Грошово-кредитна політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Грошово-кредитна політика

2. Форми організації суспільного виробництва

3. Характерні ознаки товарного виробництва

4. Моделі товарного виробництва

5. Ціноутворення в галузях народного господарства

Список використаних джерел

1. Грошово-кредитна політика

Грошово-кредитну (або монетарну) політику звичайно визначають як комплекс взаємопов'язаних заходів з регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через центральний банк. Центральний банк виступає в ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного суб'єкта. Проте слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики, визначенні її основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, які визначаються органами законодавчої і виконавчої влади.т Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення ії стратегії і тактики. Стратегія політики полягає:

у виборі цілей;

встановленні певної ієрархії цілей;

визначенні параметрів цілей.

Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі засобів, інструментів, які є найкращими (преференційними) для досягнення поставлених цілей. Цілі грошово-кредитної політики можна згрупувати таким чином:

кінцві;

проміжні;

оперативні.

Через те, що грошово-кредитна політика є одним із напрямків загальнодержавної економічної політики, її кінцеві цілі виступають як частина глобальної стратегії, що визначається законодавчими й виконавчими органами влади. Стратегічні цілі загальнодержавної економічної політики -- це:

економічне зростання;

висока зайнятість населення;

стабільність цін у державі;

рівновага платіжного балансу.

Центральний банк як орган державного регулювання, основне завдання якого полягає у забезпеченні сталості національної грошової одиниці, спрямовує свою грошову-кредитну політику, в першу чергу, на забезпечення стабільності цін і зниження рівня інфляції. Слід зазначити, що ефективність грошово-кредитної політики значною мірою залежить від узгодженості кінцевих (стратегічних) цілей грошово-кредитної і загальнодержавної економічної політики. Потреба у визначенні проміжних цілей викликана тим, що інструменти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, політика рефінансування, політика обов'язкових резервних вимог) в основному не мають прямого безпосереднього впливу на кінцеві цілі. За проміжні цілі центральні банки звичайно вибирають досягнення певних змін обсягу грошової маси МЗ (або окремих її агрегатів), або певних змін у рівні процентної ставки. Ці орієнтири напряму пов'язані із досягненням кінцевої мети. Спрямованість і параметри проміжних цілей залежать від конкретної макроекономічної ситуації в країні, зокрема від характеру розвитку економічного циклу.

В останні роки зросло значення такого проміжного цільового орієнтиру грошово-кредитної політики, як обмінний курс національної грошової одиниці. Це викликано розширенням міжнародних зв'язків, зростанням взаємозалежності економік різних країн. Крім того, в країнах з перехідною економікою іноземна валюта часто виконує у внутрішньому обороті функцію засобу нагромадження, а інколи -- й засобу платежу. За цих умов держава в особі Центрального банку, здійснюючи вплив на обмінний курс грошової одиниці, отримує змогу впливати не тільки на зовнішньоекономічну сферу діяльності, але й на внутрішньоекономічні показники. Грошово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів.

Для досягнення зазначених проміжних цілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі, які вони можуть контролювати. Головним чином центральні банки орієнтуються на монетарну (грошову) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза банківською системою і резерви комерційних банків).

Грошово-кредитна політика тісно пов'язана з бюджетною, податковою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює економіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політики. Емісія державних боргових зобов'язань чинить тиск на грошовий ринок, зв'язує частину грошової маси і спричиняє підвищення процентної ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) і підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо ж центральний банк одночасно проводитиме політику підтримки процентної ставки, він вимушений буде розширити пропозицію грошей, провокуючи інфляцію.

Інший приклад. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика стає практично неможливою, тому що девізна політика (купівля або продаж іноземної валюти на ринку) з метою підтримки обмінного курсу автоматично веде до зміни грошової маси в економіці.

Таким чином, ефективна стабільна грошово-кредитна політика (під якою розуміється звичайно низький стійкий темп інфляції) передбачає необхідність узгодженості й координації грошово-кредитної політики з іншими напрямками загальнодержавної економічної політики і, зокрема, з напрямками кон'юнктурної політики.

Місце й роль грошово-кредитної політики у системі державного регулювання економіки по-різному визначають представники різних економічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них -- монетаристської і кейнсіанської.

