Освіта як інституційний чинник інноваційного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук

ОСВІТА ЯК ІНСТИТУЦІЙНИЙ ЧИННИК ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

Спеціальність: Економічна теорія та історія економічної думки

БРОНСЬКА АЛІСА МИКОЛАЇВНА

Київ, 2010 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В останні десятиріччя ХХ століття у розвинених країнах світу відбулися докорінні зміни у співвідношенні джерел економічного зростання, пов'язані зі становленням і стрімким розвитком сектора, який виробляє інформаційний продукт Визначальними стали фактори, що забезпечують інноваційний розвиток економіки. Виробництво, розподіл і використання знань становлять основу економіки суспільства, заснованого на знаннях. Одне з провідних місць в системі економіки знань посідає освіта. Формування системи “наука - освіта - технологія - інновація - виробництво” - основа розвитку постіндустріальних суспільств та єдиний можливий шлях до підвищення конкурентоспроможності і прогресивних зрушень в економіці України. Нова парадигма економічного розвитку вимагає відповідного інституційного забезпечення. Реалією ж вітчизняних перехідних процесів є недосконалість інституцій, що відповідають змішаній економіці ринкового типу і адекватно представляють норми і стереотипи поведінки в сферах регулювання розподілу доходів, зайнятості населення, соціального страхування, охорони здоров'я, освіти. Відтак дослідження освіти як інституційного чинника інноваційного розвитку вітчизняної економіки є актуальним. Проблемам формування людського капіталу та економіки освіти, передовсім визначенню основних напрямків розвитку освіти та методів оцінки її економічної ефективності, визначенню ролі держави в інституційних перетвореннях системи освіти, вивченню інституційного механізму трансформаційних перетворень економіки країни, визначенню напрямів інноваційного розвитку системи освіти присвячено значну кількість наукових праць відомих вітчизняних та зарубіжних вчених. Проте у вітчизняній літературі усе ще відсутні комплексні дослідження особливостей функціонування освіти як інституційного чинника інноваційного розвитку. Це спонукає до всебічного вивчення освіти як інституції та її ролі у забезпеченні інноваційного шляху розвитку економіки з метою визначення напрямів реформування та шляхів перетворень системи освіти України для досягнення сталого економічного зростання. Також потребує більш глибокого дослідження питання оцінки економічної ефективності освітньої діяльності та її впливу на зростання національного доходу і сукупного людського капіталу країни у відповідності до існуючих соціально-економічних умов і процесу інституційних перетворень, що відбуваються в Україні. Все це визначає актуальність дисертаційного дослідження та його загальноекономічне значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з виконанням досліджень, передбачених планом науково-дослідних робіт кафедри економічної теорії Національного університету водного господарства та природокористування, викладені у дисертації положення є складовою науково-дослідної теми “Формування стратегії сталого розвитку економіки України” та плану науково-дослідних робіт кафедри політичної економії обліково-економічних факультетів ДВНЗ “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана” “Закономірності і особливості становлення нової економічної системи в Україні” (номер державної реєстрації №0101V002949). Особисто автором в межах цієї теми підготовлено підрозділ 3.1 “Роль держави в макроекономічному регулюванні інституційних перетворень системи освіти”, в якому досліджено роль та місце держави у макроекономічному регулюванні інституційних перетворень системи освіти.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є дослідження основних закономірностей і проблем функціонування освіти в Україні, розробка моделі перетворення освіти на інституційний чинник інноваційного розвитку та обґрунтування практичних рекомендацій щодо її формування в Україні з метою забезпечення сталого економічного зростання.

При цьому головна увага в дисертаційному дослідженні зосереджена на інституційних аспектах освіти. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних задач:

- простежити еволюцію поглядів представників різних економічних шкіл та напрямів економічної науки на роль освіти в економічному розвитку;

- з'ясувати сутність поняття “освіта” та її особливості як галузі економіки;

- дослідити освіту як чинник інноваційного розвитку та умову сталого економічного зростання;

- розглянути освіту через парадигму інституційної теорії (визначити об'єкти, суб'єкти, функції та інституційний механізм освіти);

- обґрунтувати принципи та дослідити функції державної інституційної політики у сфері освіти;

- вивчити світовий досвід державного регулювання освіти та оцінити перспективи його застосування в Україні;

- дослідити стан, тенденції і проблеми розвитку освітнього-інноваційного потенціалу України;

- проаналізувати методологічні підходи до оцінки економічної ефективності освіти на рівні індивідуального і суспільного людського капіталу та визначити економічну ефективність освіти на мікро- і макроекономічному рівнях;

- розробити теоретичну модель освіти як інституційного чинника інноваційного розвитку та обґрунтувати рекомендації щодо її практичної реалізації в Україні.

У відповідності до поставлених задач сформовано структуру дисертації.

Об'єктом дослідження є інноваційний розвиток як світова тенденція і вектор суспільного поступу.

Предметом дослідження є освіта як інституційний чинник інноваційного розвитку національної економіки.

