Формування освітніх ресурсів (трудових) в умовах ринкових відносин України

Размещено на http://www.allbest.ru/

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 330.123.6:37.015.6

Формування освітніх ресурсів (трудових) в умовах ринкових відносин України

Спеціальність 08.00.01 - економічна теорія

та історія економічної думки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Лівенко Анатолій Іванович

Запоріжжя 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі гуманітарних наук Дніпропетровської державної медичної академії, Міністерство охорони здоров'я України.

Науковий керівник - доктор економічних наук, професор

Покотілов Анатолій Антонович,

Дніпропетровський національний університет

залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна,

завідувач кафедри економічної теорії.

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, доцент

Антонюк Валентина Полікарпівна,

Інститут економіки промисловості

Національної академії наук України (м. Донецьк),

головний науковий співробітник відділу економічних проблем соціальної політики;

кандидат економічних наук

Гельман Валентина Миколаївна,

Запорізький національний університет,

доцент кафедри фінансів і кредиту.

Захист відбудеться «11» жовтня 2011 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 17.127.06 при Класичному приватному університеті за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б, ауд. 124.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Класичного приватного університету за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б, ауд. 114.

Автореферат розісланий «9» вересня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г.М. Кульнєва

АНОТАЦІЯ

Лівенко А.І. Формування освітніх ресурсів (трудових) в умовах ринкових відносин України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук за спеціальністю 08.00.01 - економічна теорія та історія економічної думки. - Класичний приватний університет. - Запоріжжя, 2011.

Дисертацію присвячено загальнотеоретичним питанням економічної сутності освіти й освітніх ресурсів, їх місця й ролі в системі суспільного виробництва, забезпеченні сталого економічного розвитку суспільства.

Вдосконалено сучасне визначення економічної сутності і природи освіти та сучасне трактування поняття освітніх ресурсів. З'ясовано місце та соціально-економічну роль вищої освіти в системі суспільного виробництва. Визначено економічну сутність системи створення освітніх ресурсів як природної монополії. Здійснено науковий аналіз сучасного стану й особливостей формування освітніх ресурсів в умовах ринкових відносин України. Розширено наукові уявлення й теоретично обґрунтовано поняття «освітні ресурси» на індивідуальному та загальносуспільному рівнях. Визначено економічну категорію «освітній капітал». Розкрито основні соціально-економічні проблеми та суперечності розвитку освіти й формування освітніх ресурсів України. Розглянуто шляхи вдосконалення системи економіко-організаційних та інституційно-правових чинників впливу на формування освітніх ресурсів, сформулювано практичні рекомендації щодо формування й реалізації державної політики у сфері освіти.

Ключові слова: освіта, вища освіта, знання, капітал, освітній капітал, ресурси, трудові ресурси, освітній ресурс, природна монополія, суспільне благо, приватне благо, послуга, освітня послуга, ринок освітніх ресурсів.

АННОТАЦИЯ

Ливенко А.И. Формирование образовательных ресурсов (трудовых) в условиях рыночных отношений Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата экономических наук по специальности 08.00.01 - экономическая теория и история экономической мысли. - Классический приватный университет. - Запорожье, 2011.

Диссертация посвящена общетеоретическим вопросам экономической сущности образования и образовательных ресурсов, их места и роли в системе общественного производства, обеспечении устойчивого экономического развития общества.

Усовершенствовано современное определение экономической сущности и природы образования и современная трактовка понятия образовательных ресурсов. Выяснено, что следует различать образование как категорию социально-экономическую, которая является категорией социально-экономических наук в целом, и образование как категорию экономической теории. Рассмотрены место и роль высшего образования в системе современного общественного производства. Определена экономическая сущность системы создания образовательных ресурсов как естественной монополии.

Теоретически обосновано понятие «образовательные ресурсы» на индивидуальном (как совокупность качественных характеристик человека, использование которых имеет социальный и экономический эффект в виде увеличения доходов, экономического роста и т.п.) и общественном (как совокупность показателей, которые отображают определенные качественные и количественные достижения сферы образования в целом) уровнях.

Определенно экономическую категорию «образовательный капитал», который формируется в процессе обучения в образовательных учреждениях.

Осуществлен научный анализ современного состояния и особенностей развития образовательных ресурсов Украины. Показано, что более оптимальной моделью деятельности образовательных заведений является модель некоммерческой (бесприбыльной) организации, когда организационно-экономический механизм их функционирования совмещает рыночные и нерыночные начала. Раскрыты основные социально-экономические проблемы и противоречия развития образования и формирования образовательных ресурсов Украины. Рассмотрены пути совершенствования системы экономико-организационных и институционально-правовых факторов влияния на формирование образовательных ресурсов, сформулированы практические рекомендации по формированию и реализации государственной политики в сфере образования.

Ключевые слова: образование, высшее образование, знания, капитал, образовательный капитал, ресурсы, трудовые ресурсы, образовательный ресурс, естественная монополия, общественное благо, частное благо, услуга, образовательная услуга, рынок образовательных ресурсов.

SUMMARY

Livenko А.I. The formation of educational resources (human) in terms of market relations in Ukraine. - Manuscript.

Dissertation for the candidate degree in economics, specialty 08.00.01 - theory of economics and history of economic thought. - Classic Private University, Zaporizhja, 2011.

Dissertation is devoted to the general theoretic questions of economic essence of education and educational resources, their place and role in the system of public production, providing of steady economic development of society.

Modern definition of economic essence and nature of education and educational resources is developed. A place and socio-economic role of higher education in the system of public production is found out.

The economic essence of educational resources as a natural monopoly.

The scientific analysis of the modern state and features of development of educational resources of Ukraine is carried out. Economic category «educational capital» is defined. Scientific ideas are extended and theoretical concepts of «educational resources» on individual and society levels are argued.

The basic social and economic problems and contradictions in the development of education and educational resources of Ukraine.

Basic forms, methods and levers of mechanism of financing of higher education of Ukraine are exposed, suggestions about its perfection and application are formulated.

