Суспільне відтворення. Суспільний продукт і його основні форми

Тема 12. Суспільне відтворення. Суспільний продукт і його основні форми

Суть і види економічного відтворення

З-поміж усіх вимірювачів сукупного продукту найбільш вживаним у сучасних умовах є показник валового внутрішнього продукту (ВВП).

ВВП є грошовим показником. За своїми споживчими властивостями товари та послуги є надзвичайно різнорідними і в цьому відношенні незіставними. Водночас всіх їх об'єднує те, що вони мають грошовий вимір. Наявність цього спільного для всіх товарів та послуг грошового виміру і дозволяє звести їх до єдиного показника.

При розрахунку ВВП враховується лише вартість кінцевих продуктів і, відповідно, не враховується вартість проміжних продуктів. При цьому під кінцевими продуктами розуміють продукти, призначені для кінцевого споживання, а не для перепродажу чи подальшої переробки.

ВВП є показником вартості продукції, виробленої на території країни незалежно від громадянства виробників. Натомість показник валового національного доходу (ВНД) відображає результати економічної діяльності лише громадян країни. Він не включає результатів економічної діяльності іноземців всередині країни, але включає результати економічної діяльності її громадян за кордоном.

Крім змін у кількості вироблених товарів та послуг, з часом відбуваються і зміни у цінах на них. Зміни у рівні цін вимірюються за допомогою індексу цін.

ВВП, виражений в цінах, існуючих на момент часу, коли він був вироблений, називається номінальним ВВП. ВВП, скоректований з урахуванням змін, що відбулися за певний період часу у рівні цін, називається реальним ВВП. За допомогою показника реального ВВП вимірюється вартість загального обсягу виробництва в різні роки за припущення, що ціни, починаючи з базового року, залишалися незмінними.

Хоча показник ВВП і є досить точним вимірювачем обсягу виробництва в країні, він не враховує деяких видів та наслідків господарської діяльності і в цьому відношенні є недосконалим.

По-перше, існують певні види господарської діяльності, результати яких не проходять через ринок і тому не можуть бути з достатньою точністю враховані при обчисленні ВВП. Насамперед, йдеться про ті види господарської діяльності, які здійснюються всередині домогосподарств (приготування їжі, прибирання квартири). По-друге, показник ВВП не враховує всієї господарської діяльності ще й у тому відношенні, що не відображає обороту у тіньовій економіці, оскільки такі обороти не обліковуються державою.

По-третє, ВВП є показником обсягу виробленої продукції, а не є її складу. По-четверте, виробництво та зростання ВВП нерідко супроводжується погіршенням стану навколишнього середовища. При цьому шкода, яка завдається навколишньому середовищу, не береться до уваги при обчисленні ВВП.

Та незважаючи на відмічені недосконалості показника ВВП, саме він визнається переважною більшістю економістів найкращим із усіх існуючих на сьогодні вимірювачів результатів функціонування економіки країни.

Використовують два основні методи розрахунку ВВП: за витратами та за доходами. Відповідно до першого методу, ВВП розраховується шляхом підсумовування всіх витрат на придбання виробленої у даному році в країні кінцевої продукції. Відповідно до другого методу, ВВП розраховують шляхом додавання всіх доходів, отриманих від виробництва в країні річного обсягу продукції. Застосування першого та другого методів повинно дати однаковий результат.

Економічне зростання, незважаючи на його визначальну роль у забезпеченні зростання добробуту суспільства, може породжувати низку негативних побічних ефектів, серед яких найбільш значущими є такі.

Забруднення навколишнього середовища. Разом із зростанням масштабів промислового виробництва нерідко зростають й масштаби шкоди, яка завдається промисловими викидами довкіллю. Висока ціна, яку у вигляді погіршення стану навколишнього середовища доводиться платити суспільству за нарощування обсягів виробництва щодалі, то більше загострює проблему досягнення балансу між економічним зростанням та якістю довкілля.

Здійснюване на основі технологічного прогресу економічне зростання супроводжується заміщенням праці капіталом, що за певних обставин може призводити до зниження рівня зайнятості.

Економічне зростання у промислово розвинутих країнах, поглинаючи все більше сировини і посилюючи їх гегемонію на світових ринках продуктів, може стримувати економічне зростання в тих країнах, де воно є умовою виживання.

Економічне зростання, що ґрунтується на надмірній експлуатації природних ресурсів країни, погіршує умови господарювання майбутніх поколінь.

Незважаючи на відмічені негативні наслідки економічного зростання, забезпечення його високих темпів нерідко вважається пріоритетним завданням урядів і служить чи не найголовнішим показником успішності їхньої діяльності.

Економічне зростання може розглядатися в різних аспектах, й зокрема як результат ефективного використання зростаючого виробничого потенціалу країни. За такого підходу всі фактори економічного зростання можна поділити на дві групи: групу факторів, які визначають рівень виробничого потенціалу країни, та групу факторів, які забезпечують його ефективне використання. До складу першої групи факторів економічного зростання входять:

кількість та якість природних ресурсів;

кількість та якість трудових ресурсів;

кількість та якість капіталу;

технології.

