлять перед собою мету підтримувати невеликі і стабільні рівні інфляції. Але, на жаль, в Україні періодично висловлюються сумніви щодо доцільності практичного впровадження концепції цінової стабільності, ведуться дискусії щодо оптимально помірного рівня інфляції, ставиться під сумнів твердження про те, що інфляція має бути лише низькою і стабільною.

Розглянемо чому висока і нестабільна інфляція є неприйнятною для економіки. Насамперед тому, що унеможливлюється забезпечення високої довгострокової економічної динаміки, адже нестабільна, висока, а тим більше зростаюча інфляція разом із непрозорим та недосконалим законодавством спричиняється до невизначеності з боку всіх учасників економічного процесу щодо прийняття рішень (передусім про кредитування та інвестування на тривалу перспективу). І як наслідок скорочуються темпи зростання інвестицій у реальний сектор економіки та знижується кредитна активність, орієнтована на довгі строки погашення кредитів. Якщо ж узяти до уваги, що в Україні структура інвестицій в основний капітал за джерелами фінансування є традиційно недосконалою, то ситуацію можна оцінити ще критичніше. капітал інфляція економічний інвестиція

Поглянемо реально: українські інвестиції в основний капітал фінансуються переважно за рахунок власних коштів підприємств, однак їх можливості щодо самофінансування зменшуються. Незважаючи на те, що обсяги банківських кредитів доволі швидко зростають (так, за останні шість років їх частка у загальному обсязі фінансування інвестицій в основний капітал подвоїлася, сягнувши 14.8%), вони ще не відіграють належної ролі. Адже недостатня норма прибутку багатьох підприємств не дає їм змоги активніше звертатися до послуг банків, особливо за довгостроковими кредитами. Мало того, аналіз структури вітчизняного кредитування доводить, що збільшення обсягів довгострокових позик в основному викликане суттєвою активізацією банків у наданні кредитів населенню на купівлю нерухомості, автомобілів, інших товарів тривалого користування. Це, звичайно, свідчить про поліпшення умов для задоволення споживчих потреб населення, однак не є визначальним чинником сталого економічного зростання, до того ж є додатковим потенційним фактором ризику для банківської і фінансової системи загалом.

Водночас унаслідок серйозних ризиків, у тому числі й через значну невизначеність із майбутніми рівнями інфляції, не відбувається суттєвих зрушень у нарощуванні обсягів інвестиційних та інноваційних кредитів.

Нестабільне макроекономічне середовище та непевність щодо того, в якому напрямі змінюватиметься інфляція у тривалій перспективі, позначаються і на структурі банківських кредитів за видами економічної діяльності як в Україні, так і в інших державах із перехідними економіками. Так, якщо у нас попит на кредитні кошти значною мірою генерується галузями швидкого обігу, а саме підприємствами оптової і роздрібної торгівлі, то в країнах, де інфляцію знижено до 3--4% за рік та створено стабільну законодавчу базу для захисту прав кредиторів, запит на кредитні ресурси більшою мірою формують сфери, відповідальні за розвиток і основного капіталу, і так званого людського (освіта, охорона здоров'я, комунікації). Певною мірою завдяки цьому забезпечуються стабільні темпи зростання у довгостроковій перспективі.

Стосовно зовнішніх інвестицій, то поки що вони не можуть стати істотним фактором високої довгострокової економічної динаміки в Україні. Незважаючи на те, що останнім часом суттєво (скажімо, за 2005 рік -- на 8 млрд. доларів США) збільшилися обсяги прямих іноземних інвестицій, залучених у країну, їх обсяг на душу населення (приблизно 350 доларів США) на порядок менший, ніж у країнах -- нових членах ЄС. Разом із прозорою та сталою законодавчою базою макроекономічна стабільність (зокрема низька інфляція) є основною передумовою для залучення прямих іноземних інвестицій. Порівняльний аналіз економік країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою доводить, що від чверті до третини економічного зростання у цих державах забезпечується саме за рахунок прямих іноземних інвестицій. Вони здійснюються як безпосередньо через внески у відтворення основного капіталу, так і працюють опосередковано завдяки підвищенню продуктивності у зв'язку із залученням нових технологій, управлінських ноу-хау тощо. Тому інвестори потребують визначеності щодо інфляційного розвитку на десятиріччя наперед.

