Система соціально-економічного забезпечення людського розвитку в умовах трансформаційної економіки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. В період кардинальних трансформаційних змін соціально-економічної системи України однією з найважливіших проблем суспільства є не лише збереження, а й примноження людського потенціалу країни. Це завдання може бути реалізовано лише за умови забезпечення стійкого та динамічного людського розвитку, що має відбуватись на якісно новій основі і який потребує адекватного та соціально гарантованого економічного забезпечення.

Поряд із цим в економічній теорії ще залишаються нерозв'язаними ряд концептуальних проблем, що пов'язані із визначенням сутності „людського розвитку” як соціально-економічної категорії, а також пошуком оптимальних та репрезентативних індикаторів його вимірювання, що мають врахувати як світовий досвід так і специфіку національних умов. Саме тому на сучасному етапі надзвичайно актуальними є наукові дослідження щодо розробки уніфікованих підходів до поглиблення змісту і оцінки рівня людського розвитку, його базових складових та удосконалення системи його соціально-економічного забезпечення.

Актуальним в теоретичному та практичному плані є поглиблене розуміння тих тенденцій, закономірностей і факторів, що визначають стан, рівень та перспективу якісної динаміки людського розвитку населення України в складних сучасних умовах, а також наукове обґрунтування шляхів та ефективних механізмів забезпечення цього процесу.

Стан наукової розробки проблеми. Теоретичною базою дисертаційного дослідження та сформованих висновків стали праці таких видатних представників світової економічної думки, засновників концепції людського розвитку, як А. Льюіса, А. Сена, Г. Лучтера, К. Гриффіна, Дж. Найта Т.Г. дель Вал Іралі, Махбаб уль Хака, а також класиків концепції людського капіталу - Т. Шульца, Г. Беккера, Е. Денісона, Дж. Кендрика, Г. Псахаропулоса, Л. Туроу та інших.В Україні проблемами розробки концепції та методології дослідження людського розвитку займаються такі вчені, як Д. Богиня, І. Бондар, Н. Борецька, О. Власюк, В. Геєць, О Грішнова, Г. Дмитренко, Т. Заєць, І. Каленюк, А. Колот, І. Кочума, І. Куценко, Е. Лібанова, О. Макарова, В. Мандибура, В. Новіков, В. Онікієнко, О. Палій, М. Папієв, С. Пирожков, А. Ревенко, В. Стешенко, В. Тропіна, С. Тютюнникова, В. Мельник, А. Чухно, В. Шишкін, а також науковці країн СНД - Л. Баранова, А. Добринін, С. Дятлов, Р. Капелюшніков, В. Майер, В. Райцин, Е. Циренова, В. Колєсов та ін.

Разом з тим, нова природа економічного зростання, вирішальна роль у ньому нематеріальних чинників, передусім позитивних людських якостей, формування яких і є змістом людського розвитку поки що системно не досліджувалися в Україні. Конкретні заходи державної політики з метою сприяння розвитку людського потенціалу з урахуванням регіональних відмінностей у рівнях людського розвитку та його базових аспектів потребують подальшої розробки та обґрунтування.

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є системне наукове дослідження процесів, проблем, тенденцій людського розвитку, його динаміки із урахуванням економічного стану країн, специфіки умов суспільної трансформації та розробка методологічних і практичних рекомендацій, спрямованих на вдосконалення механізмів системного соціально-економічного забезпечення людського розвитку та його окремих структурних складових.

Для досягнення поставленої мети були визначені такі завдання:

здійснити аналіз методологічних аспектів еволюції наукових поглядів щодо сутності та особливостей людського розвитку;

поглибити методологічне обґрунтування категорії „людський розвиток”, розкрити її складові та характер внутрішньо-системної взаємодії з такими категоріями, як „потреби”, „добробут”, „антидобробут” „якість життя”, „міра споживання” у взаємозв'язку з реальними можливостями вибору мети розвитку особисті, визначити їх роль і місце в системі соціального та економічного забезпечення людського розвитку;

виявити основні чинники людського розвитку, проаналізувати динаміку його показників на макро- та мезоекономічному рівнях;

виявити та охарактеризувати основні проблеми у сфері людського розвитку за його базовими складовими;

здійснити комплексну оцінку людського розвитку регіонів України;

узагальнити зарубіжний досвід щодо напрямів реформування та функціональної оптимізації механізмів взаємодії ринкового і державного забезпечення людського розвитку, передусім таких, як вдосконалення системи освіти, охорони здоров'я, соціального захисту та соціального забезпечення;

розробити обґрунтовані науково-практичні рекомендації щодо удосконалення системи соціально-економічного забезпечення людського розвитку в умовах трансформаційної економіки України.

