Механізми державного регулювання ринку медичних послуг в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Ситуація, яка склалася в сучасній охороні здоров`я України, потребує зміни державної політики і стратегії щодо неї, проведення реорганізації управління в галузі. Трансформації у соціальній, політичній, економічній і екологічній сферах життя українського суспільства зумовлюють відповідні зміни у національній системі охорони здоров`я. Державна влада й суспільство несуть взаємну відповідальність за стан здоров`я нації, а отже - і за її безпеку.

Стратегічний розвиток галузі охорони здоров`я ускладнюється асиметрією ринкових відносин у ній. Неспроможність ринку забезпечити збереження здоров`я населення вимагає соціальної активності держави щодо розвитку цивілізованої системи медичної допомоги. Найгостріше проблеми проявляються в гуманітарній сфері, зокрема в галузі охорони здоров`я. Потребує вдосконалення підприємницький потенціал системи охорони здоров`я, що вимагає визначення напрямів державного управління у його формуванні та сприянні розвитку ринку медичної допомоги.

Викладене вище й зумовило вибір теми дослідження, визначило його мету та завдання.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретико-методологічних засад функціонування механізмів державного регулювання у сфері охорони здоров`я та обґрунтування напрямів подальшого розвитку практики державного регулювання ринку медичних послуг в Україні.

Відповідно до мети визначено завдання дослідження:

- визначити сутність ринку медичних послуг як об'єкта державного регулювання і окреслити завдання державного регулювання процесів його розвитку;

- розширити та уточнити категорійно-понятійний апарат державного управління у сфері охорони здоров`я, зокрема щодо змісту механізмів державного управління, інституціонального забезпечення розвитку ринку медичних послуг;

- здійснити системний аналіз моделей державного регулювання ринку медичних послуг у зарубіжних країнах та в Україні;

- розкрити правовий механізм державного регулювання ринку медичних послуг;

- проаналізувати сучасний стан ринку медичних послуг в Україні порівняно з країнами-членами Європейського бюро ВООЗ;

- проаналізувати чинну систему управління охороною здоров`я в Україні;

- визначити вплив держави на інноваційну й інвестиційну діяльність, ціноутворення на ринку медичних послуг в Україні та на забезпечення відповідних інституціональних змін у національній системі охорони здоров`я;

- розробити Концепцію поєднання принципів та механізмів державного управління і ринкового саморегулювання у сфері охорони здоров`я України;

- визначити перспективні напрями розвитку механізмів державного регулювання та лікарського самоврядування ринку медичних послуг в Україні;

- обґрунтувати практичні рекомендації щодо вдосконалення механізмів державного регулювання ринку медичних послуг в Україні.

1. Теоретико-методологічні засади державного регулювання ринку медичних послуг

На основі системного аналізу праць вітчизняних і зарубіжних авторів висвітлено ступінь наукової розробки теми; досліджено ринок медичних послуг як об'єкт науки державного управління; проаналізовано сильні і слабкі сторони відомих у світовій медичній практиці моделей державного регулювання ринку медичних послуг; розглянуто генезис та тенденції розвитку державного регулювання ринку медичних послуг в Україні; визначено особливості ринкових відносин у сфері охорони здоров`я.

Зміст процесу державного управління в умовах переходу охорони здоров`я до ринкових відносин спирається на системний підхід, який ґрунтується на сукупності організаційних складових підсистем (характеристик): законодавчої, організаційної, функціональної, соціальної, наукової, економічної, - що забезпечують моделювання та збереження їх відповідного взаємозв'язку, співвідношення, субординації. Першочерговою функцією сучасної держави повинно стати забезпечення надійного фінансово-економічного регулювання й контролю, створення законодавчих умов, які орієнтують суспільство на розвиток ринкової інфраструктури й заохочення самоорганізації.

Дослідження проблеми державного регулювання ринку медичних послуг в Україні потребує попереднього аналізу наукового тлумачення основних категорій, понять і термінів, що становлять його категорійно-понятійний апарат. Вітчизняні та зарубіжні джерела науково-медичної інформації подають різні тлумачення однакових термінів, що є причиною певних незручностей та неточностей у працях різних дослідників, котрі використовують цю термінологію.

Під механізмом державного управління системою охорони здоров`я, розуміємо сукупність станів і процесів реалізації комплексного впливу держави (шляхом застосування політичних, економічних, соціальних, організаційних і правових засобів, практичних заходів, важелів, стимулів) на суб'єкти національної системи охорони здоров`я. Можна виділити такі складові механізму державного управління системою охорони здоров`я, як нормативно-правову, інформаційну, матеріально-технічну, кадрову, фінансово-економічну, організаційну, психологічну. Останню розуміємо як формування у суспільстві інститутів позитивного сприйняття і підтримки (сприяння) дії механізму. У структурі системи державного управління охороною здоров`я вирізняються три підсистеми: керівна, технологічна і керована.

Розглянемо медичну послугу як економічно-правову категорію. На відміну від роботи, результат якої набуває уречевленої форми, матеріалізується у створених або змінених речах, а тому може бути відокремлений від самої дії, послуга характеризується відсутністю відчутного результату. З урахуванням цього послуга, на відміну від інших об'єктів, має цілий ряд специфічних особливостей.

Надання послуги і її споживання є єдиним нерозривним процесом, і оскільки результат послуги нерозривний із самою послугою, послугу не можна накопичити, зберігати. Це спричинює можливість помітних коливань величини попиту в часі, наприклад, зростання попиту на послуги лікарів під час епідемій грипу в зимовий період. Невідчутність, невловимість результату наданої послуги, крім того, означає, що його не можна продемонструвати, побачити, подати в рекламі тощо. Послуги, як правило, не можуть забезпечуватися якими-небудь гарантіями, тому ризик споживача послуг набагато вищий, ніж ризик власника речей або замовника робіт.