Другим, і, до речі, тісно пов'язаним із першим, комплексним аргументом на користь необхідності підтримки в Україні стабільних і низьких рівнів інфляції є такий: висока й особливо нестабільна інфляція не дає змоги знижувати рівень відсоткових ставок комерційних банків. Унаслідок цього не лише підвищується вартість грошових/фінансових ресурсів, а й виникають додаткові витрати бюджету на обслуговування боргу, зростають валютні ризики для економіки. Тому що, номінальна відсоткова ставка є сумою реальної ставки, очікуваної інфляції та премії за ризик. Отже, для того, щоб знизити процентні ставки, слід добитися зменшення очікуваної інфляції і премії за ризик, яка також більшою мірою визначається рівнем інфляційних очікувань. Це добре ілюструється економічною ситуацією 2002 року, коли в країні спостерігалася навіть дефляція споживчих цін на рівні --0.6% в розрахунку грудень до грудня, а відсоткові ставки (внаслідок непевності економічних агентів у збереженні цих тенденцій у подальшому) знизилися протягом року лише на 4.4 відсоткового пункту, загальний же їх рівень залишився високим.

Якщо незважаючи на проголошення майбутнього зниження індексу цін інфляційні очікування суспільства значні, уряд потрапляє у своєрідну пастку, намагаючись розмістити свої цінні папери за ставками, що відповідають поточним рівням або нижчим рівням, визначеним в урядових програмах на майбутнє. Адже внаслідок високих інфляційних очікувань макроекономічні агенти не зацікавлені у придбанні державних паперів за цією дохідністю. З іншого боку, підвищення дохідності за державними цінними паперами буде дуже витратним для бюджету, якщо уряд та НБУ справді мають намір досягати нижчих рівнів інфляції в майбутньому. Тому питання довіри до політики влади, зокрема і щодо зниження інфляції, стає визначальним.

Ситуація може ускладнюватися тим, що у зв'язку зі значною різницею у ставках запозичень на внутрішньому і зовнішньому ринках стрімко збільшується приватний борг в іноземній валюті, а в підсумку підвищуються валютні ризики для економіки. До речі, саме цей фактор спричинив фінансові кризи у Мексиці, країнах Азії, Бразилії та Росії.

Третій аргумент -- це загроза втрати цінової конкурентоспроможності держави. Як відомо, значною мірою вона визначається динамікою реального ефективного обмінного курсу (РЕОК), котрий, у свою чергу, розраховується шляхом порівняння із номінальними обмінними курсами гривні щодо валют країн -- торговельних партнерів, а також рівнів інфляції в Україні та в цих державах. І якщо інфляція в Україні вища за середньозважений її рівень у наших партнерів, то за інших однакових умов навіть за незмінного номінального обмінного курсу це є втратою цінової конкурентоспроможності економіки.

Дані, наведені на графіку 12, засвідчують, що починаючи з 2003 року РЕОК в Україні майже на 10% зміцнився переважно за рахунок вищої порівняно з іншими країнами інфляції. Серед усіх наших торговельних партнерів лише в Росії вона була більшою за українську. І нарешті, четвертий аргумент -- висока інфляція вкрай несправедлива із соціальної точки зору, оскільки є додатковим податком на тих, чиї доходи або активи деноміновані у національній валюті. Як правило -- це найбідніші люди, котрі найменш захищені від зниження купівельної спроможності національної валюти.

Висока інфляція не дає більшій частині населення повною мірою користуватися плодами зростання національного доходу, який "з'їдає" інфляція. Лише невелика група населення зі значними доходами здатна хеджувати доходи від зростання цін, вкладаючи кошти в інші активи, що захищають від інфляції (нерухомість, валюта, дорогоцінні метали).

Висока інфляція стимулює зниження норми заощаджень серед населення і, природно, потенційні масштаби коштів, що могли б бути залучені банками для здійснення їх кредитної діяльності. Крім того, внаслідок високої інфляції активізуються процеси доларизації економіки.

Перелік аргументів можна продовжити. Однак, на мою думку, і наведених вище достатньо, щоб переконатись у необхідності для економіки і населення саме низької і стабільної інфляції. І тут постає логічне запитання: Як досягти низької і стабільної інфляції?