1. Методологічні аспекти дослідження людського розвитку

Висвітлено еволюцію наукових підходів до аналізу сутності людського розвитку в контексті соціально-економічних концепцій; удосконалено розуміння категорії ”людський розвиток” в системі соціально-економічних відносин з позицій системного підходу й розроблено теоретичний підхід до класифікації потреб та групи показників, що можуть бути використанні для оцінки ефективності системи соціально-економічного забезпечення людського розвитку.

Аналіз дослідження людського розвитку авторами різних економічних шкіл та напрямів сучасної економічної теорії дав можливість встановити що людський розвиток є більш складною та системною категорією. Вона відображає систему відносин, якими визначається процес постійного зростання можливостей особистості за умов оптимального економічного забезпечення задоволення зростаючих потреб життєдіяльності (насамперед, її якісних складових), що спрямовані на гармонійний та всебічний розвиток людини і сприяють підтриманню тривалого, здорового та творчо активного життя, високого загального рівня освіти, передусім, професійної, реалізацію можливостей культурного та духовного збагачення. Це вимагає створення належного суспільства з ефективно діючими соціально-економічними інститутами та юридично-правовими нормами, в якому людина здатна реалізовувати свої прагнення у досягненні власного розвитку.

Автором запропоновано схему (рис.1), на якій показано місце категорії „людський розвиток” в системі соціально-економічних відносин, розкрито характер її внутрішньо-системної взаємодії з такими категоріями, як „потреби”, „антипотреби”, „добробут”, „якість життя”, „міра споживання”, „людська деградація”.

Дисертантом доведено, що вихідною та структуроутворюючою категорією, яка визначає характер людського розвитку є досягнутий рівень добробуту, як такий стан рівня якості життя, що дозволяє населенню країни або людині задовольнити потреби життєдіяльності на рівні, який забезпечує розширене відтворення трудового потенціалу, а також всебічний та гармонійний розвиток особистості (включаючи репродукцією), враховуючи історичний і моральний елементи.

Оскільки історичний розвиток суспільства можна у певному обсязі розглядати як історію формування кола потреб усебічно розвиненої людини, то забезпечення зростання добробуту населення головним чином полягає у задоволенні потреб, які кількісно зростають та якісно змінюються.

Автором доведено, що потреби (на рівні індивіда) - це суб'єктивне прагнення людини до задоволення об'єктивно усвідомлених бажань щодо споживання життєвих благ у певній кількісній та якісній мірах, з метою забезпечення відтворення її життя та всебічного і гармонійного розвитку. Вони характеризують потенційну спроможність персоніфікованого або інтегрованого суб'єкта соціально-економічних відносин до споживання життєвих благ у певних кількісних обсягах та відповідного якісного рівня.

Аналіз засвідчує, що співвідношення “потреби - можливості” ніколи не перебуває у стані рівноваги. При цьому, порушення рівноваги завжди відбувається за рахунок переважання потреб, а отже баланс можливостей є і приречений бути від'ємним, що закономірно і навіть необхідно, тому що в певних межах даний дисбаланс прискорює суспільний прогрес, стимулюючи пошуки і зусилля суспільства, що спрямовані на подолання дисгармонії. Проте, за межами допустимих (граничних) розмірів розбіжностей між потребами і можливостями, коли здатність суспільства задовольняти потреби своїх громадян стає проблематичною, створюються підстави для соціального напруження та дестабілізації. Це зумовлює доцільність запровадження автором такого поняття як „соціально допустимі дефіцити”, під яким розуміється економічно насильницьке обмеження споживання найбільш об'єктивно-необхідних життєвих благ та послуг відносно реальних потреб відтворення людини та її робочої сили. Це існування певної межі (рубежу), переступити яку суспільство не має права: за нею лежить зона руйнування суспільного організму як порядку, ладу, гармонії суспільних відносин, які призводять не до розвитку, а до людської деградації.

За умови, коли загальна ситуація характеризується надмірним розривом між потребами і можливостями їх задоволення, вкрай важливо дотримуватись двох принципів: 1) дисбаланс не може стосуватися фундаментальних життєвих потреб існування. Це означає, що суспільство зобов'язане задовольняти умови фізичного виживання своїх громадян (через систему мінімальних гарантій); 2) дисбаланс має бути урегульованим та контрольованим владними структурами. Держава та її відповідні органи мають володіти точною і оперативною інформацією насамперед: а) про рівень і якісний склад існуючих на кожний конкретний момент соціальних дефіцитів, і б) про кількість і категорії громадян, на яких “розповсюдився” той чи інший їх комплекс.