Practical recommendations in respect to forming and realization of state policy in the field of education are formulated.

Keywords: education, higher education, knowledge, capital, education capital, resources, human resources, educational resources, natural monopolies, public good, private good, services, educational service, the market of educational resources.

освіта правовий суспільний

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Об'єктивними умовами, які визначають потребу в нових підходах до проблем освіти й освітніх ресурсів, є становлення сучасних ринкових відносин, криза системи економіки й суспільства, необхідність нової якості освітніх ресурсів, підвищення відповідальності освіти перед суспільством і державою, дедалі більший вплив глобалізації на всі сфери суспільно-економічного життя.

Зростання ваги освіти й освіченості для поступального розвитку економіки, підвищення значення людського фактора в здійснюваному докорінному перетворенні в продуктивних силах сучасного суспільства привело до небаченого раніше пожвавлення у сфері розроблення різноманітних концепцій і теорій у галузі освіти, викликало інтерес дослідників до цієї тематики. Наслідком цього стала велика кількість наукових праць, що стосуються освітніх проблем, зокрема, проблеми формування освітніх ресурсів.

Серед учених, які зробили істотний теоретичний внесок у розроблення різних аспектів освіти, - Ф.Г. Кумбс, Ф. Махлуп, Т. Шульц, Г. Беккер, Б. Вейсброд, Е. Денісон, П. Роббінсон, Е. Кон, М. Блаєр, С. Струмилін, В. Жамін, С. Костанян, В. Комаров, Б. Ременников та інші.

Прискорений розвиток освіти має всі підстави стати одним з ключових чинників у вирішенні економічних і соціальних проблем України, переходу до невпинного і поступального зростання господарських показників української економіки. Усе це спонукає до поглибленого вивчення й перегляду підходу до освітніх проблем, створення належних умов для ефективного функціонування вищої освіти України. Зусилля українських науковців у намаганні виробити концептуальні засади використання освітнього потенціалу в реформуванні економіки знайшли своє відображення у працях К. Грищенка, І. Каленюк, К. Корсака, К. Левківського, М. Шкіля, А. Поручника, О. Романовського, Г. Щекіна, А. Покотілова, С. Салиги, Б. Одягайла, П. Мазурка та ін.

У проведеному аналізі досліджуваної проблематики можна простежити зв'язок з багатьма ідеями вищеперелічених науковців, на основі яких формувалася позиція автора. Віддаючи належне їхньому доробку і внеску в розвиток української економічної науки, вважаємо за доцільне зосередити зусилля на тих проблемах і аспектах освіти, які не здобули достатнього висвітлення і потребують більш детального вивчення й уваги.

Необхідність подальшого дослідження проблем освіти зумовлено кардинальними змінами, що вже відбулися й розширюватимуться та поглиблюватимуться в міру розвитку економіки України. Йдеться, по-перше, про докорінну реконструкцію відносин власності й усієї системи виробничих відносин як у масштабі національного господарства, так і у сфері освіти.

По-друге, це пов'язано із завданням перетворення освіти на пріоритетну сферу життєдіяльності суспільства й державної політики. Адже в наш час освіта забезпечує розвиток усіх інших галузей економіки й суспільного життя. Головним гарантом соціально-економічного прогресу є освітній, інтелектуальний потенціал, і його роль зростає в процесі вдосконалення людської цивілізації.

Необхідність та актуальність дослідження процесів, що відбуваються у вітчизняній освіті, визначили вибір теми дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проведені дослідження виконувалися в межах наукової теми кафедри гуманітарних наук ДДМА «Дослідження економічного механізму реалізації структурних зрушень у господарстві України» (номер державної реєстрації 0403U002156), у межах якої автору належить розробка рекомендацій щодо розвитку освіти й формування освітніх ресурсів України.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є теоретико-методичне дослідження економічної сутності освіти, освітніх ресурсів, їх місця й ролі в системі суспільного виробництва, забезпеченні економічного розвитку суспільства.

Реалізація зазначеної мети зумовила постановку й розв'язання таких наукових завдань:

здійснити науково-теоретичний аналіз поглядів на освіту;

з'ясувати місце та функціональну роль освіти в системі сучасного суспільного виробництва;

розробити сучасні концептуальні підходи до визначення економічної сутності і природи освіти;

розробити сучасне трактування категорії освітніх ресурсів;

проаналізувати вплив освіти на продуктивні сили та ефективність виробництва;

здійснити науковий аналіз сучасного стану й особливостей формування освітніх ресурсів України;

розкрити основні методи економіко-правового впливу на формування освітніх ресурсів.

Об'єкт дослідження - процес формування та розвитку освітніх ресурсів України.

Предмет дослідження - теоретико-методичне обґрунтування формування та розвитку освітніх ресурсів в умовах ринкових відносин України.

Методи дослідження. Дослідження ґрунтується на загальнотеоретичних та специфічних методах наукового пізнання, складовими яких є: метод наукової абстракції; якісного і кількісного аналізу економічних категорій, процесів і явищ у рамках динаміки економічних відносин у сфері освіти (розділ 1, підрозділ 2.1); історичний - для дослідження еволюції поглядів, змісту та основних підходів щодо освіти й освітніх ресурсів (підрозділи 1.1, 2.1); діалектичний - для визначення факторів впливу на систему формування освітніх ресурсів в умовах ринкових відносин України (розділ 2); статистичний - для отримання кількісних характеристик і виявлення загальних закономірностей розвитку системи створення освітніх ресурсів України (підрозділ 2.2); системний, комплексний та ситуаційний аналіз - для удосконалення економіко-правових методів впливу на розвиток освітніх ресурсів (розділ 3); експертних оцінок - для виявлення основних проблем економіко-правового регулювання системи освіти України (підрозділ 3.2); метод прогнозування - для формулювання практичних рекомендацій щодо розвитку освіти й формування освітніх ресурсів України (розділ 3).

