Предмет історії економіки та економічної думки. Господарські одиниці та їх історичні форми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Херсонський національний технічний університет

Кафедра зовнішньоекономічної діяльності

Контрольна робота

Предмет історії економіки та економічної думки. Господарські одиниці та їх історичні форми

Економіка завжди була і є найважливішою сферою життєдіяльності людей. Нею охоплені усі, без винятку, сторони життя, що безпосередньо пов'язані із задоволенням фізіологічних та духовних потреб людини. Економічні процеси, що відбувалися на різних етапах завжди цікавили людей, вивчалися ними. Історія економічної думки, підпорядкована законам еволюційно-поступального розвитку та передбачає ґрунтовне знання її історії, основних етапів формування та розвитку.

Вперше, уявлення про економіку мали місце ще в первіснообщинну добу, по мірі становлення світу, еволюційно відбувалося вдосконалення людських якостей, майстерності, знарядь праці і зрештою поглядів на економічні процеси. Скажімо, при переході від примітивних знарядь праці до кам'яних, залізних, або від неоліту до палеоліту, відбувалася генеза людини в "gomosapiens" або людину розумну, що врешті решт, на сучасному етапі визначається опосередкованими економічними відносинами між людьми, які склалися з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ, що роблять цілісним таку науку як економічну теорію, яка в свою чергу, поглиблює знання з мікро- та макроекономіки, функціональних та галузевих економічних дисциплін. Історія економіки та економічної думки є самостійною економічною дисципліною. На перший погляд, визначення предмету історії економічної науки сягає хронологічного опису, який включає розгляд найбільш правильних економічних світоглядів. Проте, на протязі сторіч періодично змінювалося поняття предмету історії економічних вчень, що впливало на розуміння економічної науки загалом та потребувало її спростувань. В XVIII - першій половині ХІХ століття предметом економічної науки було вивчення “природи і причини багатства народів” (А. Сміт). В останній третині ХІХ ст. економічна теорія визначалася як наука про людську поведінку, визнаючи конкретну ціль (наприклад, отримання максимального прибутку) при використанні обмежених ресурсів. Згодом відбувся розподіл економічної теорії на мікроекономіку, яка вивчала умови та способи поведінки “в цілому” [8].

Погляди на постійно змінну парадигму економічної науки включає три типи:

- історичний, підкреслює соціально-політичну обставину в контексті утворювальної теорії, філософську сторону того часу, досягнення інших наук, біографії ідеологів, специфіку і традицію шкіл;

- критичний, займається теоріями своїх попередників з метою виведення власної альтернативності думок, основаних на недостовірності попередників;

- логічний, використовує інструменти аналізу, концепцій, моделей внутрішньої логіки розвитку самої науки та її парадигми, беручи за основу сьогоденний стан теорії [2].

Як і будь-яка наука, історія економічної думки має власний предмет дослідження. Предметом економічних вчень є засвоєння досвіду людства в галузі пізнання економічного буття, а також історичний процес виникнення, розвитку, боротьби та зміни економічних поглядів та ідей на різних етапах розвитку людства.

З позиції цілісності потрібно визначити зв'язок історії економічних вчень з:

- економічною історією, яка простежує зміну господарських форм від найдавніших часів, розкриває їхні особливості в національному, регіональному аспектах, та разом з історією економічних вчень генерують економічну науку;

- економічною теорією. Сучасний стан економічної науки є підсумком всього попереднього розвитку економічної теорії, наукова цінність якої тим вища, чим повніше вона скористалася результатами, акумульованими в її історії;

- конкретними економічними науками (економічна статистика, фінанси, економіка промисловості, сільського господарства);

- філософією.

економічний історія господарський

Будучи частиною еволюції цілісного світогляду, історія економічної думки, завжди була невіддільна від розвитку філософської думки та тривалий час функціонувала в складі філософських систем, які водночас були методологічною засадою економічної науки.

Є чимало аргументів, які підтверджують взаємозв'язок історії економічних вчень з іншими науками не лишень суспільствознавчого, але і природного циклу. Це випливає із єдності світу і людського знання, класифікація, якого скоріше вимушена, а ніж об'єктивно зумовлена. Це означає, що вивчення історії економічних вчень значно розширює світогляд економіста, спонукає ознайомитися з суміжними галузями знання, дає змогу опанувати широкий спектр не лишень економічної науки, але цивілізаційних набутків взагалі. Щоб бути фахівцем з історії економічних вчень, потрібно знати не тільки історію економіки, економічних поглядів, але і загальну історію, філософію, правознавство, математику, природознавство тощо, тобто ті науки, якими збагачували економічні вчення [3].

