Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Ринкова трансформація економіки гостро поставила перед Україною проблему вибору ефективних напрямів та інструментів забезпечення розвитку сільських територій. Серед них одним з основних є державне регулювання, за допомогою якого, на основі програмно-цільового підходу апробуються й вдосконалюються механізми забезпечення сталого розвитку сільських територій.

Подолання проблем низької ефективності аграрної політики, дефіциту коштів у бюджеті країни на соціальні витрати, повільного становлення сільського самоврядування, віддаленості селян від ринків збуту сільськогосподарської продукції, обмеженості доступу до матеріально-технічних, фінансових та інформаційних ресурсів вимагає значного посилення державного впливу на сільські території. Регулювання розвитку сільських територій суттєво відрізняється від регулювання сільського господарства, адже йдеться не про галузь виробництва, а про територіальну організацію сільської складової суспільства, тому необхідні інші методи та підходи. Отже, сільські території доцільно виокремити в самостійний об'єкт державного регулювання.

Теорії та практиці державного регулювання економіки присвячено дослідження видатних вчених-економістів зарубіжних країн. Найвідоміші з них: Дж. Гелбрейт, Дж. Долан, Дж. Кейнс, Д. Ліндсей, Д. Норт, М. Фрідмен, Ф. Хайєк та ін. У вітчизняній науці вагоме місце в галузі державного регулювання економіки займають праці В.Ф. Бесєдіна, І.К. Бондар, З.С. Варналія, А.С. Гальчинського, С.І. Дорогунцова, А.Ф. Мельник, І.І. Лукінова, А.Г Савче-нка, А.А. Чухна.

Визнаними вченими у сфері дослідження розвитку сільських територій є М.К. Орлатий, І.В. Прокопа, П.Т. Саблук, В.В. Юрчишин та інші науковці-економісти цього напряму. Актуальні питання, пов'язані з розглядом окремих аспектів досліджуваної проблеми, знайшли відображення в працях: О.А. Біттера, О.А. Бугуцького, О.Г. Булавки, Н.М. Вітренко, П.І. Гайдуцького, І.Ф. Гни-біденка, Ю.Е. Губені, О.Д. Гудзинського, Д.Ф. Крисанова, М.Ф. Кропивка, Г.І. Купалової, П.А. Лайка, Е.М. Лібанової, М.Й. Маліка, О.М. Онищенка, В.М. Нелепа, О.І. Павлова, К.В. Прокопишак, В.П. Рябоконя, М.П. Сахацького, В.К. Терещенка, В.М. Трегобчука, Л.О. Шепотько, Д.В. Шияна, К.І. Якуби. Перелічені науковці не тільки з позицій сьогодення переосмислили класичні категорії соціально-економічного розвитку українського села, але й ввели в економічний обіг ряд новацій, зміст і особливості яких стали предметом дискусій.

Але, незважаючи на посилену увагу науковців до проблем села, недостатньо повно досліджені питання державного регулювання розвитку сільських територій. Комплекс проблем щодо забезпечення сталого розвитку сільських територій України є новим напрямом вітчизняної наукової думки. Потребують належної уваги теоретичні надбання та практичні розробки проблем державного регулювання розвитку українського села. Недостатнім є розгляд питань державного регулювання розвитку сільських територій на рівні регіонів та особливо сільських районів України.

Необхідність створення цілісної науково обґрунтованої теорії й методики державного регулювання розвитку села, концепції сталого розвитку сільських територій зумовила вибір теми дослідження, його актуальність, теоретичну й практичну значущість.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є формування теоретичних засад і методичного інструментарію державного регулювання розвитку сільських територій, обґрунтування концепції їх сталого розвитку.

Відповідно до мети дослідження в дисертаційній роботі поставлено до розв'язання такі завдання:

- уточнити сутність категорії “сільські території”;

- визначити методи, принципи й завдання державного регулювання розвитку сільських територій;

- проаналізувати фактичний стан функціонування сільськогосподарського виробництва, соціальної сфери села, а також стан і проблеми навколишнього природного середовища;

- оцінити рівень розвитку сільських територій України за інтегральним показником;

- визначити депресивні сільські території на рівні адміністративних районів України та обґрунтувати пропозиції щодо їх фінансового вирівнювання;

- проаналізувати вплив бюджетно-податкової системи на розвиток сільських територій і надати пропозиції щодо її вдосконалення;

- розкрити механізми вдосконалення цінової та фінансово-кредитної політики розвитку сільських територій;

- визначити перспективні напрями розвитку сільських територій;

- обґрунтувати необхідність і шляхи реформування адміністративно-територіального устрою України;

- розробити концепцію сталого розвитку сільських територій.

1. Теоретичні та методологічні засади державного регулювання розвитку сільських територій

Визначено сутність та особливості державного регулювання соціально-економічних процесів у селі; обґрунтовано категорію “сільські території” як об'єкт державного регулювання; розкрито методи, принципи і завдання державного регулювання розвитку сільських територій.

Встановлено, що однією з головних причин кризи українського села є втрата керованості з боку держави процесами його соціально-економічного розвитку. Найважливішою передумовою подолання кризових явищ є створення ефективної системи державного регулювання у сільському секторі України. В основу методології сільського реформування необхідно покласти інституціональний підхід, що включає систему принципів управління розвитком села, спрямованих на зміну базисних складових існуючого сільського устрою, з урахуванням специфіки українських інститутів-умов; впливу через інститути-чинники; дії за допомогою інститутів-механізмів.

У трансформаційний період розвитку суспільства, коли старі структури вже не діють, а нові тільки створюються, інститути держави, а саме система представницької та виконавчої влади, повинні забезпечити економічний і соціальний порядок, здійснити політичні, соціальні та економічні реформи.

Сільські території автор визначає як обжиту місцевість поза територією міст з її умовами та ресурсами, сільським населенням і різноманітними основними засобами на цих територіях. З функціональної точки зору сільські території - це взаємопов'язана єдність трьох сфер: соціальної, виробничої та екологічної. При цьому саме соціальна сфера села є пріоритетним критерієм розвитку сільських територій, а задоволення різноманітних потреб селянина є метою такого розвитку.