На жаль, універсальних рецептів економічна теорія і практика ще не виробили. Однак починаючи з 1989 року дедалі більше країн (і, що важливо, в тому числі -- з транзитними економіками) розв'язує проблему забезпечення низької і стабільної інфляції, застосовуючи систему інфляційного таргетування.

Ми спробуємо пояснити у чому привабливість інфляційного таргетування. Інфляційне таргетування (ІТ) -- це насамперед інструмент економічної політики держави, який дає змогу підвищити ефективність такої політики задля досягнення визначених цілей щодо низької і стабільної інфляції та прийнятних темпів економічного зростання. Інакше кажучи, ІТ в жодному разі не розглядається як панацея від високої інфляції, а обирається для того, щоб поліпшити якість економічної політики, провести необхідні реформи в економічній, фінансовій та соціальній сферах. Тому можна вважати, що ІТ є певним каталізатором позитивних змін в економіці.

Разом з тим, якщо перехід до ІТ формально декларується, але не супроводжується кроками з пришвидшення структурних змін, удосконалення фіскальної та бюджетної політики, соціальних програм, то бажаного результату від ІТ (втім, як і від будь-якого іншого режиму монетарної політики) не буде. Йдеться про те, що запровадження ІТ потребує паралельного удосконалення інших складових економічної політики.

Водночас ця система диктує і центральному банку, й уряду, і парламенту необхідність запровадження більшої відкритості, прозорості рішень, зобов'язує створити необхідні умови для переходу до ІТ: розвивати фінансові ринки, чіткіше координувати грошово-кредитну і фіскальну політику, досягти інституціональної згоди та злагоджених дій центрального банку й уряду щодо заходів зі зниження інфляції, підвищити реальний рівень політичної та інструментальної незалежності НБУ, передбаченої Законом "Про Національний банк України".

У цьому контексті часто висловлюється сумнів щодо того, що важливіше: спершу створити передумови для ІТ чи запроваджувати його відразу? Такий підхід має схоластичний характер, оскільки зміни, яких потребує економіка для свого динамічного розвитку за умови низької і стабільної інфляції, потрібні за будь-якого монетарного режиму. Тим більше, що досвід усіх країн, котрі перейшли до ІТ, засвідчує, що у разі його впровадження потрібен певний перехідний період, тривалість якого варіюється залежно від поточного рівня інфляції, ступеня розвитку фінансових ринків, сучасного стану економіки, готовності суспільства і керівництва країни прийняти ідею ІТ і рухатися до повного впровадження цього режиму.

Для ілюстрації коротко зупинимося на практиці Чилі та Польщі. Чилі, як і всі латиноамериканські країни, мала негативний досвід гіперінфляції, низки політичних та економічних криз протягом багатьох десятиріч. Однак за останні 25--ЗО років ця країна провела низку економічних та соціальних реформ, що дало їй змогу підвищити ВВП за паритетом купівельної спроможності на душу населення із 2.7 тисячі доларів США у 1980 році до 12 тисяч доларів у 2005-му. У 1991 році Чилі проголосила про перехід до режиму ІТ з одночасним продовженням структурних реформ. Перехідний період тривав 10 років, за який інфляція знизилася з 28 до 3%, курсовий коридор поступово розширився з +5 до +15%. При цьому середній темп приросту ВВП за 1991--

2001 роки становив 6%. Починаючи з 2002 року у Чилі перейшли до плаваючого курсу з повним таргетуванням інфляції, яка знизилася до 2--4%.

Так само успішно пройшли реформи й у Польщі. А після проголошення переходу до ІТ у 1999 році (перехідний період тривав 6 років) було досягнуто таких результатів: інфляція знизилася до 1.5--3.5%, валютний коридор розширився із +2% до +15%, ВВП зростав щороку в середньому на 5%. Нині тут також діє вільно плаваючий курс, а ВВП за паритетом купівельної спроможності на душу населення зріс із 9 тисяч доларів США у 1999 році до 13 тисяч доларів у 2005-му.

Стосовно основних характеристик режиму інфляційного таргетування, то зазвичай потрібно досягти інституціональної домовленості між урядом та центральним банком (потрібен відповідний закон) про підтримання цінової стабільності як пріоритетної цілі монетарної політики. Адже рішення про перехід до ІТ не повинно ухвалюватись лише центральним банком, воно має бути погодженим з урядом, на якому лежить значна частина відповідальності за динаміку рівня цін.