Інформаційною базою дисертаційного дослідження є загальні положення економічної теорії, праці вітчизняних і зарубіжних учених, нормативно-правові акти, які регулюють діяльність системи освіти України, постанови Кабінету Міністрів України, статистичні дані Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Головного управління статистики України, дані Інтернет-видань.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в теоретичному обґрунтуванні функціонування й розвитку освіти та освітніх ресурсів України в умовах ринкової економіки. Найбільш важливими результатами дослідження, що характеризують його новизну, розкривають зміст дисертації і виносяться на захист, є такі:

вперше:

визначено економічну сутність системи формування освітніх ресурсів як природної монополії, що виявляється як стан освітнього сектора економіки, де панівне становище одного суб'єкта господарювання - держави - є економічно та суспільно доцільним з огляду на істотний ефект масштабу виробництва, оптимізацію суспільних витрат та соціальну значущість;

удосконалено:

визначення соціально-економічної природи освіти, що, на відміну від існуючих, розглядається як: 1) певна сфера діяльності в системі розподілу суспільної праці; 2) процес передачі знань, умінь, навичок і практичного досвіду, необхідних для професійної діяльності (процес професіоналізації особи); 3) результат процесу професіоналізації, тобто сукупність систематизованих знань, умінь і навичок, здобутих особою в процесі навчання в закладах освіти, формально зафіксованих у рівні її кваліфікації і необхідних для професійної діяльності; 4) організаційно-інституціональна система, що забезпечує функціонування й розвиток освіти;

трактування економічної сутності освіти, яка, на відміну від існуючих підходів, виявляється у відносинах держави, навчальних закладів і населення з приводу виробництва і споживання освітніх послуг, результатом яких є відтворення кваліфікованих трудових ресурсів та нагромадження освітнього капіталу;

теоретичне обґрунтування поняття «освітні ресурси» на двох рівнях: індивідуальному - знання, уміння, навички і здібності, набуті людиною в процесі здобуття освіти в навчальних закладах, використання яких має соціальний і економічний ефект у вигляді збільшення доходів індивідів, прибутку фірм, економічного зростання тощо; загальносуспільному - рівень загальної і професійної освіти населення та кваліфікації основних груп працівників, матеріально-технічна та інформаційна база ВНЗ, навчальні заклади, викладачі, студенти, аспіранти, докторанти, дослідники різних галузей економіки тощо;

визначення економічної категорії «освітній капітал», що, на відміну від існуючого, розглядається як освітні ресурси, сформовані в результаті інвестицій і накопичені людиною в процесі здобуття освіти певного рівня кваліфікації і професійної спрямованості, використання яких сприяє зростанню доходів, економіки і продуктивності праці;

визначення поняття «освітні послуги»: з одного боку, це діяльність у вигляді науково-педагогічної праці, спрямованої на задоволення різноманітних потреб особи й суспільств, результатом якої є формалізований рівень знань, умінь, навичок і здібностей; а з іншого - інтелектуальний (освітній) товар, виробником якого є освітній заклад, а споживачем - особи, які споживають цей товар;

дістало подальший розвиток:

пропозиції щодо вдосконалення механізму фінансування освіти, зокрема, обчислення норм фінансування вищої освіти за схемою: «типова норма - загальна норма - індивідуальна (диференційована) норма» для оптимізації витрат суспільства на освіту, підвищення її якісних характеристик, більш адекватного задоволення реальних фінансових потреб освітніх закладів;

концептуальний підхід до визначення особливостей формування та розвитку освітніх ресурсів в умовах сучасних ринкових відносин, що, на відміну від існуючих, передбачає діяльність закладів освіти переважно як некомерційних (безприбуткових) організацій, сутність функціонального призначення яких передбачає, перш за все, задоволення потреб населення в певних благах, а не одержання максимального прибутку.

Практичне значення одержаних результатів полягає в обґрунтуванні рекомендацій теоретико-практичного характеру щодо формування та реалізації державної політики у сфері освіти, які можна застосувати в процесі подальшого вдосконалення вітчизняної освіти. Результати дослідження використані при підготовці навчальних програм, навчально-методичного забезпечення для студентів вищих навчальних закладів з метою поглиблення знань студентів щодо значення й ролі освітніх ресурсів розвитку суспільного виробництва. Результати дослідження використовуються в навчальному процесі Дніпропетровської державної медичної академії при викладанні дисциплін: «Основи економічної теорії», «Організація та економіка фармації», “Менеджмент і маркетинг у фармації» (акт впровадження від 23.06.2010 р.); Дніпропетровського медичного інституту традиційної та нетрадиційної медицини при викладанні дисципліни «Основи економічної теорії» (акт впровадження від 25.06.2010 р.). Рекомендації автора були впроваджені в «Концепцію розвитку дистанційного навчання компанії FGS Ukraine» (довідка від 11.10.2010 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійно виконаною працею, в якій викладено авторський підхід щодо формування освітніх ресурсів в умовах ринкових відносин України.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження оприлюднено на конференціях: VII Міжнародній науково-практичній конференції «Наука і освіта 2003», (м. Дніпропетровськ, 2003 р.); VII Міжнародній науково-практичній конференції «Наука і освіта 2004», (м. Дніпропетровськ, 2004 р.); VI Міжнародній науково-практичній конференції “Efektivni nбstroje modernich vмd - 2010» (Чехія, м. Прага, 2010 р.)

Публікації. Результати дисертації відображено в 9 публікаціях: 6 статтях у фахових наукових виданнях, 3 статтях у матеріалах конференцій.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (185 найменувань), 2 додатків. Повний обсяг роботи становить 215 сторінок, містить 4 рисунки, 9 таблиць.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі - «Економічна сутність та природа освіти» - здійснено науковий аналіз поглядів на освіту; розкрито її економічну природу, функції і сутність; з'ясовано місце та роль освіти в системі суспільного виробництва; визначено економічну сутність системи формування освітніх ресурсів як природної монополії.

