Інституційні та галузеві проблеми економіки України 1991-2007 рр. (на прикладі приватизації та енергетики)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

„УЖГОРОДський національний університет”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Інституційні та галузеві проблеми економіки України 1991-2007 рр. (на прикладі приватизації та енергетики)

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Безега Тетяна Михайлівна

Ужгород - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України ДВНЗ „Ужгородський національний університет” Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Офіцинський Роман Андрійович,

Ужгородський національний університет,

професор кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

СТРІШеНЕЦЬ Микола Михайлович,

Буковинська державна фінансова академія,

завідувач кафедри гуманітарних дисциплін

кандидат історичних наук, доцент

Артьомов Іван Володимирович,

Закарпатський державний університет,

директор Навчально-наукового інституту філософії та євроінтеграційних досліджень

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Розвиток ринкової економіки незалежної України відноситься до здобутків у зламі тоталітарного режиму. Однак в історичній науці відсутнє комплексне дослідження економічної історії незалежної України, зокрема через призму відповідності закономірностям розвитку західної цивілізації в галузях приватизації та енергетики.

Здобута Україною на початку 1990-х рр. незалежність конституюється через повернення і входження до загальноєвропейської цивілізації. Адже без перезавантаження соціально-економічної й політичної систем, змін у геополітичній орієнтації потенційною загрозою виглядала б втрата Україною суверенітету. Утвердження України у світі відбулося через модернізацію суспільно-політичних і економічних структур та інституцій, актуалізацію історичної пам'яті, відтворення порушеного соціокультурного континууму.

Центральне місце у трансформаціях української економіки зіграли приватизаційні процеси і розвиток паливно-енергетичного комплексу, що були найбільше пов'язані з настроями і рівнем життя усіх верств населення.

Упродовж радянського періоду в Україні домінувала державна власність. Крах адміністративно-командної системи поставив завдання переходу до ринкової економіки. Мільйони громадян України отримали її перші уроки в процесі приватизації. Досвід України засвідчив, що з переходом власності від держави до приватних осіб формування стійкої та ефективної економічної системи лише починається. Тому поширена у суспільстві негативна оцінка практики й результатів приватизації 1991 - 2007 рр. потребує детального аналізу.

Другим не менш важливим питанням у трансформаційному переході України до ринкової економіки був стан справ у паливно-енергетичному комплексі, що акумулював галузі з видобутку і виробництва енергоресурсів та сприяв розвитку енергоємних галузей промисловості. Цей комплекс став джерелом найбільших проблем і зайвого навантаження на державний бюджет незалежної України.

Фокусуючи погляд на двох названих яскравих лініях перебігу історичних процесів, автор проаналізував проблематику, що мала найбільший суспільний резонанс та істотний вплив на розвиток країни. Мова йде про цілісне розуміння конкретного історико-економічного феномену, внаслідок чого відбулася еволюційна заміна тоталітарного „старого ладу” новим, на засадах демократії та ринкової економіки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках комплексної теми „Історія та історіографія західноукраїнських земель” кафедри історії України Ужгородського національного університету, що виконується впродовж декількох останніх років.

Мета дослідження економічної історії України 1991 - 2007 рр. полягає в розкритті головних її тенденцій та закономірностей, створенні цілісної, комплексної, системної та науково обґрунтованої картини історичних знань. Поставлену мету можна реалізувати в ході вирішення таких дослідницьких завдань:

- показати головні наукові підходи і концепції, джерельні ресурси, що використовуються для висвітлення економічної історії незалежної України;

- визначити перспективні напрями дослідження і ввести до наукового обігу різноманітні за походженням і змістом нові документи і матеріали;

- проаналізувати історико-економічні передумови трансформаційних перетворень, визначити основні напрями, етапи, проблеми та їх значення;

- комплексно дослідити внутрішні та зовнішні фактори економічного розвитку України (1991 - 2007 рр.) через розкриття суспільної реальності, місця і ролі національної ментальності та історичної традиції;

- системно розглянути економічну історію незалежної України через характеристику причин, суті, ознак, закономірностей та особливостей кардинальних перетворень у ключових сферах (приватизація та енергетика);

- вивчити вплив економічних змін у незалежній Україні на характер соціальних і політичних процесів;

- виробити загальні висновки і конкретні пропозиції щодо ефективного історико-аналітичного забезпечення основних напрямів суспільного й економічного прогресу сучасної України.

Об'єктом цього дослідження є економічні процеси сучасної України, проблеми її суспільної трансформації в умовах визрівання і становлення нових економічних відносин. Вивчається процес вироблення та впровадження економічних рішень у незалежній Україні, держава і суспільство якої пережили посттоталітарні зміни.

Предметом дисертаційного дослідження виступили інституційні та галузеві проблеми економіки України, що розглядаються через призму приватизації та енергетики. Аналізуються практичні аспекти української моделі „зорієнтованих на Європу” економічних перетворень. Цей багатовимірний процес розпочався у часи „перебудови”, а особливих обертів набрав із проголошенням незалежності України.

Увагу сфокусовано на економічних подіях 1991 - 2007 рр. Формування нового економічного ладу, перехід до ринкової економіки, приватизація, „олігархічний капіталізм”, економічне зростання, паливно-енергетичні проблеми і т. д. визначили специфіку цього історичного періоду. Причому кожен із зауважених аспектів може слугувати перспективним напрямком окремого наукового дослідження.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи мотивовані наступним. Початковий рубіж - грудень 1991 р. - поява на політичній карті світу незалежної держави Україна в сучасних кордонах та початок формування основ її економічної самостійності.

Верхньою хронологічною межею нашого дослідження є 2007 р., коли внаслідок дострокових парламентських виборів відбулося переформатування політико-економічних сил та їх пріоритетів. Цей факт призвів до гальмування політичної кризи в Україні та завершив черговий етап її розвитку.

Географічні межі. Увага звертається на економічну ситуацію в межах території незалежної України.