Вирішення соціальних проблем сільського населення визначається багатофункціональним розвитком сільських територій - створенням нових робочих місць у переробній промисловості, сфері послуг, торгівлі, в галузях, що забезпечують багатоцільове використання природних ресурсів. Враховуючи світові тенденції сільського розвитку, в Україні доцільно здійснити координацію всіх програм і проектів як із розвитку сільського господарства, так і позааграрних напрямів у рамках комплексного розвитку сільських територій.

Головна мета політики розвитку сільських територій - створення умов для забезпечення достатньо високого рівня надання послуг, досягнення визначених суспільством стандартів життя, підвищення економічної ефективності виробництва при раціональному використанні природних ресурсів і збереженні навколишнього природного середовища.

Політика підтримки тільки сільського господарства є недостатньою для розвитку сільських територій, оскільки зв'язки агробізнесу з іншими галузями мають функціонально обмежений характер. Сільські території необхідно виділити в самостійний об'єкт державного регулювання. Найкращим рівнем для державного регулювання розвитку сільських територій є адміністративні райони. Методи державного регулювання розвитку сільських районів і стратегія їх функціонування повинні базуватися на таких основних принципах: узгодженість індикативного планування й директивного управління; аграрний протекціонізм; принцип єдності економічних і соціальних цілей.

У сільських поселеннях стратегія економічного розвитку повинна розроблятися, плануватися й реалізовуватися спільними зусиллями органів районної влади, місцевого самоврядування, представників бізнесу та державних підприємств, громадських організацій, населення.

2. Аналіз функціонування структурних елементів сільських територій України

Досліджено фактичний стан та проблеми розвитку сфер виробництва, екології, а також соціальної сфери села як складових елементів сільських територій. При цьому соціальна сфера села досліджувалась більш широко: в розрізі поселенської мережі, демографічної ситуації, зайнятості, доходів і витрат сільського населення, використання потенціалу соціальної інфраструктури сільських поселень.

Основним видом виробництва на сільських територіях є аграрне виробництво. Аграрний сектор економіки не лише забезпечує країну сільськогосподарською продукцією, але й великою мірою сприяє підтримці життєздатності сільської місцевості, збереженню аграрного ландшафту, агробіологічної різноманітності та культурної спадщини.

Протягом 90-х років минулого століття розвиток сільського господарства України характеризувався глибоким економічним спадом, лише починаючи з 2000 р. ситуація почала стабілізуватися. Хоча в 2007 р. через літню посуху валовий збір майже всіх видів продукції рослинництва істотно зменшився, але в цілому за 2000-2007 рр. в усіх категоріях господарств відбулось суттєве збільшення виробництва продукції рослинництва.

Тваринництво у період 2000-2007 рр. перебувало в депресивному стані. Поголів'я майже всіх видів тварин за цей час відчутно зменшилось. Інтенсивно розвивалось у цей період лише птахівництво.

Дослідження показують, що, незважаючи на позитивні зрушення, в сільському господарстві України існує ще багато невирішених проблем. У галузі налічується багато збиткових господарств, найнижча заробітна плата, низький рівень використання сільськогосподарських угідь, досить слабка соціальна захищеність селян порівняно з іншими секторами економіки.

Господарську діяльність на сільських територіях крім сільськогосподарських підприємств здійснюють також підприємства лісового та рибного господарства, добувної й обробної промисловості, транспортні та будівельні організації, заклади торгівлі, відпочинку та ін. Більшість цих підприємств перебувають у приватній власності.

Сільські території дуже різні за видами господарської діяльності та природними умовами. Зв'язок економіки й екології є обернено пропорційним: інтенсивний розвиток економіки веде до екологічної кризи і, навпаки, криза в економіці зменшує антропогенний вплив на природу. Взаємодію екологічної й економічної сфер сільських територій можна розуміти як відношення між залученням природних ресурсів до виробничої діяльності та забрудненням навколишнього природного середовища. Найбільшими забруднювачами навколишнього середовища в сільській місцевості є підприємства добувної й обробної промисловості. Проте і сільське господарство створює значні екологічні проблеми, основними причинами яких є добрива, пестициди, відходи інтенсивного тваринництва.

Стратегія сталого розвитку сільських територій повинна ґрунтуватись на комплексі взаємно погоджених економічних та екологічних заходів для досягнення головної мети - оптимізації сталого еколого-економічного механізму розвитку відповідних територій. Одним із напрямів вирішення екологічних проблем сільських територій має стати інтеграція екологічної політики у стратегію соціально-економічних реформ шляхом розробки природоохоронних програм як складових частин програм економічного та соціального розвитку сільських територій. Крім економічних механізмів забезпечення екологічної безпеки, необхідно також використовувати правові, технічні, медичні, гуманітарні заходи державного впливу, що функціонують в межах сільської поселенської мережі.

Сформована сільська поселенська мережа є результатом надзвичайно тривалого цілеспрямованого процесу освоєння території. Основними складовими елементами сільського розселення виступають територія, населення, природно-ресурсне, виробничо-економічне, соціально-культурне середовище проживання селян.

За 1970-2008 рр. чисельність сільських населених пунктів скоротилася з 31410 до 28504, тобто на 9,3%, а середня людність сільських поселень зменшилась за цей час від 683 до 516 осіб, або на 24,5%.

Негативні демографічні тенденції тією чи іншою мірою властиві переважній більшості країн Європи, але в Україні вони набули надзвичайних масштабів: лише протягом 1995-2008 рр. держава втратила понад 4,9 млн громадян. Навіть при незначному підвищенні народжуваності останніми роками, депопуляція населення надто висока, спостерігається погіршення стану здоров'я людей, що відображається в істотному скороченні середньої тривалості життя. В Україні цей показник найнижчий у Європі й має тенденцію до зниження.

