Пріоритети та механізм стратегічного планування соціально-економічного розвитку регіону

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність даної теми:З перших років незалежності України основним вектором її соціально-економічного розвитку стала європейська інтеграція. Разом з цим вирішення цього завдання пов'язане з чималою кількістю проблем, шляхи подолання яких потребують наукового обґрунтування. У першу чергу, європейська інтеграція України повинна ґрунтуватися на економічно розвинутих та конкурентоспроможних регіонах з високими стандартами якості життя людей. Тому дослідження регіональної економіки з метою підвищення ефективності механізмів її регулювання є надзвичайно актуальною темою.

Постановка проблеми: На основі зазначеного можна сформулювати мету проведених досліджень, яка полягає в аналізі та узагальненні еволюційних етапів формування пріоритетів соціально-економічного розвитку регіонів України згідно основних нормативно-правових документів. Це дозволить у подальшому зробити висновок про тип стратегії регіонального розвитку, яка застосовувалася у певні історичні періоди та розробити рекомендації для її удосконалення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій :Дослідження стану та обґрунтування пріоритетів стратегічного планування соціального-економічного розвитку України, в цілому, та регіонів проводять учені науково-дослідних установ, перед усім, Національного інституту стратегічних досліджень, Інституту економічного прогнозування НАН України, Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи, Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи; вищих навчальних закладів України, міністерств та відомств. Значний внесок у розвиток засад стратегічного планування соціально-економічного розвитку регіонів зробили Біла С. О., Валюшко І. В., Верхоглядова Н.І., Губані Г.Г., Данилишин Б.М., Жук В. І., Залунін В.Ф., Кушнір М. О., Орловська Ю.В., Осипов В.М., Півоварчук І.Д., Савченко В. Ф., Чернов С. І., Чернюк Л.Г., Фащевський М.І., Шевченко О. В. та ін. [1,2,4,6,7,8,9]. Але високий рівень невизначеності стратегічних пріоритетів соціально-економічного розвитку регіонів у кризовий та посткризовий періоди зумовлює необхідність наукового пошуку для вирішення цієї проблеми, що обумовлює актуальність даного напряму дослідження.

Проблеми: Існування глибоких диспропорцій у соціально-економічному розвитку регіонів ускладнює проведення ефективної політики соціально-економічних перетворень, гальмує формування внутрішнього ринку товарів і послуг, загострює економічну кризу, підвищує диференціацію соціуму. Саме на вирішення таких проблем зорієнтовані соціально-економічні реформи, що проводяться в Україні, трансформація існуючих форм, методів і організації системи управління в регіоні..

Мета дослідження: Розглянути пріоритети та механізм стратегічного планування соціально-економічного розвитку регіону та його складові та обґрунтувати необхідності теоретичних дослі- джень та розробки практичних рекомендацій щодо соціально- економічного розвитку регіонів України

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ ВНУТРІШНО ДЕРЖАВНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Економіка України зазнала негативного впливу світової фінансово-економічної кризи 2008-2009 років, в результаті чого відбувся різкий спад ВВП, скорочення обсягів промислового виробництва, гальмування зовнішньоекономічної діяльності, зменшення інвестицій тощо.

Наразі в Україні відбувається постійний процес вдосконалення теоретичних та методичних напрацювань з даної проблематики. Для ґрунтовної комплексної оцінки соціально-економічного розвитку регіонів нами було виділено основні новітні ідеї в цій сфері. В результаті аналізу джерел було виявлено, що властивістю регіону є його поліструктурність, саме тому при дослідженні функціонування регіону доцільно розглядати три взаємопов'язані блоки: «економіка», «населення» та «довкілля» [2, c. 96]. На основі цього, нами було сформовано систему показників за наступним принципом: основні аспекти соціально-економічного регіонального розвитку мають бути включені до даної системи. Таким чином система нараховує 8 груп показників, які агрегуються у єдиний інтегральний (підсумковий) індекс соціально-економічного розвитку регіонів.

Для проведення даного дослідження використовувались офіційні дані Держкомстату, Міністерства фінансів України та інших виробників статистичної інформації.

У табл. 1. наведено три блоки показників розбиті на вісім груп за відповідними характеристиками.

Група 1: основні економічні характеристики. Соціально-економічний розвиток кожного регіону має свої особливості та відмінності. Одним з основних показників, що характеризує регіональний розвиток є валовий регіональний продукт на душу населення, який відображає ефективність функціонування економіки на рівні регіонів.