Теоретичною та методологічною основою дослідження є система економічних законів, принципів та прийомів, поширених у сучасному мікро- та макроекономічному аналізі, інституційній теорії та економіці освіти. Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у постановці, теоретичному обґрунтуванні та практичному вирішенні комплексу питань щодо функціонування інституції освіти. До основних наукових результатів, що становлять особистий здобуток дисертанта:

Вперше:

- здійснено комплексний мікро-, макроекономічний та інституційний аналіз освіти: економічно ефективними (інвестиційно привабливими) з позицій індивіда в Україні є лише загальна середня освіта, аспірантура та вища освіта на рівні бакалавра бюджетної форми навчання, що зумовлює структурні диспропорції в системі національної освіти, а відтак малий її внесок у приріст національного доходу, і гальмує перетворення освіти на інституційний чинник інноваційного розвитку економіки;

- розроблено теоретичну модель освіти як інституційного чинника інноваційного розвитку, спрямовану на подолання інституційних та структурних вад вітчизняної системи освіти, формування людського капіталу нової якості і забезпечення потреби у ньому держави, науки і бізнесу, ефективну взаємодію освіти з усіма складовими національної інноваційної системи шляхом здійснення інституційних змін передовсім у змісті освіти, її спрямованості та структурі, в економіці освіти та в управлінні нею.

Удосконалено:

- методологію теоретичного дослідження освіти шляхом застосування інституційного аналізу (використання інституційної парадигми), який передбачає вихід за межі, власне, економічного аналізу, необхідність вивчення економічних проблем освіти у їх взаємозв'язку з соціальними, політичними, етичними, правовими проблемами в процесі їх еволюції;

- методологічний підхід до оцінки впливу освіти на макроекономічні показники шляхом заміни в аналітичній моделі узагальнюючого показника на “реальний національний дохід”, розширення бази моделі за рахунок сфери нематеріального виробництва, а також врахування впливу цінового чинника на узагальнюючий показник;

- методику визначення економічної ефективності освіти на рівні індивідуального людського капіталу шляхом використання двох критеріїв: чистої дисконтованої цінності та внутрішньої норми віддачі, що дає змогу оцінити не лише абсолютну, але й відносну ефективність.

Набуло подальшого розвитку:

- дослідження еволюції наукових поглядів на освіту як чинник економічного розвитку в процесі зміни парадигми від теорій екзогенного зростання, в яких чинником є фізичний капітал, здатний впливати на темпи зростання, до теорій ендогенного економічного зростання, в яких джерелом стійкого зростання визначено розвиток індивідуального людського капіталу;

- вивчення світового досвіду державного регулювання освіти, що дало змогу визначити основні вектори трансформації системи вищої освіти України, зокрема: відмова від державної монополії на вищу освіту, лібералізація системи управління вищою освітою, збільшення автономії університетів, розвиток організацій-посередників як “державних агентств”, децентралізація освітньої системи, зміцнення та розвиток європейсько-інтеграційної функції університетів та зростання соціально-економічних заохочень інтеграції університетів в європейський освітній простір;

- дослідження освітньо-інноваційного потенціалу України, яким встановлено розбіжність між високим рівнем освітнього потенціалу та низьким рівнем інноваційності національної економіки внаслідок недостатньої інноваційної спрямованості вітчизняної системи освіти.

Особистий внесок дисертанта. Дисертація є завершеною, самостійно виконаною науковою працею, в якій втілені авторські ідеї та підходи. Наукові результати, висновки та рекомендації, які винесено на захист, одержані автором самостійно і опубліковані у фахових наукових виданнях.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідалися та обговорювалися на: ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми і механізми відтворення ресурсного потенціалу України в контексті євроінтеграції” (м. Рівне, 19-20 жовтня 2006 р.), ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і наука без кордонів” (м. Дніпропетровськ, 18-28 грудня 2006 р.), V Міжнародній конференції “Наука і освіта - 2007” (м. Дніпропетровськ, 03-15 січня 2007 р.).

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 10 наукових праць загальним обсягом 2,5 друкованих аркуша, з них 4 статті - у наукових фахових виданнях, 6 - матеріали і тези конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 176 сторінок друкованого тексту. Робота містить 12 таблиць на 5 сторінках та 4 рисунки на 2 сторінках, 12 додатків на 25 сторінках та список використаних джерел, що включає 178 найменувань на 16 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету та завдання, сформульовано предмет та об'єкт, розглянуто методи дослідження та зв'язок роботи з науковими програмами, сформульовано наукову новизну та практичне й теоретичне значення отриманих автором результатів, подано інформацію щодо апробації та публікації результатів наукового дослідження.

У Розділі 1. “Теоретико-методологічні основи аналізу системи освіти як чинника економічного розвитку” проаналізовано еволюцію теоретичних поглядів на роль освіти як одного з факторів економічного зростання та встановлено, що жодна наукова економічна школа, починаючи від меркантилізму до сучасних інституційних теорій, не обійшла увагою освітню сферу, розглядаючи її через різні парадигми.