Однією із причин бідності сільського населення та демографічної кризи на селі є високий рівень безробіття. Безробіття в Україні набуло абсолютно інакшого характеру, ніж в інших країнах: у лавах безробітних опинилися не малокваліфіковані працівники, а високопрофесійні фахівці. Безробіття несе прямі економічні втрати для суспільства: скорочення обсягу національного продукту, уповільнення зростання добробуту, поглиблення майнової нерівності. З безробіттям можуть бути пов'язані також політичні проблеми, адже його високий рівень створює соціально-політичну напруженість, може стати базою для різного роду політичних конфліктів, криз, революцій.

За даними Державного комітету статистики України, при скороченні трудових ресурсів села за 1991-2008 рр. на більш як 1 млн осіб, чисельність зайнятих у сільськогосподарських підприємствах зменшилась на 3 млн осіб. Скоротилася також чисельність зайнятих в інших галузях матеріального виробництва та соціальної сфери села. Основна частина працездатних селян, звільнених із підприємств та організацій, вимушено поповнює групу незайнятих або зайнятих лише в особистому селянському господарстві. Разом із зареєстрованими безробітними їх налічується понад 3 млн осіб. Ще близько 0,3 млн осіб складають приховані безробітні у сільськогосподарських підприємствах. Тобто до половини економічно активних жителів села не мають стабільного місця роботи та надійних джерел доходів, що знижує рівень життя населення.

При дослідженні соціальних проблем сільських територій використана система показників рівня життя, яка включає: досягнутий рівень доходів і майнової забезпеченості населення; обсяги споживання матеріальних благ, побутових послуг і послуг сфери культури; рівень забезпечення працівників необхідними у виробничому процесі умовами; стан задоволення людських потреб у фізичній, духовній та соціальній сферах; рівень суспільно-правових гарантій населенню.

Про бідність сільського населення свідчить значна частка витрат на продукти харчування в сімейних бюджетах селян. Лише у 2007 р. цей показник вийшов за межі критичної зони (понад 60%).

Соціальна інфраструктура також суттєво впливає на економічну ефективність виробництва, адже освіта, медичне забезпечення, поліпшення умов життя й відпочинку працівників, інші види послуг підвищують продуктивність праці. Цьому важливому напряму підвищення ефективності виробництва не надається достатньої уваги в сучасних економічних умовах нашої країни. Соціальна інфраструктура, що склалася в даний час на селі, підтверджує наявність глибокої кризи в цій сфері.

Дослідження стану фінансування розвитку соціальної інфраструктури села засвідчує, що воно здійснюється з державного бюджету за залишковим принципом. Спроби перекласти тягар відродження села на місцеві бюджети марні, оскільки вони часто не мають коштів навіть на поточні витрати, не кажучи вже про вкладання коштів на перспективу. Через економічну кризу в країні, збитковість сільськогосподарських підприємств, зубожіння сільського населення та мізерність бюджетного фінансування закриваються школи, лікарні, фельдшерсько-акушерські пункти, що ускладнює доступ дедалі більшої маси селян до життєво необхідних послуг. За таких умов реформування аграрної галузі виробництва має обов'язково супроводжуватися заходами щодо запобігання подальшої деградації сільської соціальної інфраструктури.

3. Методичні та практичні аспекти оцінювання рівня розвитку сільських територій України

Обґрунтовано методичні підходи до оцінювання сільських територій, здійснено ранжирування регіонів України за рівнем розвитку сільської соціальної інфраструктури та ранжирування адміністративних районів за інтегральним показником розвитку сільських територій і на цій основі визначено депресивні райони України.

Система показників рівня розвитку сільських територій налічує десятки одиниць, що робить її використання в аналітичних цілях дуже складним. Для цього в дисертації розроблено інтегральний показник, що характеризує рівень розвитку сільських територій. Для розрахунку інтегральних показників розвитку сільських територій адміністративних районів обґрунтовано шість основних критеріїв, які характеризують економічний потенціал, рівень розвитку соціальної сфери та екологічну безпеку:

- обсяг виробництва всіх видів продукції та наданих послуг на одну особу;

- природний приріст населення;

- щільність сільського населення;

- рівень середньої заробітної плати;

- частка зайнятих у несільськогосподарській сфері;

- рівень здоров'я (незахворюваності).

Для оцінювання розвитку сільських територій пропонується економіко-математична модель, реалізація якої здійснюється за алгоритмом:

1. Розрахунок узагальненого показника розвитку i-ої сільської території:

, (1)

де Іі - узагальнений показник розвитку i-ої сільської території;

fij - фактичний обсяг j-го часткового показника (критерію) по і-ій сільській території;

maxіfj - максимальний обсяг j-го часткового показника по всіх і-их сільських територіях;

m - кількість критеріїв оцінювання сільських територій.

Серед показників кожного j-го стовпчика fЯj за одиницю приймаються найбільші за величиною maxifj і визначаються коефіцієнти kЯj, що є відношеннями всіх показників кожного j-го стовпчика fЯj до найбільшого за величиною, тобто до maxifj. При цьому обчислюються суми коефіцієнтів kЯj:

IЯ = ?kЯj, (2)

де kЯj = fЯj /maxifj; якщо maxifj = 1, то kЯj ? 1), очевидно, що найкращими сільськими територіями будуть території з найбільшим значенням IЯ.

2. Обчислення суми відхилень показників кожного j-го стовпчика від найбільших за величиною здійснюється за формулою:

IЯ = ?дЯj, де дЯj = 1 - kЯj, (3)

при цьому в найкращих за рівне розвитку сільських територій значення IЯ буде найменшим.

3. Розрахунок стандартного відхилення показників кожного j-го стовпчика від найбільших за величиною здійснюється за формулою:

, (4)

найменше значення дЯj матимуть найкращі за рівнем розвитку сільські території.

