Формування та державне регулювання національної інноваційної системи України

46

Размещено на http://www.allbest.ru/

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

08.00.03 - економіка та управління національним господарством

ФОРМУВАННЯ ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

ЛЕДЯН ТЕТЯНА ОЛЕКСАНДРІВНА

Запоріжжя - 2010

ВСТУП

Актуальність теми. Структурна перебудова економіки України від виробництва сировинних товарів до виробництва продукції глибокої переробки з високою доданою вартістю тісно пов'язана з необхідністю переходу економіки країни на інноваційний шлях розвитку. Прагнення до оновлення виявляється у створенні національної інноваційної системи. Передумовами появи концепції інноваційного розвитку економіки України виступають як внутрішні чинники, серед яких слід зазначити повільні темпи проведення структурних реформ і зниження наукового та виробничого потенціалу, так і зовнішні, у тому числі глобалізація, інтернаціоналізація науково-дослідної діяльності й переважно інноваційний характер зростання економік провідних країн.

Для активізації інноваційних процесів в економіці країни, що мають, перш за все, спиратися на вітчизняні науково-дослідні й пошуково-конструкторські розробки, необхідним є, поряд зі збільшенням обсягів інвестицій у цю сферу, формування виваженої державної інноваційної політики, яка, у свою чергу, повинна стати провідним чинником забезпечення сталого економічного розвитку країни. Сьогодні економічна стратегія держави недостатньо спрямована на активну участь у розвитку інноваційного сектора, унаслідок чого наявне технологічне відставання національної економіки від розвинених країн та залежність від експорту продукції сировинного сектора. Пропонована державна концепція інноваційного розвитку економіки не повністю враховує досвід розвинених країн з розробки й побудови національної інноваційної системи, а також виходить з недостатньо точних уявлень про реальні можливості національної науки і техніки.

Аналіз окремих об'єктів інноваційної діяльності, стадій інноваційного процесу та визначення механізмів державного управління інноваційного розвитку економіки здійснено в працях Д. Бела, М. Кондратьєва, Б. Лундвалла, Р. Нельсона, Д. Норта, М. Портера, Дж. Робінсона, Р. Солоу, Р. Такера, Я. Тінбергена, Е. Тоффлера, К. Фрімена, Ф. Хайека, І. Шумпетера та ін.

Серед вітчизняних науковців цю проблематику досліджували О.Ю. Амосов, Л.Л. Антонюк, С.І. Архієреєв, О.Г. Білорус, М.В. Болдуєв, О.І. Бутенко, Ю.П. Доценко, Л.М. Ємельяненко, Я.А. Жаліло, В.В. Зянько, В.А. Ізюмська, О. Лапко, Д.Г. Лук'яненко, І.П. Макаренко, В.В. Онікієнко, Ю.Є. Отаманова, І.А. Павленко, А.М. Поручник, М.В. Семикіна, Т.В. Тарасенко, І.В. Терон, Л.І. Федулова, О.С. Шнипко та ін.

Не дивлячись на те, що останніми роками зросла кількість публікацій з цієї проблематики, цілісної теорії інноваційних систем у вітчизняній літературі поки немає. Зокрема, відсутній єдиний підхід до визначення суті інноваційної системи, її структури, не розроблена адекватна модель сучасної інноваційної системи, не визначено учасників інноваційної системи. Залишається невирішеною в теоретичному плані проблема перспективних організаційно-економічних форм реалізації інноваційних процесів на державному і регіональному рівнях. Подальшого дослідження потребують аспекти теоретичного обґрунтування та практичного вдосконалення організаційно-економічних механізмів державного регулювання розвитку національної інноваційної системи України.

Необхідність фундаментального теоретичного дослідження і розробки практичних рекомендацій щодо формування національної інноваційної системи, недостатнє теоретичне обґрунтування, а також дискусійність проблеми застосування механізмів державного регулювання інноваційних процесів в економіці України визначили тему дослідження, мету й завдання дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукові результати, теоретичні положення й висновки дослідження були отримані в межах наукових тем Класичного приватного університету «Функціонування державних систем регулювання економіки, функцій, структур управління на різних рівнях» (номер державної реєстрації 0106U000725), «Механізми державного управління об'єктами та процесами ринкової економіки» (номер державної реєстрації 0109U002113). Роль автора полягає в узагальненні теоретичних положень сутності національної інноваційної системи та розробці практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізмів державного регулювання розвитку національної інноваційної системи України.

Мета й завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в теоретичному узагальненні змісту національної інноваційної системи та розвитку методичних основ її державного регулювання в Україні.

Відповідно до поставленої мети в роботі вирішено такі завдання:

- здійснено теоретичне узагальнення змісту національної інноваційної системи;

- запропоновано концепцію дворівневої моделі управління національною інноваційною системою на основі взаємодії інститутів держави і підприємницьких структур;

- проведено аналіз стану та перспектив розвитку національної інноваційної системи України;

- досліджено досвід розвитку інноваційних систем країн Європейського Союзу;

- обґрунтовано принципи формування інституційної системи державної підтримки суб'єктів інноваційної діяльності;

- визначено напрями розвитку інноваційної інфраструктури в Україні;

- розроблено заходи, спрямовані на вдосконалення фінансового механізму інноваційного розвитку економіки України.

Об'єктом дисертаційного дослідження є процес інноваційного розвитку та економічні відносини в інноваційній сфері економіки України.

Предметом дослідження є державне регулювання національної інноваційної системи України.

Методи дослідження. Теоретичною основою дослідження стали теорія інноваційного розвитку економіки, концепція технологічних укладів, концепція національних інноваційних систем, теорія «полюсів розвитку», теорія регіональної дифузії нововведень, теорія економічної глобалізації і регіоналізації, теорія управління інноваційними процесами, теорія систем.