Переходом на якісно новий рівень дослідження ролі освіти у суспільному розвитку економічна наука завдячує теоретичним здобуткам Й. Шумпетера, Г. Беккера, Т. Шульца, Р. Лукаса. Інноваційна парадигма, запропонована Й. Шумпетером, ґрунтувалася на законах розвитку інноваційного процесу, який забезпечують підприємці-новатори. Вона спричинила перенесення акцентів у дослідженні джерел економічного зростання з фізичного до людського капіталу, що відображено у новітніх теоріях ендогенного економічного зростання. У працях Г. Беккера, Т. Шульца, Я. Мінсера та ін. людський капітал став самостійним предметом дослідження. В останні десятиріччя XX ст. економічні проблеми освіти переважно досліджувалися на основі двох основних концепцій: теорії людського капіталу та економіки освіти. Теорія людського капіталу розглядає освіту як один з видів інвестицій у людський капітал, які сприяють підвищенню рівня індивідуального людського капіталу. При цьому переважає мікроекономічний аналіз, людський капітал розглядається за аналогією до фізичного, а ефективність індивідуальних освітніх рішень визначається так само, як і ефективність будь-яких інвестиційних проектів. З позиції економіки освіти увага акцентується на її впливі на рівень суспільного людського капіталу, а через нього - на основні макроекономічні показники. Переважає макроекономічний аналіз впливу освіти на продуктивність праці, національний дохід, економічне зростання з визначенням загальної економічної та соціальної ефективності освіти.

Освіта як галузь економіки є складною та багаторівневою системою освітніх закладів, організацій та установ, що здійснюють, головним чином, освітню діяльність, спрямовану на задоволення різноманітних потреб населення в освітніх послугах і підготовку кваліфікованих працівників. Вона відіграє особливу роль в національній економіці, оскільки: по-перше, освіта - основна галузь, яка задовольняє запити населення в освітніх послугах та спеціалізується на відтворенні головної продуктивної сили суспільства - кваліфікованих працівників для всіх галузей матеріального і нематеріального виробництва, сфери послуг, по-друге, рівень освіти населення виступає одним з основних показників рівня життя населення країни, по-третє - ця галузь сама для себе готує професійних робітників - викладацькі кадри, по-четверте, праця в сфері освіти стала одним з наймасовіших видів людської діяльності. Дослідження освіти як сфери соціально-економічної діяльності дає змогу застосовувати інструментарій ринкового аналізу (попит, пропозиція, ціна тощо). Продуктом освіти є освітні послуги, які доволі різноманітні й мають низку специфічних властивостей, таких як невловимість, невідокремленість від джерела (суб'єкта надання послуги), непостійність якості та незбереженість.

Пропозицію освітніх послуг формують суб'єкти, які здійснюють процес передачі знань, навичок, умінь здобувачам освіти. Продавцем освітніх послуг, як правило, виступає навчальний заклад, але може виступати і окремий викладач, якщо він практикує приватні послуги. Попит на освітні послуги пред'являють різні суб'єкти, здатні заплатити за них. Покупець освітніх послуг - це суб'єкт, який оплачує ці послуги. Якщо припустити, що освітні послуги будуть розподілятися в суспільстві за допомогою виключно ринкового механізму, то переважна частина населення змушена буде відмовитись від цього блага або значно обмежити його споживання в силу високої ціни. Проте значення для суспільства позитивних екстерналій освіти настільки важливе, що певну частину підтвердження попиту на освіту грошима зазвичай бере на себе держава. Вона оплачує освітні послуги, які споживають окремі особи, і таким чином забезпечує їм доступ до освіти. Міжнародний досвід підтверджує, що для галузі освіти з її обмеженими можливостями комерціалізації та прибуткового ведення діяльності властивий специфічний та неоднорідний ринок освітніх послуг, які носять характер змішаного блага. Це обумовлює наявність приватного та державного секторів, при чому роль останнього є вагомішою.

Спираючись на дослідження еволюції ендогенних теорій економічного зростання, автор дійшов висновку, що забезпечення інноваційного розвитку можливе лише за умови формування в країні економіки знань та суспільства знань. Важливою рисою економіки знань є високі темпи оновлення структури, технології, організації виробництва та споживання товарів і послуг, глобалізації та соціальних змін, які вимагають від індивіда якісно нового рівня освіти та постійного оновлення знань і навичок упродовж усього життя. Тому суттєво зростає роль та вимоги до освіти, яка в сучасних умовах є головною складовою розвитку людського потенціалу, інституційно закріплює інноваційні знання у навчальному процесі.

Сучасна освіта має бути інтегрована з наукою, державою і бізнесом, утворивши дієву національну інноваційну систему (НІС), що стане визначальною для економічного розвитку. Створення національної інноваційної системи сучасного зразка передусім потребує нової якості людського капіталу, а отже - створення адекватної і динамічної системи освіти, яка повинна ґрунтуватися на таких принципах: всеохоплення, неперервності, доступності та оновлення.

У Розділі 2. “Роль держави в макроекономічному регулюванні інституційних перетворень системи освіти” з'ясовано, що система освіти та її проблеми виходять далеко за межі економіки, відтак доцільним є використання інституційного підходу (інституційної парадигми), який передбачає вихід за межі, власне, економічного аналізу, необхідність вивчення економічних проблем освіти у їх взаємозв'язку з соціальними, політичними, етичними, правовими проблемами в процесі їх еволюції.

