Управління інноваційним розвитком аграрного сектора економіки України

Концептуально і емпірично доведено, що основоутворюючими елементами моделі інноваційного розвитку аграрного сектора України є біологічний потенціал та науково-освітня система, яка формує інноваційне мислення, генерує інновації та забезпечує аграрний сектор економіки компетентними спеціалістами, здатними працювати з різними видами інновацій. На основі SWOТ-аналізу встановлено, що на сьогодні достатній для реалізації означених цілей інноваційного розвитку науково-інтелектуальний потенціал аграрний сектор економіки має лише у кадровому і культурному аспектах і характеризується такими тенденціями:

1) незважаючи на зменшення наукових кадрів в галузі сільськогосподарських наук за останні 8 років, можна констатувати повільне, але омолодження наукових кадрів;

2) обсяг фінансування науки в Україні нижчий від законодавчо встановлених норм (1,7% ВВП) і складав у 2009 р.: за бюджетним фінансуванням - 0,4-0,5% ВВП, за всіма джерелами фінансування - 0,84% ВВП;

3) державні витрати України на наукові дослідження в сільському господарстві у 2007 р. склали лише 0,03% від ВВП, виробленого в сільському господарстві, а за 2008-2009 рр. їх було зменшено ще майже вдвічі у зв'язку із кризовими процесами в економіці;

4) на університетський сектор науки припадає менше 7% загальних асигнувань на всю науку, а частка фінансування науково-технічних робіт у ВНЗ складає лише 3% загальних коштів на їх утримання, що значно нижче, ніж в розвинутих країнах. У структурі ж виконавців НДДКР Міністерства аграрної політики України у 2009 р. 21% склали аграрні ВНЗ, що в порівнянні із середньоукраїнськими тенденціями є позитивним для подальшої інтеграції освітніх, наукових і виробничих організацій в процесі здійснення інноваційної діяльності;

5) у цілому, за обсягом фінансування освіти у бюджетних видатках Україна має позитивні тенденції, але вони нівелюються негативними наслідками від розподілу та використання фінансових ресурсів та іншими слабкими сторонами вітчизняної університетської освіти і науки, зокрема і аграрної.

У результаті досліджень доведено, що забезпечувати в часовому просторі динамічний синергетичний ефект в діяльності підприємств та підтримання системи в стані інноваційного розвитку можливо за умови випередження темпів здійснення змін в системі менеджменту порівняно із змінами у зовнішньому середовищі. Рушійним же фактором інноваційного розвитку, згідно з авторською позицією, повинна стати психологічна готовність організації, менеджменту та управлінської команди.

Як підтверджують авторські дослідження (2008 р.), керівництво аграрних підприємств не розглядає систему управління як генератор інноваційного розвитку. Найчастіше інноваційні зміни здійснюються в управлінні ризиками (43,1%) та в площині інтеграції підприємств (28,6%). Загрозливим, з точки зору внутрішньосистемного інноваційного мислення всього колективу, є недостатня увага до інноваційних змін в системах планування розвитку (3,1%), системах комунікацій (2,9%), системі стимулювання генерації інноваційних ідей (1,7%).

Відповідно до обґрунтованої автором позиції, стратегія інноваційного розвитку аграрного сектора економіки повинна: 1) формуватися диференційовано стосовно адміністративно-територіальних одиниць; 2) узгоджуватися із можливостями насичення внутрішнього та зовнішнього ринків.

Для виявлення однорідних груп регіонів здійснено їх групування методом кластерного аналізу за основними соціально-економічними індикаторами та рівнем виробництва і споживання основних видів сільськогосподарської продукції, розрахованими в середньому за 2004-2008 рр. На основі аналізу виділених груп-кластерів за рівнем виробництва та споживання основних видів продукції, а також рівня їх розвитку автор дійшов висновку, що планування інноваційного розвитку аграрного сектора на регіональних рівнях повинне здійснюватися диференційовано щодо певного виду продукції. В роботі виділено шість основних стратегій, які є пріоритетними для подальшого розвитку кожної галузі в межах визначеного регіону (табл. 1).

Незважаючи на різні рівні розвитку галузей та тип обраних стратегій, вважаємо основною умовою успішної їх реалізації впровадження в галузях визначених видів інновацій, зокрема: при стратегії формування внутрішньорегіонального попиту на продукцію (соціально орієнтовані інновації, спрямовані на збільшення кількості робочих місць та рівня соціальної підтримки населення); пріоритетно-експортній стратегії (всі види інновацій, але пріоритет повинен надаватися радикальним техніко-технологічним, біологічним та ресурсозберігаючим інноваціям); конкурентній міжрегіональній стратегії (техніко-технологічні, організаційні інновації, спрямовані на підвищення економічної ефективності виробництва продукції в порівнянні з іншими регіонами); прирістній стратегії для внутрішньорегіонального споживання (інноваційна модернізація техніки і технологій, спрямована на збільшення обсягів виробництва, інноваційні підходи до формування сівозмін); стратегії стабілізації (покращуючі інновації, спрямовані на підвищення рівня рентабельності підприємств та підвищення якості життя населення); стратегії додаткового зовнішнього залучення продукції (організаційні інновації в постачанні продукції, вертикальна і горизонтальна кооперація та інтеграція).

Таблиця 1. Рекомендовані напрями стратегій інноваційного розвитку аграрного сектора регіону*

СП - Стратегія формування внутрішньорегіонального попиту на продукцію до норми; ПЕ - Пріоритетно-експортна стратегія; КМ - Конкурентна міжрегіональна стратегія; ПВ - Прирістна стратегія для внутрішнього регіонального споживання; СС - Стратегія стабілізації; СЗ - Стратегія додаткового зовнішнього залучення продукції

*Авторська розробка

Комплексне досягнення цілей інноваційного розвитку в межах запропонованих стратегій та забезпечення синергетичного ефекту автором вбачається в створенні пілотних інноваційних територіально-виробничих кластерів на основі наукового системного інтегратора. У роботі розроблено пропозиції щодо створення таких кластерів відповідно до спеціалізації регіонів і рівнів їх розвитку.