Рейтинг сільських районів за рівнем розвитку сільських територій є основою для визначення депресивних районів. Оскільки бути найгіршим одночасно за п'ятьма критеріями, що визначені в Законі України “Про стимулювання розвитку регіонів”, (як правило) не зможе жоден район, то визначати депресивні райони можна за сукупністю критеріїв із допомогою інтегральних показників. З цією метою необхідно на рівні Кабінету Міністрів України затвердити новий Порядок визначення депресивних районів або внести зміни до чинного Порядку, за яким депресивними визнаватимуться 10 чи 20 районів (але не 1), що за інтегральними показниками розвитку сільських територій (в середньому за три останні роки) посядуть у рейтингу найнижчі позиції.

За допомогою обґрунтованого інтегрального показника в дисертаційній роботі здійснено ранжирування регіонів України за рівнем розвитку соціальної інфраструктури села, а також ранжирування всіх 490 адміністративних районів України за рівнем розвитку сільських територій, і на основі одержаних результатів визначено депресивні райони. Запропоновано внести зміни в Закон України “Про стимулювання розвитку регіонів” в частині визначення депресивних сільських районів.

Розроблено методику розподілу коштів державного бюджету, що виділяються на фінансове вирівнювання депресивних сільських територій. Розраховані коефіцієнти середніх відхилень чи обернених середніх відношень (від найкращого за рівнем розвитку сільських територій району) можуть бути засобом розподілу коштів державного бюджету, що спрямовуються в депресивні райони як фінансова допомога. Розроблений алгоритм визначення суми державної допомоги передбачає: 1) знаходження суми цих коефіцієнтів; 2) ділення на неї суми бюджетних коштів, запланованих на ці цілі (з метою розрахунку вартості одного бала); 3) множення на одержане число середніх коефіцієнтів відхилення (або оберненого відношення) кожного депресивного району. У результаті буде отримано суму державної допомоги для кожного з них.

При розподілі коштів необхідно враховувати масштаби депресивних територій, наприклад, кількість сільських населених пунктів або сільських рад у районі. Звичайно, розподіл коштів державного бюджету, що спрямовуються в депресивні райони, має індикативний характер, тобто не повинен математично точно відповідати розподілу бюджетних коштів відповідно до табл. 6. Не менш вагомою підставою для надання бюджетних коштів мають бути конкретні програми розвитку сільських територій, розроблені для кожної сільської ради й згруповані в районну програму. Такі програми слід розробляти в межах визначених у табл. 6 сум фінансового вирівнювання депресивних районів. Розподіл бюджетних коштів на районні програми обласними органами влади є суб'єктивним процесом, що лише сприяє зростанню корупції. Обов'язковою умовою надання бюджетних коштів має бути залучення фінансових ресурсів місцевого населення в розмірах до 10-20% від загального кошторису програми. Це підвищить рівень відповідальності населення за збереження й тривале функціонування нововведених об'єктів соціальної або виробничої інфраструктури.

4. Бюджетно-податкова система як механізм регулювання розвитку сільських територій

Висвітлено вплив оподаткування на розвиток сільських територій, необхідність державної підтримки сільського господарства та соціального розвитку села, а також проблеми міжбюджетних відносин та їх вплив на формування дохідної частини сільських бюджетів.

Аграрні підприємства України працюють у пільговому режимі оподаткування, але діяльність функціонуючих у селах, підприємств добувної, обробної промисловості, будівельної галузі, торгівлі, транспорту, комерційних структур соціальної сфери села держава оподатковує на загальних підставах. Дисертаційне дослідження охоплює значно ширшу сферу, ніж агровиробництво, тому є підстави дотримуватися пропозицій щодо зменшення прямої підтримки аграрного сектора за рахунок коштів державного бюджету й розширення споживчого попиту сільського населення за рахунок підвищення його доходів та державного фінансування розвитку соціальної сфери села. До того ж цей напрям підтримки розвитку села збігається з вимогами СОТ.

Україна не повинна повторювати помилки минулої аграрної політики ЄС, спрямованої на підтримку цін і виробництва. Адже стимулювання збільшення виробництва, наприклад зерна, призводить до зменшення цін на нього, що, в свою чергу, вимагатиме фінансової підтримки виробників, щоб запобігти їх банкрутству. Крім того, переважну частину коштів державної підтримки сільського господарства отримують сільськогосподарські підприємства, але більша частина продукції виробляється у приватному секторі. Тому Україні потрібно запозичувати нові підходи ЄС до аграрної політики, сформовані на основі набутого досвіду, націлені на підтримку розвитку сільських територій загалом, а не тільки сільськогосподарського виробництва.

Дотуючи аграрного підприємця, держава тим самим збільшує його приватний прибуток, який він може, але не зобов'язаний вкладати в соціальний розвиток села (особливо, коли підприємець не проживає в даному селі й не має нічого спільного із сільською громадою, крім бізнесу). Тобто порушується принцип рівності та адресності в розподілі пільг: податкові пільги в першу чергу стосуються не простого селянина, робітника, а роботодавця, власника виробництва.

Одним із шляхів часткового вирішення цієї проблеми є субсидування споживачів. Виграш споживачів від цього заходу безспірний, а агровиробники виграють від збільшення попиту на їх продукцію. Але масове субсидування споживачів обертається значним підвищенням інфляції в країні, тому субсидувати необхідно виключно соціально вразливі незаможні категорії населення.

Проте, до цієї вразливої категорії належить майже все сільське населення. Тому держава змушена фінансово підтримувати село. І на цьому необхідно зробити акцент: саме село має бути на першому плані, а не сільське господарство. З іншого боку, без сільського господарства як основної сфери зайнятості (і відповідно - доходів) неможливо втримати в селах людей. Крім того, держава змушена підтримувати вітчизняне сільське господарство також з огляду на стратегічні пріоритети, адже питання національної безпеки включає також проблему продовольчої безпеки.

Державна підтримка агровиробників потрібна, але проблемою залишається оптимізація її обсягів, визначення напрямів і форм здійснення. Кошти, вкладені державою в будівництво чи ремонт доріг, інженерних комунікацій однаково позитивно впливають як на виробника сільськогосподарської продукції, так і на людей, не задіяних у виробництві, але проживаючих у даному селі. Державні кошти, витрачені на племінну та селекційну справу, інноваційні технології в сільському господарстві, не мають негативного впливу на конкуренцію й при цьому сприяють розвитку сільських територій в цілому.