Довіра до дієвості переходу до інфляційного таргетування суттєво підвищиться у разі, якщо цей перехід буде визначений як частина ширшого пакета економічних реформ

Як правило, реалізація такого пакета супроводжується зміною у відносних цінах, які асоціюються зі змінами у бюджетній сфері і зокрема у політиці субсидування, тарифів та податків. Це є суттєвим викликом для прихильників переходу до ІТ, однак йому можна протиставити певний рівень інфляції, допустимий діапазон її варіації, відповідні темпи дезінфляції та інші аргументи. Наприклад, труднощі контролювання інфляції протягом дезінфляційного періоду можуть бути подолані за допомогою встановлення ширшого діапазону можливих відхилень, ніж це допускається в країнах із ІТ (стандартні відхилення становлять +1% від цілей, які використовують країни, що таргетують низьку та стабільну інфляцію). Слабкість фінансової системи може утруднювати дію монетарної політики (як, утім, і будь-якого іншого монетарного режиму). Тому ІТ спричиняєшся до посилення пруденційного регулювання та активізації інших реформ у фінансовій сфері.

Після дезінфляційного періоду оголошують середньострокову цифрову ціль щодо інфляції, яка має бути абсолютно реалістичною для досягнення. Дуже важливо розробити прозору стратегію монетарної політики, котра спонукатиме виробити зрозумілий план дій, цілей та рішень на основі розуміння каналів взаємовпливу між інструментами політики та інфляцією (трансмісійний механізм). Крім зазначених вище, необхідними є такі умови:

- незалежність, чіткий механізм підзвітності і прозорість монетарної політики центрального банку. Тут ідеться виключно про те, що центральний банк є, з одного боку, незалежним у використанні своїх інструментів для досягнення цілі щодо інфляції, яка за режиму ІТ може визначатися урядом самостійно або спільно із центральним банком, а з іншого -- від можливого політичного тиску на центральний банк;

- здоровий стан державних фінансів та стала макроекономічна стабільність;

- добре розвинута фінансова система;

- якісна методологія для здійснення прогнозу інфляції.

В Україні деякі з передумов уже створено, деякі -- лише започатковуються. Зокрема, ми маємо повноцінний Закон "Про Національний банк України", багато його статей є прийнятною законодавчою базою для переходу до режиму цінової стабільності. Є й інші позитиви. Тому нині важливо зосередити зусилля на створенні передумов і механізмів, яких поки що немає.

Розглянемо як саме працює режим інфляційного таргетування. Економічна теорія і практика підтверджують, що рівень цін у довгостроковому періоді найбільшою мірою визначається зростанням грошової пропозиції та інфляційних очікувань суспільства. У короткостроковому ж періоді до цих двох факторів додаються й інші, приміром, вплив шоків на товарних ринках, зміна розмірів тарифів або цін, що регулюються адміністративно. Тому основна перевага ІТ порівняно з іншими монетарними режимами полягає в тому, що шляхом підвищення довіри суспільства, бізнесу до монетарної політики центробанку знижується рівень інфляційних очікувань і як перспективний результат -- знижується інфляція.

Зауважимо, що саме брак довіри як до влади в цілому, так і до окремих заходів реформування є однією з основних проблем будь-якої перехідної економіки, в тому числі й України. Довіра ж суспільства до влади є багато в чому вирішальним чинником економічного розвитку і в короткостроковому періоді, і в довгостроковому. Адже, наприклад, непопулярні реформи без підвищення довіри не реалізуєш.

Щоб запровадити режим ІТ, необхідно створити такі "технічні" передумови:

1) законодавчо затвердити узгоджений усіма зацікавленими сторонами рівень інфляції на довгостроковий період. При цьому цілком імовірно, що у перехідний період фактично досягнутий рівень інфляції може дещо відрізнятися від запланованого, але особливо важливо, аби подібними були траєкторії їх руху. За такої ситуації зростатиме роль комунікаційних відносин між центробанком і суспільством, оскільки необхідно що-найдокладніше пояснювати і бізнесу, і населенню, чому і на скільки відбулося відхилення, а також -- скільки часу потрібно для досягнення затвердженої динаміки інфляції;