Якщо послуга не втілюється в уречевлений результат і ніяких суто зовнішніх ознак не проявляє, її складно проконтролювати, а споживачу важко визначити її якість і ефективність. Практично відсутня можливість перепродажу послуг іншій особі. Під час ціноутворення може здійснюватися цінова дискримінація, яка переважно проявляється у вигляді сегментації ринку й виділення груп споживачів, що можуть отримувати послугу за нижчою чи вищою ціною. Наведені у цьому розділі дослідження характерні особливості медичної послуги позначаються на специфіці правового регулювання відносин з надання послуг.

У процесі дослідження розвитку ринку медичних послуг у цілому і ролі держави у його регулюванні зокрема у різні періоди з погляду загальноісторичної класифікації розвитку людства удосконалено її модифікацію (запропоновану Г. Конопельком і А. Голяченком для періодизації вітчизняної історії медицини та фармації), яка враховує національні соціально-економічні умови розвитку цивілізаційних процесів в Україні.

Проведений аналіз еволюції ринку медичних послуг свідчить про таке:

- історичну часову й географічну нерівномірність його розвитку, значні відмінності в державному регулюванні ринку медичних послуг у Західній і Східній Україні, які формувалися під впливом різних соціально-політичних чинників;

- постійне співіснування в різних пропорціях у певні історичні періоди ринку платних медичних послуг і державних та благодійних медичних закладів, окремих лікарів, хто надавав медичні послуги населенню безоплатно;

- існування в історії медицини України ринкових інституційних формацій, які можуть бути адаптовані та використані в сучасних умовах національної системи охорони здоров`я.

Сучасні моделі системи охорони здоров`я, які існують у світовій спільноті, сформувалися під впливом різноманітних чинників, серед яких треба виділити такі основні: географічно-історичний, соціально-культурний, політико-адміністративний. На фоні дії цих чинників також простежуються загальні тенденції розвитку національних систем охорони здоров`я. Аналіз наявних у світовій спільноті моделей системи охорони здоров`я, їх сильних і слабких сторін є необхідним для формування сучасної парадигми розвитку національної системи охорони здоров`я.

Основне завдання, яке постало сьогодні перед будь-якою національною системою охорони здоров`я, незважаючи на модель її побудови, - це дотримання адекватного балансу між постійним зростанням собівартості медичних послуг, внаслідок швидких інноваційних процесів, і забезпеченням рівного доступу до користування якісними й ефективними медичними послугами всіх громадян країни, незалежно від їхнього майнового та соціального статусу. Вирішення цієї проблеми є стрижнем подальшого розвитку системи охорони здоров`я України.

В основі більшості сучасних класифікацій світових моделей систем охорони здоров`я покладений структурний критерій. Здебільшого розрізняють такі моделі систем охорони здоров`я: державну (система Беверіджа); ринкову, яка контролюється державою (система Бісмарка); ринкову; державну нормативно-адміністративну модель (система Семашка).

Позитивні властивості моделі системи охорони здоров`я Беверіджа дають підстави використовувати цю модель при побудові соціального суспільства, виступаючи засобом соціального захисту широких верств населення. Виявлені під час аналізу цієї моделі недоліки, які заважають максимально ефективній організації діяльності системи, піддаються корекції або усуненню. Чинники, які лежать в основі кожного недоліку, можуть бути подолані за умови створення адекватного для кожного з них механізму оптимізації. Вибір моделі системи охорони здоров`я Бісмарка доречний при побудові ринково орієнтованої системи охорони здоров`я. Для суто ринкової моделі системи охорони здоров`я характерною особливістю є взаємодія лікарів і пацієнтів як вільних суб'єктів ринку. За таких умов, а також за наявності конкуренції між надавачами медичних послуг, встановлюється реальна ринкова їх ціна. Державне регулювання ринку медичних послуг здійснюється законодавчим шляхом та через запровадження соціальних медичних програм. Принципово іншою формою організації системи охорони здоров`я є державна нормативно-адміністративна модель (модель Семашка), для якої характерним є таке: регламентованість взаємодії у системі лікар (лікувально-профілактичний заклад) - пацієнт; управління системою охорони здоров`я є централізованим і здійснюється з суворим дотриманням вертикального принципу побудови; виключно бюджетне фінансування системи охорони здоров`я.

На основі здійсненого аналізу визначено, що для успішного реформування національної системи охорони здоров`я, її суб'єктів і їхніх взаємовідносин повинна бути створена інституційна матриця, яка б урівноважувала і конституційні основи держави, і конституційні гарантії прав громадян на охорону здоров`я й медичну допомогу. За умови врівноваження внутрішніх і зовнішніх форм і відносин суб'єктів системи з базовими умовами суспільного середовища, процес реформування стає активнішим, а подальший розвиток такої системи набуває рис регульованого, а не хаотичного процесу.

Зроблено висновок, що відокремлене використання в Україні лише однієї з моделей системи охорони здоров`я є недоцільним, оскільки жодна з них не враховує повністю особливостей і потреб сучасного українського суспільства. Це означає, що з жодної країни світу неможливо імпортувати модель системи охорони здоров`я без ґрунтовної її адаптації до національних умов. Вважаємо, що за відношенням до системи охорони здоров`я її сучасна національна модель повинна враховувати такі базові чинники: зовнішні (державний устрій, нормативно-правове забезпечення, стан розвитку економіки, рівень життя населення) та внутрішні (характерні особливості самої системи та управління нею).

Орієнтація українського суспільства на сприйняття медицини як соціально-економічної категорії повинна базуватися на адекватному економічному забезпеченні фактично виконаних медичних послуг відповідно до їхнього обсягу та якості. Ми повинні сприймати економічний аспект охорони здоров`я як елемент суспільного виробництва. Водночас, у нашому суспільстві з`явилися умови для виникнення й розвитку в галузі охорони здоров`я ринкових відносин, а саме: впровадження різних форм підприємництва; комерціалізація галузі; збільшення кількості платних медичних послуг; усвідомлення населенням цінності власного здоров`я тощо.