Податки повинні сплачуватися усіма без винятку господарюючими суб'єктами будь-якої форми власності. Держава в умовах ринкової економіки має розв'язувати багато завдань, які потребують значних фінансових витрат - це фінансування армії, міліції, освіти, медицини, безробіття, будівництва й ремонту шляхів сполучень тощо. Якщо держава субсидує село, то потрібно фінансувати переважно саме сільську соціальну сферу і зменшувати фінансове стимулювання виробництва, що є завданням приватного бізнесу.

Зменшення обсягу податкових пільг у сільському господарстві України розглядається як безальтернативний шлях. Адже їх значна частина не відповідає вимогам Світової організації торгівлі, членом якої у 2008 р. стала Україна, отже вони скасовуватимуться під зовнішнім тиском.

Найбільш адекватним для стратегії економічного зростання є функціональний підхід до податкового регулювання. Податкові пільги необхідно надавати не за галузевим принципом, як це відбувається в даний час, а як “винагороду” за виконання певних суспільно важливих функцій відповідно до завдань державної економічної стратегії, серед яких першочерговим є запровадження податкового стимулювання інвестицій. Необхідно частково або повністю звільнити від податків прибуток, що реінвестується, та ввести “податкові канікули” на повернення підприємством інвестиційного кредиту (з прибутків, що є джерелом повернення кредитів, не повинен стягуватися податок). Ці заходи дозволять зменшити термін повернення кредитів, сприятимуть швидшій окупності інвестицій, дозволять точніше планувати інвестиційну діяльність, що дасть змогу банкам знизити кредитні ставки через зменшення ризику кредитування.

Найкращим варіантом є синхронне, з ліквідацією галузевої, надання функціональної пільги з метою стимулювання певного виду діяльності в інноваційній чи соціальній сферах, або пряме спрямування одержаних від зняття пільги коштів на інвестиційні потреби через державний бюджет.

Як варіант удосконалення податкової системи сільського господарства можна розглядати введення замість фіксованого сільськогосподарського податку (який суперечить вимогам СОТ і діє лише до 1 січня 2011 р.) нового інтегрального податку, який об'єднує всі податки та платежі сільськогосподарського підприємства до бюджетів усіх рівнів. При цьому зберігаються всі ставки та бази оподаткування. Інтегральний податок має сплачуватися одноразово, по завершенні господарського року (в січні) на казначейський рахунок, а казначейство розподілятиме кошти за призначенням. Для сільського господарства інтегральний податок спрощує процедуру сплати податків і платежів, адже його можна було б сплачувати після складання балансу сільськогосподарського підприємства, коли визначено річні фінансові результати господарювання. Це дозволить йому протягом року вільно користуватися своїми коштами, не маючи боргів перед бюджетом. Інтегральний податок сприяє грошовій формі реалізації продукції, він не чутливий до сільськогосподарської сезонності надходження доходів. Крім того, за такої форми оподаткування сільського господарства не руйнується багатофункціональність податкової системи й не елімінується система бухгалтерського обліку.

Для зміцнення ролі місцевих податків і зборів пропонується ліквідувати деякі неефективні з них і доповнити систему місцевого оподаткування кількома новими податками. Скасувати пропонується 8 місцевих податків і зборів, що посідають останні місця в рейтингу податкових надходжень до місцевих бюджетів: податок з продажу імпортних товарів, збір за участь у бігах на іподромі, збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі, збір за виграш на бігах, збір за видачу ордера на квартиру, збір за право проведення кіно- і телезйомок, збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей, збір із власників собак. Витрати на адміністрування цих податків і зборів часто перевищують надходження від них до місцевих бюджетів.

Натомість пропонується ввести та віднести до місцевих податків податок на нерухоме майно (нерухомість). Він матиме важливе значення у наповненні місцевих бюджетів, оскільки не можна приховати чи зменшити об'єкт обкладання цим податком. Пропонується ставки податку визначати у відсотках від встановленого прожиткового мінімуму на початок року за один квадратний метр сукупного розміру оподатковуваних будівель і споруд. Цей податок повинні сплачувати всі фізичні та юридичні особи, без нижніх чи верхніх обмежень по площі. З допомогою спеціальних коефіцієнтів обов'язково необхідно враховувати, де розміщене нерухоме майно та його призначення.

Через зміни до Бюджетного кодексу України, пропонується перевести до категорії закріплених за місцевими бюджетами: плату за землю, збір за спеціальне використання природних ресурсів, збір за забруднення навколишнього природного середовища, а також податок із доходів фізичних осіб. Крім того, необхідно змінити порядок стягування останнього податку. Як відомо, він нараховується на заробітну плату працівника за місцем його роботи, а необхідно направляти його в бюджет громади за місцем проживання, оскільки більшість селян із передмість працюють саме у містах, а послуги бажають отримувати у своїх селах.

Регулювання міжбюджетних відносин у державі має відбуватися в напрямку децентралізації бюджетних коштів, що передбачено Конституцією України і Законом України “Про місцеве самоврядування”. З метою забезпечення розвитку сільських територій на основі системи районних і сільських бюджетів необхідно чітко розмежувати відповідальність між районними та сільськими органами влади у розв'язанні завдань соціального розвитку на основі законодавчого закріплення за бюджетами місцевого рівня достатніх джерел доходів.

5. Цінова та фінансово-кредитна політика розвитку сільських територій

Досліджено проблеми ціноутворення на сільськогосподарську продукцію й послуги соціальної інфраструктури села, а також інвестиції та кредитування як фактори розвитку сільських територій.

Ринок продуктів харчування (або хоча б його основних товарів) має регулюватися, а основним регулятором повинна бути держава. Її завдання полягає в обмежувальному та конструктивному характері ціноутворення: обмеження коливань цін зі встановленням їх розмаху (верхня та нижня ціни) і ціною, що орієнтує виробника (що знаходиться між цими крайніми величинами).