Під інституційною парадигмою розуміють систему поглядів, ідей та понять, заснованих на принципах інституціоналізму, згідно з якими розгляд поведінки всіх господарюючих суб'єктів здійснюється в залежності від наявних у суспільстві інституцій, що забезпечують організацію взаємовідносин та взаємодії між людьми. Розуміння інституційної парадигми освіти у забезпеченні інноваційного розвитку потребує передовсім аналізу освіти як інституції, визначення суб'єктів, об'єктів та функцій інституції освіти. Освіта як інституція представляє собою стійку форму організації суспільного життя і господарської діяльності, яка охоплює сукупність об'єктів і суб'єктів (закладів і осіб), наділених владою і матеріальними засобами для реалізації певних норм та принципів, соціальних функцій і ролей, здійснення управління та соціального контролю, в процесі яких забезпечується навчання, виховання, розвиток і соціалізація особистості з наступним оволодінням нею професією, спеціальністю, кваліфікацією.

Суб'єктами освіти як інституції виступають: держава, всі види виховних та освітніх навчальних закладів, окремі споживачі освітніх послуг та особи, що безпосередньо створюють і надають виховні та освітні послуги (вихователі, вчителі, викладачі). До об'єктів освіти як інституції віднесені правила та норми (формальні та неформальні), котрі визначають, створюють обмеження та виступають регулятором діяльності суб'єктів інституції освіти та їх агентів і забезпечують досягнення поставлених цілей.

Інституція освіти виконує цілу низку функцій, таких як регулятивна, регламентуюча, розподільна, інформаційна, ідеологічна та ін., що розширює можливості дослідження її ролі та впливу на соціально-економічні процеси. Специфічною функцією інституції освіти є відтворення головної продуктивної сили суспільства - кваліфікованих працівників для всіх сфер економіки. Виконання інституцією освіти своїх функцій здійснюється за допомогою інституційного механізму, під яким розуміють структурний блок господарського механізму та самостійно організовану структуру, засновану на горизонтальній і вертикальній взаємодії конкретних суб'єктів і агентів господарювання, яка забезпечує упорядкованість їхніх взаємозв'язків у межах економічної системи. Інституційний механізм, який визначає спосіб розв'язання внутрішніх суперечностей і забезпечення взаємодії інституцій, дає змогу розв'язувати інституційні конфлікти та сприяє удосконаленню інституцій. Під інституційними конфліктами розуміються конфлікти між усталеними та запровадженими інститутами. Результатом інституційного конфлікту є або нежиттєздатні інститути, або неефективні, але стійкі організаційні утворення - інституційні мутанти. Найбільше інституційних конфліктів виникло в системі вітчизняної вищої освіти, про що засвідчує ціла низка проблем, зокрема: незатребуваність знань, формування нового стереотипу навчання, поява нових інструментів боротьби проти знань, неадекватний зміст навчальних курсів, дисбаланс у відносинах і статусі викладачів та студентів, уявна свобода вищих навчальних закладів, формування у населення неадекватного погляду на сутність університету, а також масовий характер вищої освіти, екстенсивне зростання її сфери. Вирішення проблем інституційного характеру у сфері освіти потребує застосування державної інституційної політики. Основною її метою є перехід до інноваційного розвитку освіти, що сприятиме інноваційному розвиткові економіки в цілому. Державна інституційна політика в галузі освіти має базуватися передовсім на таких принципах: делегування ініціативи, співробітництва, послаблення втручання держави та децентралізації. Основними функціями держави відносно сфери освіти є:

- законодавче визначення кола суб'єктів освітньої діяльності, а також її об'єктів і взаємовідносин між ними, інакше кажучи, правил, за якими здійснюється освітня діяльність;

- визначення стратегії розвитку освіти, детальна розробка національного освітнього законодавства, моніторинг та оцінка втілення його у практичну діяльність;

- заохочення, захист та охорона соціально та економічно доцільних форм освітньої діяльності, що здійснюються головним чином за допомогою регуляторних заходів переважно економічного характеру;

- управління системою освіти, забезпечення адекватної кількості закладів, підручників, вчителів, інфраструктури і т. ін.;

- забезпечення належного фінансування освіти усіх типів і рівнів.

Для більш ґрунтовного розуміння світових тенденцій і процесів, з'ясування можливостей використання зарубіжного досвіду в процесі реформування національної системи освіти досліджено моделі державного регулювання системи освіти в розвинених країнах. Вибір конкретних країн для аналізу обумовлений проведеним дослідженням світових освітніх рейтингів і визначенням світових лідерів в освітній сфері. В США та Великобританії, які презентують “атлантичну модель”, що характеризується інституційною та фінансовою автономією ВНЗ, потужним самоврядуванням, непрямим контролем з боку держави, наявністю спеціалізованих агентств-посередників та тісним зв'язком ВНЗ з бізнес-структурами, відбувається поступове одержавлення та соціалізація освіти.