У роботі використано такі методи досліджень: діалектичний, абстрактно-логічний (дослідження інноваційної системи як об'єкта державного управління(підрозділи 1.2, 1.3)); історичний метод (узагальнення наукових поглядів на проблему інновацій та інноваційного розвитку економіки країни (підрозділ 1.1)); монографічний (всебічне дослідження інноваційних процесів в економіці України, виявлення причинно-наслідкових зв'язків їх розвитку, а також узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду державного управління інноваційним розвитком економіки (підрозділи 2.1, 2.2)); структурного й порівняльного аналізу (оцінювання стану та рівня розвитку національної інноваційної системи України (підрозділ 2.1)); аналогового моделювання (розробка моделі управління інноваційною активністю підприємців (підрозділ 2.3)); абстрагування, аналізу й синтезу, формалізації (обґрунтування напрямів удосконалення механізмів державного управління національною інноваційною системою в Україні (підрозділи 3.1, 3.2, 3.3)).

Інформаційну основу роботи становлять: дані Державного комітету статистики України, що відображають інноваційний розвиток країни і її регіонів; законодавчі і нормативні акти Президента, Верховної Ради, Уряду України, що характеризують процеси розробки та реалізації концепцій і стратегій інноваційного розвитку України; звіти НАН України з наукової та інноваційної діяльності, державні цільові програми розвитку високотехнологічного сектора вітчизняної економіки. Використовувалися експертні оцінки спеціалізованих економічних інститутів, представників відомчих структур, інтерв'ю генеральних директорів різних науково-дослідних й інноваційних корпорацій країни, теоретичні й практичні матеріали, викладені в публікаціях вітчизняних і зарубіжних економістів, результати наукових і прикладних досліджень.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в такому:

вперше:

- запропоновано концепцію дворівневої моделі управління національною інноваційною системою (держави та підприємців), що визначає причинно-наслідкові зв'язки інноваційної активності підприємців, добробут населення та збільшення доходу бюджету країни;

удосконалено:

- організаційний механізм державної підтримки інноваційного сектора економіки шляхом розробки структури та функціонального забезпечення збутової мережі, для надання послуг з просування продукції вітчизняних суб'єктів високих технологій на міжнародні ринки;

- механізм державної фінансової підтримки суб'єктів інноваційної системи шляхом розробки критеріїв надання субсидій і державних гарантій; формування державної податкової політики, спрямованої на стимулювання інноваційної активності підприємств;

набуло подальшого розвитку:

- теоретичне узагальнення змісту національної інноваційної системи шляхом її авторського визначення, а саме - підсистеми соціально-економічної системи країни, яка формується як комплекс інститутів, що беруть участь у сукупності інноваційних процесів на різних рівнях їх реалізації (глобальному, національному, регіональному, місцевому, корпоративному). Системоутворювальним інститутом національної інноваційної системи слід вважати державу, яка забезпечує необхідний рівень її цілісності шляхом створення умов, необхідних для реалізації інтересів усіх учасників;

- методичні основи державного управління національною інноваційною системою через обґрунтування принципів формування інституційної системи державної підтримки суб'єктів інноваційної діяльності, а саме: цільової орієнтації на вирішення стратегічних завдань; раціональної взаємодії держави й інвесторів; адекватної реакції на зміни в зовнішньому середовищі; ресурсного забезпечення рішень, що приймаються; врахування особливостей територіального розвитку; безперервного моніторингу інноваційного процесу.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дослідження можуть бути використані для наукового обґрунтування та підготовки органами державного регулювання економіки відповідних законодавчих актів, методичних документів та розпоряджень, орієнтованих на підвищення ефективності інноваційного сектора економіки.

Результати наукових досліджень щодо розробки концепції дворівневої моделі управління національною інноваційною системою використано при формуванні обґрунтованої стратегії соціально-економічного розвитку на середньострокову перспективу Запорізькою обласною державною адміністрацією (довідка від 14.05.2010 р. № 08-26/1172); у діяльності Запорізької торгово-промислової палати під час розробки «Програми соціально-економічного розвитку Запорізької області» на 2011-2015 рр., а також у діяльності робочої групи «Міжнародна співпраця та інтеграція» (довідка від 18.05.2010 р. № 0145-05/10).

Теоретичні положення дисертаційної роботи використовуються в навчальному процесі Класичного приватного університету при викладанні таких дисциплін: «Державне регулювання економіки», «Інноваційний менеджмент», «Економіка підприємства», «Державне управління» (довідка від 05.05.2010 р. № 534).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є результатом самостійного наукового дослідження. Одноосібно опубліковані наукові праці містять положення, висновки та пропозиції, які сформульовані здобувачем.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідалися та обговорювалися на міжнародних науково-практичних конференціях, семінарах: «Управління інноваційним розвитком підприємств України в умовах світових інтеграційних процесів» (м. Дніпропетровськ, 2007 р.), «Соціально-економічний розвиток України і регіонів» (м. Запоріжжя, 2009 р.), «Наука і вища освіта» (м. Запоріжжя, 2009 р.), «Розвиток зовнішньоекономічної діяльності в умовах інтеграційних та глобалізаційних процесів» (м. Донецьк, 2009 р.), «Актуальні проблеми і прогресивні напрямки управління економічним розвитком вітчизняних підприємств» (м. Кривий Ріг, 2009 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 11 наукових праць загальним обсягом 3,54 д.а., з них 6 - статті у фахових виданнях.