З метою забезпечення ефективності державного управління та регулювання узгодження інтересів учасників на всіх ієрархічних рівнях в процесі реалізації моделі інноваційного розвитку аграрного сектора економіки автор пропонує застосовувати регулятор, оптимальна структура якого складається: із системи освіти (інтелектуально-наукове, кадрове, методичне коригування), системи науки (інтелектуально-наукове коригування), податкової системи і системи державної підтримки (коригування напрямів інноваційної активності), інформаційно-консультаційної системи (інформаційно-консультаційне коригування).

У четвертому розділі «Інноваційний розвиток аграрного сектора економіки в умовах глобалізації» проаналізовано тенденції світових інноваційних процесів, з врахуванням чого розроблено концепцію і стратегію управління інноваційним розвитком аграрного сектора економіки України, розроблено методику визначення синергетичного ефекту, який забезпечується реалізацією запропонованої концепції, та методологію створення інноваційних територіально-виробничих кластерів в аграрному секторі економіки.

Розроблений в процесі дослідження новий концептуальний підхід до інноваційного розвитку аграрного сектора економіки, який базується на збалансованості внутрішнього ринку та експортного потенціалу, збалансованості в економічному, соціальному та екологічному розвитку, цільовій спрямованості експортних галузей згідно з обраними стратегіями, врахуванні потенційних можливостей та стратегічних ризиків, упереджувальній адаптації стратегій розвитку експортного потенціалу до обґрунтованих конкурентних переваг експортних галузей, синергетичному ефекті від реалізації інноваційних стратегій та обґрунтованому алгоритмі дослідження, покладено в основу визначення напрямів і механізмів державної підтримки аграрного сектора економіки. При цьому враховано можливі світові тенденції в інноваційних процесах, які можуть виступати щодо аграрного сектора економіки як загрози, а при їх передбаченні - як напрями формування конкурентних переваг (можливостей) в зміцненні експортного потенціалу.

На основі оцінки світових тенденцій інноваційного розвитку аграрного сектора економіки розвинених країн світу автором зроблено акцент на розвиток вітчизняного органічного виробництва як внутрішньодержавного, так і пріоритетно-експортного концептуального варіанту дій та посилення державної підтримки через механізми: можливо максимального фінансування освіти і науки в системі аграрного сектора економіки; стимулювання прискорення інноваційного провайдингу; участі у венчурних фондах ризикового капіталу; субсидування інноваційної інфраструктури; фінансування масштабних інноваційних проектів державного, галузевого та регіонального значень.

Враховуючи, що в основі моделі інноваційного розвитку аграрного сектора економіки лежить інтелектуальна праця та біологічні і природні ресурси, на теоретико-методологічному рівні обґрунтовано встановлення співвідношення між витратами на інновації, які забезпечать економічний розвиток галузей, і витратами на здійснення соціальних та екологічних інновацій.

Оцінку стратегій інноваційного розвитку та вибір їх альтернативних варіантів рекомендується здійснювати згідно із обґрунтованою методологією за параметрами: сутність стратегій та напрями розвитку, можливості використання в Україні, можливості використання в аграрному секторі економіки, умови реалізації. Обґрунтовано вид стратегії інноваційного розвитку, який покладено в основу визначення напрямів вкладення інвестицій: 1) в наукоємні галузі з експортною орієнтацією; 2) наукоємні галузі з найвищою нормою прибутковості; 3) розвиток галузей для забезпечення продовольчої безпеки відповідно до раціональної структури потреб у продуктах харчування з урахуванням суперечливого, перспективного і оптимального варіантів.

Доведено, що в сучасних умовах обмежених ресурсів держава в своїй інноваційній політиці повинна керуватися дворівневою системою пріоритетів підтримки галузей: «точок зростання» з метою забезпечення майбутнього інноваційного прориву та базово-традиційних галузей як «точок динамічної стабілізації».

В основу розробленої концепції управління інноваційним розвитком аграрного сектора економіки України покладено: перебування вітчизняного аграрного сектора економіки на етапі зрілості життєвого циклу, що зумовлює необхідність розвитку нових галузей та інноваційному омолодженні існуючих; використання підходів неонепівського варіанту аграрної політики, який враховує інтереси товаровиробників, інвесторів, суспільства і гарантує всебічне охоплення розвитком всіх підсистем; практичну реалізацію бімодальної стратегії інноваційного розвитку аграрного сектора економіки, умовою якої є наявність великих капіталомістких підприємств із значними земельними масивами.

Крім того, розроблена концептуальна модель управління інноваційним розвитком аграрного сектора економіки охоплює (рис. 4): інноваційну політику в розрізі ієрархічних рівнів; стратегічні цілі економічного, соціального і екологічного спрямувань; етапи реалізації на перспективу; цільові програми; скоординовані заходи Державної цільової програми реалізації моделі інноваційного розвитку аграрного сектора економіки в науковому, інтелектуальному, економічному, інституційному, консультаційному напрямах, яка сприятиме підвищенню конкурентоспроможності аграрних галузей, сільськогосподарської продукції та забезпеченню синергетичного ефекту.

Розробка адаптивної системи управління інноваційним розвитком аграрного сектора економіки на обґрунтованій нами методології та принципах (системності і комплексності, цільової трьохвекторної спрямованості в напрямах економічного, соціального і екологічного розвитку, єдності інтересів в різновекторних напрямах внутрішньої і зовнішньої діяльності, єдиного організаційно-координуючого центру інноваційного розвитку, адекватності організаційного клімату та організаційної культури в ієрархічній системі інноваційного розвитку, збалансованості центрів відповідальності в управлінській ієрархічній системі, програмно-цільової доцільності, раціонального поєднання лінійно-функціональної взаємодії) дала можливість обґрунтувати потенційні передумови забезпечення синергетичного ефекту від реалізації інноваційних проектів.