Теоретична база. Особливість роботи полягає у переплетенні реконструктивних завдань з історико-теоретичними. Вона у цілому позначена міждисциплінарним характером, а її джерелознавчі процедури Ї компаративізмом зокрема. При цьому автор ставить собі за завдання проаналізувати історію економічного розвитку незалежної України, спираючись на сучасні дослідження та матеріали владних інстанцій, уникаючи ідеологічної чи кон'юнктурно-політичної зашореності. За методологічну підвалину служать не формаційний або цивілізаційний, а соціокультурний підхід. Він дозволяє органічно акцентувати увагу на матеріально-економічному чиннику, не відкидаючи впливу духовно-культурного фактора.

Застосовані методи досліджень. Розкриття специфіки предмету дослідження стало можливим завдяки загальним принципам наукового пізнання: системності, конкретності, об'єктивності, історизму, а також сукупності загальнонаукових методів дослідження: дедуктивного, індуктивного, аналізу і синтезу, моделювання. Серед спеціальних методів наукового дослідження застосовані наступні. Історико-функціональний Ї для встановлення взаємозв'язків між рівнем розвитку суспільства і економічних процесів в Україні та їх сприйняттям. Історико-порівняльний Ї для визначення етапів, аналогів і детермінант економічного розвитку як динамічного соціального явища. Проблемно-хронологічний Ї для структурування тексту дослідження, упорядкування історичних фактів.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вона належить в історичній науці до перших спроб комплексного викладу економічних перетворень в умовах незалежної України (1991 - 2007 рр.) через призму приватизаційних та енергетичних змін. До цього часу відповідні історичні дослідження проводилися тільки за локальними народногосподарськими темами, головним чином Ї аграрною. Також визначено місце і роль української економіки на тлі здобутків європейської цивілізації.

Особистим внеском автора є емпірично-реконструктивна розробка вузлових проблем економічної історії України у фазі її постсоціалістичного розвитку: кризових, приватизаційних і паливно-енергетичних.

Втілення дослідницького проекту дозволило досягти таких наукових результатів:

підтверджено, що зародження і розвиток ринкової економіки у незалежній Україні супроводжувалося державотворчими процесами у євроінтеграційному фарватері;

-- виділено ключові напрями і проблематику відповідних історико-економічних досліджень, визначено розв'язані та невирішені питання;

введено до наукового обігу комплекс джерел з електронних архівів органів влади, публікацій мемуарно-публіцистичного характеру, де висвітлюються різні аспекти економічного розвитку незалежної України;

розширено і доповнено науково встановлену систему історичних фактів про хід економічних змін в Україні від 1991 до 2007 рр.;

з'ясовано головну функцію приватизації як основної рушійної сили в проведенні ринкових реформ та трансформації політико-економічної і соціальної складової України;

проаналізовано етапи, характер та економічні результати приватизації, а також зміни у соціально-психологічному ставленні населення до здійснюваних трансформаційних перетворень;

досліджено роль та значення паливно-енергетичного комплексу у побудові економічної незалежності України;

зазначено найбільш потужні галузі ПЕК, що мали істотний вплив на суспільні процеси в Україні (вугільна, атомна) та поставки російських енергоносіїв;

запропоновано практичні рекомендації щодо вдосконалення економічної політики України.

Науково-практичне значення. Отримані результати доцільно застосувати в таких сферах:

- науковій - для подальших досліджень економічних перетворень у незалежній Україні;

- державотворчій - для поглиблення економічних, політичних, правових, соціальних і культурних змін в Україні у плані стабільного функціонування інститутів ринку і демократії;

- навчально-методичній - для читання дисциплін із новітньої історії України, написання курсових і дипломних робіт, а також при створенні програм окремих нормативних курсів і спецкурсів у системі вищої освіти України.

Апробація, публікація і реалізація результатів. Дисертацію підготовлено, обговорено й рекомендовано до захисту на кафедрі історії України Ужгородського національного університету.

Про окремі аспекти дисертації автор доповідала на міжнародній науково-практичній конференції „Ціна свободи і незалежності: трансформація політичних систем в країнах Центральної та Південно-Східної Європи до та після 1989 - 1991 рр.” (Ужгород, 2 - 3 листопада 2006 р.), „vi Буковинській Міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 600-річчю першої писемної згадки про Чернівці” (Чернівці, 12 - 13 жовтня 2007 р.), ІІІ науковій конференції молодих вчених „Проблеми підвищення господарювання на макро- і мезоекономічному рівні” (Одеса, 27 - 28 березня 2008 р.), міжнародній науковій конференції „Євроінтеграційні процеси на просторі Центральної та Східної Європи” (Ужгород, 11 червня 2008 р.), міжнародній науковій конференції „Вплив процесів європейської та євроатлантичної інтеграції на соціально-політичний клімат в Україні” (Ужгород, 23-24 жовтня 2008 р.), щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Ужгородського національного університету (секція Науково-дослідного інституту українознавства ім. М.Мольнара) 2007 - 2008 рр.

Усього за темою дисертації оприлюднено 7 наукових праць у фахових виданнях, згідно з вимогами Вищої атестаційної комісії України. Апробацію здійснено також в інших наукових публікаціях.

Структура дисертації зумовлена авторським розумінням предмету дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (повний обсяг дисертації 202 сторінки) і списку використаних джерел (30 сторінок, 368 позицій).

основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначаються об'єкт, предмет, мета і основні завдання дослідження, окреслено його хронологічні й географічні межі, формулюється наукова новизна результатів, визначаються методи, що були застосовані при підготовці дисертації, вказуються використані форми і засоби апробації результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі - „Економічна історія України 1991 - 2007 рр.: джерела та історіографія” - проведено аналіз стану наукової розробки теми, охарактеризовано джерела, що використанні для вирішення поставлених завдань. Констатовано, що інституційні та галузеві проблеми економіки України 1991 - 2007 рр., знайшли широке відображення в економічній, юридичній, політологічній та історичній літературі.

Основу джерельної бази становлять матеріали електронних поточних архівів органів державної влади, які систематизовані за певними групами.

