Соціальний капітал суспільства в умовах трансформації економічної системи

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Адаптація української економіки до ринкових відносин відбувається на тлі соціалізації економічних відносин, становлення нових інститутів громадянського суспільства. Усвідомлення особливостей і масштабу інституціональних змін, які постають, диктує необхідність розробки іншої моделі поведінки економічних агентів, змінює мету і принципи їхньої взаємодії. Цивілізовані правила і норми набувають першорядного значення, оскільки детермінують подальший економічний розвиток нації.

Однак досвід вітчизняних перетворень свідчить про складність, суперечливість і низьку результативність соціальної трансформації, що відбувається. Спонтанне освоєння ринкових норм взаємодії не сприяє консолідації суспільства, навпаки, супроводжується розчаруванням людей у політиці реформ. Девальвація соціального капіталу, низький рівень довіри до політичних, державних і економічних інститутів наочно свідчать про це.

Невідповідність між прикладним і теоретичним знаннями про соціальний капітал обумовила різнобічний дослідницький інтерес до нового поняття у світовій і вітчизняній науці. Вирішити наукову задачу тільки традиційними методами економічної теорії неможливо. Доцільно використовувати міждисциплінарний підхід, розробляти нові суспільствознавчі теорії, однією з яких може стати теорія соціального капіталу суспільства.

Класики світової соціології - М. Вебер, Т. Веблен, Е. Дюркгейм, Ф. Теніс першими дали пояснення трансформації індивідуальної довіри людини в “упредметнену довіру” окремого співтовариства. На історичне значення та національні особливості соціального капіталу вказують відомі аналітики Р. Патнем, Ф. Фукуяма. Представники сучасної економічної соціології П. Бурдьє, Дж. Коулман, Р. Інглехарт, Г. Лурі, В. Іноземцев, В. Радаєв, П. Шихірєв розглядають немонетарну мотивацію та неформальні інституційні практики як важливі ресурси соціальної взаємодії економічних агентів.

Теорії і методології розвитку економічної системи присвячені наукові праці вчених різних економічних шкіл: М. Алле, Г. Бекера, Д. Белла, М. Блауга, Дж. Бьюкенена, О. Вільямсона, Дж. К. Гелбрейта, Л. Ерхарда, М. Кастельса, Р. Коуза, К. Маркса, Д. Норта, В. Ойкена, А. Ослунда, Ф. Хайєка, Д. Ходжсона, Й. Шумпетера. Протиріччя, сутність та інституціональну динаміку транзитивної економічної системи досліджують російські та українські вчені А. Аузан, С. Архієреєв, А. Гальчинський, В. Геєць, А. Гриценко, В. Дементьєв, Л. Дмитриченко, М. Звєряков, Р. Капелюшников, Б. Кваснюк, І. Малий, Р. Нуреєв, А. Олійник, Ю. Пахомов, А. Покритан, О. Сухарєв, В. Тарасевич, А. Чаусовський, М. Чумаченко, А. Чухно, А. Шастітко, О. Яременко.

У визнання і становлення нової економічної науки - соціальна економіка - істотний внесок зробили вітчизняні вчені Д. Богиня, В. Єременко, Г. Задорожний, Ю. Зайцев, Г. Тарасенко, С. Тютюнникова, А. Ягідка. Розробка теоретико-методологічних засад актуального наукового напрямку передбачає дослідження проблематики соціального капіталу.

Проте на сьогодні не вироблено єдиної точки зору щодо визначення сутності та функцій соціального капіталу як багатофакторного ресурсу нації. Проблема залишається дискусійною, переважають політичні і соціологічні підходи щодо предмета обговорення. Але ситуація поступово змінюється. Обґрунтування політекономічного аспекту соціального капіталу вже знайшло відображення в публікаціях М. Гуревічова, О. Грішнової, Е. де Сото, Л. Стрельнікової, А. Шадріна. Розкриття феномену соціального капіталу потребує створення відповідного напрямку економічної теорії, що визначає актуальність теми дослідження, його мету і завдання.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є розробка теоретико-методологічних засад соціального капіталу як нового соціоекономічного інституту суспільства, що вирішує актуальну наукову проблему інституціоналізації взаємодії економічних агентів в умовах трансформації економічної системи України.

Для досягнення мети в дисертації поставлено і вирішено такі задачі:

- визначено сутність сучасної економічної системи, складено типологію структурних елементів, проведено порівняльний аналіз її типів;

- визначено сутність соціального середовища, структуровано поняття, проаналізовано причини і наслідки соціальної трансформації економічної системи під впливом інституціональних змін;

- проаналізовано суспільне виробництво з позиції співвідношення його матеріальної і нематеріальної складових з наступним виділенням духовного виробництва і структуруванням його елементів;

- обґрунтовано методологію виділення в структурі сукупного суспільного капіталу групи нематеріальних капіталів, визначено їхні властивості й ознаки, у тому числі і соціального капіталу;

- з'ясовано механізм формування гуманітарного капіталу суспільства і створення відповідної до його функцій гуманітарної інфраструктури;

- досліджено природу походження, сутність, функції та форми нагромадження і споживання соціального капіталу як інституціонального ресурсу суспільства;

- визначено типологію соціальних інститутів, що регламентують взаємодію економічних агентів;

- виділено ознаки і властивості неформальних інститутів і проаналізовано їхній вплив на економічну поведінку агентів;

- розроблено засади теорії соціального капіталу як складової частини інституціональної економічної теорії;

- обґрунтовано теоретичну і прикладну цінність використання соціального капіталу як соціоекономічного інституту підвищення добробуту нації.