У сучасних умовах розвитку українського суспільства формування ринкових відносин в охороні здоров`я потребує виваженої державної політики. Необхідною умовою забезпечення розвитку цивілізованого ринку медичних послуг є дотримання принципу „жорсткого хребта” щодо негативних впливів ринку на гуманітарну сферу в цілому та систему охорони здоров`я зокрема.

У сфері медичних послуг закони класичного ринку не завжди діють. Ринок медичних послуг має такі особливості: “інформаційний вакуум” + асиметричність інформації (недостатність та нерівномірність забезпечення інформацією пацієнтів як споживачів, що призводить до деформування пропозиції з боку виробників - лікарів); ризик і нестабільність, що в умовах вільного ненормованого ринку призводять до розвитку системи медичного страхування з неекономічністю багатьох дрібних страхових компаній, необґрунтованістю надмірного використання медичних послуг і штучного вибору найменш ризикованих контингентів; неповне використання медичних послуг (за умови, коли медичне страхування не має обов'язкової форми (ринкові моделі організації охорони здоров`я)); особливості „принципу рівноправності” в отриманні медичної допомоги, тобто якість і обсяг наданої медичної допомоги не повинні залежати від рівня фінансового благополуччя чи соціального й правового статусу пацієнта; деякі медичні послуги наділені властивостями „суспільних благ” - поширюють свій споживчий (корисний) ефект на осіб, які не беруть участі в угоді (наприклад, профілактичні щеплення).

2. Правовий механізм державного регулювання ринку медичних послуг в Україні

Здійснено аналіз чинної нормативно-правової бази державного регулювання ринку медичних послуг в Україні; досліджено механізми забезпечення прав пацієнтів, формування і захисту прав медичних працівників на національному ринку медичних послуг; охарактеризовано стан адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу для входження в єдиний європейський медичний простір.

„Скелетом”, що консолідує будь-яку систему охорони здоров`я, є її нормативно-правове забезпечення. Побудова ринкової моделі економіки, подальша демократизація суспільства, входження України у європейський економічний і медичний простір зумовлюють потребу вдосконалення чинних нормативно-правових актів та прийняття нових. Основними вимогами до них є відповідність принципам охорони та захисту прав людини й міжнародним правовим стандартам.

Механізм державного управління системою охорони здоров`я характеризується функціональними й галузевими особливостями. Його складові враховують специфічні ознаки системи охорони здоров`я й закономірності її розвитку. У дослідженні виявлено взаємозв'язки, в яких проявляється галузева цілісність управління. При значній деконцентрованості системи необхідно вдосконалити координаційні процеси та міжгалузевий підхід до управління системою охорони здоров`я в Україні шляхом чіткої структуризації нормативно-правової бази надання медичної допомоги і медичних послуг населенню держави.

Необхідною умовою успішного формування та подальшої реалізації національної політики у сфері охорони здоров`я є досконалість її законодавчої та нормативно-правової бази. Існує невідповідність між значним суспільним значенням галузі, а також конституційним рівнем закріплення права на охорону здоров`я, і невиправдано низьким рівнем теоретичного обґрунтування галузевого юридичного режиму у сфері охорони здоров`я.

Потребує вдосконалення правове регулювання експертизи проектів законів і нормативно-правових актів, які приймаються виконавчою та законодавчою гілками влади щодо системи охорони здоров`я. Доцільним було б розробити спеціальний закон, який би регулював розробку й проведення експертизи законопроектів у сфері охорони здоров`я. Це сприятиме прийняттю якісних, науково-обґрунтованих і узгоджених законів із врахуванням перспектив подальшого розвитку й розширення законодавства як єдиної цілісної системи.

Для впорядкування державного регулювання правовідносин у системі охорони здоров`я потрібно провести кодифікацію нормативно-правових актів у цій сфері з переглядом і відміною морально застарілих норм для розробки, прийняття і впровадження Медичного кодексу України як єдиного законодавчого акту, що систематизуватиме галузь медичного права держави.

Аналіз чинного законодавства України у сфері охорони здоров`я щодо забезпечення прав пацієнтів виявив недосконалість Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров`я” щодо забезпечення права фізичної дієздатної особи чи її законних представників на відмову від надання медичних послуг і невідповідність Закону в цьому аспекті Цивільному Кодексу України, де це право регламентується. Враховуючи вищесказане, вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров`я” для забезпечення реалізації вказаного права пацієнтів.

Доцільним також було б внесення змін до Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров`я” щодо надання медичним працівникам грошових надбавок за вислугу років, виплату щорічної грошової допомоги за добросовісну працю, виплату щорічної допомоги на оздоровлення і 25 % доплати до зарплати медичним працівникам, які працюють у сільській місцевості.

Поглиблення євроінтеграційних процесів у нашій державі потребує адекватної адаптації національної нормативно-правової бази та гармонізації з відповідними правовими нормами міжнародного права. В Україні, враховуючи рекомендації Ради Європи, окремі положення нормативно-правової бази країн ЄС впроваджуються у національне законодавство з охорони здоров`я. Зокрема, це стосується права рівного доступу до охорони здоров`я, згоди на здійснення медичного втручання, конфіденційності інформації про стан здоров`я особи тощо.

Проте, абстрактно-логічний аналіз міжнародних документів у сфері охорони здоров`я вказує на існування відмінностей у деяких близьких за формулюванням положеннях цих документів і у законодавчих актах України. Зазначимо, що норми і принципи міжнародного права у сфері охорони здоров`я не стільки скеровані на власне правове регулювання внутрішньодержавних відносин, як визначають основу для узгодженого розвитку національного законодавства в межах міжнародної спільноти і виступають як всеосяжна категорія. Вони мають переважно програмний характер, спричинений об'єктивною непідготовленістю національних соціально-економічних систем до реалізації міжнародного стандарту права в повному обсязі.

Визначено потребу у ратифікації таких документів: Європейської конвенції про соціальну та медичну допомогу; Європейського кодексу соціального забезпечення; Європейської соціальної хартії; Конвенції про права людини і біомедицину.