Першу групу джерел, становлять закони та постанови Верховної Ради України, укази Президента України, розпорядчі документи Кабінету Міністрів України, в яких визначені основоположні принципи становлення та розвитку економіки незалежної України. Вони зберігаються у режимі вільного доступу на офіційних сайтах відомчого архіву Верховної Ради (www.rada.gov.ua), Кабінету Міністрів (www.kmu.gov.ua), Міністерств економіки (www.me.gov.ua), палива та енергетики (mpe.kmu.gov.ua), Державного комітету статистики (www.ukrstat.gov.ua) тощо.

За шістнадцять років після проголошення незалежності України її вищий законодавчий орган ухвалив великий масив законів, що сформували економічну політику держави. Скрупульозне звернення до цього масиву є запорукою ґрунтовного вивчення історії економічного розвитку України.

Вирішальні кроки до суверенізації Української держави пов'язані з такими доленосними актами, як „Декларація про державний суверенітет України” (16 липня 1990 р.), що стала провісником незалежності, та „Конституція України” (прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р.).

У науковий обіг введено законодавчі акти, що дають можливість простежити еволюцію України як економічно незалежної держави, а також проаналізувати етапи проведення ринкових реформ. Серед найбільш важливих у цьому сенсі, можна зазначити такі акти, як закон УРСР „Про економічну самостійність Української РСР” (3 серпня 1990 р.), постанова Верховної Ради „Про проекти концепції та Програми переходу Української РСР до ринкової економіки” (1 листопада 1990 р.), закон „Про бюджетну систему України” (5 грудня 1990 р.), „Концепцію переходу України до ринкової економіки” (1990 р.), закони „Про власність” (7 лютого 1991 р.) і “Про зовнішньоекономічну діяльність” (16 квітня 1991 р.), постанови Верховної Ради „Про концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду” (31 жовтня 1991 р.) та „Про основи національної економічної політики України” (24 березня 1992 р.), „Земельний кодекс України” (25 жовтня 2001 р.), закон „Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” (29 листопада 2001 р.), постанова Верховної Ради “Про ядерну безпеку” (17 грудня 1997 р.), закон „Про альтернативні джерела енергії” (20 лютого 2003 р.), укази Президента „Про фінансово-промислові групи” (27 грудня 1995 р.), “Про основні напрямки земельної реформи в Україні на 2001 - 2005 роки” (30 травня 2001 р.), „Про структурну перебудову вугільної промисловості” (7 лютого 1996 р.).

Другу групу джерел складає діловодна документація вищих органів влади України, до якої відносимо: постанови, розпорядження, рішення, угоди, протоколи, програми, виступи, звернення та заяви. Серед них можна назвати постанови Кабінету Міністрів „Про створення Фонду державного майна України” (19 серпня 1991 р.); розпорядження Кабінету Міністрів “Про здійснення заходів щодо забезпечення розвитку НАСК “Оранта” (4 лютого 2004 р.); рішення Ради національної безпеки і оборони „Про нормативно-правове забезпечення оздоровлення економічної ситуації в Україні” (19 червня 1998 р.); угоду між урядами України і Російської Федерації по експорту російського природного газу в Україну і його транзиту через територію України в європейські країни (18 лютого 1994 р.); програму енергетичної стратегії України на період до 2030 р.

Особливо цінними матеріалами стали виступи, звернення та заяви перших осіб держави стосовно економічного розвитку України. Маємо на увазі виступи Президента України Л.Кучми: „Україна на порозі ХХI ст.: уроки реформ та стратегія розвитку” (15 листопада 2000 р.), „Європейський вибір” (18 червня 2002 р.), „Утверджувати інноваційну модель економічних перетворень” (21 лютого 2003 р.), „Боротьба з корупцією - життєво необхідна справа” (29 січня 2004 р.) тощо. Вони оприлюднені в офіційних виданнях „Президентський вісник”, „Урядовий кур'єр” або окремими брошурами.

Третя група - довідники, статистичні збірники видані Державним комітетом статистики України та Фондом державного майна України. У них міститься багатий фактичний матеріал з цієї проблеми.

Четверту групу представляють соціологічні дослідження щодо ставлення українського населення до економічних перетворень. Звернення до них дає змогу побачити еволюцію громадської думки щодо корупції, приватизації, приватної власності взагалі, проблем паливно-енергетичного комплексу та багатьох інших питань.

Опрацьована дисертантом джерельна база дозволяє розкрити основні тенденції розвитку економіки України в зазначений період. Застосовуючи методику критичного аналізу і синтезу джерел, автор намагалась подати об'єктивну картину суспільно-економічних процесів, використовуючи також здобутки історичної та економічної науки.

В історіографічному огляді дисертант окремо відзначила, що ряд ключових аспектів із проблеми проаналізовані у колективних монографіях, відповідних розділах докторських і кандидатських дисертацій, підготовлених у т.ч. і за спеціальністю „історія України”.

Маємо на увазі дисертаційні дослідження, захищені в Запорізькому державному університеті (С.Живора) і Східноукраїнському національному університеті ім. В.Даля (В.Корнієнко, М.Зиза, Т.Совєцька). Окремо зауважимо дотичний дисертаційний доробок із царини економічних наук (Л.Любохинець, С.Червона, Л.Чуприна).

Ознайомлення з монографіями, збірниками статей, матеріалами науково-практичних конференцій, рукописами й авторефератами докторських і кандидатських дисертацій дає підставу вважати, що ці дослідження присвячені в основному здійсненню економічних реформ, впровадженню ринкової економіки, різних форм власності і господарювання, особливостям функціонування паливно-енергетичного комплексу. Перш за все розкриваються теоретичні основи формування ринкових відносин. Обґрунтування необхідності трансформаційних змін в економіці України викладені головним чином у працях економістів. Серед них С.Злупко, Б.Лановик, З.Матисякевич і Р.Матейко, А.Гальчинський, В.Геєць, А.Кінах, В.Симоненко, Г.П'ятаченко, Л.Кухарць, О.Лісничук, О.Сушко, Р.Фрідман, А.Рапачинський та Д.Ерл, В.Ларцев і Г.Ключеков, О.Бондар, В.Ларцева, С.Ледомська, Ю.Тараторін та О.Пасхавер.