1. Трансформація економічної системи: соціальний аспект

Здійснено політекономічний аналіз соціальних та інституціональних змін у транзитивній економічній системі, складено типологію її структурних елементів, встановлено ієрархію соціальних відносин і сформульовано закони їхнього розвитку.

Характеристика основних елементів економічної системи і порівняльний аналіз її типів дозволяють скласти наукове уявлення про сутність простору, в якому формується і застосовується соціальний капітал. Дослідження вітчизняної економіки відбиває якісний перехід від систем з перевагою природної детермінації до систем з детермінацією соціальною, тобто до більш високих ступенів суспільного устрою. Тим самим визначається об'єктивність соціальної трансформації економічної системи.

Під впливом змін, що відбуваються в економічній системі, у першу чергу, змінюється модель поведінки суб'єкта, що хазяює, а саме: його статус, мотиви і функції. У нових умовах діє інший імператив соціальних, економічних законів, а отже, іншою повинна бути і його соціальна організація. На практиці це означає перехід від поведінки агента, що опосередкована монопольним положенням держави і централізовано-розподільними відносинами, до моделі вільного економічного вибору, на основі принципу максимізації корисності і доходу. Здійснити таке перетворення в короткий історичний термін складно. Але для дослідника головне, в якому середовищі це буде відбуватися?

На основі одержаних результатів висунута авторська гіпотеза про інституціональну природу соціального капіталу, відповідно до якої реальним середовищем його функціонування є економічна система. Автором зроблено теоретичне припущення: соціальний капітал служить встановленню й упорядкуванню господарських зв'язків, забезпечує і полегшує агентам доступ до обмежених ресурсів економічної системи. Тому на перший план висувається задача вивчення організації та субординації економічних зв'язків агентів як об'єкту дослідження.

Дійсно, виробничі (економічні) відносини є відносинами між людьми із виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і нематеріальних благ і послуг. Якщо підходити до змісту соціального капіталу з позиції виробничих відносин, то можна припустити, що він постає сукупністю суспільних причинно-наслідкових зв'язків, що встановлюються між окремими індивідуумами, соціальними групами з метою ефективної економічної взаємодії на основі довіри і взаємності зобов'язань. У такому контексті можна стверджувати, що виробничі (економічні) відносини є саме те середовище, у якому діє, нагромаджується і споживається соціальний капітал.

Економічна діяльність людей відбувається у просторових середовищах: соціальному і природному. Розвиток соціального середовища характеризується такими показниками, як прогрес науки, характер праці, житлово-побутові умови, можливості щодо використання вільного часу, придбання того чи іншого виду та ступеня освіти, рівень розвитку охорони здоров'я, культури і мистецтва. Це свідчить, що соціальному середовищу належить провідна роль у розвитку особистості. Виходячи із складності й важливості об'єкта, цей простір автором структуровано і представлено як багаторівневий.

До структури соціального середовища входять: економічна система, соціальна сфера. Вони співвідносяться між собою як частина і ціле єдиної системи. Розходження між ними лежать у площині приступності і можливості повного задоволення потреб людей. Дійсні (поточні) потреби формують галузі соціальної сфери, абсолютні (перспективні) структурують соціальне середовище і встановлюють його границі, економічна система призначена задовольняти потреби людини в міру можливостей свого розвитку.

Сьогодні найбільш освоєна і доступна людині соціальна сфера. Соціальна сфера забезпечує суспільство: виробництвом послуг (сфера соціальних послуг), соціальним виробництвом (професійні види соціальної діяльності), духовним виробництвом (гуманітарні галузі). Таким чином, соціальна сфера - це реальний сектор соціального середовища.

Створення моделі господарювання, адекватної сучасним соціальним вимогам, припускає, що сферою здійснення трансформацій має бути не тільки матеріальне виробництво, але й найголовніше - соціальна сфера та її інститути. Для побудови моделі соціалізованої структури економіки України варто враховувати нетрадиційний характер трансформацій, що відбуваються в ній. Запропонована структурна модель національної економіки спирається на функціональний принцип її побудови, що повніше відбиває соціальний аспект суспільного виробництва.

У будь-якому середовищі, у тому числі й соціальному, діють закони, що виражають його зміст. Це закони структури. Є закони, що забезпечують відтворення досягнутого ступеня розвитку. Це закони функціонування. І нарешті, є закони, що забезпечують перехід до якісно нового ступеня розвитку системи. Це закони розвитку. Закони соціального середовища, будучи самостійними, тісно пов'язані між собою, взаємодіють один з одним, утворюють власну систему. Їхня сутність найбільш повно розкривається при переході суспільства від одного суспільного ладу до іншого. Отже, на основі категоріального аналізу зроблено висновок про структурно-функціональну єдність соціального середовища.