Поклавши в основу сутнісні характеристики емерджентності, безперервності і циклічності, синхронних одночасності і паралельності, ієрархічної системності і комплексності як умов інноваційного розвитку аграрного сектора економіки, автором розроблено алгоритмічну модель виникнення синергетичного ефекту, формалізовану функціональною залежністю ефектів від впровадження різних видів інновацій на мікро-, мезо-, макрорівнях управління з графічним відображенням взаємозв'язку (рис. 5).

Результативна формула визначення синергетичного ефекту від одночасного впровадження визначених видів інновацій на макро-, мезо- та макрорівнях (Е_С ) має вигляд:

, (5)

де С^Е - сума ефектів від одночасного впровадження всіх видів інновацій на макро-, мезо- та мікрорівнях; Е_Т, Е_В, Е_О, Е_М, Е_Е, Е_S - сума ефектів від впровадження відповідно техніко-технологічних, біологічних, організаційних інновацій, інновацій щодо формування нових ринків, екологічних, соціальних інновацій на макро-, мезо- та макрорівнях.

З метою забезпечення стійкості синергетичного ефекту автором виділено нелінійні механізми супроводження процесу інноваційного розвитку (механізми посилення, обмеження, зворотного зв'язку, часові затримки), визначено характер їх впливу на процес інноваційного розвитку та розроблено напрями управління цим впливом.

На основі узагальнення теоретичних положень, типових принципів і властивостей побудови та функціонування інноваційних систем розроблено методологічний підхід до формування систем управління інноваційними структурами аграрного сектора економіки на макро-, регіональному рівнях та на рівні підприємства. Розкрито їх специфіку та особливості, що сприятиме формуванню адекватних їм механізмів управління.

Встановлено, що результативність інноваційного розвитку аграрного сектора економіки визначається здатністю системи управління забезпечити ефект від впровадження різних видів інновацій на різних ієрархічних рівнях, включаючи й аграрні підприємства, та ефективністю здійснення змін в усіх підсистемах. При цьому доведено, що повинні враховуватися фактори впливу на сприйняття вітчизняними аграрними підприємствами інновацій, які систематизовані автором у дві групи - зовнішнього і внутрішнього спрямування, і необхідність діагностики та оцінки факторів забезпечення успіху: агресивності стратегій, інтеграції, втручання, рівня саморегулювання в організації, рівня здатності мозкового центру до передбачення напрямів змін, рівня готовності команди до змін, темпів зростання компетенції команди, напрямів змін в цінностях, переконаннях, в технологіях, в філософії мислення.

У процесі дослідження наповнено новим змістом регіональну інноваційну політику, а саме: стратегічними напрямами інноваційного розвитку регіонального аграрного сектора економіки та цільовою спрямованістю; завданнями економічного, соціального, екологічного, синергетичного, демографічного, науково-технічного, організаційно-правового, інституціонально-структурного характеру; механізмами реалізації та методами впливу регіональних інститутів, що сприятиме підвищенню рівня обґрунтованості стратегічних рішень забезпечення сталості розвитку аграрного сектора економіки, його конкурентоспроможності.

Становлення національної, регіональної інноваційної системи на кластерних засадах вимагає створення мережі інноваційно-виробничих та функціонально-спеціалізованих кластерів програмно-цільового спрямування. Розроблена в роботі модель інноваційного територіально-виробничого кластеру в аграрному секторі економіки є загальною і може впроваджуватися в різних регіонах України. Забезпечення стійкого синергетичного ефекту в кластері як квазіінтегрованому формуванні досягатиметься за умови попереднього чіткого окреслення цілей кожного учасника і кластера в цілому. При цьому першочергова роль автором відводиться владним структурам, які обирають пріоритети і механізми реалізації державних і суспільних інтересів. Методологічною основою слугуватиме розроблена матриця взаємодії учасників інноваційного територіально-виробничого кластеру в аграрному секторі економіки.

У п'ятому розділі «Комплексне забезпечення управління інноваційним розвитком аграрного сектора економіки» розроблено концепцію системного формування науково-інтелектуального потенціалу в аграрному секторі економіки шляхом розвитку аграрної університетської освіти і науки, обґрунтовано рентний характер здійснення інноваційної діяльності та пропозиції щодо активізації ролі дорадчих служб в трансфері інновацій, розроблено напрями вдосконалення системи фінансування інноваційного розвитку аграрного сектора економіки.

Автором розроблено новий підхід до формування методології обґрунтування науково-інтелектуального потенціалу аграрного сектора економіки, що знайшло відображення в концепціях: інтелектуального капіталу, формування інтелектуальної творчої діяльності, формування та розповсюдження знань, розвитку освіти та науки (фундаментальної і прикладної), матеріалізації наукових ідей, який ґрунтується на особливостях моделі інноваційного розвитку (новий підхід до виділення пріоритетних факторів забезпечення успіху в діяльності соціально-економічних систем з акцентом на знання, що формують більшу частину створеної суспільством вартості; домінування на ринку інтелектуальних продукції і послуг; домінування в структурі людських ресурсів суб'єктів інтелектуальної праці; орієнтація на споживача; перевищення швидкості науково-технічних змін у матеріальному виробництві над іншими; визнання інновацій як головних конкурентних переваг).

Обґрунтування цільової спрямованості інтелектуальної творчої діяльності з філософських, соціальних, психологічних, економічних, правових позицій з урахуванням вимог (пріоритетність фундаментальних досліджень над прикладними; пріоритетність задач загальносистемного, загальнодержавного характеру над частковими і приватними; пріоритетність цільової спрямованості суспільства та держави; збалансованість загальносистемних, регіональних і мікросистемних цілей і задач; забезпечення єдності інтересів на макро-, мезо- і мікрорівнях управління; збалансованість інноваційного державного регулювання з інноваційним саморегулюванням на рівні суб'єктів господарювання) підсилює аргументацію розгляду цільової спрямованості як системоутворюючого критерію при формуванні суспільної моделі інноваційного розвитку аграрного сектора економіки. Суспільна модель інноваційного розвитку може бути сформованою і результативною лише на основі єдності інтересів всіх суб'єктів діяльності шляхом поєднання: власності на капітал та інтелектуальної власності робочої сили; атомарного індивідуалізму з колективною діяльністю; всіх суб'єктивних складових організаційної системи по лінії владних відносин «влада керівника - влада підлеглих», «влада підлеглих - влада керівника» та ін.