Національний банк України як центральний банк держави щорічно розробляє проект основних напрямків грошово-кредитної політики, які затверджуються Верховною Радою України. Ці напрямки передбачають:

аналіз і прогноз розвитку макроекономічної ситуації в Україні;

основні завдання грошово-кредитної політики;

стабільність цін у державі;

рівновага платіжного балансу.

Грошово-кредитна політика Національного банку України на перспективу націлена на забезпечення внутрішньої і зовнішньої сталості гривні, досягнення фінансової стабілізації і створення на цій основі сприятливих умов для здійснення позитивних структурних зрушень в економіці, а також для вирішення важливих соціальних проблем.

2. Форми організації суспільного виробництва

Розвиток суспільного виробництва характеризує існування двох форм організації суспільного господарства -- натурального і товарного виробництва. Історично першою формою економічної організації суспільного виробництва було натуральне виробництво. Натуральне виробництво -- це така форма суспільного господарства, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб і споживання всередині господарства, де вони вироблені, і надходять в обмін унаслідок прямого розподілу. У натуральному господарстві економіка будувалася виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкнутої економічної системи. Безперечно, це не виключає того, що окремі суб'єкти або общини інколи обмінювались певними продуктами праці. Але цей обмін був випадковим або таким, що серйозно не впливав на виробничу сферу і споживання.

Основні ознаки натурального виробництва -- прямі економічні зв'язки, замкнутість, універсалізація праці.

За натурального господарства між виробництвом і споживанням існує прямий, безпосередній зв'язок, тобто вироблений продукт самими виробниками використовується і споживається; досить часто ці фази руху продукту (виробництво -- споживання) взагалі співпадають. Усі виробничо-економічні процеси обмежені певною виробничою ланкою (сім'я, община), концентруються в замкнутих виробництвах. Суб'єкти не вступають в економічні відносини один з одним, оскільки основним завданням є самозабезпечення, тобто кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються всі роботи -- від видобутку сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

За натурального виробництва відсутній або незначно розвинений суспільний поділ праці. Натуральне виробництво найхарактерніше

для минулих, доіндустріальних етапів розвитку суспільства. Разом з тим воно не зникло остаточно і поширене в країнах, що розвиваються, або відновлюється за умови економічної кризи. Тенденція до натуралізації виробництва може виявлятися на окремих сучасних промислових і сільськогосподарських підприємствах, у певних регіонах.

Товарна форма організації виробництва

На зміну натуральному виробництву приходить товарне. Вже в період патріархату та розкладу общини за натурального виробництва вироблені для власного споживання продукти могли випадково обмінюватись. Виникає випадковий обмін; згодом якусь кількість продуктів стали виробляти не для власного споживання, а саме для обміну, з часом виробництво таких продуктів розширюється, обмін збільшується, виникає товарне виробництво, тобто виробництво товарів для обміну або продажу.

Основні умови виникнення товарного виробництва:

* суспільний поділ праці;

* економічна відокремленість товаровиробників.

Суспільний поділ праці виникає в період розкладу общинного ладу як відокремлення скотарства від землеробства, відокремлення ремесла від землеробства, а пізніше -- як виокремлення торгівлі в самостійну сферу діяльності, виникнення нових галузей і підгалузей суспільного виробництва. Це уможливлює і робить необхідним обмін між виробниками, які спеціалізуються на певному виробництві. Але виникнення товарного виробництва зумовлено не лише суспільним поділом праці. Історії відомі слов'янські общини, де був суспільний поділ праці і не було товарного виробництва. Продукти праці стають товарами за умови, що вони виробляються для обміну незалежними, економічно відокремленими виробниками. Економічна відокремленість виробників спочатку виникає на основі їх конкурентної боротьби за виробництво і збут товарів, а згодом -- на основі приватної власності на засоби виробництва та вироблені товари, адже обміняти можна лише те, що є власністю. Приватна власність забезпечує найповнішу економічну відокремленість товаровиробників, вони самі вирішують: що, як і для кого виробляти.

Проте запитання: "Що, як і для кого виробляти?" не було б проблемою, якби ресурси не були обмежені. "Якби можна було виробляти будь-який товар у необмеженій кількості, щоб людські потреби

були цілком задоволені, -- вважає П. Самуельсон, -- тоді не мав би великого значення той факт, що якийсь один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєднання праці і матеріалів. Оскільки кожен міг би володіти всіма благами у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються товари і доходи між різними індивідуумами та сім'ями.