В системі понять, що визначають людський розвиток, важливе місце займає міра споживання, що являє собою безпосередню характеристику повноти реалізації індивідуальних потреб, тобто виступає одночасно як процес їх задоволення і як конкретний кінцевий результат цього процесу, що показує ступінь (рівень) задоволення дійсних потреб особи. Міра споживання як важливий показник життєвого рівня населення пов'язує реальний стан міри індивідуальних потреб з основним джерелом їх задоволення - рівнем особистого доходу. Кількісний рівень міри споживання визначає загальний фіксований обсяг спожитих матеріальних благ і послуг. Він не пов'язаний з розв'язанням завдань якісного розвитку людини. Якісний рівень міри споживання характеризує визначається тією складовою в загальному обсязі спожитих життєвих благ, що використовуються для розв'язання завдань повного, всебічного і гармонійного розвитку особистості.

Автором обґрунтовано, що поряд із процесом людського розвитку можуть розвиватись процеси, що діють у протилежному напрямку, тобто такі, які спрямовані на ”людську деградацію”, а також окреслюють прояви, що є дестимуляторами людського розвитку. На основі запропонованого методологічного підходу соціально-економічної об'єктивності потреби, як умови всебічного розвитку особистості, автором вводиться поняття ”антипотреба”, як спотворене бажання, задоволення якого, залежно від ступеня впливу, призводить до незворотної фізіологічної та соціально-моральної деградації людини. Антипотреби не слід ототожнювати з деструктивними потребами як задоволення патологічних бажань особи, що проявляються у надмірному, нераціональному, нерозумному, престижному, еталонному, марнотратному та розкішному споживанні, які руйнівним чином впливають на особу і за своїми соціальними наслідками є небезпечним явищем, що може призводити до соціально-моральної деградації особистості, пригнічення стимулюючої ролі потреб, до мотиваційного спотворення економічної поведінки людини.

Аналіз засвідчує, що методика розрахунку показників людського розвитку, запропонована Програмою розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН), не дає максимально повної характеристики стану людського розвитку в країні. Значним недоліком у методиці ПРООН є використання обмеженої кількості показників, а також те, що у якості критерію рівня добробуту населення застосовується показник реального ВВП на одну особу. Незважаючи на те, що індивідуальний індекс зветься індексом доходу, утворюючий його показник ВВП є не показником доходу, а показником валового продукту. При цьому не має однозначної та чіткої залежності, яка дозволила б стверджувати, що зростання ВВП завжди призводить до зростання доходів населення, а отже справляє пропорційний позитивний вплив на людський розвиток. Кінцевий результат багато в чому залежить від структури ВВП, його розподілу та перерозподілу.

Автором пропонується використовувати показник сукупних ресурсів на одну особу, що складається тільки з тих доходів, використаних заощаджень та повернених боргів, які безпосередньо спрямовуються в розпорядження домогосподарств. Крім того, в ньому враховується вартість продукції, виробленої і спожитої у власному господарстві, яка не потрапляє на ринок, а отже не враховується при обчисленні ВВП та національного доходу, але в умовах різкого падіння грошових доходів громадян України є важливою складовою споживання населення. Проте офіційні статистичні дані не дають повної уяви про реальний рівень середньодушових сукупних ресурсів, оскільки значна їх частина отримується у тіньовому секторі економіки. На людський розвиток не всі тіньові доходи мають однаковий і негативний вплив. Доходи від так званої ”сірої” та ”темно-сірої”, тобто неформальної, неорганізованої та напівлегальної, але легітимної діяльності, можуть бути враховані при визначенні стану людського розвитку. Оцінювати вплив масштабів тіньової економіки на величину сукупних середньодушових ресурсів доречно на основі розробок В.О.Мандибури щодо рівня та питомої ваги доходів, які отримують групи населення за різним життєвим рівнем. Для цього вводяться поправочні коефіцієнти збільшення офіційних доходів для кожної групи населення з подальшим обчисленням середньодушового доходу, що враховує частку тіньових надходжень. Однак слід зазначити, що будь-які середньодушові показники мають суттєвий недолік - вони не відображають диференціацію доходів, і таким чином дають не точне уявлення про реальний стан людського розвитку. Автором запропоновано враховувати розбіжність між низько- і високодоходними групами населення за допомогою так званого Джині-скорегованого значення середньодушових сукупних ресурсів за формулою, яка є аналогічною тій, що використовується ПРООН при обчисленні індексу бідності:

ДG = Д (1 - G)

де Д - середньодушові сукупні ресурси з урахуванням тіньових доходів; G -коефіцієнт Джині.