Дослідженнями підтверджено неефективність здійснених в Україні ринкових реформ, так як не було обґрунтовано їх цільову спрямованість, зорієнтовану лише на зміну форм власності та комерціоналізацію всіх видів людської діяльності, а не на можливості науково-освітнього потенціалу суспільства.

Розроблено концептуальні засади інноваційного розвитку аграрної освіти і університетської науки України, які базуються на обґрунтованій автором цільовій спрямованості та стратегіях розвитку, принципах Великої хартії університетів, загальних та загальнометодичних принципах, покладених в основу системно-комплексного підходу до формування стратегічних завдань організаційного, кадрового, законодавчого, матеріально-фінансового та виховного спрямування щодо реалізації цільової програми розвитку аграрної освіти і науки. При цьому цільова спрямованість концепції має тривекторний характер: збереження і розвиток вітчизняних традицій і надбань аграрної освіти та науки; інтелектуалізація сільського населення; формування на базі аграрних вищих навчальних закладів осередків генерації інновацій.

З метою фінансового забезпечення реалізації моделі інноваційного розвитку аграрного сектора економіки в системі «наука - освіта - виробництво» розроблена модель руху рентних потоків в процесі здійснення інноваційної діяльності суб'єктами господарювання аграрного сектора економіки з чітким виділенням особливостей інтелектуальної ренти дає можливість обґрунтувати як джерела її формування, так і кількісні її параметри. Уточнені методики сприятимуть підвищенню рівня обґрунтованості розміру присвоєння інтелектуальної ренти.

Тенденції до постійних інноваційних змін на практиці з часом вступають в протиріччя з інтересами суб'єктів діяльності як носіїв споживчої вартості і вартості товару, що призводить до напруги в соціально-економічних системах. Відбуваються зміни в органічній будові капіталу, у співвідношеннях зречевленої та живої праці, що потребує одночасно з технічними впроваджувати організаційні новації інтеграційного, диверсифікаційного характеру.

Встановлено, що підвищенню результативності інститутів інформаційного забезпечення повинна сприяти нова концепція розвитку їх діяльності в напрямах переорієнтації на підтримку інноваційного розвитку регіонального і державного аграрного сектора шляхом: створення механізмів стимулювання не пропозиції, а попиту на науково-технічну й інноваційну продукцію; розвитку регіональних інститутів поширення знань; лібералізації джерел фінансування поширення знань на рівні держави, регіонів; модифікації способів поширення знань через дорадчі служби (розроблено проект Порядку трансферу інновацій в системі дорадчої діяльності України); розвитку моніторингової діяльності в напрямі підвищення коефіцієнта обізнаності споживачів інновацій.

Встановлено, що зі збільшенням рівня обізнаності споживачів про інновації збільшується і величина попиту на них, оскільки споживачі оцінюють їх з позиції корисності для своєї діяльності (рис. 6а). При цьому коефіцієнт еластичності попиту за співвідношенням між рівнями обізнаності про інновації споживачів та носіїв визначається формулами:

(6)

(7)

де Q_D - величина попиту на інновації; О - співвідношення між рівнями обізнаності про інновації споживачів і носіїв інновацій; О_Н - величина обізнаності носіїв інновацій про об'єкт; О_С - величина обізнаності споживачів інновацій про об'єкт.

У процесі дослідження встановлено, що обізнаність носія інновацій про об'єкт завжди дорівнює максимальному значенню, а тому досягнення співвідношення між рівнем обізнаності споживачів і носіїв одиниці призводить до нецінового переміщення кривої попиту на інновації і встановлення нової точку рівноваги (О₂), в якій збільшується обсяг попиту та ціна на інновації (рис. 6б).

Описане явище може використовуватися не лише для збільшення попиту на інновації, а й для підвищення рівня оплати за користування об'єктами інтелектуальної власності, оскільки дохід носія інновації збільшується на величину, яка визначається чотирикутником Р₁Р₂О₁О₂.

Розроблену модель формування системи інвестиційного забезпечення інноваційного розвитку аграрного сектора економіки за вимогами визначених методологічних принципів з виділенням інвестиційної інфраструктури та інвестиційних джерел покладено автором в основу побудови результативної системи управління інвестиціями в інноваційний розвиток аграрного сектора економіки.

Підвищенню ефективності венчурного інвестування сприятимуть розроблені методологічні вимоги щодо формування венчурного фонду, які охоплюють: цільову спрямованість фонду та його місію; механізми забезпечення єдності інтересів його учасників; функції фонду; корпоративність капіталу; інноваційний клімат суб'єктів інноваційної діяльності та заходи законодавчого, економічного, організаційно-управлінського спрямування щодо розвитку венчурного фонду та системи відносин.

У результаті аналітичного осмислення положень законодавчо-нормативних актів України автор дійшов висновку, що стимулюючі інноваційний розвиток економіки державні заходи не мають системно-комплексного характеру і здебільшого спрямовані на окремих суб'єктів. З метою вирішення цієї проблеми розроблено і обґрунтовано зміни до вітчизняного законодавства із диференціацією по групам державних пріоритетів (забезпечення національної безпеки, міжнародного авторитета держави, збереження суверенітету; забезпечення економічної та науково-технічної незалежності держави, вихід на лідерські позиції за рівнем науково-дослідної та інноваційної діяльності; підтримка товаровиробників, підвищення рівня їх інноваційної активності).