Таблиця 1.1

Система показників соціально-економічного розвитку регіонів

Джерело: складено Бевз І.А.

Група 2: виробничий потенціал. Економічний стан України в значній мірі визначається рівнем розвитку промисловості та сільського господарства. В зазначену групу показників нами було віднесено наступні: обсяги реалізованої промислової продукції та обсяги валової продукції сільського господарства. Згідно з сучасними вимогами, важливим чинником економічного зростання, а разом з тим й покращення добробуту населення, є енергоефективність, що характеризується кінцевим споживанням енергії в сільському господарстві, видобувній промисловості, окремих галузях переробної промисловості, будівництві, сфері послуг та житловому господарстві [7].

Група 3: підприємницьке середовище. У країнах з ринковою економікою важливу роль відіграє створення сприятливого середовища для підприємницької діяльності, оскільки його високий рівень може стати важливим фактором відновлення та зростання національної економіки. В зазначену групу показників увійшли наступні: кількість суб'єктів господарювання, чисельність працівників зайнятих на них, а також обсяг реалізованої продукції.

Група 4: зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД). Успішність реалізації зовнішньоекономічної діяльності, залежить від експортоорієнтованості кожного регіону, який впливає на економічну і фінансову безпеку країни в цілому. Масштаби та характер регіонального розвитку ЗЕД визначаються обсягами прямих іноземних інвестицій в регіони, а також загальними обсягами експорту та імпорту товарів і послуг.

Група 5: науковий та інноваційний потенціал. Інноваційний потенціал розвитку регіону має ключову роль, сутність якої полягає у здійсненні наукового забезпечення соціально-економічного та науково-технічного розвитку регіону. Тому до цієї групи входять показники, що характеризують наукові досягнення та рівень співробітництва дослідницьких інститутів з підприємствами.

Група 6: рівень розвитку інфраструктури. Рівень розвитку інфраструктури є ключовим фактором ефективного функціонування економіки. Особливо важливою складовою у структурі економіки України є транспортний комплекс, оскільки успішне функціонування державної транспортної системи в контексті не лише міжрегіонального сполучення, а і інтеграція її у світову транспортну мережу сприяє підвищенню рівня розвитку регіонів.

Група 7: соціальний рівень. Соціальний рівень охоплює найбільшу кількість показників (демографічний потенціал, трудовий ринок, рівень розвитку населення, освітній рівень, охорона здоров'я), кожна з яких створює підґрунтя для підвищення соціально-економічного розвитку регіону. Забезпечення високого рівня соціальних стандартів потребує ефективного трудового ринку, що забезпечується низьким рівнем безробіття та високим рівнем економічно-активного населення, достатню кількість висококваліфікованих робітників, забезпечення відповідним розміром заробітної плати та належним рівнем охорони здоров'я. Зазначені складові

7-ї групи показників відповідають сучасним загальносвітовим тенденціям.

Група 8: екологічний стан. Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини - невід'ємні умови cталого розвитку регіонів. До складу зазначеної групи входять показники, що окреслюють стан водних ресурсів, забруднення атмосферного повітря та поводження з відходами.

Зазначені 8 груп показників соціально-економічного розвитку є взаємопов'язаними та створюють єдине підґрунтя для проведення комплексного аналізу соціально-економічного регіонального розвитку. Зазначені групи показників шляхом математичних перетворень зводяться у єдиний інтегральний індекс соціально-економічного розвитку для кожного регіону.

Серед основних етапів дослідження слід виділити:

- Встановлення підсумкової оцінки для кожної з груп показників шляхом визначення 8 групових індексів (ГІ) для всіх регіонів України за період 2007-2011 рр.: груповий індекс основних економічних характеристик (ГІ основних економічних характеристик), ГІ виробничого потенціалу, ГІ зовнішньоекономічної діяльності (ГІ ЗЕД), ГІ наукового та інноваційного потенціалу (ГІ НІП), ГІ рівня розвитку інфраструктури, ГІ екологічного стану.

- Визначення динаміки кожного групового індексу для всіх регіонів України за період 2007-2011 рр., тобто на скільки відсотків змінилися значення індексу регіону у певній групі у 2011 р., порівнюючи з 2007 роком. Якщо індекс окремої групи показників для регіонів у 2011 році став більшим у порівнянні з 2007 р., то визначається темп приросту ГІ, якщо навпаки, то - темп спаду ГІ.