При оцінці стану наукової розробки проблеми враховано, що у історичній літературі на сьогоднішній момент немає жодної дисертаційної роботи, в якій комплексно досліджувалися б приватизаційні процеси і паливно-енергетичні проблеми з урахуванням їх значення для розвитку економіки незалежної України.

У другому розділі, що має назву „Проблеми економічного розвитку України в 1991 - 2007 рр.”, досліджуються питання формування основ нового економічного ладу, поява та зміцнення українського „олігархічного капіталізму”, феномен українського „економічного дива”.

Референдум 1 грудня 1991 р. засвідчив появу на карті світу незалежної України. Її істеблішмент цілком природно сконцентрував увагу на національно-політичних і соціально-економічних реформах. Але, по-перше, ринкові реформи в Україні почалися за „законом сполучних посудин”. Керівництво України пристосовувало свою цілком залежну від державного бюджету економіку до ринкового господарства інших країн, зокрема Росії. Це був найгірший з усіх можливих варіант перетворення командної економіки в ринкову.

Незалежна Україна отримала у спадок від СРСР тіньову економіку, що пронизувала всі соціальні групи суспільства і корумпованих державних службовців. Декларований у СРСР загальнонародний характер власності на засоби виробництва був однією з ширм, якими прикривалися тоталітарна сутність держави, партійно-чиновницьке всевладдя та свавілля.

Україна розпочала процес економічних перетворень за умов системної кризи. Але масштаби цієї кризи (падіння обсягів виробництва, темпи інфляції тощо) виявилися чи не найбільші порівняно з іншими перехідними економіками. Крім того, Україна запізнилася з визначенням стратегічного курсу на реформування і з практичними кроками у цьому напрямі, і це запізнення значною мірою визначає сучасні економічні труднощі.

Протягом відносно короткого періоду часу Україна зазнала також декілька могутніх зовнішніх шоків: вихід із рубльової зони (за відсутності системи розрахунків з іншими колишніми радянськими республіками) та запровадження нової системи забезпечення нафтою, газом та іншими ресурсами (маються на увазі канали постачання й перехід на ціни світового рівня). До того ж на економічну ситуацію в Україні негативно вплинула різка зміна режиму економічних (переважно внутрішньогалузевих) зв'язків між підприємствами, тобто перетворення цих зв'язків із внутрішніх на зовнішньоекономічні.

Ще однією з основних причин глибокої економічної кризи, в якій Україна опинилась на початку своєї незалежності, стало надання переваги не науково обґрунтованим висновкам про поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу, тобто ринку з відносно сильним макроекономічним контролем з боку держави та зі збереженням міцного державного сектора економіки, а радикальним рекомендаціям закордонних експертів.

В економічній політиці всіх урядів незалежної України було більше прорахунків, ніж успіхів. Передусім це пояснюється відсутністю необхідного інтелектуального забезпечення ринкових перетворень. Попередня виконавча вертикаль влади була зруйнована, а створення нової наштовхнулося на істотні політичні труднощі. Тому Україна не змогла розробити чіткої програми реформування економіки і здійснювала більшість реформ під тиском обставин, методом спроб і помилок, тому затрималася на перехідному етапі економічних перетворень.

З отриманням незалежності України „загальнонародна” власність автоматично переходить у руки владного і господарського істеблішменту, котрий раніше об`єднувався поняттями “номенклатура” і “розпорядники кредитами”. Причому масове зубожіння населення спостерігається паралельно зі збагаченням тих, хто мав доступ до потоків державного бюджету.

Усі донині існуючі олігархічні утворення, а саме політико-економічні та фінансово-промислові групи сформувалися за часів президентства Л.Кучми (1994-2004). Ці бізнес-групи практично проігнорували участь у створенні абсолютно нових галузей та підприємств виробничої сфери, що з'явилися за роки незалежності України. Натомість вони модернізували ключові активи радянського походження (1930-х - 1970-х рр.).

Визнання наявності в Україні олігархів традиційно розумілося як синонім несправедливої капіталізації та недемократичного розвитку. Цій позиції зазвичай протиставлявся підхід, що заперечував олігархів та олігархію. Проте навіть офіційно не виключали політичну впливовість великого бізнесу, що подавалася в образі самобутньої особливості національного варіанту “перехідного періоду”.

Досвід перших років державотворення в Україні засвідчив, що обов'язковою складовою розбудовчих реформ має бути соціальна програма, яка здатна посилити фундамент її політичної незалежності. Саме рівень життя народу визначав успішність реформаційних перетворень.

Передумовою економічного зростання в Україні стали президентські вибори-1999. По-перше, кардинальних змін зазнала розстановка політичних сил у законодавчій гілці влади, де досі домінували представники лівих сил. Правоцентристська більшість у Верховній Раді у конструктивній співпраці з Президентом Л.Кучмою приступили до відкладеного економічного реформування. Реалізацію цього курсу поклали на новий Кабінет Міністрів, який очолив В.Ющенко.

Економічне зростання задіяло резерви внутрішнього ринку, завантажило виробничі потужності, що не використовувались, і кошти заробітчан. Не менш важливим у появі „економічного дива” стало те, що український бізнес зумів скористатися сприятливою зовнішньою кон'юнктурою. Спостерігався високий динамізм, зокрема, щодо технологічного переоснащення виробництва. Також виріс купівельний попит населення, у т. ч. за рахунок надісланих коштів заробітчан, що масово виїхали за кордон у часи незалежності. Не останню роль в цьому процесі відіграли також іноземні інвестиції, серед яких зустрічались і раніше вивезені з України кошти в офшорні зони, що повертались у вигляді інвестицій.