Висновки

У дисертаційній роботі здійснено теоретико-методологічні узагальнення та комплексний емпіричний аналіз, на основі яких запропоновано нове вирішення проблеми формування результативної системи управління інноваційним розвитком аграрного сектора економіки України. Результати дисертаційного дослідження дозволили обґрунтувати теоретико-методологічні і практичні пропозиції, які відображають вирішення завдань відповідно до поставленої мети:

1. Розвиток як загальна цілеспрямована форма руху матерії притаманний системним об'єктам, що характеризуються взаємозв'язком формоутворюючих елементів, за допомогою яких створюється нова якість. Встановлено, що найбільш прогресивним типом розвитку соціально-економічних систем як сукупності взаємопов'язаних і взаємодіючих соціально-економічних інститутів та відносин, зорієнтованих на створення синергетичного ефекту та збалансування єдності інтересів в процесі забезпечення динамічного розвитку суспільства через його інтелектуалізацію і вдосконалення процесів виробництва, розподілу, обміну і споживання ресурсів, товарів, послуг, є інноваційний. Інноваційний тип розвитку надає соціально-економічній системі здатність до періодичного якісного оновлення суспільства та його переходу на більш гуманізований етап, що обумовлено закономірностями: 1) зовнішні та внутрішньосистемні зміни, які зумовлюють потреби в оновленні; 2) циклічність в розвитку соціально-економічних систем та інновацій; 3) закономірності соціогенетики в динаміці інновацій (спадковість, мінливість, відбір і корекція).

2. Інноваційний тип розвитку соціально-економічних систем реалізується через модель інноваційного розвитку, іманентну відповідним системам і ортодоксальну їх якісному напряму руху, стратегіям, функціям, процесам. У процесі дослідження доведено, що модель інноваційного розвитку не обмежується в своїх характеристиках напрямом розгортання і активізації інноваційної діяльності соціально-економічної системи, а поширюється на безперервне вдосконалення всіх її підсистем і на певному етапі зумовлює перехід суспільства до нової гуманізованої форми розвитку.

Архітектонічно модель інноваційного розвитку соціально-економічної системи базується на понятті «інновація», під якою автор вважає процес, зміну, об'єкт, результат або систему, що відповідають ознакам: 1) надають соціально-економічній системі конкурентні переваги; 2) забезпечують досягнення цілей і стійкості; 3) застосовуються в практичній діяльності; 4) підтверджуються об'єктами інтелектуальної власності; 5) мають комерційну окупність; 6) є похідними від процесу генерації ідей та фундаментальних і прикладних досліджень. Відповідно до змісту понять «модель інноваційного розвитку» та «інновація» формалізовані й інші складові категоріального апарату, для розкриття сутності яких розроблено схему логічної взаємодії категорій в межах інноваційного циклу.

3. Структурна складність, багатоаспектність моделі інноваційного розвитку та її здатність до саморозвитку і самовідновлення потребують корегуючо-регулюючого впливу, який гарантуватиме досягнення нею результативності. Встановлено, що такий вплив забезпечуватиметься через систему принципів реалізації моделі інноваційного розвитку, основоположними з яких визначено: принцип цільової спрямованості, системності, комплексності, синергетичності, випереджувальної дії, ієрархічної взаємодії, єдності інтересів, динамічності, рефлексії, соціологізації та екологізації, збалансованості, вмотивованості, синхронізації, організаційної взаємодії, інтелектуалізації, первинності розвитку біологічної й організаційної складових.

4. Впливовою на суспільний розвиток складовою загальної моделі інноваційного розвитку національної економіки є модель інноваційного розвитку аграрного сектора, яка має більш ускладнену структуру через залучення до функціонально-виробничих процесів природних ресурсів та біологічних організмів. Встановлено, що реалізація моделі інноваційного розвитку в аграрному секторі економіки зумовлює виникнення вигід в трьох напрямах (для суспільства, монопольні вигоди, приватні вигоди), що потребує збалансованого узгодження кількості товаровиробників, які впроваджують інновації, їх мотивації, структури стимулів, генерованої суспільством, рівня конкуренції, попиту на інновації та інноваційну продукцію як з боку кінцевого споживача, так і споживача-переробника.

Автором визначено, що така складність передбачає дотримання певних вимог для результативної реалізації моделі інноваційного розвитку аграрного сектора економіки, а саме: 1) готовність суспільства (і сільського населення, зокрема) до інноваційного розвитку; 2) достатній інноваційно-інвестиційний клімат на мікро-, мезо- та макрорівнях; 3) сформована система управління; 4) узгодженість концепцій розвитку суспільства, економіки, інститутів, владних, соціально-трудових, земельних та інших відносин.

5. Враховуючи цільове розгортання процесу інноваційного розвитку аграрного сектора економіки в напрямі досягнення суспільством більш гуманізованої форми існування, було встановлено, що результативність моделі інноваційного розвитку соціально-економічних систем аграрного спрямування визначається через систему ефектів (техніко-технологічного, економічного, соціального, екологічного, біологічного, організаційного, динамічного), яка має визначену ієрархічну структуру залежно від місії соціально-економічної системи. Проведені дослідження дали можливість визначити значимість цілі певного порядку для забезпечення загальної результативності моделі інноваційного розвитку та обґрунтувати методику визначення інтегрального показника.

6. Завдяки доведеним автором взаємозв'язкам між теоріями управління та економічного розвитку, визначеним принципам реалізації моделі інноваційного розвитку та вимогам суспільства до останньої, було розроблено концепцію управління інноваційним розвитком аграрного сектора економіки України, яка включає інституційно-інфраструктурний етап, етап зональної реалізації, етап масового охоплення. Етапність реалізації моделі концептуально обґрунтована необхідністю вибору для України бімодальної стратегії інноваційного розвитку аграрного сектора економіки, яка базується на економії робочої сили через застосування інновацій в механізації в поєднанні із унімодальними видами, але передбачає укрупнення сільськогосподарських товаровиробників та їх інтеграцію. Центральним концептуально утворюючим фактором управління інноваційним розвитком аграрного сектора економіки України визначено єдність інтересів учасників по вертикалі і горизонталі, яка пронизує систему управління, соціальні групи, бізнесову діяльність, попит і пропозицію, виробничі зв'язки, комунікації.