Дисертантом запропонована цілісна група кількісних та якісних показників, що відтворюють розгорнуту та всебічну оцінку системи соціально-економічного забезпечення людського розвитку. В основу даного підходу покладений відомий принцип ієрархії потреб А. Маслоу, що реалізується у пропозиції його суттєвого системного доповнення за відповідними диференційованими структурними рівнями.

Найбільш повно система показників відповідно до кожного класу потреб автором пропонується за наступними семи групами: 0) загальноекономічні потреби, задоволення яких віддзеркалює досягнутий рівень реальних доходів та майнової забезпеченості населення (обсяг середньодушових сукупних ресурсів із урахуванням натуральних та ”тіньових” доходів; обсяг домашнього майна та нерухомості за складовими та питомою вагою цієї складової у структурі національного багатства) 1) матеріально-економічні (обсяг і структура споживання продовольчих товарів; рівень забезпеченості одягом і взуттям; стан забезпечення житлом та його функціональна якість); 2) соціально-економічні (стан надійності соціального захисту і повнота соціального забезпечення та обслуговування; рівень освіти (у т.ч. професійної); рівень зайнятості; інтенсивність та продуктивність праці; показник динаміки капіталізації та маєтності населення); 3) біосоціальні (стан екологічного середовища; показники, що характеризують репродуктивний стан населення та загальну демографічну ситуацію; рівень медичного забезпечення та якість обслуговування; рівень обслуговування рекреаційно-оздоровчої та туристичної сфери; стан сфери фізичної культури та спорту і послуг, що ними надаються; рівень сімейного та суспільного піклування про дітей); 4) комунікативно-економічні (рівень забезпечення населення транспортними засобами; стан надання населенню всіх видів транспортних послуг); 5) соціально-правові (стан надійності забезпечення фізичної цілісності і здоров'я людини; стан гарантованого правового захисту особи та реалізація принципу невинуватості); 6) гуманітарно-культурні (рівень забезпечення культурно-освітніми та іншими естетичними установами; величина вільного часу і можливості його раціонального використання).

2. Система забезпечення людського розвитку та її структурні складові

Розглядається світовий досвід системи соціально-економічного забезпечення людського розвитку в контексті можливостей використання цих здобутків у вітчизняній практиці; удосконалено класифікацію чинників людського розвитку, виявлено їхню специфіку; оцінено стан людського розвитку України, динаміку його показників на макро- та мезоекономічному; важливе місце займає проблема ефективного соціально-економічного захисту населення.

При узагальненні світового досвіду соціально-економічного забезпечення людського розвитку автором досліджувались ті напрями, які у вітчизняних умовах є найбільш гострими, а їх практичне розв'язання та конкретна реалізація майже не враховує, або недостатньо враховує здобутки, що мають країни з розвиненою ринковою економікою, зокрема це стосується: вдосконалення механізму організації медичних послуг, освітнього забезпечення, соціального захисту.

Проведений аналіз свідчить, що починаючи з 1991 року Україна перебуває у групі країн із середнім рівнем людського розвитку. Найвище значення Індексу людського розвитку (ІЛР) (0,800) спостерігалося у 1990 р., коли Україна перебувала у складі Радянського Союзу. Істотне зниження цього показника до 1995р. (0,748) було викликане соціально-економічною кризою, яка стала наслідком розриву господарських зв'язків та не надто вдалих перших кроків національного уряду на шляху ринкових перетворень. Проте всі країни Центральної та Східної Європи, незважаючи на те, що вони також пережили період переходу від централізованої до ринкової економіки, в останні 20 років досягли значних успіхів у людському розвитку -- після 1995р. їм вдалося не лише відновити, а й суттєво поліпшити значення індексу людського розвитку.

Аналіз засвідчує, що найбільш негативний вплив на величину індексу людського розвитку в Україні має складова, що характеризує прожити довге й здорове життя. Очікувана тривалість при народженні 66.1 року - це 113-е місце зі 177 країн, що беруть участь у рейтингу. Жодна європейська країна не має значення цього показника менше 71 року.

Індекс освіти має найвище значення з усіх складових показника людського розвитку України. За сукупним валовим коефіцієнтом охоплення навчанням (85,1%) Україна посідає 43-е місце у світі, випереджаючи багато країн, які входять до групи високого розвитку, зокрема, деякі європейські країни. Проте у більшості розвинутих країн рівень охоплення навчанням наближається, а в деяких (Австралії, Данії, Норвегії, Фінляндії) -- досягає або навіть перевищує еталонне 100% -е значення. Останній факт свідчить про те, що в цих країнах охоплені навчанням не лише молоді люди, а й особи більш старшого віку, а також про те, що ці країни стали ”навчальними центрами” для громадян інших країн. Отже, Україні потрібно докласти ще багато зусиль для досягнення загальноєвропейського рівня освіченості населення. Зокрема, слід мати на увазі, що цей валовий показник не відображає якісних аспектів одержання знань.