Проведений аналіз чинного законодавства у сфері охорони здоров`я свідчить, що формування нормативно-правової бази управління системою охорони здоров`я здійснюється несистемно, без належного наукового обґрунтування. Це визначає потребу розробки і прийняття Медичного кодексу України як уніфікованого нормативно-правового акту, який ліквідує наявні протиріччя у правовому регулюванні системи охорони здоров`я.

Результати дослідження виявили потребу правового навчання у сфері охорони здоров`я медичного персоналу, який надає медичні послуги населенню, та адміністрації лікувально-профілактичних закладів. З цією метою вважаємо за необхідне впровадження навчальної дисципліни „Юридичні аспекти медичної діяльності” чи „Медичне право” як обов'язкової складової державного стандарту вищої та середньої медичної освіти. Доцільними були б також розробка і впровадження спеціальних тематичних курсів з правового навчання у сфері охорони здоров`я в системі підвищення кваліфікації для державних службовців та керівників лікувально-профілактичних закладів.

Ймовірними шляхами вдосконалення сучасної національної нормативно-правової бази у сфері охорони здоров`я визначено прийняття таких законів: „Про захист прав пацієнта”; „Про захист прав медичних працівників”; „Про приватну медичну діяльність”; „Про лікарське самоврядування”; „Про заклад охорони здоров`я”; „Про профілактичну спрямованість медичної діяльності”; „Про первинну медико-санітарну допомогу” тощо.

3. Організаційний механізм державного регулювання національного та регіонального ринків медичних послуг

Охарактеризовано організаційну структуру управління системою охорони здоров`я в Україні; здійснено порівняльну медико-соціальну оцінку суб'єктів національного ринку медичних послуг; порівняно сучасний ринок медичних послуг в Україні з аналогічним ринком у вибраних країнах-членах Європейського бюро ВООЗ; розглянуто систему відомчої медицини і визначено її роль на ринку медичних послуг; застосовано методику прогнозування попиту на медичну послугу і становлення пріоритетів його задоволення на національному ринку медичних послуг.

Для планування заходів, спрямованих на покращення здоров`я населення країни, важливими є дані щодо чисельності населення, щільності та місця проживання, міграційних процесів, статево-вікової структури, дані про захворюваність та поширеність населення в цілому та окремих його груп.

Для порівняльної характеристики суб'єктів ринку медичних послуг вибрано 20 країн за такими критеріями, як членство країни у ВООЗ (належність до Європейського регіонального бюро ВООЗ) і середньорічна чисельність населення станом на 1991 р. понад 10 млн. чол. Таким чином, для порівняльного аналізу вибрано Бельгію, Білорусь, Великобританію, Голландію, Грецію, Іспанію, Італію, Казахстан, Німеччину, Польщу, Португалію, Російську Федерацію, Румунію, Туреччину, Угорщину, Узбекистан, Україну, Францію, Чеську Республіку, Швецію. Для обраних для порівняльного аналізу країн розраховано прогноз чисельності їх населення до 2010 р. за методом лінійного тренду.

Привертає увагу стрімка депопуляція населення України, як за відносними (-12,1 %), так і за кількісними показниками (- 6 236 712 чол.). Це означає, що за 17 років, з 1991 р. по 2007 р., перестала існувати така окрема країна, як, наприклад, Данія, Норвегія, Фінляндія чи Хорватія.

Спостерігається зниження частки дітей у структурі постійного населення як в цілому в Україні, так і в кожній області зокрема. Це може бути пояснено нижчим рівнем народжуваності. У результаті зниження цього показника склалася ситуація, коли більша кількість осіб, ніж поповнила власну групу за рахунок народження, перейшла до категорії осіб працездатного віку. Високий відсоток осіб у віці, старшому за працездатний (23,8 % - 2006 р.), призводить до зниження показників народжуваності та зростання показників смертності, а отже, і до зниження показника природного приросту населення.

У всіх без винятку областях України спостерігається зростання відносного показника смертності населення, причому темп погіршення показника є найвищим за 1991-2007 рр. Найвищі показники смертності (більше 18 ‰) спостерігаються у Вінницькій, Донецькій, Житомирській, Київській, Кіровоградській, Луганській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Чернігівській областях. Найнижчі показники смертності (менше 15 ‰) спостерігаються в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Чернівецькій областях та у м. Києві. Проте навіть найкращий український показник (13,2 ‰ - Закарпатська область) є значно вищим за показники порівнюваних європейських країн, включаючи й показники пострадянських країн (Білорусі, Казахстану, Російської Федерації, Узбекистану).

Щодо показника народжуваності, то загальноукраїнський показник (9,0 ‰ - 2006 р.) є на рівні загальноєвропейських з помітною протягом останніх 10 років (1998-2007 рр.) тенденцією до стабільності з незначними коливаннями у межах 5-10 %.

Відповідно до наведених показників народжуваності та смертності населення, загальноукраїнський показник природного приросту населення є найгіршим серед показників порівнюваних країн, включаючи й показники пострадянських країн. Він становив у 2007 р. - -7,6 ‰.

Аналіз наведених показників народжуваності, смертності та природного приросту населення дає підстави для висновку, що резерви покращення демографічної ситуації в Україні слід шукати у зменшенні смертності населення, а не лише у збільшенні народжуваності. Основними факторами, що впливають на високий негативний рівень показника природного приросту населення України, можна вважати такі: складні соціально-економічні умови проживання переважної більшості населення країни, особливо в сільській місцевості; несприятливі екологічні умови проживання; значний відсоток осіб у віці, старшому за працездатний; незадовільний стан харчування населення; низька якість і ефективність медичної допомоги; відсутність концепції пріоритетності профілактичного принципу у медицині.

Виявлено збільшення кількості звертань осіб у віці, старшому за працездатний, по медичну допомогу. Ця категорія населення потребує вирішення складних медико-соціальних проблем: зростання кількості хронічних патологій з тривалим перебігом, надання паліативної допомоги, потреба медико-соціального догляду за одинокими особами тощо.