7. Системний підхід до управління моделлю інноваційного розвитку та необхідність безперервного впровадження унімодальних покращуючих інновацій зумовили потребу у виділенні в структурі інноваційного процесу етапу післявпроваджувального супроводження інновацій, що дає можливість розширити часовий лаг конкурентоспроможності інновацій за рахунок їх еволюційних змін. Виділений автором етап підвищить загальну результативність моделі та зумовить виникнення синергетичного ефекту в управлінні інноваційним розвитком аграрного сектора економіки, оскільки встановлено, що відсутність або слабкість будь-якої ланки інноваційного процесу призводить до зниження або відсутності ефективності всього процесу.

8. У процесі дослідження встановлено, що модель інноваційного розвитку аграрного сектора економіки має здатність набувати якостей емерджентності та генерувати синергетичний ефект, якщо одночасно впроваджуються різні види інновацій, паралельно впроваджуються інновації на різних ієрархічних рівнях або підсистемах, системоутворюючі фактори управління знаходяться у збалансованому стані. Тому нами розроблено схему виникнення та методику кількісної оцінки синергетичного ефекту в процесі паралельного перманентного впровадження техніко-технологічних, біологічних, організаційних, маркетингових, екологічних, соціальних інновацій на мікро-, мезо- та макрорівнях, в основу якої покладено безперервність і циклічність інноваційного розвитку аграрного сектора економіки.

9. Можливості суб'єктів аграрного сектора економіки на всіх ієрархічних рівнях до одночасного впровадження системи інновацій визначаються рівнем їх інноваційної сприйнятливості. З метою оцінки індивідуальної сприйнятливості аграрних підприємств розроблено методику визначення інтегрованого показника на основі нормування показників за групами: достатність фінансового забезпечення інноваційної діяльності; загальносистемна сприйнятливість; сприйнятливість технологічної системи; сприйнятливість персоналу до здійснення змін; структурна сприйнятливість до трансформацій; розвиток творчого потенціалу; інфраструктурна сприйнятливість; сприйнятливість природних ресурсів. Апробація методичних положень в їх динамічній частині дала можливість встановити, що загальна інноваційна сприйнятливість аграрних підприємств в середньому не перевищує 50% можливої, найвищий рівень сприйнятливості до інновацій мають техніко-технологічна система та природні ресурси, що зумовлює впровадження одного або двох видів інновацій (біологічні, техніко-технологічні). Найнижчий рівень оцінки має організаційно-управлінська сприйнятливість, яка не забезпечує належного інноваційного клімату, культури і не розвиває інтелектуальну складову соціально-економічної системи.

10. На основі системного аналізу встановлено, що низький рівень інноваційної сприйнятливості і активності суб'єктів аграрного сектора економіки України зумовлений чинниками зовнішнього та внутрішньосистемного характеру. Ззовні перешкоди реалізації моделі інноваційного розвитку більшою мірою зумовлені несистемністю у прийнятті рішень щодо державної інноваційної й аграрної політики, нерозвиненою системою фінансування і кредитування інноваційної діяльності та високим ризиком інноваційної діяльності. Внутрішньосистемні дестабілізуючі фактори знаходяться в площині незадовільного фінансового стану аграрних підприємств та зниження якості науково-дослідних робіт і рівня інтеграції науки з виробництвом.

11. Концептуально і практично доведено, що основоутворюючими елементами моделі інноваційного розвитку аграрного сектора економіки України є біологічний потенціал і науково-освітня система, яка формує інноваційне мислення, генерує інновації та забезпечує аграрний сектор економіки компетентними спеціалістами, здатними працювати з різними видами інновацій. Визначивши світові тенденції в розвитку університетської освіти і науки, зміни у вимогах ринку до науково-освітніх послуг та потреби українського суспільства, обґрунтовано концептуальні положення стратегії інноваційного розвитку аграрної університетської освіти і науки України за організаційним, законодавчим, кадровим, матеріально-фінансовим, виховним спрямуванням, в яких увага акцентується на збереженні досягнень і традицій національної аграрної науково-освітньої системи та формуванні на базі аграрних вищих навчальних закладів осередків генерації інновацій.

12. Поєднувати в часі і просторі всі складові елементи моделі інноваційного розвитку аграрного сектора економіки та забезпечувати їх взаємодію в процесі досягнення поставлених цілей автором пропонується через управління інноваційними системами на мікро-, макрорівнях та рівні регіону, які мають специфічні суб'єкти, об'єкти, процеси, методологічно об'єднаних інноваційною свідомістю, культурою і кліматом. Отримані результати авторських аналітичних процедур довели необхідність регіонального підходу до реалізації бімодальної стратегії інноваційного розвитку, оскільки встановлено взаємозв'язок між рівнем розвитку регіону, його спеціалізацією та напрямом розгортання інноваційного процесу. В межах регіонів диференційовано до видів продукції визначено можливі види впроваджувальних інновацій за шістьма основними стратегіями: стратегія формування внутрішньорегіонального попиту на продукцію, пріоритетно-експортна стратегія, конкурентна міжрегіональна стратегія, прирістна стратегія для внутрішньорегіонального споживання, стратегія стабілізації, стратегія додаткового зовнішнього залучення продукції.

13. Для формування попиту на інновації в процесі реалізації виділених видів регіональних стратегій автором розроблено алгоритм, який ґрунтується на єдності інтересів і узгодженості цілей суб'єктів державного, регіонального, галузевого та підприємницького рівнів і орієнтується на попит кінцевого споживача інноваційної продукції. Методологічно обґрунтовано, що попит на інновації з боку споживачів підвищується при максимально можливому наближенні рівня їх обізнаності про об'єкт до рівня носіїв інновацій. Це дало можливість обґрунтувати заходи щодо вдосконалення системи інформаційного забезпечення інноваційного розвитку аграрного сектора економіки.