Обсяг і структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків. Повний обсяг дисертації становить 240 сторінок, у тому числі 15 рисунків, 12 таблиць, список використаних джерел (219 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

управління національний інноваційний державний

У першому розділі - “Теоретичні засади формування національної інноваційної системи” - розкрито інновації як складову категоріальної системи економічної теорії; надано авторське трактування поняття і структури національної інноваційної системи; здійснено узагальнення концептуальних основ формування національної інноваційної системи в контексті реалізації державної інноваційної політики.

Встановлено, що відсутність єдиного наукового підходу до визначення національної інноваційної системи пояснюється врахуванням особливостей наявного науково-технічного і промислового потенціалу, а також географічних, історичних, економічних, національних та інших аспектів певної країни (території). Під національною інноваційною системою пропонується розуміти підсистему соціально-економічної системи країни, що формується як комплекс інститутів, які беруть участь у сукупності інноваційних процесів на різних рівнях їх реалізації (глобальному, національному, регіональному, місцевому, корпоративному). Системоутворювальним інститутом національної інноваційної системи слід вважати державу, яка забезпечує необхідний рівень цілісності шляхом формування умов, необхідних для реалізації інтересів усіх учасників.

Основними функціями державних органів влади щодо регулювання інноваційної діяльності є такі: визначення напряму, стратегії і пріоритетів розвитку інноваційної діяльності в країні; прогнозування змін в інноваційній сфері (через ускладнення і масштабність зазначеної діяльності подібний прогноз можуть здійснити тільки державні органи влади); планування розвитку національної інноваційної сфери; накопичення і розподіл коштів на НДПКР й інновації; взаємодія з регіонами в справі регулювання інноваційної сфери; регулювання міжнародних відносин в інноваційній сфері; заохочення розвитку інновацій; інтеграція науки і техніки з виробництвом; формування законодавчої бази інноваційної діяльності; формування інфраструктури розвитку, інновацій; створення мереж з підтримки інновацій; кадрове забезпечення інноваційної сфери; інтеграція освітніх установ в інноваційну діяльність; орієнтування інновацій на вирішення екологічних і соціальних проблем.

Узгодження економічних інтересів має визначати принципи побудови ефективної моделі управління національною інноваційною системою та стимулювати інтенсивний (інноваційний) розвиток економіки країни. Зв'язок між державою і фірмами у сфері регулювання і підтримки інноваційних процесів повинен бути прямим і зворотним. Наявність зворотного зв'язку дає можливість фірмам коригувати державну інноваційну політику і певним чином впливати на вибір державних методів інноваційної політики відповідно до потреб промислових фірм, унаслідок чого виникає тісніший зв'язок державної інноваційної політики з тенденціями розвитку ринків та об'єктивними процесами, що відбуваються в національній економіці. Держава управляє інноваційною активністю підприємців за допомогою вдосконалення законодавчої бази, збільшення субсидій, інвестиційних коштів та інших важелів впливу.

Структура моделі управління національною інноваційною системою наведена на рис. 1.

Рис. 1. Модель дворівневого управління національною інноваційною системою

У моделі визначено концептуальні основи функціонування національної інноваційної системи - регулювальний вплив державного та підприємницького рівнів управління та причинно-наслідкові зв'язки збільшення бюджету і підвищення добробуту населення з рівнем інноваційної активності підприємців. Усі складові системи управління: держава, домогосподарства, фірми, ринок товарів і послуг, ринок економічних ресурсів і фінансовий ринок перебувають у взаємозалежності, зумовленій матеріальними і грошовими потоками, що створюють кругообіг витрат і доходів. Крім того, додатково введені двосторонні зв'язки між ринком товарів (робіт, послуг) і фірмами, фірмами і ринком економічних ресурсів щодо інформації про якість товарів (робіт, послуг), економічних ресурсів, які беруть участь у кругообігу витрат і доходів, пов'язаних з інноваційною діяльністю фірм, або в еволюції рівня якості товарів і послуг.

Модель дворівневого управління національної інноваційною системою є наближеним відображенням реалій інноваційної діяльності підприємців, дає можливість виявити основні закономірності інноваційних процесів, пов'язаних із підвищенням інноваційної активності підприємців, розробити варіанти вирішення складних економічних інноваційних проблем, таких як підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також зростання доходів бюджету тощо.

У другому розділі - “Аналіз стану та розвитку національної інноваційної системи України” - визначено сучасний стан інноваційних процесів в економіці України, узагальнено досвід розвитку національних інноваційних систем країн Європейського Союзу.

У результаті аналізу сучасного стану інноваційної діяльності й тенденцій інноваційного розвитку економіки України, а також найбільш пріоритетних напрямів державного впливу в цій сфері, встановлено, що модернізація української економіки на засадах інноваційного розвитку має забезпечуватися шляхом комплексного застосування всіх доступних важелів економічної політики та запобігання конфлікту між їх впливом та розв'язанням стратегічних і поточних завдань. Останніми роками в Україні прийнято достатньо велика кількість офіційних документів, так або інакше пов'язаних із формуванням і розвитком інноваційної системи, проте їх реалізація на практиці досі не принесла очікуваних результатів, що є однією з причин уповільнених інноваційних процесів. Дотепер не подолано кризовий стан інноваційної сфери економіки України, пов'язаний з малою кількістю інноваційно активних підприємств, скороченням обсягів і перспективних напрямів НДПКР, недостатнім попитом на нові технології тощо.