Окрема категорія громадян, що потребує спеціального виокремлення на ринку медичних послуг, - це ті особи, що мають статус постраждалих внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Це приблизно кожен дванадцятий громадянин України. Аналіз цієї групи населення зумовлений тим, що на неї поширюються гарантії держави щодо медичного забезпечення. Спостерігається подальше скорочення кількості громадян України цієї категорії. Така тенденція призведе до падіння попиту на послуги спеціалізованих обласних диспансерів радіаційного захисту населення чи відповідних відділень і потребуватиме їх перепрофілювання в деяких регіонах країни. Вивільнені фінансові кошти, які витрачалися державою на лікування та догляд постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС, можна буде спрямувати на інші потреби системи охорони здоров`я або перерозподілити між особами, що належать до цієї категорії, для надання їм медичних послуг.

Ще одним демографічним показником, який характеризує споживачів медичних послуг і використовується для інтегральної оцінки стану їхнього здоров`я, є показник середньої очікуваної тривалості життя. Показник очікуваної тривалості життя при народженні в Україні зменшився у чоловіків з 64,7 у 1991 р. до 62,3 у 2006 р., а у жінок - з 74,4 у 1991 р. до 73,8 у 2006 р. Якщо розглянути цей показник у розрізі країн світу, то привертає увагу його негативна динаміка в Україні і в Російській Федерації при загальноєвропейській тенденції до зростання. Порівняння загальноукраїнського показника середньої очікуваної тривалості життя з кращим світовим рівнем цього показника в Японії (79 років для чоловіків і 86 років для жінок) засвідчує разючу різницю: 17,7 років життя для чоловіків та 12,2 - для жінок.

Медичні послуги населенню України надаються, в основному, у лікарняних і лікарсько-амбулаторних закладах. З числа усіх лікарняних закладів, до МОЗ України в 2007 р. належали 2622 (90,7 %). Серед амбулаторно-поліклінічних закладів їх частка становить 86,2% (6792 заклади). Решта закладів підпорядковані іншим міністерствам та відомствам України, а також є приватними.

Протягом 1991-2007 рр. у системі охорони здоров`я України спостерігалася тенденція до щорічного скорочення кількості ліжок у лікувально-профілактичних закладах. В абсолютних цифрах - з 700,3 тис. у 1990 р. до 440,0 тис. у 2007 р. У 2/5 областей України спостерігається підвищення показника забезпеченості населення лікарняними ліжками в 2007 р., проте аналіз статистичних даних свідчить про те, що це підвищення відбулося за рахунок процесів депопуляції населення, а не в результаті збільшення ліжкового фонду.

Позитивна тенденція до зниження тривалості перебування пацієнтів у стаціонарі в усіх без винятку областях і містах України. Проте, якщо проаналізувати дані європейських країн, то стає очевидним, що загальноукраїнський показник (13,3 доби) є значно вищим за аналогічний у цих країнах.

Зростання показника кількості відвідувань за зміну амбулаторно-поліклінічних закладів на 24,1% за період з 1990 р. по 2006 р. свідчить про зростання поширеності та розповсюдженості захворювань за різними групами нозологій. Якщо проаналізувати дані європейських країн, то стає очевидним, що загальноукраїнський показник (10,8 контактів) є одним з найвищих у європейському регіоні.

Потребує врегулювання взаємодія державної та комунальної систем охорони здоров`я з відомчими системами. Склалася ситуація, коли за рахунок ефективнішого фінансування, оснащення відомчих лікувально-профілактичних закладів є кращим від оснащення комунальних закладів охорони здоров`я. Для зменшення фінансового тягаря майже повного переоснащення лікувально-профілактичних закладів відповідно до вимог сучасної медичної науки доцільно спрямувати зусилля держави водночас і на впровадження інституту „здоров`я здорових” у системі охорони здоров`я України.

Визначено, що співробітництво державної відомчої та комунальної медицини можливе в таких напрямах як: спільна розробка та співучасть у національних, регіональних і локальних програмах у сфері охорони здоров`я; обслуговування певної частки населення регіону, в якому розміщений відомчий заклад охорони здоров`я, з питань надання високоспеціалізованої медичної допомоги; організація та проведення лікувально-діагностичних процедур з використанням високотехнологічного оснащення відомчого закладу охорони здоров`я; інше. Зрозуміло, що така співпраця повинна будуватися на взаємовигідних умовах. З боку відомчого закладу охорони здоров`я - це надання своєї лікувально-діагностичної апаратури й залучення власних спеціалістів. З боку держави - це, наприклад, покриття витрат закладу на комунальні потреби за рахунок коштів місцевого бюджету.

Для планування заходів, спрямованих на покращення здоров`я населення країни, важливими є дані про захворюваність та її поширеність у цілому та за окремими групами населення. Вибір туберкульозу за приклад захворювання, стосовно якого використовується метод лінійного тренду для прогнозування його розвитку у державному регулюванні ринку медичних послуг в Україні, зумовлений тим негативним впливом, що спричиняє це захворювання на соціальні та економічні аспекти життя суспільства.

На основі загальних даних щодо поширеності захворюваності на туберкульоз у розрізі областей України побудовано трендові моделі захворюваності на туберкульоз.

За результатами моделювання запропоновано класифікацію регіонів України за динамікою захворюваності на туберкульоз:

- регіони з надзвичайно важким станом (поширеність захворюваності на туберкульоз у 2010 р. становитиме понад 120/100 000 населення): Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Херсонська області;

- з важким станом (поширеність захворюваності на туберкульоз у 2010 р. становитиме 100-120/100 000 населення): Автономна Республіка Крим, Дніпропетровська, Житомирська, Одеська, Харківська області;

- з середньоважким станом (поширеність захворюваності на туберкульоз у 2010 р. становитиме 80-100/100 000 населення): Вінницька, Волинська, Івано-Франківська, Київська, Львівська, Рівненська, Чернівецька області та м. Севастополь;

- з помірно важким станом (поширеність захворюваності на туберкульоз у 2010 р. становитиме 60-80/100 000 населення): Закарпатська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області;

- з легким станом (поширеність захворюваності на туберкульоз у 2010 р. становитиме нижче 60/100 000 населення): м. Київ.