2. Гносеологічні корені теорії соціального капіталу

Розглянуто генезис соціального капіталу, представлено ретроспективу передумов його нагромадження і споживання, викладено досвід конвергентного розвитку західноєвропейських суспільно-політичних систем з метою обґрунтування гносеології теорії соціального капіталу.

Походження теорії соціального капіталу безпосередньо зв'язано з подальшим науковим пізнанням загальної картини світу: переосмисленням таких традиційний понять, як “людина”, “соціум”, “природа”. Проблеми людського буття набули надекономічного характеру. Вибір між раціональним або ціннісним, логічним або почуттєвим є постійно присутнім у свідомості людини, що приймає рішення. Осмислення цих змін припускає інше співвідношення соціальних, економічних, психологічних і моральних засад поведінки суб'єкта. Тому складність дослідження сучасних трансформаційних процесів передбачає застосування міждисциплінарного підходу.

Мультипричини походження соціального капіталу різноманітні, що багато в чому пояснює факт його присутності в різних сферах сучасного суспільства: політичній, економічній, соціальній. В економічній сфері будь-яка соціальна взаємодія людей в першу чергу здійснюється заради поліпшення їхнього благополуччя і зростання доходу. Розповсюджене уявлення про соціальний капітал ототожнює його з відносинами довіри і взаємності зобов'язань між людьми. Однак варто розрізняти “довіру” як емоційно-психологічне почуття, властиве повсякденному спілкуванню людей, і “упредметнену довіру” як інституціональну норму взаємодії економічних агентів. Таким чином, категорії “довіра” і “соціальний капітал” розглядаються як близькі, але не тотожні поняття. Вони співвідносяться між собою як сутність явища і форма його прояву. Природно, що в даному випадку формою виступає соціальний капітал, що однаковою мірою породжується як довірою, так і недовірою. Будучи біполярним явищем, він має як позитивні, так і негативні прояви.

Вивчення й узагальнення суспільної думки відбиває досить суперечливу картину ставлення населення до соціальних інститутів у перехідному суспільстві. Соціологічні обстеження свідчать про високий ступінь включення українців у соціальні мережі на первісному - сімейному, службовому, територіальному рівні (до 80-90%). Стан довіри української громади до інститутів влади відбиває тенденцію до стійкої нестабільності і низького рівня (10-15%). Позитивні зрушення спостерігаються тільки у сприйнятті тих інститутів соціуму, які сформувалися завдяки демократизації й інформатизації нації (20-40%).

Довіра як інструмент господарської практики забезпечує якість простору в соціальній групі, а тому заснована на взаємності зобов'язань між її учасниками. Соціальний капітал використовується в договірному процесі укладання і виконання контрактів, підсилює можливість досягти позитивного результату в угоді з партнером або споживачем. Економічна довіра припускає обопільний прояв її ознак, тому що в противному випадку настає асиметрія позицій учасників угоди. Співвідношення між довірчими очікуваннями і зобов'язаннями партнерів по відношенню один до одного складає структуру цієї взаємодії. Збалансована структура взаємодії забезпечується потенціалом соціального капіталу.

Соціальний капітал як наукове поняття у його сучасному трактуванні ввійшло в суспільні науки тільки в останній третині ХХ століття. Його теорію ще не можна назвати усталеною і завершеною. Вважається, що основи теорії соціального капіталу закладено працями класиків світової соціології. Вони припускали застосування терміну “упредметнена довіра” у контексті використання понять: співтовариство, солідарність, культура ставлення до людей та інститутів, бажання і здатність об'єднатися заради спільної мети.

Сучасні соціологи не монополізували нову категорію, а звернули до неї увагу інших вчених-суспільствознавців. У результаті до розвитку теорії соціального капіталу зробили свій внесок історики, культурологи, філософи, психологи, антропологи, економісти, менеджери. Тому формування теорії соціального капіталу базується на загально філософських принципах, методологічних засадах соціології, психології, теорії управління, теорії організації, а також інституціональної економічної теорії. Історична ретроспектива наукових поглядів щодо виникнення соціального капіталу дозволяє стверджувати: становлення його теорії відбувається під впливом ряду гуманітарних наук.

Дослідження економічної практики використання соціального капіталу дозволило специфікувати об'єкт, предмет і методологію його вивчення і з цих позицій розробити авторську концепцію економічної теорії соціального капіталу.

Наведена в даному розділі концепція має на меті не тільки визначити соціальний капітал як академічне поняття, але й показати конструктивну, інструментальну роль економічної теорії в структуруванні соціальної взаємодії економічних агентів.

Таким чином, систематизація передумов і відносин соціального капіталу вказує на їхню присутність як у загальносвітовій, так і вітчизняній практиці. Суспільна закономірність, що визначена в роботі, склалася та розвивається за логічною схемою: зростаючі суспільні потреби та нові ціннісні орієнтири розвитку соціуму - зміна соціальної організації суспільства з метою задоволення нових потреб людини - поява соціального капіталу - нова якість соціальної взаємодії агентів.

3. Економічні основи теорії соціального капіталу

Шляхом встановлення границь політекономічного дослідження визначено джерело нагромадження соціального капіталу, проаналізовано його нематеріальну природу, родові і специфічні властивості, ідентифіковано функції використання на різних рівнях економічної системи.