Визначено, що до основних причин, які сповільнюють розвиток інноваційного підприємництва та підприємницької конкуренції в Україні, належать такі:

- недосконалість законодавчої й інституційної бази розвитку інноваційного підприємництва, невирішеність багатьох питань у патентно-ліцензійній сфері. Чинні базові закони заклали фундамент для проведення інноваційної діяльності. Проте чинним законодавством досі чітко не визначено засад розвитку національної інноваційної системи, не конкретизовано її структуру. Окремі її сегменти, такі як інституційний устрій інноваційної економіки, пріоритети науково-технологічного та інноваційного розвитку економіки, програмно-цільове фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності, підтримка підприємництва у сфері інноваційної діяльності та трансферу технологій, продовжують розвиватися спорадично та неузгоджено;

- відсутність ефективної системи стимулювання бізнесменів до роботи на ринку високих технологій, недосконалість механізмів економічної та моральної мотивації винахідництва. Зокрема, система оподаткування в Україні недостатньо спрямована на стимулювання розвитку інноваційного підприємництва. Практично відсутній механізм заохочення інвестування частин прибутку у виробництво, не створено стимулів щодо науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт;

- низька активність використання об'єктів інтелектуальної власності у секторі малого та середнього підприємництва, недооцінка підприємствами інтелектуального капіталу, що призводить до спрямування ресурсів фінансової сфери на інвестування підприємств “старопромислових галузей”, а не до інноваційно активних підприємств чи науково-дослідних розробок;

- значна невідповідність між існуючими джерелами фінансування та потребами інноваційного розвитку (традиційні засоби фінансування непристосовані до впровадження інновацій, особливо на ранніх стадіях інноваційного циклу);

- наявність проблем, пов'язаних з обмеженістю доступу підприємців до фінансових-кредитних ресурсів, які можна отримати в більшості випадків лише на короткий термін, тоді як інноваційні процеси потребують довготермінового і масштабного фінансування;

- недостатня державна підтримка інноваційної діяльності, зокрема науки, освіти, наукових фундаментальних і прикладних досліджень. Так, незважаючи на задекларовані в законодавстві заходи щодо державного сприяння інноваційним підприємствам, реальна підтримка держави відсутня. Понад 90% підприємств у 2008 р. здійснювали інновації за власні кошти, обсяг яких становив майже три чверті загального обсягу витрат (табл. 1);

Таблиця 1. Джерела фінансування технологічних інновацій, млн грн.

- нерозвиненість економічного механізму управління. Для багатьох підприємців в Україні ризик втратити ринки збуту через торговельні обмеження є більшим, ніж через технологічну відсталість виробництва й гіршу якість продукції;

- нерозвиненість інноваційної інфраструктури та низька її якість зумовлюють високі витрати, пов'язані з пошуком інформації про інноваційні розробки та партнерів у сфері комерціалізації технологій і винаходів, захистом прав інтелектуальної власності, недобросовісною конкуренцією у цій сфері. Зростають міжрегіональні диспропорції в розміщенні інституційної інфраструктури інноваційної діяльності;

- незадовільне забезпечення науково-інноваційної діяльності кадровим персоналом. Чисельність працівників основної діяльності наукових організацій в Україні порівняно з 1991 р. скоротилася у 2,2 раза. Привертає увагу той факт, що при зменшенні чисельності працівників найвищої кваліфікації в наукових організаціях зростає їхня загальна кількість у країні. Отже, дедалі більше людей з науковими ступенями працює за межами сфери наукових досліджень;

- відсутність розвиненого венчурного підприємництва. Динаміку розвитку українського ринку спільного інвестування в розрізі їх видів наведено у табл. 2. Не дивлячись на значне збільшення питомої ваги венчурних фондів у загальній кількості інвестиційних фондів (з 67% на кінець 2005 р. до 78% на кінець 2008 р.) збільшення капіталізації венчурних фондів в Україні на сьогодні не приводить до адекватного зростання інвестиційних потоків в інноваційні сектори економіки. Основними акцепторами інвестицій венчурних фондів є компанії зі сфер нерухомості та будівництва, фінансів, харчової, хімічної промисловості, сільського господарства тощо.

Визначаючи перспективи розвитку національної інноваційної системи України, нами було здійснено дослідження досвіду економічно розвинутих країн, а також постсоціалістичних країн Східної Європи, де початкові умови реформування інноваційної системи подібні до тих, що склалися в Україні. Результати аналізу засвідчують, що головний вектор сучасної глобальної конкуренції розташовується у сфері динамічних змінних переваг, заснованих на науково-технічних досягненнях та інноваціях. Конкурентоспроможність економіки країни забезпечується рядом інституційних умов, головною з яких є формування і стабільне функціонування національної інноваційної системи.

Таблиця 2. Динаміка розвитку інститутів спільного інвестування в розрізі їх видів в Україні

В Євросоюзі відбувається інтеграція національних інноваційних систем країн - членів ЄС у єдиний науково-технологічний та інноваційний простір, при цьому головною метою створення єдиного дослідного простору в Європі є побудова найбільш компетентної і динамічної економіки, заснованої на знаннях, яка підтримує прагнення ЄС до світового лідерства у сфері інновацій. Основними напрямами створення інфраструктури знань у ЄС є: створення міждержавних мереж інноваційної діяльності; формування європейської фінансової структури, що здійснює підтримку розвитку малого і середнього підприємництва; організація інформаційного забезпечення патентної діяльності, підтримки інноваційних процесів на європейському рівні.