14. Оптимальними механізмами досягнення цілей моделі інноваційного розвитку аграрного сектора економіки, підвищення інноваційної культури суспільства, формування попиту на інновації та підвищення рівня інноваційної сприйнятливості суб'єктів визнано механізми кластерної взаємодії суб'єктів інноваційного розвитку на основі наукового системного інтегратора науково-технічних, організаційних компетенцій та ресурсного й інтелектуального потенціалів. Емпірично підтверджено доцільність створення пілотних інноваційних територіально-виробничих кластерів за визначеними видами сільськогосподарської продукції у виділених регіонах. Для забезпечення стійкості синергетичного ефекту від взаємодії учасників кластеру на всіх рівнях як в квазіінтегрованому формуванні розроблено матрицю взаємодії, ключову роль в якій відіграють владні структури, що обирають пріоритети і механізми реалізації державних і суспільних інтересів.

15. На основі системного підходу встановлено, що основні цілі інформаційно-консультаційної системи забезпечення інноваційного розвитку аграрного сектора економіки повинні орієнтуватися на всебічний перманентний моніторинг інноваційної діяльності підприємств та розповсюдження інформації і консультаційне супроводження інновацій. Для об'єктивності динамічної оцінки реалізації моделі інноваційного розвитку аграрного сектора економіки запропоновано розширення кількості залучених до статистичного обстеження суб'єктів через запровадження річної форми статистичної звітності «Обстеження інноваційної діяльності сільськогосподарського підприємства». Дослідженням механізмів поширення інновацій встановлено, що оптимальним, з точки зору результативності, є залучення до трансферу інновацій дорадчих служб, для практичної реалізації якого автором розроблено Порядок трансферу інновацій в системі дорадчої діяльності України.

16. Вплив зовнішнього середовища та внутрішньосистемна неузгодженість зумовлюють відхилення руху моделі інноваційного розвитку аграрного сектора економіки від заданого напряму, що потребує різновекторного державного регулювання відповідно до суспільних цілей. Як доведено дослідженням, ефективність процесу коригування визначається структурою регулятора, оптимальними елементами якого визначено систему освіти (інтелектуально-наукове, кадрове, методичне коригування), науки (інтелектуально-наукове коригування), оподаткування і державної підтримки (коригування напрямів інноваційної активності), інформаційно-консультаційну систему (інформаційно-консультаційне коригування).

17. Встановлено, що державне стимулювання інноваційного розвитку аграрного сектора економіки України має фрагментарний характер і обмежується науковими та освітніми установами. Залучення системи оподаткування та державної підтримки до регулювання інноваційної діяльності в аграрному секторі економіки повинне ґрунтуватися на системному підході до стимулювання всіх учасників інноваційного процесу з диференціацією відповідно до їх діяльності по групах державних пріоритетів: 1) забезпечення національної безпеки, міжнародного авторитета держави, збереження суверенітету; 2) забезпечення економічної і науково-технічної незалежності держави; 3) підвищення рівня інноваційної активності товаровиробників.

18. Встановлено, що фінансування інноваційного розвитку аграрного сектора економіки відповідно до положень сучасної теорії трудової вартості повинне враховувати рентний характер вартості інноваційної продукції, який проявляється у виникненні і розподілі інтелектуальної, енергетичної і природної ренти. Обґрунтовано, що стимулювання інноваційної активності суб'єктів аграрного сектора економіки безпосередньо залежить від безперервності формування і розподілу визначених видів рентних потоків. Узгодження інтересів суб'єктів інноваційного процесу здійснюється через розподіл між ними інтелектуальної ренти, обсяг якої диференціюється залежно від виду інновації та вкладу певного суб'єкта у вартість (новаторів, інноваційних підприємств, інноваційних інвесторів, органів державної влади).

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографії

1. Сіренко Н.М. Управління стратегією інноваційного розвитку аграрного сектора економіки України : монографія / Н.М.Сіренко. -- Миколаїв, 2010. -- 416 с.

2. Scientific Communication and E-Learning / [O.Van Cleemput, G.Hofman, G.Van Huylenbroeck, M.Bohme, N.Sirenko and other]. -- Kiev, 2009. -- 129 p. (Особистий внесок автора: підрозділ 1.4.1 та пункти 1.4.2.1, 1.4.2.2., 1.4.2.3 - охарактеризовано основні складові наукових праць відповідно до світових вимог - 1,88 ум. друк. арк.).

Статті в наукових фахових виданнях

3. Сіренко Н.М. Чинники гальмування інноваційного розвитку аграрної галузі України / Н.М.Сіренко // Вісник аграрної науки Причорномор'я. -- Миколаїв, 2006.-- №4 (38). -- С. 81--85.

4. Сіренко Н.М. Використання інноваційних можливостей соціально-економічної системи / Н.М.Сіренко // Економіка АПК.-- 2007.-- №12. -- С.48--52.

5. Сіренко Н.М. Вплив інноваційної активності підприємства на сталий економічний розвиток / Н.М. Сіренко // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Економічні науки. -- Миколаїв: МДГУ ім. П. Могили, 2007. -- Т.72, Вип.59. -- С. 41--43.

6. Сіренко Н.М. Інноваційна діяльність підприємств Миколаївської області / Н.М. Сіренко // Вісник аграрної науки Причорномор'я. -- Миколаїв, 2007.-- Вип. 2 (40). -- С. 38--43.

7. Сіренко Н.М. Інноваційне забезпечення аграрного сектора як запорука сталого розвитку України / Н.М. Сіренко // Вісник аграрної науки Причорномор'я. -- Миколаїв, 2007.-- Вип. 4 (43). -- С. 46--52.

8. Сіренко Н.М. Система державного управління інноваційним процесом в Україні / Н.М. Сіренко, В.А. Дубінін // Вісник аграрної науки Причорномор'я. -- Миколаїв, 2007.-- Т.1, Спец. вип. 3 (41). -- С.190--194. (Особистий внесок автора: проаналізовано систему державного регулювання інноваційного процесу в Україні, запропоновано принципи побудови системи державного регулювання - 0,25 ум. друк. арк.).

9. Сіренко Н.М. Соціальна функція інноваційної моделі розвитку агропромислового виробництва / Н.М. Сіренко // Економіка АПК.-- 2007.-- №12. -- С.50--54.