- Зведення всіх групових індексів по регіонах у єдиний інтегральний індекс соціально-економічного розвитку регіону (ІІСЕР) за період 2007-2011 рр., використовуючи авторську методику [10].

- Встановлення рівня розвитку на основі отриманих результатів, як окремо за кожною групою показників, так і в цілому за соціально-економічним рівнем розвитку. В залежності від значень групових (інтегральних) індексів нами було виділено 4 рівні розвитку регіонів: високий, середній, помірний та низький.

Характеристики соціально-економічного посткризового відновлення регіонів України 2007-2011 рр.

Основні економічні характеристики. Порівняння соціально-економічного регіонального розвитку та отримання основних узагальнюючих відомостей щодо тенденцій посткризового відновлення регіональних економік проводилось за допомогою сукупності показників валового регіонального продукту та обсягів інвестицій в основний капітал. Аналіз значень цих даних в динаміці за останні роки дає основну оцінку ефективності функціонування економіки на рівні регіонів (рис. 1).

Аналіз тенденцій значень ГІ основних економічних характеристик за період 2007-2011 рр. свідчить, що у 21 регіоні України спостерігаються позитивні зміни. Зокрема, найкращі показники відновлення за зазначеною групою мають регіони: АРК та Кіровоградська область, у яких темп приросту ГІ відповідно становить 66% та 55%. Такі позитивні зрушення в окреслених регіонах пов'язані із збільшенням ВРП в середньому у 1,5 разів та відчутне зростання обсягів інвестицій в основний капітал у 2 рази. Дещо менші темпи відновлення регіональних економік за цією групою мають Житомирська (темп приросту ГІ знаходиться на рівні 44%), Полтавська (темп приросту 37%) області, м. Севастополь (34%), Київська (33%), Вінницька (30%) та Херсонська (30%) області. У зазначених регіонах позитивні тенденції пов'язані із збільшенням ВРП в середньому у 1,7 рази та зростання обсягів інвестицій у 1,4 рази.

Значно менші темпи приросту ГІ основних економічних характеристик мають Чернівецька, Івано-Франківська, Харківська та Рівненська області, оскільки в них темп приросту ГІ становить 3%. Гальмування темпу відновлення економік зазначених регіонів спричинене, в першу чергу, зменшенням обсягів інвестицій в основний капітал у порівнянні з 2007 роком.

Окремо необхідно виділити м. Київ, попри те, що у 2011р. у столиці було збільшено ВРП у 1,4 рази у порівнянні з 2007 роком, його темп приросту є нульовим за рахунок зменшення на 12% обсягів інвестицій в основний капітал.

Негативна тенденція у процесі відновлення регіональних економік за групою основних економічних характеристик спостерігається у Запорізькій, Одеській, Черкаській та Волинській областях. Темп спаду ГІ знаходиться відповідно на рівні 2%, 2%, 3% та 8%. Однією з причин цього спаду є зменшення на 20% обсягів інвестицій в основний капітал. Найвиразніше проявляються негативні тенденції за окресленою групою у Луганській області, а саме темп спаду ГІ становить 13% та спостерігається скорочення обсягів інвестицій на 35% у порівнянні з докризовим періодом.

Більшість регіонів мають позитивні темпи приросту ГІ основних характеристик, але, незважаючи на це, їм не вдалося суттєво покращити свій рівень розвитку та опинитися на сходинку вище рівня характерного для 2007 року, окрім Донецької та Дніпропетровської областей (в обох випадках рівень розвитку виріс з помірного у 2010 році до середнього у 2011 році). Так високий та середній рівень розвитку за основним показниками економічного розвитку має м. Київ, Донецька та Дніпропетровська області, найнижчий рівень характерний для Волинської, Тернопільської та Чернівецької областей.

Рис. 1. Темпи відновлення регіонів України за групою основних економічних характеристик

Джерело: складено Федяй Н. О.

За підсумками 2011 року спроможність більшості регіонів України до посткризового відновлення їх соціально-економічного стану є дуже низькою. Оскільки більшість регіонів не змогли до 2011 р. відновити показники соціально-економічного розвитку до рівня докризового періоду, зокрема 15 регіонів все ще не досягли навіть докризового рівня. Серед цих регіонів знаходяться переважно ті регіони України, які традиційно вважаються лідерами економічного розвитку.