Міжнародна співпраця має стати наріжним каменем української інноваційної політики. Україні доцільно приєднатися до процесу створення глобальних мереж інноваційної діяльності, серед яких лідируюче становище займає європейська бізнес-мережа і мережа інноваційних центрів. Необхідно стимулювати участь вітчизняних науковців у рамкових програмах Європейського Союзу з розвитку науки і технологій. Фінансова підтримка з боку держави, що надається такій міжнародній співпраці, повинна збільшитися і стати більш доступною. Проте, враховуючи позитивні перспективи співпраці України з економічно розвинутими країнами у сфері високих технологій, необхідно враховувати і певні негативні явища, що наявні в міжнародній практиці. Проголошене країнами Центральної і Східної Європи завдання гармонізації з політикою ЄС значно прискорило процес конвергенції економік, стимулювало реформи в цих країнах, зокрема в науково-технологічній сфері. Разом з тим, не дивлячись на очевидні переваги від вступу до ЄС, економіки цих країн значно залежать від коливань кон'юнктури на ринках Євросоюзу, від діяльності і рішень ТНК.

Виходячи із ситуації, що склалася, в країнах Східної Європи сформувалася ситуація так званого «аутсайдерського розвитку» (falling behind), коли руйнуванню піддається не тільки нагромаджений інноваційний потенціал, а й навіть і самі національні інноваційні системи, на основі яких може бути сформований незалежний розвиток. Нові тенденції в поведінці інвесторів і ТНК спонукали уряди країн Центральної і Східної Європи внести відповідні корективи в модель економічного зростання. В основу нового підходу, як і раніше, покладено залучення іноземного капіталу, але вже з акцентом на розгортанні власної інноваційної діяльності і на ефективному використанні місцевої висококваліфікованої і відносно дешевої робочої сили.

У третьому розділі - “Удосконалення державного регулювання національної інноваційної системи України” - розроблено методичні підходи до вдосконалення організаційно-економічних механізмів державного регулювання формування та розвитку національної інноваційної системи України: визначено принципи формування інституційної системи державної підтримки суб'єктів інноваційної діяльності; надано пропозиції щодо вдосконалення фінансового механізму інноваційного розвитку економіки України та розбудови її інноваційної інфраструктури.

Встановлено, що формування сучасної інституційної системи державної підтримки інноваційної діяльності, яка дасть можливість ефективно вирішувати поточні й перспективні завдання соціально-економічного розвитку України, має здійснюватися на основі ряду принципів, що створить необхідні передумови для підвищення результативності функціонування окремих елементів зазначеної системи на основі комплексного підходу до процесу розробки й реалізації інноваційних рішень. У сучасних умовах господарювання доцільним є виділення таких принципів формування інституційної системи державної підтримки інноваційної діяльності, як цільова орієнтація на вирішення стратегічних завдань; раціональна взаємодія держави й інвесторів; адекватна реакція на зміни в зовнішньому середовищі; ресурсне забезпечення рішень, що приймаються; врахування особливостей територіального розвитку; безперервний моніторинг інноваційного процесу.

Як цільові орієнтири у процесі формування інституційної системи державної підтримки інновацій мають виступати: збільшення частки наукоємної продукції у валовому внутрішньому продукті України; зростання кількості інноваційно активних підприємств; формування сприятливих умов для активної участі господарюючих суб'єктів України у процесі міжнародного обміну технологіями; збільшення обсягів інвестицій господарюючих суб'єктів країни у виробництво наукоємної продукції.

Сьогодні в Україні питаннями інвестицій та інноваційного розвитку опікується ціла низка міністерств та відомств. Серед них - Міністерство економіки України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство промислової політики України, Міністерство фінансів, Міністерство будівництва та комунального господарства України, Міністерство транспорту та зв'язку України, Міністерство аграрної політики України, Міністерство палива та енергетики України, інші центральні органи виконавчої влади, а також місцеві державні адміністрації. Вони розробляють пропозиції з основних напрямів інвестиційної політики, здійснюють заходи з розвитку підприємництва, конкуренції, визначають пріоритетні напрями розвитку НДПКР і беруть участь у розподілі ресурсів на них.

З метою упорядкування інституційної системи державного управління інноваційної сфери економіки України доцільно назначити Міністра економіки відповідальною посадовою особою, яка через Державне агентство України з інвестицій та інновацій забезпечуватиме координацію діяльності центральних органів виконавчої влади у сфері інвестицій та інноваційного розвитку, а також її реалізацію через підпорядковані Державному агентству України з інвестицій та інновацій Державну інноваційну фінансово-кредитну установу, Український банк реконструкції та розвитку, мережу регіональних центрів інноваційного розвитку та державних суб'єктів інноваційної діяльності.

Для посилення мультиплікативного ефекту від упровадження інноваційних проектів необхідно доповнити перелік функцій регіональних центрів інноваційного розвитку такими: передача технологій з державного сектора приватному, особливо з військово-промислового комплексу; пошук партнерів і передача замовлень від підприємств на розробку техніки і технологій науково-дослідним інститутам і лабораторіям або допомога в розповсюдженні вже створених технологій дослідними фірмами; допомога у продажу або передачі інноваційної техніки і технологій, що є на підприємствах і в дослідних організаціях, іншим підприємствам; допомога в придбанні за кордоном ліцензій, патентів на виробництво стратегічно важливої техніки або технологій; створення баз даних інноваційних підприємств і науково-дослідних організацій.

Перспективним напрямом удосконалення інституційної системи державної підтримки вітчизняних інноваційних підприємств є створення державної збутової мережі інноваційних розробок. У дисертації запропоновано схему роботи і організаційну структуру збутової мережі. Запропонована торговельна мережа являє собою однорівневий канал розподілу. Інформаційний потік, потік власності, фізичний і грошовий потоки у цьому каналі наведені на рис. 2.

Передбачено, що збутова мережа має бути заснована на децентралізованій системі управління і складатися з ряду представництв, кожне з яких має здійснювати доведення товару до споживача на контрольованій нею території.