Уявлення щодо розвиненої економічної структури не можна вважати суттєво науковим, систематизованим і повним без розгляду питання про співвідношення таких основних категорій, як матеріальне і нематеріальне виробництво. Перше містить у собі виробництво матеріальних благ і матеріальних послуг, друге - виробництво нематеріальних послуг і нематеріальних благ. Між двома органічно пов'язаними частинами суспільного виробництва існують прямі і зворотні зв'язки, тобто вони функціонально взаємодіють один з одним. Тому в понятійний апарат економічної теорії повинна бути включена важлива категорія - нематеріальні блага, що надаються населенню установами соціальної сфери.

Найменш вивченою є частина суспільного виробництва, що представлена нематеріальним виробництвом, і особливо тією його частиною, яка створює духовні цінності. Наукового обґрунтування вимагають: розгляд духовного виробництва як економічної категорії, закономірності його розвитку, класифікація галузей духовного виробництва, економічна форма продукту духовного виробництва, його оцінка, місце і роль в економічній системі.

Висунута як наукова гіпотеза в дисертації одержала підтвердження ідея, відповідно до якої створення соціального капіталу відбувається в нематеріальному виробництві і зокрема у духовному виробництві. Це доведено шляхом структурування його основних елементів, а саме: галузі (наука, освіта, культура), духовний продукт (повідомлення), духовна праця. У духовному виробництві використовується духовна праця, матеріальні і духовні предмети і засоби праці для виробництва духовних благ. Останні створюються для задоволення потреб членів суспільства і спрямовані безпосередньо на розвиток людини, збагачення його духовного світу. При цьому не слід ототожнювати духовне виробництво і духовну творчість. Перше являє собою об'єктивно існуючу економічну категорію, друге - виражає креативні, психіко-емоційні та естетичні аспекти духовної діяльності. Аналізуючи структуру духовного виробництва, дисертант поділяє його на безпосередньо духовне і духовне виробництво, узяте в цілому. Якщо перше виражає процес виробництва духовних благ, то друге - їхній розподіл, обмін і споживання.

Із даних методологічних позицій у дисертаційній роботі робиться висновок щодо існування духовних продуктивних сил суспільства, що забезпечують створення валового духовного продукту як органічної частини сукупного продукту суспільства.

Теоретичні тези, які наведені вище, лише підтверджують переконання у тому, що ніякою мірою не спостерігається відмовлення сучасної людини від послуг матеріального виробництва. Таке припущення, за визначенням, є абсурдним. І сьогодні, і в доступній для огляду перспективі воно буде одним з основних каналів зв'язку суспільства з природою, джерелом ресурсів для відтворення головної продуктивної сили - людини. Інша справа, що змінюється уявлення про його важливість і корисність для життя людини, втрачається фетишизація матеріальної сфери. Радикальним моментом новітньої економічної історії стало те, що двадцяте сторіччя різке змінило вектор суспільних потреб людини.

Ключовим залишається питання про капіталізацію соціальної сфери, для якої в основному призначена продукція нематеріального виробництва. Протягом останніх десятиліть у економічній науці активно розробляється теорія нематеріального капіталу. Основна відмітна ознака такого виду капіталу полягає в тім, що його субстанція інкорпорована безпосередньо в людину. До різновидів нематеріального капіталу традиційно відносять: людський, інтелектуальний, культурний, символічний, інституціональний, соціальний, гуманітарний. Велике значення має внутрішня структурна побудова нематеріального капіталу, що досягається на підставі субсидіарної єдності спеціалізованих капіталів.

У дисертаційній роботі сутність соціального капіталу описується як основними, генетично успадкованими властивостями, так і відмітними ознаками, придбаними в процесі еволюції нематеріальних форм капіталу. До родових, генетичних властивостей відносяться: ресурсність (потенціал взаємодії), нагромадження (створення мереж соціальних зв'язків), конвертованість (обмін на безеквівалентній основі), ліквідність (обмін на еквівалентній основі), прибутковість (економія трансакційних витрат співтовариства або одержання соціальної ренти).

Найбільш характерною спеціальною властивістю є невідчутність, або віртуальність, відносин соціального капіталу, що відбиває “ступінь почуттєвої відчутності” взаємодії економічних агентів. Головною властивістю визнано інтерактивність соціального капіталу, яка дозволяє йому встановлювати прямі й зворотні міжособистісні зв'язки між економічними агентами, забезпечує доступ до обмежених ресурсів, їх розподілу і перерозподілу. Наступними властивостями можна назвати корпоративність (як включеність у співтовариство), універсальність, етичність.

Кореляція між генетичними (родовими) і спеціальними (відмітними) властивостями соціального капіталу забезпечує його системну цілісність, сприяє виконанню властивих йому функцій. Ідентифіковано функції соціального капіталу: інтерактивна, інтегральна, комбінаційна, комунікативна, інфраструктурна і культурно-етична. Виконання функцій забезпечує формування у соціального капіталу головної - гуманітарної функції, реалізованої в масштабі того чи іншого співтовариства.

Таким чином, соціальний капітал як елемент структури нематеріального капіталу приймає участь у зародженні і формуванні гуманітарного капіталу суспільства. У процесі соціальної трансформації відбувається зміна якості соціальної інфраструктури, її перетворення на гуманітарну інфраструктуру суспільства. Остання стає полем функціонування нематеріальних капіталів.