Зупинимося на виокремлених факторах економічного зростання більш докладно.

1. Кількість та якість природних ресурсів. На відміну від таких факторів економічного зростання, як капітал або технології, природні ресурси не є продуктом праці, що можна вважати перепоною на шляху їх кількісного збільшення та якісного поліпшення. Більше того, у міру використання так званих невідновлюваних природних ресурсів, як, наприклад, родовищ нафти, людство втрачає їх практично назавжди. Зазначені обставини послугували підставою для появи припущень, що надалі найбільші обмеження щодо економічного зростання створюватиме саме фактор природних ресурсів. Втім, з урахуванням того, що з часом людство віднаходить все нові і нові способи виробничого використання природних ресурсів, подібні прогнози наряд чи можна вважати безспірними.

Слід зазначити, що в сучасних умовах фактор природних ресурсів не відіграє помітної ролі у диференціації країн за рівнем їх економічного розвитку. Виключенням у цьому відношенні є володіння значними родовищами нафти та газу, без чого деякі з нині багатих країн світу навряд чи спромоглися стати такими. Разом з тим показовим є приклад Японії, яка, не володіючи значними запасами природних ресурсів, проте, спромоглася стати однією із найбільш економічно розвинутих країн світу.

Кількість та якість трудових ресурсів. Деякі економісти схильні вбачати в якості трудових ресурсів найголовніший фактор економічного зростання. Країна може мати, міркують такі економісти, сучасне високотехнологічне обладнання, але якщо вона не матиме відповідним чином підготовлених спеціалістів, то таке обладнання не можна буде ефективно використовувати. Подібні міркування виглядають досить переконливими, однак очевидним є і інше: за наявності в країні кваліфікованих трудових ресурсів та відсутності в ній у достатній кількості сучасного капітального обладнання віддача від її трудового потенціалу навряд чи буде достатньо високою.

Кількість та якість капіталу. Капітальні блага -- це блага, які виробляються не для особистого споживання, а для виробництва з їх використанням інших благ. Відтак, необхідною умовою виробництва капітальних благ є відмова від частини потенційно можливого поточного споживання. Винагородою за таку відмову є збільшення обсягів виробництва, в тому числі й предметів особистого споживання у майбутньому. Роль капіталу як фактора економічного зростання помітно зросла з часів промислової революції останньої третини XYIII-XIX ст.

Один із традиційних методів заохочення приватних заощаджень та інвестицій полягає у запровадженні пільгового оподаткування доходів від заощаджень, а також тієї частини доходів підприємств, яка спрямовується на інвестиції. Важливе значення має також підтримка стабільного функціонування фінансової системи як інституту, який забезпечує трансформацію заощаджень в інвестиції. В країнах з нестабільною фінансовою системою значна частка за ощаджень через брак довіри населення до фінансових посередників здійснюється у формі заощаджень на руках і як така не трансформується в інвестиції.

Одним із джерел збільшення виробничого потенціалу країни є іноземні інвестиції. І хоча частина прибутків від діяльності підприємств, створених за участю іноземного капіталу, переказується за кордон, іноземні інвестиції, на загальну думку, несуть в собі чимало позитивів для розвитку економік тих країн, які їх залучають. Особливо це стосується країн, що розвиваються, в яких іноземні інвестиції нерідко хоча б якоюсь мірою компенсують нестачу внутрішніх інвестицій. Загалом же головний зиск від залучення іноземних інвестицій полягає в тому, що вони, збільшуючи розміри капіталу країн, що їх залучають, прискорюють зростання їх економік.

Утім, різні за рівнем економічного розвитку країни мають істотно різні можливості щодо забезпечення економічного зростання на основі нагромадження капіталу. Зокрема, в країнах з низьким рівнем доходів невеликими є й обсяги заощаджень та інвестицій. Невеликі обсяги інвестицій, у свою чергу, унеможливлюють швидке зростання капіталу, а недостатній запас останнього зумовлює низький рівень продуктивності праці, а відтак, і низький рівень доходів. У підсумку виникає так зване зачароване коло бідності -- ситуація, коли деякі країни не можуть вирватись із стану бідності через саму ж їх початкову бідність.

Підвищення рівня освіти населення. Хоча освіта і є приватним благом, вона приносить вигоду не тільки тим особам, які її отримують, але й суспільству в цілому, адже в країнах з більш освіченим населенням більш високим у кінцевому підсумку є й загальний рівень життя. Зокрема, через цей позитивний зовнішній ефект від освіти держава відіграє помітну роль у її наданні населенню: від визнання певного рівня освіти обов'язковим благом до державного фінансування хоч би частини витрат, пов'язаних з отриманням вищої освіти.

Втім, зусилля держави щодо забезпечення високого рівня освіти населення можуть виявлятися до певної міри марними у випадку так званого «відпливу умів» -- еміграції кваліфікованих спеціалістів з менш розвинутих у більш розвинуті країни світу.

Стимулювання технологічного прогресу. Нові знання, в тому числі й технологічні, важко створювати, проте легко копіювати.