Освіта як соціально-економічне явище розкривається як: 1) певна сфера діяльності в системі розподілу суспільної праці; 2) процес передачі знань і пов'язаного з ним практичного досвіду, необхідних для професіоналізації членів суспільства; 3) результат процесу професіоналізації - професійні знання, зафіксовані у рівні кваліфікації; 4) організаційно-інституціональна система, що забезпечує функціонування й розвиток освіти.

Освіта як процес передачі знань і практичного досвіду являє собою освітню діяльність, головна мета якої полягає у формуванні й розвитку «людини гуманістичної» і «людини економічної». У першому випадку метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості, розвиток її розумових і фізичних здібностей, виховання високоморальних, духовно багатих членів суспільства і громадян, які усвідомлюють своє суспільне призначення. У другому - підготовка конкурентоспроможного фахівця, затребуваного на ринку праці, розвиток у нього потреби в самозміні, зацікавленості у знаннях. При цьому ключовими завданнями мають виступати як ціннісні орієнтації, спрямовані на мотиви економічного (доходи, прибуток, рівень власного добробуту), так і гуманістичного характеру (людська особистість, духовні цінності, творча самореалізація тощо). Мета освіти зумовлює виконання нею основних функцій, через які виявляються її сутність, призначення й реалізація в суспільстві, - гуманістичної, економічної та соціальної.

Освіта є, з одного боку, сукупністю специфічних відносин у системі відносин суспільного виробництва, з іншого - сферою послуг зі своїми особливостями виробництва доданої вартості, і як така вона виконує певні економічні функції: відтворення трудових ресурсів, підготовка кваліфікованих кадрів для господарства та надання освітніх послуг. Важливою ознакою кваліфікації трудових ресурсів є здобута освіта працівників, яка дає працівникам знання й навички, створює свого роду “неречові», але довготривалі й такі, що беруть участь у багатьох циклах виробництва, фонди знань і досвіду.

Соціально-економічна сутність освітньої послуги розкривається в поєднанні суспільного і приватного блага. Як суспільне благо освітня послуга характеризується спільним характером споживання, неможливістю виключення, неподільністю, породженням значного зовнішнього (екстернального) ефекту, який виявляється в тому, що особи, які не беруть участь у комерційній оборудці, отримують з неї для себе користь, не маючи при цьому жодних витрат. Як приватне благо освітня послуга виступає об'єктом купівлі-продажу, має споживну вартість і вартість, ринкову ціну, яка визначається попитом і пропозицією; характеризується наявністю можливості вибору споживачем форми й способів задоволення.

Визначальною ланкою в економічних відносинах у сфері освіти виступають відносини власності на засоби праці. Саме вони інтегрують і пронизують усю систему виробничих відносин освітнього комплексу. Найбільш специфічною рисою відносин власності у сфері освіти є висока питома вага привласнення інтелектуальної власності, основою якої виступають інтелект, знання, досвід тощо. У сучасну епоху інтелектуальна власність перетворюється на головний різновид власності, оскільки продуктивне використання у виробництві знань інтелектуального і практичного порядку часто стає вирішальним чинником економічного зростання.

Інтелектуальна власність як індивідуальне надбання викладача на наявні в нього наукові знання, педагогічні прийоми, методичні розробки визначають якість освітніх послуг і рівень їх впливу на формування духовних здібностей студентів і їхню кваліфікацію. З інтелектуальною власністю дуже тісно пов'язана категорія інтелектуального капіталу, складовою якого є людський капітал - знання, навички та інші природні та здобуті здібності людини, які впливають на зростання виробництва й доходу. Освітній фактор є основним у формуванні й розвитку людського капіталу. Власне, це дає підстави говорити не просто і не стільки про людський капітал, а про більш конкретну й осібну складову людського капіталу - освітній капітал. Освітній капітал визначається рівнем загально- і спеціальноосвітньої підготовки людини. З точки зору економіки - це сформовані у результаті інвестицій і накопичені людиною в процесі здобуття освіти знання певного рівня кваліфікації і професійної спрямованості, використання яких сприяє зростанню доходів, продуктивності праці та економічному прогресу.

Таким чином, економічна сутність освіти виявляється в єдності її функціональних, іманентних властивостей, які відрізняють і характеризують її як економічну категорію. Ці властивості пов'язані з категоріями «трудові ресурси», «освітні послуги», «освітній капітал».

На основі узагальнення вищезазначеного, в роботі запропоновано таке економічне визначення освіти: це відносини держави, навчальних закладів і населення з приводу виробництва і споживання освітніх послуг, результатом яких є відтворення кваліфікованих трудових ресурсів та нагромадження освітнього капіталу.

Як фактор, що впливає на економіку, освіта має певну економічну ефективність, яка може бути виражена в загальному вигляді через різницю величин повних витрат суспільства на освіту й приросту ВВП, отриманих за рахунок цих витрат. Механізм зв'язку освіти з економікою дуже складний. У ньому тісно переплітаються технічні, економічні, політичні, культурні та соціально-психологічні фактори. Спроби визначити ефективність освіти показують, що вона вносить досить значний внесок у розвиток і зростання економіки країни, але ці намагання показують і те, що моделі, які застосовувалися, мають багато похибок, оскільки методи подібних розрахунків були досить довільними. Ця обставина дає підстави робити висновок, що при вивченні економічної ролі освіти в масштабі всього господарства зусилля потрібно спрямовувати не на конструювання показників впливу освіти, підвищення кваліфікації кадрів, на виробництво національного доходу, а на дослідження умов поєднуваності між розвитком виробничого апарату, науково-технічним прогресом і підготовкою кваліфікованих кадрів. Видається, що саме такий підхід буде найбільшою мірою сприяти збільшенню ефективності всього комплексу суспільних витрат виробництва.

У дисертації зазначається, що система створення освітніх ресурсів має всі ознаки природної монополії.

Критеріями віднесення системи освітніх ресурсів до категорії суб'єктів природних монополій є:

належність освіти до суспільно важливих сфер діяльності, зумовлена економічною та соціальною вигодою для всього суспільства, держави й окремої особи;

значний ефект масштабу, завдяки чому уможливлюється оптимізація суспільних витрат;

унікальність споживчих властивостей освітніх ресурсів;

наявність установлених державою бар'єрів для здійснення освітньої діяльності через механізм ліцензування й акредитації та державного стандарту освіти;

нееластичність попиту на освітні ресурси.