Тому можна зробити логічний висновок: капіталізація соціальної сфери - це формування та функціонування гуманітарного капіталу, що створюється в процесі соціальної трансформації економічної системи шляхом послідовної акумуляції одних форм нематеріального капіталу іншими.

Перетворення людини економічної на соціалізовану, тобто створення соціальної технології формування гуманітарного капіталу, визначило місце, яке у цьому процесі відведено соціальному капіталу. Узагальнення якісних і кількісних моментів явища, що досліджується, дозволяє дати економічне трактування поняття: соціальний капітал - це практика встановлення міжособистісних, колективно-групових соціальних зв'язків з метою максимізації економічної корисності агентів за рахунок взаємності довірчих зобов'язань як ресурсу соціальної організації співтовариства.

4. Соціальний капітал як інституціональний ресурс суспільства

Обґрунтовано застосування методології інституціонального підходу до дослідження феномена соціального капіталу, встановлено й описано його ознаки як неформального економічного інституту, прокоментовано технологію створення соціальної організації фірми.

Зміна наукової парадигми щодо універсальності законів механіки означала зародження епохи соціальної детермінації суспільного розвитку, визнання не тільки в теорії, але й на практиці єдності і взаємодії політичної, економічної і соціокультурної сфер діяльності людини. Цим створювалися передумови появи інституціональної парадигми розвитку економічної думки.

Дії людей упорядковуються і повторюються, коли вони керуються вимогами інститутів, дотримуються загальноприйнятих правил і норм. Інституціональна поведінка господарських суб'єктів, що перетворюється на традиційну норму, визнається більшістю індивідів і поширюється між ними. Виникає дихотомія: стійкі форми взаємодії реалізуються або шляхом створення організації, або дотриманням правил. Тому інститути можна розглядати не тільки як своєрідну форму упредметненого існування, але й як зміст людської діяльності. Останнє, за суттю, є алгоритмом активного відношення суб'єкта до зовнішніх умов буття.

На підставі зазначеного, можна виділити дві ключові властивості, притаманні різним інститутам. Перше - інститути забезпечують зв'язок і наступність між історичними станами соціуму. Друге - вони завжди минущі і відносні. Таким чином, інститути зберігають і забезпечують зв'язок між минулим часом і сьогоденням, відбивають традиції, правила, норми і закони, містять інформацію, необхідну для індивідуальних і колективних дій. Тому їх варто розглядати як інформаційні інструменти загальнолюдської пам'яті, регулятори поведінки людей у майбутньому.

Теоретичні методи інституціоналізму дозволяють обґрунтувати можливості структурувати соціальні відносини, відслідковувати зв'язки між економічними агентами, координувати, регулювати і направляти їх дії до мети - досягнення найвищого результату. Однак вплив інститутів небезмежний. Вони сприяють зменшенню, але не знищують цілком невизначеність економічного середовища.

Боротьба між необхідністю зберігати прийняті правила і вічне прагнення людини до зміни параметрів своєї діяльності складає суть протиріччя, що притаманне інституту. Розв'язання протиріччя, як відомо, є джерелом розвитку самого інституту, що, у свою чергу, забезпечує розвиток економічної системи. Діалектика інституту підтримує рівноважне існування економічної системи, а саме: для досягнення стабільності інститути використовуються як засіб обмеження вибору, а для трансформації системи - як потенціал розвитку. Регулятивний вплив інституту забезпечує встановлення і здійснення економічного порядку. При зміні цілей господарювання модернізація інститутів адаптує людину до нових соціально-економічних умов. У цьому полягає функціональне призначення інститутів.

Відповідно до положень інституціональної теорії кожній сфері діяльності притаманні свої, типізовані групи регулятивних норм, що формують у суспільстві інституціональне середовище. Серед різноманіття інститутів були відібрані ті, в яких спостерігається найбільш висока концентрація раціонального компонента, який впливає на господарську поведінку агентів, тобто економічні інститути. Вони служать задоволенню матеріальних і духовних потреб індивіда за допомогою регулювання умов господарювання.

Економічні інститути успадковують класифікацію і загальні ознаки соціальних інститутів, бувають формальними і неформальними, але при цьому підкоряються ринковим “правилам гри”. Характер формальних інститутів можна визначити як спеціалізований тип обмежень, а неформальних - як універсальний, кількісно переважний. Неформальні інститути за своєю природою консервативні, зрозумілі і звичні для людей. Проте традиції не вічні і теж піддані еволюційному впливу.

У дисертації уточнено зміст поняття “економічний інститут”, а саме: економічний інститут - це обов'язковий компонент стійких відносин між агентами, що забезпечує взаємодію й узгодження інтересів на основі дотримання формальних правил і неформальних норм господарської поведінки.

Соціальний капітал як економічний інститут - це специфічні переваги й обмеження неформального характеру, що забезпечують взаємодію економічних агентів на основі реалізації методологічного принципу: “довіра - зобов'язання без санкцій”.

На основі вивчення дій соціальних інститутів у роботі складена їхня типологія.