Одним з визначальних чинників інноваційного розвитку країни є формування дієвого механізму фінансової підтримки суб'єктів інноваційної діяльності. Основним методом прямої державної підтримки є надання субсидій. Встановлено, що з метою підвищення ефективності вкладання бюджетних коштів у процес субсидування інноваційного підприємництва необхідно дотримуватися таких умов:

1. Держава повинна надавати субсидії тим підприємствам, які здійснюють інноваційний проект, і у разі відсутності державної підтримки не стали б ним займатися зовсім. Якщо фірма готова і здатна без підтримки держави реалізувати проект, такій фірмі не слід виділяти бюджетні кошти.

2. Інноваційний проект повинен відноситися до пріоритетних напрямів розвитку науки, технології і виробництва, що визначається державою, іноді можна зробити виняток при великій державній, соціальній, економічній або екологічній значущості в разі, коли проект не входить до пріоритетних напрямів розвитку.

3. Проект повинен бути вигідний не лише фірмі, що здійснює його, а й державі, суспільству, науці або економіці. Тобто проект повинен прямо чи опосередковано приносити вигоду. Результати проекту мають бути застосовними на практиці і забезпечувати прибуток.

За умов значної обмеженості бюджетних ресурсів України у виборі методів державної фінансової підтримки інноваційного сектора економіки пріоритет має віддаватися непрямим методам. На першому місці при наданні непрямої підтримки має бути надання державних гарантій.

Нами запропоновано такі умови надання державних гарантій:

1. Чіткий розподіл функцій між державним сектором і приватним. Держава приймає на себе ризик здійснення інноваційного проекту і часткову перевірку документів, а банки або товариства ризикового фінансування здійснюють відбір інноваційних проектів і контроль за реалізацією проекту, оскільки вони мають величезний досвід у наданні звичайних кредитів.

2. Державна гарантія повинна покривати не всю суму приватного кредиту, а лише 60-70 %. Решта, у разі невдачі проекту, повинна лягати на приватного інвестора (банк, інвестиційний або венчурний фонд тощо).

3. Вищий рівень державного гарантування для нових інноваційних підприємств, наприклад, у 80-90 %. Це зумовлено небажанням приватних інвесторів кредитувати нові підприємства, оскільки ризик надзвичайно високий.

4. Надання гарантій в Україні інноваційним підприємствам могли б здійснювати на державному рівні уряд, галузеві міністерства і фонди розвитку інновацій, на регіональному рівні - державні адміністрації, фонди підтримки підприємництва. Необхідно, щоб окремим рядком у державному бюджеті, регіональних бюджетах, бюджетах міністерств було виділено надання гарантій інноваційним проектам. Регіональні фонди підтримки підприємництва з метою гарантування інноваційних проектів повинні одержувати частину коштів з регіонального бюджету і частину з державного через державні фонди підтримки інновацій.

Наступним засобом непрямої підтримки, що найширше охоплює підприємства, є податкова підтримка у формі податкових, митних пільг і амортизаційної політики.

Найбільш перспективними формами податкової підтримки інновацій в Україні, на наш погляд, може стати податковий інвестиційно-інноваційний кредит і податковий кредит на приріст НДПКР. Надання податкового кредиту інноваційним підприємствам відповідає вимогам селективного підходу до державної підтримки суб'єктів господарювання. До переваг цієї групи податкових пільг слід віднести такі: а) здійснення інновацій за рахунок власних коштів або комерційних кредитів; б) зацікавленість інноваційних підприємств у своєчасному і повному нарахуванні та сплаті податків, оскільки вони повертаються до підприємств і витрачаються на цілі технічного оснащення; в) зацікавленість у прискореному здійсненні стадій НДПКР, щоб якнайскоріше освоїти й упровадити у виробництво інновації; г) зростання витрат на інновації приводить до збільшення податкової знижки для підприємств.

З метою реалізації в Україні зазначеного методу податкової підтримки інноваційної діяльності необхідно прийняти закон «Про дослідницький податковий кредит», що сприятиме зростанню реалізації НДПКР у країні.

Необхідно також зазначити, що сьогодні в Україні відсутня амортизаційна політика, яка б стимулювала швидке оновлення основних фондів. Необхідна розробка нових нормативно-правових актів, у яких знайшли б відображення вимоги економічних законів ринкового господарювання і мотиваційні механізми стимулювання інноваційного процесу.

Державна підтримка суб'єктів сфери високих технологій може виражатися також у первинній фінансовій і організаційній допомозі при створенні мережі представництв, її підтримці до моменту переходу на самоокуповування (шляхом надання пільгових кредитів суб'єктам сфери високих технологій).

Запропоновані заходи вдосконалення механізмів державного регулювання інноваційних процесів сприятимуть підвищенню рівня мотивації інноваційного підприємництва в Україні та вирішенню проблеми формування національної інноваційної системи.

ВИСНОВКИ

Дисертацію присвячено розробці теоретичних, методичних і практичних рекомендацій формування та вдосконалення механізмів державного регулювання національної інноваційної системи. Основні висновки зводяться до такого.

1. Виконане дисертаційне дослідження відображає значущість вирішення проблеми формування національної інноваційної системи та розробки дієвих механізмів державного регулювання її розвитку і має науково-прикладний характер. Аналіз науково-практичних праць щодо сутності інноваційних процесів та національної інноваційної системи засвідчив важливість і водночас недостатню розробленість теоретичних, методичних і організаційних аспектів державного стимулювання інноваційного підприємництва та управління структурною перебудовою економіки країни на основі інноваційної моделі розвитку.