Однак у цій моделі зростання приховуються істотні вади. Результати зростання ВВП переважно осідають у верхньому прошарку суспільства і лише крихти перепадають низовим верствам населення. Друга вада пов'язана з тим, що відтворюється застаріла індустріальна структура економіки: економічне зростання відбувається на екстенсивній основі за рахунок не задіяних раніше виробничих потужностей та залучення додаткових не відновлюваних ресурсів. Це вело до зростання матеріало-, енерго- і ресурсомісткості виробництва.

За рік після Помаранчевої революції Сполучені Штати Америки зробили три великі подарунки для України. По-перше, скасували заборонні мита на імпорт до США українських товарів по 23 товарних позиціях. Це давало додаткові прибутки для українських експортерів у 60-70 млн. дол. на рік. Другий крок полягав у наданні Україні статусу країни із ринковою економікою. Цей статус дозволив у разі антидемпінгових розслідувань користуватися більш комфортною демпінговою маржею. США стали активно лобіювати інтереси України щодо вступу до Світової організації торгівлі. Третій крок - це скасування поправки Джексона-Веніка. Вона діяла проти України 32 роки, у т. ч. у часи СРСР.

У 2006 - 2007 рр. українська економіка демонструвала досить високі темпи економічного зростання. Спостерігалася значна автономність національної економічної системи навіть за умов високої політичної нестабільності. Переживши складні часи дискусій щодо реприватизації, вітчизняний бізнес послідовно нарощував свій потенціал.

Несподіваного успіху України ніхто на Заході не чекав, як і не прогнозував високих темпів її економічного зростання за такий короткий період.

Третій розділ „Феномен постсоціалістичної приватизації в Україні 1991 - 2007 рр.” присвячено аналізу етапів і напрямків особливостей приватизаційних процесів, їх політичним, соціальним та економічним результатам.

Упродовж усього радянського періоду в Україні панувала державна власність. На початку 1990-х рр. частка державної власності становила 88%, колгоспно-кооперативної (у т.ч. житлові кооперативи) Ї 11%, власність громадян Ї 1%. Такі обставини не сприяли економічному розвитку. У державних підприємств не було стимулів для технологічних новацій, відсутність конкуренції гальмувала зниження витрат виробництва.

Зміна форм власності в Україні зумовлена перш за все необхідністю відходу від надмірного одержавлення економіки і сфер суспільного життя. Приватизація стала важливою складовою системної економічної реформи, що поділяється на три етапи: змішана сертифікатно-грошова форма роздержавлення, або мала приватизація (1992 - 1995 рр.), масова приватизація, або сертифікатна (1995 - 1999 рр.), масштабна індивідуальна грошова, або велика приватизація (1999 р. - донині).

Процес приватизації, роздержавлення і демонополізації відбувся в Україні у складних умовах. Він супроводжувався спадом виробництва, зростанням безробіття, соціальним розшаруванням, падінням життєвого рівня, наростанням соціально-політичних протиріч. Причому на отримані від приватизації гроші держава не розвивалась, а виживала.

Одним із головних недоліків процесу приватизації в Україні стало те, що не відбулось відокремлення бізнесу (підприємництва) від влади (державної служби). Врешті-решт, Помаранчева революція стала водночас економічним і соціальним протестом, оскільки кланова економіка стримувала енергію мільйонів самодіяльних громадян, а рівень корупції вийшов за межі суспільної терпимості.

Попри всі перегини і викривлення, основну політико-соціальну мету приватизації вдалося досягнути. У стислі терміни недержавний сектор зайняв вагоме місце в економіці. Це стало для світу фіксацією незворотності економічних і соціально-політичних змін у незалежній Україні.

Уже в 1998 р. було виявлено істотну й статистично достовірну перевагу недержавного сектора в показниках, які характеризують економічну поведінку підприємств. У 1999 р. вперше зафіксовано позитивну залежність між індексами зростання виробництва і глибиною приватизації в галузях промисловості й негативну -- між індексами виробництва і часткою держвласності. У 2000 р. ця залежність набула характеру стійкої, сильної та статистично значущої незалежно від методів оцінки глибини приватизації.

Ще один досить показовий факт: у 1999 - 2000 рр. практично весь обсяг приросту простроченої бюджетної кредиторської заборгованості припадав на держсектор. Основна маса недержавних підприємств перестала бути бюджетними „нахлібниками”. Саме 2000 - 2001 рр. стали тією межею, коли для оцінки позитивного впливу приватизації на економічну ситуацію, власне кажучи, вже не потрібні спеціальні дослідження. Найбільш приватизовані галузі стали безсумнівними лідерами економічного зростання.

Та, на жаль, на всіх етапах були присутні „тіньові” або „альтернативні” способи приватизації державного майна. Їх підґрунтям послужила наявність численних лазівок у чинному законодавстві, що залишало безліч варіантів уникнення конкурентних процедур продажу державного майна чи пакетів акцій. Тому більшість населення прихильно поставилася до процесів реприватизації після Помаранчевої революції. Реприватизація перш за все була потрібна як ефективний спосіб ослаблення фінансових донорів старого режиму. економічний україна ментальність традиція

За роки незалежності була здійснена приватизація не тільки підприємств промислового комплексу, але й житла. Відбулася приватизація в банківській сфері. Приватизоване сільське господарство, хоча переважно формально, оскільки на продаж землі накладено мораторій. Активно приватизуються громадянами земельні ділянки під будинками, підсобним господарством тощо.

У державній власності залишились переважно стратегічні об'єкти. Надходження від приватизації різко зросли через продаж об'єктів на конкурсних засадах. Головне значення приватизації полягає в тому, що вона сприяла модернізації України.

В січні 2007 р. Фонд державного майна України завершив складання Єдиного реєстру державного майна, що став доступним для загалу. До реєстру було включено 36,1 тис. об'єктів.

Хоча Україна в більшій мірі скопіювала ринкові реформи Росії, та все ж відмінності між ними виявилися суттєві. До прикладу, у Росії політична еліта була більш об'єднаною в досягненні мети, в той же час, там основою вторинного ринку приватизації стали нафтодолари, в Україні таких ресурсів не було.