Активне включення в арсенал вітчизняного підприємництва поняття “соціальний капітал” означає перегляд моделі поведінки економічних агентів. В умовах ринкової нерівноваги персоніфікований обмін можна будувати на підставах взаємності і відплатності послуг, якщо існує довіра один до одного. Відносини соціального капіталу складаються не в дусі спрощеного альтруїзму, а на змушеному компромісі між бажанням відшкодувати витрати і одержати прибуток, з одного боку, і цілком реальною можливістю виявитися економічно неспроможним чи навіть стати банкрутом, з іншого. Конкуренція диктує агентам адаптаційний алгоритм поведінки. Соціальний капітал - це відносини рутини, тобто можливе їхнє відтворювання. Рутинізація як метод стабілізації обміну, у свою чергу, забезпечує партнерам зниження трансакційних витрат.

У дисертації обґрунтовано необхідність створення контрактної економіки для розвитку деперсоніфікованого обміну правами. Учасники господарської взаємодії приймають на себе ряд зобов'язань, оформлених у вигляді різних за типом і змістом контрактів. У класичному і неокласичному контрактах немає місця соціальному капіталу, бо там передбачена роль санкцій за невиконання умов. Така загроза є високою тому, що права партнерів захищені можливістю звернутися до державних судових органів. Визначено, що соціальний капітал доцільно застосовувати в імпліцитних, “відносних” контрактах, які укладаються у неявному вигляді і передбачають ризик опортуністичних дій з боку контрагента. Сучасна практика застосовує включення до контракту соціальних норм. Інституціональні рамки такої угоди значно ширші та дозволяють учасникам деякою мірою нейтралізувати негативний вплив зовнішніх ефектів.

“Відносний” контракт відбиває симбіоз характеристик обміну, а саме: поряд із конституційними нормами ринку включає надконституційні. Наприклад, довіру, репутацію, тобто так звані неформальні “домішки”.

Соціальний капітал реалізується шляхом створення мережі соціальних зв'язків економічних агентів. У роботі пропонується модель прикладного використання соціального капіталу на рівні підприємницької фірми. Вибір фірми як об'єкта дослідження пояснюється її універсальним характером, можливістю одержувати вигоду від об'єднання ресурсів. Економічною основою фірми є права власності на ресурси, які специфікуються у контрактах і угодах. Сучасна фірма як ієрархічно складна структура вимагає координації внутрішніх і зовнішніх зв'язків, створення відповідної соціальної організації.

У рамках теоретичного аналізу це твердження набуває форми наукової рекомендації щодо віднесення соціального капіталу до нематеріальних активів фірми і визнання його ролі стосовно інших видів нематеріального капіталу.

Вирішення дослідницької задачі дозволяє знайти ресурси для функціонування соціальної організації фірми за рахунок дотримання неформальних інституціональних норм. Потреба у створенні соціальної мережі як атрибутики ринкової взаємодії визнана в роботі об'єктивно необхідною. Ефект мережевої організації здобувається інтеграцією незалежних партнерів, що зберігають свої інтереси з одночасним досягненням колективних цінностей і загальної мети.

Структуроутворюючим елементом соціальної мережі є “організаційний обмін”, який завершує ланцюг взаємодії між економічними агентами, побудованої на довірі і взаємності зобов'язань. Його технологічні блоки включають: “спонукальні мотиви”, “область згоди”, “середовище взаємодії”, “мережне розуміння”. На відміну від вартісного обміну організаційний як інструмент соціального капіталу припускає нееквівалентність з метою забезпечення атмосфери довіри і співробітництва між агентами.

5. Соціальний капітал суспільства в контексті проблем добробуту

Здійснено теоретичне обґрунтування використання інституту соціального капіталу з метою підвищення рівня національного добробуту, визначено сутність індивідуального, суспільного і соціального добробуту, наведено порівняльний аналіз альтернативних концепцій його досягнення.

Зростання добробуту нації завжди було і залишається незмінною метою суспільства. У зв'язку з цим розробку теорії національного добробуту не можна визнати завершеною, а пошук його джерел і рушійних сил - вичерпаним. У подальших теоретичних дослідженнях з цієї проблеми доцільно застосовувати методологію використання соціального капіталу як інституціонального ресурсу економічного розвитку. Наявність довіри до інститутів влади знижує, а іноді і компенсує трансакційні витрати громадян при досягненні суспільного добробуту.

Індивідуальний добробут - це результат незалежних дій і можливостей людини, що дозволяє задовольнити потреби його існування і розвитку відповідно до сучасних стандартів. У цьому випадку особистий доход як потік багатства забезпечує індивіда засобами для досягнення поставленої мети. Суспільний добробут не є простою сумою добробуту окремих громадян. На макрорівні діє економічний механізм споживання суспільних благ, що надає держава. Однак ринковий механізм створення національного багатства не гарантує, що розподіл суспільного продукту буде справедливим для усіх. Навіть при споживанні благ і послуг в економічно розвинутих країнах має місце феномен “приступності добробуту” для окремої людини незалежно від її статусу і матеріального становища. Наявним є соціальне явище, що у будь-якому суспільстві називається нерівністю можливостей людей у споживанні.