Показник ВВП України у 2008 році в розмірі 8567 дол. США на одну особу визначає 85-е місце у світовому рейтингу рівня життя, що є вкрай низьким результатом. І як уже зазначалося, зростання ВВП не завжди призводить до зростання доходів населення, а отже не має пропорційного позитивного впливу на людський розвиток. Кінцевий результат багато в чому залежить від його структури, розподілу та перерозподілу.

Аналіз засвідчує, що рівень суспільних витрат на освіту в Україні є вищим, ніж в таких країнах як Австралія, Канада, Ірландія, що пов'язано з тим, що в англосаксонській соціальній моделі найбільша частка витрат на освіту припадає, в першу чергу, на видатки громадян, а не на державний бюджет. Тоді як в країнах зі скандинавською моделлю (Ісландія, Швеція, Норвегія) витрати на освіту лягають на державний бюджет, і, відповідно, в цих країнах виділяють значно більше коштів на освіту, ніж в Україні.

Рівень витрат на охорону здоров'я в Україні є значно нижчим, ніж в розвинених країнах (6,5% ВВП проти 9%). При цьому у країнах з англосаксонською моделлю рівень особистих витрат на охорону здоров'я населення вдвічі вищий за рівень особистих витрат населення в країнах з шведською моделлю.

За індексом Джині Україна становить 28,1, тоді як в розвинених країнах в основному він більше 30 (за виключенням Швеції, Норвегії та Японії). Це свідчить, що доходи в Україні між населенням розподіляються більш рівномірно, ніж, наприклад, в Австралії або Ірландії.

Автором доведено, що модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

Автор аргументує, що тенденції й проблеми регіонального розвитку України, пов'язані із становленням ринкової економіки, громадянського суспільства, зумовлюють необхідність нової державної регіональної політики, покликаної подолати існуючі диспропорції у розвитку окремих регіонів. Але це означає не вирівнювання їх за економічними показниками чи рівнем виробництва на одну особу, а насамперед стандартизацію рівня та умов життя населення, забезпечення рівного доступу до якісних освітніх та медичних послуг, сучасного комфортного житла, рівних умов зайнятості як основного джерела доходів. Водночас, реалізація єдиних стандартів рівня життя населення досягається забезпеченням ефективності бюджетних витрат, управління в цілому та ефективною діяльністю місцевих органів влади. Головною метою державної регіональної політики на сучасному етапі має бути забезпечення державних стандартів (нормативів) та державних соціальних гарантій гідного рівня життя кожного громадянина, незалежно від місця його проживання.

Активна участь держави в процесі розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту на засадах соціальної справедливості є одним з найважливіших напрямів її діяльності. Цей напрям розподільчих відносин має надзвичайно великий вплив на процес забезпечення людського розвитку як для соціально активної, працездатної частини населення, так і для найбільш соціально вразливих верств. Характерна особливість реформування вітчизняної системи соціального захисту полягає у тому, що цей процес розпочався в складних умовах та по суті перетворився у непродуманий та поспішний демонтаж радянського інституту суспільних фондів споживання і всієї системи соціального забезпечення. При цьому не було створено абсолютно нової системи, що мала б повністю відповідати ринковим умовам.

В роботі обґрунтовано, що за своєю суттю механізми державного соціального захисту та забезпечення соціально-економічних гарантій є сукупністю діючих економічних і соціальних важелів, інструментів, заходів, стимулів та мотивацій, що використовуються державою та іншими інститутами суспільного регулювання в ринкових умовах з метою досягнення необхідного рівня народного добробуту. Однак існування в суспільній практиці принципів та форм соціального захисту, що не є адекватними внутрішній сутності домінуючих суспільних відносин, а це особливо проявляється в період суспільної трансформації, призводить до поглиблення деформацій, які мають негативні наслідки. Тому чим більше механізми соціально-економічного регулювання та гарантування відповідатимуть природі суспільних відносин та потреб, тим динамічнішим буде людський розвиток.

3. Проблеми України в системі забезпечення людського розвитку та напрямки їх вирішення

Висвітлюються питання інституційно-правових засад системи соціально-економічного забезпечення людського розвитку та напрямки їх вдосконалення; розкривається специфіка реалізації системи соціально-економічного забезпечення людського розвитку в умовах процесу суспільної трансформації вітчизняної економіки, з огляду на які визначено можливі шляхи вдосконалення механізму її реалізації.