Крім того, особливістю України було те, що в її господарській структурі переважали дотаційні галузі, приміром, сільське господарство -- 21,7%, промисловість -- 43,3% (у т.ч. металургія -- 21,4%), енергетика і паливна промисловість -- 24,4%. До цього варто додати, що країна ще не мала достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства.

Усі постсоціалістичні держави й Україну об'єднує те, що вони не могли безпосередньо використовувати традиційні методи приватизації, до яких вдавались розвинуті країни. Бракувало необхідних інституцій та правових норм.

Роздержавлення в Україні принципово відрізнялося від аналогічного процесу в країнах із розвиненою ринковою економікою, де формування класу власників завжди було легітимним і тривалим.

У країнах Центральної Європи найефективнішими способами отримати активи стали реституція і реприватизація, в результаті чого попередні власники або їхні спадкоємці повернули свою колишню власність. У цих країнах надходження від приватизації спрямовували на розвиток інфраструктури, отже, на підвищення умов життя. В Україні цього не спостерігалося. Переважна частина її населення не мала коштів для придбання нерухомого майна, а нові власники спочатку не мали достатнього уявлення, що з придбаним робити. Приватизація в Україні пройшла на основі тіньового перерозподілу власності, що унеможливило використання кращих моделей приватизації інших країн.

Зазначені відмінності свідчать про неможливість необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн для використання в Україні. Але поява ефективного приватного власника була історично необхідною. Проте серйозним недоліком у творенні образу власника стало те, що продаж на аукціонах за комерційними цінами не зайняли значного місця.

У четвертому розділі „Паливно-енергетична політика України 1991 - 2007 рр.” - досліджуються питання поставок енергоносіїв у системі російсько-українських відносин, внутрішні та зовнішні чинники розвитку атомної енергетики, а також проблеми вугільної промисловості.

Паливно-енергетичний комплекс посів виняткове місце в економіці України, що визначається великою потребою в енергоносіях через значну концентрацію енергоємних виробництв. При цьому більша частина нафти і газу, ядерне паливо, вугілля надходить в Україну з Росії або через її територію. Напруга з її основним енергетичним постачальником зросла через дискредитацію, шантаж і монополізацію паливно-енергетичної галузі України.

У сценарії реінтеграції України під зверхністю Росії ключову роль відвели встановленню контролю над енергоносіями. Йшлося про приватизацію українських стратегічних об'єктів російськими фактично державними компаніями. Як варіант, Росія хотіла компенсувати втрату політичного впливу на Україну контролем над її нафто- та газопровідною системами. Рішучий спротив України став сильним ударом по великодержавних інтересах Росії та призвів до низки газових і тарифних „воєн”.

На території України розміщені шість нафтопереробних заводів, що мали загальну потужність 52 млн. т сирої нафти на рік, що значно перевищувало як можливості вітчизняного нафтовидобування, так і потреби України в нафтопродуктах. На даний момент часу контрольний пакет акцій більшості українських НПЗ знаходиться в руках російської сторони.

Якщо глянути на джерела постачань вуглеводнів на українські НПЗ з точки зору диверсифікації, то значних змін за останні роки вони не зазнали. Головні постачальники -- Росія (75%) і Казахстан (14%). Тільки 11% припало на нафтовидобувні структури України.

Росіяни вперто боролись і за останню частину нафтової галузі, котра залишається українською - систему магістральних нафтопроводів. Вона складається з двох не з'єднаних між собою частин завдовжки 3850 км, які експлуатують ДАТ „Придніпровські магістральні нафтопроводи” (2310 км) і ДАТ „Магістральні нафтопроводи „Дружба” (1540 км). Це 31 нафтоперекачувальна станція. Фактична пропускна спроможність цих нафтопроводів на вході в Україну сягла 100 млн. т на рік, і на виході -- 67,2 млн. т.

„Нафтогаз України” утворив кілька спеціалізованих афілійованих компаній, зокрема „Укртранснафта”, „Укртрансгаз”, „Чорноморнафтогаз”, „Газ України”. Приміром, „Газ України” - оптове газопостачальне підприємство, що й донині продає газ регіональним газорозподільним компаніям (облгазам). Більшість з цих 42 розподільних компаній частково приватизовані, але „Нафтогаз України” володіє великою кількістю акцій більшості з них. „УкрГазЕнерго” - нове спільне підприємство „Нафтогазу України” і „РосУкрЕнерго”, засноване в лютому 2006 р. для продажу імпортованого газу українським споживачам.

Темпи газифікації України були найвищими в країнах СНД. Починаючи з 2000 р. значно покращився рівень оплати за спожитий газ. Тоді сотні посередників задавали тон на ринку газу, якому були притаманні й цінова анархія, перебої в постачанні, масові порушення податкового законодавства. Якщо у 1999 р. рівень платежів становив лише 48%, то у 2004 р. 95,3%. Позитивна динаміка платежів спостерігалася практично по всіх категоріях споживачів газу.

Із проголошенням незалежності Україна посіла шосте місце в світі за обсягом споживання газу, а третє (після США і ФРН) -- за обсягом імпорту газу. Вона стала найбільшим покупцем російського газу в світі, що загрожувало енергетичній безпеці. Природний газ, частка якого в паливно-енергетичному балансі держави досягла 45%, перетворився на пріоритетний вид енергоресурсів України. Власний видобуток природного газу перекривав до 25% від загальної потреби, а 75% становив імпортований газ, що надходив із території Росії незалежно від країни свого походження. НАК „Нафтогаз України” експлуатував 219 родовищ, а загальних фонд нафтогазових свердловин сягнув 5,9 тис.

Росія вдалася до дискредитації нафто-, газо-, електротранспортних систем України на міжнародній арені, щоби втілити свої обхідні проекти. Враховуючи те, що починаючи з 1999 р. український ринок нафти й нафтопродуктів перетворився на виключно російську сферу впливу, Україна вдалась до диверсифікації джерел постачання джерел енергії та підтвердила перед Європою свій статус надійної країни-транзитера.