Необхідно підкреслити, що після шокового падіння світової економіки у 2008 році, регіони України мали поступове відновлення, тобто мали позитивну динаміку соціально-економічного розвитку до 2010 року, що могло б стати підґрунтям для поширення оптимістичних сподівань щодо перспективного подолання наслідків кризи у регіонах. Проте результати проведеного дослідження свідчать, що процеси пожвавлення регіональних економік, що спостерігалися, вже у 2011 році стали нерівномірними, сповільненими, а в окремих випадках - демонстрували різкий спад. Попри те, що такий сценарій сповільнення економічного зростання не лише для України, а і для інших країни світу передбачали фахові науковці [4, c. 6], темпи «сповзання» регіональних економік стали більшими, ніж передбачалося. Деякі експерти не вважають коректним пояснювати економічний спад в Україні лише негативним впливом світової економічної кризи, оскільки зниження промислового виробництва та експорту, а також скорочення резервів є і наслідком політики уряду та Нацбанку щодо штучного втримання економічної ділової активності [8].

РОДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ГОЛОВНИХ ВНУТРІШНІХ ДЕРЖАВНИХ ПРОБЛЕМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Незважаючи на нестабільність зовнішнього попиту та складні процеси адаптації вітчизняних суб'єктів господарювання до підвищених цін на природний газ, модель розвитку економіки, яка сформувалася у посткризовий період, характеризується достатньо потужним потенціалом ендогенного зростання. Він полягає у стабільному збільшенні ємності внутрішнього ринку завдяки постійному зростанню споживчого попиту. Збільшення доходів населення при збереженні існуючих тенденцій щодо схильності домогосподарств до споживання є ключовою економічною передумовою розвитку внутрішнього ринку. Разом з тим, адекватне зростання пропозиції вітчизняних суб'єктів господарювання для задоволення зростаючих потреб споживачів повинно супроводжуватися створенням відповідного інституційного середовища. За відсутності рішучих заходів щодо радикального покращання бізнес-клімату, сформований потенціал ендогенного зростання залишатиметься нереалізованим та призведе по продовження зростання частки імпорту на вітчизняному внутрішньому ринку.

Поступове зростання обсягів залучення капіталів у економіку України [1] свідчить про тенденції зміцнення довіри зовнішніх інвесторів до економічної політики української влади. Забезпечення припливу зовнішніх капіталів у національну економіку протягом останніх років дозволяло підтримувати курсову стабільність, що в умовах існуючих структурних пропорцій є вагомим чинником зростання споживчого попиту. Проте, ці тенденції є неоднорідними. Згортання діяльності декількох європейських банків в Україні може слугувати негативним сигналом для потенційних інвесторів у вітчизняну економіку. Крім того, такі процеси призводять до зменшення потужності каналів залучення європейських капіталів до національної економіки, що у прогнозному періоді є ризиком для стану платіжного балансу.

Серед основних зовнішніх умов розвитку економіки України слід виділити наступні:

1. Розвиток світової економіки відбуватиметься в умовах сповільнення економічної активності Китаю, а також під впливом високого ступеня невизначеності щодо перспектив подолання кризових явищ в зоні євро та вирішення фіскальних та бюджетних проблем США.

2. Згортання іноземними компаніями інвестиційних проектів з огляду на високий ступінь ризику неотримання запланованого прибутку та продовження тенденції виведення європейськими банками капіталів з України стримуватиме зростання інвестицій.

3. У зв'язку з низькою схильністю суб'єктів господарювання до інвестування прогнозується повільне відновлення світового попиту та збереження низького рівня цін на метали, що, в свою чергу, стримуватиме зростання вітчизняного експорту. Крім того, продовження тенденцій скорочення вітчизняних виробництв та збільшення обсягів імпорту призведе до рекордно низького сальдо рахунку поточних операцій платіжного балансу.

4. Слабка світова економічна активність стримуватиме зростання попиту на нафту, що при одночасному нарощенні добування нафти в Саудівській Аравії та Кувейті позначиться на зменшенні рівня світових цін на нафту та, як наслідок, і на інші біржові товари.

5. Надлишок ліквідності у світовій фінансовій системі дозволяє сподіватися на забезпечення притоку прямих та портфельних інвестицій у країну, дозволить уникнути різких коригувань обмінного курсу гривні при поступовому підвищенні гнучкості процесів курсоутворення.

Внутрішні умови: соціальний макроекономічний державний прогноз

1. Загальна стагнація економіки та дорогі грошові ресурси не дають підстави очікувати зростання кредитного портфелю банківської системи. Відсутність платоспроможних позичальників та збереження жорстких умов отримання кредитів призведуть до продовження тенденції обмеження інвестиційної активності підприємств.