На основі вищенаведених міркувань автор пропонує таке визначення природної монополії системи формування освітніх ресурсів - стан освітнього сектора економіки, на якому панівне становище одного суб'єкта господарювання - держави - є економічно та суспільно доцільним з огляду на істотний ефект масштабу виробництва, оптимізацію суспільних витрат та соціальну значущість.

У другому розділі - «Фактори впливу на систему створення освітніх ресурсів у сучасних ринкових умовах» - здійснено науковий аналіз освітніх ресурсів у системі рушійних сил розвитку економіки; стану й особливостей формування освітніх ресурсів України в сучасних ринкових умовах; розкрито соціально-економічні проблеми й суперечності формування освітніх ресурсів.

За роки незалежності в Україні створено систему багатоступеневої підготовки фахівців. Така система побудована на різних за складністю й рівнем одержуваної кваліфікації програмах. Вона стимулює академічну й професійну мобільність студентів на ринку освітніх послуг і праці, сприяє соціальній захищеності людей.

Закон України “Про вищу освіту» закріплює такі ступені вищої освіти: неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта; вища освіта. Незважаючи на певні недоліки, уведення багаторівневої вищої освіти є прогресивним кроком у процесі реформування освітньої галузі, перш за все, у плані розширення охоплення населення вищою освітою (табл. 1).

Таблиця 1 Кількість вищих навчальних закладів України та студентів у них протягом 1990-2011 рр.

Навчаль-ний рік	Кількість закладів	Кількість студентів у закладах, тис. осіб
	I-II рівнів акредитації	III-IV рівнів акредитації	I-II рівнів акредитації	III-IV рівнів акредитації
1990/91	742	149	757,0	881,3
1991/92	754	156	739,2	876,2
1992/93	753	158	718,8	855,9
1993/94	754	159	680,7	829,2
1994/95	778	232	645,0	888,5
1995/96	782	255	617,7	922,8
1996/97	790	274	595,0	976,9
1997/98	660	280	526,4	1110,0
1998/99	653	298	503,7	1210,3
1999/00	658	313	503,7	1285,4
2000/01	664	315	528,0	1402,9
2001/02	665	318	561,3	1548,0
2002/03	667	330	582,9	1686,9
2003/04	670	339	592,9	1843,8
2004/05	619	347	548,5	2026,7
2005/06	606	345	505,3	2203,8
2006/07	570	350	468,0	2318,6
2007/08	553	351	441,3	2372,5
2008/09	528	353	399,3	2364,5
2009/10	511	350	354,2	2245,2
2010/11	505	349	361,5	2129,8

Джерело: Державний комітет статистики, www.ukrstat.gov.ua

Як випливає з табл. 1, протягом 1990-2011 р. у вищій освіті України спостерігаються суперечливі тенденції. Кількість ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації протягом 1990-1997 р. збільшувалася, але, починаючи з 1997 р., невпинно зменшується і кількість студентів, що навчаються в цих закладах (за винятком 2000-2003 р., коли кількість вузів і студентів зростала). Натомість вагоме зростання спостерігається на рівні ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації: кількість закладів збільшується зі 149 до 353 у 2008/09 н.р. (трохи зменшившись у 2011 р. - до 349), а кількість студентів - з 881,3 до 2372,5 у 2007/08 н.р, зменшившись протягом наступних років - до 2129,8 у 2010/11 н. р.

Регіональний потенціал вищої освіти України в розрізі областей є нерівномірним і формується під впливом соціально-економічної ситуації та інфраструктури виробничої і невиробничої сфер регіонів (рис. 1). Найбільша кількість вищих навчальних закладів І та ІІ рівнів акредитації станом на 2008/09 н.р., сконцентрована переважно на сході країни та в м. Київ.

Загалом найбільша кількість вищих навчальних закладів І-ІІ та ІІІ-ІV рівнів акредитації сконцентрована в м. Київ та Донецькій, Харківській і Дніпропетровській областях. Відповідно, і кількість студентів у цих регіонах є найвищою. Необхідно зазначити, що в Києві, порівняно з указаними областями, кількість вузів ІІІ та ІV рівнів акредитації є більшою, ніж вищих навчальних закладів І та ІІ рівнів акредитації на 15 установ, при цьому кількість студентів за цим показником є більшою майже в 6 разів.



Рис. 1 Кількість вищих навчальних закладів за регіонами та кількість студентів у них у 2008/09 н.р.

Джерело: Державний комітет статистики, www.ukrstat.gov.ua.

У регіонах більшою є кількість вищих навчальних закладів саме І та ІІ рівнів акредитації, проте кількість студентів у декілька разів є вищою у вузах ІІІ та ІV рівнів акредитації.

У роботі зазначається, що зміни в інформації на сучасному етапі розвитку людства є джерелом будь-яких змін у суспільстві. Через системи поширення, зберігання й обробки інформації вона перетворюється на знання. Як правило, перетворення інформації на знання відбувається в ході наукових досліджень і освітнього процесу. Головне для наукових і освітніх установ - здійснити приріст знань і втілити їх у людському (освітньому) і фізичному капіталі, що неможливо без формування освітнього ресурсу. Саме обсяг здобутих знань і їх ефективне використання стає головним ресурсом економічного зростання. Це означає, що в економічних (трудових) ресурсах слід виділити освітній ресурс. Цей вид трудових ресурсів відображає професійно-освітні характеристики робочої сили.

Освітні ресурси мають певний набір властивостей: незалежність від простору; невідчужуваність від продавця; схильність лише до морального спрацювання; складність визначення та вимірювання їх цінності.