Весь енергетичний комплекс України складався на 2007 р. з 5 атомних (в тому числі Чорнобильської АЕС, що виведена з експлуатації), 14 теплових і 11 гідроелектростанцій, а також 27 енергорозподільчих компаній. Він сформований ще за радянських часів для обслуговування найбільших споживачів Ї металургійних заводів, алюмінієвих комбінатів та інших енергоємних виробництв.

Україна володіє двома відсотками світових запасів урану, які зможе добувати впродовж ще півстоліття. Це один із тих чинників, які стимулювали нарощування нею потужностей атомної енергетики задля зміцнення енергетичної безпеки. Одначе видобування власного урану склало лише третину її потреб.

До 2005 р. поставки ядерного палива для українських АЕС цілком залежали від Російської Федерації, куди Україна експортувала уран і цирконій. Проте Україна здійснила реальні кроки до диверсифікації поставок ядерного палива, зокрема підписала з США відповідні угоди. Одночасно приділено певну увагу розвитку вітчизняних елементів ядерно-паливного циклу.

Обсяг загальних запасів вітчизняного вугілля за даними Всесвітньої енергетичної ради складав 52 млрд. т, а за оцінками уряду України - близько 117,5 млрд. т. Вугілля активних шахт вистачить ще на 40 - 90 років, залежно від швидкості виснаження родовищ. Тому саме з вуглевидобутком пов'язувались великі надії з енергетичної безпеки України.

Слід зазначити, що частка споживання вугілля в паливно-енергетичному балансі України становила 24,3%, що майже відповідало світовим показникам (28,5%), але залишалася значно нижчою, в порівнянні з тими державами, які мали значні його запаси. Загальна потреба України у товарному вугіллі оцінювалася в межах 110 - 120 млн т.

Географічно на території України виділяли три основні вугільні басейни: Донецький, Львівсько-Волинський антрацитні та Дніпровський буро-вугільний. Вони розташовані в шести областях: Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Львівській, Кіровоградській, Волинській. 95% вугільних запасів сконцентровано в перших трьох областях. Вугленосні площі становили понад 150 тис. кв. м, або чверть площі України.

Станом на 2007 р. українську вугільну промисловість формували 164 діючі шахти. Трьом приватним компаніям Ї „Краснодонвугілля”, „Красноармійська-Західна”, „Павлоградвугілля” Ї належали 25 з них. Оскільки в основному там видобували рентабельне коксове вугілля, то вони і залучали найбільші інвестиції.

Україна вирізнялася найстаршим шахтним фондом на території колишнього Радянського Союзу, середній вік шахт досяг 40 років. Українські шахти належать до найнебезпечніших у світі, тобто з високим рівнем смертельного травматизму при видобутку вугілля. Тільки за десятиліття (1998 - 2007 рр.) у вугільній галузі травмовано близько 300 тис. шахтарів, із них 3,5 тис. - смертельно.

Вугільна промисловість України стала єдиною галуззю з прямими державними субсидіями. Понад 90% вуглевидобувних підприємств були збитковими і потребували систематичної фінансової підтримки з боку держави. Значною мірою ця проблема стосувалася непрозорого управління видобутком вугілля.

Бюджетні субсидії стимулювали до концентрації збитків у гірничо-видобувному секторі. Ця обставина негативно вплинула на конкурентоспроможність вуглевидобувних підприємств України. Починаючи з 1991 р. вона поступово перетворилась з експортера вугілля на імпортера. Закриття шахт підняло низку екологічних питань: очищення шахтних майданчиків, відвали відходів тощо. Не меншу загрозу для екології несли діючі шахти, зокрема через викиди в атмосферу метану, що залишиться актуальним у найближчі десятиліття.

У зв'язку з обмеженістю природних надр України виникла потреба розробки відновлювальних видів енергетики. На початку XXI ст. в Україні усвідомили необхідність не тільки розвитку атомної та вугільної енергетики, але й альтернативи Ї екологічно чистої енергії, згідно з європейськими стандартами.

Підсумовуючи зазначене вище необхідно зауважити, що нагальною проблемою забезпечення енергетичної безпеки України стає збалансованість і розвиток паливно-енергетичного комплексу, що являє собою функціонально поєднану систему галузей, які забезпечують енергоресурсами суспільне виробництво та побут і становлять основу індустріального типу економіки. Підвищення темпів випуску промислової продукції та відповідне зростання енергоспоживання, зумовлюють необхідність концентрації зусиль у вирішенні завдань, спрямованих на задоволення зростаючих потреб у паливі й енергії всіх галузей промисловості. Насамперед йдеться про належне розв'язання важливих завдань та проблеми енергетичних підприємств і ПЕК у цілому, які повинні забезпечити нормальне функціонування галузей економіки в рамках національних інтересів України.

У результаті проведеного дослідження зроблено наступні висновки.

Проторюючи шлях до Європи, Україна за час своєї незалежності здійснила ряд вагомих економічних трансформаційних перетворень, а саме: побудова ринкових відносин, в яких значне місце відіграв приватизаційний процес і розвиток паливно-енергетичного комплексу.

Вибір геополітичного курсу так само вплинув на економічну ситуацію, як і внутрішньополітичні чинники. Стратегічний європейський вибір позначив чіткий орієнтир на побудову в Україні громадянського суспільства, з соціально орієнтованим ринковим господарством, із врахуванням позитивного соціального досвіду розвинутого світу. Одним із ключових стратегічних напрямів зовнішньополітичної складової процесу забезпечення економічної безпеки в Україні визнано шлях до членства в Європейському Союзі.

Провідні державні діячі світового і національного значення, вітчизняні та зарубіжні вчені спробували скрупульозно осмислити розвиток української економіки доби незалежності „у реальному часі”. Однак частина важливих питань не потрапила у поле зору дисертаційних досліджень з історії України, оскільки ряд суспільних процесів у науковому середовищі не стали предметом історичних досліджень: економічний розвиток, приватизаційні процеси, проблеми паливно-енергетичного комплексу і т.д. Без цього вельми складно простежити і прокоментувати сутність економічного ладу, що утвердився.