На підставі узагальнення науково-теоретичної сутності поняття "національна інноваційна система" запропоновано таке її визначення: підсистема соціально-економічної системи країни, яка формується як комплекс інститутів, що беруть участь у сукупності інноваційних процесів на різних рівнях їх реалізації (глобальному, національному, регіональному, місцевому, корпоративному). Системоутворювальним інститутом національної інноваційної системи слід вважати державу, яка забезпечує необхідний рівень її цілісності шляхом створення умов, необхідних для реалізації інтересів усіх учасників. У процесі формування повноцінної інноваційної системи України необхідно відштовхуватися від самого інноваційного процесу, враховувати нові тенденції його розвитку та інституційного оформлення в умовах глобалізації.

2. Авторська концепція функціонування та управління національною інноваційною системою полягає в тому, що всі її складові: держава, домогосподарства, фірми, ринок товарів і послуг, ринок економічних ресурсів і фінансовий ринок - перебувають у постійному взаємозв'язку за допомогою матеріальних і грошових потоків, що створює кругообіг витрат і доходів. Цю систему управління можна охарактеризувати як сукупність державних і недержавних секторів економіки, які взаємодіють і забезпечують оперативне перетворення наукових знань на сучасні технології, нові матеріали й іншу конкурентоспроможну продукцію. Тобто інноваційна система повинна не просто підтримуватися державою, а включати державу як ланку, компонент системи, її активного суб'єкта, який не тільки встановлює «правила гри», а й виступає як агент (замовник), здійснює регулювання інноваційних процесів. Запропонована модель відображає основні закономірності інноваційних процесів, пов'язаних із підвищенням інноваційної активності підприємців, і дає можливість розробити варіанти розв'язання складних економічних інноваційних проблем, таких як підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, зростання доходів бюджету тощо.

3. У період політичних і економічних реформ в Україні відбулося значне скорочення фінансування фундаментальних і прикладних досліджень, що спричинило зменшення в декілька разів кількості підприємств, які створюють інновації. Сьогоднішній стан вітчизняної інноваційної сфери можна охарактеризувати як системну кризу. До основних проблем становлення вітчизняної інноваційної системи, що вимагають невідкладного вирішення, слід віднести такі: диспропорції в розвитку наукових секторів; деградація більшості наукових організацій; слабкість державного сектора НДПКР; відсутність фірмової науки; значні негативні зміни в промисловості, зокрема якісна деградація і кількісне скорочення виробництва високотехнологічної продукції; низька інноваційна активність підприємств; зниження частки України на ринках готових товарів, витіснення з високотехнологічних ринків; розпад державної системи управління інноваційними процесами (фактично відхід держави з цієї стратегічної сфери). Система державного регулювання інноваційної сфери економіки на сьогодні має такі основні недоліки: галузевий характер державного регулювання; державне регулювання має переважно декларативний характер і фактично не вирішує жодної стратегічної проблеми розвитку високотехнологічного комплексу країни; множинність суб'єктів регулювання, що дбають про свої вузьковідомчі інтереси; відсутність раціональної системи менеджменту, безперервні, непродумані і хворобливі для високотехнологічного сектора управлінські реорганізації, що не дають можливості сформувати струнку інституційну систему.

Без усунення або хоча б пом'якшення цих проблем формування дієвої національної інноваційної системи в найближчій перспективі нереальне.

4. Досвід Європейського Союзу дає підстави зробити висновки, що для успішного розвитку національної інноваційної системи держава повинна сприяти: тіснішій співпраці між освітніми установами, державними і приватними дослідними організаціями і підприємствами; підвищенню рівня впровадження інновацій у виробництво; збільшенню витрат на НДПКР; перерозподілу державного фінансування НДПКР від суто дослідних установ до підприємств; реалізації великої кількості дієвих програм з підтримки інновацій у різних сферах, але таких, які при цьому не призводять до дублювання функцій і неефективного витрачання коштів; здійсненню політики активної конкуренції в інноваційній сфері на світовому ринку; підтримці інноваційних підприємств-лідерів; рівномірному розташуванню структур підтримки інноваційної діяльності на всій території країни; створенню мереж розповсюдження технологій і фінансування інновацій з метою оптимізації і збільшення державної підтримки за рахунок концентрації різноманітних ресурсів.

5. Раціоналізація механізму державної підтримки інновацій має здійснюватися на основі комплексного підходу, що дасть можливість повною мірою використовувати нагромаджений потенціал національної економіки, створить необхідні передумови для підвищення ефективності функціонування народного господарства в стратегічному періоді часу. Найважливішим елементом зазначеного підходу повинна стати сукупність принципів, практична реалізація яких в умовах невизначеності зовнішнього середовища забезпечить результативний розвиток соціально-економічної системи України.

Реалізація комплексу заходів щодо формування в Україні інституційної системи державної підтримки інноваційної діяльності має бути заснована на таких принципах: цільова орієнтація на вирішення стратегічних завдань; раціональна взаємодія держави й інвесторів; адекватна реакція на зміни в зовнішньому середовищі; ресурсне забезпечення прийнятих рішень; врахування особливостей територіального розвитку; безперервний моніторинг інноваційного процесу. Їх реалізація забезпечить підвищення результативності функціонування фінансових, економічних і податкових інститутів народногосподарського комплексу, інфраструктури підготовки кадрів, інформаційної інфраструктури, що, у свою чергу, створить сприятливі передумови для розвитку інноваційної діяльності в Україні, дасть можливість повною мірою використовувати матеріальний, трудовий, фінансовий потенціали національної економіки.