2. Зношеність основних фондів та обмеженість у використанні сучасних технологій не дозволяють прогнозувати різкі зміни структури вітчизняного експорту та значне покращання конкурентних позицій вітчизняних виробників на зовнішньому та внутрішньому ринку у короткостроковій перспективі.

3. Повільна адаптація вітчизняної економіки до підвищення цін на імпортований природний газ та недостатньо інтенсивні процеси запровадження енергозберігаючих технологій, особливо у сфері ЖКГ, негативно позначатимуться на рентабельності видів промислової діяльності з високим рівнем залежності від цін на газ.

4. Суттєве підвищення тарифів на послуги ЖКГ як наслідок виконання умов МВФ стосовно надання кредитних коштів може прискорити інфляційні процесі та негативно вплинути на купівельну спроможність населення.

5. Постійне зменшення золотовалютних резервів, які на даний час є нижчими за об'єм тримісячного імпорту, у разі нарощування девальваційних тенденцій не дозволить підтримати курс національної валюти.

6. Накопичення як зовнішніх, так і внутрішніх боргових зобов'язань разом з неможливістю розрахуватися за ними без нових запозичень створюють загрозливу ситуацію у короткостроковій та середньостроковій перспективі.

У разі помірного відновлення економік країн зони євро, підвищення світових цін на метали, зниження цін на енергоносії, покращання торговельного балансу за рахунок проведення поступової девальвації, зниження ставок за кредитами для реального сектору економіки можна очікувати більш оптимістичного сценарію розвитку країни.

Припущення макроекономічного прогнозу та анкета оцінки ймовірності реалізації ризиків на 2013-2014 роки наведені відповідно у таблицях 1 і 2. Відповідно до зазначених припущень розраховані прогнозні макропоказники для економіки України, які наведені у таблиці 3.

Узагальнену характеристику соціально-економічного розвитку дає інтегральне оцінювання, яке характеризує якість економічного розвитку: економічного, соціального та соціально-економічного[4].

На тлі сповільнення економічної динаміки внаслідок зменшення експорту, інвестицій та зростання від'ємних значень сальдо рахунку поточних операцій маємо дефляційний ефект: зменшення дефлятора ВВП до 3,2 % приросту у 2013 та до 1,1 % у 2014 році. Це супроводжується зниженням узагальненої продуктивності, темпів економічного зростання та рівня використання потенційних можливостей.

Головним фактором, який зумовлює необхідність кардинального реформування вітчизняної економіки та підвищення її конкурентоспромож-ності, є вибір курсу на формування відкритої економіки та інтеграцію у світові економічні структури. Реалізації цього курсу заважають недоскона-лість форм і методів державного регулювання економічного розвитку, вади податкової системи, нестача інвестиційних ресурсів, слабка інноваційна активність, відсутність результатів, очікуваних від приватизації, практична відсутність результатів адміністративних реформ та інституціональних змін.

Загрозу всій політиці ринкового розвитку становлять поширення та зростаючі масштаби тіньової економіки, криміналізація економічних, майнових і фінансово-банківських зв'язків, а також грошового обігу.

Таблиця 2.1

Припущення та ризики макроекономічного прогнозу

Таблиця 2.2

Анкета

оцінки вірогідності реалізації ризиків

Таблиця 2.3

Прогнозні макроекономічні показники на 2013-2014 роки

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Зміна соціально-економічної ситуації у регіонах після світової фінансово-економічної кризи, посилення впливу на регіональний розвиток зовнішніх та внутрішніх чинників призводить до необхідності оновлення регіональних стратегій розвитку як основоположних документів, у яких визначається перспектива розвитку регіонів України. Важливою частиною регіональних стратегій є пріоритети розвитку, які визначають напрямки розвитку соціально-економічної сфери регіону на середньострокову перспективу: «Регіональні стратегії розвитку повинні відповідати положенням Державної стратегії регіонального розвитку України та визначають … тенденції та основні проблеми соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; стратегічні цілі, пріоритети розвитку регіону на відповідний період»[1]. Стратегічні пріоритети розвитку регіонів України сформульовані у Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 р.[2] (ДСРР_2015)на рис.1.

Рис.1 Державні стратегії розвитку

Джерело: складено Ещенко П.