За результатами проведеного дослідження обґрунтовано недосконалість законодавчої бази в нашій країні. Існуюча система правового забезпечення умов людського розвитку сьогодні не відповідає потребам. Створення нормативних актів йде шляхом вирішення окремих конкретних проблем без необхідного їх узагальнення. За таких умов виникають суперечливі тенденції у розвитку законодавства, що є основною причиною низької його ефективності. Перед Україною стоїть нагальне завдання удосконалення нормативно-правової бази інститутів людського розвитку (передусім сфери охорони здоров'я, освіти, соціального захисту), приведення її у відповідність до міжнародних стандартів. При цьому в ході реформування законодавства держава повинна, з одного боку, йти шляхом забезпечення його ринкового спрямування з метою реалізації творчого потенціалу, закладеного у кожній особистості, а з іншого активно захищати своїх громадян від можливих соціальних ризиків, які супроводжують людину протягом усього її життя та загострюються під час ринкової трансформації.

Проблеми системи охорони здоров'я в Україні можна поділити на 2 частини: пов'язані з недостатнім фінансуванням та обумовлені неякісним менеджментом. Перші викликані передусім низьким обсягом ВВП, низьким співвідношенням доходів бюджету і ВВП і, відповідно, браком бюджетних можливостей. Незважаючи на дворазове зростання видатків зведеного бюджету України на охорону здоров'я (з 7537,9 млн. грн. у 2002р. до 15476,5 млн. у 2006р.), їх частка у ВВП становить лише 3,6%, що вдвічі менше, ніж у країнах, що входять до складу Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). При цьому приватні витрати на охорону здоров'я в Україні вже становлять третину їх загального обсягу, тоді як у європейських країнах -- до 20%. Друга група проблем пов'язана з тим, що в Україні -- принаймні, з бюджету фінансуються не медичні послуги (їх якість, своєчасність та ефективність), а утримання установ галузі. Забезпеченість населення України лікарями на сьогодні приблизно відповідає стандартам європейських країн. Але, на жаль, цього не можна сказати про якість обслуговування, оснащення лікарів необхідним сучасним обладнанням та їх професійну структуру. В Україні все ще не набули належного розвитку послуги лікарів сімейної медицини та загальної практики, натомість надто великою є питома вага так званих вузьких спеціалістів.

Доведено, що в сучасних умовах для досягнення відчутних позитивних зрушень у сфері медичного реформування необхідно: забезпечити доступність медичної допомоги для соціально незахищених верств населення через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування; запровадити систему обов'язкового медико-соціального страхування, забезпечити ефективність управління її коштами; здійснити перехід до фінансування закладів охорони здоров'я залежно від обсягу та якості медичних послуг, що надаються населенню; забезпечити на програмній основі покриття витрат на профілактику та лікування соціально значущих хвороб, придбання особливо належного обладнання, будівництво нових об'єктів охорони здоров'я; здійснити перехід від оплати фактичних обсягів медичної допомоги до оплати її планованих обсягів за окремими видами, які визначаються на основі замовлення медичними організаціями.

Результати аналізу соціальної стратифікації населення економічно розвинутих країн свідчать про те, що саме високий рівень освіти та кваліфікації є на сьогодні основним чинником конкурентоспроможності на ринку праці та високих заробітків. Високий освітній рівень населення України не означає відсутності проблем у освітній політиці.

Сьогодні держава фінансує всі наявні в Україні види освіти. У 2006р. видатки Державного бюджету на освіту становили 26,8 млрд. грн., або 6,3% ВВП. Цей відсоток абсолютно порівняний, і навіть вищий, ніж у більшості країн ОЕСР (вищий показник мають лише Данія, Ісландія, Норвегія, Швеція та Фінляндія). При цьому ”левова” частка витрат спрямовується на фінансування загальної середньої та вищої освіти. Проте низький обсяг українського ВВП не дає змоги належним чином фінансувати галузь. Велику проблему становить також підвищення ефективності використання цих коштів, для чого необхідні зміни в системі управління.

Автором доведено, що потреба в соціальній допомозі значно зменшилася б, якби оподатковувались доходи не індивіда, а сім'ї, як це робиться в більшості економічно розвинених країн. При цьому ще на фазі обчислення суми доходів, що підлягає оподаткуванню, враховувались би потреби утриманців, інвестиції в освіту, житло тощо. Потреба в допомозі визначалася б на завершальній стадії і, безперечно, поширювалась на значно менше коло осіб. Зрозуміло, що за таких умов ще на фазі оподаткування через врахування демографічного складу сімей значною мірою нівелюватимуться регіональні розбіжності в наявних (тобто таких, які можна витрачати на споживання або накопичення) доходах. Зазначена пропозиція істотно ускладнює адміністрування прибуткового податку, але спрощує адміністрування соціальних допомог.