Будучи самостійним ресурсом, освіта одночасно є інтегральним чинником господарювання, елементи якого містяться в кожному з факторів виробництва, слугує критерієм їх зрілості, умовою ефективного функціонування і взаємодії. Освіта виступає як система, що формує інфраструктуру єдиного ринкового простору і забезпечує його цілісність, мобільність і ефективність. Через реалізацію нових знань у виробництві і суспільстві освітні ресурси взаємодіють з традиційними ресурсами і відображають ефект зворотної дії ресурсів більш високої якості на освіту.

Таким чином, освітні ресурси можна визначити як сукупність знань, умінь і навичок, набутих людиною в процесі здобуття освіти в навчальних закладах, використання яких має соціальний і економічний ефект у вигляді збільшення доходів, економічного зростання тощо.

Це дає змогу уточнити визначення освітнього капіталу - це освітні ресурси, сформовані в результаті інвестицій і накопичені в процесі здобуття людиною освіти певного рівня кваліфікації і професійної спрямованості, використання яких сприяє зростанню доходів, продуктивності праці та економічному прогресу.

Таке визначення освітнього капіталу містить низку моментів, які дають можливість розглядати його як економічну категорію:

це сформований у результаті інвестицій ресурс;

це ресурс, накопичений у процесі здобуття освіти;

являє собою сукупність кваліфікаційно-професійних характеристик працівника;

до нього належать тільки кваліфікаційно-професійні характеристики, які впливають на економічне зростання і доходи;

це ресурс, який використовується для одержання економічного ефекту - збільшення доходів, зростання продуктивності праці, економічний прогрес.

У дисертації підкреслюється, що освітні ресурси потрібно розглядати не лише на індивідуальному (особистісному) рівні. Це більш масштабне й багатопланове явище, яке охоплює увесь освітній комплекс суспільства і є найбільш узагальненим визначенням тих реальних можливостей розвитку, що надані суспільству освітою. Економічний аспект освітніх ресурсів включає всю сукупність ресурсів освітньої сфери, які виступають основою її функціонування і розвитку, тим самим сприяючи розвитку суспільства. Визначити кількісно і якісно освітні ресурси не можливо одним показником, їх квантифікація потребує цілого комплексу різнопорядкових показників, зокрема, таких як рівень загальної і професійної освіти населення, кваліфікація працівників, рівень розвитку матеріальної-технічної та інформаційної бази вишів, кількість аспірантів, докторантів тощо.

У роботі зазначається, що більш оптимальною, на думку автора, моделлю діяльності освітніх закладів є модель некомерційної (безприбуткової) організації, коли організаційно-економічний механізм їх функціонування поєднує ринкові й неринкові начала.

У дисертаційному дослідженні наголошується, що серед найбільш гострих соціально-економічних проблем та суперечностей, які гальмують процес модернізації сфери освіти в сучасних ринкових умовах, є відставання системи освіти від вимог сучасного ринку праці; певний дефіцит викладацьких та управлінських кадрів необхідної кваліфікації; необхідність прийняття конкретних заходів соціальної підтримки її працівників, а також найболючіші і найактуальніші - проблема доступності та фінансування освіти.

Ситуація з фінансуванням системи освіти України (табл. 2) за номінальними показниками виглядає досить непогано. Хоча слід зауважити, що збільшення витрат на фінансування системи вищої освіти України відбувалося тільки в номінальних показниках, а різкий стрибок 2010 р. пов'язаний зі зміною методики розпису витрат. У реальних же показниках усе далеко не так добре і ситуація з фінансуванням підготовки фахівців у ВНЗ України всіх рівнів акредитації й надалі залишається вкрай важкою і такою, що потребує негайного виправлення з урахуванням реальних потреб як системи вищої освіти в цілому, так і ВНЗ зокрема. Адже з урахуванням інфляційного чинника можна скоріше говорити про зменшення видатків на вищу освіту, особливо в умовах економічної кризи 2008-2009 рр. і перші післякризові роки.

Економічна криза, загальне скорочення фінансування державою системи вищої освіти та інші фактори різного характеру змусили вищі навчальні заклади шукати альтернативні шляхи виходу зі скрутного становища, в тому числі альтернативні джерела фінансових надходжень, серед яких: здійснення масштабної реклами вишів для набору студентів на різні форми й терміни навчання; збільшення кількості різних економічно вигідних додаткових форм освіти, включаючи різні центри й курси перепідготовки й підвищення кваліфікації, відкритої освіти для старших груп населення; участь у НДДКР; спільні проекти з приватними і державними фірмами; патентно-ліцензійна діяльність; створення науково-виробничих і науково-дослідних фірм; технопарків, наукових центрів і науково-промислових комплексів; поширення і поглиблення міжнародного співробітництва, одним з проявів якого є навчання у ВНЗ України іноземних студентів тощо.

Таблиця 2 Фінансування системи вищої освіти України у 2007-2010 р.р.

Підготовка кадрів ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації
Рік	Загальний фонд	Спеціальний фонд	Разом
2007	899 581,70	366 767,96	1 266 355,66
2008	1 384 511,3	446 074,8	1 830 586,1
2009	1 671 451,7	489 513,2	2 160 964,9
2010	2 159 463 600,0	536 756 087,18	2 642 219 687,18
Підготовка кадрів ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації
Рік	Загальний фонд	Спеціальний фонд	Разом
2007	2 945 698,40	3 038 602,99	5 984 301,39
2008	4 806 135,2	3 714 583,8	8 520 719,0
2009	5 672 198,3	4 330 339,9	10 002 538,2
2010	6 778 899 200,0	4 896 829 194,66	11 675 728 394,66

Джерело: Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, www.mon.gov.ua.

Одним з важливих питань, пов'язаних з доступністю освіти, є питання допомоги студентам із соціально вразливих категорій населення в здобутті якісної освіти; відмінностей у рівні доходів. На доступність вищої освіти істотно впливає регіонально-територіальний чинник доходу - у сільській місцевості та малих містах якість середньої освіти зазвичай нижча, ніж у навчальних закладах великих міст. Доступність престижної вищої освіти утруднюється інституційними бар'єрами між вищою і середньою школою, що зумовило появу фактично нової ланки освітньої системи - системи репетиторства та відділень довузівської підготовки. Важливе місце щодо доступності освіти займають гендерні аспекти рівності освітніх можливостей, проблема рівного доступу до освіти чоловіків і жінок і рівного використання ними здобутого освітнього потенціалу протягом життя.