Тоді не було б економічних благ, тобто товарів, які відносно рідкісні, і не було б потреби у вивченні економічної теорії або в тому, щоб "економити". Всі товари були б безплатними, як повітря".

3. Характерні ознаки товарного виробництва

Товарне виробництво характеризується такими ознаками:

* розвинена система суспільного поділу праці, коли кожен виробник спеціалізується на виробництві одного продукту;

* продукти виробництва випускаються як товари, тобто для задоволення потреб не самих виробників, а інших споживачів у результаті купівлі-продажу; виробництво відокремлюється від споживання, а виробник -- від споживача, зв'язок між виробництвом і споживанням опосередковано фазами розподілу та обміну;

* обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих витрат (у товарах, що обмінюються), продаж товару свідчить про визнання праці, втіленої в цьому товарі, як праці суспільне корисної; виробничі відносини між людьми виявляються не прямо, а опосередковано, через товар або гроші, уречевлюються виробничі відносини.

На різних етапах розвитку товарного виробництва виникають специфічні і нові ознаки. Наприклад, Я. Корнаї об'єднує їх у такі основні принципові положення:

* можливість безперешкодного проникнення товаровиробників на ринок і виходу з нього в будь-який час;

* наявність чесної конкуренції на ринку та загальна її підтримка;

* вільне виникнення та охорона приватної власності;

* індивідуальна ініціатива та підприємництво як основні ознаки і рушійні сили ринкової економіки.

Отже, товарне виробництво -- це така організація суспільного господарства, за якої виробничі відносини між людьми виявляються через ринок, через купівлю-продаж товарів. Кожен товаровиробник сам на свій страх і ризик приймає господарські рішення: що, де, коли і скільки виробляти, з ким здійснювати обмін і на яких умовах.

4. Моделі товарного виробництва

Еволюція товарного виробництва разом з розвитком виробничих сил і суспільним поділом праці зумовлює різноманітність його видів, які можна представити такими моделями:

I. Модель простого товарного виробництва. Як об'єкт аналізу розглядається дрібне, засноване на власній праці виробництво.

II. Товарне виробництво вільної конкуренції. Це універсальніша модель, вона характеризується тим, що розвиток економіки не обмежено жодною монополією. Тут домінує наймана праця. Господарська діяльність товаровиробника здійснюється в умовах конкуренції, при цьому він спирається тільки на ринкову кон'юнктуру, виходить лише з власних інтересів. монетарний товарний ціноутворення господарство

III. Товарне виробництво організованого ринку. Модель економіки вищого рівня. Поглиблений поділ праці і спеціалізація ускладнюють господарські зв'язки й об'єктивно зумовлюють необхідність координації і регулювання економіки. На цьому етапі розвитку ринкове самоврядування доповнюється державним регулюванням, що перетворює товарне виробництво на організовано-ринкове. Для глибшого усвідомлення змісту і закономірностей розвитку товарно-грошових відносин необхідно розглянути основні категорії цих відносин -- товар і гроші.

5. Ціноутворення в галузях народного господарства

Сільське господарство є однією з найголовніших галузей народного господарства України. Про це свідчить історичний досвід та великий природний потенціал країни. До того ж аграрний сектор є основним постачальником продуктів харчування. В умовах світової фінансової кризи, постійного збільшення кількості населення, нестачі продовольства, зростання вартості енергоносіїв аграрна продукція стає центральним елементом торгівлі. Вітчизняні сільськогосподарські товаровиробники змушені шукати власні шляхи підвищення прибутковості. Одним із головних показників результативності господарювання є рентабельність. Основою для її розрахунку виступають собівартість продукції та ціна. Ціна є центральним елементом економічних відносин, адже вона виражає економічні інтереси всіх учасників ринку. Від рівня ціни значною мірою залежить конкурентоспроможність продукції на ринку, а отже, й кінцеві комерційні результати діяльності підприємства.

В Україні слід створити такий економічний механізм, який забезпечив би прибутковість виробництва. Важливою складовою якого є належне ціноутворення, оскільки ціни, з одного боку, стимулюють збільшення пропозиції, а з іншого - впливають на платоспроможний попит населення.

Згідно зі статтею 6 Закону України «Про ціни та ціноутворення», ціни,що застосовуються в народному господарстві, розділяють на: вільні, державні фіксовані та регульовані. Вільні формуються під впливом ринкової конюктури. Державні фіксовані та регульовані ціни знаходяться під контролем відповідних державних органів влади і встановлюються на продукцію галузей, що мають соціальну спрямованість та монопольних підприємствах.