Натомість в країнах з “континентальною моделлю” (переважна більшість країн Європи) завдяки Болонському процесу відбуваються ще більш суттєві трансформації, спрямовані на перебудову всієї європейської освітньої системи та її консолідацію. На особливу увагу заслуговує досвід реформування системи освіти в Японії, яка відібрала і реалізувала найбільш ефективні управлінські рішення під впливом формальних і неформальних інституційних чинників у різних моделях вищої освіти. З огляду на існуючі тенденції, основними векторами трансформації системи вищої освіти України стали: відмова від державної монополії на вищу освіту, лібералізація системи управління вищою освітою, збільшення автономії університетів, розвиток організацій-посередників як “державних агентств”, становлення ВНЗ як активних суб'єктів ринку, децентралізація освітньої системи, зміцнення та розвиток європейсько-інтеграційної функції університетів та зростання соціально-економічних заохочень інтеграції університетів в європейський освітній простір. Започатковані реформи, зокрема приєднання до Болонського процесу, треба впроваджувати в реальність обережно з урахуванням, а не руйнуванням національних особливостей українського менталітету та сформованих правил і принципів української освіти, поєднуючи їх зі світовими, насамперед, європейськими стандартами освіти.

У Розділі 3. “Формування ефективної національної моделі освіти для забезпечення інноваційного розвитку країни” проведено аналіз стану освітньо-інноваційного потенціалу України, визначено тенденції та проблеми його розвитку. Аналіз національного освітньо-інноваційного потенціалу здійснювався шляхом міжнародного зіставлення за показниками: освітнього рівня людського капіталу, економіки освіти, структури освіти та інших складових національної інноваційної системи у їх взаємозв'язку з освітою.

За більшістю показників освітнього рівня людського капіталу, такими як рівень грамотності дорослого населення (99,7%), рівень охоплення навчанням (90%), індекс рівня освіти (0,96), вітчизняний освітній потенціал практично не поступається розвиненим країнам, зокрема країнам ОЕСР та Євросоюзу. За відсотком населення, яке має вищу освіту (38%), Україна випереджає практично всі країни світу, поступаючись їм лише за відсотком населення із середнім освітнім рівнем.

За кількісними показниками економіки освіти - рівнем фінансування видатків на освіту, що законодавчо встановлений обсягом 10% ВВП (фактично коливається від 4% до 5,6% ВВП), Україна істотно не відхиляється від середніх міжнародних значень (близько 5% ВВП). Відсоток видатків на освіту від загальних державних видатків в Україні становить 19,3%, що перевищує рівень аналогічних видатків в усіх країнах ОЕСР. Однак, якщо освітні бюджети країн ОЕСР є бюджетами інноваційного розвитку, то освітній бюджет України можна вважати бюджетом проїдання, оскільки у ньому переважають поточні витрати, передусім витрати на заробітну плату, і практично відсутнє фінансування капітальних видатків, видатків інноваційного спрямування на розвиток матеріально-технічної бази навчальних закладів, придбання сучасного обладнання, технологій та інформаційного забезпечення. Нераціональним порівняно з міжнародними зразками є також розподіл вітчизняних державних витрат на освіту між окремими її рівнями. Недофінансування початкової і середньої освіти кореспондується з відставанням країни за показником рівня середньої освіти населення. Має місце також нераціональне і значно відхилене від міжнародних зразків співвідношення платного і бюджетного навчання (зокрема значне переважання платного (52%) в секторі вищої освіти).

За показниками структури освіти, котра відображає здатність освітньої системи країни до забезпечення безперервності освіти протягом життя, створена в Україні і досить розвинена мережа навчальних закладів різного рівня (15,4 тис. дошкільних закладів, 21 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, 1018 професійно-технічних навчальних закладів, 881 вищий навчальний заклад, 490 аспірантур, 246 докторантур) не є оптимальною, не забезпечує адекватної вертикалі (початкова - середня - вища освіта) та горизонталі (різні типи навчальних закладів певного рівня освіти) системи освіти. Проте, якщо за показниками освітнього рівня людського капіталу Україна практично не поступається розвиненим країнам світу, то за показниками інших складових національної інноваційної системи поступається значно в таких аспектах: низька забезпеченість науковими кадрами з розрахунку на 1000 чол. зайнятого населення (нижче порівняно із США та Японією - у 2 рази, Німеччиною та Францією - у 1,7 рази), скорочення як чисельності наукового персоналу проектних і науково-дослідних організацій (майже на 50% порівняно з 1990 р.), так і числа самих організацій, хронічне недофінансування науково-інноваційної сфери економіки (лише 0,35% ВВП), низька патентна і дослідницька активність (кількість поданих заявок на винаходи зменшилася на 30,9% порівняно з 1990 р.), низька частка інноваційно активних підприємств (12-14% від загального їх числа, що у 3-4 рази менше, ніж в інноваційно-розвинутих економіках), низька наукоємність промислового виробництва (лише 0,3%). Узагальненою оцінкою стану освітньо-інноваційного потенціалу та інноваційного розвитку країни в розрізі ключових факторів слугують міжнародні рейтинги. Відносно високе місце України (49 місце серед 132 країн світу) у рейтингах за Індексом економіки знань (5,55 за середньосвітового показника - 5,59) та Індексом знань (5,95, середньосвітовий - 5,87) забезпечується передусім високими значеннями індексу освіти (7,66 за середньосвітового 4,13). Однак за значеннями цих індексів Україна суттєво відстає від розвинених країн (для країн “великої сімки” значення ІЕЗ становить 8,5, ІЗ - 8,66) і навіть країн Східної Європи (ІЕЗ - 8,32, ІЗ - 8,52). За рейтингом Європейського інноваційного індексу Україна віднесена до останньої за рівнем інноваційності четвертої групи “країн, що рухаються навздогін” зі значенням індексу 0,23.