Нагромаджений джерельний масив з економічного розвитку незалежної України дає можливість детально простежити трансформаційні процеси, що привели до заміни тоталітарної економіки ринковою.

При цьому студії економічних дослідників із провідних країн світу урівноважують вітчизняні „оцінки зсередини” і приземляють їх зовнішнім - загальноцивілізаційним - контекстом.

Економічну політику в Україні можна умовно поділити на три етапи. Перший етап (1991 - 1994 рр.) характеризується вимушеними кроками щодо лібералізації цін і зовнішньоекономічної діяльності, які здійснювалися під тиском перетворень у Росії та міжнародного співтовариства. Справді радикальна (з точки зору саме ринкової трансформації) і послідовна політика була практично відсутня. Україна намагалася йти “особливим” шляхом реформ, щоб мінімізувати соціально-економічний негатив. Тому домінували адміністративні заходи, було прийнято ряд документів концептуального характеру та законів, які не стільки регулювали економічні процеси, скільки виконували “просвітницьку” роль. У цей час глибина кризових явищ в Україні виявилася найбільшою з-поміж усіх посткомуністичних країн.

Другий етап починається з 1994 р., його можна розглядати як радикальну спробу змін в економіці (прискорення приватизації, фінансова стабілізація, створення ринкової інфраструктури тощо). Тогочасна економічна політика - комбінація монетаристських та адміністративних заходів - “адміністративний монетаризм” або “монетаристське адміністрування”. Це пояснюється фактичним збереженням структури корпоративних інтересів, отже, і системи корпоративних зв'язків, притаманних “бюрократичному ринку”, а також динамічним оновленням геополітичних і геоекономічних стратегій провідних держав світу.

На економічну ситуацію в Україні негативно вплинула різка зміна режиму економічних (переважно внутрішньогалузевих) зв'язків між підприємствами, тобто перетворення цих зв'язків із внутрішніх на зовнішньоекономічні.

Обов'язковою складовою економічних реформ повинна слугувати соціальна програма. Саме рівень життя населення визначив невисоку якість реформаційних перетворень. До того ж, у результаті зрощення влади і бізнесу народився український „олігархічний капіталізм”.

Економічне зростання України (третій етап, що триває досі) розпочалося у 2000 р. за рахунок резервів внутрішнього ринку, росту купівельного попиту населення, завантаження виробничих потужностей, що не використовувались. Український бізнес зумів скористатися сприятливою зовнішньою кон'юнктурою. Свою частку внесли і значні обсяги надісланих додому коштів заробітчанами, котрі масово виїхали за кордон у часи незалежності.

Приватизація була фактично єдиним блоком ринкових реформ, що динамічно реалізовувався в Україні з 1992 р. Вона зіграла авангардну роль, створила корпоративний сектор, ринкову інфраструктуру, прошарок дрібних власників, систему фінансових небанківських посередників, ліквідувала державну монополію у виробничому та фінансовому секторах економіки. Головне значення приватизації в тому, що вона зрушила у 1990-х рр. модернізацію України з мертвої точки.

Можливість еволюційної відповіді на економічні потреби була вичерпана до чергових виборів президента України восени 2004 р. Помаранчева революція стала виявом економічного, політичного і соціального протесту українського народу, особливо середнього класу. Не випадково, спираючись на власний негативний досвід участі в сертифікатній приватизації, більшість населення прихильно поставилася до процесів реприватизації, що набула широкого розголосу після подій 2004 р.

Приватизація ж українських стратегічних об'єктів російськими компаніями привела до монополізації ними нафтогазового та енергетичного ринку. Донині 80% паливно-енергетичних ресурсів надходить до України з Росії, тоді як західні країни прагнуть зменшити їх надходження з однієї країни до менш ніж 30%, нейтралізуючи енергетичну та економічну загрози державної незалежності.

Національні інтереси України й Росії суттєво відрізняються. Україна заявила про повернення до “європейської сім'ї”, тобто вступити до НАТО і ЄС. Росія прагне втримати Україну в зоні свого виключного впливу і, зокрема, через тарифно-газові війни тримати контроль над українським ринком нафти і нафтопродуктів тощо.

Необхідно зауважити, що нагальною проблемою забезпечення економічної безпеки України стає збалансованість і розвиток паливно-енергетичного комплексу. Динаміка економічного зростання зумовлює необхідність концентрації зусиль у вирішенні завдань, спрямованих на задоволення зростаючих потреб у паливі та енергії.

У XXI ст. Україна постала перед необхідністю нової енергетичної стратегії, інструментами якої мають стати державні програми енергозабезпечення, підтримки розвитку нетрадиційних і відновлювальних джерел енергії, малої гідро- та теплоенергетики.

Список опублікованих праць АВТОРА за темою дисертації

1. Безега Т. Становлення та розвиток українського „олігархічного капіталізму” (2000 - 2006 рр.) / Тетяна Безега // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Історія. - Ужгород : Говерла, 2007. - Вип. 19. - C.63 - 66.

2. Безега Т. Історіографічні праці з економічних проблем України 1991 - 2007 рр. / Тетяна Безега // Науковий вісник Чернівецького університету : Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Чернівці : Рута, 2008. - Вип. 378 - 379. - С. 195 - 200.

3. Безега Т. Поява та становлення українського „олігархічного капіталізму” (1991 - 1999 рр.) / Тетяна Безега // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К. : Українське агентство інформації та друку „Рада”, 2008. - Т. ХІХ. - С. 77 - 83.

4. Безега Т. Роль атомної енергетики в економічному розвитку незалежної України / Тетяна Безега // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Історія. - Ужгород : Говерла, 2008. - Вип. 20. - C. 61 - 66.

5. Безега Т. Формування основ нового економічного ладу незалежної України (1992 - 1996 рр.) / Тетяна Безега // Науковий вісник Одеського державного економічного університету. - Науки : економіка, політологія, історія. - Одеса, 2008. - Вип. 8 (64). - С. 177-185.

...