2) вдосконалити інструментарій проведення монетарної політики. Поступово основним інструментом ставатиме короткострокова відсоткова ставка центрального банку, через яку він впливає на рівень відсоткових ставок у банківській системі, на ринок цінних паперів, на валютний курс, інфляційні очікування, і в кінцевому підсумку -- на рівень інфляції. Природно, що цей процес потребує певного часу;

3) налагодити конструктивний діалог уряду і центробанку із суспільством. Широка громадськість має бути інформованою як відносно загальної стратегії, так і щодо тактичних кроків грошово-кредитної політики. Лише таким чином можна добитися підвищення довіри до монетарної та економічної влади. На практиці це означає проведення прес-конференцій, круглих столів, семінарів, випуск спеціальних документів, які б пояснювали монетарну політику.

Таким чином, ІТ -- не універсальний рецепт, спроможний швидко знизити інфляцію, розв'язати інші економічні проблеми. Мало того, за поганих макроекономічних основ (слабка бюджетна політика, відсутність структурних реформ тощо) він не спроможний виконати свої функції. ІТ -- це механізм, який за умови непохитної волі влади провести реформи і підвищити життєвий рівень населення держави дає змогу у відносно короткі історичні строки посилити довіру до національної валюти, монетарної політики, банківської системи країни і за рахунок цього знизити інфляційні очікування.

Прийняттю рішення про перехід до режиму ІТ в Україні має передувати широка роз'яснювальна робота про його можливості і переваги, доцільність і ефективність застосування у транзитних економіках, економіках країн, що розвиваються. Спираючись на світовий досвід досліджень теорії і практики, спробуємо відповісти на найактуальніші в цій сфері питання.

В Україні побутує думка, що концепція цінової стабільності прийнятна лише для розвинутих економік, у перехідних же, зокрема в українській, впроваджувати її немає сенсу. Викликане це неглибоким розумінням суті терміна "цінова стабільність", ототожненням його змісту із ситуацією, коли ціни лишаються незмінними, знаходяться на нульовому рівні. Але у сучасному ключі під ціновою стабільністю розуміють не нульовий рівень цін, а їх постійне незначне зростання, тобто низьку і стабільну інфляцію.

До речі, вдале визначення цінової стабільності запропонував попередній голова Федеральної резервної системи США А.Грінспен, згідно з яким цінова стабільність -- це ситуація, коли інфляція суттєво не впливає на економічну поведінку (на рішення домогосподарств і фірм), тобто коли інфляційні очікування є закріпленими у довгостроковому періоді за допомогою певної прозорої (транспарентної) заяви центрального банку.

Необхідність, того щоб ціни поволі зростали й інфляція перевищувала нульовий рівень наступна.

Перш за все нульова інфляція може зумовлювати нульові відсоткові ставки, внаслідок чого виникає загроза втрати керованості монетарною політикою, адже унеможливлюється зниження відсоткових ставок. З іншого боку, можливою стає дефляція, шкода від якої для економічного розвитку, як відомо, не менша, ніж від високої інфляції.

Крім того, за нульової інфляції важко управляти рівнем заробітної плати, оскільки він є нееластичним відносно зміни цін. Для бізнесу це спричиняє складнощі, пов'язані з адекватним зменшенням номінальної зарплати у разі зниження інфляції.

І нарешті, нульова інфляція є неприйнятною ціллю монетарної політики з огляду на цілком природну схильність до змін внутрішньої структури споживчого кошика та пов'язане із цим неминуче зростання цін, яке неможливо проконтролювати за допомогою монетарних інструментів. Йдеться про те, що індекс споживчих цін вимірюється на основі визначеного кошика споживчих товарів і послуг, складові якого жорстко зафіксовані на певний період. Проте за цей час на ринку з'являються нові товари, нової якості і, зрозуміло, за новими цінами. Звичайно, зростання цін на ці нові товари і послуги викликане не монетарними причинами, а іншими факторами, зокрема -- вищою якістю нових товарів і послуг. Кожен із цих факторів визначає природній рівень інфляції.