Аналіз стратегій соціально-економічного розвитку окремих регіонів[3] дозволяє виявити низку проблем у формулюванні стратегічних пріоритетів, що перешкоджають реалізації цілей розвитку регіону. Можна відзначити значні відмінності у пріоритетах, що були визначені для регіонів у ДСРР_2015 у 2006 р., у стратегіях вказаних регіонів, прийнятих до або після ухвалення ДСРР (2004 - 2008 рр.) (далі - первинні стратегії) і у стратегіях тих самих регіонів, прийнятих після доопрацювання (після 2008 р., з урахуванням впливу кризового періоду та викликів, породжених цим процесом) (далі - оновлені стратегії). Порівняльний аналіз пріоритетів, сформульованих у ДСРР-2015, у первинних та оновлених стратегіях представлений у Додатку 1.

У найближчий час передбачається ухвалення Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року, а також ухвалення згаданого проекту Закону України «Про засади державної регіональної політики», у якому визначено, що «регіональні стратегії розвитку розробляються на період дії Державної стратегії регіонального розвитку України»[4], що актуалізує необхідність модернізації регіональних стратегій, і у т.ч. - за рахунок застосування нових підходів до формулювання стратегічних пріоритетів регіонального розвитку.

Проблеми формулювання пріоритетів у чинних регіональних стратегіях

1. Відсутність єдиного підходу до визначення пріоритетів у всіх стратегіях регіонального розвитку в Україні, внаслідок цього - звуження поняття «пріоритет» та невідповідність його стратегічному виміру регіонального розвитку. Здебільшого, це відбувалося внаслідок орієнтації місцевих органів виконавчої влади на короткострокові цілі регіонального розвитку та, відповідно, не врахування ними довгострокових цілей розвитку.

У ДСРР-2015 втілений переважно галузевий підхід до визначення пріоритетів. Так, пріоритетами визнано ефективний розвиток певної галузі чи виду діяльності - промисловості, сільського господарства, курортно-рекреаційної сфери і т.п. Іноді пріоритети надмірно деталізовані - наприклад, серед пріоритетів АР Крим вказані «впровадження енергозберігаючих та екологічних технологій на підприємствах видобувної та хімічної промисловості», «видобування енергетичних ресурсів на шельфі Чорного і Азовського морів». Іноді зміст пріоритетів «перетинається». Наприклад, серед пріоритетів Луганської області вказані «впровадження ресурсо- і енергозберігаючих технологій» та «покращання екологічної ситуації».

Пріоритети, що були сформульовані у первинних стратегіях, ухвалених впродовж 2004 - 2008 рр., здебільшого, характеризуються переважанням галузевого підходу у формулюванні, а іноді й поєднанням галузевого та функціонального підходу. Зокрема, у стратегії Волинської області містилися пріоритети: «розвиток соціальної сфери та туризму» (галузевий підхід) та «формування інвестиційно привабливого середовища» (функціональний підхід).

Така різноплановість до формулювання пріоритетів дискредитувала саме поняття «пріоритет», ускладнювала розуміння щодо механізмів та інструментів їх досягнення, напрямків реалізації, а також робила неспівставними окремі регіональні стратегії. Дотичною до цієї проблеми була й проблема відсутності «стратегічності» у визначених пріоритетах. Так, суто галузевий підхід до формулювання пріоритетів звужував поняття «стратегічності» до поняття «галузь, яка має значний потенціал розвитку», а суто функціональний робив усі стратегії схожими і шаблонними.

Цей недолік виправлявся в оновлених стратегіях. У пріоритетах, які представлені в окремих оновлених стратегіях, застосована комбінація галузевого та функціонального підходів. Наприклад, у стратегії Волинської області пріоритетом визнана «розбудова потенціалу інноваційного розвитку промисловості». У руслі цього підходу було сформульовано цілі розвитку регіону, визначено завдання по їх досягненню.

Відзначимо, що значна увага в оновлених стратегіях почала приділятися питанням формування людського потенціалу та розвитку підприємництва.

У процесі визначення регіональних пріоритетів розвитку доцільно орієнтуватися на європейську практику. В країнах ЄС у сфері регіонального розвитку втілюються пріоритети, які стосуються захисту навколишнього середовища, розвитку безпечної енергетики, розвитку транспортної мережі, покращення якості життя, формування економіки знань. На перший погляд такі пріоритети виглядають дещо узагальненими і шаблонними, водночас, у кожній конкретній стратегії ці пріоритети формулюються з урахуванням місцевих особливостей і спрямовуються на вирішення конкретних завдань регіонального розвитку.