Також є необхідним виділити ще декілька видів цін, що обслуговують аграрний ринок. За роздрібними цінами продукцію реалізують кінцевим користувачам. У зв'язку з великою кількістю учасників ринку та значною конкуренцією роздрібні ціни переважно формуються під впливом попиту і пропозиції та використовуються для реалізації продукції на ринку, населенню та у власних торгових мережах.

Тарифи на послуги для сільського господарства встановлюються на загальних підставах. До них відносяться тарифи на електроенергію, газ, зв'язок, вантажні перевезення та інші послуги, постачальниками яких є монополісти. Ціни на послуги монополій фіксовані і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Ціни на засоби виробництва формуються постачальниками у вільному режимі. За закупівельними цінами державні і кооперативні організації закуповують продукцію у колективних, державних, селянських(фермерських ) господарствах та населення. Вони є нижчими за вартість сільськогосподарської продукції.

Оптові ціни використовують організації-трейдери, підприємства громадського харчування та великі торговельні мережі, які закуповують великі обсяги продукції, можуть значно впливати на ринок і вимагати суттєвих знижок у товаровиробників. Оптові ціни на сільськогосподарську продукцію виступають проміжними цінами між закупівельними та роздрібними й істотно впливають на формування ціни кінцевого продукту. Трансфертні ціни обслуговують внутрішньогосподарські розрахунки і встановлюються на вирощені корми для тваринництва, сировину для власної переробки, послуги допоміжних виробництв і т.п. Світові ціни обслуговують експортно-імпортні операції та формуються по цінам великих експортно-імпортних операцій, виступаючи основою для встановлення внутрішніх цін.

В умовах ринку ціни на вироблену продукцію формуються під впливом попиту і пропозиції, якості, витрат на виробництво і реалізацію, а також податків і ринкових зборів. Отже, ціна є грошовим відображенням вартості товару й цінності його для покупців.

Ціна має бути звільнена від податкових функцій. Необґрунтоване її збільшення чи зменшення призводить до втрати двох основних функцій - міри вартості та засобу обігу товару. Ціна на будь-який товар повинна встановлювати рівновагу не тільки на ринку, а й між виробничими витратами та економічними можливостями підприємств. Рівень цін повинен залежати від якості продукту. Для споживача якість є обов'язковою характеристикою. Якість і конкурентоспроможність агропромислової продукції - тісно пов'язані між собою сукупні можливості підприємства виробляти та реалізовувати продукцію для задоволення потреб споживачів. Цінова політика підприємства може бути спрямована або на збереження вже досягнутого рівня прибутковості, або на його максимізацію. Обов'язковою умовою ефективної цінової політики підприємства є врахування не тільки внутрішніх цін на сільськогосподарську продукцію, а й цін світового ринку.

Підприємства можуть використовувати такі способи ціноутворення:

- спосіб «закріплення на ринку». Передбачає встановлення низьких цін на нові види продукції з метою закріплення на ринку. Водночас це забезпечує розширення виробництва даної продукції та зниження витрат на одиниці продукції;

- спосіб «зняття вершків». Застосовуються до нових видів продукції,які мають унікальні властивості і захищені патентами. Зі зменшенням попиту цін на цю продукцію знижують для залучення іншої групи споживачів, які не могли собі дозволити її раніше придбати;

- спосіб «знижок із цін» направлена на прискорення обігу і збільшення обсягів продажу. Прикладом такого способу є знижки за платежі готівкою, сезонні знижки, знижки за кількість закупленого товару тощо.

- спосіб «опортуністичного ціноутворення». Застосовується до товарів кількість яких даний момент, у конкретному місці недостатня, щоб задовольнити високий попит на них. У такому разі споживач не має вибору і тому готовий платити високу ціну за ці товари;

- спосіб «географічної ціни». Використовуються у тих випадках,коли ціна продукту значною мірою залежить від витрат на її доставку до місць споживання і передбачає встановлення неоднакових цін для споживачів у різних регіонах країни. Цей спосіб застосовують для тієї сільськогосподарської продукції, яка мало транспортабельна і швидко псується.