В роботі на основі розгляду методологічних підходів до визначення ефективності освіти та їх критичного аналізу оцінено ефективність різних рівнів освіти в Україні. Дослідженням встановлено, що у визначені економічної ефективності освіти методологічно і методично найбільш розробленими є підходи до обчислення ефективності освіти на рівні індивідуального людського капіталу, котрі ґрунтуються на загальних принципах прийняття будь-яких довгострокових інвестиційних рішень (порівняння дисконтованої цінності витрат і вигод), на двох методах та двох критеріях ефективності: чистій дисконтованій цінності та внутрішній нормі віддачі, кожен з яких має свої переваги і недоліки. Спочатку були ідентифіковані приватні витрати індивіда, пов'язані зі здобуттям певного освітнього рівня, розраховані як сума прямих матеріальних витрат та альтернативних витрат (втрачених заробітків). При цьому не враховано негрошові витрати як такі, які у частині втраченого дозвілля відрізняються надзвичайною індивідуалізованістю. Прямі матеріальні витрати на здобуття освіти та професійної підготовки різних рівнів визначалися за методом експертних оцінок шляхом прямої інвентаризації витрат у поточних цінах, що діяли на момент їх підрахунку (2009 р.) як деякі узагальнені та усереднені величини. Очікувані вигоди від інвестицій в освіту складаються з фінансових та негрошових вигод. При визначенні економічної ефективності освіти були враховані лише фінансові, тобто прямі матеріальні вигоди у вигляді вищих майбутніх доходів. Враховуючи певну невизначеність майбутніх заробітків здобувачів освіти в цілому, для розрахунків вигод від отримання кожного наступного рівня освіти були взяті: посадові оклади навчально-допоміжного персоналу (на базі загальної середньої та професійно-технічної освіти) та науково-педагогічних працівників державних вищих навчальних закладів (НУВГП, м. Рівне). Тобто розрахунки здійснювалися за припущення, що особа, яка здобуває вищу освіту, у майбутньому сподівається займатися науково-педагогічною діяльністю. Розрахунки економічної ефективності різних рівнів освіти в Україні для індивіда, представлені в табл. 1, показали, що найвищу ефективність для приватної особи мають рівні загальної середньої освіти, вищої освіти (бакалавр) та здобуття наукового ступеня кандидата наук бюджетної форми навчання. Ці рівні приносять найбільший приріст як довічних (загальна середня освіта - 337176 грн., вища освіта (бакалавр) - 276336 грн., аспірантура - 254184 грн.), так і річних доходів (8028 грн., 7272 грн., 7476 грн. відповідно), відрізняються найвищою внутрішньою нормою віддачі (загальна середня освіта - 20,1%, вища освіта (бакалавр) - 26,2%, аспірантура - 24,3%), додатною чистою сучасною цінністю (загальна середня освіта - 72,8 грн., вища освіта (бакалавр) - 5674,7 грн., аспірантура - 4812,9 грн.) та найменшим терміном окупності витрат (1,5, 4,95, 3,7 років відповідно). Визначення ефективності освіти на макрорівні стикається з низкою проблем, зокрема вітчизняні офіційні статистичні показники, а відтак і дослідження значною мірою не відповідають сучасним принципам макроекономічного рахівництва, оскільки враховують лише показники сфери матеріального виробництва, спираються на поділ суспільного виробництва на дві сфери, якого в Системі національних рахунків не існує. Також при обчисленні ефективності освіти не враховується зміна рівнів цін, яка впливає на показник національного доходу.

В Україні макроекономічна ефективність освіти, оцінена через її вплив на приріст національного доходу, є доволі низькою і засвідчує про низький рівень інноваційності вітчизняної економіки, незатребуваність знань і освіти, котрі в свою чергу можуть слугувати економічному зростанню і підвищенню рівня економічного добробуту. Відтак, дисертантом розроблена модель системної перебудови освіти на інституційний чинник інноваційного розвитку економіки. Як і будь-яка інша теоретична модель, вона має три основні елементи - мету, обмеження і вибір рішення.

Метою побудови моделі є перетворення системи освіти на чинник інноваційного розвитку вітчизняної економіки. Обмеженнями у досягненні мети виступають інституційні та структурні вади вітчизняної системи освіти та економічної системи в цілому. Перетворення системи освіти на чинник інноваційного розвитку вітчизняної економіки потребує становлення нової парадигми освіти та інноваційної парадигми економічного розвитку країни в цілому, що передбачає зміну концептуальних засад державної економічної політики та подолання численних обмежень. Ключовими з них є: недосконалість законодавчої і нормативної бази, недосконалість національної інноваційної системи, відсутність розвиненої інфраструктури інноваційної економіки та освіти, наявність у сфері освіти численних інституційних конфліктів і пасток, поспішне, не узгоджене з особливостями національних інституцій і тому не завжди виправдане впровадження міжнародного досвіду реформування системи освіти. У цій новій парадигмі особливими інституціями виступають держава і ринок, які спільно та ефективно забезпечують загальну інноваційну спрямованість всіх видів діяльності і селективну підтримку окремих освітніх та інноваційних проектів. У відповідності до нової парадигми цільовою функцією системи освіти має стати створення людського капіталу нової якості і забезпечення потреб у ньому держави, науки і бізнесу, ефективна взаємодія з усіма складовими національної інноваційної системи.