У третьому розділі - «Удосконалення економіко-правових методів формування освітніх ресурсів в сучасних ринкових умовах» - розкрито економіко-організаційні методи та інституційно-правові засади формування освітніх ресурсів, сформульовано пропозиції щодо більш ефективної реалізації державної політики в галузі освіти.

У роботі підкреслюється, що надзвичайно важливою є інноваційна спрямованість розвитку системи освіти. Будь-яка інноваційність у сфері вищої освіти має бути спрямована на формування освітніх ресурсів відповідно до запитів економіки і вимог, які ставить сучасне ринкове господарство перед працівником. Однією з інноваційних змін в Україні у сфері освіти є визнання й утвердження приватної власності. Держава й суспільство мають забезпечити рівні можливості всім освітнім закладам, встановити чіткі правила і забезпечити їх дотримання, запобігати недобросовісній конкуренції, недостовірній рекламі, податковій дискримінації окремих категорій освітніх закладів, тобто встановити однакові для всіх вимоги, рівні умови для конкуренції. Реформування освіти має передбачати подальший розвиток і державну підтримку недержавних ВНЗ, які роблять істотний внесок у формування освітніх ресурсів України. Поєднання в єдиному освітньому просторі різних форм здобуття освіти та організаційно-правових форм діяльності освітніх установ створюють оптимальні умови для розкриття і розвитку індивідуальних особливостей кожного студента.

У дисертації з'ясовано, що однією з найбільших проблем у галузі освіти є адекватне фінансове регулювання, яка має три основних аспекти. Перший з них полягає в тому, щоб науково обґрунтувати частку національного доходу, яка має піти на утримання й розвиток вищої освіти. Другий аспект фінансової проблеми пов'язаний із джерелами фінансування. Третій аспект проблеми фінансування - створення науково обґрунтованих норм витрат за різними статтями кошторису ВНЗ.

До цього аспекту слід віднести й питання фінансових взаємин ВНЗ з міністерствами й відомствами, у підпорядкуванні яких вони перебувають, регламентації фінансових прав вузів, упровадження й розвитку ринкових принципів у їх діяльності, підвищення матеріальної зацікавленості професорсько-викладацького складу і студентів у більш ефективному здійсненні навчального процесу й науково-дослідних робіт.

Усі ці питання неможливо вирішувати без науково обґрунтованих норм фінансування. Доцільно розробити норми для трьох рівнів фінансових відносин. Перший рівень - фінансові відносини, які виникають при складанні й розгляді загальнодержавного бюджету в частині витрат на ВНЗ. На цьому етапі відбувається погодження реальних потреб вузів і бюджетних можливостей. Норми, які визначаються на цьому рівні, мають бути укрупненими, тобто орієнтованими на середні умови роботи ВНЗ у країні.

Другий рівень відносин пов'язаний з міжвідомчим розподілом коштів. Вони виникають у процесі розгляду Міністерством фінансів зведених кошторисів на утримання вузів, підпорядкованих різним міністерствам і відомствам. На цьому етапі відбувається коригування складених проектів зведених кошторисів. Природно, що й тут виникає потреба робити розрахунки за укрупненими фінансовими нормами, котрі враховують регіональну специфіку або галузеві особливості вузів по окремих міністерствах і відомствах.

Нарешті, третя група відносин виникає на рівні “ВНЗ - міністерство (відомство)», коли відбувається розгляд індивідуальних кошторисів вузів і безпосереднє їх фінансування.

Тут до норми висуваються дещо інші вимоги. Вона має враховувати специфіку кожного ВНЗ. Тому виникає завдання диференціації норм, тобто встановлення індивідуальних норм, що дають змогу врахувати профіль конкретного вузу, рівень його матеріального забезпечення, наявність професорсько-викладацького персоналу тощо.

Таким чином, процес фінансового нормування передбачає обов'язкове поєднання двох протилежних напрямів за такою схемою: «типова норма ? загальна норма ? індивідуальна (диференційована) норма». Від розроблення типових норм, що включають у себе елементи їх інтеграції, відбувається перехід до загальних норм, а далі - до протилежного процесу - їх диференціації з урахуванням індивідуальних потреб ВНЗ. Тільки за такого підходу збережеться органічний взаємозв'язок цих трьох типів норм і будуть задоволені вимоги бюджетного планування і реальні індивідуальні потреби вузів. Загальна (усереднена) норма буде розрахована на середні умови діяльності ВНЗ, що змогу міністерствам і відомствам дасть організувати диференційоване фінансування ВНЗ у межах бюджетних асигнувань.

У дисертаційному дослідженні наголошується, що вдосконалення інституційно-правових засад функціонування системи освіти передбачає, зокрема, оптимізацію правового механізму, розширення участі суспільства в управлінні, подальший розвиток академічних свобод і автономії вузів, поліпшення стану справ в освітньому менеджменті і тощо з неодмінним збереженням державного впливу і суспільної підтримки в різних формах.

ВИСНОВКИ

Результатом дослідження є нове вирішення наукового завдання, яке полягає в розробленні теоретико-методичних і практичних засад здійснення ефективної державної політики щодо розвитку освіти й формування освітніх ресурсів в умовах ринкових відносин України. Основні наукові і практичні висновки і результати полягають у такому.