Необхідно поетапно впроваджувати гарантовані (захисні) ціни на більшість видів сільськогосподарської продукції. Їх слід застосовувати при закупівлі продукції сільського господарства та для визначення обсягів доплат у тих випадках, коли ринкові ціни є нижчими за гарантовані. Підтримку сільських товаровиробників шляхом застосування таких цін доцільно здійснювати в межах певних квот, розміри яких слід встановлювати щорічно, диференціюючи за видами продукції.

Важливо також запровадити державне регулювання цін на основні види матеріально-технічних ресурсів. Перш за все, потрібно встановити граничні ціни на енергоносії та найважливіші види промислової продукції, що використовується в АПК. Такі ціни необхідно індексувати з урахуванням інфляції.

Вплив держави на ціни платних послуг соціальної інфраструктури села зводиться до мінімуму. Одним із головних методів регулювання цін на послуги сільської соціальної інфраструктури є встановлення пільг підприємствам, що їх надають. Податкові пільги, встановлені всім малим підприємствам, є тимчасовим і недостатнім заходом. Для розширення обсягів надання послуг соціальної інфраструктури села необхідно ввести пільгове оподаткування всіх комерційних підприємств соціальної інфраструктури та зберегти ці пільги хоча б на першій стадії їх розвитку (2-3 роки).

Важливість соціального обслуговування населення, локальність діяльності в цій сфері припускають зміщення пріоритетів у вирішенні питань щодо підтримки та регулювання цін на послуги соціальної інфраструктури з державного рівня на рівень регіону й району. Програми розвитку та підтримки підприємництва в соціальній сфері села повинні розроблятися в кожному регіоні й районі. Акцент на місцеві умови та характер виробництва й споживання послуг, рівень цін, що склався в регіоні чи районі, повинен бути визначальним при вирішенні завдань, пов'язаних із ціноутворенням та економічним регулюванням у галузях соціальної інфраструктури села (наприклад, розробка заходів щодо пільгового оподаткування підприємств соціальної інфраструктури, заснування фондів підтримки підприємництва й розвитку конкуренції, створення умов для пільгового кредитування, розробка механізму дотування кінцевих споживачів тощо).

Дослідження практики залучення інвестиційних ресурсів у соціальну інфраструктуру сільських громад підтвердив, що основним гарантованим джерелом формування фінансової бази реалізації соціально важливих проектів і програм є сільський бюджет. При цьому необхідно враховувати, що бюджет є не тільки основним джерелом коштів на фінансування соціально важливих об'єктів, але і фінансовою основою формування механізму інвестиційних гарантій.

Основними напрямами поліпшення інвестиційного клімату в сільській територіальній громаді повинні бути: взаємодія сільської ради з підприємствами із залучення їх коштів в інвестиційні програми; концентрація інвестицій на головних напрямах розвитку за рахунок розробки інвестиційних програм; проведення постійного моніторингу інвестиційних процесів з метою оперативного внесення змін у місцеву інвестиційну політику; підтримка господарюючих суб'єктів, що здійснюють інвестиційну діяльність за рахунок інвестиційного податкового кредитування і реструктуризації взаємних боргів.

Сільські ради повинні брати безпосередню участь у мобілізації залучених і позичкових коштів для активізації інвестиційної діяльності або ж різнобічно цьому сприяти. Це може виражатися у бюджетному кредитуванні (за наявності вільних коштів) чи різних відстрочках і розстрочках за платежами до місцевих бюджетів для новостворених підприємств. Пропонується із коштів сільських бюджетів надавати кредити на кращі інвестиційні проекти, які відібрані до реалізації на основі аналізу, зіставлення критеріїв соціальної значимості та економічної ефективності. Економічну ефективність при цьому слід визначати очікуваним приростом податкових надходжень та обов'язкових зборів і платежів до сільського бюджету. Соціальну значимість необхідно визначати сумою витрат на наближення соціальних функцій інвестиційного проекту до відповідних місцевих нормативів, що означатиме скорочення витрат сільського бюджету.

Необхідно розробити ряд законодавчих заходів, у першу чергу, в частині оподаткування, спрямованих на активізацію інвестиційної діяльності. В основному вони повинні бути орієнтовані на створення нових основних засобів, будівництво та реконструкцію об'єктів нерухомості. По податку на прибуток пропонується зменшення бази оподаткування на суму здійснених капітальних вкладень, погашення кредитів на інвестиційні цілі, включаючи відсотки. Подібні пільги мають також спонукати інвесторів відмовлятися від заниження прибутку в звітності. Балансова вартість основних виробничих засобів, що вводяться в дію, може звільнятися від податків на майно протягом певного періоду (від двох до чотирьох років), або ж ставка податку може бути знижена. Критерієм мають бути загальні обсяги інвестицій (наприклад, більше 10, 50 чи 100 тис. грн). Інвесторів доцільно звільняти від сплати земельного податку за земельні ділянки, на яких здійснюється нове будівництво або реконструкція об'єктів, що інвестуються. При використанні для реалізації інвестиційних проектів орендованих земельних ділянок, які знаходяться у власності сільських рад, можуть бути надані пільги щодо орендної плати за землю.

Першочерговими завданнями фінансово-кредитної політики України має бути спрощення доступу сільськогосподарських виробників і власників об'єктів соціальної інфраструктури села до послуг іноземних банків та здешевлення вартості вітчизняних кредитних ресурсів хоча б до рівня середньої норми прибутку. Використання землі як застави могло б забезпечити більшу доступність кредитних ресурсів. З цією ж метою доцільно, щоб гарантом кредитування фермерських і селянських господарств був Український державний фонд підтримки фермерських господарств.

Щодо кредитування розвитку соціальної сфери села, то об'єктами, які не забезпечують прямого економічного ефекту, змушена займатися сільська рада. Ці об'єкти необхідні для життєзабезпечення громади, дають соціальний ефект, а в певних випадках економлять поточні витрати бюджету й створюють доходи майбутніх періодів.