На основі здійсненої в дослідженні класифікації регіонів України за динамікою захворюваності на туберкульоз визначено пріоритетність проведення заходів щодо боротьби з туберкульозом у різних регіонах України. Так, першочергової уваги вимагає ситуація у Херсонській області, де темпи зростання захворюваності на туберкульоз є найвищими в Україні: за прогнозом у 2010 р. захворюваність у цій області складатиме понад 210/100 000 населення, що вдвічі перевищуватиме розрахунковий загальноукраїнський показник.

Виконане дослідження епідемічної ситуації щодо розвитку туберкульозу в Україні є наочним прикладом використання статистичних методів прогнозування, а саме методу лінійного тренду, у процесі розробки та внесення змін до державних та регіональних програм у сфері охорони здоров`я в Україні. Значна інформаційна база, зібрана центром медичної статистики МОЗ України, дає змогу ефективно використовувати методи статистичного прогнозування на ринку медичних послуг.

4. Економічний механізм державного регулювання ринку медичних послуг в Україні

Досліджено розвиток матеріально-технічної бази лікувально-профілактичних закладів як фактор впливу на якість медичної послуги; проаналізовано державний механізм регулювання ціноутворення на ринку медичних послуг в Україні; розглянуто інноваційно-інвестиційні аспекти розвитку національного ринку медичних послуг; визначено напрями посилення впливу економічного механізму державного регулювання ринку медичних послуг в Україні.

Недостатній рівень розвитку ринкових інститутів у сучасній економіці України, що проявляється такими ознаками, як наявність монополії майже в усіх галузях, низький рівень розвитку конкуренції зокрема й національної економіки в цілому, - вказують на те, що ринкова економіка в чистому вигляді є сьогодні неприйнятною для українських реалій. У таких умовах ринковий механізм повинен поєднуватись і функціонувати на рівноправних умовах з механізмом державного регулювання певної галузі економіки країни. Органи державної влади при цьому створюють ефективну систему регулювання, не порушуючи механізмів ринкового саморегулювання. Основною метою функціонування системи є забезпечення рівноваги попиту та пропозиції, споживання й накопичення товарної і грошової маси.

Для сталого розвитку регіонів необхідним є гармонійне поєднання державних і регіональних інтересів у процесі вирішення цінових проблем. Досвід розвинутих країн світу свідчить, що в жодній країні не існує повної свободи у формуванні цін. Державне регулювання ціноутворення проявляється в тій чи іншій формі у кожній з них. Ступінь його прояву залежить від стану економічного розвитку країни, інтенсивності монопольних процесів, рівня монополізації та конкуренції, питомої ваги державного сектора та інших факторів. Формування цін на послуги здійснюється на основі тих самих методів, що й на товари. В основному застосовуються методи ціноутворення на основі витрат і нинішнього рівня цін.

Ринок послуг у сфері охорони здоров`я є здебільшого локальним. Це пов'язано з тим, що попит і пропозиція в цій сфері нерозривні, а подекуди спостерігається природна монополія. Це потребує розробки індивідуальної цінової політики для кожного лікувально-профілактичного закладу.

Політика цін на медичні послуги повинна передбачати процес встановлення цін на послуги та процес управління цінами в умовах впливу різних факторів на ринок. Цінова політика закладу охорони здоров`я повинна бути тривекторною з орієнтацією на збільшення обсягів наданих послуг, досягнення запланованого рівня прибутку та здійснення впливу на поведінку споживачів (пацієнтів) на ринку.

Соціально-економічний розвиток країни значною мірою визначається інноваціями у соціальній сфері, які є основним інструментом підвищення якості життя населення. Світовий досвід інноваційного розвитку підтверджує тезу, що ринок самостійно не здатний забезпечити повноцінне комплексне розв'язання проблем інноваційного процесу, хоча він є і першоосновою, і кінцевою фазою інноваційного циклу. За таких умов виникає потреба державного регулювання інноваційного розвитку, формування відповідної державної політики, у межах якої створюються концепція та довготермінова стратегія розвитку національної інноваційної системи, з одного боку, а з іншого - реалізуються конкретні заходи з підтримки й стимулювання тих етапів інноваційного процесу, для яких ринкових стимулів є недостатньо.

За оцінками експертів, стан інноваційної діяльності в Україні ще не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промислово розвинених країнах та потребам інноваційного розвитку. Кількість нормативно-правових документів з інноваційної політики держави є достатньою, проте їхня якість потребує покращання. Багато з них є неузгодженими між собою, поверховими, тобто такими, що визначають лише загальні положення без детальної їх конкретизації й не регламентують етапності й послідовності інноваційного процесу.

Як елемент системи державного регулювання, інноваційна політика в охороні здоров'я повинна мати чітко визначені цілі державної політики; органи управління, які реалізовують функції, котрі забезпечують досягнення сформульованих цілей; інформаційну систему, що формує інформаційний образ об'єкта регулювання, достатній для реалізації повноти функцій управління, інструменти регулювання й підтримки, за допомогою яких органи державного управління впливають на організації й середовище в межах виконання своїх функцій.

Існують різні класифікації інноваційної діяльності. Використовуючи визначення інновацій, подане у Законі України „Про інноваційну діяльність” пропонуємо класифікувати інноваційну діяльність у системі охорони здоров`я за такими напрямами: інноваційна діяльність з надання медичної допомоги (удосконалення процесу надання медичної допомоги; підвищення професійної кваліфікації медперсоналу; покращення умов надання медичної допомоги); з удосконалення наявних і винаходу нових лікарських засобів; з удосконалення наявних і винаходу нових виробів медичного призначення; з підвищення рівня медичної освіти; з удосконалення нормативно-правового забезпечення; з покращання інформаційного забезпечення; у галузі медичного страхування.