У роботі доведено, що економічна нерівність може бути мінімізована застосуванням неформальних методів доступу до ресурсів суспільства, тобто шляхом створення мережі соціальних зв'язків, споживання нематеріальних суспільних благ, а саме: інформації, репутації, довіри, взаємності зобов'язань між партнерами.

У дисертаційній роботі досліджено і систематизовано практику вирівнювання асиметрії індивідуального добробуту за допомогою забезпечення соціального добробуту, державного дотримання конституційних прав громадян. Західна модель соціального добробуту стала практичним утіленням положень теорії “держави загального добробуту”, розвитком ідей кейнсианства, неоліберальних поглядів. Національний досвід європейських країн із соціального адміністрування трансформувався в інститут соціального добробуту. Задачею такої соціальної політики стало надання мінімального гарантованого стандарту якості життя. У той же час дана суспільна практика має вагому опозицію в особі крупних власників і консервативно спрямованих платників податків, що підсилюється в періоди економічної кризи. Тому досягнення і недоліки цієї моделі потребують об'єктивної оцінки.

Різні принципи і методи підвищення соціального добробуту залишаються предметом гострої наукової полеміки. Компаративний аналіз теоретичних положень учасників дискусії показав таке: украй праві погляди висловлює соціоекономічна школа “нових консерваторів”, ліворадикальні позиції займають соціал-демократи та неомарксисти, а помірні підходи до вирішення проблеми демонструють - наукова школа “середній шлях” і суспільно-політичний рух “зелених”. Зважаючи на альтернативність розглянутих теоретичних і практичних думок, слід відзначити, що загальним моментом залишається визнання проблем інституціоналізації соціально-економічних відносин і підтримка ідеї використання соціального капіталу зокрема.

Висновки

соціоекономічний капітал інституціональний добробут

Дисертація містить постановку та теоретичне вирішення актуальної наукової проблеми розробки засад економічної теорії соціального капіталу, поглиблення знань щодо впливу інституційної складової на трансформацію економічної системи суспільства. Результати дослідження дозволяють зробити такі висновки.

Еволюція людства переважно визначається характером трансформацій, що відбуваються в його економічній діяльності. Дослідження економічної системи України в заданих історичних умовах показало, що зростає попит на соціальний капітал, “упредметнену довіру”, формується суспільна потреба в сумлінному співробітництві, взаємності і міцності партнерських зобов'язань. Нові суспільні умови потребують змін у відношенні людини до самої себе, іншого стилю економічної взаємодії. За усіма ознаками подібну трансформацію можна визначити як "соціально-інституціональну".

Традиційно соціальний капітал пов'язують із соціальною солідарністю, взаємністю зобов'язань, культурою, довірою до інститутів, об'єднанням зусиль заради спільного інтересу. Гносеологічні корені соціального капіталу мають міждисциплінарне походження, вивчаються різними суспільними науками. Автор розмежовує предмет дослідження і обґрунтовує виділення економічного аспекту теорії соціального капіталу. На цих підставах розроблено теоретико-методологічні засади соціального капіталу як соціоекономічного інституту в умовах трансформації економічної системи.

Аналіз сучасної структури економічної системи дозволив дати наукове визначення сутністі простору, в якому формується, нагромаджується і споживається соціальний капітал, координуються й упорядковуються господарські зв'язки, що забезпечують і полегшують агентам доступ до обмежених економічних ресурсів. Джерелом соціального капіталу є соціальне середовище, встановлено роль економічної системи і соціальної сфери в його побудові, виявлено закони структури, функціонування і розвитку.

Соціальна сфера _ це реальний сектор соціального середовища, що функціонує на підставі досягнутого економічною системою рівня розвитку. Соціальна сфера включає: виробництво послуг, соціальне виробництво, духовне виробництво.

Виробництво послуг представлено галузями: охорона здоров'я, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт, побутове обслуговування, торгівля і громадське харчування, зв'язок, реклама. Соціальне виробництво - це професійні види соціальної діяльності, що поєднують державне і приватне соціальне страхування, управлінську діяльність на всіх рівнях, охорону суспільного порядку, соціальне забезпечення і захист прав громадян, соціальну роботу, волонтерство, діяльність громадських організацій. Духовне виробництво формує соціокультурні цінності людини і представляє такі гуманітарні галузі, як освіта, наука, культура і мистецтво.

5. Соціальний капітал створюється у нематеріальному виробництві, зокрема духовному. Для його забезпечення запропонована чотирьохсекторна модель національної економіки, яка спирається на функціональний принцип побудови, відбиває вимоги соціально-інституціональної трансформації економічної системи. Зроблено та аргументовано наукове припущення щодо існування духовних продуктивних сил, які виробляють валовий духовний продукт як органічну частину сукупного продукту суспільства. Соціальна сфера якісно змінюється: вона набуває рис гуманітарної інфраструктури.

6. Сучасну структуру сукупного капіталу формують матеріальний і нематеріальний капітали. До інкорпорованих форм нематеріального капіталу дисертант відносить людський, інтелектуальний, культурний, символічний, інституціональний, соціальний, гуманітарний капітал. Перетворення економічної людини на соціалізовану відбувається завдяки послідовному формуванню засад гуманітарної інфраструктури, у створенні якої бере участь і соціальний капітал. Таким чином, капіталізація соціальної сфери веде до створення гуманітарного капіталу суспільства.