Обґрунтовано пропозицію щодо надання дозволу сільським радам залучати грошові кошти у вигляді кредитів, але встановити граничні обсяги боргів для територіальних громад. У загальному випадку цей борг не повинен перевищувати обсяг доходів сільського бюджету без фінансової допомоги з бюджетів інших рівнів за мінусом витрат по захищених статтях.

Використання місцевого комунального майна дає можливість залучити додаткові кредити для забезпечення інвестиційної діяльності. Теоретично майно сільських громад могло б бути використане (закладене) і на користь інвесторів, що здійснюють важливі для сільських територій інвестиційні проекти. Таке право було б доцільно передбачити в змінах до Закону України “Про іпотеку”. Дана схема передбачає, що громада відповідала б своєю нерухомістю або іншим майном за виконання зобов'язань кредитоотримувача-інвестора перед своїми кредиторами. У такому випадку територіальна громада виступала б як третя особа, не будучи боржником або кредитором. Ефективнішим варіантом стало б використання для кредитування соціальної сфери села угод, в яких предметом застави було б майно кредитоотримувача, а сільська рада надавала додатково свої гарантії кредитору. Таким чином, кредитор одержував би подвійне забезпечення зобов'язань. Надавати гарантії за кредитами сільська рада повинна лише при дотриманні наступних умов: частка позичкових коштів у загальному обсязі інвестицій не повинна перевищувати 50% (тобто решта коштів має бути власністю інвестора); за наслідками останнього звітного фінансового періоду в інвестора не повинно бути заборгованості перед будь-яким бюджетом; розрахунковий термін окупності має не перевищувати 5 років з моменту початку інвестиційної діяльності. Ліміти сільських інвестиційних гарантій повинні встановлюватися згідно з бюджетом наступного року. Пріоритетними мають бути проекти з меншими термінами гарантій за кредитами й окупності інвестицій.

6. Концептуальні засади вдосконалення механізму державного регулювання сталого розвитку сільських територій

Визначено перспективні напрями розвитку сільських територій, внесено пропозиції щодо здійснення реформи адміністративно-територіального устрою в Україні, обґрунтовано концепцію сталого розвитку сільських територій.

У сучасних умовах надавати підтримку сільськогосподарському виробництву й одночасно фінансувати соціальну сферу держава не в змозі, тому бюджетні кошти необхідно спрямовувати, у першу чергу, в наукоємні технології, сферу послуг, освіту, розвиток інших несільськогосподарських видів діяльності в сільській місцевості.

Одним із нових і водночас актуальним видом несільськогосподарської зайнятості, який може не тільки суттєво зменшити безробіття, але й змінити інфраструктуру села, а з часом стати одним із основних джерел доходів для селян, є сільський туризм.

Ефективним ресурсом сільського розвитку може стати соціальне партнерство, як конструктивна взаємодія представників усіх трьох секторів будь-якого суспільства (державного, комерційного та некомерційного), що здійснюється в межах чинного законодавства і спрямована на вирішення соціально важливих проблем.

У перспективі розвиток сільських територій визначатиметься тим, як здійснюватиметься подальше розмежування прав та обов'язків між двома рівнями влади: державною і місцевою, як функції сільських рад узгоджуватимуться з фінансовими можливостями їх реалізації. Тому для вирішення цих проблем надзвичайно важливим є проведення адміністративно-територіальної та бюджетної реформ.

Пропонується формування дворівневої схеми адміністративно-територіаль-ного поділу, з утворенням близько 50-60 округ (міні-областей) та 3000-3500 громад (міні-районів). Тобто більшість сучасних областей необхідно буде поділити на менші адміністративні утворення, щоб усунути диспропорції між нині існуючими областями за територією та чисельністю населення. Поділ областей на нові адміністративно-територіальні утворення - округи, вирішить також проблему ексцентричного розміщення більшості обласних центрів за нині діючим адміністративно-територіальним устроєм.

Районна ланка управління стане непотрібною, оскільки в нових умовах громади стануть незалежними й непідпорядкованими вищим радам, їх повноваження й обов'язки будуть чітко розмежовані, а досяжність до окружних (обласних) контролюючих органів у межах 1 години виключатиме необхідність існування подібних районних органів. Замість сільської ради в кожному селі працюватиме сільський староста чи голова, через якого можна буде вирішити більшість нагальних потреб сільських мешканців.

Пропозиція щодо поділу районів на громади (міні-райони) з метою наближення до сільського населення адміністративних та соціальних послуг обґрунтована на прикладі Старокостянтинівського району Хмельницької області. Проаналізувавши територію та населення міста Старокостянтинова і 97 сільських населених пунктів району (30 сільських рад), врахувавши кількість промислових, сільськогосподарських та комунальних підприємств, об'єктів соціальної інфраструктури, а також природні обмеження (річки, ставки) та шляхи сполучення пропонується створити на базі Старокостянтинівського району 5 громад (міні-районів).

Адміністративно-територіальна реформа в Україні не може бути одномоментною, а має тривати як мінімум, 5-10 років, щоб підготувати до змін населення й особливо районне керівництво, яке є найбільшою опозицією до будь-яких перетворень, що приведуть до ліквідації його посад. Дворівнева схема адміністративно-територіального поділу дозволяє також суттєво спростити бюджетний процес, зробивши його прозорішим, побудованим на неопосередкованих відносинах “держава - громада”.

Сталий розвиток сільських територій можна охарактеризувати як рівномірне нарощування позитивних соціальних показників (життєвого рівня населення, освіти, здоров'я та ін.) в повній відповідності з економічним й екологічним розвитком сільської місцевості. Перехід до сталого розвитку - це забезпечення цілеспрямованої самоорганізації суспільства в економічній, соціальній та екологічній сферах. В цьому значенні сталий розвиток сільських територій характеризується економічною ефективністю, екологічною безпекою і соціальною справедливістю.