Висновки

людський розвиток ринковий державний

У дисертаційній роботі теоретично узагальнено та запропоноване нове вирішення важливої наукової проблеми щодо розробки теоретико-методологічних засад системи соціально-економічного забезпечення людського розвитку в умовах трансформаційної економіки та обгрунтування практичних заходів щодо її удосконалення. Результати авторських досліджень сутності, проблем, тенденцій людського розвитку, його динаміки із урахуванням економічного стану країн дозволили сформулювати узагальнення, висновки та пропозиції концептуально-теоретичного, методологічного та прикладного характеру, які відображають вирішення поставлених завдань відповідно до визначеної мети:

1. Встановлено, що в сучасній науковій літературі людський розвиток трактують відповідно до концепції людського розвитку, що стала основою ще першої Доповіді про світовий людський розвиток 1990 року. Однак, це визначення людського розвитку є занадто спрощеним і не відображає повною мірою сутнісного розуміння зазначеної категорії. Аргументовано авторське розуміння ”людського розвитку”, як системи відносин, якими визначається процес постійного зростання можливостей особистості за умов оптимального економічного забезпечення задоволення зростаючих потреб життєдіяльності (насамперед, її якісних складових), що спрямовані на гармонійний та всебічний розвиток людини і сприяють підтриманню тривалого, здорового і творчо активного життя, високого загального рівня освіти, передусім, професійної, реалізацію можливості культурного і духовного збагачення, що має суттєве значення при дослідженні мотивації та механізму забезпечення людського розвитку.

2. Обґрунтована необхідність оцінки ефективності системи соціально-економічного забезпечення людського розвитку за групою запропонованих кількісних та якісних показників, що характеризують досягнутий рівень реальних доходів та майнової забезпеченості населення, споживання матеріальних благ, культурних і побутових послуг, ступінь забезпечення населення належними умовами у виробництві і побуті, сферах духовного, фізичного та соціального розвитку, рівень існуючих соціально-правових гарантій населення, а також надійність у забезпеченні політичних свобод і прав громадян у суспільстві.

3. Виокремлено та проаналізовано основні чинники людського розвитку, а саме: а) за рівнем впливу -- макро-, мезо-, мікроекономічні й особистісні; б) за характером впливу -- прямі і непрямі (опосередковані); в) за результатами впливу -- позитивні і негативні (стимулятори і дестимулятори); г) за характером впливу в процесі відтворення -- інтенсивні, що збільшують можливості людського розвитку (можливості вибору людини) шляхом мобілізації внутрішніх резервів системи, тобто якісних параметрів, і екстенсивні, що збільшують показники людського розвитку за рахунок збільшення кількісних параметрів; д) за змістом - демографічні, соціально-демографічні, соціальні, економічні та екологічні.

4. Визначено, що тенденції й проблеми регіонального розвитку України, пов'язані з становленням ринкової економіки, громадянського суспільства, зумовлюють необхідність нової державної регіональної політики, покликаної подолати існуючі диспропорції у розвитку окремих регіонів. Але це означає не вирівнювання їх за економічними показниками чи рівнем виробництва на одну особу, а, насамперед, стандартизацію рівня та умов життя населення, забезпечення рівного доступу до якісних освітніх та медичних послуг, сучасного комфортного житла, рівних умов зайнятості як основного джерела доходів. Водночас, реалізація єдиних стандартів рівня життя населення досягається забезпеченням ефективності бюджетних витрат, управління в цілому та ефективною діяльністю місцевих органів влади. Головною метою державної регіональної політики на сучасному етапі має бути забезпечення державних стандартів (нормативів) та державних соціальних гарантій гідного рівня життя кожного громадянина, незалежно від місця його проживання.

5. Доведено, що існуюча система правового забезпечення умов людського розвитку сьогодні не відповідає потребам. Створення нормативних актів йде шляхом вирішення окремих конкретних проблем без необхідного їх узагальнення. За таких умов виникають суперечливі тенденції у розвитку законодавства, що є основною причиною низької його ефективності. Перед Україною стоїть нагальне завдання удосконалення нормативно-правової бази інститутів людського розвитку (передусім сфери охорони здоров'я, освіти, соціального захисту), приведення її у відповідність до міжнародних стандартів. При цьому в ході реформування законодавства держава повинна, з одного боку, йти шляхом забезпечення його ринкового спрямування з метою реалізації творчого потенціалу, закладеного у кожній особистості, а з іншого - активно захищати своїх громадян від можливих соціальних ризиків, які супроводжують людину протягом усього її життя та загострюються під час ринкової трансформації.