Довідково: Зокрема, з Фонду Згуртування (Cohesion Fund) у 2007 - 2013 рр. фінансуються наступні пріоритети[5]: розвиток транс'європейської транспортної мережі; захист навколишнього середовища, у т.ч. фінансування проектів у сферах енергозабезпечення й транспорту, які є безпечними для довкілля (енергетична ефективність, використання відновлюваної енергетики, розвиток залізничного транспорту, підтримка інтермодальних перевезень, розвиток громадського транспорту та ін.). Пріоритетами регіонального розвитку, що визначені для фінансування у 2007-2013 рр. з Європейського фонду регіонального розвитку (European Regional Development Fund), є наступні[6]:

- у межах цілі «Конвергенція»: підтримка сталого інтегрованого економічного розвитку - модернізація та диверсифікація регіональної економічної інфраструктури, особливо у сфері дослідження й технологічного розвитку (R&TD), інновації і підприємництво, інформаційне суспільство, довкілля, запобігання ризикам, туризм, інвестиції в культуру, інвестиції в транспорт, енергетичне забезпечення, інвестиції в освіту, інвестиції в охорону здоров'я і соціальну інфраструктуру, пряма допомога в інвестуванні у розвиток середніх та малих підприємств;

- у межах цілі «Регіональна конкурентоспроможність і зайнятість»: інновації та економіка знань, протидія ризикам погіршення навколишнього середовища, транспортна доступність і телекомунікаційні послуги;

- у межах цілі «Європейське територіальне співробітництво»: розвиток економічної, соціальної та екологічної діяльності у сфері захисту навколишнього середовища; започаткування і розвиток транспортного співробітництва; підтримка місцевої та регіональної влади у формуванні дослідницької мережі та у сфері активізації обміну досвідом під час розробки та упровадження регіональної політики.

Досвід країн ЄС свідчить, що пріоритети розвитку регіонів мають ґрунтуватися на інноваційній моделі розвитку, яка означає формування та розвиток тих галузей, що можуть забезпечити довгострокове економічне зростання на місцевому рівні, вирішують нагальні питання регіонального розвитку. Інноваційна спрямованість регіонального розвитку означатиме застосування суб'єктами господарювання інноваційних основ діяльності,

розвиток інноваційних виробництв. Інноваційність має бути закладена і в пріоритети регіонального розвитку в Україні.

2. Відсутність схеми означення регіонального пріоритету та його словесного формулювання. Відсутність логічної схеми означення пріоритету - тобто процедури, за якою визначається пріоритет, призводить до того, що «пріоритет» не є значущим для розвитку території, не створює довгострокові стимули для розвитку регіонів. Зокрема, таке формулювання пріоритету, як «сільське господарство і агропромисловий комплекс» (у первинних стратегіях) не давало відповіді на питання, яким чином і з якою метою розвивати АПК, натомість перетворення цього пріоритету на «створення кластерів в АПК за рахунок розвитку високотехнологічного агропромислового виробництва» (див. стратегію Сумської області) одразу акцентує увагу на механізмі, за яким буде розвиватися агропромисловий комплекс.

Пріоритет «розвиток соціальної сфери, зокрема освіти, охорони здоров'я…» не формулював стратегічні перспективи щодо людського розвитку. Натомість «сприяння формуванню сприятливого для життя середовища» (у стратегії АР Крим) чітко визначає шлях розвитку соціальної сфери.

3. Неузгодженість пріоритетів регіонального розвитку із пріоритетами, визначеними у Державній стратегії регіонального розвитку (чинній на момент прийняття стратегій регіонального розвитку). Важливим є узгодження регіональних пріоритетів розвитку з пріоритетами розвитку, визначеними у чинній Державній стратегії, що обумовлено необхідністю формування єдиного поля дії центральних та місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування у сфері регіональної політики. Стратегічного значення набуває й ініціативність місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування щодо формулювання і документального закріплення пріоритетів розвитку. Зокрема, аналізуючи процес виходу економіки кожного регіону з кризового стану, можна побачити, що ті місцеві органи влади й органи місцевого самоврядування, які проводили активну антикризову політику - здійснювали пошук інвесторів, залучали кредити, проводили реструктуризацію галузей промисловості - мали кращі результати розвитку у підпорядкованих їм регіонах. Така ініціативність органів публічної влади має стати нормою, основою управління регіональним розвитком.

У регіональних стратегіях також доцільно визначати спільні для декількох регіонів пріоритети, що виходять зі спільних інтересів регіонів: розбудова транспортно-логістичних мереж, транспортних коридорів, вирішення спільних екологічних проблем та ін.