В українській історико-економічній літературі поряд з поняттям «економічна система» використовують також поняття «господарська система». Існує два основних підходи до його ідентифікації у певних критеріальних аспектах. Господарська система розглядається як ціле з такими складовими як територіальний і демографічний компонент, особливості соціально-економічних відносин, галузі матеріального виробництва, сфери фінансів, грошового обігу та кредиту, внутрішній та зовнішній ринки, підсистема державного регулювання економіки. Господарська система аналізується на основі системності як цілісне утворення, визначальними характеристиками якого є рівень техніки та технології у процесі виробництва суспільних благ і функції людей; наявні у суспільстві форми власності на засоби виробництва; суспільна зрілість людей та форми їх суспільної залежності, свідома організація господарської діяльності людей, зокрема зміна ролі держави у господарській системі. Спільним у дослідженні економічних систем є аналіз системоутворюючих зв'язків її складових[7].

Основні етапи розвитку економічної науки включають:

1. Докласичний етап (IV тис. до. н. е. - XVII ст. н. е.). В своєму історичному розвитку охоплює добу рабовласництва та феодалізму.

2. Класичний етап (XVII - XIX ст.).

3. Неокласичний (XIX - перша половина XX ст.).

4. Посткласичний етап. Сучасний розвиток економічної думки.

Щодо основних напрямів та наукових шкіл, які відомі в історії економічної думки, то вони розглядаються в історико-логічній послідовності за схемою: економічні погляди мислителів та населення стародавнього світу, економічні погляди мислителів античності, економічні вчення середньовіччя, теорії меркантилістів та зародження класичної політичної економії, економічна теорія фізіократів, класична школа в політичній економії, завершення традицій та критика класичної політичної економії, соціалістичні економічні теорії та їх еволюція, історична школа і соціальний напрям в політичній економії, економічні теорії граничності, новітні теорії моделювання добробуту та економічного зростання, неолібералізму, монетаризму, інституціоналізму. Дані напрями та школи впорядковують процес пізнання розвитку економічної науки від давнини до сучасності, процес еволюції та нагромадження нових якісних елементів, що сприятимуть посиленню знань з даної дисципліни[9].

Предметом історії економіки та економічної думки є

* становлення, функціонування та розвиток економіки у процесі історичної еволюції на мікро-, мезо-, макро- і глобальному рівнях; конкретні форми становлення, розвитку і функціонування економічних систем у різні історичні епохи з урахуванням національних, природних, політичних, духовних та інших особливостей конкретних країн, їх угруповань, міжнародної економіки, системоутворюючі зв'язки економічних систем;

* системний погляд на історичний процес виникнення, розвитку, змагання та зміни економічної думки, закономірностей її еволюції та ролі в розвитку цивілізацій. етапні внески видатних особистостей, основних шкіл, течій та напрямів; аналіз фундаментальної бази хрестоматійних позицій економічної науки та сучасних економічних вчень; адекватність, повнота та достовірність теоретичного відображення закономірностей перебігу господарських процесів на певному етапі історичного розвитку;

* встановлення та дослідження методологічних засад історико-економічного аналізу, еволюції методів пізнання економічної дійсності.

Мета вивчення дисципліни:

· оволодіння студентами теоретичними знаннями з історії економіки на мікро-, мезо-, макро- і глобальному рівнях; формування системи знань з порівняльного історико-економічного аналізу моделей розвитку світового господарства;

· ознайомлення з вітчизняним і зарубіжним господарським досвідом минулих поколінь у різних країнах та різні епохи. Предметом уваги є вивчення процесу становлення, розвитку та функціонування ринкової економіки для розуміння сучасної практики соціально-економічної трансформації України, формування наукового підходу до вироблення української моделі переходу до ринкового господарства;

· формування у студентів системного бачення розвитку економічної думки та методології економічної науки, навичок виявлення найбільш суттєвих положень у структурі наукового дискурсу базових наукових течій та сучасних економічних теорій;

· формування принципів економічного мислення, надання йому реалізму, історизму та масштабності; сприяння підвищенню соціальної активності майбутнього спеціаліста народного господарства України;

· вдосконалення вмінь студентів щодо методики усних виступів і повідомлень, дискусій, письмового викладу матеріалу, захисту реферативних і пошукових робіт.