Перетворення освіти на чинник інноваційного розвитку передбачає подолання наявних обмежень та надання інноваційної спрямованості всім суб'єктам національної інноваційної системи, всім суспільним інституціям шляхом системних інституційних змін у: змісті освіти, спрямованості освіти, структурі освіти, економіці освіти, управлінні освітою.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання - формування освіти як інституційного чинника інноваційного розвитку, що виявилося в обґрунтуванні теоретико-методологічних засад функціонування системи освіти для досягнення сталого економічного зростання національної економіки.

У результаті дослідження зроблено наступні висновки:

1. Освіту як чинник економічного розвитку розглядали представники практично всіх наукових економічних шкіл, починаючи від меркантилістів і закінчуючи представниками інституціоналізму. Проте, лише з появою динамічної моделі розвитку Й. Шумпетера, теорій людського капіталу та ендогенного економічного зростання освіта набула провідного значення серед чинників сталого економічного зростання в сучасних інноваційних економіках. Таким чином, еволюція економічної думки світу відображає суттєве зростання економічної ролі освіти, яка формує індивідуальний людський капітал - основне джерело стійкого зростання;

2. Освіта як галузь економіки являє собою систему освітніх закладів, організацій та установ, що здійснюють, головним чином, освітню діяльність, спрямовану на задоволення різноманітних потреб населення в освітніх послугах і підготовку кваліфікованих працівників. Результатом (продуктом) освіти є освітні послуги, які доволі різноманітні й мають низку специфічних властивостей, що ускладнює ринковий їх аналіз. Ключовим при цьому є характеристика освітньої послуги як змішаного блага, що зумовлює двоїстість ринку освітніх послуг - наявність приватного та державного секторів. Роль останнього видається більш вагомою, оскільки саме держава визначає пріоритетність розвитку галузі освіти;

3. Освіта як чинник інноваційного розвитку у взаємозв'язку з державою, наукою та бізнесом закладає основи національної інноваційної системи, формує людський капітал, інституційно закріплюючи інноваційні знання у навчальному процесі, надає потужний імпульс до розвитку та самовдосконалення всій економічній системі, що обумовлює безальтернативність вибору Україною інноваційного вектора;

4. Освіта як інституція представляє собою стійку форму організації суспільного життя і спільної господарської діяльності, яка охоплює сукупність об'єктів і суб'єктів (закладів і осіб), наділених владою і матеріальними засобами для реалізації певних норм та принципів, соціальних функцій і ролей, здійснення управління та соціального контролю, в процесі яких забезпечується навчання, виховання, розвиток і соціалізація особистості з наступним оволодінням нею професією, спеціальністю, кваліфікацією. Виконання інституцією освіти своїх функцій здійснюється за допомогою інституційного механізму, який визначає спосіб розв'язання внутрішніх суперечностей і забезпечення взаємодії інституцій, дає змогу розв'язати інституційні конфлікти та сприяє удосконаленню інституцій. В результаті дослідження встановлено, що найбільше інституційних конфліктів виникло в системі вітчизняної вищої освіти. Це зумовлює необхідність активної державної інституційної політики;

5. Усвідомлення доленосної ролі освіти в розвитку сучасного суспільства стало основою для прийняття багатьма країнами світу стратегічних проектів і програм, в яких розроблені основні напрями розвитку національних систем освіти розглядаються як вирішальний фактор досягнення конкурентоспроможності країн у світовому просторі та забезпечення сталого економічного та соціального розвитку. Зокрема, в США та Великобританії відбувається поступове одержавлення та соціалізація освіти, у переважній більшості країн Європи завдяки Болонському процесу відбуваються перебудова всієї європейської освітньої системи та її консолідація. З огляду на існуючі тенденції, змінились основні вектори трансформації системи вищої освіти України, зокрема: відмова від державної монополії на вищу освіту, лібералізація системи управління вищою освітою, збільшення автономії університетів, розвиток організацій-посередників як “державних агентств”, децентралізація освітньої системи, зміцнення та розвиток європейсько-інтеграційної функції університетів та зростання соціально-економічних заохочень інтеграції університетів в європейський освітній простір;

6. Можливості, тривалість, конкретні шляхи переходу національної економіки до інноваційної моделі розвитку залежать від наявного в країні освітньо-інноваційного потенціалу. В результаті міжнародних зіставлень виявлено, що за кількісними показниками економіки освіти - рівнем фінансування видатків на освіту (коливається від 4% до 5,6% ВВП) Україна істотно не відхиляється від середніх міжнародних значень (близько 5% ВВП). Проте має місце суттєве відставання України за показниками інноваційного розвитку, зокрема низька забезпеченість науковими кадрами (нижче порівняно із США та Японією - у 2 рази, Німеччиною та Францією - у 1,7 рази), низька патентна і дослідницька активність (кількість поданих заявок на винаходи зменшилася на 30,9% порівняно з 1990 р.), низька частка інноваційно активних підприємств (12-14% від загального їх числа, що у 3-4 рази менше, ніж в інноваційно-розвинутих економіках), низька наукоємність промислового виробництва (лише 0,3%). Це засвідчує недостатню інноваційну спрямованість вітчизняної системи освіти;