4. Недостатній зв'язок регіональних пріоритетів регіону із пріоритетами розвитку сусідніх регіонів у контексті активізації міжрегіонального та транскордонного співробітництва. Економіка кожного регіону має тісні взаємозв'язки з економіками інших регіонів, і у першу чергу - сусідніх. Відповідно, пріоритети розвитку сусідніх регіонів певною мірою мають бути взаємопов'язаними. У первинних регіональних стратегіях неможливо було оцінити ступінь зв'язку пріоритетів певних регіонів із пріоритетами сусідніх регіонів. Не відображалися й питання, що мали спільне значення для даного регіону та сусідніх з ним регіонів. Зокрема, це видно з висвітлення у первинних стратегіях таких питань, як міжрегіональне та транскордонне співробітництво, які або були відсутні у первинних стратегіях, або прописувались дуже стисло і без суттєвого змістового наповнення, загальними фразами. Така ситуація призводила до сприйняття ролі міжрегіонального та транскордонного співробітництва за залишковим принципом, що збільшувало ризики формування замкненої регіональної економіки, зосередження регіонів виключно на власних проблемах розвитку.

У ДСРР-2015 та проекті ДСРР-2020 наголошується на необхідності розвивати міжрегіональне та транскордонне співробітництво. Так само ці питання висвітлені в оновлених стратегіях. Наприклад, у оновленій стратегії Сумської області детально розглядаються питання транскордонного

співробітництва, які є найбільш актуальними сааме для прикордонної області, авоновлених стратегіях Луганської, Волинської, Кіровоградської областей та АРКриму вага акцентованана необхідності розвивати як транскордонне, такі внутрішнє міжрегіональне співробітництво.

5. Неврахування інтересів бізнесу та громадян при розробці стратегій внаслідок обмеженості переліку суб'єктів розробки регіональних стратегій. Коло фахівців, які долучалися до розробки первинних регіональних стратегій, як правило, обмежувалося однією науково-дослідною установою (колективом авторів-науковців) та місцевим органом виконавчої влади, відповідальним за розробку стратегії. Тим самим була зменшена можливість відображення у стратегіях інтересів представників центральних органів влади, науково-аналітичних установ, бізнес-кіл, громадськості та й взагалі усіх осіб, представників громади, зацікавлених у стабільному розвитку регіонів. Також слід додати, що у згаданому вище проекті Закону України «Про засади державної регіональної політики» визначено, що регіональні стратегії розвитку та зміни до них затверджуються відповідними місцевими органами виконавчої влади: «Розроблення регіональних стратегій розвитку та змін до них забезпечується Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями»[7], тобто відповідальність за формулювання пріоритетів у стратегії лежить на місцевій владі, а можливість залучення фахівців до розробки стратегії не унормована. На противагу цьому, до роботи над новим варіантом регіональних стратегій залучалося широке коло спеціалістів з науково-дослідних установ, бізнес-одиниць, представників ЗМІ, громадськості; проводилися круглі столи, на яких обговорювалися актуальні для регіону питання і можливість їх відображення у регіональних стратегіях; періодично проводилися робочі зустрічі між членами робочої групи по підготовці стратегії. Це сприяло підвищенню ступеня об'єктивності висвітлюваних у стратегіях положень та забезпечувало відповідність цих положень реальній ситуації.

6. Нечітке визначення або взагалі відсутність механізмів фінансування стратегічних пріоритетів регіонального розвитку. Комплексне формулювання стратегічних пріоритетів регіонального розвитку та завдань щодо їх досягнення не є дієвим без чіткого визначення джерел і способів фінансування пріоритетів. У первинних стратегіях способи фінансування пріоритетів, як правило, вказувались абстрактно, без прив'язки до конкретних завдань. Це призводило до неможливості визначення порядку і способів фінансування пріоритетів і, як наслідок, до розпорошення обмежених коштів на фінансування завдань, що не мали прямого впливу на вирішення комплексних, стратегічних проблем регіонального розвитку. Поряд з цим, у питаннях фінансування акцент робився на бюджетні кошти, яких завжди є обмаль, водночас необхідність пошуку додаткових джерел не прописувалася.

У оновлених стратегіях питанням фінансування пріоритетів регіонального розвитку (у т.ч. пошуку інноваційних механізмів та інструментів такого фінансування), визначенню джерел фінансування пріоритетів пр...