Запропоновано розрізняти освіту як категорію соціально-економічну, що є категорією соціально-економічних наук у цілому, і освіту як категорію економічної теорії. У соціально-економічному розумінні освіта розкривається як: 1) певна сфера діяльності в системі розподілу суспільної праці; 2) процес передачі знань, умінь, навичок і практичного досвіду, необхідних для професійної діяльності (процес професіоналізації особи); 3) результат процесу професіоналізації, тобто сукупність систематизованих знань, умінь і навичок, здобутих особою в процесі навчання в закладах освіти, формально зафіксованих у рівні її кваліфікації і необхідних для професійної діяльності; 4) організаційно-інституціональна система, що забезпечує функціонування й розвиток освіти. В економічному сенсі освіта - це відносини держави, навчальних закладів і населення з приводу виробництва і споживання освітніх послуг, результатом яких є відтворення трудових ресурсів різної кваліфікації та нагромадження освітнього капіталу.

З'ясовано, що в процесі формування здатності людини до праці протягом навчання, підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації в освітніх закладах нагромаджується освітній капітал, під яким автор розуміє освітні ресурси, сформовані в результаті інвестицій і накопичені людиною в процесі здобуття освіти певного рівня кваліфікації і професійної спрямованості, використання яких сприяє зростанню доходів, продуктивності праці та економічному прогресу.

Обґрунтовано, що освітні ресурси на індивідуальному рівні - це сукупність знань, умінь і навичок, набутих людиною в процесі здобуття освіти в навчальних закладах, використання яких має соціальний і економічний ефект у вигляді збільшення доходів, економічного зростання тощо; на загальносуспільному - це рівень загальної і професійної освіти населення та кваліфікації основних груп працівників, матеріально-технічна та інформаційна база ВНЗ, навчальні заклади, викладачі, студенти, аспіранти, докторанти, дослідники різних галузей економіки тощо.

Доведено, що система формування освітніх ресурсів має всі ознаки природної монополії:

належність освіти до суспільно важливих сфер діяльності, зумовлена економічною та соціальною вигодою для всього суспільства, держави й окремої особи;

значний ефект масштабу, завдяки чому уможливлюється оптимізація суспільних витрат;

унікальність споживчих властивостей освітніх ресурсів;

наявність установлених державою бар'єрів для здійснення освітньої діяльності через механізм ліцензування й акредитації та державного стандарту освіти;

нееластичність попиту на освітні ресурси.

Економічна сутність системи формування освітніх ресурсів як природної монополії виявляє себе як стан освітнього сектора економіки, на якому панівне становище одного суб'єкта господарювання - держави - є економічно та суспільно доцільним з огляду на істотний ефект масштабу виробництва, оптимізацію суспільних витрат та соціальну значущість.

Виявлено, що проблема фінансування освіти має три аспекти: 1) необхідність наукового обґрунтування частки національного доходу, яка повинна йти на утримання й розвиток вищої освіти; 2) наявність різних джерел фінансування, потреба визначення й оптимального співвідношення їх застосування; 3) створення науково обґрунтованих норм витрат за різними статтями кошторису ВНЗ, а також питання фінансових відносин ВНЗ з міністерствами й відомствами, у підпорядкуванні яких вони перебувають, регламентація фінансових прав вузів, упровадження й розвиток ринкових принципів у їх діяльності тощо. Процес фінансового нормування має обов'язково передбачати поєднання двох протилежних напрямків за такою схемою: «типова норма - загальна норма - індивідуальна (диференційована) норма».

Обґрунтовано, що діяльність закладів освіти переважно як некомерційних (безприбуткових) організацій, організаційно-економічний механізм функціонування яких поєднує, з одного боку, ринкове й неринкове представництво суспільних очікувань і вподобань, а з іншого - певною мірою послаблену зацікавленість у максимізації чистого доходу, найбільше відповідають реаліям сьогодення, оскільки такі форми господарювання здатні бути провідниками управлінських впливів (при здійсненні економічними методами) і забезпечувати широкі можливості самоорганізації й саморозвитку, позбавляючи втрат, породжуваних обмеженням ініціативи і гальмуванням інновацій. Це також дозволяє уникати надмірного централізму, одноманітності й регламентації, властивих державним структурам, і створювати сприятливі умови для становлення життєздатних і гнучких громадських структур, відродження благодійності, різних форм добровільної активності, спрямованої на досягнення соціально значущих цілей, у сфері освіти.

З'ясовано, що формування освітніх ресурсів України в сучасних ринкових умовах вимагає посилення й дальшого вдосконалення всієї системи наявних економіко-організаційних та інституційно-правових методів впливу держави й суспільства на сферу освіти. Це передбачає, зокрема, перехід від імперативного методу регулювання суспільних відносин у цій сфері (метод владних приписів, субординації, централізованого регулювання) до диспозитивного (метод автономії, координації, децентралізованого регулювання); заміну централізованого державного управління державно-громадським; передачу частини повноважень держави громадським самоврядним організаціям.

Встановлено, що однією з найбільш гострих і значущих соціально-економічних проблем вищої освіти є суперечність між її привабливістю і рівнем доступності. Проблема рівності в освіті в теоретичному плані тісно пов'язана з ідеєю соціальної справедливості і соціальної рівності. Доступність освіти є невід'ємною частиною і важливим чинником забезпечення соціальної цілісності й стабільності. Рівність в освіті вписується в ширшу проблематику соціально-економічної рівності, що сприяє загальному економічному зростанню, більш стабільному й гармонійному розвитку суспільства. Саме тому при розробленні освітньої політики велика увага повинна приділятися підтримці соціально вразливих груп населення (люди з обмеженими фізичними можливостями, вихідці із соціально неблагополучних і малозабезпечених верств тощо), вихованню толерантності у вузах, гендерній рівності.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Лівенко А.І. Вища освіта як чинник економічного зростання / Анатолій Лівенко // Наукові записки Терноп. держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Серія: економіка. - Тернополь, 2001. - № 7. - С. 59-63.

2. Лівенко А.І. До питання визначення поняття освіти як економічної категорії / Анатолій Лівенко, Айна Риженко // Наукові записки Терноп. держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Серія: економіка. - Тернопіль, 2002. - Вип. 10. -
С. 6-9.

Особистий внесок здобувача: сформулювано загальні моменти, які відображають специфіку освіти, констатують її як особливу сферу діяльності; наведено визначення освіти як галузі господарства.

...