6. Вирішальну роль в успішному функціонуванні національної інноваційної системи відіграє формування інноваційної інфраструктури, яка б відповідала вимогам забезпечення інтересів усіх учасників інноваційного процесу. Головним провідником державної інноваційної політики могли б стати мережі фінансування і розповсюдження інновацій. При цьому регулювання і підтримку інноваційної діяльності слід будувати на основі вже існуючих інфраструктур, таких як регіональні центри інноваційного розвитку, торговельно-промислові палати, наукові і технологічні парки тощо. Ключовою умовою, що робить вигідною і доцільною для виробників реалізацію своєї продукції через організовану державою торговельну мережу, є договір про компенсацію її послуг лише після підписання контракту й оплати покупцем вартості договору. Подібна схема роботи торговельної мережі дає можливість значно знизити навантаження на обігові кошти організацій, що реалізують свою продукцію за її допомогою.

7. Визначено нові форми взаємодії державних і підприємницьких структур на основі підвищення їх інноваційної активності в системі економічних інтересів на паритетній основі, що досягається за рахунок державного управління цілеспрямованим зростанням субсидій, інвестиційних коштів і вдосконалення законодавчих актів. Встановлено, що при значній обмеженості бюджетних ресурсів України пріоритет у державних капіталовкладеннях повинен бути спрямований на цільове фінансування. Надання пільгових кредитів і субсидування повинне здійснюватися тільки на умовах конкурсу.

У виборі між прямими і непрямими методами підтримки інновацій в Україні пріоритет має бути відданий на користь непрямих, оскільки вони вимагають значно менших бюджетних вливань і спрямовані на ширше коло одержувачів. На першому місці при наданні непрямої підтримки має бути надання державних гарантій. Серед методів непрямої підтримки інновацій провідне місце має бути відведено податковому стимулюванню інноваційної діяльності. Найбільш перспективними формами податкової підтримки інновацій в Україні, на наш погляд, є податковий інвестиційно-інноваційний кредит і податковий кредит на приріст НДПКР. Крім надання податкових пільг з податкового кредиту, розвиток інноваційних підприємств і організацій має стимулюватися ефективною державною амортизаційною політикою. Сьогодні необхідно розробити нові нормативно-правові акти, в яких знайшли б відображення вимоги економічних законів ринкового господарювання і мотиваційні механізми стимулювання інноваційного процесу.

8. Виконана дисертаційна робота відкриває можливості для подальшого дослідження проблеми формування та державного регулювання національної інноваційної системи України. За рамками проведеного дослідження залишилися питання, пов'язані з вирішенням ряду правових, економічних, наукових умов, що забезпечують ефективність функціонування національної інноваційної системи на державному та регіональному рівнях. Дослідження в рамках теми дисертації може бути продовжено в таких напрямах: забезпечення законодавчо-нормативної бази державно управління національною інноваційною системою; створення ресурсних центрів державної підтримки інноваційно активних підприємців; удосконалення процесу державного замовлення та трансферу технологій; забезпечення громадського контролю за процесом відбору та державного фінансування інноваційних програм тощо.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті в наукових фахових виданнях:

1. Ледян Т.О. Напрями вдосконалення системи управління інноваційною діяльністю промислових підприємств на державному рівні / Т.О. Ледян // Інвестиції: практика та досвід. - 2007. - №23 - С. 10-12.

2. Ледян Т.О. Здійснення комплексної оцінки інноваційної діяльності промислових підприємств / Т.О. Ледян // Збірник наукових праць Донецького державного університету управління «Особливості регулювання в державному секторі економіки». Серія «Економіка». Том VII, вип. 73. - Донецьк: ДонДУУ, 2006 - С. 84-94.

3. Ледян Т.О. Організаційні форми управління інноваційною діяльністю на промислових підприємствах / Т.О. Ледян // Інвестиції: практика та досвід. - 2008. - №3. - С. 22-24.

4. Ледян Т.О. Механізм управління інноваційною політикою на промислових підприємствах / Т.О. Ледян // Економіка та держава. - 2008. - № 10. - С. 54-57.

5. Ледян Т.О. Концептуальні підходи вдосконалення інституційної системи державної підтримки інноваційної діяльності / Т.О. Ледян // Економіка будівництва і міського господарства. - 2009. - Т. 5. - № 4. - С. 208-216.

6. Ледян Т.О. Формування інноваційної інфраструктури в Україні / Т.О. Ледян // Інвестиції: практика та досвід. - 2010. - №1. - С. 27-32.

Публікації в інших наукових виданнях:

7. Ледян Т.О. Управління інноваційною діяльністю промислових підприємств на макроекономічному рівні / Т.О. Ледян // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених «Управління інноваційним розвитком підприємств України в умовах світових інтеграційних процесів». -Том 5.- Дніпропетровськ: ПДАБА, 2007. - С. 3-4.

8. Ледян Т.О. Основні напрями та пріоритети інноваційної діяльності промислових підприємств / Т.О. Ледян // Матеріали науково-практичної конференції «Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку економіки України». - Харків: ХарРІ НАДУ, 2007. - С. 133-134.

9. Ледян Т.О. Забезпечення конкурентоспроможності промислових підприємств / Т.О. Ледян // ХVI Міжнародна наукова конференція молодих науковців «Наука і вища освіта», КПУ, 17-18 квітня. - Том 1.- Запоріжжя, 2008. с. 105.

10. Ледян Т.О. Деякі аспекти світового досвіду державного регулювання інноваційних процесів / Т.О. Ледян // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Розвиток зовнішньоекономічної діяльності в умовах інтеграційних та глобалізаційних процесів». - Донецьк: ДонДУУ, 2009. - С. 190-194.

11. Ледян Т.О. Формування організаційно-економічного механізму управління інноваційною політикою на промисловому підприємстві / Т.О. Ледян // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Актуальні проблеми і прогресивні напрямки управління економічним розвитком вітчизняних підприємств». - Том 2. - Кривий Ріг: КНЕУ, 2009.- С. 62-64.

Размещено на Allbest.ru