Враховуючи недостатній розвиток ринкової інфраструктури, держава повинна втручатися в процес ціноутворення на головні види аграрної продукції. На сучасному етапі держава здійснює регулювання правовими й такими адміністративними методами, як квотування, ліцензування, контроль за цінами,доходами, валютним курсом, якістю продукції, екологічний контроль і пожежний нагляд, антимонопольний контроль за рівнем заробітної плати та соціальним становищем. Пряме економічне регулювання передбачає надання сільськогосподарським товаровиробникам субсидій і дотацій.

Держава повинна розробити заходи щодо посилення контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси. Причому такі заходи мають забезпечити перехід від прямого адміністративного контролю за цінами до їх непрямого регулювання методами ринкового характеру.

У світовій практиці використовують різні інструменти стабілізації цін,які можна класифікувати так: сезонна стабілізація ціни, коли ціну на врожай повідомляють до початку посівних робіт, щоб виробники могли краще розподілити свої ресурси; коригування цін протягом року для стабілізації доходів виробників; коригування цін протягом року для контролю за інфляцією та підтримання сталого рівня бюджету споживачів.

Ціни на сільськогосподарську продукцію є центральним елементом народногосподарської системи цін. На них впливають ринкова ситуація, рівень цін на супровідні послуги та засоби виробництва. Продукція сільського господарства забезпечує сировиною переробну промисловість і обумовлює ціну кінцевої продукції аграрного ринку. Реалізовуючи значну частину продукцію на продовольчому ринку, сільгоспвиробники впливають на рівень роздрібних і відповідно на структуру харчування населення України.

На рівні держави необхідно розробити механізм своєчасної виплати бюджетних дотацій та сум ПДВ. В умовах обмеженості дій по фінансовій підтримці аграрного сектору держава повинна реорганізувати інфраструктуру ринку та надати виробникам широкий спектр інформаціцно-консультаційних послуг з залученням спеціалізованих наукових установ. Державна цінова політика тільки тоді буде ефективною, коли ціни забезпечуватимуть необхідні темпи розширеного відтворення, а прибуток на вкладений капітал буде нижчим, ніж на інших напрямках використання останнього. Ціну доцільно визначати виходячи з нормативних показників собівартості виробництва, витрат на збут, плату за оренду земельних ділянок і майна, адміністративних, фінансових та інших витрат операційної діяльності, а також хоча б 5-10% норми прибутку.

Урахування державою і агротоваровиробниками зазначених пропозицій щодо удосконалення ціноутворення на аграрному ринку сприятиме підвищенню ефективності функціонування як окремих підприємств і регіонів, так і країни в цілому.

Список використаних джерел

1. Котлер, Ф. Маркетинг менеджмент: Экспресс-курс [Текст] : : пер. с англ / Ф. Котлер ; ред. С. Г. Божук. - 2-е изд. - СПб. : Питер, 2006. - 464 с.

2. Павленко А. Ф., Решетнікова Ірина Леонідівна, Войчак Анатолій Володимирович, Куденко Н. В., Бєляєв О. О., Оболенська Т. Є. Маркетинг: підручник / Державний вищий навчальний заклад "Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана" / А.Ф. Павленко (наук.ред.). - К. : КНЕУ, 2008. - 600с.

3. Петруня Ю.Є. Маркетинг: навч. посібник. - К. : Знання, 2007. - 325с.

4. Примак Т.О. Маркетинг: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. - Вид. 2-ге, випр. та доп. - К. : МАУП, 2007. - 228с.

5. Сипко Т.Д. Ціноутворення: навч. посібник:для самост. вивч. дисципліни:в 3 ч. / Національний ун-т кораблебудування ім. адмірала Макарова - Миколаїв : НУК, 2006. - 106

6. Болдуєв М. В. Усунення диспаритету цін на ринку агропромислових товарів як важлива складова державної економічної політики України//Держава та регіони. Серія: Державне управління.-2008.-№3.-28-32.

7. Закон України «Про ціни та ціноутворення»//Відомість верховної Ради України.-1990.-№52.-Ст.650.

8. Мороз С.І.Напрямки і оцінки вдосконалення витратно-маркетингових підходів до ціноутворення в сільському господарств//Економіка АПК.-2009.-№1.-С.24-29.

9. Червень І.І.Бурковський І.Д.Бурковська А.В.Аграрний ринок вимагає зваженої цінової політики//Економіка АПК.-2007.-№3.-С.99-104.

Размещено на Allbest.ru