Мета передбачає у свою чергу виконання таких завдань:

· висвітлення цілісного бачення історії економіки, знань про зміну форм господарського розвитку в історичній послідовності, напрямів цих змін, зв'язку сучасних господарських форм та їх історичних аналогів, економічної політики з господарським досвідом попередніх поколінь;

· систематизація історико-економічної інформації, втіленої в економічних уявленнях, шляхом використання методу історико-економічного аналізу процесів і явищ економічного життя суспільства в його історичному, альтернативному (багатоваріантному) розвитку, дослідження довготривалих процесів розвитку, розкриття причинно-наслідкових зв'язків;

· поглиблення та обґрунтування знань з економічної теорії, перевірка істинності економічних теорій, використання синтезу історико-економічних і теоретичних знань;

· забезпечення реалізації функцій економічної історії, формування стратегічного та оперативного фахового світогляду.

У системі економічних наук та економічної освіти історія економіки та економічної думки Ї самостійна фундаментальна наука та навчальна дисципліна.

Історія економіки та економічної думки логічно доповнює та поглиблює знання з політичної економії, мікро- та макроекономіки, функціональних і галузевих економічних наук, систематизує та аналізує економічні знання. У ній сконцентровано пізнавальний досвід поколінь з дослідження соціально-економічних проблем, який використовують для формування сучасної політики, теорії та практики. Історико-економічні знання є у структурі кожної економічної науки у формі її історії, вони дають змогу отримати інформацію про напрямки, темпи та проблеми розвитку, пізнати методологічні підходи дослідження. Історико-економічна наука забезпечує синтез історико-економічних і теоретичних знань сучасних економічних наук, відіграє роль пропагандиста інтеграції наукового принципу розвитку в галузевих і функціональних науках, є ініціатором постановки міждисциплінарних проблем, сприяє гуманізації наукового змісту економічних знань. Вона тісно пов'язана з історією, філософією, географією, соціологією, політологією та іншими суспільними науками.

Вивчення історії економіки та економічної думки є умовою для визначення об'єктивних закономірностей розвитку світової економіки, дозволяє розкрити взаємозв'язок теорій та умов їх виникнення, з потребами економічної практики. Вивчення господарського досвіду та сучасних проблем економічної теорії, проведення порівняльного історико-економічного аналізу дають змогу забезпечити єдність теорії, історії та соціально-економічної практики, ефективний вихід економічної науки в сучасність.

Історія економіки та економічної думки виконує такі функції:

* світоглядну - формування наукової картини світового процесу господарської еволюції людства;

* акумулятивну (нагромадження) - збір, вивчення та узагальнення господарського досвіду людства;

* пропедевтичну (підготовча) - визначення змісту базових економічних термінів на основі конкретних фактів з економічної історії;

* формування реалізму економічного мислення Ї вивчення й аналіз позитивних і негативних факторів, що впливають на досвід господарської діяльності людства;

* методологічну - історична ілюстрація та критика економічних законів і теорій економічної теорії, наукове обґрунтування нових економічних теорій;

* прогнозування - на основі використання досвіду, передбачення майбутнього розвитку;

* виховну (гуманістичну) - уміння приймати рішення, враховуючи політичні та моральні чинники[2].

Отже, предмет історії економіки та економічної думки поєднує у собі історичні форми господарств, способи їх взаємодії і відображення цих структурних і функціональних характеристик в системі наукових понять економічної теорії і вчень, тобто господарські одиниці, економічні інститути та механізми взаємодії структурних елементів господарської системи, а також історичний розвиток знань про господарську систему вцілому. В науковому предметі відображається як структурні так і функціональні аспекти господарської системи. Усі складові утворюють основу для формування логічної та цілісної системи знань про стан та розвиток на кожному етапі еволюції[4].

Господарство України в умовах формування національної держави періоду визвольної війни 1648-1676 рр.

У другій половині XVII ст. в Україні спостерігалось різке загострення соціально-політичної боротьби та посилення втручання сусідніх держав, передусім Московії і Польщі, у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя та Лівобережжя. Фактичний поділ України між Московською державою і Польщею було закріплено Андрусівським перемир`ям (1667) та Вічним миром (1686). Внаслідок цього українські землі протягом майже трьох століть залишалися поділеними між сусідніми державами. А Західна Україна взагалі була поділена на окремі частини між Реччю Посполитою (Галичина), Молдавським князівством (Північна Буковина), Угорщиною (Закарпатська Україна).

За рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів. І все-таки на цей час уже окреслився процес розкладу цехових ремесел, і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва. Особливо виразно подих нової цивілізації проявлявся, на відміну від Нідерландів і Німеччини, не в промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства - за суттю фермерського. І суперечності між ним і наступним фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стали однією з основних причин соціального вибуху в 1648 р.

Тому невід'ємною складовою революції була соціальна боротьба. Основна її мета полягала в ліквідації всіх різновидів феодальної залежності й форм визиску, у виборюванні особистої свободи і вільної (фермерського зразка) власності на землю. Влітку 1652 р. селяни й міщани де-факто добилися визнання з боку українського уряду найголовніших соціально-економічних завоювань.

Створена після Селянської війни (так ще називають війну 1648-1654 pp.) нова модель соціально-економічних відносин мала свої особливості. Було ліквідовано, за незначним винятком, велике й середнє землеволодіння, феодально-панщинну систему господарювання й кріпацтва. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівщини й католицької церкви перейшла у власність державного сектора. Зросло землеволодіння православних монастирів, яке захищали від козаків та селян гетьманські універсали. Ними ж дарувалися села, млини тощо. Київська митрополія була одним із найбільших землевласників. Було започатковано становлення гетьманського й старшинського землеволодіння, завершувався процес утвердження козацької земельної власності. Значна частина земель перейшли до рук селян, котрі виступали її співвласниками нарівні з державою. Було шляхетське землеволодіння, закріплене гетьманськими універсалами, а пізніше договорами гетьманів України з московськими царями.

Старшинське землеволодіння зростало шляхом займанщини або купівлі неосвоєних ґрунтів. Для збільшення їх розорювали "дикі поля", вирубували ліси й засновували нові хутори. Пізніше - здебільшого шляхом купівлі землі, гетьманських наділів і царських привілеїв. Старшинські володіння найбільше охоплювали Чернігівщину та Київщину. За універсалами гетьмана монастирі отримали більш як 80 маєтків, шляхта - майже 50, старшина - 20. Магнатно-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель.

http://readbookz.com/book/200/7592.html Рибалка I.К. Історія України. Частина І: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття

Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах - у приватно-спадковій і тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового (вічного) володіння була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, у торгових операціях, які фіксували у відповідних юридичних документах. Тимчасово-умовне (рангове) володіння землею мало іншу природу і спосіб формування - ділянки видавали за службу на певний строк або до смерті. Формально це була власність Війська Запорізького, і рангові землі передавали у володіння Генеральної військової канцелярії.

Гетьманський уряд стимулював, підтримував процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності. На іншу позицію стала Росія. Щоб ліквідувати практику стихійної займанщини і посилити контроль за процесом зростання старшинського землеволодіння, царський уряд запровадив порядок наділення й затвердження придбаних земель виключно за царськими указами. За цих обставин у 30-х роках XVIII ст. більш ніж 35 % орних земель Гетьманщини вже перебували в приватній власності старшини.

Дещо інакше розвивалося сільське господарство на Правобережжі. Спустошені війною землі Правобережної України відроджувалися завдяки народній колонізації. Протягом кінця XVII -- першої половини XVIII ст. на Центральному і Східному Поділлі та південно-східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців із Лівобережної України, Молдавського князівства, білоруських земель та власне польського воєводства. Процес відбудови місцевої економіки розтягся на багато десятиліть.

Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті, тут переважало велике поміщицьке землеволодіння. На початку XVIII ст. магнати Київщини володіли 75 % всіх дворів і відповідно такою самою земельною площею, тоді як дрібна шляхта - лише 1 %. Це було характерним і для інших правобережних регіонів. Поряд із магнатсько-шляхетським володінням були землі понад Дніпром, від Києва до Чигирина, які за умовами Вічного миру мали залишатися незаселеною нейтральною територією. Незважаючи на заборону, тут заснувалися козацькі хутори, розвивалося селянське господарство. Частина земельного фонду Правобережної України стала також здобутком українського селянства та козацтва, які освоювали відвойовані в шляхти райони. Тут селяни вільно продавали й дарували свої дідичні поля, луки, ліси, сади, ставки та хутори іншим селянам і міщанам.