Внаслідок обмеженості бюджетних коштів вимагається переглянути пріоритети фінансування, ліквідацію медичних організацій, які втратили свій науковий потенціал, можливість об'єднання державних медичних наукових організацій, які займаються близькими дослідженнями й вимагають дорогої експериментальної та дослідницької бази, в міжгалузеві центри.

Вирішити економічні проблеми охорони здоров`я самостійно ні держава, ні ринок не можуть. Сфера охорони здоров`я, як перспективний напрям інвестиційної діяльності, на сьогодні почала відчувати потоки значних інвестиційних коштів, насамперед у фармацевтичному секторі. Значний обсяг інвестування в інші сектори галузі стримується різними чинниками, серед яких виділимо два основних, а саме: недосконалість нормативно-правового забезпечення й відсутність системи медичного страхування.

Основним джерелом фінансування державних лікувально-профілактичних закладів, національних цільових програм і централізованих заходів Міністерства охорони здоров`я України є державний бюджет. Проте склалася ситуація, що фінансові кошти, передбачені Міністерству охорони здоров`я України, не відображають реальних потреб галузі, а визначаються економічними можливостями країни.

Якщо проаналізувати видатки зведеного бюджету за 2001-2007 рр., то констатуємо, що хоча в абсолютних цифрах видатки на охорону здоров`я зростають, проте аналіз відносного показника, а саме частки у загальнодержавних видатках, засвідчує загалом негативну динаміку (від 12,5 % у 2002 р. до 11,7 % у 2007 р.).

Визначено економічну доцільність включення до переліку пріоритетних напрямів інвестування в галузі охорони здоров`я профілактику кардіологічних захворювань (ішемічної хвороби серця, артеріальної гіпертензії, атеросклеротичних уражень судин), що дасть змогу досягнути значної економічної ефективності шляхом зниження витрат, пов'язаних з оплатою тимчасової чи постійної непрацездатності, викликаної вищеперерахованими захворюваннями, і значного підвищення якості життя, насамперед працездатного населення країни.

Для підвищення рівня залучення інвестицій у систему охорони здоров`я необхідно вжити таких заходів, як запровадження багатоканальної системи фінансування галузі охорони здоров`я з акцентуванням на бюджетній і страховій складових; збільшення частки державного фінансування галузі до світових стандартів (на рівні 10 % від ВВП); удосконалення чинної нормативно-правової бази галузі шляхом прийняття Закону України „Про обов'язкове державне медичне страхування”, Концепції розвитку медичної галузі, Концепції розвитку фармацевтичної галузі; удосконалення дозвільної системи й системи контролю; сприяння розвитку конкурентного середовища, підвищення рентабельності надання медичних послуг шляхом удосконалення чинної податкової системи.

Актуальними є дослідження економічної сутності сучасної системи охорони здоров`я, яка певною мірою пов'язана із забезпеченням якості медичної допомоги. В умовах ринкової економіки українське суспільство повинно бути зорієнтоване на сприйняття медицини як соціально-економічної категорії, що базується на адекватному економічному забезпеченні фактично виконаних медичних послуг відповідно до їхнього обсягу та якості.

Сформульовано напрями діяльності з удосконалення й упровадження у практику органів і закладів охорони здоров`я заходів для забезпечення якості медичної допомоги: покращення правової освіченості населення у питаннях своїх прав (право вільного вибору лікаря, лікувально-профілактичного закладу); підвищення територіальної доступності медичних послуг сільському населенню шляхом реального відновлення виїзних форм надання медичної допомоги, повнішого упровадження сімейної медицини; підвищення кваліфікованої доступності медичних послуг шляхом залучення до надання допомоги лікарів високої кваліфікації (створення для лікарів привабливих умов праці у лікувально-профілактичних закладах сільської місцевості); упровадження системи матеріального стимулювання лікувально-профілактичних закладів (можливо, і персоналу) за досягнення певних показників якості; сприяння впровадженню сучасних медичних технологій, основаних на принципах доказової медицини, у практику лікувально-профілактичних закладів та фізичних осіб; покращення матеріально-технічної бази лікувально-профілактичних закладів.

У розділі також розглянуто процес ціноутворення з погляду економічної теорії, зокрема теорії очікуваної користі, теорії попиту та пропозиції, теорії трудової вартості, теорії витрат виробництва, теорії граничної корисності та інших. Розрахунок собівартості та ціни медичної послуги у кожному конкретному лікувально-профілактичному закладі чи приватно-практикуючою фізичною особою потребуватиме індивідуального підходу до розробки цінової політики для кожної медичної послуги, яка б врахувала різноманітність умов надання послуги, матеріально-технічного і кадрового забезпечення організації (закладу) охорони здоров`я. Враховуючи ці положення, удосконалено методику розрахунку собівартості медичної послуги залежно від індивідуальних характеристик її надавача.

5. Удосконалення механізмів регулювання національного ринку медичних послуг

Визначено роль держави в інституціональному забезпеченні змін у системі охорони здоров`я; розкрито положення авторської Концепції поєднання принципів та механізмів державного управління і ринкового саморегулювання у сфері охорони здоров`я України; обґрунтовано принципи та напрями структурної перебудови органів виконавчої влади у сфері охорони здоров`я на різних рівнях управління; запропоновано реформування механізму національних програм; обґрунтовано потребу та вказано шляхи посилення контролю за дотриманням стандартів надання медичної допомоги; обґрунтовано зміни й доповнення до чинного медичного законодавства України.

На основі інституціонального аналізу різних напрямів реформ в охороні здоров`я розглянуто еволюцію кожного інституту окремо, його розвиток з формального і неформального боку. Використовуючи здобутки нової інституціональної теорії для визначення різних варіантів розбудови формальних інститутів у суспільстві, конкретизовано ці варіанти щодо системи охорони здоров`я: а) побудова інститутів відповідно до якогось ідеалу (перенесення (копіювання) з теоретичних моделей на практику) - упровадження національних програм реформування охорони здоров`я; б) створення інститутів шляхом відтворення тих зразків, що існували в історії країни - інститут сімейних лікарів (земська медицина), інститут лікарського самоврядування; в) побудова формальних інститутів за зразками, що існують в інших країнах - страхова медицина.