З метою вироблення чіткої стратегії сталого розвитку сільських територій пропонується відповідна концепція, метою якої є визначення ключових проблем розвитку сільських територій у середньостроковій перспективі й підготовка комплексу заходів економічного, правового та адміністративно-управлінського характеру.

Концепція сталого розвитку сільських територій базується на таких принципах:

- збереження традиційних сільських територій;

- комплексний розвиток села (узгоджене виконання виробничих, соціально-економічних, демографічних, освітніх, медичних, природоохоронних і рекреаційних функцій);

- поглиблення зв'язків села з містом, інтеграція в єдину загальноекономічну систему, створення господарських структур із суміщеними функціями (сільсько-міські структури) розвитку дорожньо-транспортних комунікацій, телефонного зв'язку, створення єдиних систем соціального обслуговування населення, поступова агломерація міста і села в єдність, що динамічно розвивається;

- взаємодія програм сталого розвитку сільських територій із заходами агропродовольчої політики держави на найближчу перспективу, з урахуванням особливостей структурної перебудови сільськогосподарського виробництва (основної сфери зайнятості сільського населення);

- розвиток соціального партнерства між державою, сільськими радами, місцевим бізнесом і сільським населенням;

- економічна і територіальна доступність соціальних послуг та об'єктів соціальної інфраструктури для всіх груп сільського населення;

- максимальне залучення в господарський оборот і підвищення ефективності використання природних матеріальних та людських ресурсів сільської місцевості на основі підвищення ефективності інституційних перетворень і посилення мотиваційних механізмів розвитку;

- поєднання заходів державної підтримки з мобілізацією місцевих ресурсів, які мають сільські громади;

- вирівнювання міжрегіональних і міжрайонних рівнів економічного та соціально-культурного розвитку сільських територій;

- демократизація життя сільських громад, підвищення участі населення в ухваленні рішень, пов'язаних із розвитком виробництва, плануванням і забудовою поселень, іншими аспектами життя сільського соціуму шляхом розвитку колективно-договірного регулювання трудових відносин, місцевого самоврядування, діяльності колективних і громадських організацій (споживчої, промислової, кредитної кооперації тощо);

- екологічно ощадливий підхід і дбайливе ставлення до невідновлюваних природних ресурсів при розробці й реалізації механізмів життєзабезпечення сільських жителів.

Висновки

сільськогосподарський фінансовий бюджетний

У дисертаційній роботі наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми - державного регулювання сільських територій на основі комплексного аналізу сучасного стану та обґрунтування пропозицій щодо їх сталого розвитку.

За результатами проведених досліджень сформульовано такі основні висновки концептуального, теоретичного та практичного характеру:

1. Аналіз наукових праць за темою дисертаційної роботи засвідчив, що проблеми забезпечення сталого розвитку сільських територій України є для вітчизняної науки новим і недостатньо дослідженим напрямом наукової думки. Недостатнім є розгляд питань державного регулювання розвитку сільських територій в цілому та особливо на рівні сільських районів України.

2. Сільські території - це найважливіша частина народногосподарського комплексу країни, що включає обжиту місцевість поза територією міст з її умовами та ресурсами, сільським населенням і різноманітними основними фондами на цих територіях. З функціональної точки зору, сільські території - це взаємопов'язана єдність трьох сфер: соціальної, виробничої й екологічної. При цьому саме соціальна сфера села виступає пріоритетним критерієм розвитку сільських територій, адже задоволення різноманітних потреб людини (селянина) є метою такого розвитку.

3. Кризовий стан сільських територій вимагає перегляду ролі держави в цій сфері і пошуку шляхів виходу із ситуації, що склалася. Без державної підтримки сільські ради не в змозі ефективно проводити соціальні реформи, задовольняти основні життєві потреби сільського населення.

4. В основу методології сільського реформування доцільно покласти інституційний підхід, що включає систему принципів перетворення села, спрямованих на зміну базисних складових існуючого сільського устрою (форм власності та господарювання, економічних умов на селі).

5. Розроблено інтегральний показник, що характеризує рівень розвитку сільських територій. За допомогою цього показника здійснено ранжирування регіонів України за рівнем розвитку соціальної інфраструктури села, а також ранжирування всіх 490 адміністративних районів України за рівнем розвитку сільських територій і на основі цього визначено депресивні райони.

6. Обґрунтовано необхідність внесення змін до Закону України “Про стимулювання розвитку регіонів” в частині визначення депресивних сільських районів і внесено пропозиції щодо вдосконалення розподілу коштів державного бюджету, які виділяються на фінансове вирівнювання депресивних сільських територій.

7. Доведено, що Україна не повинна повторювати помилки минулої аграрної політики ЄС, що передбачала підтримку цін і виробництва. Необхідно запозичувати від ЄС нові підходи до аграрної політики, націлені на підтримку розвитку сільських територій загалом, а не тільки сільськогосподарського виробництва.

8. Для зміцнення ролі місцевих податків і зборів пропонується ліквідувати деякі неефективні з них (витрати на адміністрування яких часто перевищують надходження від них) та доповнити систему місцевого оподаткування податком на нерухоме майно, платою за землю, збором за спеціальне використання природних ресурсів і збором за забруднення навколишнього природного середовища, а також податком з доходів фізичних осіб.

9. Замість фіксованого сільськогосподарського податку запропоновано ввести новий інтегральний сільськогосподарський податок, обґрунтовано пропозиції щодо проекту Закону “Про податок на нерухоме майно (нерухомість)”, внесено пропозиції стосовно вдосконалення Бюджетного кодексу України в напрямі децентралізації бюджетної системи, метою якої є самостійність сільських бюджетів та їх достатня наповненість власними коштами.

10. У сільських поселеннях стратегія економічного розвитку повинна розроблятися, плануватися і реалізовуватися спільними зусиллями сільських рад, районної влади, представників приватного бізнесу та державних підприємств, громадських організацій. Обов'язковою умовою розвитку сільських територій є участь населення: використання його зусиль, знань і досвіду, відповідальності.

...