6. Показано, що за своєю суттю механізми державного соціального захисту та забезпечення соціально-економічних гарантій являють собою сукупність ефективно (або неефективно) функціонуючих економічних, соціальних важелів, інструментів, заходів, стимулів та мотивацій, що використовуються державою та іншими інститутами суспільного регулювання в ринкових умовах з метою досягнення необхідного рівня народного добробуту. Проте існування в суспільній практиці форм і принципів соціального захисту, що не є адекватними внутрішній сутності домінуючих суспільних відносин, а це особливо проявляється в період суспільної трансформації, призводить до поглиблення деформацій, які мають негативні наслідки. Саме тому, чим більше механізми соціально-економічного регулювання та гарантування відповідатимуть природі суспільних потреб, тим динамічнішим буде людський розвиток населення.

7. Аргументовано, що в сучасних умовах досягти відчутних позитивних зрушень у сфері медичного реформування можливо лише за певних умов: по-перше, забезпечити доступність медичної допомоги для соціально незахищених верств населення через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування; по-друге, запровадити систему обов'язкового медико-соціального страхування, забезпечити ефективність управління її коштами; по-третє, здійснити перехід до фінансування закладів охорони здоров'я залежно від обсягу та якості медичних послуг, що надаються населенню; по-четверте, забезпечити на програмній основі покриття витрат на профілактику та лікування соціально значущих хвороб, придбання особливо належного обладнання, будівництво нових об'єктів охорони здоров'я; по-п'яте, здійснити перехід від оплати фактичних обсягів медичної допомоги до оплати її планованих обсягів за окремими видами, які визначаються на основі замовлення медичними організаціями.

8. Підвищення рівня освіти населення є самостійною і цілком самодостатньою цінністю в контексті людського розвитку. Але за браку бюджетних коштів цілком можливим видається варіант, коли за рахунок бюджетного фінансування готуватиметься робоча сила тільки відповідно до прогнозу потреб економіки. За позабюджетні кошти -- і це абсолютно економічно виправдано -- готуватимуться кадри вищої кваліфікації відповідно до попиту населення. Це дасть змогу поступово вирівняти структурні перекоси у підготовці фахівців і уникнути масштабного безробіття серед випускників вищих навчальних закладів.

9. Порівняльній аналіз сучасних моделей соціально-економічного забезпечення людського розвитку провідних країн світу (американської, скандинавської, німецької, японської, англосаксонської), зумовив висновок, що модель соціальної політики Української держави повинна представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

Література

1. Томчук Н.В. Еволюція наукових поглядів на людський розвиток / Н.В. Томчук // Економічна теорія. - 2005. - №3. - С. 95-105.

2. Томчук Н.В. Зростання добробуту населення як умова забезпечення людського розвитку / Н.В. Томчук // Ринок цінних паперів України. - 2005. - №11-12. - С. 29-37.

3. Томчук Н.В. Зарубіжний досвід економічного забезпечення освіти та перспективи його застосування в Україні / Н.В. Томчук // Теорії мікро-макроекономіки: Зб. наук. праць. - К.: Академія муніципального управління, 2005. - Вип. 21. - С. 47-49.

4. Томчук Н.В. Фінансові інструменти реалізації політики людського розвитку / Н.В. Томчук // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, - Серія ”Економіка”. - 2006. - № 83. - С. 40-41.

5. Томчук Н.В. Регіональні особливості людського розвитку України / Н.В. Томчук // Комплексна статистична оцінка управлінської та господарської діяльності: Зб. наук. праць. - Хмельницький, 2006. - С. 28-32.

6. Томчук Н.В. Інвестиції в людський капітал як умова забезпечення інноваційного розвитку / Н.В. Томчук // Теоретичні та прикладні питання економіки: Зб. наук. праць. - Вип. 10. (за заг. ред. проф. Єханурова Ю.І., Шегди А.В.) - К.: Видавничо-поліграфічний центр ”Київський університет”, 2006. - С. 198-205.

7. Томчук Н.В. Інноваційний розвиток вищої освіти України / Н.В. Томчук // Теорії мікро-макроекономіки: Зб. наук. праць. - К.: Академія муніципального управління, 2006. - Вип. 25. -С. 267-270.

Размещено на Allbest.ru