Після довгих років козацьких воєн польська шляхта повернулася до своїх маєтків. Унаслідок не тільки відновлення батьківських володінь, а й захоплення королівських та колишніх шляхетських земель на середину XVIII ст. близько 40 магнатських родин контролювали 80 % території Правобережжя. Тут поміщики змушені були проголошувати так звані слободи, за якими селяни, що оселилися на панській землі, на певний час звільнялися від усіх повинностей. В інструкції війтам Київського староства за 1766 р. говорилося: "Від всіляких повинностей, як замкових, орендних, так і громадських, звільнити до 6 років".

У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка в середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Було три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому - поряд із чиншем запроваджували відробіткову ренту (панщина); у третьому - переважала панщина.

В економічному житті більшості земель Правобережжя, як і раніше, основну роль відігравало землеробство, досить розвинутим було тваринництво. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон і коноплі, розводили корів, волів, свиней, овець та коней. Заможні селяни Правобережної України, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Потоцькі, Чарторийські, Сангушки, Оссолінські, Жевуські, експортуючи продукти фільваркового виробництва через порти балтійського узбережжя до Західної Європи, мали монопольне право на продаж власних товарів на внутрішньому ринку. Крім того, магнати мали право обмежувати, а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно вплинуло на розвиток товарно-грошових відносин. Ці заборони поступово вели до повторного закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Проте, попри всі негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо), сільське господарство розвивалося. У другій половині XVII -- першій чверті XVIII ст. зростання попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило значне розширення оброблюваних площ, відбулося поглиблення спеціалізації окремих районів. Лівобережжя і Слобожанщина спеціалізувалися на вирощуванні жита, Волинь - на вирощуванні пшениці, Полісся вирощувало льон і коноплі, на землях між Дністром і Прутом - тютюн, який переважав і на всеросійському ринку. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв збільшенню площ під посівами технічних культур, зокрема тютюну, льону, конопель. Сталися позитивні зміни в системі обробітку ґрунту, хоча сільське господарство розвивалося переважно за екстенсивним методом.

Відбулися не тільки істотні зрушення в аграрному секторі, а і якісні та кількісні зміни в інших секторах економіки - у промисловості, торгівлі, фінансах. Основу тодішнього промислового розвитку в Україні становили ремесла та промисли. Характерними рисами ремісничого виробництва цього періоду було, по-перше, розширення спектру ремісничих спеціальностей (якщо в першій половині XVII ст. їх налічувалося 270, то наприкінці - вже 300). По-друге, поглиблення спеціалізації ремесел (існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 - будівельної справи, 17 - виробництва одягу тощо). По-третє, втягування ремесел у процес товарно-грошових відносин[6].

Список використаних джерел

1. Базилевич В.Д. Історія економічних учень: Підручник: У 2 ч. - Ч. 1 - 3-тє вид. випр. і доп. - К, 2006. - С. 10-11.

2. Белоусов В.М. История экономических учений: Учебное пособие. Ростов н/ Белоусов В.М., Ершова Т.В. //Д: изд-во «Феникс», 1999. - 544 с.

3. Злупко С. М. Історія економічної теорії: Підручник. - Київ: „Знання”, 2005. - 720 с.

4. Значення цивілізаційної парадигми. Об'єкт та предмет історії економіки та економічної думки [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://bookss.in.ua/book_znachennya-civilizacijno-paradigmi_697/5_4.-obyekt-ta-predmet-istori-ekonomiki-ta-ekonomichno-dumki

5. Рибалка I.К. Історія України. Частина І: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://readbookz.com/book/200/7592.html

6. П. М. Леоненко, Економічна історія . Навчальний Посібник. Київ /П. М. Леоненко, П. І. Юхименко// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ebk.net.ua/Book/economics/leonenko_ei/part4/409.htm

7. Степаненко.С.В. Історія економіки та економічної думки: Навч.-метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / С.В. Степаненко, В.М. Фещенко, Н.О. Тимочко та ін.// - К.: КНЕУ, 2008. - С. 32-34.

8. Сурин А.И. История экономики и экономических учений. - М.: Финансы и статистика, 1998. - 200 с.

9. Чухно А. А. Сучасні економічні теорії: Підручник / Чухно А. А., Юхименко П. І., Леоненко П. М. //За ред. А. А. Чухна. - К.: Знання, 2007. - 878.

Размещено на Allbest.ru