Виникнення і значне поширення в сучасному суспільстві Інтернет-технологій зумовило виокремлення Інтернет-медицини як новітнього інституту в охороні здоров`я, який потребує державного регулювання. Під „Інтернет-медициною” ми розуміємо дані консультативного, рекомендаційного характеру, які знаходяться на певному Інтернет-сайті й можуть бути використані як професійними медичними працівниками, так і звичайними громадянами з метою профілактики, діагностики, лікування й реабілітації відповідного захворювання.

Для вдосконалення механізмів державного регулювання системи охорони здоров`я на ринку медичних послуг в Україні розроблено Концепцію поєднання принципів та механізмів державного управління і ринкового саморегулювання у сфері охорони здоров`я України. Метою запропонованої Концепції є збереження й покращення здоров`я людей, забезпечення виконання системою охорони здоров`я України соціальних функцій у суспільстві, а також скорочення прямих та непрямих витрат суспільства на охорону здоров`я. Положення Концепції повинні реалізовуватися спільними зусиллями органів державної влади у сфері охорони здоров`я і відповідними професійними медичними асоціаціями - членами Всеукраїнського лікарського товариства.

Це вимагатиме проведення заходів з децентралізації влади з посиленням координаційної функції центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров`я. Для цього також потрібно здійснити структурну перебудову органів виконавчої влади у сфері охорони здоров`я, враховуючи подані рекомендації.

До складу медичного управління доцільно ввести такі відділи: а) відділ профілактики та охорони здоров`я здорових; б) відділ сімейної медицини; в) відділ екстреної медицини; г) відділ акушерсько-гінекологічний; д) неонатологічний відділ; е) педіатричний відділ; ж) геріатричний відділ; з) відділ паліативної допомоги; к) хірургічний відділ; л) відділ нетрадиційної та народної медицини; м) відділ спортивної медицини та фізичної реабілітації; н) відділ психічного здоров`я та медико-профілактичної протидії наркоманії; о) відділ інфекційної патології та медико-профілактичної протидії туберкульозу та СНІДу; п) відділ високо спеціалізованої допомоги.

У фармацевтичному управлінні доцільно виділити такі відділи: 1) відділ ліцензування й акредитації фармацевтичної діяльності з секторами: а) моніторингу виробництва та сертифікації фармацевтичної продукції; б) реєстрації виробів медичного призначення і біопрепаратів; в) державної інспекції дотримання ліцензійних умов; 2) відділ методично-організаційного забезпечення; 3) відділ організаційно-фінансового забезпечення; 4) відділ інформаційно-аналітичного забезпечення.

У стоматологічному управлінні доцільно виокремити такі відділи: а) відділ дитячої стоматології; б) відділ терапевтичної стоматології; в) відділ хірургічної стоматології та щелепно-лицевої хірургії; г) відділ протезування; д) відділ профілактики стоматологічних захворювань.

У санітарно-гігієнічному управлінні потрібно виділити такі структурні підрозділи: 1) гігієнічний відділ з секторами: а) організації профілактики та санітарного нагляду зі спеціальних питань; б) імунопрофілактики населення; в) координації проектів та програм; 2) відділ комунальної гігієни; 3) відділ гігієни харчування та безпеки харчових продуктів; 4) відділ гігієни праці та профілактики професійних захворювань; 5) відділ епідемічного благополуччя населення; 6) відділ безпеки середовища життєдіяльності людини та радіаційної безпеки; 7) відділ організації управління і координації діяльності; 8) відділ нормативного та інформаційного забезпечення санітарно-епідеміологічної служби.

У склад управління медичної науки й упровадження інновацій входитиме відділ медичної науки й координації наукової діяльності; відділ інноваційного розвитку і відділ медичної промисловості.

Управління медичної освіти й забезпечення кадрами складатиметься з відділу медичної освіти (сектор первинної медичної освіти; сектор підвищення кваліфікації) і відділу забезпечення кадрами.

На регіональному рівні пропонується об`єднати в одне центральне управління санітарно-епідеміологічну службу області й існуюче управління охорони здоров`я. Це дасть змогу ефективніше реалізовувати державну політику в сфері охорони здоров`я шляхом забезпечення виконання актів законодавства в галузі охорони здоров`я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на збереження навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, а також додержання нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров`я, вимог Державної фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій, а також здійснення заходів, спрямованих на запобігання інфекційним захворюванням, епідеміям і на їх ліквідацію.

А, отже, це також забезпечить механізм реалізації на практиці одного з основних принципів охорони здоров`я, а саме попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров`я. На рис. 5. подано запропоновану автором організаційну структуру управління охорони здоров`я обласної державної адміністрації.

На національному і на регіональному рівнях управління пропонується створити Управління аналізу й координації діяльності. У його складі виокремити такі підрозділи: а) прийому й аналізу статистичної інформації; б) прогнозування; в) проектування; г) координації програм і проектів. До роботи в складі управління (відділу), крім працюючих там на постійній основі фахівців, рекомендується залучати й представників інших структурних підрозділів управління (рис. 6).

Серед основних завдань пропонованого управління слід виділити такі: постійний аналіз отриманої медико-статистичної інформації щодо стану здоров`я населення, проведення профілактичних заходів, надання медичної допомоги, здійснення реабілітаційних заходів населенню; здійснення статистичного прогнозу щодо тенденцій розвитку різних процесів у сфері охорони здоров`я (наприклад, прогнозування рівня захворюваності на певну нозологію; потреби у фахівцях певного профілю і кваліфікації тощо); здійснення проектування (створення проектів по досягненню певних кількісних чи якісних показників за визначений період часу); координацію діяльності у сфері охорони здоров`я на міжгалузевому і внутрішньогалузевому рівнях; визначення стратегічних пріоритетів розвитку та визначення національної політики у сфері охорони здоров`я; тощо.