10. Сіренко Н.М. Інноваційна діяльність як чинник зростання конкурентоспроможності вітчизняних аграрних товаровиробників / Н.М. Сіренко // Вісник Харківського національного технічного університету сільського господарства: Економічні науки.-- Харків : ХНТУСГ, 2008. -- Вип. 71. -- С.340--345.

11. Сіренко Н.М. Концептуальні підходи до формування державної програми реалізації інноваційної моделі розвитку аграрного сектора України / Н.М. Сіренко // Вісник аграрної науки Причорномор'я. -- Миколаїв, 2008.-- Вип. 4 (47). -- С. 51--57.

12. Сіренко Н.М. Методологічні аспекти системного підходу в управлінні стратегічним розвитком аграрних підприємств / Н.М. Сіренко // Збірник наукових праць Подільського державного аграрно-технічного університету. -- 2008. -- Т.3, Вип. 16. -- С.153--155.

13. Сіренко Н.М. Науковий потенціал інноваційного розвитку аграрного сектора України / Н.М. Сіренко // Вісник ХНАУ. Серія «Економіка АПК і природокористування». -- 2008. -- № 7. -- С. 166--171.

14. Сіренко Н.М. Особливості та проблеми формування інноваційної моделі розвитку аграрного сектора економіки України / Н.М. Сіренко // Агроінком. -- 2008. -- № 7--10. -- С.45--47.

15. Сіренко Н.М. Регіональна політика інноваційного розвитку АПК / Н.М. Сіренко // Регіональна бізнес-економіка та управління. -- 2008. -- №3(19). -- С.119--123.

16. Гудзинський О.Д. Мотиваційний механізм в системі активізації діяльності аграрних підприємств / О.Д. Гудзинський, Н.М. Сіренко // Вісник аграрної науки Причорномор'я. -- Миколаїв, 2009. -- Вип. 1 (48). -- С. 9--15. (Особистий внесок автора: обґрунтовано методологічні засади формування мотиваційного механізму в діяльності підприємств через активізацію людського фактора - 0,3 ум. друк. арк.).

17. Гудзинський О.Д. Теоретико-методологічні та прикладні аспекти розвитку організаційних формувань / О.Д. Гудзинський, Н.М. Сіренко // Вісник аграрної науки Причорномор'я. -- Миколаїв, 2009. -- Вип. 4 (51). -- С.14--21. (Особистий внесок автора: визначено фактори впливу на здійснення змін в організації, обґрунтовано напрями змін в організаційних системах залежно від порядків здійснення інновацій - 0,25 ум. друк. арк.).

18. Сіренко Н.М. Актуалізація інноваційного розвитку аграрного сектора економіки в умовах глобалізації / Н.М. Сіренко // Збірник наукових праць ПФ НУБіП України «КАТУ». -- 2009. -- № 121. -- С. 73--77.

19. Сіренко Н.М. Венчурний механізм забезпечення інновацій в аграрному секторі економіки України / Н.М. Сіренко // Вісник ХНАУ. Серія «Економіка АПК і природокористування». -- 2009. -- № 14. -- С. 177--185.

20. Сіренко Н.М. Дорадча діяльність як фактор забезпечення інноваційного розвитку агарного сектора економіки / Н.М. Сіренко // Наукові праці: Науково-методичний журнал. --Економіка. -- Миколаїв : ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. -- Т. 109, Вип. 96. -- С. 95--99.

21. Сіренко Н.М. Еволюція теорії економічного розвитку / Н.М.Сіренко // Таврійський науковий вісник. - Херсон, 2009. - № 67. - С.178-184.

22. Сіренко Н.М. Земельні відносини в контексті інноваційної моделі розвитку аграрного сектора України / Н.М. Сіренко // Вісник аграрної науки Причорномор'я. -- Миколаїв, 2009.-- Вип. 3 (50). -- С. 42--47.

23. Сіренко Н.М. Інноваційна сприйнятливість аграрних підприємств в контексті теорії дифузії інновацій / Н.М. Сіренко // Вісник Харківського національного технічного університету сільського господарства: Економічні науки. -- Харків : ХНТУСГ, 2009. -- Вип. 85.-- С.341--350.

24. Сіренко Н.М. Нова роль сільського господарства в економічному розвитку країни / Н.М. Сіренко // Вісник Білоцерківського державного аграрного університету : зб. наук. праць. -- Біла Церква, 2009. -- Вип. 63. -- С. 58--61.

25. Сіренко Н.М. Особливості впровадження науково-технічних інновацій в аграрному секторі економіки / Н.М. Сіренко // Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України / Ред.кол. : Д.О. Мельничук (відп. ред.) та ін. -- К., 2009. -- Вип. 142. -- Частина 1. -- С. 170--175.

26. Сіренко Н.М. Стан та перспективи відновлення інтелектуального капіталу аграрного сектора України / Н.М. Сіренко // Формування ринкової економіки : зб. наук. праць : спец. вип. Аграрна економічна освіта в розбудові конкурентоспроможного сільського господарства України. -- К. : КНЕУ, 2009. -- С. 546--551.

27. Сіренко Н.М. Управління інноваційною системою аграрного підприємства / Н.М. Сіренко // Економіка АПК. -- 2009. -- №9. -- С. 43--46.

28. Сіренко Н.М. Чинники вибору інноваційної стратегії аграрними підприємствами України / Н.М. Сіренко // Вісник Львівського національного аграрного університету : економіка АПК. -- 2009. -- № 16(2). -- С. 344--349.

29. Сіренко Н.М. Структурна трансформація вартості суспільних благ в постіндустріальній економіці / Н.М. Сіренко // Економіка АПК. -- 2010. -- №1. -- С. 133--137.

Науково-методичні видання

30. Сіренко Н.М. Концептуальні засади інноваційного розвитку аграрної освіти і університетської науки України: науково-методичне видання / Н.М. Сіренко. -- Миколаїв, 2009. -- 48 с.