7. Дослідження ефективності освіти виявило низку недоліків у методології та методиці оцінювання, зокрема: відсутність уніфікованої методики розрахунку ефективності як на мікро-, так і на макроекономічному рівнях, розбіжності у підходах до визначення приватних витрат і вигод від освіти, неврахування зміни методологічного підходу до макроекономічного рахівництва, недосконалість вітчизняних статистичних показників, неврахування інфляційної складової;

8. Розрахунки економічної ефективності різних рівнів освіти в Україні для індивіда показали, що найбільш привабливим для приватної особи є здобуття загальної середньої освіти, освітнього кваліфікаційного рівня бакалавра та наукового ступеня кандидата наук бюджетної форми навчання. Макроекономічна ефективність освіти, оцінена через її вплив на приріст національного доходу, є доволі низькою і засвідчує про низький рівень інноваційності вітчизняної економіки, незатребуваність знань і освіти, котрі в свою чергу можуть слугувати економічному зростанню і підвищенню рівня економічного добробуту; освіта економічний інноваційний

9. Перетворення системи освіти на чинник інноваційного розвитку вітчизняної економіки потребує становлення нової її парадигми та розробки теоретичної моделі освіти як інституційного чинника інноваційного розвитку економіки України. У відповідності до них цільовою функцією системи освіти має стати створення людського капіталу нової якості і забезпечення потреб у ньому держави, науки і бізнесу, ефективна взаємодія з усіма складовими національної інноваційної системи. Держава і ринок виступають особливими інституціями, які спільно та ефективно забезпечують загальну інноваційну спрямованість всіх видів діяльності і селективну підтримку окремих освітніх та інноваційних проектів;

10. Для перетворення освіти на чинник інноваційного розвитку необхідно надати інноваційної спрямованості всім суб'єктам національної інноваційної системи, всім суспільним інституціям шляхом системних інституційних змін передовсім у змісті освіти, її спрямованості та структурі, в економіці освіти та в управлінні нею.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ НАУКОВИХ ПРАЦЬ

1. Бронська А.М. Стан системи освіти в Україні / А.М. Бронська // Економіка: проблеми теорії і практики: зб. наук. праць. - Дніпропетровськ, 2007. - Т. ІІ, №230. - С. 441-450. (0,45 д. а.).

2. Бронська А.М. Визначення ролі освіти в економіці освіти та згідно з теорією людського капіталу / А.М. Бронська // Формування ринкових відносин в Україні: Збірник наукових праць. - К., 2007. - №10 (77) - С. 148-151. (0,4 д. а.).

3. Бронська А.М. Форми державного фінансування освіти в сучасних умовах / А.М. Бронська // Вісник Національного університету водного господарства та природокористування. - Рівне, 2006. - Ч. 1, №4 (36). - С. 9 - 15. (0,4 д. а.).

4. Бронська А.М. Оцінка економічної ефективності вищої освіти та її практичне визначення / А.М. Бронська // Вісник Національного університету водного господарства та природокористування - Рівне, 2008. - Ч. ІV, №4(44). - С. 13-19. (0,34 д. а.).

5. Бронська А.М. Людський капітал та деякі аспекти оцінки ефективності інвестицій в освіту / А.М. Бронська // Вісник Національного університету водного господарства та природокористування. Економіка. Частина ІV. - Рівне, 2004. - №4 (28). - С. 3-10. (0,5 д. а.).

6. Бронська А.М. Теоретичні засади державного регулювання освіти / А.М.Бронська // Образование и наука без границ - 2006: материалы ІІ Международной научно-практической конференции, 18-28 декабря 2006 г. - Днепропетровск, 2006. - Том 3. - С. 72-73. (0,1 д. а.).

7. Бронська А.М. Економіка освіти як галузь економіки та економічна наука / А.М. Бронська // Наука и образование - 2007: материалы V Международной научно-практической конференции, 03-15 января 2007 г. - Днепропетровск, 2007. - Том 9. - С. 3-4. (0,1 д. а.).

8. Бронська А.М. Роль освіти у забезпеченні інноваційного розвитку економіки / А.М. Бронська // Економіка та фінанси в умовах глобалізації: досвід, тенденції та перспективи розвитку: збірка тез І Міжнародної науково-практичної конфер., 22-24 квітня 2009 р. - Макіївка, 2009. - Том ІІІ. - С. 275-277. (0,1 д. а.).

9. Бронська А.М. Системна парадигма інституту освіти / А.М. Бронська // Економічний і соціальний розвиток України в ХХІ столітті: національна ідентичність і тенденції глобалізації: тези доповідей V Ювілейної міжнародної науково-практичної конференції молодих учених, 21-23 лютого 2008 р. - Тернопіль, 2008. - Ч. 2. - С. 256-258. (0,1 д. а.).

Размещено на Allbest.ru