До речі, в країнах із перехідною економікою рівень інфляції, за якого можливо забезпечити стале економічне зростання, об'єктивно вищий, ніж у розвинутих країнах. Адже для перших характерна вища структурна інфляція, значніша частка адміністративно регульованих цін (за рахунок більшої монополізації економіки). Крім того, діє ефект Балаша-Самуельсона, який засвідчує, що для всіх країн із перехідною економікою є стійкою тенденція до зміцнення реального обмінного курсу за рахунок випереджаючого зростання зарплат і відповідно цін у секторах економіки, котрі виробляють товари та послуги, для внутрішнього споживання (в основному це сектор внутрішніх послуг).

Отже, при визначенні цілі щодо інфляції важливо забезпечити не її нульовий рівень, а спадну динаміку протягом перехідного періоду, дедалі більш низьку в міру реформування економіки, проведення структурних реформ, зростання продуктивності праці, підвищення ролі відсоткової ставки як інструменту монетарної політики.

І ще один момент. Інфляція -- це безперервний процес, який не обмежується рамками одного календарного року. Тому слід прагнути, аби рівень інфляції у цьому процесі був стабільним і передбачуваним (у середньому) протягом усього часу. Якщо проаналізувати дані щодо 12-місяч-ної інфляції за останні п'ять з половиною років (див. графік 15), то бачимо, що індекс споживчих цін у цей період коливався в діапазоні від -0.6% у 2002 році до більш як 30% у 2000 році. Саме таких коливань і дає змогу уникати режим ІТ.

Також необхідно визначити, чи може НБУ одноосібно відповідати за інфляцію, якщо значна частина споживчого кошика регулюється адміністративно.

Необхідною умовою переходу до режиму ІТ є законодавче закріплення обов'язковості тісної співпраці між урядом і НБУ з питань досягнення цінової стабільності. Адже інфляція формується під впливом як попиту, так і пропозиції. Національний банк шляхом монетарної політики переважно контролює інфляційні процеси, що генеруються з боку попиту. Зокрема розрахунки доводять, що нині монетарний чинник, який більшою мірою перебуває у сфері відповідальності НБУ, має обмежений вплив на динаміку інфляції.

Упродовж принаймні чотирьох останніх років підвищення цін в Україні більшою мірою відбувається за рахунок факторів пропозиції, нівелювати дію яких має уряд. Тобто перед урядом стоїть триєдине завдання:

по-перше, пом'якшити зовнішні або внутрішні шоки на ключових товарних ринках шляхом проведення адекватної торговельної, бюджетної та структурної політик. Мова йде про необхідність організації оперативного регулювання процесів пропозиції товарів відповідно до масштабів попиту на них. Це особливо важливо з огляду на структуру вітчизняного споживчого кошика, в якому ціни на один або кілька товарів можуть визначити динаміку цін загалом;

по-друге, підвищити ефективність управління цінами, які регулюються адміністративно. Вкрай важливо, щоб політика щодо підвищення адміністративно регульованих цін була узгодженою із цілями щодо інфляції

А підвищення, якщо вони диктуються економічними передумовами, провадились поступово й обґрунтовано, а не залежали від політичної кон'юнктури;

по-третє, підвищити якість фіскальної та регуляторної політики, яка має підтримувати монетарну політику у досягненні низькоінфляційного середовища, що дуже важливо для успішного запровадження ІТ.

Отже, недопущення надмірного зростання цін є завданням не лише НБУ, а й уряду. Якщо Національний банк контролюватиме інфляцію попиту через дію монетарних інструментів, а уряд не допускатиме утворення товарних дисбалансів та упорядкування адміністративно регульованих цін, то інфляційні процеси стануть керованішими і відповідно знижуватимуться інфляційні очікування.

Є ще один момент, до якого слід привернути увагу. Деякі країни, наприклад Чехія, на перехідному до ІТ етапі визначали своєю ціллю контроль за "чистою" інфляцією, тобто таргетувалася частина кошика (без палива і товарів, ціни на які регулюються адміністративно). Але такий підхід висвітлив широкий спектр недоліків. Серед них зокрема -- послаблення довіри суспільства до центрального банку й уряду відносно перспективного рівня цін. Не варто забувати, що громадяни стежать за змінами цін на всі товари. Тому такий штучний розподіл інфляційної цілі, з одного боку, виправданий із позиції досягнення декларованої політики, а з другого -- загрожує втратою довіри. У зв'язку із цим краще таргетувати загальну інфляцію, а саме -- індекс споживчих цін.