Соціальний капітал включений у кругообіг сукупного капіталу, але його рух має особливий характер: величина соціального капіталу зростає при споживанні. Обов'язковою умовою кругообігу соціального капіталу є наявність спільного споживання ресурсу.

7. На підставі методології інституціональної економічної теорії соціальний капітал розглядається як економічний інститут, що містить переваги і специфічні обмеження неформального характеру, забезпечує взаємодію господарських агентів шляхом реалізації методологічного принципу “довіра - зобов'язання без санкцій”, тобто є неформальним інститутом.

За даною методологію сутність соціального капіталу описується генетично успадкованими і набутими у процесі еволюції відмітними ознаками. Тісний зв'язок між властивостями соціального капіталу забезпечує його структурну цілісність, сприяє виконанню функцій: інтерактивної, інтегральної, комбінаційної, комунікативної, інфраструктурної, культурно-етичної.

Функціонування соціального капіталу як інформаційного продукту загальнолюдської пам'яті є необхідним для здійснення індивідуальних і колективних дій, що забезпечують структурування інституціонального середовища. Теорія допускає існування трьох варіантів створення інституту: об'єктивного, директивного, змішаного. Неформальний інститут діє через дотримання людиною певних стереотипів, умовностей, традицій. Тому соціальний капітал виникає об'єктивно, шляхом створення довірчих і взаємних зобов'язань. Практика укладання подібних угод застосовує імпліцитні контракти, які понижують ризик опортунізму з боку контрагента.

8. Прикладний характер соціального капіталу реалізується при мережній організації зв'язків економічних агентів. Ефективні підприємницькі фірми - це досвід креативного створення її “соціальної організації”. Ефект внутріфірмової мережної організації досягається за рахунок інтеграції рівноправних, незалежних партнерів, що мають свої інтереси, із одночасним визнанням колективних цінностей і прагненням до спільних цілей. Структуроутворюючим елементом соціальної мережі є “організаційний обмін”, що з'єднує ланцюг економічної взаємодії, побудованої на довірі і взаємності зобов'язань. Дослідження генезису соціального капіталу вказує на той факт, що історичною передумовою його зародження став доконвергентний капіталізм, у характері якого були більш виражені класові протиріччя і міжособистісна конфронтація. Реальні умови використання соціального капіталу формує конвергентний капіталізм, який має соціально орієнтовану економіку. За принципами цієї моделі рівень національного добробуту розглядається як інтегральний показник індивідуального і суспільного (соціального) добробуту. Багатофакторний характер добробуту припускає наявність різних джерел його забезпечення. Єдність нації досягається на основі вирівнювання асиметрії індивідуального добробуту і поступового переходу до інституціональної моделі соціального добробуту. У роботі запропоновано підвищення соціального добробуту шляхом доступу до ресурсів за допомогою створення мережі соціальних зв'язків, споживання нематеріальних суспільних благ: довіри, інформації, репутації, емпатії, взаємності зобов'язань. Науковим результатом є визначення сутності соціальних та інституціональних змін в умовах трансформації економічної системи, розробка концептуальних засад економічної теорії соціального капіталу суспільства, створення механізму нагромадження та споживання відносин взаємності і довіри. Отримані в дисертації теоретичні положення і висновки дозволяють поширити границі теоретичного економічного аналізу, включити до нього соціальний компонент та розглядати можливості неформальної інституціональної практики як реальний ресурс економічного розвитку.

Література

Горожанкина М.Е. Социальный капитал: политэкономический аспект / М-во образ. и науки Украины, Донецкий гос. ун-т экономики и торговли им. М. Туган-Барановского. - Донецк: ДонГУЭТ, 2006. - 289с.

Соціальна політика та економічна безпека / М-во освіти і науки України, Донецький держ. ун-т економіки і торгівлі; О.М. Головінов, М.Є. Горожанкіна, Л.І. Дмитриченко та ін. - Донецьк: Каштан, 2004. - 336с.

Горожанкина М.Е. Экономические теории и школы. События. Имена. Идеи: (Монографія) / М.Е. Горожанкина, Е.И. Крыхтин; М-во образ. и науки Украины, Донецкий гос. ун-т экономики и торговли им. М. Туган-Барановского. - Донецк: ДонГУЭТ, 2001. - 198с.

Горожанкіна М.Є. Трансформації економічної системи: напрямки, критерії, класифікації // Торгівля і ринок України: Темат. зб. наук. праць. - Донецьк: ДонДУЕТ, 2001. - Вип. 12, т. 1. - С. 56-61.

Горожанкина М.Е. Духовное производство в экономической системе общества (политэкономический аспект) // Наукові праці Донецького державного технічного університету. Сер.: економічна: Зб. наук. праць. - Донецьк: ДонДТУ, 2001. - Вип. 34. - С. 37-45.

Горожанкина М.Е. Нематериальное производство в экономической системе общества: категории и законы (методология анализа) / М.Е. Горожанкина, Е.И. Крыхтин // Вісник Донецького інституту туристичного бізнесу. Сер.: підприємництво, менеджмент та маркетинг (в туристичній сфері). - 2001. - № 5. - С. 32-38.

Размещено на Allbest.ru