Ще одним важливим питанням є, чи можна здійснювати перехід до режиму інфляційного таргетування в умовах підвищення цін на газ та інші енергоносії у найближчі роки?

Відповідь однозначна -- так. Єдине застереження полягає в тому, що на цьому етапі ціль щодо інфляції має бути економічно обґрунтованою і мусить враховувати об'єктивну оцінку шоку, спрямованого на всю економіку внаслідок зміни цін на газ та інші енергоносії. Тому необхідно оприлюднювати, яким буде рівень інфляції за весь період і, безумовно, досягати його.

Зрозуміло, що згадані шоки не лише впливають на рівень інфляції, а й здатні загальмувати економічне зростання країни в цілому. Однак якщо за такої ситуації монетарна політика продукуватиме надмірну пропозицію грошей, це лише зашкодить економічному розвитку у довгостроковій перспективі. Хоча у короткостроковому періоді зазначений монетарний крок і простимулює додаткове споживання, але у більш віддаленій перспективі зростання економіки буде навіть меншим, ніж у попередні періоди (через інфляційні очікування), а інфляція, навпаки -- зросте. Тому добиватися прискорених темпів економічного зростання в умовах підвищення цін на газ та інші енергоносії слід лише шляхом активізації структурних реформ, ширшого запровадження енергозберігаючих технологій, бюджетної, фіскальної модернізації.

Для ілюстрації наведу приклад зі світового досвіду. Під час нафтових криз 1970-х років більшість центральних банків як економічно розвинутих країн, так і країн, що розвиваються, намагалася не допустити гальмування темпів зростання через експансивну монетарну політику. Але це призвело до ще більшого підвищення інфляції та посилило економічні проблеми. Нині наведений вище фактор визнаний усіма як головна помилка у тодішній практиці центробанків.

Центральний банк за будь-якого монетарного режиму опікується економічною динамікою, тому що при проведенні монетарної політики забезпечення сталої висхідної економічної динаміки розглядається як результат від досягнення низької інфляції у довгостроковому періоді й утримання інфляційних очікувань на низькому рівні. Крім того, збільшення ВВП є додатковою ціллю центрального банку, якщо прогнозована інфляція знаходиться у межах цільового показника. Монетарна політика за інших однакових умов завжди сприятиме більшому зростанню, якщо це не суперечить досягненню цінової стабільності у довгостроковому періоді. Навіть в окремі періоди економічної стагнації шляхом зміни горизонту досягнення мети щодо інфляції центральний банк може сприяти економічному піднесенню.

Багатьох економістів турбує питання, чи є низька інфляція для перехідної економіки, якою є Україна, стримуючим фактором для економічного зростання?

Як свідчить світовий досвід, низька інфляція є необхідною передумовою для стійкого економічного зростання. Країни з низькою та стабільною інфляцією мають вищі та стабільніші темпи зростання у довгостроковому періоді.

За низької та стабільної інфляції приріст ВВП збільшується у довгостроковому періоді, чому сприяють: визначеність для бізнесу у довгостроковому періоді, більші інвестиції в основний капітал, вища цінова конкурентоспроможність.

Світовий досвід свідчить, що країни з відносно низьким рівнем ВВП на душу населення, запровадивши режим ІТ з перехідним періодом, успішно використали його переваги, підняли довіру суспільства до економічної і монетарної влади, пришвидшили реформи, досягли низької інфляції та сталих темпів економічного зростання.

З таблиці 5 видно, що кількість таких країн постійно збільшується. За 17 років дії режиму ІТ жодна з країн, яка його ввела, не відмовилась від нього. Лише Іспанія і Фінляндія із входженням до зони євро формально скасували цей режим.

У цілому ж багато досліджень засвідчило, що серед країн зі схожими економіками ті, що працюють за ІТ, мають вищі темпи економічного зростання у довгостроковій перспективі порівняно з країнами, які не використовують зазначений режим.

Ефективність цього механізму, термін його запровадження залежать від швидкості розвитку ринку цінних паперів, ключовим гравцем на якому має бути уряд. Поза всяким сумнівом, за допомогою розвинутого інструменту відсоткових ставок центральний банк дедалі більше впливатиме на інфляцію, зокрема, через кредитні ставки банків, відсоткові ставки за цінними паперами на фондовому ринку, через канали інфляційних очікувань та обмінного курсу.

Размещено на Allbest.ru